Погляди Платона на злочинність, особу злочинця та покарання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему:

«Погляди Платона на злочинність, особу злочинця та покарання»

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальнотеоретичні погляди Платона на злочинність та особу злочинця

1.1 Поняття злочину та злочинності за думкою Платона

1.2 Сутність особи злочинця за вченнями Платона

Розділ ІІ. Засади вчення Платона про покарання

2.1 Загальні засади покарання за думкою Платона

2.2 Концепція покарання як виправлення чи перевиховання та принцип невідворотності покарання з точки зору Платона

Розділ ІІІ. Філософське вчення Платона з погляду сучасних умов перевиховання злочинців

3.1 Порівняльний аналіз причин злочинності за творами Платона і причини злочинності в сучасний період

3.2 Порівняльний аналіз мети, цілей та принципів кримінального покарання в поглядах Платона та за чинним Кримінально-виконавчим кодексом України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Практично все життя будь-якого суспільства характеризується наявністю певних відхилень (девіації) в поведінці його членів. Найбільш гострими і несприйнятними для суспільства є злочини. Саме вони дезорганізують нормальну життєдіяльність суспільства, створюючи небажані для нього шкідливі наслідки. Тому однією із функцій держави як політико-територіальної організації суспільства є активна протидія даним соціальним відхиленням. І на протязі тисячоліть держава веде боротьбу з тими особами, які своєю поведінкою порушують встановлені нею норми, заподіюють шкоди охоронюваним законом правам і свободам людини і громадянина, власності, громадському порядку та громадській безпеці, довкіллю, конституційному устрою[8. c.19-26].

Розвиток та ускладнення суспільних відносин, багатоманітність та різнобарвність норм, що регулюють ці відносини, неминуче призводять до того, що людська свідомість не здатна повною мірою спрямовувати поведінку особи згідно вимог, які ставить перед нею суспільство, провокуючи при цьому різного роду конфліктні ситуації. І традиційне вирішення останніх вбачається в заборонно-репресивних заходах. Перевага, що надається цим методам розв'язання одвічної проблеми суспільства, зумовлена їх ефективністю з точки зору інтересів держави, тобто в найкоротші строки досягається конкретна мета - придушення опору з боку осіб, які не бажають слідувати правилам поведінки встановленим чи санкціонованим самою державою. Тим більше, що це один з найдешевших методів досягнення такої мети.

За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання і не дивно, що багато науковців віддали цьому інституту визначну позицію в своїх працях.

Серед праць Платона особливе місце посідають трактати “Політика” та “Про закони”, де він розглядає злочин не як хворобу душі злочинця, а як хворобу держави та суспільства, лікування якої належить до компетенції влади. А тому покарання стає необхідною для суспільства та держави справою, яке забезпечує в ній порядок та існування.

Особливо цікаві та змістовні щодо покарання ідеї містяться в трактаті “Про закони”, де Платон розглядає покарання як державний захід, головним чином як практичну мету. Більше того, Платон бере до уваги не щось ідеальне, а реальну державу, де творяться закони з урахуванням людської недосконалості, а звідси випливають і цілі покарання, - це забезпечення безпеки суспільства і залякування злочинця. Покарання має здійснюватися не за будь-яких обставин, а лише у разі крайньої потреби, відокремлюючись при цьому від помсти. Керуючись цим положенням Платон пропонує як покарання використовувати виправне тюремне ув'язнення злочинця, а смертну кару - як крайній засіб щодо невиправних злочинців, коли інші форми покарання не мають позитивних наслідків.

Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав, що гнів, ревнощі, бажання до насолод, незнання законів часто призводять до вчинення злочинів. Філософ відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій.

Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов'язував не з природними якостями особи, а з її вихованням: «Добродійства вчити можна, і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків - хороші діти».

Таким чином, Платон у своїх ідеях та поглядах на проблеми розвитку кримінальної політики виходить із реальної політичної точки зору, де він уявляє конкретну державу, в якій творяться та доцільно діють закони. Думки його линуть не у всесвіт, а спрямованні до сфери правосуддя, де особливу увагу він приділяє інституту покарання, що має діяти відповідно до інтересів суспільства та держави.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні предмету та сутності злочинності, особи злочинця та покарання на основі теоретико - філософських поглядів Платона .

Відповідно до поставленої мети курсової роботи в ній необхідно вирішити наступні питання:

· дослідити загальнотеоретичні аспекти поняття злочинності за поглядами Платона;

· розглянути філософські погляди Платона на особу злочинця;

· розглянути засади вчення Платона на покарання.

Об'єктом курсової роботи є теоретичні засади щодо формування категорійного поняття, сутності злочинності, особи злочинця та покарання в античній філософсько-правовій думці.

Розділ І. Загальнотеоретичні погляди Платона на злочинність та особу злочинця

1.1 Поняття злочину та злочинності за думкою Платона

Що стосується стародавнього світу, то найбільший інтерес становлять ідеї Платона. Мислитель цікавився причинами злочинів й аналізував їхні мотиви.

Платон розвинув положення про соціальні перевлаштування як чинник, що перешкоджає злочинності. Знаменитий старогрецький філософ Платон не тільки висловлював різні думки про злочинність і її природу, але і провів одне з перших соціологічних досліджень кримінального феномена. Платон вперше почав розглядати порушення законів як наслідок найбільшої хвороби держави. Одним з головних джерел цієї хвороби він рахував міжусобицю і розбрат бідності і багатства. В цілях попередження злочинів і безладів, по думці Платона, законодавець повинен встановити межі бідності і багатства. Допустимо, щоб майно найзаможніших лише в 4 рази перевищувало "багатство" самих бідних. Цікаво, що після двох тисячоліть економічні дослідження Л. І. Абалкина практично підтвердили цю здогадку філософа [1.c.8-17].

