Контроль у сфері державного управління земельними ресурсами

Земельні відносини в Україні в минулому. Розвиток земельних відносин у незалежній Україні. Поняття, зміст і функції управління. Земельний фонд України як об'єкт правового регулювання. Система органів управління у галузі використання та охорони земель.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 27.05.2014
Размер файла 60,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ТА ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

КАФЕДРА УПРАВЛІННЯ

курсова РОБОТА

з дисципліни «Державне управління»

на тему:

«Контроль у сфері державного управління земельними ресурсами»

Виконав Слухач групи: ДСмз-31с

Шевченко А.С.

Перевірив Викладач:

кандидат наук з державного управління Шкурат І.В.

Суми 2014

ЗМІСТ

ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ ВІДНОСИНАМИ В УКРАЇНІ

1.1 Земельні відносини в Україні в минулому

1.2 Розвиток земельних відносин у незалежній Україні

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІ ФОРМИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

2.1 Земельний фонд України як об'єкт правового регулювання

2.2 Поняття, зміст і функції управління

2.3 Система органів управління у галузі використання та охорони земель

РОЗДІЛ ІІІ. КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬ

3.1 Поняття, зміст та завдання контролю

3.2 Види контролю за використанням та охороною земель: державний, самоврядний, громадський

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Відповідно до статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією [1].

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Актуальність теми полягає в тому, що земля була і є основним національним багатством України, яке перебуває під особливою охороною держави. Від імені Українського народу права власника землі здійснює держава та її органи, які здійснюють державне управління земельними ресурсами. Важливість теми полягає у дослідженні поняття правового регулювання у сфері використання та охорони земель і розкритті ролі держави у здійсненні контролю за збереженням і раціональним використанням землі на всій території України.

Ступінь розробленості обраної проблеми у науковій літературі.

Зазначену проблему у науковій літературі досліджував М.Д. Климишин, аспірант ЛРІДУ НАДУ, у свої статті “Контроль у сфері державного управління земельними ресурсами”.

Об'єктом дослідження цієї роботи виступають земельні відносини в Україні.

Предметом дослідження є контроль та його різновиди у сфері управління земельними ресурсами.

Метою дослідження є окреслити правове регулювання управління у галузі використання та охорони земель і визначити поняття, зміст та завдання контролю у сфері державного управління земельними ресурсами.

Завданням дослідження - є проаналізувати стан земельних відносин в Україні; дати визначення поняттю, змісту і функціям управління в галузі використання та охорони земель; окреслити систему органів управління у галузі використання та охорони земель; визначити поняття, зміст, завдання та види контролю за використанням та охороною земель.

Структуру курсової роботи становить: вступ, три розділи, висновки і список використаних джерел.

РОЗДІЛ І. ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ ВІДНОСИНАМИ В УКРАЇНІ

1.1 Земельні відносини в Україні в минулому

Найдавніші часи

Зарано вести мову про публічне управління земельними ресурсами в найдавніші часи - від появи людини на території сучасної України (близько 1,5 млн. років тому). В «Давньокам'яну добу» («Палеоліт») земля була лише просторовою базою розміщення людей, а не засобом виробництва та об'єктом управління. Все публічне управління земельними ресурсами обмежувалося вибором вожака первісного людського стада місця розташування житла. Ні землеробством, ні тваринництвом в цей період люди не займались, оскільки обходились «дарами природи».

З настанням в Х-VII тисяч. до н.е. «Середньокам'яної доби» («Мезоліту») на території сучасної Україні почало з'являтися кочове населення, яке жило головним чином з полювання та рибальства. Тодішнє населення України вже освоювало землю для задоволення своїх потреб в продуктах харчування. Управління земельними ресурсами мало виключно прагматичний характер. Головний принцип управління земельними відносинами цього періоду: «кожен сам собі господар на землі»22 Давня історія України: В 3-х томах./ За ред. П.П. Толочко.- Т.2. Скіфо-сарматська доба.- К.: Інститут археології НАНУ, 1998.- С. 95-96..

В VII-ІІІ тис. до н.е. настала «Новокам'яна доба» («Неоліт»), яка характеризується якісними змінами в економічному, соціальному і культурному житті наших предків. В цей час відбулася «неолітична революція»- перехід людства від засвоєння дарів природи (полювання та збиральництва) до виробництва (землеробства та скотарства). На території України в цей час досягла надзвичайного розквіту так звана «Трипільська культура». В цей період люди почали займатися землеробством, що викликало потребу у виборі земельних ділянок для спільної землеобробки чи будівництва житла. Тобто, в цей час з'явилася нагальна потреба в системі публічного управління земельними ресурсами. Але відсутність письмових пам'яток не дозволяє дослідити цю систему управління.

Після занепаду Трипільської культури почалася «Бронзова доба», що відзначилося підняттям культури землеробства, появою відтворювального високорозвиненого скотарства, інтенсифікацією сільського господарства. В цю добу почалося одночасне заселення території сучасної України різними племенами. Земля як головний засіб виробництва в сільському господарстві була головною причиною боротьби племен - почалися війни за родючіші землі. Проте, відсутність впорядкованої системи публічного управління земельними ресурсами зберігала стихійність у землекористуванні.

З ХII-VIII ст. до н.е. в історії людського розвитку починається доба обробки заліза. Залізні знаряддя підвищували продуктивність праці, що створювало можливість інтенсифікації використання земельних ресурсів та, як наслідок, появи обміну продуктами праці між землеробами і скотарями. Найзначнішим державним утворенням цього часу на території сучасної України була держава скіфів. Землекористування в Скіфії вже передбачало певні управлінські операції з окремими земельними ділянками: ділянку, яка після кількох років використання втрачала родючість, вилучали з обігу (так звана «перелогова система»). А такі дії вже потребували певної системи організації земельних відносин. Крім цього, за часів скіфів на землю почали розповсюджуватися відносини власності. Переважна більшість землі належала громадам, які щороку перерозподіляли її для використання між окремими родинами. Але у скіфів з'явилася приватна власність на землю, що становить особливість земельних відносин в цей час.

В І ст. до н.е. - І ст. н.е., після витіснення скіфів зі степів Північного Причорномор'я сарматами, на території сучасної України з'явилися племена Пшеворської та Зарубинецької археологічних культур. Ці племена розташовувалися на Волині, Подністров'ї, Поділлі і на Закарпатті. Є підстави вважати обидві ці культури причетними до зародженням слов'ян. Права управління господарським життям людей цього періоду (в тому числі - земельними ресурсами) належали загальним зборам всіх дорослих членів племені - «вічам». Саме віча приймали рішення про те, кому, скільки і в якому місці надати землю у користування, регламентували спосіб використання землі. В цей час навіть мало місце виготовлення планів і карт (хоч і надзвичайно примітивних), розроблялися проекти меліорації земель тощо.

Особливістю управління земельними ресурсами тих часів було всебічне врахування природних умов при організації розміщення поселень. Це супроводжувалось розширенням площі орних земель. Однак з ростом населення на теренах України почали ставитись і нові вимоги до системи управління земельними ресурсами. Скорочення площі орних земель на душу населення стало поштовхом для освоєння менш продуктивних земель. З початку VIІ ст. широкого поширення набули трипільні сівозміни. У системі управління земельними ресурсами протягом V-VII ст. значна увага приділялась формуванню сільських територіальних громад під назвою «верв». Такі громади являли собою сукупність самостійних родин - дворищ, об'єднаних сусідством та економічними зв'язками. Земельні відносини того часу характеризувалися поступовим утвердженням довічного спадкоємного володіння землею, яке давало право користуватися нею на власний розсуд, без права продажу і передачі в оренду. У системі управління земельними відносинами почала формуватися система сплати податку за використання земель.

Часи давньоруської державності

За часів Давньої Русі поступово відбувалася заміна патріархальної родової громади сільською або так званою сусідською територіальною громадою. Її члени вже були пов'язані між собою не родинними відносинами, як раніше, а господарсько - територіальними. Виробництво тут здійснювалось окремими дворами, а двір користувався землею громади. Ліси, вигони та водопої знаходились у спільному володінні, а орні землі розподілялися між господарствами (дворами) й поступово переходили у власність двору (сім'ї).

Процес розвитку земельних відносин в цей час характеризується появою нових форм власності на землю:

спадкове володіння князів і бояр;

державна форма власності, яка виникала шляхом завоювання сусідніх земель.

Але землі ні першої, ні другої форми власності не були особистою власністю князя. Це була власність «столів», за якими вони сиділи. Втрачаючи «стіл», князь втрачав власність на землю. Після прийняття християнства почало з'являтись і церковне землеволодіння за рахунок дарування землі князями, боярами, придбання, освоєння пустищ тощо.

В основі відносин між людьми, у процесі використання земель лежало давнє звичаєве право. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття християнства і культурне зближення з Візантією зумовили запозичення візантійського права. На цей час припадає створення першої редакції «Правди Руської», яку започаткував Ярослав Мудрий. У центрі уваги цього документу були питання про власність на землю і майно, відносини між верховенством і підданими, соціальний статус окремих категорій населення. Важливою складовою в системі управління земельними ресурсами на території Київської Русі був розвиток існуючих і створення нових міст, сіл і хуторів.

В системі управління земельними ресурсами надзвичайно важливе місце належало справлянню податку за використання землі. Економічною основою оподаткування був розмір селянського землекористування. Податок справлявся від «плуга», що був прирівняний до 15 га землі. У тих випадках, коли землекористування за своїм розміром складало меншу площу, одиницею оподаткування виступало «рало». На основі родинних зв'язків окремі господарства („дими”) об'єднувалися в дворища по 10-15 димів. Останні входили до складу громади, яку очолював староста. Крім земельних ділянок індивідуального користування (димів), у громаді були неподільні угіддя, якими користувалися всі її члени.

На історичному шляху розвитку суспільства феодалізація общинних земель привела до трансформації данини у феодальну ренту в формі відробітків. Але в процесі розвитку продуктивних сил держави з'ясувалось, що ця форма оподаткування носила обмежений характер в господарській еволюції держави. На заміну їй прийшла грошова рента, яка у ХІІ-ХІІІ ст. поширилась по всій Русі. У системі управління земельними ресурсами важливе значення приділялося структурі земельних, в тому числі сільськогосподарських угідь, розглядалися питання, стосовно розв'язання земельних і майнових спорів, складання проектів організації території, картографічного забезпечення тощо.

Із втратою державності Україна упродовж кількох століть перебувала під управлінням Литви та Польщі. Це, звичайно, не могло не позначитись на розвитку системи управління земельними відносинами. Дотримуючись зразків західних держав, Великі Литовські князі запровадили створення системи удільних князівств, князі яких не мали ніяких особистих прав: вони залишались підлеглими Великому князю. Протягом другої половини ХІV-XV ст. на українських землях набуває широкого розвитку магнатське і шляхетське землеволодіння. В цей же час продовжує зростати власність церкви. З появою на українських землях католицьких метрополій і єпископств останні отримали королівські дарчі грамоти на землекористування, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялось від загальнодержавних податків.

Протягом другої половини ХІV-ХV ст. було уніфіковано правовий статус селян, в результаті чого їх стали називати «панськими». Як результат цього, почало руйнуватись селянське землеволодіння, посилилась феодальна залежність селян, поширився процес їх закріпачення, почала складатись багатогалузева система господарства. У системі управління земельними ресурсами важливе значення мало містобудування, надання багатьом містам «магдебурзького права», що, власне, забезпечувало громадянам більшу самостійність і незалежність від органів державної влади. Управління земельними ресурсами було спрямоване на задоволення інтересів пануючого класу за рахунок поневоленої частини суспільства.

Основною формою землекористування були фольварки, які нагадували не що інше, як радянські колгоспи, різні за своїми розмірами. В основі розвитку фольваркового землекористування було покладено так званий «Устав про волоки», згідно з яким уся земля, якою володіли селяни, поділялась на ділянки - волоки, і кожен двір, наділяючись волокою, зобов'язаний був відробляти панщину та інші повинності.

Часи Козаччини

Наслідком визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування було утвердження так званої «козацької власності» на землю. Вона визначалась як корпоративна, оскільки належала корпорації козаків Війська Запорозького. Юридично це було затверджено під час Переяславської Ради у 1654 році. Козацька власність мала корпоративний характер, тобто суб'єктами власності був не окремий козак, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Козаки одержували землю у власність, якою раніше володіли, лише після вступу до козацького війська. Підкреслюється службовий характер земельної власності, оскільки вона була обтяжена відбуванням військового примусу на користь Війська Запорозького. Козаки мали право вільно купувати і продавати землю, засновувати нові поселення.

Важливим досягненням у ході визвольної війни стало визнання селянської власності. Селяни вважали землю своєю власністю і з повним правом розпоряджались нею і результатами своєї праці. Держава не регламентувала права використання землі, але оплата податків на утримання війська та адміністративного апарату була для селян обов'язковою умовою. В Універсалах Хмельницького, який прагнув розв'язати соціальні суперечності в Україні, було скасовано панщину, а відробіткова рента змінювалась грошовим чиншем. Земельна політика Б. Хмельницького носила прогресивний характер: змінився інститут приватної власності, в результаті чого козаки і селяни могли забезпечити свої інтереси. Основними формами господарювання товариств стали дрібні землеволодіння селян і міщан.

Таким чином, на території української козацької держави було знищено велике й середнє феодальне землекористування. Переважною стала державна та козацька власність на землю, було запроваджено вільну купівлю, продаж і заставу землі. У приватній власності залишались землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан. На основі приватної власності на землю набувало розвитку дрібнотоварне козацьке й селянське господарство. Створювалися умови для інтенсивного розвитку прогресивніших земельних відносин, перетворення козацько - селянських маєтків у господарства фермерського типу.

Особливим етапом в еволюції державного управління земельними відносинами є період гетьманства Івана Мазепи (1687-1709 рр.), який був розумним політиком свого часу. Він видав майже 1000 універсалів з питань земельних справ, які здебільшого сприяли зростанню старшинського землеволодіння. За період гетьманства Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола, Розумовського, старшині, монастирям і частково купецтву було надано сотні сіл з десятками тисяч дворів. За їх універсалами (указами) козацька земля могла надаватись будь-кому з видачею відповідного документа (грамоти) на право на землю. У системі управління земельними ресурсами вони стежили за належним справлянням податків за використання землі.

Однак подальший розвиток земельних відносин цим шляхом в українській держави перервало скасування її автономії в кінці XVIII ст. Скасувавши гетьманство у 1765 році Катерина ІІ видала маніфест про генеральне межування, тобто точне визначення в натурі меж землеволодінь козаків, селян, церкви тощо. В Україну знову повернулися феодальні порядки. Незважаючи на боротьбу українських селян з великими землевласниками, зростання феодального землеволодіння продовжувалося. Царський уряд певною мірою обмежував його зменшенням кількості феодалів в Україні, довівши її до 300. Але більша частина землі у середині XVIII ст. була сконцентрована в руках феодалів.

Селянська реформа 1861 р.

Невідповідність виробничих відносин характеру продуктивних сил у суспільстві царизм був змушений розв'язати проведенням селянської реформи 1861 p., яка неоднозначно була сприйнята селянами і по-різному оцінена вченими -- істориками, економістами, керівниками та державними діячами всіх рівнів. Хоча, немає сумніву, що це була найсуттєвіша соціально-економічна подія XIX ст. в Росії.

Реформа 1861 р. готувалася протягом тривалого часу (майже п'ять років) в умовах надзвичайно гострих суперечностей. Спеціально створені царським урядом Росії комітети готували пропозиції щодо умов і порядку відміни кріпосного права, які надсилались у редакційні комісії. Перша програма, викладена в рескриптах, передбачала скасування лише особистої залежності кріпосного селянина при збереженні існуючих феодальних виробничих відносин. Друга програма, прийнята у кінці 1858 p., визнавала необхідність поступової ліквідації феодальних відносин зі згоди поміщика. Програми, розроблені царським урядом раніше, були значно розширені й уточнені. З урахуванням надісланих комітетами до Петербурга пропозицій було остаточно сформовано проект реформи. Ним передбачалося наступне:

Селяни одержують особисту свободу і входять до складу вільного сільського стану.

В адміністративному відношенні селяни становлять сільські громади, які обирають органи мирського управління.

Поміщик повинен мати справу з миром, а не з окремою особою селянина.

Крім забезпечення селянина земельним наділом у постійне користування, необхідно давати йому можливість викупити цей наділ у власність. З цією метою уряд надає підтримку селянам через організацію кредиту;

Регламентується за строками положення про тимчасово зобов'язаних селян.

У жовтні 1860 р. завершилися роботи редакційних комітетів з опрацювання Положення про селян, які виходять із кріпосної залежності. Проект цього Положення було передано Головному комітету в селянських справах. У кінці січня 1861 р. Державна рада розглянула і затвердила його, а 19 лютого 1861 р. Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, підписав Олександр II. На початку березня було опубліковано Маніфест про селянську реформу. До маніфесту додавався ряд документів, які трактували різні питання реформи.

Найбільше захоплення у селян викликала довгоочікуване скасування кріпосного права. Однак це захоплення тривало недовго, оскільки згодом основну увагу селяни стали приділяти економічним положенням реформи, насамперед земельним питанням. Головним чином їх цікавили розмір наділу та умови користування ним. Селян влаштовував дворічний, так званий перехідний період вступу в дію "Положення 19 лютого", оскільки багато з них не втрачали надії на безплатний наділ землі.

Передбачалося, що поміщики зберігають власність на всі землі, які їм належали. Селянам же вони були зобов'язані надати у постійне користування садибу разом із присадибною ділянкою і, крім того, польовий наділ для забезпечення їхнього побуту та виконання зобов'язань перед урядом і поміщиком. Користування поміщицькою землею, тобто польовими наділами, зобов'язувало "вільних" селян відбувати панщину й платити оброк. Більше того, протягом дев'яти років після звільнення селянин не мав права відмовитися від польового наділу, бо це позбавило б поміщика не тільки робочої сили, а й доходу.

Правом на польовий наділ згідно з Положенням користувалися селяни, які були приписані за десятою ревізією до даного селища. Розмір наділу визначався залежно від місцевості та кількості ревізьких душ (особи чоловічої статі, жінки землею не наділялися) за добровільною угодою між поміщиком і селянами. Угода укладалася у письмовій формі під назвою "Статутна грамота". В ній обов'язково зазначалися розмір польового наділу і повинності (зобов'язання) за користування землею. Грамоти укладалися не з окремим селянином, а з миром (громада, община). Укладання статутних грамот доручалося самим поміщикам під наглядом мирових посередників, які призначалися з числа місцевих дворян-поміщиків.

Селянинові надавалось обов'язкове право викупу садиби. Що стосується викупу польового наділу, то він повністю залежав від доброї волі поміщика і здійснювався не окремим селянином, а всім миром. У разі викупу польових наділів селяни переходили в розряд селян-власників, а ті, що не перейшли на викуп, іменувалися тимчасово зобов'язаними і чекали, коли поміщик виявить бажання перевести їх на викуп.

Важливу роль у перерозподілі земельної власності в період селянської реформи відіграло визнання землі товаром. Особливо пожвавилися купівля-продаж землі після створення у 1882 р. Селянського поземельного банку. За період з 1863 по 1902 р. було здійснено актів купівлі-продажу на 25,6 млн десятин землі. Доречно зазначити, що кількість власників землі збільшувалась і серед селян. Так, до революції 1917 р. в приватній власності селян перебувало 9,5 млн десятин землі, або 43,4% усіх земель, які одержало селянство України у результаті реформи.

Запроваджувалась оренда землі, хоча на перших етапах вона мала досить кабальні умови -- майже половину врожаю доводилося віддавати орендодавцеві Але все ж таки ця форма землекористування швидко поширювалася, що давало змогу селянам розвивати своє господарство.

Перехід селян на викуп, тобто зміна їхнього статусу від тимчасово зобов'язаних до власників, відіграв прогресивну роль у пожвавленні сільського господарства на всій території України. Певним гальмом на шляху зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції було громадівське землеволодіння, яке найдовше зберігалося у південних губерніях. Найбільший опір переходу від громадівського до подвірного землекористування чинили самі поміщики, оскільки їх цілком влаштовувала кругова порука громади, яка спільно відповідала й за оброк, і за викупні платежі, й за кожного її члена.

Таким чином, на порядку денному постало питання подальшого вдосконалення земельних відносин, яке могло бути розв'язане тільки шляхом нового перерозподілу земель.

Аграрна реформа Столипіна

Напередодні 1905 р. в Російській імперії склалася надзвичайно складна політична та економічна ситуація. У період запеклої боротьби селян із поміщиками земельне питання ще більше загострилося. За вирішення його взявся тодішній голова Ради Міністрів П.О. Столипін. Аграрна реформа цього періоду увійшла в історію під його іменем.

Початком реформи вихід 9 листопада 1906 p. царського указу "Про селянське землеволодіння і землекористування", який набрав статусу закону лише 14 червня 1910 р. після затвердження його III Державною думою. Здійснювати земельну реформу було доручено Міністерству внутрішніх справ та Головному управлінню землеустрою і землеробства, а на місцях -- губернським та повітовим землевпорядкувальним комісіям.

Головною ідеєю земельної реформи було наділення селян землею та формування реального власника і господаря на селі. Положеннями указу від 9 листопада 1906 р. передбачалося:

Право вільного виходу селянина з сільської громади з метою закріплення землі у приватну власність.

Забезпечення матеріальних вигод, пов'язаних із виходом з громади (наприклад, купівлі надлишків землі у сільської громади на пільгових умовах).

Надання селянам землевпорядної та фінансової допомоги з боку уряду.

Столипінська реформа мала надзвичайний вплив на розвиток земельних відносин та селянського господарства. Відбулися значні зміни в формах господарювання: від тисячолітньої громадівської форми у Росії здійснювався перехід до селянського господарства на основі приватної власності на землю (за роки реформи було створено 2 млн. самостійних селянських господарств фермерського типу). Підвищилася продуктивність праці, збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції (за роки проведення земельної реформи у два рази зріс валовий збір зерна, а в 1916 р. він перевищив річну потребу Росії майже на 15 млн. т). Селянство повірило у незворотність земельної реформи, оскільки відчувало різнобічну державну підтримку: організаційну, матеріальну, фінансову, консультативну.

Столипінська аграрна реформа показала, що будь-які зміни в земельних відносинах вимагають наполегливої роботи, спрямованої на подолання усталених (хоч вже й відживаючих) традицій, які міцно вкоренились у свідомості селян і сформували відповідну психологію, на розвиток природного бажання кожної людини -- стати заможнішим від своєї праці.

На жаль, розраховані на 20 років перетворення земельних відносин в аграрній сфері були перервані через десять років від їхнього початку, причому в мирних умовах вони відбувалися лише сім років.

Управління землею в умовах радянської влади

Лютнева революція 1917 р. не вирішила земельного питання. Навпаки, воно ще більше загострювалося. В червні 1917 р. Тимчасовий уряд скасував столипінську програму аграрної реформи. Замість неї була висунута ідея нової аграрної реформи, яка б враховувала ситуацію та розклад політичних сил на той період. Було створено Лігу аграрних реформ, до організаційного комітету якої увійшли відомі вчені, у тому числі: М.А. Макаров, М.І. Туган-Барановський і О.В. Чаянов. В квітні 1917 р. на установчому з'їзді Ліги з доповіддю виступив О.В. Чаянов, який сформулював основні положення реформи:

трудове селянське господарство повинне стати основою аграрного будівництва Росії і йому мають бути передані всі землі;

передача земель повинна здійснюватися на основі державного плану земельного устрою, розробленого з урахуванням побутових та економічних особливостей окремих районів країни.

Але в 1917 р. селянство не чекало милостині, а рішуче боролося за право на землю. Право й порядок одержання селянами земель були встановлені Декретом про землю 8 листопада 1917 р. та селянським наказом, складеним на основі 242 місцевих селянських наказів. Декретом скасовувалася приватна власність на землю, а це означало, що вона не могла відчужуватися ніяким способом, у тому числі купівлею-продажем, орендою і заставою.

Селяни одержали в користування землю, яка стала повністю державною власністю. Таким чином, відбулося примусове вилучення державою земель, що знаходились у приватній власності, причому спочатку поміщицьких, а згодом і земель, які перебували у приватній власності селян, насамперед заможних, так званих куркулів.

Невдовзі, 19 лютого 1918 p., було прийнято другий декрет "Про соціалізацію землі", що передбачав віддання переваги при передачі землі в користування трудовим сільськогосподарським товариствам з урахуванням застосування особистої праці. Він і започаткував перехід до спільного обробітку землі, колективної організації виробництва.

В березні 1918 р. на II Всеукраїнському з'їзді Рад було прийнято Тимчасове положення про соціалізацію землі, яким підтверджувалося скасування назавжди й без будь-якого викупу приватної власності на землю. Перевага в користуванні землею віддавалася трудовим сільськогосподарським комунам і товариствам, що переходили до громадського обробітку землі. Було взято напрямок на створення державних радянських господарств, тобто формувався соціалістичний уклад господарювання на селі. Усуспільнення землі стало прообразом формування великих громадських сільськогосподарських підприємств, у яких із часом усуспільнилися й засоби виробництва.

Попередній розподіл земель тривав до 1920 р. та мав на меті передачу конфіскованих земель трудящим, насичення земельного голоду малоземельних і безземельних верств селянства. Загальні підсумки розподілу конфіскованих земель станом на 1924 р. були на користь селян України - вони одержали у своє розпорядження 91,8 % загальної площі сільськогосподарських земель. Завдяки націоналізації селянство одержало землю та почало розгортати своє господарство.

В березні 1921 р. X з'їзд РКП (б) прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (НЕПу). Одним із заходів цієї політики стало повернення з 1922 р. права (хоч і обмеженого) на оренду засобів виробництва, включно із землю. Це сприяло, з одного боку, розширенню площі земель господарюючим суб'єктам, а з другого - передачі в оренду свого земельного наділу при можливості його обробляти.

Подальший крок у земельних відносинах в Україні було зроблено у грудні 1927 року проголошенням курсу на колективізацію сільського господарства. 15 грудня 1928 року був прийнятий Закон "Загальні начала землекористування і землеустрою". У ньому наголошувалося, що націоналізація земель, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Право виключної державної власності на землю визначалося за Союзом РСР.

Починаючи з 1929 року Україну охопила масова колективізація. Це суперечило споконвічному прагненню селянства мати свою землю й вільно на ній господарювати. Все це знову забирала держава: право на землю мало здійснюватися землекористувачем лише у складі новоявленої земельної громади з підкоренням встановленому громадою порядку землекористування. Купівля, продаж, передача у спадщину або дарування, а також заклад землі заборонялися, а особи, винні в учиненні їх, крім кримінальної відповідальності, позбавлялися землі, що знаходилася в їхньому користуванні.

3 вересня 1932 р. для зміцнення сталості землекористування колгоспів як запоруки соціалізму була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР від "Про створення сталого землекористування колгоспів". Нею заборонялися переділи земель між колгоспами, встановлювався порядок зміни меж колгоспів у зв'язку з їхнім укрупненням чи розукрупненням.

Постанова РНК СРСР від 7 липня 1935 року "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (довічне) користування землею" призвела до проведення великих обсягів землевпорядних робіт протягом 1935-1937 рр., які остаточно ліквідували в Україні селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали державний акт на безстрокове (довічне) користування землею.

Під час Другої світової війни з метою забезпечення армії та населення продуктами харчування при підприємствах і установах організували широку мережу підсобних господарств для виробництва сільськогосподарської продукції. Значно розвинулось колективне та індивідуальне городництво - кожній сім'ї виділялося від 0,12 до 0,25 га землі під городи.

У післявоєнний час зміст і обсяг землевпорядних робіт визначалися спеціальними постановами. Насамперед, треба було відновити межі землекористувань, порушені сівозміни й земельно - облікову документацію колгоспів, радгоспів та адміністративних районів. В лютому 1947 р. пленум ЦК ВКП (б) переорієнтував землевпорядкування на однотипні сівозміни у всіх господарствах, незважаючи на різноманітний ґрунтовий покрив, неоднакову забезпеченість кормовими угіддями та інші фактори.

Значний вплив на зміст внутрішньогосподарського землевпорядкування мала постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 жовтня 1948 року "Про план лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР". Полезахисні смуги, зрошувані ділянки і водойми стали необхідними й важливими елементами внутрішньогосподарського землевпорядкування колгоспів і радгоспів.

До 1950 року проекти внутрішньогосподарського землевпорядкування мали майже всі колгоспи і радгоспи. Однак, розміри землекористувань і польові сівозміни багатьох колгоспів не забезпечували умов для продуктивного використання нової техніки, впровадження досягнень науки й передового досвіду. Цей недолік всунула постанова Ради Міністрів СРСР від 30 травня 1950 року "Про укрупнення колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі". Масове укрупнення колгоспів вимагало проведення великого обсягу робіт з міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування. Міжгосподарське землевпорядкування полягало в утворенні великих земельних площ, землекористувань, усуненні їхніх недоліків (черезсмужжя, вклинювання, вкраплювання, ламаність меж тощо) та видачі господарствам нових державних актів.

Важливе значення для подальшого розвитку земельних відносин мало прийняття в 1968 році Основ земельного законодавства СРСР та союзних республік. Цей документ став основним законодавчим актом щодо регулювання земельних відносин і проведення державного землевпорядкування. Але він був розрахований не на господарську самостійність селян і не на різноманітність форм користування землею, а на жорстку централізацію й командне управління сільським господарством. Проголошена в "Основах" концепція матеріальної зацікавленості колгоспів, радгоспів, селян в ефективнішому використанні та охороні земель не була підкріплена належним господарським механізмом. Навіть такі правові вимоги, як дотримання пріоритету сільськогосподарського землекористування, недопущення розбазарювання цінних угідь, перекреслювалися практикою.

З метою розвитку і доповнення "Основ" в Україні у 1970 році був прийнятий Земельний кодекс. Проте він не вніс та й не міг внести за існуючого політичного режиму щось нове і важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно-територіальних особливостей внутрішньогосподарського використання, охорони та поліпшення земель.

У 70-ті рр ХХ ст. до традиційного міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрями в організації використання земель, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, проведення земельно - кадастрових робіт, робоче проектування, пов'язане з поліпшенням окремих земельних ділянок. У землевпорядних проектах більше уваги стали приділяти економічному обґрунтуванню проектних рішень, істотно розширилися природоохоронні функції землевпорядкування, почали враховуватися міжгосподарські зв'язки сільськогосподарських і переробних підприємств.

Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 червня 1977 року "Про порядок ведення державного земельного кадастру" сприяла розгортанню широкого фронту робіт із земельного кадастру, визначення продуктивної здатності земель різної якості, в результаті чого була створена єдина загальносоюзна методика з оцінки земель. Запроваджувалася державна реєстрація землеволодінь і землекористувань як складова земельного кадастру, який забезпечує вивчення правового і визначає господарський стан земель, бонітування ґрунтів та економічну оцінку земель.

Проте, в 70-80-их рр ХХ ст. розвиток земельного законодавства почав спрямовуватися у бік кооперування селян. Поступово колгоспне законодавство затіняє земельне. Колгоспне законодавство вбирає в себе закони й укази, Примірний Статут колгоспу, спільні рішення партії та уряду, інші правові акти з питань діяльності колгоспів. Проте колгоспний лад не змінювався, а почав трохи занепадати. На порядку денному виникло питання розуміння можливих перспектив розвитку нових форм господарювання.

В 1982 р. травневий Пленум ЦК КПРС з метою розв'язання продовольчої проблеми прийняв Продовольчу програму країни на період до 1990 р. Вона висунула ряд завдань, серед яких одним із найважливіших було вдосконалення управління земельними ресурсами. Зростання цінності землі, необхідність ощадливого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого вдосконалення структури, форм і методів організації використання землі із застосуванням сучасних методів одержання, опрацювання, зберігання та видачі оперативної інформації про землю. Впроваджувалася науково обґрунтована система землеробства з урахуванням і природно-кліматичних умов зон, областей, районів (особливо на зрошуваних територіях) і контурно-меліоративного землеробства. Важливим соціально-економічним завданням стала рекультивація земель, порушених промисловістю.

З середини 80-х рр ХХ ст. почався новий етап відновлення оренди землі в Україні та земельних орендних відносин. Форми цих відносин були різноманітними: колективні, сімейні, індивідуальні. Становлення орендних форм використання землі незабаром одержало підтримку в законодавчому акті СРСР "Про кооперацію в СРСР", який був введений в дію з 1 липня 1988 року. В подальші роки напрацьовувалася законодавча база орендних відносин.

Основи законодавства Союзу РСР і соціалістичних республік про оренду запровадили такі види оренди: оренда майна підприємства (об'єднання), оренда майна громадянами у вигляді індивідуальної й трудової оренди, внутрішньогосподарська оренда (орендний підряд). Оренда землі законодавчо визнавалася самостійним інститутом земельного законодавства як специфічна форма тимчасового користування землею на умовах, визначених угодою сторін.

Про масштаби землевпорядних робіт з організації використання земель можна судити з того, що з 1940 по 1960 рік в основному проводилися роботи з укрупнення колгоспів, а з 1970 р. по 1983 р. -- з організації державних та міжгосподарських сільськогосподарських підприємств. У 1990 році велика робота проводилася з організації колективних садів. Про ефективність здійснюваних заходів і використання земель свідчить врожайність, наприклад, зернових, яка зросла від 15,8 ц/га в 1960 році до 30,8 ц/га у 1990-му. Тобто впровадження землевпорядних та інших заходів сприяло підвищенню ефективності використання земель.

Важливою віхою у земельних відносинах стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що земля є власністю українського народу.

Минуло вже 80 років із часу насаджування суцільної колективізації сільських товаровиробників. За цей період у колективному господарюванні були злети й падіння. Історія навічно вписала важливі сторінки розвитку сільського господарства, щоб наступні покоління могли зробити правильні висновки. Колективний спосіб господарювання на одержавлених засобах виробництва вичерпав себе і не сприяє подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва.

Нині на долю селянина випав ще один шанс стати справжнім господарем на землі. Для цього в нашій незалежній державі створилися сприятливі умови, за яких селянин може реалізувати своє громадянське право, гарантоване Конституцією України, право на підприємницьку діяльність за своїм бажанням, з урахуванням аграрних перетворень, що відбуваються на селі.

Виробничі відносини вже не відповідають характеру продуктивних сил. Невідкладним стало питання подальшого вдосконалення земельних відносин шляхом проведення земельної реформи. Нові форми господарювання, які з'являються на селі, вимагають нового економічного механізму регулювання земельних відносин.

1.2 Розвиток земельних відносин у незалежній Україні

земельний правовий регулювання охорона

За період здійснення земельної реформи в Україні пройдено складний шлях від інвентаризації та перерозподілу державних земель до реформування земельних відносин, реструктуризації на засадах приватної власності. В результаті змінилися умови, що визначають форму і зміст землевпорядних дій: ліквідована монополія державної власності на землю, а процес реформування охопив землекористування в усіх галузях економіки і суспільного життя. Нова система земельних відносин забезпечує рівність прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави відповідно до Конституції України. Найважливішим при цьому є юридичне закріплення прав на землю - забезпечення видачі селянам державних актів на право власності на землю. Поява ефективного власника землі, поєднання земельних відносин із фінансовими та розвиток на цій основі інвестиційно-інноваційних процесів сприятимуть значно кращому використанню земельно - ресурсного потенціалу України.

Основний Закон вперше за всю історію нашої держави визнав землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а земля відповідно до Конституції є основною матеріальною і фінансовою базою розвитку суспільства.

Радикальні зміни, що відбулися в аграрному секторі за роки реформи, закріпив Земельний кодекс України, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року [3]. Він став принципово новим правовим актом, який врегулював такі фундаментальні питання земельного законодавства, як право власності та інші права на землю, межі й гарантії таких прав, їх обмеження й обтяження, а також роль держави та органів місцевого самоврядування у регулюванні земельних відносин.

Ґрунтовний аналіз Земельного кодексу свідчить, що він характеризує новий етап у розвитку земельного законодавства України, закріплює принципово нові підходи до регулювання земельних відносин, містить положення, які є новими для сучасного етапу становлення ринкової системи в Україні, а також створює необхідну юридичну основу для розвитку ринку земель на рівні стандартів і вимог країн Європейського Союзу.

З часу вступу в дію Земельного кодексу України визначилася земельна політика держави, яка і в подальшому повинна концентруватися на остаточному розв'язанні проблем розвитку відносин власності на землю, формуванні цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, удосконаленні системи земельних платежів, підвищенні ефективності державного управління земельними ресурсами, поліпшенні організації державного контролю за використанням і охороною земель.

За порівняно короткий строк в Україні, в основному, створено земельне законодавство, відповідно до якого відбувається реформування земельних відносин. З метою розвитку положень нового Земельного кодексу прийнято понад 50 законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регулюють земельні відносини і є базовими для формування ринку земель. Ключовими серед них є закони "Про землеустрій", "Про охорону земель", "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "Про особисте селянське господарство", "Про фермерське господарство", "Про оренду земель", "Про державну експертизу землевпорядної документації" та "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень"[4-11].

Отже, є підстави стверджувати, що в Україні створене нове земельне законодавство, на основі якого вдосконалюватимуться земельні відносини в аграрній сфері, а також ефективність використання земель у нашій державі. Разом з тим у законодавстві ще існують недосконалі правові норми, які перешкоджають повноцінному включенню землі у сферу економічних відносин і забезпеченню використання її як стійкого базису виробництва. Правові норми, що регулюють земельні відносини, розгалужені в різних кодексах, законодавчих та інших нормативно-правових актах.

Перед незалежною Україною постало надзвичайно важливе і складне питання щодо створення нової юридичної бази земельних відносин, яка б істотно відійшла від тогочасної, по суті, соціалістичної, існуючої схеми, побудованої за принципами монопольного права державної власності на землю.

Наріжним каменем у фундаменті реформування земельних відносин стало прийняття Земельного кодексу Української РСР та постанова Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року, в якій було проголошено, що всі землі України є об'єктом земельної реформи [12].

Щоб створити щось нове, сучасне, досконале, з перспективою на майбутнє, необхідно детально проаналізувати, правильно оцінити процеси у минулому. Якщо охарактеризувати історію розвитку земельного права в радянські часи кількома словами, то вона показує, що держава, маючи монопольне право власності на землю, здійснювала розпорядження цим багатством найчастіше засобами виконавчо - розпорядницької діяльності своїх органів, тому і в земельному праві переважали норми адміністративно - правового характеру.

Новий Земельний кодекс принципово відрізнявся від попередніх двох кодексів (1922 та 1970 pp). У ньому містилася сукупність кардинальних і одночасно революційних для того часу правових норм.

Земельний кодекс передбачав реформування існуючого права на землю - користування землею - за трьома формами:

довічне успадковуване володіння для громадян;

постійне володіння для сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств і організацій;

користування (постійне і тимчасове, в тому числі на правах оренди) для не сільськогосподарських та інших підприємств, установ, організацій і громадян.

Таким чином, Земельний кодекс передав функції власника - володіння, користування, розпорядження землею - народу України.

Кодекс передбачав рівноправний розвиток різних форм господарювання на землі на основі добровільного вибору громадянами видів землеволодіння і землекористування із запровадженням системи захисту та гарантії їхніх прав. Виробникам сільськогосподарської продукції - землевласникам - був наданий статус самостійності, їхні права охоронялися законом.

Одночасно передбачалася реальна передача функцій щодо розпорядження землею місцевим радам з одночасною децентралізацією їхніх прав із тим, щоб питання, пов'язані із землекористуванням громадян і будівництвом об'єктів, що обслуговують населення, вирішувалися радами базового рівня.

Уперше в земельному законодавстві був визначений перелік особливо цінних продуктивних земель, а також земель, зайнятих природними та історико-культурними об'єктами, що особливо охоронялися, вилучення яких не допускалося. Норми земельного законодавства спрямовувалися на всебічну екологізацію землеволодіння і землекористування із введенням нових категорій земель - природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, а також на запровадження системи використання й охорони земель. Передбачалося економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель за рахунок державних коштів.

Суттєво змінювалася й система управління земельними ресурсами. Вона передбачала платність землеволодіння і землекористування у вигляді земельного податку та орендної плати, посилення контролю з боку держави за використанням й охороною земель із запровадженням моніторингу земель і зміни у веденні державного земельного кадастру, порядку вирішення земельних спорів.

Реалізація положень Земельного кодексу поставила питання про необхідність розробки 20 законодавчих актів, виконання великого обсягу землевпорядних робіт, а саме:

проведення суцільної інвентаризації земель усіх категорій;

розробка Генеральних схем перерозподілу земель по адміністративних районах;

виготовлення й видача державних актів на володіння і користування землею;

оцінка земель.

Перший етап реформування земель в Україні визначали правові документи ще радянської доби: Земельний кодекс Української РСР та постанова "Про земельну реформу" (грудень 1990-березень 1991 pp.), Закон Української РСР "Про селянське (фермерське) господарство" (грудень 1991 p.), постанова Верховної Ради Української РСР "Про форми державних актів на право володіння або користування землею" і положення "Про порядок надання і вилучення земельних ділянок" (березень 1991 р.).

Продовження земельної реформи (її „Рубікон”) настав в січні 1992 року, коли був прийнятий Закон України "Про форми власності на землю", який закріпив три форми власності на землю: державну, колективну та приватну. Всі вони є рівноправними. Зміни й доповнення відповідно до цього Закону, до Земельного кодексу фактично перетворилися у новий Земельний кодекс. Нова редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 року була однією з форм реалізації земельної реформи і спрямована на перехід до ринкових відносин [13]. З прийняттям Земельного кодексу в новій редакції відкрився шлях до дуже важливих законодавчих та інших нормативно-правових актів. Постанова Верховної Ради "Про прискорення земельної реформи і приватизацію землі" затвердила нові форми державних актів на право приватної власності на землю, постійного користування нею [14].

На основі інвентаризації земель сільськогосподарського призначення був сформований фонд земель запасу, за рахунок якого 1,3 % усіх сільськогосподарських угідь країни відводилися для створення фермерських господарств. Почалися роботи з роздержавлення й приватизації земель сільськогосподарських підприємств, передачі громадянам ділянок у приватну власність.

Досить детально визначався поділ землекористувань сільськогосподарських підприємств на землі державної власності та землі, які передавалися у колективну власність. Землі державної власності розподілялися за категоріями земель - природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, а також передбачався резервний фонд у розмірі до 15% площі сільськогосподарських угідь, який призначався для розширення особистого підсобного господарства, потреб громадян у землі при появі нових сімей, міграції населення. Під час цих робіт виникали проблеми, серед яких чи не найголовнішою була проблема передачі у колективну власність малопродуктивних дуже еродованих та інших деградованих угідь, що в багатьох випадках після паювання цих земель унеможливлювало створення екологобезпечних умов землекористування. Виникали проблеми і з правильним формуванням списків співвласників земель. До резервного фонду були віднесені гірші землі. Наслідки цих прорахунків відчуваються й нині.

Наступні шляхи земельного реформування визначив Указ Президента України від 10 листопада 1994 року № 666 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" [15].


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.