Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

“КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”

Факультет менеджменту та маркетингу

Кафедра менеджменту

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Державне та регіональне управління»

На тему: «Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку»

Виконано студенткою ІІ курсу,

групи УЗ-32 спеціальності “Менеджмент ”

Овдієнко А. О.

Перевірено: доц. Пермінова С. О.

Київ - 2015

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Основні проблеми економічної політики в Україні на сучасному етапі

РОЗДІЛ 2. Економічна політика, як посилення державного управління економічними реформами на сучасному етапі в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні

РОЗДІЛ 3. Державне управління в сфері вищої освіти в зарубіжних країнах (Канада, США, Японія)

РОЗДІЛ 4. Аналіз сучасних світових тенденцій у взаємовідносинах суспільства та бізнесу

РОЗДІЛ 5. Державне управління сферою культури та ідеологією

РОЗДІЛ 6. Національна безпека країни та державне управління цим процесом

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

державний управління економічний бізнес

ВСТУП

Держава, економіка і право -- є, як відомо, взаємообумовленими явищами та категоріями. Через існуючі між цими категоріями зв'язки й проглядаються закономірності співвідношення економічного базису і державно-правової надбудови. Досвід багатьох держав світу засвідчує, що не можна побудувати могутню державу без опори на добре відрегульовану в правовому відношенні економіку. Проведення державою відповідної економічної політики вимагає динамічного й адекватного розвитку та вдосконалення правової системи.

На сучасному етапі наша держава намагається створити цілісну програму соціально-економічного розвитку, реформувати економіку, забезпечити необхідні механізми господарювання, відповідну фінансово-бюджетну, кредитну та грошову системи.

Поряд з цим сфера безпосереднього державного управління економікою сьогодні звужується. Якщо раніше домінувала й зміцнювалась державна власність на засоби виробництва, а більшість підприємств, об'єднань та інших об'єктів перебувала у власності держави, то вона була покликана через систему своїх органів здійснювати управління ними.

Нині ситуація докорінно змінилась. Здійснюються процеси приватизації державної власності, а відповідно й зменшується кількість господарських об'єктів, які функціонують на основі цієї форми власності. Якщо розглянути у галузевому розрізі, то найбільше приватизованих підприємств спостерігається у будівельній галузі, переробній та у сфері торгівлі. Щодо територіального показника, то найбільше підприємств було приватизовано у центральних та східних регіонах країни.

На відміну від перших етапів так званої ваучерної приватизації або передачі державного майна у власність трудових колективів підприємств і організацій, які виявились не досить ефективними, зараз в Україні розпочався процес переважно грошової приватизації, в тому числі продаж великих українських підприємств на міжнародних торгах.

РОЗДІЛ 1. Основні проблеми економічної політики в Україні на сучасному етапі

Події на Сході України - як результат політичного конфлікту, давно вийшли за рамки народного хвилювання. Військові дії, артилерійські обстріли, біженці, тисячі загиблих, в тому числі і мирних громадян. Але чи можна уявити якої шкоди ці події несуть для економіки України.

Актуальність даної теми полягає в тому, що один день війни коштує Україні 80 млн. гривень, не рахуючи податки, які не піднімаються з Донецька та Луганська. А відновити регіони буде коштуватиме державі - 8 млрд. грн. Саме стільки необхідно для повернення Донбасу до мирного життя. Зруйновано 4,5 тисяч житлових будинків; 4,7 тисяч об'єктів енергопостачання; 132 промислових об'єкти; 290 шкіл зруйновано або пошкоджені. Станом на 1 жовтня 45 медичних закладів були виведені з ладу, приблизно 70% медичних працівників виїхали з зони АТО. Вже 400 тисяч людей залишились без роботи, майже 600 компаній знищено, важко навіть уявити, як треба виживати людям в зоні конфлікту.

Не враховуючи непрямих збитків, які несе українська економіка. Вперше за кілька десятків років довелося імпортувати енергетичне вугілля для забезпечення потреб теплових електростанцій. Забезпечити ТЕС вугіллям власного видобутку сьогодні практично неможливо через бойові дії на сході країни, де розташована велика частина діючих шахт. Близько 47% електроенергії, що виробляється в Україні, генерують АЕС, решту - виробляють ТЕС шляхом спалювання газу і вугілля, а також гідроелектростанції й «зелена» енергетика. Нестача газу і зупинка 80% шахт привели до дефіциту енергоносіїв і, як наслідок, електроенергії. Згідно з повідомленням, на державних шахтах було видобуто 608,9 тис. тонн вугілля, що в 3,3 раза менше, ніж у вересні 2013 року. Видобуток вугілля в січні-вересні 2014 року скоротився на 13% порівняно з аналогічним періодом минулого року - до 53,4 млн. тонн. З цього обсягу державні шахти видобули 15,354 млн. тонн вугілля, що на 12,3% менше за результат 9 місяців 2013 року.

Не кажучи вже про обвал гривні на ринку валюти. Курс долара підскочив майже в 4 , що безумовно вплинуло на українців, тим самим погіршивши і не без того низький рівень життя. Різке зростання цін на паливо змусило поставити свої автомобілі в гараж багатьох водіїв. Активно починає «розквітати» тіньовий ринок з купівлі долару.