У працях Платона ми знаходимо зачатки бентамівської теорії задоволень і страждань. На думку Платона, людина постійно перебуває в очікуванні скорботи і задоволень. Над всім цим панує розум, вирішальний, що з них краще, що гірше. Платон розбирає чинники, які можуть утримати людей від порушення законів. До їх числа він відносить очікуване зло, яке заподіюють порушникам закону; громадська думка ("як би нас не порахували за поганих людей"); сумлінність і звичку гідної поведінки; заохочення правослухняних громадян. Теорія боротьби із злочинністю у Платона настільки багатоаспектна і детальна, що включає не тільки найбільш ефективні, на думку автора, міри покарання за різні злочини, але навіть і оптимальна кількість в'язниць в державі.

Платон наказував законодавствувати, передбачаючи події: встановлювати закони і загрожувати покаранням для запобігання шкідливих поступків. Платон розкрив негативну роль безкарності як одній з основних причин проступків[3. c.43-56].

Міркуючи про злочинність, Платон виступає не як схоластичний філософ, що будує свої міркування лише на логічних висновках. Свої виводи він засновує на достатньо простих, але все таки спеціальних дослідженнях кримінологій. У "Законах", наприклад, ми можемо знайти соціологію мотивів вбивств в сучасних філософові Афінах: на першому місці по поширеності - прагнення до багатства; на другому - честолюбство; на третьому - прагнення приховати раніше здійснене правопорушення.

Ідеї осмислення кримінології проблеми злочинності виникли задовго до того, як сформувалася самостійна наука.

Убачаючи провину держави в потворствуванні цим джерелам, він в своїх філософських працях звертався до законодавця з вимогою встановити межі бідності і багатства. Аналізуючи причини, які могли б утримати людей від порушення закону, Платон одним з перших вказав на соціальну природу злочинності, і наказував законодавцеві діяти на випередження подій: встановлювати закони і загрожувати покаранням для запобігання шкідливих вчинків. До заходів, здатних утримати людей від здійснення протизаконних вчинків, він відносив невідворотність покарання (очікуване зло, яке заподіюють правопорушникам), громадську думку, звичку гідної поведінки, заохочення правослухняних громадян.

1.2 Сутність особи злочинця за вченнями Платона

Стародавні грецькі філософи приділяли багато уваги проблемам злочинності, покарання за злочини та причини, які породжують злочинність.

Найбільше філософських праць по цих питаннях становлять роботи Платона: «Менон», «Протагор», «Закони» та інші.

Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя -- лікування їхніх душ. В основу концепції великого гуманіста були покладені такі постулати:

· схильність до пороку -- душевна хвороба, що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;

· покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі, але необхідні, бо є корисними;

· лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має стати джерелом і причиною його видужання.

Платон розглядає фактори, що можуть утримувати людей від порушення законів. До них належать: очікуване зло, що його заподіюють порушники закону; суспільна думка; моральність і звичка гідної поведінки та заохочення законослухняних громадян. Платон пропонував законодавцям, передбачаючи події, приймати закони та загрожувати покаранням для запобігання шкідливим учинкам. Він розкрив негативну роль безкарності як однієї з основних причин проступків[9. c. 71-81].

Платон цілком заперечує в покаранні злочинців індивідуальну ініціативу не санкціоновану законом. Він у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливу запобіжну роль покарання, бо думав, що люди утримуються від поганих учинків не з високих спонукань, а зі страху перед покаранням, і більшість схильна ставити на перше місце не благо, а зиск і задоволення. На його думку, чим значнішими були зиск і задоволення, отримані в результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим із власної волі, але дух його повинний панувати над тілом, а розум над інстинктом - як хазяїн над рабом. Однак Платон зазначав і такі причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків; небажання чи страх потерпілих звернутися зі скаргою; м'якість або віддаленість покарання; підкупність суддів; необгрунтовані привілеї визначених соціальних прошарків та політична безправність інших; національні суперечності ("різноплемінність населення") тощо. Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності[2. c. 137-149].

Призначаючи покарання, Платон вважав, що потрібно брати до уваги обставини вчинення злочину та не карати за злочини, вчинені в обставинах, що "перевищують звичайні сили людської природи". Тож правомірне поводження не повинне вимагати прояву героїзму. Водночас істотними при призначенні покарання вважаються такі обставини, як рецидив, особлива жорстокість винного, небажання загладити заподіяну шкоду та низка інших.

Разом з тим, Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав, що гнів, ревнощі, бажання до насолод, незнання законів часто призводять до вчинення злочинів. Філософ відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій.

Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов'язував не з природними якостями особи, а з її вихованням: «Добродійства вчити можна, і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків - хороші діти».

Платон багато уваги приділяв проблемам виховання. В своїх філософських творах «Менон»(Про чесноти та навчання їм), «Протагор»(Чи можна навчати чеснотам) він стверджує, що людським чеснотам люди повинні виховуватися з дитинства. Людина не стане на шлях злочину, якщо її правильно виховувати змалку. Платон писав, що вихованням людини повинні займатися не тільки сім'я, а й суспільство, держава шляхом справедливих законів [16.c.14].

Значне місце в своїх творах Платон приділив особі злочинця, він пише, що злочинці, вступаючи в конфлікт із законом, ставлять себе вище за вимоги норм права, не до кінця усвідомлюють, що їх виконання є необхідним обов'язком. Особи, котрі вчиняють злочини, виявляють неповагу до закону, впевнені, що закон можна обійти, порушити в конкретній ситуації на користь особистим чи кланово-груповим інтересам. Вони сподіваються на власну кримінально-правову безкарність.

Для багатьох зі злочинців характерним є роздвоєння особистості: вони говорять одне, а насправді ведуть аморальний спосіб життя. Моральна свідомість злочинців значно спотворена, її дефекти мають глибокий характер, переростають у негативні звички та переконання. Аморальні вчинки серед них більше поширені, ніж серед законослухняних громадян. У них немає почуття відповідальності за свої неправомірні дії, вони не цінують власну честь і гідність, зате нехтують гідністю інших, ігнорують громадську думку про свою негідну поведінку, їм не властиві почуття справедливості, твердість волі в дотриманні морального обов'язку.

Вчення давньогрецьких філософів, зокрема Платона, в багатьох аспектах важливе і в сучасних умовах при вивченні причин злочинності, особи злочинця та попередження злочинів. Так само, як і Платон, зараз важливе місце у попередженні злочинності, є виховання людини для дотримання правових і моральних норм суспільства[4. c. 101-115].

Розділ ІІ. Засади вчення Платона про покарання

2.1 Загальні засади покарання за думкою Платона

Аналізуючи погляди Платона, на мою точку зору, необхідно провести певну систематизацію його поглядів, щодо мети, завдання, функцій покарань за вчиненні порушення та їх видів.

На мою точку зору, слід погодитись з класифікацією, яку запропонував Нерсесянц В. С., а саме:

1. Неправова філософія покарання

Відмітними особливостями неправового підходу до покарання є наступні його риси:

· абсолютизація функції залякування;

· невідповідність покарань злочинам у бік посилювання перших;

· порушення принципу справедливості при призначенні і здійсненні покарань.

Покарання стає неправовим, якщо в нім порушена природна, законодоцільна, справедлива міра віддачі за скоєне. Воно виявляється таким і в тих випадках, коли здійснення його бере на себе суб'єкт, що не володіє необхідними повноваженнями, даними йому державою. Характерним прикладом такого покарання є помста.

Принцип залякування, на який роблять ставку прихильники неправового підходу, припускає, що страх найкращим чином допоможе каральним органам і суб'єктам влади здійснювати регулятивно-управлінську функцію по підтримці соціального порядку. Але, як справедливо помічає багато хто, значне число самогубств у всіх суспільствах доводить, що страх смерті не є універсальним регулятором людської поведінки.

Якщо навіть загроза страті не лякає потенційних злочинців, то це лише доводить недоцільність практики залякування в цілому.

Практика неправових, несправедливих покарань характерна для диктаторських, тоталітарних режимів. Її теоретичному обгрунтуванню служили ідеї класової боротьби і диктатури пролетаріату, розроблені основоположниками марксизма-ленінізма [15. c.40-41].

2.Пенологія Платона

У своєму останньому творі, діалозі «Закони», Платон зображає ідеально, на його думку, організована держава з якнайкращим законодавством і продуманою до найдрібніших деталей системою виховання громадян. Платонівська філософія виховання припускає, що люди знаходяться у владі богів, є чимось на зразок іграшкових ляльок-маріонеток, за ниточки яких смикає божественна воля. Серед цих ниточок є найголовніша «золота нитка», ведуча до блага і названа розсудливою. Через неї реалізується головна мета виховання, що полягає в розвитку у громадян держави в першу чергу розсудливості. А це досягається шляхом дотримання трьох важливих умов-вимог:

а) поважати богів і героїв;

б) поважати батьків, як живих, так і померлих;

в) поважати родичів, друзів і всіх своїх співгромадян. [ 14. с.163 - 310].

У тих, хто дотримує ці вимоги, формується розсудлива, правомірна свідомість. Але ця мета досягається нелегко і далеко не у всіх випадках, оскільки люди за своєю природою слабкі, податливі на спокуси, злі і порочні. Саме тому державі слід мати ефективне, детально розроблене законодавство, яке регламентувало б всі сторони людського існування, аж до духовного життя та інтимних відносин. Закони покликані нейтралізувати недосконалість людської природи і підстраховувати, оберігати суспільство від їх руйнівних проявів. Вони повинні застерігати проти можливих злочинів і загрожувати суворою карою тим, хто надумається їх порушувати. Серед таких порушників можуть опинитися не тільки громадяни з неподатливою природою, непіддатливою виховним діям, але і слуги, раби або наїжджі чужоземці.

Початковий принцип платонівської пенології звучить твердо і однозначно: закон мовчить перед тим, що провинився, але для неслуха він голосно говорить. Покарання згідно із законом не має на меті спричинення зла. Його завдання - робити винного менш зіпсованим. І ніхто з тих, що скоїли ті або інші злочини не повинен, ніде і ніколи залишатися безкарним. Покарання можуть бути різними - грошова пеня, паличні удари, тюремне ув'язнення і страта.

Рішення про покарання за вчинений злочин виносять судді відкритим голосуванням. Вони розташовуються навпроти обвинуваченого і позивача. Спочатку слово надається позивачеві, а потім відповідачеві. Після їх мов старший з суддів починає допит. Його питання доповнюються питаннями інших суддів до обвинуваченого і свідків. Після триденного засідання судді ухвалюють свій вирок.

Найсуворішого покарання в державі Платона заслуговують злочини проти богів. Винен карається смертю, а труп його викидається за межі країни.

Далі слідують злочини проти існуючого державного ладу. Платон називає ворогами держави тих, хто бере участь в змовах, розпалює повстання, удається до насильства, відмовляється захищати вітчизну. Таких громадян судді засуджують, як правило, до смерті.

Кажучи про вбивства, Платон підрозділяє їх на мимовільних і насильницьких. Якщо вбивство здійснене під час спортивних ігор або військових вправ, то винен не несе кримінального покарання, а лише проходить через обряд релігійного очищення. При навмисному, свідомому вбивстві покарання підрозділяються на наступні: за вбивство чужого раба відшкодовується господареві збиток, якщо ж убитий власний раб, то достатньо одного лише релігійного обряду очищення[7. c. 165-171].

Якщо відбувається мимовільне вбивство людини, винен повинен очиститися і віддалитися з вітчизни строком на один рік. Якщо ж вбивство здійснене в нападі гніву і люті, то вбивця відправляється у вигнання на два роки.

Всякий вбивця, що не підкоряється закону, не пройшов через очищення і поганив своєю присутністю суспільні місця - ринки, площі, ігрища, храми, може бути притягнутий до суду будь-яким з громадян і підданий суворішому покаранню.

Якщо раб уб'є свого пана або будь-якого вільнонародженого, то близькі мають право зробити з вбивцею все, що завгодно, але у жодному випадку не залишати його в живих.

Коли один з подружжя в припадку гніву вбиває іншого, то покаранням служить вигнання з країни на три роки. Цей же захід застосовується у разі драматичного конфлікту між братом і сестрою.

Якщо хтось в припадку гніву вбиває одного зі своїх батьків, то він судиться по найтяжчих звинуваченнях в образі дією, нечесті і святотатстві. Він заслуговує багатократної страти, якби це тільки було можливо.

Кажучи про мотиви найважчих злочинів, Платон стверджує, що причиною тому часто служить найбільше із почуттів - це панування пристрасті, що примушує душу дичавіти від жадання, спрямовуватися до того, що ненаситному здобувається і насильству... Лютий початок починає панувати в душі людини, перевертає все в ній вверх дном і штовхає на злочин з тиранічною силою, якій неможливо протистояти. Визнаючи непоборність цієї сили для багатьох людей, Платон схильний до того, щоб в його державі за злочини, здійснені в стані афекту, карали порівняно м'яко.

Самим нечестивим зі всіх злочинів Платон рахує навмисне вбивство кровного родича. Окрім страшної божественної відплати вбивцю чекає сувора кара держави: його прирікають на смерть, а голе тіло викидають за межі країни на відведене для цього перехрестя. Потім всі посадові особи, ради очищення всієї держави, повинні принести по каменю і кинути в голову трупа.

Платон говорить і про тих, хто насильно позбавляє життя себе, творить над собою неправедний суд. Держава їх засуджує і не удостоює звичайної похоронної церемонії. Їх ховають окремо від інших, на пустирях, не відзначаючи могил ні надгробними плитами, ні написами.

У випадках, коли люди гинуть із-за яких-небудь тварин, то останніх вбивають і викидають за межі держави. Якщо ж чиясь душа розлучається з тілом із-за неживого предмету, то з ним поступають так само, як і з твариною.

Невинним у вбивстві Платон пропонує рахувати того, хто вночі захищався від грабіжника, прагнув уникнути згвалтування або захищав своїх ні в чому не повинних родичів.

Також детально, як і вбивства, Платон розглядає тілесні ушкодження разом з відповідними формами реагування на них держави в особі суддів. Покаранням в більшості випадків стає грошовий штраф різних розмірів. Виняток становить застосування насильства, побої, образи по відношенню до батька або матері. Такі злочини прирівнюються до святотатства, і винні засуджуються на смерть.

Характерний, що і в «Мойсеєвім праві», в «Второзаконїі» Старого Завіту за образу і побої батьків також передбачена страта.

У «Законах» Платона мовиться, що свідок побоїв, що наносяться сином кому-небудь з батьків, що не прийшов на допомогу, судом засуджується до вигнання з країни. Якщо ж той, хто надав допомогу був рабом, то він стає вільним.

Міркуючи про ці та інші закони, Платон підкреслює, що вони встановлюються в першу чергу для людей з тим, щоб навчити їх жити в світі один з одним. Ті ж, хто володіє неподатливою, недоброю природою і не отримав виховання, повинні пам'ятати про те, що загрожує їм суворій подяці, якщо вони наважаться порушувати закони держави.

У своєму діалозі «Закони» Платон, при всій його любові до міфів і схильності до того, щоб давати волю уяві, виявляє себе досить тверезим реалістом. Він усвідомлює недосконалість людської природи, із-за чого люди часто поводяться агресивно. Тому наскільки б здійсненим, продуманим, деталізованим до дрібниць не був план ідеального суспільного устрою, слід не випускати з уваги постійно існуючу загрозу спалахів людській люті і гніву. Це змушує задуматись про необхідність надійних засобів суспільної безпеки. Інакше природні схильності людей до егоїзму, пошуків задоволень, самокорисливості зруйнують будь-що[19. c.46- 59].

Платон, подібно до Сократа, визнавав неможливим свідоме явне здійснення зла. Погані вчинки є наслідком незнання, оскільки знаючи блага, людина не може прагнути до зла. Саме ж незнання може мати різні причини, і тому виділяють три його різних вигляду. По-перше це може бути невідання, випадкова, безневинна помилка. По-друге, - незнання, сполучене з небажанням шукати знання або самовпевненим визнанням свого невідання знанням. По-третє, незнання, обумовлене затемненням розуму афектом або плотським жаданням. Кримінальна відповідальність, на думку Платона, наступає тільки за вчинки відповідні під другу і третю категорії, причому для злочинів затемненням розуму під впливом плотських жадань, він вимагає строгіше покарання, ніж для досконалого під впливом афекту[18. c.28-31].

