Принципи права як основа діяльності міліції України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та види принципів права

1.1 Генеза принципів права. Визначення поняття у правовій доктрині

1.2 Соціально-правові і спеціально-правові принципи права

Розділ 2. Призначення принципів права

2.1 Роль принципів права у закріпленні засад суспільного ладу та однотипному формулюванні норм права

2.2 Забезпечення впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання

Розділ 3. Принципи права як основа діяльності міліції україни

3.1 Закріплення принципів права у нормативно-правових актах, що регулюють діяльність міліції

3.2 Перспективи вдосконалення застосування основних принципів права у роботі міліції України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Принципи права постійно привертають на себе увагу вчених, які займаються проблемами теорії права.

Варто згадати, що перші дослідження принципів права з'явились у другій половині 40-х років ХХ ст. і цей процес триває до сьогодні, а інтерес науковців до цієї проблеми продовжує зростати. Перехід України до ринкової економіки, інтеграція її у світове товариство економічно розвинених країн вимагають приведення національного законодавства до рівня світових стандартів.

Загальнотеоретичні аспекти поняття принципів права були предметом дослідження в працях С.С. Алексєєва, А.М. Васильєва, Л.Я. Гінцбурга, М.І. Дембо, Р.З. Лівшиця, О.А. Лукашової, А.В. Міцкевича, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, К.П. Уржинського, Л.С. Явича та багато інших.

Ґрунтовну розробку принципи права отримали у фундаментальній праці А.М. Колодія «Принципи права». Окрім цього, проведені дисертаційні дослідження Т.І. Фулей, О.Я. Лаврів, у яких автори вивчали як закономірності становлення й розвитку сучасних загальнолюдських принципів права, так і теоретичні проблеми системи принципів трудового права України та ін.

Незважаючи на усю важливість внеску вчених у дослідження такої багатогранної проблеми, як принципи права, не можна не звернути увагу на те, що у цій сфері результати дослідження є спірними і зараз залишаються «відкритими» багато питань. Вказана проблема зумовлює виняткову актуальність та необхідність комплексного дослідження принципів права в цілому і як основи діяльності міліції України зокрема.

Таким чином, метою курсової роботи є статті є проведення обґрунтування теоретичних позицій визначення поняття принципів права та з'ясування їхньої сутності а також дослідження принципів права як основи діяльності міліції України. Відповідно до мети у роботі вирішуються наступні завдання:

- досліджено ґенезу та визначено поняття принципів права;

- визначено види принципів права;

- розглянуто призначення та вплив принципів права на суспільний лад та відносини;

- досліджено стан та перспективи впровадження принципів права в діяльність міліції України.

Об'єктом дослідження є принципи права, а предметом дослідження - принципи права у діяльності міліції України.

Було застосовано методи аналізу друкованих та інтернет-джерел, законодавчих актів, даних статистики та ін.

Курсова робота складається з вступу, трьох частин, висновку, списку використаних джерел.

Розділ 1. Поняття та види принципів права

1.1 Генеза принципів права. Визначення поняття у правовій доктрині

Принципи права постійно притягують до себе увагу вчених-правознавців, проте через їх мінливість, філософську сутність, абстрактність абсолютна більшість аспектів розуміння принципів права вимагає дослідження і доопрацювання. Одним із таких аспектів і є питання про генезу, поняття, класифікацію та реалізацію принципів права у правовій системі України.

Будь-які принципи, у тому числі і принципи права, є продуктом людської діяльності, результатом якої вони виступають й інтереси якої вони задовольняють. Принципи є соціальними явищами, як за джерелом виникнення, так і за змістом: їх виникнення зумовлюється потребами суспільного розвитку і в них відображаються закономірності суспільного життя. Головними джерелами цих принципів є політика, економіка, мораль, ідеологія, соціальне життя [26].