Також проблема газу в Україну. Вона не зникає і не пом'якшується, а лише часом переходить зі стану кризи в стан гострої кризи. Державі необхідно 51 млрд. куб.м., з яких 21 - на промисловість, 8 - підприємства теплоенергетики (опалення), 1 - бюджетні установи, 17 - населення, 4 - обслуговування ГТС.

Дефіцит державної скарбниці змусить затягнути пояси і «бюджетників», в тому числі вчителів, інвалідів, пенсіонерів, держслужбовців, студентів і т.д. Про перспективу росту соціальних виплат можна навіть і не думати, а навпаки очікувати підвищення комунальних витрат, цін, інфляції.

Але найбільш вражаючі, і водночас жорсткі й жахливі наслідки - це людські втрати. Безліч загиблих і величезна кількість поранених, включаючи життя військових, цивільного населення, і навіть дітей. Щонайменше 23 невинних дітей стали жертвами війни проти України. З початку збройного конфлікту на сході України загинули 3627 людей, ще 8447 отримали поранення. Про це йдеться в новій доповіді Управління ООН з координації гуманітарних питань. В зоні конфлікту проживають понад 5 млн осіб, 379 тисяч осіб були вимушені переїхати в інші регіони України, понад 426 тисяч - в сусідні країни.

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова економічна система не може бути “чистим” капіталізмом, який переважав усередині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.

Eкoнoмiчнa політика України на початку XXI ст. має своєю головною метою перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Риси сучасного економічного становища України:

- величезна заборгованість держави, окремих галузей і підприємств країнам близького і далекого зарубіжжя;

- відставання сектора економіки, який виробляє товари, від сектора економіки, який їх споживає;

- паливно-енергетична залежність від Росії;

- занадто сильний контроль економіки з боку українського уряду, що має ефект придушення того її сектора, що виробляє товар;

- криміналізація стосунків між державним апаратом і бізнесом, розподілення між кланами найприбутковіших секторів економіки України;

- Україна занадто відірвана від світової економіки.

Основними завданнями української держави в галузі економіки є:

- реформування електроенергетичного сектора;

- надання людям економічної свободи;

- зміцнення інституційних структур національної економіки;

- стабілізація національної валюти;

- створення умов для подолання кризи виробництва і для підвищення його конкурентоспроможності;

- розвиток аграрного сектора економіки, перетворення землі в товар і набуття нею реальної вартості;

- утвердження відкритого типу економіки, забезпечення прозорості економічних процесів;

- входження України у світовий економічний простір;

- захист вітчизняного товаровиробника шляхом створення фінансового, кредитного та податкового механізмів, які стимулюють виробництво;

- створення української економіки як самодостатньої системи;

- перехід відносин між субґєктами господарювання з бартерних принципів на грошовий (товарно-грошовий);

- легалізація "тіньових" капіталів і виробництв, "тіньової" економіки і відносин;

- інтенсифікація процесів приватизації, особливо в аграрному секторі;

- посилення боротьби з економічною злочинністю, корупцією;

- переведення економіки у ліберальне русло.

Реалізація економічної політики в Україні передбачає використання таких методів впливу держави на економіку, як:

- регулювання і планування пропорцій;

- державні замовлення;

- цільові програми;

- політика доходів;

- вирівнювання економічних потенціалів і життєвих умов різних регіонів.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств, управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через відповідні юридичні важелі -- програми оподаткування, монетарну політику. Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до уваги, що перехід суспільства від тоталітарного устрою до демократичного не відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної економіки.

РОЗДІЛ 2. Економічна політика, як посилення державного управління економічними реформами на сучасному етапі в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні

Найбільш реальною в даний час є переорієнтація реформ із формування нецивілізованого ринку на радикальні реформи в продуктивних силах із посиленням державного регулювання основних економічних процесів у країні і формуванням економічних умов для ліквідації корупції і тіньового сектора в економіці. Удосконалення економічної системи повинно бути спрямовано на стимулювання розвитку продуктивних сил.

При поглибленні реформ необхідно враховувати особливості економічної кризи в нашій країні в порівнянні з циклічними кризами надвиробництва в західних країнах, що були виявлені в процесі дослідження. Перша особливість полягає у тому, що криза в Україні була обумовлена не надвиробництвом товару, як при циклічних кризах, а значною мірою тим, що реформи намічалися і проводилися без належного теоретичного і методичного обґрунтування і було завищено оцінку ефективності ринкової системи. Реформи поглибили структурні диспропорції в економіці, збільшили дефіцит вітчизняних споживчих товарів, що стали імпортуватися з-за кордону, що вплинуло на руйнування вітчизняного виробництва, зростання безробіття, підвищення цін, зниження середньої зарплати і рівня життя населення. Друга особливість вітчизняної кризи в тому, що її формування і поглиблення носило однобокий характер, тому що вона розвивалася в основному в реальному секторі економіки (у промисловості і сільському господарстві), у соціальній сфері, в охороні здоров'я, освіті, культурі. Але при цьому прискореними темпами формувалася приватна власність і інфраструктура ринку, гіпертрофічними темпами підвищувалися ціни і доходи в комерційних структурах.