У «Законах» Платон формулює актуальний і до цього дня принцип невідворотності покарання за досконалий злочин:

«Взагалі ніхто ніколи не повинен залишатися безкарним за який би то не було вчинок»

Мета кримінального покарання. По вченню Платона про закони, полягає в попередженні повторення злочинів. Покарання накладається не ради доконаного злочину, а ради попередження їх повторення в майбутньому. Покарання приводить до досягнення цієї мети трояким способом:

1) виправленням самого злочинця, для якого воно є ніби ліками, що зціляють його етичну недугу;

2) усуненням впливу поганого прикладу на співгромадян;

3) позбавленням держави від небезпечного, шкідливого члена [17. c.123-132].

Покарання взагалі не накладається з тим, щоб заподіяти зло караному; навпаки, воно або виправляє його, або перешкоджає йому зробитися ще гірше. Якщо ж караний непоправний, його піддають смерті. Покарання не повинне розповсюджуватися на сім'ю. Проте, якщо відразу і батько, і дід, і прадід були засуджені на смерть, правнуки піддаються вигнанню.

У «Законах» Платона більшість злочинів караються стратою. «А за образу богів, батьків і держави Платон крім смерті пропонує ще і вічні муки»[12. c.39-42].

Платон - загадковий мислитель, в чиїй творчості з'єдналися, здавалося б, на перший погляд несумісні протилежності. Виступаючи як один з родоначальників доктрини природного права, він в «Законах» представляє детально розроблену концепцію позитивного права. Але ця суперечність здається. Сам факт подібного поєднання того, що в подальші століття перебувало найчастіше у відносинах роз'єднаності, показовий. Платон своєю творчістю доводить, що природне і позитивне право - не протилежності, що їх можна і треба суміщати в теорії і на практиці.

Праці щодо злочину та покарання містяться у його працях різного часу, і які відтак не являють собою цілісної, пройнятої провідною ідеєю єдиної кримінально-політичної системи.

Так, у трактаті “Topriac” вчення про право покарання перебуває в прямій залежності від загального вчення про світову гармонію, яка має зовнішній прояв у законах і правопорядку і є необхідною рефлексією, з гармонічним упорядкуванням душі індивіда. Ця гармонія порушується злочином, що призводить до дисгармонії, яка має бути усунена покаранням, завдання і сутність якого полягає у відновленні гармонії душі особи та справедливого порядку. Покарання, таким чином, слугує ідеї справедливості і є благом не тільки для злочинця, відновлюючи гармонію його душі, роблячи його кращим, а також є взірцем для інших, оскільки вони, бачачи ці страждання, а також сприймаючи інші форми залякування, стануть на шлях виправлення. З цього погляду, до покарань можна віднести, на думку Платона, і смертну кару [21].

Серед праць Платона особливе місце посідають трактати “Політика” та “Про закони”, де він розглядає злочин не як хворобу душі злочинця, а як хворобу держави та суспільства, лікування якої належить до компетенції влади. А тому покарання стає необхідною для суспільства та держави справою, яке забезпечує в ній порядок та існування.

Особливо цікаві та змістовні щодо покарання як державний захід, головним чином як практичну мету. Більше того, Платон бере до уваги не щось ідеальне, а реальну державу, де творяться закони з урахуванням людської недосконалості, а звідси випливають і цілі покарання, - це забезпечення безпеки суспільства і залякування злочинця. Покарання має здійснюватися не за будь-яких обставин, а лише у разі крайньої потреби, відокремлюючись при цьому від помсти. Керуючись цим положенням Платон пропонує як покарання використовувати виправне тюремне ув'язнення злочинця, а смертну кару - як крайній засіб щодо невиправних злочинців, коли інші форми покарання не мають позитивних наслідків.

Таким чином, Платон у своїх ідеях та поглядах на проблеми розвитку кримінальної політики виходить із реальної політичної точки зору, де він уявляє конкретну державу, в якій творяться та доцільно діють закони. Думки його линуть не у всесвіт, а спрямованні до сфери правосуддя, де особливу увагу він приділяє інституту покарання, що має діяти відповідно до інтересів суспільства та держави.

За Платоном, жодне покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання[5. c.152-160].

злочин покарання платон виправлення

2.2 Концепція покарання як виправлення чи перевиховання та принцип невідворотності покарання з точки зору Платона

Розглянемо концепцію покарання як виправлення чи перевиховання. Витоки цієї загальної філософської концепції надто складні й походять від Платона. Приблизно дві з половиною тисячі років відділяють нас від епохи, коли жив і творив Платон.

Але в історії філософії дуже мало таких мислителів, як Платон, чия б теоретична спадщина так гостро сприймалася у контексті сучасної боротьби ідей. За значенням її можна порівняти лише зі спадщиною Гегеля. Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головне завдання правосуддя, говорив він, полягає в лікуванні їх душ.

У підвалини своєї концепції Платон заклав три постулати.

· Перший постулат - прихильність до хиби є душевною хворобою, що руйнує і, зрештою, вбиває.

· Другий постулат - покарання за злочин слід розглядати як моральні ліки - не смачні, але корисні.

· Третій постулат - для злочинця держава повинна бути “лікарем” чи джерелом і причиною його видужання.

Згідно з Платоном, ніяке покарання за законом не призначається заради того, щоб завдати шкоду, а для того, щоб зробити стражденного (стражденним і хворим Платон вважав злочинця ) кращим, ніж він був до покарання.