Безумовно, розглядаючи проблему генези принципів права, необхідно підкреслити особливу роль і місце в їх створенні моралі. Це зумовлюється тим, що моральні норми орієнтовані на такі категорії, як добро, честь, совість, гідність, справедливість тощо. А вони виступають критеріями оцінки поведінки людей в усіх сферах їх діяльності. Звідси -- загальний, тісний взаємозв'язок норм і принципів права з нормами і принципами моралі. Важливим джерелом формування принципів права є політична сфера. Щоб переконатися в цьому, можна звернутися як до політичної практики, так і до політичної теорії. Економічні фактори формування права проглядаються, насамперед, через принцип приватної власності, який поступово стає найважливішою ідеєю права. Власність оголошується природним правом людини, джерелом його волі і рівності з іншими людьми. Ідеологія також є витоком принципів права, оскільки будь-які розумні дії людини переслідують певну мету, а ідеологія -- це вербальна модель, що передбачає мету і, виходячи з цього, оцінку діянь людини, держави, інших соціальних суб'єктів з точки зору загальносуспільних інтересів. Саме звідси беруть початок такі принципи: не вбий свого; піклуйся про дітей; поважай старших та ін. [3].

Отже, можна стверджувати, що спочатку зміст принципів права намічається самим життям, спонтанно, у суспільних соціальних відносинах, що складаються у реальному житті та отримують пізніше регламентацію і захист з боку держави у комплексах суб'єктивних прав учасників правовідносин. Виникнення принципів права, як загальносоціальних, є необхідною умовою наступного їх закріплення у вигляді юридичних принципів і норм, тому що свідчить про актуальність їх для суспільства і необхідність їх юридичного оформлення. Саме так у надрах громадянського суспільства, в межах правоутворення, за допомогою юридичної практики зароджуються нові юридичні принципи, що еволюційно відміняють дію застарілих, не актуальних принципів.

Під час визначення поняття принципів права можна виділити дві концепції, які сформувались у правовій доктрині. Згідно з першою концепцією, що побудована на теорії позитивізму, принципи права - це ідеї, теоретичні, нормативно-керівні положення того чи іншого виду людської діяльності, які конкретизуються в змісті правових норм та об'єктивно зумовлені матеріальними умовами існування суспільства. Прихильниками такої ідеї є Л.С. Явич, А.М. Васильєв, В.М. Ронжин та інші. Відповідно до другої концепції, яка бере початок від ідеї природного права, принципи права розуміють як керівні ідеї, об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставлять до учасників суспільних відносин із метою гармонійного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів та визначають зміст і спрямованість правового регулювання, відображають найважливіші закономірності соціально-економічної формації. Дотримуються такого розуміння принципів права О.Ф. Скакун, П.М. Рабінович, В.А. Козлов, К.Є. Ліванцев, Ю.А. Ведерніков, В.С. Грекул та інші [20].

Враховуючи всі напрацювання в науковій літературі, принципи права А.І. Денисов, В.Л. Козлов, К.Є. Ліванцев розглядають як поняття, що виражають сутність історичного типу права[2]; П.М. Рабінович, О.В. Смирнов, О.Ф. Скакун указують, що принципи - це категорія об'єктивна; С.С. Алексєєв, О.А. Лукашова, Р.З. Лівшиць, В.І. Нікітінський, М.С. Малеїн вважають, що це сфера правосвідомості, правової ідеології й науки [20]; В.Ф. Тараненко вказує на те, що принципи права - це норми, які мають більш важливе значення; В.І. Прокопенко визначає принципи права як основні суб'єктивні права та обов'язки.

Враховуючи природничі ідеї виникнення права, неприйнятне ототожнення принципів права й норм права та є недопустимим їх визначення через суб'єктивні права та обов'язки. На сучасному етапі розвитку суспільства в умовах ринку науковці пропонують новий підхід до визначення поняття принципів права, враховуючи ідеї природного права, як засади, що лежать в основі права та визначають його сутність і зміст. Усі ці протиріччя у визначенні поняття принципів права намагався усунути А.М. Колодій. Принципи права, - зазначає автор, - це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності й підвалини цього типу держави та права, є однопорядковими із сутністю права. Але й таке визначення поняття принципів права не повністю розкриває його сутність. Адже принципи права повинні бути незмінні, оскільки лежать в основі права незалежно від того, який це тип держави та права. Як бачимо, у юридичній літературі минулого й сучасності немає єдності щодо визначення поняття принципів права, що, зі свого боку, дає можливість стверджувати про неординарність цієї проблеми. Слушним із цього приводу є міркування А.М. Колодія, який зазначає, що, незважаючи на відмінність у поглядах на проблему принципів права, юридична наука у відповідні історичні епохи була єдина в проголошенні певних положень та ідей як принципів права. Отже, суперечки про визначення поняття принципів права тривають уже протягом значного часу, але єдиної думки щодо цього наука так і не виробила.

