Епоху 1991-1994 років дуже часто називають епохою політичного романтизму - час, коли закладалися основи державних і демократичних інститутів нової Української держави. Саме в цей період наша країна дістала визнання у світі, зробила перші кроки на шляху будівництва ринкової економіки та громадянського суспільства. Разом з тим, перші роки Незалежності ввійшли в історію і як період утрачених можливостей, суттєвих прорахунків, помилок та недосконалих державно-управлінських рішень.

Акт проголошення незалежності України 1991 року став початком кардинальних змін у системі державної влади. Після розпаду Радянського Союзу та зміни суспільно-політичної системи перед молодою державою відразу постало нелегке завдання пошуку оптимальної системи організації влади у принципово нових історично-політичних умовах. Після проведення Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України настає потреба у корінній зміні існуючої системи державного управління і створення нової національної моделі державної влади та її організаційних структур. Йде пошук щодо організації влади по горизонталі, виконавчій вертикалі та стосовно її територіального аспекту. Вносяться зміни й доповнення до чинної Конституції, за якими розмежовуються повноваження між Президентом і Верховною Радою. Державна влада відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України зазнала суттєвих змін: започатковано П поділ на законодавчу, виконавчу та судову. Приймається цілий ряд необхідних для функціонування державного механізму законів: Про правонаступництво України, Про громадянство України, Про державний кордон України, Про національну гвардію України, Про Прикордонні війська України, Про оборону України, Про прокуратуру, Про Збройні Сили України, Про Службу безпеки України, Про загальний військовий обов'язок і військову службу та інші.

Актуальною проблемою того часу було питання організації виконавчої влади в центрі та створення її дійової вертикалі на місцях. Указ Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. "Про тимчасове припинення діяльності Компартії України" вніс суттєві зміни у суспільно-політичне життя України. Голови рад народних депутатів були звільнені від обов'язків перших секретарів комітетів компартії, після чого вони були поновлені на посадах голів виконкомів. Тобто місцева влада у цей початковий період державотворення концентрувалася в особі єдиного керівника, який обіймав дві посади - голови ради і голови виконкому.

Після обрання Президентом України Л, Кравчука постає гостра необхідність у створенні дійової вертикалі виконавчої влади, підпорядкованої главі держави. Адже молода країна отримала у спадок радянську модель влади, обрану в 1990 році. Зрозуміло, що така бюрократично-адміністративна система не могла задовольняти новообраного Президента, не відповідала суспільно-політичним реаліям та не сприяла динамічному розвитку державотворчих процесів.

26 березня 1992 р. після тривалих і гострих дискусій Верховна Рада прийняла нову редакцію Закону "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування". Його прийняття мало закласти правові умови для роздержавлення місцевих рад усіх рівнів, поступово перетворити їх на органи місцевого і регіонального самоврядування (у районах і областях) та звільнити від виконання не властивих їм функцій державного управління.

Таким чином глава держави, який уособлював виконавчу владу, отримав виконавчу вертикаль, яку на місцях (в областях та районах) очолили представники Президента України. Вони стали найвищими посадовими особами державної виконавчої влади на відповідних територіях та очолили новостворені органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації в областях, містах Києві та Севастополі, районах.

Така структура владної побудови була не зовсім ефективною в силу одночасного існування нової інституції - представництва Президента України та рад народних депутатів, обраних ще в період існування іншої держави. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що під запровадження нового інституту не була підведена достатня законодавча база, а здійснені політичні реформи не забезпечувалися активним конституційним процесом.

З метою посилення керівництва всіма структурами державної виконавчої влади в центрі та на місцях, оперативного розв'язання завдань економічних реформ, утвердження ринкових відносин, досягнення стабільності в усіх сферах суспільного життя Указом Президента України від 27 вересня 1993 р. Кабінет Міністрів України був підпорядкований главі держави, який здійснював безпосереднє керівництво урядом.

Важко переоцінити для процесу державотворення прийнятий 15 грудня 1992 року Закон України "Про статус суддів", яким суддів уперше визнано носіями судової влади, котрі здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Таким чином, зазначений Закон започаткував становлення окремої від інших судової гілки влади в новітній Україні.

державне управління україна незалежна

До позитивів того нелегкого періоду державотворення слід віднести заходи, спрямовані на становлення системи державної служби в Україні, Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття 16 грудня 1993 р. Закону України "Про державну службу", який визначив загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, установив умови реалізації громадянами України права на державну службу, заклав основи формування ефективного інституту державної служби - професійної діяльності осіб, які працюють у державних органах. Згодом було створене Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів - центральний орган виконавчої влади, покликаний забезпечити проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та здійснювати функціональне управління цим інститутом.