Третя особливість кризи в тому, що вона в Україні не була неминучою усупереч твердженням риночників-реформаторів, а формувалася через недостатнє наукове обґрунтування предмета і термінів реформування, допущених помилок і прорахунків у процесі проведення реформ. Це підтверджується метою і змістом економічних реформ; високим економічним, технічним, науковим і соціальним потенціалом України до реформ; успішним досвідом проведення реформ у таких країнах, як Німеччина, Південна Корея, Китай, яким довелося спочатку відновлювати за допомогою реформ зруйновану війною і внутрішнім безладдям економіку, а потім за десятилітній період здійснити підйом економіки і досягти високого рівня соціального розвитку.

Четверта особливість полягає в масштабному поширенні в країні корупції, тінізації й олігархізації економіки і вивозу капіталу за рубіж. Це позбавляє країну можливостей відновлення економіки за рахунок власних коштів і підвищення добробуту народу. Виявлені особливості переконують у тому, що економіка не зможе самостійно вийти з кризи на основі конструктивної ролі циклічних криз і вимагає реформування продуктивних сил і державного втручання.

Розроблено пропозиції щодо удосконалення управління реформами в сучасних умовах економічного зростання, для виходу країни з кризи і підвищення рівня життя населення на базі розвитку продуктивних сил і посилення державного регулювання економіки.

Для виходу економіки України з кризи пропонується переорієнтація економічних реформ на радикальні в продуктивних силах. Для цього матеріальні і фінансові ресурси (інвестиції) рекомендується направляти на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств на основі принципово нової техніки і технології. Першочерговими об'єктами технічного переозброєння і реконструкції повинні бути підприємства тих галузей, що є життєзабезпечуючими для країни, формують і розширюють внутрішній ринок і забезпечують населення споживчими товарами вітчизняного виробництва. До таких галузей віднесено: вугільну, електроенергетику, сільське господарство, харчову, фармацевтичну і легку промисловість із забезпеченням цих галузей технікою вітчизняного виробництва.

Важливе значення для прискорення розвитку продуктивних сил має підвищення рівня організації виробництва і праці як на діючих підприємствах, так і у нових виробництвах, уведених в експлуатацію шляхом технічного переозброєння, реконструкції і нового будівництва за рахунок інвестицій, і особливо іноземних. Удосконалення організації виробництва і праці повинно бути спрямовано на зниження витрат матеріальних, енергетичних і трудових ресурсів. Розроблено пропозиції щодо удосконалення організації комерційної реалізації іноземних інвестицій.

Запропоновано заходи для удосконалення організації контрактів із зарубіжними фірмами, здійснення пусконалагоджувальних робіт і освоєння нових потужностей, що вводяться в експлуатацію за рахунок інвестицій.

Обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення у взаємозв'язку пенсійного забезпечення, тарифів на житлово-комунальні послуги, електроенергію, транспорт, зв'язок з одночасною ліквідацією всіх пільг і привілеїв. Розроблено пропозиції щодо формування єдиної системи пенсійного забезпечення всіх верств населення у всіх сферах діяльності в залежності від стажу і рівня заробітної плати в період трудової діяльності. Доведено необхідність наукового обґрунтування тарифів на житлово-комунальні послуги, електроенергію, теплопостачання, транспорт, зв'язок у залежності від рівня витрат на зазначені послуги й оплати всіма громадянами країни цих послуг без пільг і привілеїв.

Отже:

1. Економічні реформи за змістом, цільовою спрямованістю, прогнозами реформаторів і зарубіжним досвідом повинні були привести до прогресивних змін у сфері, яка реформувалася, тобто до прискорення науково-технічного прогресу, економічного зростання і підвищення добробуту народу.

2. Радикальні ринкові реформи в Україні протягом десяти років призвели до негативних наслідків і формування глибокої, затяжної і виснажливої економічної кризи. Вона характеризується недозавантаженням потужностей, зупинкою підприємств, закриттям шахт, безпрецедентним спадом промислового і сільськогосподарського виробництва, поглибленням структурних диспропорцій в економіці, зростанням безробіття і цін, зниженням заробітної плати і купівельної спроможності населення, розквітом корупції і формуванням тіньового сектора економіки.

3. Економічна криза в Україні не була неминучою, а виникла і поглиблювалася через науково необґрунтований вибір предмета і термінів реформування, прорахунки і помилки при формуванні ринкової економічної системи та інфраструктури ринку, у тому числі при проведенні приватизації і лібералізації, у розвитку посередницького підприємництва, а також усунення держави від регулюючих функцій в економіці.

4. Економіка України може вийти з кризи в найближчі роки при удосконаленні управління економічними реформами. Для цього доцільно:

4.1. Переорієнтувати економічні реформи з формування ринкової економічної системи й інфраструктури ринку на радикальні реформи в продуктивних силах шляхом технічного переозброєння і реконструкції підприємств.