Зрозуміло, що засадничі ідеї можуть вважатись основними принципами права лише тоді, коли вони відповідають певним вимогам. Враховуючи всі напрацювання, які були зроблені науковцями як у теорії права, так і в галузевих юридичних науках, визначимо ознаки принципів права. У радянський період ознакою принципів права був їх історичний характер. Це пояснювали тим, що немає вічних і незмінних принципів. Так, М.Г. Александров, О.А. Лукашова, А.В. Міцкевич стверджували, що принципи права не є вічними, так само, як і відносини, які ними виражаються. Вони історичні і перехідні продукти. На історичний характер принципів права вказують і сучасні науковці. Зокрема, А.М. Колодій зауважує, що для рабовласницького типу характерний принцип рівності власників-товаровиробників і нерівність між вільним населенням та рабами. Принцип теологічного світогляду є визначальним в епоху феодального ладу. А головний принцип буржуазного права - свобода й рівність, суверенітет народу, приватна власність [10]. Поділяють цю думку і В.А. Козлов, К.Є. Ліванцев, акцентуючи увагу на тому, що принципи всіх суспільних явищ є історичними. Але, незважаючи на те, що в процесі історичного розвитку суспільства зі зміною соціальної, національної чи класової його структури змінювалися підходи до їх розуміння, але принципи залишалися тими ж самими. Їх не можна створювати, змінювати чи, навпаки, скасовувати. Ще однією з ознак принципів права радянського періоду був їх ідеологічний характер. І саме науковці, зокрема, О.В. Смирнов, А.С. Пашков, Б.В. Шейндлін визначали ідеологічний характер принципів права, які виражають свідоме прагнення людей шляхом вироблення загальних керівних положень спрямувати свою поведінку відповідно до об'єктивних закономірностей та тенденцій розвитку суспільства в цілому й окремих суспільних явищ, у тому числі економіки, політики, моралі та права. Ми вважаємо неприйнятною цю ознаку, оскільки, якщо ідеологія визначала принципи радянського права, то сьогодні, в умовах ринкової економіки, коли право виводиться із природних ідей, принципи лежать в основі права, формують його, визначають зміст і спрямованість його норм.

В основі правових норм лежать принципи права, яких повинні дотримуватися суб'єкти правотворчості під час здійснення правового регулювання трудових та тісно пов'язаних із трудовими відносин. Принципи права спрямовують механізм правового регулювання суспільних відносин, що свідчить про їх загальнозначимість. О. Я. Лаврів як ознаку принципів права називає їх системність та взаємоузгодженість. Безперечно, принципи права повинні бути не тільки взаємоузгодженими між собою, а й з іншими елементами правового регулювання. Відповідно до принципів права формується система права. І тому взаємоузгодженість елементів правового регулювання забезпечує цілеспрямовану дію всієї системи права [12]. Ми погоджуємось із тим, що принципи права мають перебувати в системі та бути узгодженими як між собою, так і з іншими елементами системи права. До ознак принципів права необхідно віднести також їхню стабільність. Якщо норми права є мінливими та приймаються для врегулювання відносин, які існують у суспільстві, то принципи права довготривалі,

що свідчить про їх стабільність. Для засадничих ідей права характерна їхня предметна визначеність, на існування якої вказав у галузевій літературі О.В. Смирнов, оскільки принципи права виражають сутність такої системи норм, предметом регулювання яких є той чи інший вид суспільних відносин. Тому, предметна визначеність принципів права полягає в тому, що вони виражають суть норм права, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин, які визначені предметом правового регулювання цієї галузі права. Тому, враховуючи все вищезазначене, до ознак принципів права в умовах ринкової економіки необхідно віднести системність та взаємоузгодженість, загальнообов'язковість, універсальність, стабільність, предметну визначеність, загальнозначущість, регулятивність.

Отже, принципи права - це такі засадничі ідеї права, які визначають зміст і спрямованість його норм та характеризуються системністю, взаємоузгодженістю, загальнообов'язковістю, універсальністю, стабільністю, предметною визначеністю, загальнозначущістю й регулятивністю.