Недоліками цієї концепції, засновником якої вважають Платона, є:

· по-перше, припущення про те, що злочин зв'язаний з хворобою злочинця, так само як і твердження проте, що фахівці з соціальних питань, соціології та психології можуть діагностувати цю хворобу, що не є строго науково обґрунтованими.

· по-друге, лікувальна дія є “відкритою” й ніяк не зв'язаною ні правопорушенням, ні з чимось іншим , за винятком такого погано визначеного для цих випадків поняття, як “необхідність”.

· По-третє, правопорушник, якого не вважають особою, яка цілком відповідає за свої дії, здатен на лукавство, всілякі махінації, пристосування [16. c.27-31].

Досліджуючи праці Платона щодо покарань за вчинений злочин, на мою точку зору, слід звернути увагу на принципи покарання а саме на принцип невідворотності покарання за вченнями Платона.

Мислитель висуває абсолютно чіткі принципи, наприклад, свого роду вимоги невідворотності покарання - “ ніхто ніколи не повинен залишатися безкарним за будь-який вчинок”. Розплата має, за Платоном, відповідати тяжкості скоєного. Це може бути “грошова пеня”, “принизливі місця для стояння чи сидіння”, “палаючі удари”, тюремне ув'язнення і навіть смертна кара. Санкції в будь-якому разі не повинні бути несправедливими, заради одного лише страждання, - “за законом жодне покарання не має увазі заподіти зло”.

Цілком виразно Платоном формулюються цілі каральної політики.

· По-перше, виправлення злочинця та запобігання повторення злочинів;

· По-друге, усунення впливу дурного прикладу на громадян;

· По-третє, рятування держави від небезпечного, шкідливого члена.

У своєму вченні про злочини і покарання Платон передбачає звільнення від кримінальної відповідальності (невинна помилка, вчинок по невіданню, незнанню), пом'якшуючі та обтяжуючі обставини (стан афекту, чуттєвого жадання). Складаючи “невід'ємну частину державного устрою”, суди займаються діяльністю “владною і повчальною, роз'яснювальною і каральною”. Платон вважає за доцільне існування двох видів судів - для розгляду справ між приватними особами, куди може звертатися кожна людина, яка вважає себе ображеною іншою особою. Якщо ж, на думку будь-якого громадянина порушенні інтереси суспільства, і він висловлює бажання “прийти їм на допомогу”, то призначається для цих випадків окремий суд.

На думку Платона, суд стоїть перш за все на сторожі інтересів держави і суворої моральності, що носить релігійний характер, тому святотатство - одне з найтяжчих кримінальних злочинів. Після злочинів проти богів йдуть злочини проти існуючого державного ладу. Розробляючи питання каральної політики держави, Платон водночас надає суду виховне значення. Не тільки кримінальний закон, але і вся соціальна структура, саме призначення держави повинні протистояти руйнівній стихії масового насильства, не допускати крайніх суперечностей між бідністю і багатствам, розшарування суспільства на ворогуючі класи, партії-антагоністи. І тут вже вища “божественна мудрість” законів повинна бути доповнена мудрою соціальною політикою держави, піднято на вершину “царського мистецтва”[21].

Розділ ІІІ. Філософське вчення Платона з погляду сучасних умов перевиховання злочинців

3.1 Порівняльний аналіз причин злочинності за творами Платона і причини злочинності в сучасний період

Проблема причин злочинності є центральною для кримінології. Те чи інше вирішення цієї проблеми визначає науковий зміст кримінологічної теорії і її спрямованість.

Як складне явище злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. Зауважимо, що кримінологія приділяє багато уваги категорії причинності. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причинність є основними елементами предмету науки кримінології, і для дослідження сукупності кримінальних правопорушень необхідно встановити якомога більше обставин, що визначають зміст і структуру досліджуваного явища.

Як правило, під причинністю розуміють генетичний зв'язок між окремими станами видів і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю причинності є породження причиною наслідку. Причинність завжди має об'єктивний характер.

У загальнофілософському розумінні причинність є всезагальною, бо не існує явищ, які б не мали певних причин. І водночас не існує явищ, які б не породжували тих чи інших наслідків. У дослідженні злочинності важливо виходити з того, що необхідним є зв'язок між причиною і наслідком. Злочинність у цьому комплексі є наслідком дії відповідних причин і умов.

У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображують зміст причинно-наслідкового комплексу: детермінація, причини й умови, фактори злочинності.

Детермінація (від лат. determinare -- визначати, обумовлювати) -- найбільш загальна категорія, що характеризує походження явищ, які вивчаються у природі і суспільстві. Ідеться про залежність одних явищ, процесів і станів від інших, про зв'язок між речами і явищами.

Кримінологічна детермінація використовує в основному три види зв'язку: причинний, обумовлений і функціональний.

Як зазначалося, причинний зв'язок є зв'язком генетичним, і причина сама по собі вже породжує наслідок.

Умова -- це явище, яке формує причину або створює можливість її дії, і цей зв'язок з наслідком обумовлений.

Функціональний зв'язок явищ полягає в тому, що зміна одних явищ спричиняє зміну інших.

Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є “причина”: це явище, що безпосередньо зумовлює, породжує інше явище -- наслідок. Причина як основа і сутність наслідку є вихідним і визначальним елементом взаємозв'язку явищ.

