3

План

• Вступ 3
• 1. Історична і соціальна обумовленість покарання. 5
• 2. Поняття та ознаки покарання 13
• 3. Мета покарання 18
• Висновок 26
• Список використаної літератури: 27

Вступ

Перший напрямок говорив про злочинність і про біологічну прирожденність чи схильність людини до злочину. Його вплив позначився на методах і засобах боротьби зі злочинністю. Другий напрямок у кримінології виник з визнанням соціальної природи і соціальних причин злочинності. Стосовно до проблеми засобів боротьби зі злочинністю представники цього напрямку в кримінології стояли і стоять за широкий вибір запобіжних заходів соціального плану і такої системи покарань, що сприяла б соціальної реадаптації злочинців.

Генетичні теорії причин злочинності . Розвиток генетики відкрив широкі перспективи для висунення сміливих гіпотез про передачу схильності до злочину генетичним шляхом . В добу бурхливого розвитку генетики , коли людству відкрились її неймовірні перспективи , досить привабливо було знайти маленьку біологічну частку , яка , передаючись від батьків до дітей , ніби вірус , заражає людей схильністю до злочинів.

В 20-і роки німецькі вчені Й.Ланге та Ф.Штумпфіль, досліджуючи злочинців з числа близнят з однаковим генотипом , намагались довести вирішальну роль природних задатків в механізмі злочинної поведінки. Але наступні дослідження Г.Кранца та К.Христиансена спростували їх висновки. А в подальшому і сам метод дослідження близнят був підданий сумніву. Цей метод не дозволяв зрозуміти, чому близнята здійснюють однакові злочини: чи то генетична схильність, чи то однакові умови сімейного виховання Дубинин Н.П. Генетика, поведение, отвественность. - М.,1989.

.

Паралельно з методом дослідження близнят для обґрунтування генетичної схильності до злочинів використовувались методики біохімічного аналізу (ендокринна обумовленість злочинної поведінки) . В 1924 році американський дослідник Макс Шлапп опублікував статтю, в якій обнародував результати вивчення ендокринної системи злочинців. Згідно його даних, майже третина всіх в'язнів страдають емоційною нестійкістю, що обумовлено захворюваннями залоз внутрішньої секреції.

Клінічний напрямок кримінології теоретично обґрунтував необхідність нейтралізації за допомогою хімічних препаратів гормонів, що викликають агресивність людини. І ці методи були впроваджені в практику.

В 60-і роки дослідження генетичних факторів злочинності вступило в нову фазу, яку умовно можна назвати хромосомною . Патриція Джекобс провела одне з перших досліджень хромосомної схильності до злочинів. Обстеживши в'язнів в Шотландії , вона встановила , що серед злочинців частка осіб з хромосомною аномалією типу XYY набагато більше ніж серед правослухняних громадян .

В 90-і роки по Америці пройшла хвиля насилля. Оскільки влада не була спроможна приборкати злочинність, до вирішення цієї проблеми активно підключались різноманітні суспільні структури. Лідируючими серед них стали медичні організації. Роль медиків з кожним днем стає настільки значною, що поступово поліцейські сили відійшли на другий план.

Медики стали розглядати насильство як наслідок якоїсь таємної інфекції або нової хвороби ,яка вразила суспільство . В цьому значенні термін “епідемія насильства“ - не лише образне порівняння. В американській системі охорони здоров'я виникло нове бачення того, як можливо боротися з цією епідемією. Фундаментальною основою для нового підходу до вирішення проблем насильства є зміщення акцентів: головна увага приділяється не реагуванню на факти насильства яке вже сталось, а зміненню соціальних і поведінкових факторів, що викликають насильство (клінічний варіант кримінології ).

Ініціатива медиків дала новий імпульс науковим дискусіям про роль генетичних факторів в генезисі злочинів. Нажаль професіонали в галузі медицини виявилися делітантами в галузі кримінології . До того ж дуже приваблива перспектива вирішення віковічної проблеми злочинності за допомогою нескладної процедури стерилізації .