Для цього необхідно зосередити фінансові, матеріальні і людські ресурси на технічному переозброєнні на основі впровадження принципово нової техніки і технології.

4.2. Особливу увагу зосередити на підвищенні рівня організації виробництва і праці як на діючих підприємствах, так і в нових виробництвах у період комерційної реалізації інвестицій, особливо іноземних.

4.3. Як об'єкти реформування у першу чергу повинні бути обрані ті галузі, що забезпечують розвиток внутрішнього ринку і задовольняють попит населення на товари вітчизняного виробництва (вугільна, електроенергетика, сільське господарство, харчова, фармацевтична і легка промисловість).

4.4. Подальше реформування економічної системи й інфраструктури ринку доцільно направити на стимулювання розвитку продуктивних сил.

4.5. Відновити регулюючу роль держави в управлінні економікою шляхом державного контролю за цінами і тарифами у виробника, і особливо у посередницьких структурах.

Здійснити державне регулювання оплати праці. Для цього доцільно сформувати єдину тарифну систему із установленням єдиних для всіх галузей і сфер діяльності тарифних ставок у залежності від важливості галузі для економіки, складності, умов, небезпеки і результатів праці.

4.7. Перегляд цін, тарифів, оплати праці і пенсій здійснювати у взаємозв'язку й одночасно з ліквідацією всіх пільг і привілеїв при дотриманні відповідності мінімальної заробітної плати, пенсій і середнього доходу на душу населення прожитковому рівню.

4.8. Для ефективного управління реформами і виходу з кризи пропонується розробка науково обґрунтованої, ретельно продуманої єдиної довгострокової національної програми проведення економічних реформ. Програма повинна вибиратися з ряду альтернативних на конкурсній основі, пройти експертну оцінку і широке обговорення.

4.9. Для реалізації програми й успішного проведення реформ необхідне формування спеціальної державної команди (комісії) реформаторів із фахівців високого професійного рівня, яка б зосередила свою діяльність тільки на реформах в економіці і несла б відповідальність за якість програми та її ефективну реалізацію.

РОЗДІЛ 3. Державне управління в сфері вищої освіти в зарубіжних країнах (Канада, США, Японія)

Америка

Сьогодні американську систему освіти вважають найбільш досконалою, доступною для всіх та лідером на світовому ринку освітніх послуг. Країни-учасниці Болонського процесу, до якого приєдналася Україна у травні 2005 р., поставили собі за мету створити єдину європейську модель освіти, яка б мала здатність конкурувати з американською за такими показниками, як кількість фахівців з вищою освітою, рівень освітянських послуг, тобто залучення іноземних студентів, розвиток науки.

Сучасна система освіти в Америці суттєво відрізняється від європейської. Однією з її особливостей є відсутність загальної державної системи освіти. Кожен штат самостійно визначає її структуру, кількість років навчання, джерела та обсяги фінансування.

Згідно з Конституцією Сполучених Штатів Америки управління системою середньої освіти здійснюють уряди штатів, їх органи та відомства (рис. 1). Кожен штат несе відповідальність за функціонування власної системи освіти. Виходячи з потреб штату розробляється політика у сфері освіти та напрями її реалізації, які можуть відрізнятися від освітніх заходів у інших штатах. Центральна влада у цій галузі представлена Департаментом освіти, освітньою радою та уповноваженою особою (адміністратор освітньої ради), що відповідає за шкільну освіту. Прийняттям та впровадженням у дію законів для державних і приватних шкіл займається законодавчий орган штату.

У відповідності із законами штату освітня рада, члени якої обираються населенням чи призначаються губернатором на строк від 2 до 6 років, займаються питаннями освітньої політики, зокрема, розподілом шкільних фондів, веденням документації, атестацією вчителів, вибором навчальних посібників та забезпеченням учнів і шкіл підручниками тощо.

Рис. 1. Структура управління шкільною освітою в США

Адміністратор освітньої ради чи уповноважений штатом з питань освіти може обиратися населенням, призначатися губернатором або освітньою радою штату, яка і визначає термін перебування офіційної особи на цій посаді (від 1 до 6 років). До обов'язків адміністратора входить управління шкільною системою штату, контроль за виконанням інструкцій, формування разом з радою шкільного бюджету, визначення розміру місцевих податків для фінансування шкільних програм, здійснення закупівлі необхідного обладнання та ремонту школи, формування викладацького штату та іншого шкільного персоналу тощо.

До управління шкільними закладами освіти в США широко залучена місцева адміністрація та рада громадян, яка складається з 5-7 чоловік. Шкільна адміністрація на місцях визначає основні напрями діяльності школи, займається впровадженням шкільних програм з урахуванням потреб штату, може підвищувати заробітну плату вчителям за проведення додаткової наукової роботи тощо. Рада контролює шкільні райони, має право збирати податки, обирати та затверджувати методи навчання, займатися працевлаштуванням вчителів, здійснювати загальний контроль за роботою шкіл.

Як правило, за рахунок коштів штатів та місцевої влади відбувається фінансування діяльності державних шкіл. Фінансування та управління приватними школами здійснюють приватні організації та окремі особи. Релігійні школи в Америці знаходяться на утриманні католицької церкви чи інших релігійних організацій.