Таким чином, якщо причини злочинності -- це негативні явища, що породжують її, то умови злочинності -- це явища, які безпосередньо не породжують злочинності (наслідку), але у певний спосіб впливають на розвиток причинного зв'язку, сприяючи або не перешкоджаючи породженню злочинності. Умови злочинності, як правило, поділяють на об'єктивні та суб'єктивні. Такий розподіл дає можливість у кожному конкретному випадку встановити умови впливу на поведінку людини як зовні, так і вплив внутрішніх особливостей індивіда на його вчинки.

Розглядаючи злочин як соціальне явище, необхідно враховувати, що оцінка одних явищ як причин, а інших як умов завжди матиме відносний характер, оскільки в одних випадках певне явище може бути причиною злочинності, а в інших -- її умовою. Проте зауважимо, що явище стає причиною тільки за наявності конкретних умов, що сприяють їй.

У кримінологічній теорії, як і в суспільних науках взагалі, широко використовують термін “фактор”, під яким розуміється причина, рушійна сила будь-якого процесу, що визначає його характер або окремі риси.

Історія існування злочинності тісно пов'язана з тривалістю історії людства на Землі. Так, вже в самих перших главах “Ветхого Завета”, першої книги Мойсея, говориться про порушення першими людьми на Землі, Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4 - про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Авеля). Як свідчить аналіз тексту - вбивство навмисне, із заздрощів.

В обох випадках покарання було невідворотним, суворим та послідовним. Що Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і скитальцем на землі”.

Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто зустрінеться з ним, вб'є його, Бог відповів: “ … за те всякому, хто уб'є Каїна, відомститься в семеро.''

Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства, тобто смертної кари для Каїна.

Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до певних категорій людей вважалось злочинним, в інші - допускалось. Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина, але не каралось вбивство раба.

На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання відозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь?

У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона.

Платон пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.

Він самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнання важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства[8. c.256-258].

Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів.

Серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли честолюбство, прагнення до почестей, гнів, гордість.

В сучасному світі причини злочинності в порівнянні з давньогрецьким періодом значно урізноманітнились. Це пояснюється в першу чергу економічними та політичними причинами. Людина давньої Греції була обмежена в своїх можливостях, стремліннях тогочасним суспільним ладом. Шахрайство, користолюбство, прагнення до надлишку існувало і тоді, але в наш час набули надзвичайно широкого розвитку.

Ще одним з важливих факторів причин сучасної злочинності є значне розширення маси індивідів із нетверезим способом життя, наркоманія. Цей прошарок суспільства дає дуже значний відсоток від загальної кількості злочинів.

Але, як і Платон, так і сучасні правники вважають, що основною причиною злочинності є економічне становище держави. Чим у державі більший прошарок бідняків, тим вища злочинність, бо людина не може задовольнити свої потреби життєдіяльності. Виходячи з цього, головною метою сучасної держави повинна стати турбота про своїх громадян, турбота про їх добробут[10. c.91-98].

3.2 Порівняльний аналіз мети, цілей та принципів кримінального покарання в поглядах Платона та чинним Кримінально-виконавчим кодексом України

Сучасне національне законодавство в галузі виконання і відбування кримінальних покарань не є щось спонтанно виникше, а являє собою тривалий процес розвитку ідей філософів, теоретиків та практиків на мету покарання, його ціль та завдання.

В даному питанні потрібно прослідити та проаналізувати Кримінально-виконавче законодавство минулого і сьогодення.

Саме стаття 1 Кримінально-виконавчого кодексу України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими[13. c.4].

Дещо подібний підхід можна побачити і в працях давньогрецьких філософів, зокрема у Платона.

Мета кримінального покарання. По вченню Платона про закони, полягає в попередженні повторення злочинів. Покарання накладається не заради вчиненого злочину, а заради попередження їх повторення в майбутньому. Покарання приводить до досягнення цієї мети трояким способом:

1) виправленням самого злочинця, для якого воно є ніби ліками, що зціляють його етичну недугу;

2) усуненням впливу поганого прикладу на співгромадян;

3) позбавленням держави від небезпечного, шкідливого члена.

Покарання взагалі не накладається з тим, щоб заподіяти зло караному; навпаки, воно або виправляє його, або перешкоджає йому зробитися ще гірше. Якщо ж караний непоправний, його піддають смерті.

Більше того, Платон бере до уваги не щось ідеальне, а реальну державу, де творяться закони з урахуванням людської недосконалості, а звідси випливають і цілі покарання, - це забезпечення безпеки суспільства і залякування злочинця. Покарання має здійснюватися не за будь-яких обставин, а лише у разі крайньої потреби, відокремлюючись при цьому від помсти. Керуючись цим положенням Платон пропонує як покарання використовувати виправне тюремне ув'язнення злочинця, а смертну кару - як крайній засіб щодо невиправних злочинців, коли інші форми покарання не мають позитивних наслідків.

Заслуговує увагу і дослідження принципів виконання і відбування кримінальних покарань. Саме стаття 5 Кримінально-виконавчого кодексу України вказує що:

Кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань[13. c.4].

Так само і Платон звертав свою увагу на деякі із цих принципів:

Платон відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій.

Початковий принцип платонівської пенології звучить твердо і однозначно: закон мовчить перед тим, що провинився, але для неслуха він голосно говорить. Покарання згідно із законом не має на меті спричинення зла. Його завдання - робити винного менш зіпсованим. І ніхто з тих, що скоїли ті або інші злочини не повинен, ніде і ніколи залишатися безкарним. Покарання можуть бути різними - грошова пеня, паличні удари, тюремне ув'язнення і страта.

У «Законах» Платон формулює актуальний і до цього дня принцип невідворотності покарання за досконалий злочин.

«Взагалі ніхто ніколи не повинен залишатися безкарним за який би то не було вчинок».