1.2 Соціально-правові і спеціально-правові принципи права

Принципи права є втіленням результату раціонального наукового осмислення закономірностей розвитку права. Форми існування правових принципів різноманітні; вони можуть існувати у вигляді вихідних положень правових теорій та концепцій, правових орієнтацій суб'єктів права, змісту правових норм, правових цінностей тощо. Система принципів базується на їх стійкому зв'язку між особами. Реалізуючи ту чи іншу правову норму, необхідно враховувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами: за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені); за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому); за змістом [11].

За формою нормативного вираження принципи можна розподілити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві. За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів. За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша класифікація, пов'язана з дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін. Розглянемо деякі з них.

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати універсальним критерієм становлення національних правових систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і частково у внутрішньому законодавстві окремих держав. Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою одне з кращих досягнень людства. Будучи визнаними загальнолюдськими і закріплені в міжнародно-правових документах, ці принципи стають обов'язковими для всіх держав (наприклад, принципи, закріплені в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року). Принцип гуманізму означає закріплення у правових формах відносин між людиною, державою і суспільством на основі визнання самоцінності людської особистості, невід'ємності її прав і свобод, поважання її гідності, захисту від свавільного втручання у сферу особистого життя.

Принцип гуманізму в праві знаходить своє втілення в цілому ряді нормативних положень різноманітної галузевої належності, таких як: ніхто не може бути безпідставно заарештованим або утримуватися під вартою; батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття; ніхто не може бути підданий катуванню, іншим жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, видам примушування і покарання; заборона допуску преси і публіки на судовий розгляд з міркувань моралі. Принцип демократизму прямо випливає з принципу народовладдя. Однак ідея права полягає у прагненні окремої людини до відносної свободи від влади -- державної, особистої і навіть народної. Тому в праві принцип демократизму проявляється шляхом закріплення в нормах правового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади, в здійсненні правової політики, у створенні й удосконаленні законодавства.

Принцип справедливості передбачає його трактування як зовнішнього щодо права явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває певні властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права захищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має свої уявлення про справедливість (наприклад, з точки зору вільного населення Риму рабство цілком відповідало його уявленням про справедливість).

Принцип свободи як можливість вибору варіанта поведінки являє собою абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і посадових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту свободи людини. Принцип рівності виражається в рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних загальногромадянських прав і обов'язків, рівному захисті перед судом незалежно від національної, статевої, релігійної належності, походження, місця мешкання, посадового стану та інших обставин [27].

Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать: єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і динамізму та деякі інші. Єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин. Сутність його полягає в тому, що праву користування одним суб'єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов'язок іншого суб'єкта виконати необхідні для суспільства дії.

Носіями прав і обов'язків є громадяни і їх об'єднання, посадові особи, державні органи і держава в цілому. Конкретні прояви дії вказаного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов'язків: загальному суб'єктивному праву (на працю, відпочинок, охорону здоров'я) кореспондує обов'язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не був їх носієм; загальним юридичним обов'язкам (не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей) відповідають суб'єктивні юридичні права конкретних осіб вимагати їх дотримання; праву одного суб'єкта відповідає обов'язок іншого. Праву громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю кореспондує обов'язок органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайнятості -- допомогу по безробіттю; кожен суб'єкт виступає щодо іншого водночас і як носій прав і обов'язків.

У відносинах по договору купівлі-продажу обов'язку продавця передати товар відповідає його право одержати за нього обумовлену договором плату, а обов'язку покупця оплатити товар відповідає право одержати товар на погоджених умовах. Гарантованість прав і свобод громадян. Реальність здійснення прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних, організаційних, а також юридичних гарантій, без яких реалізація прав була б неможливою. До політичних гарантій належить наявність розвинутої системи народовладдя і демократичних форм її здійснення; до економічних -- рівність усіх форм власності, економічних можливостей усіх суб'єктів суспільних відносин; до юридичних -- система правових засобів, за допомогою яких реалізуються можливість захистити свої права і свободи в суді, доступність законодавства та інших нормативних актів, можливість не свідчити проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальність держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін.

Принцип відповідальності за вину. Однією з підстав юридичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправової поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків у формі умислу або необережності. Сутність принципу полягає в тому, що застосування заходів юридичної відповідальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно-правової відповідальності застосовуються до власника джерела підвищеної безпеки за безвинне заподіяння шкоди. Водночас чимало дослідників таке заподіяння шкоди не відносить до правопорушення, а це означає, що загальна дія вказаного принципу не порушується.