У випадку коли фінансових можливостей штатів та місцевих організацій недостатньо для покриття витрат на систему освіти, громадяни та органи місцевого самоврядування звертаються за допомогою до федерального уряду з проханням профінансувати ті чи інші освітні програми, надати кредити та субсидії учням тощо. У 1965 р. урядом США було витрачено на освіту близько 4 млрд. дол., а у 1990 р. на розвиток освітніх програм було виділено 25,2 млрд. дол.

Незважаючи на значну фінансову підтримку освітньої сфери уряд Сполучених Штатів не має права безпосередньо контролювати її, впливати на процес вибору навчальних програм та методик викладання у школах. Основними причинами його втручання в систему освіти є забезпечення рівних прав доступу до освіти, підвищення продуктивності праці в країні, сприяння демократії, привернення уваги штатів до загальнонаціональних проблем, забезпечення надійної обороноздатності країни. Головними функціями федеральної влади на сьогодні залишаються сприяння розвитку освіти, заохочення, фінансова допомога, кредитування, виділення фінансових коштів на конкретні пріоритетні програми (наприклад, навчання дітей із малозабезпечених сімей), керівництво різними інститутами та професійними організаціями, яке здійснює Міністерство освіти США з метою стабілізації та вдосконалення системи національної освіти.

Для здійснення оцінки якості вищої освіти у США існує загальнонаціональна система акредитації. Акредитовані навчальні заклади стають учасниками Федеральної програми фінансової допомоги, отримують кошти приватних фондів, мають право пропонувати освітні програми, після завершення яких випускникам присуджуються освітні й наукові ступені, що визнаються на всій території країни. Втрата акредитації будь-яким коледжем чи університетом призводить до недобору абітурієнтів та фінансових труднощів, зокрема, до втрати федеральної фінансової підтримки.

Таким чином, американська система управління освітою має чітко виражений децентралізований характер. В основному виходячи з власних потреб самі штати визначають структуру системи освіти, механізм її діяльності та напрямки розвитку. Роль держави у процесі управління освітою мінімальна і зводиться практично лише до фінансової допомоги. Для України можливим є застосування практики залучення всіх учасників навчального процесу, бізнесових кіл та громадськості у процес управління освітою. Актуальним також є досвід контролю та розподілу коштів між освітніми установами з метою залучення більшої кількості людей до навчального процесу та надання рівних можливостей доступу до освіти.

Канада

Історично так склалося, що питання освіти є компетенцією тільки провінційних законодавчих і виконавчих органів, що є унікальною особливістю канадської конституційної системи. Це означає, що на відміну від інших розвинених країн навчання в Канаді повністю децентралізоване, тобто не має загальнодержавної системи освіти й належить, відповідно до конституції, до сфери виняткової юрисдикції усіх провінцій. Кожна з яких має своє Міністерство освіти, свою особливу систему освіти. Міністри об'єднуються Радою міністрів освіти Канади, яка є консультативним органом. Ці провінційні голови департаментів з освіти встановлюють стандарти, затверджують предмети і фінансують освітні організації

У Канаді немає приватних вищих навчальних закладів, за винятком декількох закритих релігійних ВНЗ. Всі вони на дві третини фінансуються з держбюджету й суспільних фондів. Усі університети входять в Асоціацію університетів і коледжів Канади (AUCC), яка щорічно перевидає офіційний довідник (Directory of Canadian Universities), що містить докладну інформацію про кожний з них.

Сучасні канадські університети мають потужну матеріально-технічну базу, лабораторне оснащення, гарні бібліотеки. Сильною стороною канадської вищої школи є тісний зв'язок науки з практикою. За офіційною статистикою канадська університетська наука створює в країні щорічно 150-200 тис. робочих місць.

Сьогодні у вищих навчальних закладах Канади навчається більше 1,5 млн. студентів, 30 тис., з яких, є іноземці.

Канада як одна з найбільш розвинених країн світу постійно піклується про вдосконалення системи вищої освіти, яка представлена різними видами коледжів, університетів. Вища освіта Канади постійно запроваджує нові засоби, методи, використовує різноманітні технології, інноваційні підходи. Вищі заклади освіти дають громадянам ґрунтовні знання з різних дисциплін, готують висококваліфікованих працівників, забезпечують освітній процес сучасними передовими технологіями, працюють над професійною компетентністю будівників майбутнього. Канадські вузи відомі у всьому світі завдяки якісному викладанню і науковим дослідженням, підготовкою кваліфікованих спеціалістів. Вища освіта в Канаді оптимально відповідає вимогам сучасного динамічного розвиненого світу.