Саме тому, на мою думку, погляди які втілилися у працях великого давньогрецького філософа Платона стали підгрунттям для розвитку Кримінально-виконавчого законодавства України у майбутньому

Висновок

Ознайомившись із творчістю давньогрецького філософа Платона та проаналізувавши за його працями проблеми злочинності, особу злочинця, мотиви злочинів, попередження злочинності, покарання за злочини, як підсумок хочу зазначити що:

1)Міркуючи про злочинність, Платон виступає не як схоластичний філософ, що будує свої міркування лише на логічних висновках. Свої виводи він засновує на достатньо простих, але все таки спеціальних дослідженнях кримінологій. У "Законах", наприклад, ми можемо знайти соціологію мотивів вбивств в сучасних філософові Афінах: на першому місці по поширеності - прагнення до багатства; на другому - честолюбство; на третьому - прагнення приховати раніше здійснене правопорушення.

Аналізуючи причини, які могли б утримати людей від порушення закону, Платон одним з перших вказав на соціальну природу злочинності, і наказував законодавцеві діяти на випередження подій: встановлювати закони і загрожувати покаранням для запобігання шкідливих вчинків. До заходів, здатних утримати людей від здійснення протизаконних вчинків, він відносив невідворотність покарання (очікуване зло, яке заподіюють правопорушникам), громадську думку, звичку гідної поведінки, заохочення правослухняних громадян[6. c.18-22].

2) Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя -- лікування їхніх душ. В основу концепції великого гуманіста були покладені такі постулати:

· схильність до пороку -- душевна хвороба, що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;

· покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі, але необхідні, бо є корисними;

· лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має стати джерелом і причиною його видужання.

Значне місце в своїх творах Платон приділив особі злочинця, він пише, що злочинці, вступаючи в конфлікт із законом, ставлять себе вище за вимоги норм права, не до кінця усвідомлюють, що їх виконання є необхідним обов'язком. Особи, котрі вчиняють злочини, виявляють неповагу до закону, впевнені, що закон можна обійти, порушити в конкретній ситуації на користь особистим чи кланово-груповим інтересам. Вони сподіваються на власну кримінально-правову безкарність.

3) За Платоном, жодне покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.

Платон у своїх ідеях та поглядах на проблеми розвитку кримінальної політики виходить із реальної політичної точки зору, де він уявляє конкретну державу, в якій творяться та доцільно діють закони. Думки його линуть не у всесвіт, а спрямованні до сфери правосуддя, де особливу увагу він приділяє інституту покарання, що має діяти відповідно до інтересів суспільства та держави.

Рішення про покарання за вчинений злочин виносять судді відкритим голосуванням. Вони розташовуються навпроти обвинуваченого і позивача. Спочатку слово надається позивачеві, а потім відповідачеві. Після їх мов старший з суддів починає допит. Його питання доповнюються питаннями інших суддів до обвинуваченого і свідків. Після триденного засідання судді ухвалюють свій вирок.

Найсуворішого покарання в державі Платона заслуговують злочини проти богів. Винен карається смертю, а труп його викидається за межі країни.

Отже, вчення Платона стали фундаментом для розвитку таких наук як кримінологія, кримінальне право, кримінально-виконавче право та реформування в подальшому кримінально-виконавчого законодавства.

Таким чином, поставлена мета курсової роботи виконана в повному обсязі.

Список використаної літератури

1. Асмус В.Ф. История античной философии. -- М.: Высшая школа, 1965. -- 320 с.

2. Асмус В.Ф. Платон. -- М.: Мысль, 1975. -- 220 с.

3. Бивар А.Д. Платон и митраизм Вестник древней истории. -- 1998.

4. Блинников Л.В. Великие философы: словарь-справочник. -- М.: Логос, 1998.-- 440 с.

5.Васильева Т.В. написанная философия Платона Вопросы философии. -- 1977. -- № 11. -- С. 256.

6. Васильева Т.В. Путь к Платону. Любовь к мудрости или мудрость любви. -- М.: Логос, 1999. -- 195 с.

7. Виндельбанд В. Платон. -- С-Пб.: Образование, 1994. -- 200 с.

8. Гиляров А.Н. Джерела про софістів. Платон як історичний свідок. - Київ, 1991. - 358 с.

9. Гревс Э.Л. Статусные различия в законе Платона об убийстве Вестник древней истории. -- 1977. -- № 1.

10.Жизнь замечательных людей. Биографич. библ. Павленкова Ф. Сократ., Платон. Аристотель. Сенека. -- М.: республика, 1995. -- 300 с.

11. Коркунов Н.М. История философского права. - С-пб., 1998. - С. 401.

12. Кліфтон К. Платон в изложении Клифтона Коллинза. - С-пб., 1971.

13. Кримінально-викинавчий кодекс України, Київ. Верес. 2010:-С.61

14. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений- М.: Наука, 1985. -- 320 с.

15. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. - М.: Наука, 1979. - 350 с.

16. Нерсесянц В.С. Платон. - М.: Юрід. літ-ра, 1989. - 210 с.

17.Сафонов В.Н. Политические взгляды Платона Социально- политический журнал - 1998 - №3 - С. 220

18.Творения Платона пер. с греч. / Под. ред. В. Соловьева. - М., 1999:--Т.1.

19. Щербаков А.И. Древнегреческая философия эпохи классики. -- Краснодар, 1994.

20. Матеріали із Вікіпедія http://ru.wikipedia.org/wiki/Платон

21.Матеріали інтернет-ресурса Платонівського філософського товариства http:/www.plato.spbu.ru/index.htm

Размещено на Allbest.ru