Принцип законності. Цей принцип виражається в системі вимог суворого і неухильного дотримання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма суб'єктами суспільних відносин. Свій вияв він знаходить у правотворчій і правозастосовчій діяльності. Цей принцип означає також верховенство закону в системі юридичних актів, єдність законності, тобто однакове розуміння і дотримання законів, несуперечність норм, що становлять діючу систему права, обов'язковість норм права для всього населення, неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність та ін.

Принцип поділу права на публічне і приватне, на відносно самостійні галузі та інститути. Дія вказаного принципу притаманна праву України, бо цей поділ сформулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської) правової сім'ї. Поєднання стабільності і динамізму. Право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій установлюється правопорядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує потреб соціального регулювання, що тягне за собою її своєчасне реформування [20].

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо більш-менш одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивільного, господарського, кримінального) і правового стану осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі: незалежність суддів і підкорення їх тільки законам; здійснення правосуддя тільки судом; рівність прав учасників судового розгляду; всебічність, повнота й об'єктивність з'ясування обставин справи; ніхто не може бути суддею у власній справі; усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу; національна мова судочинства; доступність судового захисту та багато інших. Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не заборонено законом», а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше заборонено. Загальнодозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту яких випливає, що громадяни і юридичні особи можуть займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави базується на дозволено-заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції в рамках адміністративного, криміналістичного і процесуального циклу галузей і побудована на забороні виходити за її межі.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом і методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права [21]. Принципи галузей -- це не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, соціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла становленню ряду нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодавцем все ж стояла держава, тому основні умови трудового договору з працівником (розмір зарплати, терміни договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою усередненими.

В умовах ринкової організації економіки основоположними принципами трудового права стають: свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного громадянина свободу вибору місця роботи, форми й виду реалізації своїх здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудових відносин при встановленні державою обов'язкового мінімуму прав найманого працівника; державний нагляд і контроль за умовами праці найманих працівників; принцип обов'язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги дисципліни і підлеглості працівника організаторам виробництва в процесі праці; і нарешті, більшого значення набуває принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатності, а також матеріального забезпечення в разі безробіття, що зафіксовано на міжнародно-правовому рівні. В галузях цивілістичного напряму йдеться про принципи єдності правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин незалежно від їхніх суб'єктів, рівності учасників цивільних правовідносин, повного поновлення порушеного стану суб'єктів цивільного права та ін.

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією, зокрема: законність покарання в розумінні конкретного його прояву; визначеність покарання у вироку суду; обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку; гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних страждань засудженому або принижувати його людську гідність; індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці злочинця (врахування особи винного); справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає уяві суспільства про карність вчинків певного роду.

Інститутам цивільного процесу: позовному провадженню, провадженню у справах, що випливають з адміністративно-правових відносин, інституту судового рішення, перегляду цивільних справ, виконання судових рішень і багатьом іншим, відповідає своя система принципів, адекватна принципам права в цілому, а також указаної галузі, що і зумовлює їх нормальне функціонування. Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи: виконання судових рішень державними виконавцями; швидке й реальне виконання судових рішень; мирова угода у виконавчому провадженні; диспозитивність виконавчого провадження; повернення стягнення на майно боржника та ряд інших.

Отже, принципи права -- об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку. Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації.

Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії. Усі принципи права можна поділити на: загальносоціальні; спеціально-соціальні (юридичні) Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні та ін. Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: загальні -- своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права; галузеві -- своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі; міжгалузеві -- своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду -- в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації -- у підприємницькому та банківському праві).

Розділ 2. Призначення принципів права

2.1 Роль принципів права у закріпленні засад суспільного ладу та однотипному формулюванні норм права

Суспільний лад - це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами України [26]. Основи суспільного ладу знаходять свій вияв насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства (суспільного ладу). Виділяють такі принципи: принцип суверенності суспільства, народу, тобто народного (національного) суверенітету; принцип демократизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму (багатоманітності); принцип етнічної багато національності і політичної єдності українського народу; принцип соціальної справедливості тощо.

В організаційному відношенні суспільний лад становить собою певну систему, яка містить політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) підсистеми. Суспільний лад України являє собою організацію і діяльність суспільства, які передбачені й гарантовані Конституцією та законами. Суспільний лад - це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами України. Він є основною складовою частиною конституційного ладу і визначає характер інших його складових, у тому числі державного ладу.