Японія

Серед країн, які останніми роками пов'язують з системою освіти свої разючі успіхи у соціальному, економічному, політичному житті - Японія та Південна Корея. Разом з Китаєм вони представляють східноазійський тип освіти та педагогічної освіти. Хоча Японія та Південна Корея зазнали сильного американського впливу, їх освітні сфери зберегли азійську своєрідність. Ця особливість, щонайперше, полягає у значній централізації управління освітою, сильному впливі держави на всі аспекти освітнього життя, незважаючи на достатньо розвинутий приватний освітній сектор (наприклад, в Японії 75% вузів є приватними).
Аналізуючи розпочату в 1989 р. великомасштабну, Третю в історії країни реформу освіти («Документ Міністерства освіти, науки і культури Японії», «Політика японського уряду в області освіти, науки та культури, 1989»), Міністерство опублікувало доповідь «Реформа освітньої системи нового часу» (1991 р.), в якій, зокрема, відзначається, що в Японії відсоток зарахування у повні середні школи, а також відсоток просування в коледжі та університети так само великий, як в Америці. Ефективність освіти така ж висока, як і в Європі.

Зрозуміло, що визначні результати післявоєнної національної політики в галузі освіти не тільки в кількісному, а й якісному відношенні пов'язані, зокрема, з розвитком системи підготовки педагогічних працівників. Професія педагога зберігає свою традиційну суспільну повагу, пріоритетність і привабливість. Початкова заробітна плата японських вчителів не нижча, аніж у випускників, що працюють у промисловому секторі. Серед шкільних учителів чоловіки становлять 60%.

РОЗДІЛ 4. Аналіз сучасних світових тенденцій у взаємовідносинах суспільства та бізнесу

У світовій практиці визначено кілька рівнів соціально відповідальної поведінки бізнесу (СВБ):

Сумлінне виконання своїх прямих зобов'язань перед суспільством і державою : заробітна плата, трудове законодавство, податки, якість продукції і т.п. (називають базовим рівнем);

Розвиток партнерських внутрішньокорпоративних відносин. Об'єкти -робітники корпорації та їхні сім'ї. Надання пакета соціальних послуг і пільг (фахова підготовка, соціальні послуги, пенсійне і житлове забезпечення, удосконалення охорони праці й здоров'я та ін.);

Програми і напрямки діяльності, що виходять за рамки окремої корпорації. Об'єктами виступають окремі території або категорії населення. Добродійні програми, інвестиційні вкладення в транспортну і соціальну інфраструктуру території, благоустрій території тощо;

Соціальна відповідальність бізнесу в найширшому сенсі передбачаєучасть корпорацій у розробці й проведенні державної соціально!економічної політики, спрямованої на сталий розвиток суспільства в цілому.

У розвинених країнах перша базова стадія в дискусіях з питань розвитку СВБ вже не фігурує. Зобов'язання цього рівня сприймаються як природний момент підприємницької діяльності, що не потребує спеціального підтвердження статусом соціально відповідального бізнесу.

Інституціональна підтримка СВБ на національному рівні здійснюється з боку держави, громадськості й бізнесу:·

Держава. Її функції: а) визначення спеціальних органів, відповідальних за проблеми СВБ; б) ініціатива щодо розробки й поширення принципів СВБ в суспільстві й бізнес!середовищі; в) організація рейтингів і змагань з присвоєнням знаків за впровадження кращих можливостей, за найбільш відповідальну компанію та ін.; г) реалізація спільних з бізнесом проектів; д) впровадження обов'язкової звітності корпорацій щодо соціальних, екологічних і економічних наслідків їхньої діяльності.

·Громадськість (неприбуткові організації, асоціації, консультаційні й дослідницькі центри, що є «мозковими центрами» суспільства). Громадські структури співпрацюють з державними органами: а) у реалізації проектів, що мають за мету розвивати кодекси поведінки корпорацій, в підготовці публікацій з проблем СВБ; б) у розробці бази даних для тих споживачів і компаній, які хочуть інформувати громадськість про їх кроки щодо СВБ як елемента їхнього корпоративного управління.

·Бізнес (бізнесасоціації, мережі). Функції бізнес!асоціацій: а) реалізація СВБ у своїй діяльності; б) співпраця з державними органами в публікації звітів з етики в бізнесі; в) партнерство з державними органами задля активної боротьби з соціальними проблемами, здійснення соціальної інтеграції, підвищення поінформованості бізнесу.

Міжнародна практика щодо нормативно-правової бази СВБ представлена так званим «м'яким правом», що містить міжнародні конвенції, декларації, принципи й рекомендації, що можуть слугувати зразком і базою для подальшої розробки законодавчих актів у конкретних країнах.

Для зацікавленості бізнесу в застосуванні СВБ можуть бути використані стимули з боку держави: нагороди і знаки, податкові / кредитні вигоди та фінансова підтримка. Величезного значення набуває публічне визнання досягненькомпаній у дотриманні СВБ. У реальній практиці країн починають застосовуватися оцінки дотримання СВБ як відбірні критерії під час конкурсів, при оцінці рейтингу компаній та ін

Європейський Союз

Ідеї соціальної відповідальності бізнесу (у термінах ЄС - корпоративна соціальна відповідальність) ввійшли в політику ЄС з 2000 р., коли в Лісабоні Європейська Рада закликала компанії звернутися до їхнього розуміння соціальної відповідальності. Загальноєвропейське обговорення цієї теми почалося з оприлюднення Європейською комісією Зеленої книги «Просування європейського підходу до соціальної відповідальності бізнесу» . У ній подано стратегію збільшення внеску бізнесу в соціальний прогрес і розвиток захисту довкілля вище базового рівня зобов'язань, визначених законодавством країн. Європейська Комісія спрямувала зусилля на те, щоб сприяти широкій громадській підтримці практики СВБ. З цією метою було організовано спеціальний форум на її сайті, що забезпечує роботодавцям, профспілкам, інвесторам та ін. можливість обміну досвідом та ідеями. У квітні 2003 р. Європейський парламент прийняв «Резолюцію з корпоративної соціальної відповідальності: Внесок корпоративної соціальної відповідальності у сталий розвиток»

Україна

Забезпечення сталого функціонування суспільства на стадії високого рівня концентрації капіталу і розвинених ринкових механізмів є порівняно новим історичним досвідом не лише для України, а й для світу в цілому. Проте світова практика уже виробила певні вимоги, що висуває суспільство до великого бізнесу.

Ці принципи і стандарти цілком може освоювати Україна як інструмент проведення постолігархічної трансформації. Одним з таких інструментів корекції «негативної енергії» капіталу є світова практика добровільного прийняття діловими колами розвинених країн принципів і стандартів соціальної відповідальності (перед суспільством) бізнесу (СВБ)

У поведінці більшості українських компаній усе ще переважають вузько корпоративні інтереси. Стандартний портфель соціальних зобов'язань компаній зазвичай містить:

зобов'язання перед персоналом, пов'язані зі стимулюванням праці (зарплата і певний набір соціальних послуг і пільг);

зобов'язання перед місцевою громадою як інструмент досягнення лояльності місцевої влади (підтримка соціальної і житлово-комунальної інфраструктури, благоустрій території тощо);

доброчинність меценатство, що виконують роль піар акцій.

Інші елементи соціально відповідальної поведінки бізнесу - забезпечення прозорості діяльності компаній, охорона праці й захист довколишнього середовища, боротьба з корупцією та ін. надзвичайно рідко стають добровільними додатковими зобов'язаннями з боку українських компаній. За словами політолога Олександра Левченка, в Україні немає умов для укладення олігархами своєрідного «соціального договору», що змусив би їх дотримуватися узгодженої політики. Цей момент відзначають і дослідники «Блакитної стрічки ПРООН». Існуюча податкова система не стимулює діяльності бізнесу в соціальній сфері.

РОЗДІЛ 5. Державне управління сферою культури та ідеологією

Політику держави в сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики в сфері культури; здійснюють за участю громадських об'єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження й розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, тощо.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен із яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення й радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають: Міністерство культури і мистецтв України, відділ культури районної та у місті Києві. Головне управління культури та мистецтва районної Київської міської державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства й заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтва, музичні й художні школи.

Міністерство культури і мистецтв України (далі -- Мінкультури України) діє на основі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 9 грудня 1995 р. (зі змінами від 27 січня 1999 р.).

Основними завданнями Мінкультури України є: реалізація державної політики в сфері культури й мистецтв; збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури й мистецтва, створення сприятливих умов для збереження етнічної, мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні; розроблення пропозицій щодо основних напрямів розвитку національної культури й мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу; розширення міжнародного культурного співробітництва, розвиток культурних зв'язків тощо.

Відповідно до покладених на Мінкультури України завдань воно розробляє проекти цільових державних програм розвитку культури й мистецтва, пропозиції щодо правового регулювання; прогнозує розвиток культури та мистецтва, підтримує розповсюдження творів літератури й мистецтва; створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві; забезпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності митця; сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських організацій, що діють у сфері культури й мистецтв, та ін.

Державну політику щодо телебачення та радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального й правового захисту працівників цієї сфери визначають Верховна Рада та Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення й радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в цій сфері.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є утворений відповідно до Указу Президента України від 31 січня 2003 р. Державний комітет телебачення та радіомовлення України, який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачення й радіомовлення є: забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення та радіомовлення; організація виконання актів законодавства в сфері телебачення й радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення й радіомовлення; формування національного телерадіопростору; організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.

Законом України від 23 вересня 1997 р. створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення -- постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний у своїй діяльності Верховній Раді та Президентові України й відповідальний за розвиток, якісний стан телебачення та радіомовлення України, зростання професійного, художнього й етичного рівня програм і передач телерадіоорганізацій. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу штатну -- Президент України. Національну раду очолює Голова, якого обирають таємним голосуванням члени Національної ради за спільним поданням Верховної Ради й Президента України.

До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства в галузі телебачення й радіомовлення України; участь у реалізації державної політики в сфері телебачення й радіомовлення та концепції розвитку телерадіо-інформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників.

Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення й радіомовлення суб'єктами правовідносин України; за додержанням телерадіоорганізаціями умов ліцензії; порядку мовлення під час виборів і референдумів; стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм; чинного законодавства України щодо реклами, авторського права й суміжних прав, державної мови, спонсорської діяльності; за розподілом і ефективним використанням радіочастотного ресурсу для потреб телерадіомовлення.

Національна рада має право: здійснювати перевірку діяльності телерадіоорганізацій щодо умов і порядку використання каналів мовлення; отримувати від усіх телерадіоорганізацій документи, відомості та положення щодо їх діяльності; розглядати справи про порушення телерадіоорганізаціями чинного законодавства України й умов, зазначених у ліцензії, та вживати за результатами розгляду примусових заходів (оголошувати попередження, застосовувати штрафні санкції, тимчасово зупиняти дію ліцензії); подавати до суду справи про позбавлення телеорганізації ліцензії, передавати справи про порушення законодавства про телебачення та радіомовлення на розгляд прокуратури, суду.

Важливе значення в сфері управління культурою має інформація. Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. встановлено загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, джерела, визначено статус учасників інформаційних відносин, урегульовано доступ до інформації та забезпечення її охорони й захист особи та суспільства від неправдивої інформації.

Указом Президента України «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою» від 16 вересня 1998 р. з метою підвищення ефективності державної інформаційної політики утворено Державне агентство інформації України.

Масова інформація -- це публічно поширювана друкована й аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) -- газети, журнали, бюлетені тощо та разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні врегульовано Законом України «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні» від 16 листопада 1992 р. Їх діяльність регулюють також закони України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. в редакції від 11 липня 2003 p., «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. в редакції від 11 липня 2001 p., «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 23 березня 2000 р. в редакції від 10 липня 2003 p., постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 13 жовтня 2000 р. та інші законодавчі акти. Всі друковані засоби масової інформації, які видають на території України, підлягають державній реєстрації в органах виконавчої влади.

Загальні засади видавничої справи в Україні врегульовано Законом України «Про видавничу справу» від 5 липня 1997 р., який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

Державну політику у видавничій справі визначає Верховна Рада України. Її дії спрямовано на підтримку розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

РОЗДІЛ 6. Національна безпека країни та державне управління цим процессом

Проблеми національної безпеки належать до найважливіших, найскладніших багатоаспектних та інтегральних явищ суспільного і політичного життя.

Безпека -- це стан, коли кому, чому-небудь ніщо й ніхто не загрожує; водночас це й діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення, запобігання, послаблення, усунення і відвернення загрози, здатної втратити їх, знищити матеріальні та духовні цінності, перешкодити їх прогресивному розвитку. Наявність безпеки є необхідною умовою та одним із основних мотивів життєздатності людини, суспільства, держави і світового співтовариства.

Поняття національної безпеки відображає провідну роль нації -- політичної, державно-громадської спільноти -- як носія інтересів розвитку суспільства, вказує на те, що національна державність залишається основною формою політичної організації суспільства, а національна держава продовжує відігравати роль важливого суб'єкта міжнародних відносин.

У сучасному взаємопов'язаному, взаємозалежному світі однією з найбільших цінностей стала самостійна державність. XX століття стало тріумфом національних держав. Якщо перед Першою світовою війною у світі було 62 незалежні держави, 1946 р. -- 74, то до кінця XX ст. їхня кількість збільшилася більше, ніж утричі, до 193 держав. Національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. Ігнорування національних держав, їх суверенітету та інтересів -- це хибний шлях, що призводить до конфліктів.

У XX ст. поняття національної безпеки було вперше введене до політичного лексикону в посланні Президента Т. Рузвельта Конгресу США 1904 p., де він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. Основні ідеї сучасного розуміння національної безпеки було викладено у "Законі про національну безпеку", прийнятому у США 1947 р. Для забезпечення національної безпеки СІНА передбачалося вирішення трьох головних завдань:

-- зміцнення координації між зовнішньою, внутрішньою і військовою політикою;

-- підвищення потенціалу і можливостей розвідки;

-- раціоналізація "оборонного співробітництва" зі збройними силами.

Діяльність органів державного управління у сфері національної безпеки (НБ) носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість її права й свободи; суспільства його матеріальні та духовні цінності. Специфічними рисами цих об'єктів обумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування НБ України.

Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює:

а) орган законодавчої влади -- Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції -- Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації;

б) органи державного управління спеціальної компетенції -- Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо.

в) правоохоронні органи -- органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура;

г) громадські структури -- адвокатура; Товариство сприяння обороні України; пункти охорони громадського порядку.

Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України.

Таким чином, механізм гарантування національної безпеки України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення й усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз.

Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання НБ слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі.

Гарантування безпеки особистості, суспільства й держави здійснюється на основі розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади в цій сфері. Розмежування зазначених повноважень характеризується певною складністю. Оскільки, по-перше, національна безпека як соціально-правова категорія тільки входить в нашу свідомість та діяльність, і, по-друге, Україна ще не має закону з НБ. Проте Верховна Рада прийняла ряд законодавчих актів, які регулюють відносини в сфері національної безпеки, а 16 січня 1997 року -- Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. Як політичне оформлений нормативний документ, ця Концепція має забезпечити злагоджену взаємодію різних державних структур та суспільних інститутів у формуванні та проведенні державної політики в сфері безпеки й оборони країни.

Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст. 85, 92 Конституції).

Загальне керівництво державними органами щодо гарантування НБ здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України.