Напружена політична ситуація того періоду посилювалася тривожними соціально-економічними тенденціями. Кабінет Міністрів України, очолюваний В. Фокіном, виявився неспроможним здійснювати ефективне управління в умовах незалежної держави в силу того, що його основу становили представники старої радянсько-партійної номенклатури, нездатні гідно відстоювати національні інтереси, розробляти і реалізовувати адекватні соціально-політичній ситуації економічні програми та приймати ефективні державно-управлінські рішення без вказівок "зверху". У результаті, економічні реформи в Україні з самого початку пішли хибним шляхом, що призвело до стрімкого росту цін, дефіциту товарів і послуг, безконтрольної "приватизації" державної власності, корумпованості держчиновників, початку тінізації економіки. Головними прорахунками уряду Фокіна стало допущення некерованості державного сектора економіки та відсутність реальних ринкових реформ. Ситуація у той період новітньої історії України в сфері державного управління багато в чому була схожою з часами Центральної Ради 1917 року. У середині 1992 р. ситуація набрала найбільш небезпечних для існування держави форм, що призвело до логічної відставки уряду В. Фокіна 1 жовтня цього ж року.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового уряду на чолі з Л. Кучмою, якому належало діяти в більш складних політичних та соціально-економічних умовах, ніж попередньому. Виходячи з тяжкого економічного становища та недостатнього законодавчого забезпечення, за ініціативою нового Прем'єр-міністра 18 листопада 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання".

Зважаючи на специфіку Києва як столиці України та з метою визначення його спеціального статусу, особливостей здійснення у місті виконавчої влади та місцевого самоврядування, 15 січня 1999 р. був прийнятий Закон України "Про столицю України - місто-герой Київ". Особливістю здійснення виконавчої влади у місті Києві є те, що міська та районні державні адміністрації паралельно виконують функції державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування. При цьому голови цих держадміністрацій призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України. Особливим правовим статусом наділений Київський міський голова, який обирається шляхом прямих виборів відповідно до Закону "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", і займає посаду голови Київської міської державної адміністрації-органу державної виконавчої влади.

14 січня 1998 р. вступив у силу Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів". Уперше у виборчій практиці України була прийнята нова виборча система виборів депутатів районної та обласної ради - мажоритарна система відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.

29 березня 1998 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та до місцевих рад, міських, селищних і сільських голів. Відповідно до нового Закону "Про вибори народних депутатів України" вперше в сучасній історії нашої держави парламентські вибори проходили за принципово новою змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це дозволило громадянам України обирати не тільки між окремими кандидатами в депутати, а й між політичними партіями та їх блоками. З 450 депутатів парламенту 225 було обрано в одномандатних виборчих округах, а 225 - за списками від політичних партій та виборчих партійних блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вперше було застосоване так зване "позитивне" голосування та правило відносної більшості. Таким чином, новий виборчий закон став суттєвим кроком у напрямку політичного структурування українського суспільства і становлення багатопартійної системи - важливих чинників демократизації політичної системи та розвитку громадянського суспільства. Хоча, об'єктивно, повної структуризації парламенту після проведення перших на нових засадах виборів не могло статися. Обрання Верховної Ради на основі змішаної системи було лише першим кроком на цьому шляху та заклало основу для розвитку зазначених політичних процесів.

Відповідно до Конституції України 21 жовтня 1998 р. Верховною Радою Автономної Республіки Крим була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим, затверджена парламентом України 23 грудня того ж року, яка юридичне закріпила статус і повноваження автономії - невід'ємної складової частини України. Представницьким органом АРК визначена Верховна Рада АРК, а виконавчим - Рада міністрів АРК.

У розвиток конституційних положень 9 квітня 1999 р. був прийнятий Закон України "Про місцеві державні адміністрації", який остаточно розмежував повноваження між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування на місцевому рівні. Після прийняття цього законодавчого акта організація влади на місцевому рівні отримала остаточне оформлення. Так, голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю.

Отже, можна зробити висновок, що в Україні закладені конституційні основи територіальної організації влади на місцевому рівні та законодавче закріплено функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, хоча, безумовно, пошук оптимальної форми організації влади ще триватиме. Адміністративна реформа покликана остаточно врегулювати питання територіальної організації влади.

Важливою подією політичного життя держави стали вибори Президента України в жовтні 1999 р. Перший тур, у якому брали участь тринадцять кандидатів (О. Базилюк, Н. Вітренко, М. Габер, Ю. Кармазін, В. Кононов, Ю. Костенко, Л. Кучма, Є. Марчук, О. Мороз, В. Онопенко, О. Ржавський, П. Симоненко, Г. Удовенко), не виявив переможця.14 листопада 1999 р. у результаті повторного голосування Президентом України на повторний строк обрано Леоніда Кучму, який, одержавши 15 870 722 голоси виборців, що взяли участь у голосуванні, переміг кандидата від КПУ П. Симоненка.