Народ є єдиним джерелом влади і має право здійснювати її (владу) як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції). Суспільний лад є багатогранним явищем за своєю суттю, змістом і формами. За своєю суттю суспільний лад України являє собою передбачену Конституцією та законами загальнонаціональну систему суспільних відносин (організаційних і функціональних), зумовлену внутрішніми та зовнішніми факторами (політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, географічними, національними тощо); за змістом - системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших суспільних відносин (в усіх основних сферах життя та діяльності суспільства), їх подальшого взаємоузгодженого позитивного розвитку; за формою - системою організаційних і функціональних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства [20].

Якщо організація та діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів має регулюватися Конституцією й законами всебічно та повно, то організація та діяльність суспільства повинні закріплюватися мінімально. Адже Конституція України проголошує свободу (багатоманітність) політичного, економічного, ідеологічного життя суспільства, максимально можливе невтручання в життя та діяльність особи й суспільства. Українське суспільство перебуває на початку свого шляху до громадянського суспільства.

Основними рисами громадянського суспільства, зокрема, є: визнання людини, її інтересів, прав і свобод головною соціальною цінністю суспільства; рівноправність і захищеність усіх форм власності; економічна свобода громадян та їх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності; свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності; надійна і ефективна система соціального захисту людини; політична і ідеологічна свобода, наявність демократичних інститутів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування та здійснення державної політики тощо.

Конституційні основи суспільного ладу становлять собою базові принципи організації і діяльності суспільства, а також сукупність його найважливіших організаційних і функціональних інститутів. Конституційні основи суспільного ладу знаходять свій вияв насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства (суспільного ладу). Виділяють такі принципи: принцип суверенності суспільства, народу, тобто народного (національного) суверенітету; принцип демократизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму (багатоманітності); принцип етнічної багато національності і політичної єдності українського народу; принцип соціальної справедливості тощо [11].

Принцип суверенності суспільства означає суверенність народу, тобто суверенність його волі та інтересів. Проголошений в Преамбулі принцип суверенності Українського народу знаходить подальший розвиток в нормативних положеннях, насамперед у ст. 2 Конституції, в якій зазначається, що суверенітет України поширюється на всю територію і, природно, опосередковується (виражається) всіма громадянами України, та у ст. 5, в якій народ визначається носієм суверенітету України. Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народові та участі народу у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства і держави. За Конституцією, влада в Україні належить безпосередньо її народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і об'єктивно -- усіх соціальних груп. Відповідно до ст. 5 Конституції народ є єдиним джерелом влади в Україні.

Одним з важливих принципів суспільного ладу, що нині утверджується в Україні, є принцип плюралізму, багатоманітності, зокрема в політиці, економіці та ідеології. Політичний плюралізм виявляється насамперед у багатопартійності і свободі політичної діяльності; економічний -- у багатоманітності форм власності і господарювання, свободі підприємницької діяльності; ідеологічний -- у різноманітності ідеологій. Принцип конституційності, законності суспільного ладу України означає, що основні засади організації і діяльності нашого суспільства передбачаються й гарантуються Конституцією, а основні форми суспільної діяльності та інших суспільних відносин -- політичних, економічних, соціальних та інших -- визначаються також законами.

Принцип етнічної багато національності і політичної єдності українського народу полягає у конституційному визнанні наявності в Україні ряду етносів (поряд з українською нацією, як етносом), у визначенні їх статусу та ставленні до них держави і суспільства в цілому, у проголошенні українського народу спільністю громадян усіх національностей, що проживають на території України. Принцип соціальної справедливості полягає в конституційному вираженні й захисті інтересів всього суспільства, кожної людини і громадянина та кожної соціальної спільності. Зокрема, чинна Конституція проголошує й надійно гарантує велике коло громадянських соціальних, економічних та інших прав і свобод людини й громадянина. Пріоритетним гарантом цих прав і свобод є Конституційні норми -- принципи, зокрема, щодо вільності та рівності людей у своїй гідності й правах (ст. 21), невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом.

Професор Р.З. Лівшиць виділяє два різновиди принципів права - принципи-норми та принципи, які виводяться з норм. На його думку, одні правові принципи прямо закріплюються в нормах. Після подібного закріплення вони стають принципами-нормами. Інші принципи прямо не закріплюються в конкретних нормах. Формулювання правового принципу не переходить у формулювання однієї конкретної норми. Але ж воно переходить у численну кількість норм, ніби розчиняється у них... У цих випадках ми маємо справу з принципами, які виводяться з норм.

Принципи як керівні ідеї мають надзвичайно важливе значення для ефективного функціонування всієї системи норм даної галузі права. За допомогою принципів не тільки формулюється сучасний державний підхід до правового регулювання, але й визначається суть майбутніх правових норм. Яка важлива проблема для держави, що перебуває в перехідному періоді! Не менш важливим є те, що правильно сформульовані принципи дозволяють усувати прогалини в законодавстві при застосуванні правових норм. Сучасне законодавство України в багатьох питаннях є незавершеним, неповним. Ринкові засади, які впроваджуються в економіку України, породили нові відносини, що не знайшли ще свого адекватного регулювання. І в цій справі значення принципів права важко переоцінити. Ще один аспект заслуговує уваги. Принципи повинні створювати певну систему, бути узгодженими між собою, а також із загальними принципами права і принципами державної політики. Сьогодні необхідно говорити і про їх узгодженість з принципами міжнародно-правового регулювання праці, в тому числі регіонального на рівні Ради Європи, Європейського Союзу [10].

2.2 Забезпечення впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання

Своїм існуванням право впливає на поведінку людей. Право як культурна та інформаційна цінність визначає напрямок людської діяльності, окреслюючи її загальними межами цивілізованих суспільних відносин. Правове регулювання як здійснюваний системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування пов'язується з категорією правовий вплив як взятий в єдності багатоманітний процес впливу права на соціальне життя, свідомість і поведінку людей. Ці категорії мають самостійний характер та є взаємодіючими.

Дослідження співвідношення правового впливу і правового регулювання вимагає уточнення понять «регулювання» і «вплив», оскільки в юридичній літературі справедливо наголошується на нерівнозначності цих категорій. Поняття «регулювання» походить від латинського слова «regulo» - «правило» і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. «Вплив» означає цілеспрямовану дію на що-небудь за допомогою системи засобів. Ці два поняття мають близький зміст, який не є тотожним.

Поняття «вплив» за обсягом є ширшою категорією, ніж «регулювання», оскільки вплив охоплює як регулювання за допомогою певної правової норми, так і інші правові засоби і форми впливу на поведінку людей. Тому неможливо зводити правові засоби і форми впливу права на суспільні відносини лише до правового регулювання. Правовий вплив з усією його багатоманітністю здійснюється на суспільне життя, на свідомість та поведінку людей за допомогою правових і не правових засобів. Правовий вплив здійснюється на людину двома шляхами: інформаційним і ціннісно-орієнтаційним, а також завдяки вихованню та пропаганді правових знань, юридичній освіті.

Таким чином, правовий вплив - це результативна, нормативно-організаційна дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів право реалізації та правозастосування), й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу), а також не правових механізмів (соціальних, ідеологічних, психологічних тощо) [26].

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміють лише одну з форм впливу права на суспільні відносини - вплив за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів право реалізації тощо. Всі відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом можна визначити як: відмінності за обсягом; за змістом; за механізмом реалізації права. Відмінності за обсягом полягають у наступному: предмет правового впливу є значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Його складають відносини (економічні, соціальні, політичні), які безпосередньо не врегульовані правом, але на які розповсюджується його дія. Відмінності за змістом складає таке: правовий вплив не завжди має точний юридичний засіб, адже окрім норм права, вплив охоплює інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей.

Правове регулювання завжди містить певний юридичний засіб (регулювання відбувається за допомогою визначеної правової норми). Відмінності за механізмом реалізації права полягають у наступному: правовий вплив здійснюється шляхом системи неюридичних засобів - ідеологічних, психологічних, інформаційних, та інших механізмів, тоді як у правовому регулюванні право реалізується через механізм - систему правових засобів і форм (норм права, правовідносин, акти реалізації та застосування норм права тощо). Таким чином, правовий вплив є ширшим поняттям. Текстуальний вплив може бути різним. Наприклад, у випадку прийняття закону, який не відповідає інтересам більшості населення, він може чинити негативний психологічний вплив на громадян: викликати громадський осуд, критику, непокору. Разом з тим правовий вплив завжди передує правовому регулюванню, оскільки інформаційно-ціннісний правовий вплив є необхідною умовою виникнення правової регламентації [2].