Психіатричні концепції причин злочинності Новий напрям розвитку психіатричного підходу до аналізу злочинності дали дослідження австрійського вченого Зігмунда Фрейда . Вчення З.Фрейда нерідко зводять до концепції сексуальності , хоча вона була далеко не єдиним елементом його психоаналітичної теорії .

Сутність теорії Фрейда розкривають за допомогою трьох понять: Воно , Я , над-Я . Агресія є складовою частиною Воно , яке стримуєтся за допомогою Я .

Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів , зокрема в кримінальній галузі. На її основі американський вчений Уайт зробив оригінальний аналіз феномена злочинності . На його думку , людина народжується злочинцем , а її життя - процес пригнічення руйнівних інстинктів , які закладені в Воно З. Фрейд - Психоанализ. Религия. Культура. - М.,1992..

Сам Фрейд майже не намагався аналізувати феномен злочинної поведінки . На його думку інстинкт смерті “ функціонує в кожній живій істоті і намагається привести її до загибелі , зводячи життя до первинного стану неживої матерії .

Ідеї Фрейда отримали значний розвиток в рамках клінічної кримінології.

В 19 ст. Феррі та Горафало розробили концепцію небезпечного стану злочинця, сутність якої полягала в тому, що злочинця не треба карати, а виводити з стану підвищеної схильності до злочину. В 20 ст. ця концепція була покладена в основу нетрадиційного напряму науки про методи впливу на злочинність - клінічної кримінології. Представники цього наукового напряму практично відкидали кару як превентивний стримуючий засіб.

Методи впливу на злочинність , які розроблюються вченими цього напрямку, пов'язані з невизначеним покаранням злочинців ( позбавлення волі до тих пір, поки комісія лікарів не дасть висновок про втрату небезпечного стану ) . Ця практика в 70-80-і роки була досить популярною в ряді країн . Наприклад, в США біля 80% в'язнів відбували строк по невизначеному вироку .

Нажаль, надії на радикальне оздоровлення суспільства за допомогою різноманітних методик не виправдались .

Кримінологічний розвиток концепції аномії. Найбільшою популярністю серед соціологів початку 20 ст. користувалась концепція аномії .В 1938 р. Роберт Мертон опублікував статтю “ Соціальна структура та аномія” в якій застосував концепцію аномії відносно проблем кримінології. Одна з головних ідей Мертона полягала в тому, що основною причиною злочинності є протиріччя цінностями, на досягнення яких суспільство націлює людей, і можливостями їх досягнення по встановленим суспільством правилам. Стаття Мертона дала міцний поштовх використання феномену аномії при поясненні причин злочинності.

В 1961 році учень Мертона Кловард опублікував монографію “Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп“. Автор переконливо показали, що суспільство прищеплює підліткам різноманітні цінності, мало піклується про те, чи є їх досягнення реальним для більшості молоді.

Одночасно зі статтею Мертона в 1938 році з'явилась робота Торстона Селліна “Конфлікт культур і злочинність“. Селлін розглядав в якості криміногенного фактора конфлікт між культурними цінностями різних суспільств. На основі цієї теорії американський соціолог Коєн у 1955 році розробив концепцію субкультур. Практичні висновки з цієї теорії полягали у необхідності контролювати процеси еміграції, приймати міри по зближенню культур різних соціальних прошарків і груп, виключати елементи, що викликають їх протиріччя. Ця концепція направила увагу кримінологів на аналіз взаємозв'язку культури суспільства і злочинності.

Теорія стигми В 1938 році поряд з іншими з'явилась цікава робота вченого з Колумбійського університету Френка Таннербаума “Злочинність і суспільство“. Він намагався застосувати до вирішення кримінологічних проблем соціологічну теорію Джорджа Міда, який розглядав суспільне життя як серію соціальних ситуацій і типових реакцій людей на поведінку оточуючих (інтеракцій).

Застосувавши ці положення до проблем пояснення злочинної поведінки, Таннербаум досить переконливо довів, що неправильна реакція суспільства на злочини є одним з найбільш значних криміногенних факторів. В кінці 30-х років багатьма соціологами дуже гостро було поставлене запитання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає покарання. Реально не все, що заборонено законом є небезпечним для суспільства. Розроблена Таннербаумом концепція “недопустимості драматизації зла “ в значній мірі охопила ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності, який в подальшому трансформувався в теорію стигми. Стигма в перекладі з латинської означає тавро. Ця теорія достатньо повно розкрила глибинні механізми кримінального рецедива.

На розвиток теорії стигматизації значно вплинула гіпотеза Селліна про те, що в пошуках відмінностей злочинців від незлочинців кримінологи досліджують різницю між засудженими і незасудженими. В дійсності серед несудимої частини суспільства злочинців також немало, і серед незасуджених різниця між злочинцями незлочинцями неістотна.

Кримінологічні ідеї впливали і впливають на кримінальну політику, кримінально-правові теорії, законодавство і на організацію кримінальної репресії.

Кримінально-політичні ідеї і розуміння про роль репресії в суспільстві, значенні її як засобу боротьби зі злочинністю було ідеалом не тільки фахівців-юристів, але і політичних діячів, філософів і соціологів.

Сучасні кримінально-політичні ідеї та пов'язані з ними погляди на злочин та покарання по суті відображають боротьбу різноманітних течій. Однак цього не зовсім досить, оскільки сучасний стан справ в цій сфері свідчить про недостатню ефективність сучасного інституту покарання.

Варто зауважити, що проблемам, які пов'язані з покаранням, його соціальною та правовою ефективністю та визначенню головних напрямів в кримінальній політиці значна увага приділяється з боку міжнародно-правових організацій. Пошуки в цьому напрямі зачіпають як матеріальне так і процесуальне право.

Таким чином, незважаючи на значну кількість наукових досліджень, присвяченій цій проблемі, вона залишається ще не цілком розкритою і не до кінця дослідженою. Однієї з причин такого становища, є з одного боку, безмежні і практично невичерпні можливості в пізнанні навколишнього світу. З іншого боку, кожна історична епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свої власні погляди на дослідження питань і найбільш вірних напрямків, способи і засоби їх вирішення, використовуючи одночасно суперечливий досвід, накопичений попередніми епохами, поколіннями.

2. Поняття та ознаки покарання

Перш ніж давати визначення покаранню необхідно з'ясувати його місце в структурі суспільних відносин. Покарання - це перш за все одна із форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між суб'єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі її органів) в зв'язку з здійснюваною цим суб'єктом поведінкою Кудрявцев В.Н. Закон, проступок, ответственность. - М.,1986. . Відповідальність можна розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між людьми з приводу взятих на себе обов'язків та ступені їх виконання.

Юридична відповідальність - складова частина, різновид загальносоціальної відповідальності. Вони співвідносяться як окреме та загальне. Загальносоціальна відповідальність є неправовим явищем і її досліджують вчені в галузі філософії, соціології, політології, етики тощо. Сутність соціальної відповідальності полягає в усвідомленні особою свого обов'язку перед суспільством, в суворому, невідхильному та ініціативному виконанню нею своїх обов'язків, в почутті відповідальності за доручену справу, в обов'язку дати відповідь за свої дії, в позитивній чи негативній оцінці дій особи колективом, суспільством, державою Мельникова Ю.Б. Дифференциацмя ответственности и индивидуализация наказания - Красноярск 1989. . Ці ознаки характеризують загальносоціальну відповідальність як відповідальність в основному позитивну. Але вона може виступати в якості негативної, ретроспективної відповідальності. В цій якості вона втілюється або у формі моральної відповідальності (суспільний осуд), або у формі юридичної відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення, яка знаходить свій вираз у державно-примусовому впливі на правопорушника.

У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність проявляється в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що передбачають вид та міру державно-примусового впливу на правопорушення.

Юридична відповідальність являє собою один із спецефічних проявів загальносоціальної відповідальності. Такий прояв, який у відповідності з особливостями права прямо виражає його державно-владну природу і, не перикриваючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю), торкається головним чином наслідків за неправомірну, безвідповідальну з точки зору закону, поведінку.

Одним із видів негативної юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

Покарання є однією із форм (самою основною) кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від покарання).

У науці кримінального права, до покарання розглядали як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом обмеженнях чи позбавленнях її прав і свобод, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий стан особи - судимість Кримінальне право України Загальна частина. - підруч., під заг. ред. проф. П.С. Матишевського, доц. П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка - К.1998.. М.Й. Коржанський дещо по-іншому формулює визначення покарання. На його думку покарання - це застосовувана судом міра державного спонукання, яка заподіює певні втрати і висловлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну і моральну оцінку його поведінці Коржанський М.Й. - Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. - К.,1996..

У ст.43 КК Російської Федерації покарання визначається як “захід державного примусу, що призначається вироком суду. Покарання застосовується до особи, що визнана винною в скоєнні злочину, і полягає в предбачених даним Кодексом позбавленні чи обмеженні прав і свобод цієї особи”.

У ч.1 ст.50 КК (Кримінальний кодекс) України зазначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Розглянемо основні ознаки покарання, які його характеризують та на основі яких ми можемо відмежувати кримінальне покарання від інших заходів державного примусу.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визна-ної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття по-карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз-глянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом законного державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаран-ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле-но обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, Це ло-гічний юридичний наслідок почину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за-ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не-великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара -- це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена біль-шою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричи-няє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по-карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлен-ня волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, і т.ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість -- це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певно-го, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по-карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що об-тяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

3. Мета покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проб-леми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідов-ники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної аб-солютної ідеї -- мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність за-конодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Напри-клад, за вбивство -- смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові -- каторга, за образу -- застосування заходів, що ганьб-лять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічно-го примушування (А. Фейербах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейербаха, воно має спричи-няти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одер-жує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення зло-чинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники тео-рій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити ви-правлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. їх прихильники у різноманітних ва-ріаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкоду-вання заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднан-ням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета заляку-вання, відплати, в інших -- мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі ві-домі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей пока-рання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей осо-би винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пост-радянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеці-альне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, копи є єдиним цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, на ш-вають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою по-карання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений зло-чин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою пере-творення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими осо-бами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначаєть-ся як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправ-ну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покаран-ня органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових зло-чинів як засудженими , так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

кару як відплату за вчинене;

виправлення засудженого;

попередження вчинення нових злочинів самим засудженим
(спеціальне попередження);

попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне
попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обу-рення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покаран-ня, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але та-кож у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де перед-бачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара пс тільки визначає характер покарання, а п багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перете-рпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особли-вий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети -- обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскра-во це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, три-валих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших пока-рань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання -- це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т.ін.). Саме призначення пока-рання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго зали-шає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усві-домив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випа-дках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його ви-конання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпеч-ності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального чакону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його від-бування, залученням до праці, організацією навчання професії, пе-реконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш -- виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання -- ст. 67 КК України; більш суворі правила і межі призначення покарання -- ст. 71 КК України). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364 КК України) до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Хоча, думка ряду вчених зводиться до того, що за допомогою покарання неможливо досягти такої задекларованої мети, як перевиховання засудженого. Можливості покарання в цьому аспекті явно перебільшені. Наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації 1996 року в статті 43 не передбачає перевиховання засудженої особи, а лише її виправлення як мінімальний рівень ресоціалізації. А деякі вчені (Б.С. Нікіфоров, М.А. Єфимов) взагалі не вважають виправлення та перевиховання самостійною метою покарання Курс советского уголовного права. Часть Общая. Т. 3 М., 1970. .

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень право свідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується са-мим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про пока-рання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, при-значенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромад-ських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

Полеміку серед науковців викликає питання чи є кара метою покарання. При чому загальновизнаним є те, що елемент кари в покаранні існує (хоча такі дослідники як А.А. Герцензон та М.Д. Шаргородський вважали, що кара не притаманна покаранню). Проблема полягає лише у визначенні місця кари у співвідношенні кара-покарання. Тут можна виділити два напрями: одна група науковців вважає, що кара - основна властивість, необхідна ознака покарання; інша - одна із цілей покарання. Напевно вирішення цього питання залежить від того, як визначати зміст поняття кари. Прихильники першої точки зору визначають кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, обсягом або змістом такого позбавлення чи обмеження. Прихильники другої точки зору вважають кару позбавленням чи обмеженням прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, преш за все, тяжкості вчинюваного злочину.

Суть кари полягає в застосуванні до злочинця певних обмежень. Будь-яке покарання спричинює засудженому позбавлення чи обмеження (без цього не було б покарання), ступінь яких залежить від тяжкості скоєного злочину. При чому метою покарання не є "спричинення фізичних страждань чи приниження людської гідності", як зазначено в Кримінальному кодексі України. Це зовсім не означає, що покарання не спричинює ніяких фізичних страждань. При позбавленні волі, наприклад, засуджений відчуває певні страждання хоча б тому, що він обмежений в пересуванні, ізольований від родини тощо. Це є звичайним наслідком відбуття покарання, але не є його метою. Хоча на певному етапі свого розвитку суспільства держава ставила перед покаранням за мету спричинення фізичних страждань, що проявлялось у вигляді тілесних ушкоджень та кваліфікованих видах смертної кари.

Я підтримую точку зору, яка визначає кару як одну із цілей покарання, оскільки кара відповідає тяжкості вчиненого засудженим злочину. Саме карою покарання відрізняються один від одного - чим більше кара, тим більш суворе покарання, бо тим більше цінних благ злочинець позбавляється. Без кари не може бути покарання, без кари воно не може бути засобом боротьби зі злочинністю Коржанський М.Й. - Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. - К.,1996.. Необхідно абстрагуватися від середньовічного, канонічного значення кари, оскільки покарання ( а разом з ним і кара ) - це кримінально-прововий інститут, який історично змінюється і відповідає тому чи іншому соціальному строю, політичним, правовим поглядам і інтересам основних соціальних груп суспільства, а також його етичному рівню. Не термін, а сам зміст характеризує будь-який правовий інститут Курс советского уголовного права. Часть общая. Т. 2. Л., 1970. .

В нашому законодавстві не взята до уваги досить таки важлива ціль покарання - захист суспільства. Принаймні вона не виділяється як самостіна мета. Покарання виконує функцію засобу самозахисту суспільства від порушень умов його існування. Порушені суспільні відносини частково відновлюються за допомогою покарання, що робить його корисним суспільним інститутом. Тому, я вважаю було б досить доречно ввести в структуру цілей покарання відновлення соціальної справедливості і захист суспільних відносин.

Всі розлянуті цілі покарання є значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Всі вони досягаються при застосуванні покарання одночасно і утворюють певний комплекс.

Висновок

У різні часи і епохи суспільство дивилося на покарання під різними точками зору, виходячи з основних принципів, які панували на той час. І на сьогодні у світі немає єдиної точки зору щодо поняття покарання і мети покарання.

Але відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Основними ознаками покарання є те, що воно виступає заходом державного примусу і є юридичним наслідком злочину, має публічний характер, а також полягає у передбаченому законом обмеженні пав і свобод засудженого і виражає негативну оцінку держави і суспільства на вчинені злочинні дії. Покарання призначаєтьяс лише особі, засудженій за учинення злочину і тегне за особою судимість.

Основна мета покарання полягає у карі і виправленні засудженого, попередженні нових злочинів як з боку злочинця так і з боку інших осіб.

Список використаної літератури: