1.1 Розвиток установ відкритого типу в радянський період

Прийнято вважати, що у перші роки після Жовтневої революції відбувся злам царської тюремної системи і була сформульована принципово нова концепція покарання у виді позбавлення волі. Але це не зовсім так, оскільки багато нормативних положень, прийнятих до 1917 року, незважаючи на проголошення нового курсу, включалися в правові акти спочатку Тимчасового уряду, а потім й радянської держави. Інша справа, що після 1917 року змінилися акценти, особливості, обґрунтування тих чи інших мір, пов'язаних з позбавленням волі, призначенням строків покарань і умовами їх відбування для різних категорій злочинців. В цю галузь радянська держава справді привнесла низку істотно нових принципів, обумовлених класовим підходом.

Варто зазначити, принципи виконання кримінальних покарань і система місць позбавлення волі в ті роки прямо залежали від політичної ситуації і нормативних актів, що приймалися в зв'язку з цим. Після прийняття постанови РНК від 5 вересня 1918 року “Про червоний терор” зросла кількість “класових ворогів”, яких цією постановою пропонувалося “ізолювати в концентраційних таборах”. Стала гостро відчуватися недостача місць ув'язнення, у зв'язку з чим була видана постанова РНК УРСР від 12 жовтня 1920 року “Про табори примусових робіт”. В цих установах трималися особи, щодо яких виконувалися рішення надзвичайних комісій, революційних трибуналів, народних судів та інших радянських органів.

У таборах створювалися спеціальні майстерні, крім цього, ув'язнені за заявками радянських установ могли бути послані і на зовнішні роботи без конвою. Праця засуджених оплачувався за ставками місцевих профспілок. Із зароблених коштів вираховувалася вартість витрат на утримання самих ув'язнених, а також адміністрації табору і охорони. Режим тримання ув'язнених у таборах був відносно м'яким. Усім ув'язненим щотижня у неділю надавалося право побачень з найближчими родичами, з іншими особами побачення могли проводитися з особливого дозволу адміністрації. Більше того, тим, хто виявляв працьовитість, дозволялося жити на приватних квартирах, звідки вони повинні були прибувати в табір у встановлений час для розподілу на роботу. Строк ув'язнення таким засудженим міг бути скорочений.

Із закінченням громадянської війни табори примусових робіт були передані у відання НКЮ УРСР, а незабаром, у січні 1922 року, повністю закриті, чим було закріплене існування єдиної виправно-трудової системи. Варто зазначити, що в основному розробка виправно-трудового законодавства УРСР була завершена у 1920 році. В цей час Центральний Каральний Відділ Народного комісаріату юстиції розгорнув широку нормотворчу діяльність. Так, 10 липня 1920 року Колегія НКЮ затвердила “Тимчасову інструкцію про позбавлення волі як про міру покарання і про порядок відбування такої”, у якій були не лише закріплені результати організаційно-правової діяльності щодо створення нової системи місць позбавлення волі, а й визначені завдання і функції цих установ, їх структура та правове становище. Інструкція також скасовувала старі царські нормативні акти в галузі виконання покарань.

Відповідно до Інструкції, всі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі і жіночі. За своїм призначенням - на загальні місця ув'язнення (тюрми); реформаторії та землеробські колонії; випробувальні установи для осіб, щодо яких є підстави для послаблення режиму або дострокового звільнення; карально-лікувальні установи для тримання арештантів з вираженими психічними дефектами, дегенератів і т.д.; тюремні лікарні. Крім того, передбачалася організація арештних приміщень для короткострокового затримання органами міліції.

У січні 1921 року на Всеукраїнському з'їзді завідуючих губернськими і повітовими каральними відділами після обговорення питання “Про каральну політику Радянської влади” була прийнята резолюція, у якій з'їзд визнавав “необхідним перейти до нових типів місць позбавлення волі - сільськогосподарських колоній і реформаторіїв”. Завдання створювати сільськогосподарські колонії також було поставлено на засіданні Всеукраїнського ЦВК 15-16 серпня 1923 року. У колоніях повинні були триматися менш небезпечні злочинці, переважно з пролетарського середовища - робітники, селяни, червоноармійці, причому особи, які вчинили злочини вперше і засуджені не більше ніж на п'ять років.

Відповідно до прийнятих рішень число нових видів місць позбавлення волі почало помітно зростати. Так, якщо на початку 1921 року в УРСР було 90 домів примусових робіт, 19 концтаборів, 6 реформаторіїв для неповнолітніх правопорушників і 5 колоній, з яких лише одна сільськогосподарська, то в 1924 році кількість домів примусових робіт скоротилася до 58, у 1925 році - до 50, а кількість реформаторіїв - до 2. До 1 жовтня 1923 року кількість сільськогосподарських колоній збільшилася до 13, у 1924 році - до 24, у 1926 році - до 42, а концентраційні табори були остаточно ліквідовані.

Всеукраїнський ЦВК на названому засіданні прийняв постанову, яка поряд з іншими заходами передбачала: “Закріпити за місцями позбавлення волі достатню кількість землі, інвентарю й іншого устаткування для організації сільськогосподарських колоній”. Таким чином, вже у середині 1920-х років в Україні склалася принципово нова, оригінальна система виконання покарання, у якій особливо виділялися установи з послабленим режимом тримання. Спочатку ці установи створювалися при домах примусових робіт, пізніше - як самостійні виправно-трудові установи.

Певний підсумок створенню нової системи установ виконання покарань (в тому числі й установ відкритого типу) підвів перший ВТК УРСР 1925 року, що являв собою кодифікований законодавчий акт, який регулював порядок виконання і умови відбування покарання у виді позбавлення волі і примусових робіт без тримання під вартою, та закріплював диференційовану систему місць позбавлення волі. Відповідно до п. 4 ст. 26 цього кодексу, в трудові колонії направлялися особи, засуджені до позбавлення волі без суворої ізоляції на строк до п'яти років, якщо розподільча комісія встановлювала, що вони не вселяють побоювань у смислі втеч, не є соціально небезпечними і мають відповідні навички до праці. У кодексі підкреслювалася основна риса трудових колоній: режим у них наближався до розпорядку і умов роботи відповідних господарчих організацій для вільних громадян. Так, до вечірньої перевірки засуджені користувалися свободою пересування в межах території колонії. Відповідно до розрядів вони мали право на особисті побачення та користувалися щоденними передачами. Незалежно від часу перебування у розряді їм надавались відпустки на 14 і 28 діб. У встановлені дні відпочинку засудженим з дозволу начальника трудової колонії надавалися короткострокові звільнення з вечора напередодні дня відпочинку до ранку наступного за ним дня. Час, проведений засудженим у такому звільнені, зараховувався як і при відпустці, у строк покарання. Крім цього, засуджені в трудових колоніях могли направлятися без нагляду з різними дорученнями за межі установи.

Що стосується іншого виду відкритих установ - перехідно-трудових домів, то вважалося, що безпосередній перехід від режиму позбавлення волі до вільного життя складає для засуджених величезну небезпеку, тому їх не можна звільняти на свободу безпосередньо з місць позбавлення волі, а необхідно випробовувати в особливих перехідно-трудових домах, де б в умовах напіввільного режиму перевірялась їх готовність до життя серед вільних громадян. Ці установи планувалося зробити заключним етапом відбування покарання, і в майбутньому, в якості “різновиду звільнення виправно-трудових установ від надмірно гнітючої обстановки ізоляції, вони обіцяли стати зразком реконструкції нової виправно-трудової системи”. Оскільки елементи ізоляції в них були обмежені до мінімуму, то можна було б навіть вважати, що вже в той час в цих установах “позбавлення волі поступово перетворювалося в обмеження волі”.

Отже, як справедливо відмічав Р.С. Мулукаєв, створення місць позбавлення волі з ослабленим режимом виявилося передчасним. При усьому своєму позитивному значенні і немалих потенційних можливостях ці установи не дістали подальшого розвитку і в 1929-1930 роках їх взагалі було ліквідовано. Взагалі, якщо порівняти зміст ВТК УРСР 1925 року з реальним станом справ і матеріально-технічною базою місць ув'язнення, станом судових органів, то можна зробити висновок: більшість норм цього кодексу була приречена на нереалізованість.

Після прийняття постанови РНК СРСР від 7 квітня 1930 року “Про затвердження Положення про виправно-трудові табори” наступив час сумно відомого ГУЛАГу, коли питання призначення покарання у виді позбавлення волі й умов його відбування були передані одному відомству (ОДПУ-НКВС), діяльність якого була практично непідконтрольною суспільству. Місця позбавлення волі були зорієнтовані на вирішення господарських завдань, посилення репресій, згортання демократичних засад і посилення адміністративних заходів. Із середини 1930-х років, власне кажучи, припинив свою дію ВТК УРСР 1925 року, діяльність виправно-трудових установ регулювалася відомчими нормативними актами. В умовах, що склалися, подальший розвиток установ відкритого типу протягом кількох десятиліть був неможливим.

Політичні зміни, що відбулися в СРСР на початку 1950-х років, призвели до змін у виправно-трудовій політиці. 25 грудня 1958 року Верховною Радою СРСР були затверджені “Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, відповідно до яких повинно було змінитися і виправно-трудове законодавство. Прийняття цього закону і досвід роботи виправно-трудових установ дозволили розробити Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР 1958 року, яке однак, діяло недовго.

Зазначимо, що це Положення передбачало принципово нову систему місць позбавлення волі, особливе місце в якій займали виправно-трудові колонії полегшеного режиму. На нашу думку, цей різновид колоній можна вважати одним з різновидів установ відкритого типу. В ці колонії направлялися особи, засуджені вперше за нетяжкі злочини на строк до 3 років позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній загального режиму після відбуття ними не менш 1/3 строку покарання при умові сумлінного ставлення до праці і зразкової поведінки; особи, переведені з трудових колоній для неповнолітніх після досягнення ними 18 років, якщо вони себе позитивно зарекомендували.

Аналіз правового статусу засуджених у колоніях полегшеного режиму показує, що режим тримання в цих установах був суворішим, ніж у сучасних установах відкритого типу, і менш суворим, ніж в існуючих тоді колоніях загального режиму. Засуджені утримувались в них під наглядом, але без охорони. На роботу за межі колонії вони також виводились під наглядом, а в окремих випадках, з дозволу адміністрації, могли робити це самостійно. Для них кількість листів і загальних побачень не обмежувалась. Дозволялися посилки і передачі, короткострокові виїзди у зв'язку з винятковими обставинами.

Якщо засуджений характеризувався зразковою поведінкою і сумлінною працею, то йому могли дозволити провести день відпочинку за межами колонії. Засудженим, які довели, що вони твердо стали на шлях виправлення, після відбуття не менш 1/3 строку покарання адміністрація установи за узгодженням із спостережною комісією дозволяла проживати за межами колонії. У цих випадках до них могла переїхати сім'я. Ці засудженні мешкали в гуртожитках або наймали житло за власні кошти. Відбуваючи покарання, вони мусили працювати на виробництві колонії чи на іншому виробництві за вказівкою адміністрації. При цьому кожний засуджений отримував повну заробітну плату без відрахувань, які застосовувались до тих, хто проживав у житловій зоні колонії [1, с. 11].

Колонії полегшеного режиму проіснували до прийняття нового Положення про виправно-трудові колонії і тюрми 1961 року, коли знову була зроблена чергова і, на наш погляд, дуже необґрунтована спроба відмовитись від установ відкритого типу. Проте потреба в таких установах почала відчуватися вже досить швидко. Відміна на початку 1960-х років для деякої частини засуджених умовно-дострокового звільнення сприяла пошуку альтернативи, здатної при тривалих строках позбавлення волі стимулювати їх до виправлення. З точки зору адаптації цих осіб, потрібно було знайти таку форму дострокового звільнення, при якій засуджені заключну частину строку покарання готувалися б жити серед вільних громадян і разом з тим перебували б певний час під контролем держави. Не останню роль тут відігравали й економічні інтереси.

Для вирішення цих завдань у 1962 році в Казахстані було створено експериментальні колонії-поселення, досвід роботи яких дістав своє відображення в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 30 березня 1964 року, за яким існуюча система виправно-трудових установ доповнювалась виправно-трудовими колоніями-поселеннями для осіб, які твердо стали на шлях виправлення.

Рішення про створення нового виду виправно-трудових колоній свідчило про гуманізацію виправно-трудової політики і дозволяло вирішувати ряд принципово важливих питань. Зокрема, скорочувалося число осіб, які перебували під охороною, збільшувалася зайнятість засуджених працею в колоніях закритого типу, створювалися сприятливіші умови для поступової адаптації на волі. Колонії-поселення відкривали перспективи для всіх категорій засуджених і, насамперед, для тих, хто не підпадав під дію норм умовно-дострокового звільнення. Умови тримання у колоніях-поселеннях дозволяли засудженим не лише викликати сім'ї для спільного проживання, але й одружуватися. Це рішення, в цілому, відповідало державним і суспільним інтересам. Варто зазначити, що поява колоній-поселень сприймалася більшістю вчених як створення виправно-трудових установ нового перехідного типу, а деякі з них навіть вважали, що колонії-поселення продовжували розвиток перехідно-трудових домів 1920-х років.

В Указі 1964 року зазначалося, що з метою подальшого удосконалення роботи з виправлення і перевиховання засуджених до позбавлення волі і закріплення результатів перевиховання з виправно-трудових колоній загального, посиленого і суворого режиму в колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, переводяться засуджені, які зразково себе поводять, сумлінно ставляться до праці, беруть активну участь у самодіяльних організаціях і громадському житті свого колективу, якщо вони: а) підпадають під дію закону про умовно-дострокове звільнення і відбули половину строку покарання, але не менше трьох років позбавлення волі; б) не підпадають під дію закону про умовно-дострокове звільнення і відбули 2/3 строку покарання, але не менше п'яти років позбавлення волі.

В колоніях-поселеннях, фактично, встановлювався режим напівсвободи, в умовах якого засуджені поступово привчалися до життя у суспільстві. У цьому законодавець того періоду вбачав одну із основних цілей організації колоній-поселень. Іншою, не менш важливою, метою було закріплення результатів перевиховання осіб, які значну частину строку позбавлення волі відбули в умовах суворого режиму і стали перед звільненням на шлях виправлення. Досягнення таких цілей значною мірою означало вирішення проблеми попередження рецидиву злочинів з боку цієї категорії засуджених і, тим самим, - проблеми підвищення ефективності виконання покарання.

Виправно-трудові колонії-поселення на той час не мали характерних ознак, притаманних установам, які виконують покарання у виді позбавлення волі. Так, засуджені в цих установах утримувалися без охорони, користувалися правом вільного пересування в межах території колонії, а з дозволу адміністрації - і поза її межами. Вони мали право носити цивільний одяг, мати при собі гроші і цінні речі, без обмежень відправляти листи, отримувати посилки, користуватися побаченнями. При наявності житлових умов їм дозволялося проживати в колонії зі своїми сім'ями або придбати у відповідності із законодавством неподалік від колонії житловий будинок і вести власне господарство.

Показники діяльності цих колоній за перше десятиріччя існування були досить високими. Тому, як показав подальший розвиток законодавства, поява колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, стала початком організації вітчизняної системи установ відкритого типу.

Початок 1960-х років характеризувався також і іншими заходами з удосконалення виправно-трудової політики і створення інститутів, що мали риси установ відкритого типу. Мова йдеться про інститути умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. На цей час дослідження вчених і спостереження практиків дозволили обґрунтувати пропозицію про доцільність розширення кола осіб, виправлення і перевиховання яких можливе без карального впливу, властивого реальному позбавленню волі, шляхом застосування комплексу виховних заходів в умовах значного розширення прав засуджених і надання їм більшої самостійності. Крім того, великомасштабне будівництво нових народногосподарських об'єктів у різних регіонах країни, незадовільне становище з працевлаштуванням засуджених у місцях позбавлення волі змушувало шукати вихід із ситуації, що склалася.

Досвід післявоєнних років щодо залучення засуджених, які відбули частину строку покарання, на будівництві промислових об'єктів був покладений в основу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 року “Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, які стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства”. Зазначимо, що нічого принципово нового ця норма не привносила. З одного боку (трудове виховання, введення елементів прогресивної системи відбування покарання, мета виправлення і перевиховання засуджених), було реанімовано відповідні положення виправно-трудового законодавства 1920-1930-х років, з іншого - відображено фактичну ситуацію, яка склалася у виправно-трудовій системі та відтворено норми, прийняті у 1953-1958 роках. За своїм змістом Указ від 20 березня 1964 року свідчив про подальший розвиток положень щодо заміни позбавлення волі обов'язковою працею зі збереженням свободи і був важливим кроком у диференціації примусових заходів.

Указом встановлювалося, що умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці застосовується до повнолітніх працездатних осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, за винятком засуджених, які відбувають покарання в колоніях-поселеннях, якщо подальше виправлення і перевиховання цих осіб буде можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду, у місцях, встановлених органами, що відають виконанням вироку.

Питання про умовне звільнення розглядалося районним (міським) народним судом за місцем відбування покарання за поданням адміністрації виправно-трудової установи, погодженим із спостережною комісією при виконкомі місцевої Ради народних депутатів, з обов'язковою участю прокурора і викликом засудженого в суд. Умови звільнення не поширювалися на осіб, до яких не могло бути застосоване умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким; осіб, які в минулому мали не зняті або не погашені у встановленому законом порядку судимості; умовно засуджених, які вчинили протягом іспитового терміну новий злочин; засуджених, до яких раніше вже було застосовано умовне звільнення на підставі цього Указу.

Більше ніж десятилітня практика застосування вказаного нормативного акту довела його ефективність. Разом з організацією колоній-поселень він став важливим засобом перевиховання засуджених і їх адаптації після звільнення.

В наступні роки, починаючи з 1968 року, Президія Верховної Ради СРСР видала кілька указів про одноразове умовне звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених для роботи на будівництві підприємств народного господарства. Ці нормативні акти переслідували ту ж мету, що й Указ від 20 березня 1964 року, однак відрізнялися від нього кримінально-правовою характеристикою контингенту умовно звільнених і порядком застосування. Зокрема, уже не була потрібна згода особи звільнитися умовно; могли умовно звільнитися неповнолітні; періодичність явки на реєстрацію встановлювалася не один раз у три місяці, як раніше, а від одного до чотирьох разів на місяць. Начальник спецкомендатури міг також заборонити на строк до трьох місяців вихід з будинку (гуртожитку) у встановлений час, а також перебування у певних місцях. Існували й інші відмінності.

Що стосується такої міри кримінально-правового впливу як умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, то історичні події розвивалися таким чином. В 1967-1969 роках ряд учених і практичних працівників у виступах на конференціях і в пресі піднімали питання про доповнення існуючої системи покарань новим видом покарання. Уперше цю думку висловили в травні 1968 року вчені-юристи М.О. Стручков і О.С. Міхлін - на науково-практичній конференції МВС СРСР. У жовтні 1968 року в газеті “Известия” з пропозиціями про доповнення законодавства новим видом покарання - виправними роботами, які відбуваються поза місцем проживання засудженого виступили Б.А. Вікторов і О.С. Міхлін [25].

Нове покарання повинне було призначатися, на їх думку, на строк від 1 до 3 років і відбуватися засудженими під контролем спеціальних установ. Автори пропонували використовувати для цього досвід умовного звільнення. Свою пропозицію вони обґрунтовували тим, що існував надмірно великий розрив у ступені репресивності між позбавленням волі і виправними роботами без позбавлення волі. Вони ж вказували на слабку ефективність короткострокового позбавлення волі і на ту обставину, що суди мало використовували кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі, щодо осіб, які вчинили незначні і середньої тяжкості злочини, коли дані про їх особу свідчать про можливість перевиховання винних без ізоляції від суспільства.

За даними вибіркових досліджень з 1960 року до введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, позбавлення волі призначалося до 70% засуджених. Серед засуджених до позбавлення волі половина засуджувалася на строк до 2-х років. Серед усіх позбавлених волі до кінця 1960-х років 63% вчинили злочин вперше. Значна частина цих осіб не являла небезпеки для суспільства, багатьох з них можна було виправити за допомогою мір, не пов'язаних з позбавленням волі.

Отже, потреба в кримінально-правовому інституті, який би ліквідував своєрідний розрив між позбавленням волі і виправними роботами, була очевидною. Шлях для створення нового кримінально-правового інституту вказала практика застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 року. Так, ВНДІ МВС СРСР і Всесоюзний інститут з вивчення причин і розробці мір попередження злочинності провели соціологічне дослідження, об'єктом якого були 4500 осіб, направлених в порядку умовного звільнення на різні будівельні об'єкти. Результати дослідження показали, що рецидив злочинів, вчинених умовно звільненими, в чотири рази нижчий, ніж серед звільнених з місць позбавлення волі після відбуття строку покарання. Звідси був зроблений висновок про можливість успішного виправлення осіб, які вчинили незначні злочини, без ізоляції від суспільства, але за умови постійного нагляду за їх поведінкою.

Створення нового кримінально-правового інституту було закріплено Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці” від 12 червня 1970 року.

Аналізуючи Указ від 12 червня 1970 року, зазначимо, що умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці призначалося судом повнолітній працездатній особі, яка вперше засуджувалася до позбавлення волі за умисний злочин на строк до трьох років, а за злочин, вчинений з необережності, - на строк до п'яти років. При цьому суд, враховуючи характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного й інші обставини справи, а також можливості його виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду, міг прийняти рішення про умовне засудження цієї особи до позбавлення волі з обов'язковим залученням її на строк призначеного покарання до праці в місцях, встановлених органами, що відають виконанням вироку, із вказівкою у вироку мотивів такого рішення.

Разом з тим, умовне засудження не призначалося за ряд особливо небезпечних злочинів, а також особам, до яких разом з покаранням за вчинений злочин призначалися заходи примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії, а також тим, хто не пройшов повного курсу лікування венеричного захворювання; іноземцям і особам без громадянства; особам, визнаним у встановленому порядку інвалідами І, ІІ і ІІІ груп; вагітним жінкам; жінкам, які мають на утриманні дітей у віці до восьми років; жінкам, які достигли віку понад 55 років, і чоловікам - понад 60 років.

Отже, поява умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці являло собою на той час якісно новий крок в галузі кримінальної політики щодо створення досить вагомих альтернатив позбавленню волі. Крім того, новостворені інститути набагато краще, ніж інші види покарань, вирішували проблему трудового виховання засуджених, яке здійснювалося в умовах збереження за ними основних соціально-корисних зв'язків. У нових умовах в осіб, які трималися в спецкомендатурах, відкривалися ширші можливості для вирішення проблеми трудового і побутового влаштування, у тому числі на споруджуваних об'єктах.

Якщо праця засуджених у виправно-трудових колоніях містила у собі елементи кари, то праця умовно засуджених (звільнених) на будівництвах і підприємствах була позбавлена будь-яких каральних властивостей і умов. Тому вона ставала більш діючим засобом виправлення. Застосування умовного звільнення і умовного засудження з обов'язковим залученням до праці давало можливість ефективніше використовувати працю засуджених, зосередити її на будівництві об'єктів. На підприємствах і будівництвах засуджені набували професії, на засуджених повністю поширювалося законодавство про працю, вони користувалися усіма правами громадян, адміністрація підприємств і будівництв була зобов'язана забезпечити проведення з засудженими необхідної виховної роботи. Обидва ці заходи кримінально-правового впливу припускали використання системи педагогічних засобів виправлення. Якщо засуджений доводив своє виправлення, то стосовно умовно засуджених і умовно звільнених могли бути достроково зняті обмеження, а умовно засуджені, до того ж, могли бути умовно-достроково звільнені.

Разом з тим, обидва інститути передбачали постійний нагляд за їх поведінкою і дотриманням встановлених законом обмежень. Порушення засудженими правил поведінки призводило до встановлення щодо них додаткових обмежень (аж до поміщення у виправно-трудову колонію). Таким чином, при реалізації обох кримінально-правових мір громадський вплив і виховання поєднувалися з примусовими заходами.

У 1974 році були внесені доповнення в ст. 23 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, згідно з якими передбачалося умовне засудження на строк від одного до трьох років з обов'язковим залученням до праці в місцях, встановлених органами, що відають виконанням вироку.

Усі ці заходи сприяли деякому скороченню числа засуджених у виправно-трудових колоніях, поліпшенню їх трудової зайнятості й адаптації після звільнення. Ось чому Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 року “Про внесення доповнень і змін в Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік”, став закономірним підсумком удосконалення кримінального законодавства, свідченням послідовності і гуманізму виправно-трудової політики. У цьому указі законодавець зберіг основні положення Указу від 20 березня 1964 року і врахував досвід, накопичений в результаті його застосування, а також - деяких указів про одноразове умовне звільнення з місць позбавлення волі. Разом з тим, умовне звільнення стало поширюватися на абсолютну більшість повнолітніх, працездатних засуджених, подальше виправлення і перевиховання яких можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду. Виняток складали особи, які злісно чи систематично порушують режим відбування покарання, або примусово лікуються від алкоголізму чи наркоманії, або особи, які не пройшли повного курсу лікування венеричних захворювань.

Фактично прийняття указу, з одного боку, диктувалося триманням у виправно-трудових установах значної кількості засуджених понад встановлений ліміт, неможливістю зайняти всіх їх продуктивною працею, що істотно ускладнювало обстановку в місцях позбавлення волі. З іншого, - інтереси суспільства, які полягали у задоволенні гострої потреби в робочій силі провідних галузей народного господарства СРСР, особливо на будівництві промислових комплексів, вимагали припливу додаткової робочої сили. В той же час, залучаючи умовно засуджених і умовно звільнених до суспільно корисної праці, держава мала на увазі не лише створення їх зусиллями матеріальних цінностей, а й їх ресоціалізацію, праця тут виступала одним із засобів їх виправлення і перевиховання. В результаті застосування цих інститутів значна частина засуджених уникала негативних наслідків перебування у виправно-трудових колоніях.

Зміни і доповнення, внесені в діюче кримінальне, кримінально-процесуальне і виправно-трудове законодавство у 1977 році, переслідували таку мету: скоротити застосування позбавлення волі; створити додаткові стимули для виправлення і перевиховання засуджених; забезпечити соціальну адаптацію осіб, які відбули встановлені строки покарання; сприяти подальшому посиленню індивідуалізації кримінальної відповідальності. Передбачалося, що умовне засудження і широке застосування умовного звільнення призведуть у подальшому до зменшення чисельності контингенту у виправно-трудових установах, допоможуть поліпшити розміщення засуджених, їх комунально-побутове обслуговування, створять сприятливі умови для трудової зайнятості. Однак, цього не сталося. Навпаки, кількість засуджених продовжувала зростати, а в період 1976-1987 років вона збільшилася у виправно-трудових установах майже у півтора рази. Застосування нових законів призвело до концентрації у місцях позбавлення волі осіб, які не ставали на шлях виправлення.

Іншою була ситуація в колоніях-поселеннях. На той час ідея про відокремлення від основної маси засуджених осіб, які вчинили злочини з необережності, шляхом поміщення їх у спеціальні установи полегшеного режиму, була дуже актуальною. Вперше цю ідею висунув І. Карпець у 1961 році. Пізніше, конкретизуючи її, С.Дементьєв запропонував утримувати вказану категорію засуджених у колоніях-поселеннях [46]. Проведений на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 травня 1971 року “Про виправно-трудові колонії-поселення для засуджених за злочини, вчиненні з необережності” експеримент довів слушність такого рішення, у результаті чого Указом від 8 лютого 1977 року система виправно-трудових установ була доповнена ще одним видом колоній - колонією-поселенням для осіб, які вчинили злочини з необережності.

В ці установи направлялися лише особи, засуджені вперше до позбавлення волі на строк не більше 5 років за злочини, вчинені з необережності. Однак судові надавалося право призначати відбування позбавлення волі в таких колоніях-поселеннях і особам, яким покарання визначалося понад п'ять, але не більше десяти років. Цим ж указом скорочувалися строки покарання, після відбуття яких засуджені могли переводитися з виправно-трудових колоній загального, посиленого і суворого режимів у колонії-поселення. Такі переведення стали можливими після відбування не менше 1/3 строку покарання щодо засуджених, до яких за законом могло застосовуватися умовно-дострокове звільнення, і після відбуття 1/2 призначеного судом строку позбавлення волі. Щодо осіб, перелічених у ч. 6 ст. 44 і ст. 44¹ Основ кримінального законодавства, переведення у колонію-поселення було можливе після відбуття не менше 1/2 і 2/3 строку покарання.

З метою створення сприятливіших умов для виконання покарання і застосування засобів виправно-трудового впливу, встановлювалося правило, за яким для засуджених, направлених відповідно до вироку суду в колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, і засуджених, переведених з виправно-трудових колоній закритого типу в колонії-поселення встановлювалося роздільне тримання. Також було прийнято, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки засудженим, які відбували покарання в колонії-поселенні, суд за спільним клопотанням органу, який відає виконанням покарання, і спостережної комісії при виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів міг включити час їх роботи в колонії-поселенні в загальний трудовий стаж.

Як показала практика, засуджені в новостворених колоніях-поселеннях майже не допускали порушень режиму тримання, сумлінно працювали. Рівень рецидиву серед них був дуже низьким. До того ж, тримання засуджених в колоніях-поселеннях обходилося державі набагато дешевше, ніж у виправно-трудових установах закритого типу. Відповідно в перспективі з'явилися реальні можливості для подальшого розвитку інституту колоній-поселень. Тому, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 року “Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік та Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік” було створено колонії-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини, що стали різновидом не лише виправно-трудових установ, а й виправно-трудових колоній-поселень.

В цей же час до колоній-поселень для осіб, які вчинили злочини з необережності, почали направляти осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, незалежно від строку покарання. Ця зміна закону була викликана більш ніж восьмирічним досвідом існування колоній-поселень, який показав, що в їх умовах можливе виправлення і перевиховання засуджених за вчинення злочинів з необережності не лише на строк до 5 років, а й більше.

Водночас, було обмежено контингент осіб, які підлягали переводу в колонії-поселення. Це стосувалося: особливо небезпечних рецидивістів; осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини; осіб, яким покарання у вигляді смертної кари було замінено у порядку амністії або помилування на позбавлення волі; осіб, яким поряд із покаранням за вчинений злочин призначені заходи примусового лікування від алкоголізму і наркоманії, а також осіб, які не пройшли повного курсу лікування венеричного захворювання. Перелічені категорії засуджених були нечисельними, проте їх переведення у колонії-поселення себе не виправдовувало, оскільки вносило певні елементи дезорганізації в діяльність цих установ і негативно впливало на основну масу засуджених. Зазначимо, крім того, що вирішення питання про направлення засуджених у колонії-поселення, для осіб, які вчинили умисні злочини, було пов'язане із значними труднощами. Так, наприклад, колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, і колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, були створені в результаті експериментів, під час яких протягом кількох років опрацьовувалося багато питань, пов'язаних з діяльністю цих установ. Стосовно ж колоній-поселень для осіб, які вчинили умисні злочини, ніякого експерименту не проводилося, тому на практиці щодо їх діяльності закономірно виникало багато суперечливих проблем.

Але незважаючи на це, новостворені колонії-поселення також були звільнені від усіх основних атрибутів позбавлення волі: засуджені не піддавалися суворій ізоляції, мали можливість проживати із сім'ями і вільно спілкуватися з іншими громадянами, які працювали і мешкали разом з ними; вони утримувалися не під охороною, а лише під наглядом; могли користуватися цивільним одягом, а також цінними речами і грошима без обмежень; вони мали право придбати або збудувати власний будинок, завести підсобне господарство; з дозволу адміністрації засуджені вільно пересувалися в межах адміністративного району, якщо це було обумовлено характером виконуваної роботи або пов'язано з навчанням.

1.2 Розвиток установ відкритого типу в незалежній Україні

Слід зазначити, що на подальший розвиток інституту установ відкритого типу суттєво вплинула Постанова Кабінету Міністрів Української РСР №88 від 11 липня 1991 року “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР”, яка з метою диференціації та індивідуалізації порядку й умов виконання (відбуття) кримінальних покарань передбачала у розроблюваних на той час Кримінальному і Кримінально-виконавчому кодексах Української РСР наявність установ: відкритого типу для тримання засуджених до обмеження волі; напівзакритого типу (колонії) для тримання засуджених до позбавлення волі; закритого типу (тюрми) для тримання засуджених до позбавлення волі з числа особливо небезпечних рецидивістів, а також для засуджених, переведених з колоній.

Далі йшлося про створення в республіці мережі установ названих типів, роздільне тримання в них засуджених з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, кількості судимостей, психологічних особливостей, соціально-морального зубожіння особи. Повинні були бути розроблені моделі всіх типів установ, передбачені можливі максимальні ліміти їх наповнення. Постанова передбачала з 1992 року замість існуючих позбавлення волі в колоніях-поселеннях, позбавлення волі умовно з обов'язковим залученням до роботи і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до роботи ввести новий вид кримінального покарання - обмеження волі. В свою чергу, введення інституту обмеження волі передбачало реорганізацію спецкомендатур і колоній-поселень в установи відкритого типу.

З метою реалізації Основних напрямів реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР, починаючи з 1991 року до ВТК України було внесено багато змін і доповнень. Зокрема, з розвалом планової економіки і переходом до ринкових відносин відпала потреба в масовій дешевій робочій силі, тому Постановою Верховної Ради України від 16 травня 1992 року “Про призупинення застосування статей 25¹ та 52¹ Кримінального кодексу УРСР” була призупинена до прийняття нового КК України дія таких кримінально-правових інститутів, як умовне звільнення засуджених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, та умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Зазначимо, що цим нормативним актом була вирішена проблема співіснування, на наш погляд, двох досить схожих правових інститутів умовного звільнення засуджених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці і умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці - з одного боку, та інституту колоній-поселень - з іншого. Дилема була вирішена на користь колоній-поселень.

Подальша розбудова незалежної української держави, гуманізація та реформування кримінального і кримінально-виконавчого законодавств, а також нові економічні відносини обумовили потребу збільшення кількості колоній-поселень, і, насамперед, колоній-поселень для осіб, які твердо стали на шлях виправлення. Так, якщо на 1 жовтня 1991 року в Україні налічувалося 10 колоній-поселень, з яких лише три були для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, то на 1 січня 1994 року - вже 23, з яких 15 складали колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення. Характерно, що ряд відомих науковців у своїх працях прогнозували таке збільшення кількості відкритих установ у загальній масі виправно-трудових установ.

Слід відмітити, що серед основних напрямів реформи кримінально-виконавчої системи окрема увага приділялась поетапній зміні умов тримання засуджених в залежності від ступеню їх виправлення у відповідності з принципами відбування покарання. З цією метою передбачалося провести експериментальну перевірку можливостей поетапної зміни умов тримання засуджених та розробити правову і методичну основу функціонування в колоніях дільниць (територій): адаптації, діагностики і розподілу; безконвойного тримання засуджених, підготовки їх до звільнення та проживання на волі; трудового і житлового влаштування; оздоровчо-профілактичних (відпочинок, лікування, трудова відпустка) заходів.

На виконання цих положень, в 1993 році розпочалася організація тимчасових дільниць-поселень, які створювалися при виправно-трудових колоніях загального, посиленого і суворого режиму для тримання осіб, які твердо стали на шлях виправлення, і відповідно до ст. 46 ВТК України за рішенням суду переведені до колонії-поселення. Створення тимчасових дільниць-поселень призвело до змін інституту відкритих установ. За даними Державного Департаменту України з питань виконання покарань, якщо в 1997 році функціонувало 23 колонії-поселення, то за станом на кінець 2000 року вже лише 18. В цей же період вже існувало 12 тимчасових дільниць-поселень з фактичним наповненням 600 засуджених, що складало 16,2% від фактичного наповнення в колоніях-поселеннях (3660 засуджених).

Ці дані свідчать про те, що переважна більшість засуджених до позбавлення волі почала переводитись на полегшені умови тримання відповідно до ст. 46 ВТК України безпосередньо в межах однієї установи. До речі, наприкінці 1920-х років професор М.М. Ісаєв вважав невиправданим існування “особливих” перехідно-трудових домів, мотивуючи це технічними проблемами створення їх мережі, і пропонував створювати в загальних виправно-трудових домах серед ув'язнених вищого розряду “перехідні відділення”. На нашу думку, тимчасові дільниці-поселення за своєю природою наближалися до перехідних тюрем ірландської пенітенціарної системи, оскільки також були покликані ліквідовувати набуту у місцях позбавлення волі пасивність, привчали засуджених до вільного життя і перевіряли їх виправлення.