Після того як Верховна Рада відхилила кандидатуру В. Пустовойтенка на посаду Прем'єр-міністра України, 22 грудня 1999 р. новим Прем'єром став Віктор Ющенко. У грудні цього ж року були прийняті важливі рішення, спрямовані на запровадження нової концепції державного управління, створення більш ефективної системи виконавчої влади, підвищення керованості суспільне важливих процесів, реформування державної служби, зменшення чисельності управлінського апарату.16 квітня 2000 року відбувся референдум. Прагнучи до рішучих і глибоких змін у суспільстві та сподіваючись на посилення дієздатності державної влади, більшість громадян України підтримала запропоновані референдумом питання. За його результатами Верховній Раді необхідно було внести зміни до Конституції щодо запровадження двопалатного парламенту. Передбачається, що він складатиметься з двох палат - Палати регіонів і Державних зборів, формуватиметься за європейською моделлю: в нижній палаті має бути 300 народних депутатів, обраних на пропорційній основі; у верхній - по три представники від адміністративно-територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя). Президент матиме право дострокового припинення повноважень Державних зборів у разі, якщо протягом місяця не сформовано постійно діючу парламентську більшість, до 1 грудня не затверджено підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів у встановлені строки Державний бюджет на наступний календарний рік, протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад нового КМУ.

Імплементація питань, винесених на референдум, стала, по суті, епіцентром нового політичного протистояння у Верховній Раді, лінія якого вже не проходила відповідно до недавно сформованої парламентської більшості та меншості, а визначалася народними депутатами, лідерами політичних партій з точки зору політичних перспектив нової системи стримувань і противаг та дієздатності гілок державної влади. Побоюючись звуження повноважень парламенту та посилення президентської влади, Верховна Рада так і не вирішила питання щодо втілення в життя результатів референдуму.

Узагальнюючи одинадцятилітній період становлення, розвитку, трансформації та функціонування інститутів публічної влади України, можна зробити такі висновки. Здобуття Незалежності радикально змінило їх функції, методи та форми діяльності. В минуле відійшла система радянської влади з домінуванням і всевладдям компартійного апарату. Натомість перед молодою державою постала необхідність; заново формувати переважну більшість державних інститутів, які були просто відсутніми в УРСР як частині тоталітарного імперського утворення; реформувати адміністративно-командну, жорстко планову економіку, керовану з єдиного центру, в багатоукладну ринкову, зорієнтовану на потреби людей. Отримавши статус незалежно держави, Україна взялася за творення ефективно діючих законодавчої, виконавчої та судової влади. Перешкодами на цьому шляху були: відсутність владної верхівки політичної волі до проведення радикальних політичних економічних та соціальних реформ; несконсолідованість української нації гострі політичні конфронтації, що стали, на жаль, неодмінним атрибутом політичного життя країни; зволікання консервативною більшістю парламент прийняття Конституції та інших базових для державотворчих процесів законів. Зрозуміло, що ці фактори вкрай негативно позначилися на соціальне економічному розвитку держави, особливо в роки економічної кризи.

Прийняття Конституції України стало важливою віхою української історії. Її прийняття остаточно оформило Україну як суверенну державу - не від'ємну складову європейської спільноти, закріпило демократичний вен тор її розвитку. На засадах конституційних положень було сформовані механізм державної влади на основі її поділу на три гілки, закріплено інститут місцевого самоврядування як невід'ємну складову публічної влад і громадянського суспільства, розпочато адміністративну реформу.

Поступово, зберігаючи громадянський мир, уникаючи відкритих соціально-політичних конфліктів, активізується здійснення економічних ре форм. Як результат, у 2000 році, вперше у новітній історії України, відбулося реальне зростання валового внутрішнього продукту, а в наступному році Україна за темпами економічного розвитку випередила не тільки всі країни СНД, а й Європи.

Все сказане дає підстави для висновку про те, що найважчий період історії в умовах незалежної Української держави залишився позаду. В найближчі роки за умов консолідованих дій всіх члені суспільства наша Вітчизна має передумови для стрімкого поступ в напрямі побудови міцної, заможної, демократичної держави, д гарантуватиметься незалежність країни, а на її основі гармонійно поєднуватимуться права і суспільні інтереси всіх громадян. Сам про таку державу мріяли українці протягом усієї трагічної історії України.

Висновки