Правове регулювання притаманне всім видам права, але в державно-організованому праві воно має свідомо-вольовий і нормативний характер. Отже, правове регулювання і правовий вплив є самостійними правовими явищами, хоча правомірно говорити про те, що правовий вплив є більш ширшою категорією, а правове регулювання є її аспектом. Правове регулювання- це вплив спеціальних правових засобів на поведінку учасників суспільних відносин для узгодження їх інтересів та впорядкування суспільних відносин. Іншими словами це процес, що передбачає безпосередній активний правовий вплив на юридично значущі суспільні відносини. Ознаки правового впливу: є частиною соціального впливу; здійснюється за допомогою правових засобів; забезпечує досягнення суспільно значущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин; доповнюється психологічною, інформаційною, виховною та іншими соціальними формами впливу; формує ціннісно-правові установки поведінки суб'єктів права; визначає соціально корисний напрям діяльності суб'єктів права; призначенням є впорядкування суспільних відносин; метою є узгодження інтересів учасників суспільних відносин; є джерелом правової активності учасників суспільних відносин [20].

Отже, право за своєю природою є завжди регулятивним. Тому, що регулює поведінку суб'єктів права, ставить її у відповідні рамки. Внаслідок правової регуляції формується юридична основа, визначаються зафіксовані в правових приписах орієнтири для організації діяльності учасників регульованих відносин і досягнення фактичних цілей права.

право суспільний міліція

Розділ 3. Принципи права як основа діяльності міліції України

3.1 Закріплення принципів права у нормативно-правових актах, що регулюють діяльність міліції

Міліція в Україні -- державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань, це єдина система органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України.

Правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані в установленому порядку [21].

Центральне місце в системі правових актів, що регулюють діяльність міліції, посідає Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990р. Згідно з чинним законодавством основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона й забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; обезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах її компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Отже, міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Відповідно до завдань і функцій міліція складається з таких підрозділів: кримінальна міліція; міліція громадської безпеки; транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; спеціальна міліція. Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення чи постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.

Організаційна структура і штатна чисельність міліції визначаються в порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України. У своїй діяльності міліція підпорядковується МВС України. Міністр внутрішніх справ України здійснює керівництво всією міліцією України. Взаємовідносини у сфері діяльності міліції між МВС України і відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями поліції будуються на підставі міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між МВС України та цими органами і організаціями.

Особовий склад міліції формується з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції. На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими й моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання. З прийняттям на службу може бути встановлено іспитовий строк до одного року. Працівники міліції приносять присягу, текст якої затверджується Кабінетом Міністрів України. Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину. Порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, що його затверджує Кабінет Міністрів України [26].

Діяльність міліції базується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Міліція повинна поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. У межах чинного законодавства міліція має право обмежувати права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу.

Вона забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб, не пізніш як через 24 години повідомляє про їх місцеперебування близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання і в разі необхідності вживає заходів до негайного подання їм медичної та іншої допомоги. Міліція функціонує гласно, інформуючи органи влади та управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. У підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об'єднань, що мають політичну мету. Під час виконання службових обов'язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних чи громадських об'єднань. Міліція повинна виконувати свої завдання неупереджено, в точній відповідності до закону. Ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій чи бездіяльності міліції.

Державні органи, громадські об'єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю. На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, не передбачених законодавством України. Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади. Законні вимоги працівників міліції є обов'язковими для виконання громадянами і посадовими особами. Працівник міліції під час виконання покладених на нього обов'язків керується тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм безпосередньому і прямому начальникам. Ніхто інший, окрім уповноважених службових осіб, у передбачених законом випадках не має права втручатися в законну діяльність працівника міліції. Ніхто не має права покласти на працівника міліції виконання обов'язків, не передбачених чинним законодавством.

Утручання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність за законом. Працівник міліції перебуває під захистом закону, норми якого гарантують захист життя, здоров'я, честі, гідності, майна працівника міліції та членів його сім'ї від злочинних посягань та інших протиправних дій. Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених Законом України "Про міліцію". Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції.