Кримінально-правова характеристика шахрайства

6). шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах. Відповідно до ч.4 ст.190 ККУ та примітки 4 ст.185 ККУ шахрайство вважається вчиненим в особливо великих розмірах, якщо воно вчинене на суму, яка і двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину. Наприклад, шахрайство вчинене особою, в вересні - листопаді 2003 року, яка маючи умисел на заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, а саме коштами кредитних спілок «Паритет» та «Народна воля», з використанням сторонніх осіб, шляхом обману та зловживання довірою заволоділа грошима кредитної спілки «Паритет» в сумі 11000 гривень та грошима кредитної спілки «Народна воля» в сумі 10740 гривень, заволодівши таким чином грошовою сумою в розмірі 21740 гривень.

7). Шахрайство вчинене організованою групою. Згідно з Кримінальним кодексом України злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), яка попередньо зорганізувалися для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Специфічними ознаками, які характеризують організовану групу, відповідно до ч.3 ст.28 ККУ виступають: а) кількісний склад групи, б) спосіб її утворення, в) стійкість групи, г) наявність єдиними плану злочинної діяльності групи, е) поінформованість усіх учасників групи про наявність єдиного плану злочинної діяльності. Прикладом організованої групи є справа із судової практики у якій особи попередньо добровільно зорганізувалися в стійке злочинне об'єднання для заволодіння чужим майном (паливно-мастильними матеріалами, належними ТОВ «Київнафтопродуктпостач»), склавши при цьому єдиний план злочинних дій з розподілом функцій кожного учасника групи, спрямованих на реалізацію цього плану, відомого всім учасникам, підпорядковуючись під час злочинної діяльності організатору, як керівнику організованої групи, свідомо виконуючи всі його вказівки. Цей вид шахрайства є надзвичайно небезпечним, оскільки він уже належить до сфери організованої злочинності, а відтак розкриття шахрайства стає ще складнішим, що явно випливає з перелічених вище ознак. Хоча відповідно до вивчених справ, шахраї діють здебільшого самостійно. Організована злочинність характерна насамперед для ігрових способів обману.

За результатами аналізу такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення шахрайства організованою групою, у науці зроблено висновок, що норма про організовану групу (ч. 3 ст. 28 КК України) потребує уточнення. Із змісту формулювання «попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом... » випливає, що для кваліфікації діяння як такого, що вчинено організованою групою, потрібно, щоб групою було вчинено як мінімум два злочини, або один, за умови, що в плани входило вчинення більше одного злочину. Доречно було б виправити цю нез'ясованість шляхом, наприклад, заміни слів «цього та іншого (інших) злочинів» на «цього (цих) злочинів» або доповнення ч. 3 ст. 28 КК України словами «група, що вчинила один злочин або створена для вчинення одного злочину, також може визнаватися організованою за наявності інших ознак організованої групи».

При аналізі даної кваліфікуючої ознаки науковцями пропонуються деякі рекомендації для використання на практиці оперативно-слідчими підрозділами органів внутрішніх справ, а саме:

- кваліфікувати шахрайства як вчинені організованою групою слід за наявності всіх ознак співучасті, наявності ознак групи (принципова готовність виконати будь-яку функцію, яку вимагає характер злочину), а також наявності ознаки, специфічної для організованої злочинної групи - кратності вчинюваних діянь (повторно вчиненого злочину або системи юридично тотожних, автономних актів у продовжуваних шахрайствах);

- особу слід визнавати учасником (членом) організованої злочинної групи шахраїв, якщо вона у злочинній діяльності виконувала заздалегідь визначену роль і була готова виконати будь-яку функцію, виконання якої вимагав характер злочинної діяльності;

- на стадії попередньої перевірки та в ході слідства слід розглядати злочинну діяльність у нерозривній сукупності вказаної злочинної діяльності з виконуваними у ній ролями і функціями окремих членів таких груп, що дозволить більш об'єктивно вивчати характер розслідуваної злочинної діяльності шахраїв.

Отже, відповідно до Кримінального кодексу України кваліфікуючими ознаками шахрайства є вчинення повторно, за попередньою змовою групою осіб, що завдало значної шкоди потерпілому, вчинення у великих розмірах, шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення в особливо великих розмірах або організованою групою. На основі проаналізованого матеріалу можна впевнено сказати, що перелічені вище ознаки несуть у собі значно вищий рівень суспільної небезпеки порівняно з ч.1 ст.190 Кримінального кодексу України, тому саме ці ознаки потребують підвищеної уваги з боку як науковців так і практиків з метою недопущення вчинення шахрайства з такими ознаками.

3.2 Порівняльно-правова характеристика ознак шахрайства у законодавстві зарубіжних країн

У багатьох країнах світу, що репрезентовані різними правовими сім'ями (зокрема, романо-германською (континентальною), загального права (англо-американською або англосаксонською), мусульманською, далекосхідною), питанням кримінальної відповідальності за шахрайство присвячено, зазвичай, не одну статтю (як у КК України), а їх низку або навіть відповідні розділи чи глави, що свідчить про наявність в їх кримінальному законодавстві цілісного інституту шахрайства. У порівняльно-правовому аспекті варто вказати на такі особливості щодо кримінальної відповідальності та покарання за шахрайство у кримінальному праві зарубіжних країн, зокрема:

1) шахрайство передусім розглядається серед групи злочинів проти власності чи суміжних з ними груп (наприклад: злочинів проти власності як підгрупи злочинів у сфері економіки - КК РФ; майнових злочинів і проступків - КК Франції; злочинних діянь проти чужого майна - КК Австрії; корисливих злочинів - КК Данії; злочинів проти майна - КК Польщі) або серед групи злочинів, у яких у назві фігурує вказівка на “шахрайство” (зокрема, гл. 47 “Шахрайство та удавані заяви”, гл. 63 “Шахрайство з використанням пошти” та гл. 113А “Телемаркетингове шахрайство” розд. 18 Зведення законів США; розд. 22 “Шахрайство та зловживання довірою” Особливої частини КК ФРН; гл. ХХХІХ “Злочини, пов'язані з шахрайством та вимаганням” Книги ІІ “Злочини” КК Республіки Корея; гл. зайн “Шахрайство” розд. йюд алеф частини бет “Злочини” Закону про кримінальне право Ізраїлю). У науковому плані цікавим є те, що шахрайство може прямо і не стосуватися сфери власності, а отже, розрізняють такі його види: комп'ютерне, податкове, банківське, телемаркетингове (зокрема, це обманні та наполегливі дії, спрямовані на заволодіння чужим майном шляхом висловлювання фіктивних за своєю суттю пропозицій по телефону щодо купівлі-продажу певних товарів чи надання певних послуг), поштове, кредитне, медичне, у сфері банкрутства, у сфері страхування тощо;

2) предметами шахрайства виступають передусім майно або право на майно (як у КК РФ чи КК Республіки Білорусь), а саме: грошові кошти, цінні папери, матеріальні цінності (КК Франції); майнова вигода, дані електронно-обчислювальної машини або неправильні дані про вигоду вкладів (КК ФРН); наявне майно (КК Іспанії); вигода для обвинуваченого (КК Швеції); грошові кошти, фінансові векселя, кредитні карти або підроблені облігації (КК Китаю). У кваліфікованих складах шахрайства (і це впливає на призначення більш суворого покарання) зазначається про такі предмети цього злочину: розмір відповідного майна чи грошової суми (зокрема, значний - КК Китаю, значна шкода, великий чи особливо великий розмір - КК РФ чи КК Республіки Білорусь, конкретний розмір заподіяної шкоди в національній валюті - КК Австрії); предмети першої необхідності, житло, соціально необхідне майно, акти, документація, протоколи, публічні чи офіційні документи, предмети художньої, історичної, культурної або наукової цінності, рухома чи нерухома річ (КК Іспанії); банківський кредит або страхове покриття (КК Туреччини);

3) потерпілий від шахрайства характеризується такою ознакою, за якої кримінальна відповідальність може: а) загалом не наставати, якщо не буде вказівки на нього (зокрема, за КК Ірану ним є розумово відстала особа); б) бути більш суворою, а отже, розглядатися в межах кваліфікованих складів (зокрема, якщо йдеться про: особу, яка має особливу уразливість через вік, хворобу, каліцтво, фізичні чи психічні вади, стан вагітності - КК Франції; значну кількість людей - КК ФРН; неповнолітнього чи особу з ознаками недоумства - КК Японії або КК Південної Кореї; віктимізацію десяти або більше осіб віком понад 55 років у разі вчинення телемаркетингового шахрайства - Зведення законів США);

4) з об'єктивної сторони шахрайство характеризується: а) різними формами (зокрема, власне шахрайством, замахом на цей злочин, злочинними діяннями, які схожі на шахрайство - злонавмисним зловживанням станом невідомості чи “жульництвом” - КК Франції; шахрайством звичайним, тяжким, у виді промислу, комп'ютерним, дрібним - КК Австрії; шахрайством, шахрайською поведінкою, тяжким шахрайством - КК Швеції; шахрайством простим, особливо тяжким, комп'ютерним, у формі отримання субсидій шахрайським шляхом, при капіталовкладеннях (цей вид шахрайства асоціюється зі створенням фінансових пірамід), кредитним - КК ФРН); б) різними способами (а не тільки через обман або зловживання довірою, як у КК України), а саме: обманом або змовою з метою вчинити обман - КК Австралії 1995 р.; шляхом використання обманних засобів - КК Єгипту; ствердженням хибних фактів або викривленням чи приховуванням справжніх фактів - КК ФРН; маніпуляцією інформацією або використанням інших подібних хитрощів - КК Іспанії; привласненням хибного імені або через майстерні хитрощі, або за допомогою “павутини неправди” - КК Голландії; незаконним здійсненням, підтвердженням або використанням помилки - КК Данії; повідомленням неправдивих даних або зловживанням службовим становищем - Закон Англії про шахрайство 2006 р. тощо.

Найпоширенішим способом учинення шахрайства є обман, однак він також може бути загалом єдиним способом учинення цього злочину (зокрема, як у КК Республіки Молдова) або окремим, відмінним від шахрайства діянням (зокрема, як у КК Іспанії, КК Голландії або КК Республіки Сан-Марино). Щодо конструкції “зловживання довірою”, то на цей спосіб учинення злочину іноземний законодавець зазвичай не вказує при конструюванні норм про шахрайство (крім того, подекуди шахрайство прямо відмежовується від зловживання довірою, зокрема, у КК Франції, КК ФРН і КК Австрії). Водночас більшість КК країн СНД асоціює шахрайство не із “заволодінням” чужим майном (як КК України), а з його “викраденням” (наприклад, Модельний КК для держав-учасниць СНД, КК РФ або КК Республіки Білорусь). З таким тлумаченням шахрайства, на наш погляд, варто погодитися, з огляду на те, що дрібні крадіжка, шахрайство, привласнення та розтрата є саме викраденням чужого майна в розумінні ст. 51 КУпАП;

5) суб'єктом шахрайства може бути як фізична особа, так і фізична та юридична особи (зокрема, останнє характерно для КК Франції, КК Йорданії, ФККП США, Закону Англії про шахрайство 2006 р. тощо);

6) суб'єктивна сторона шахрайства передусім характеризується умислом (наміром) на вчинення цього злочину, що подекуди підтверджується додатковими законодавчими конструкціями (зокрема, вказівкою на “завідомість” - КК ФРН або “мету” шахрайства - “отримання вигоди” у КК Швеції, “отримання незаконних доходів” - у КК Голландії, “наживи” - у КК Іспанії). У виняткових випадках закон стверджує, що обман, а отже, загалом і шахрайство, можуть бути вчинені з необережності (зокрема, про це йдеться у КК Австралії 1995 р.), однак, за нашим переконанням, такий іноземний досвід навряд чи має позитивний зміст;

7) кваліфікуючими (особливо кваліфікуючими) ознаками шахрайства, крім тих, що властиві ст. 190 КК України, і тих, про які вже зазначалося при характеристиці предмета і потерпілого в цьому злочині, можуть виступати: вчинення аналізованого злочину особою з використанням свого службового становища (КК РФ); у виді промислу (КК Австрії); з неправомірним присвоєнням статусу особи, яка наділена публічною владою або виконує обов'язки у зв'язку з державною службою, щодо невизначеного кола осіб, під виглядом надання гуманітарної чи соціальної допомоги або організованою бандою (КК Франції); з використанням фальшивого документа (КК Швеції). Щодо шахрайства “шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки” (ч. 3 ст. 190 КК України), то ця конструкція нам видається недосконалою, оскільки за таких умов злочинці застосовують переважно не такий вид техніки, а спеціальні шкідливі програми чи технічні засоби (зокрема, на це орієнтує досвід Зведення законів США, КК Голландії, КК Данії або КК ФРН). Однак, на наш погляд, не можна погодитися з одночасною вказівкою в межах однієї частини статті на такі особливо кваліфікуючі ознаки шахрайства, як вчинення його організованою злочинною групою або злочинною організацією (зокрема, про це йдеться в ч. 3 ст. 190 “Шахрайство” КК Республіки Молдова), оскільки ступінь і характер суспільної небезпеки аналізованого злочину є різними за цих умов (як і в разі вчинення його групою осіб за попередньою змовою або організованою групою);

8) основне покарання за шахрайство є суворішим, порівняно з іншими різновидами викрадення чужого майна (зокрема, крадіжкою, яку національний законодавець вважає більш небезпечним злочином), або принаймні однаковим. Серед додаткових покарань КК зарубіжних країн передбачає як конфіскацію майна, так і знарядь і засобів учинення цього злочину, позбавлення права обіймати певні посади (для службових осіб), реституцію, дії щодо повідомлення потерпілих тощо. Крім цього, до винних застосовують так звані “заходи виправлення й безпеки” (зокрема, афішування вироку, заборона перебування у відповідних місцях, позбавлення відповідних прав).

3.3 Відмежування шахрайства від суміжних злочинів

Шахрайство надзвичайно багатогранний злочин, для здійснення якого використовується багато різноманітних способів, а нерідко і навіть інші злочини, крім того шахрайство є одним із злочинів проти власності, що відповідно зумовлює його схожість з іншими злочинами проти власності. Тому не викликає ніякого здивування той факт, що на практиці шахрайство досить складно відрізнити від суміжних злочинів, але тим не менше суттєва різниця є, про що й піде мова далі. До найбільш поширених злочинів, які мають спільні із шахрайством ознаки і, відповідно, призводять до прийняття неоднозначних рішень у процесі їх кваліфікації, слід віднести: крадіжку (ст. 185 КК), привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК), заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК), виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК), фіктивне підприємництво (ст. 205 КК), шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК), підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів (ст. 358 КК), одержання та давання хабара (ст. 368, 369 КК).

Відмежування шахрайства від крадіжки та грабежу. По-перше, шахрайство відрізняється від крадіжки та грабежу безпосереднім об'єктом. По-друге, різниця полягає у об'єктивній стороні, зокрема, за характером і змістом передачі майна.

Так, досить часто злочинці для скоєння крадіжки чи грабежу використовують обман чи зловживання довірою, для того, щоб спростити собі доступ до майна та таємно чи відкрито ним заволодіти. Проте основна різниця полягає в тому, що при крадіжці чи грабежі обман чи зловживання довірою є лише допоміжним етапом для заволодіння майном, на відміну від шахрайства при якому ці два способи є ключовими. Крім того важливий факт так званої «добровільності», оскільки при шахрайстві особа фактично добровільно передає майно злочинцю, а при крадіжці чи грабежі майно отримується без волі особи, мало того при грабежі злочинець заволодіває майном відкрито, ігноруючи волю потерпілого. При шахрайстві на відміну від вказаних злочинів, злочинець діє безпосередньо на потерпілого, на його свідомість, а при вказаних злочинах - виключно на майно особи.

Також шахрайство відрізняється від крадіжки тим, що при шахрайстві при передачі майна винному передаються також і певні повноваження власника або хоча б їх частина, що виключено при крадіжці.

Важливим є те, що заволодіння майном дітей чи неосудних осіб шляхом зловживання їхньою довірою, не буде кваліфікуватися як шахрайство, а кваліфікуватиметься як крадіжка, так як зазначені особи не можуть сприймати реальність об'єктивно, а відтак таке заволодіння майном завжди буде без волі осіб і таємне.

Відмежування шахрайства від привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Крім безпосереднього об'єкту, ключова відмінність полягає в тому, що при шахрайстві майно передається злочинцю неофіційно, на основі особистої довіри, без надання будь-яких повноважень стосовно даного майна. Також різними є суб'єкти даних злочинів, оскільки при шахрайстві суб'єкт - загальний, а при привласненні, розтраті майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем - спеціальний.

Відмежування шахрайства від вимагання. Спільним між шахрайством і вимаганням є те, що в обох випадках злочинець отримує майно за допомогою дій самого потерпілого. Крім того ускладнюють ситуацію ті випадки, коли обман використовується для того, щоб погрозою насильства над потерпілим, розголошенням про нього відомостей, що порочать честь і гідність, погрозою знищення майна примусити потерпілого віддати майно. Основний метод розмежування - це, по-перше, добровільність передачі, яка наявна виключно при обмані, так само як і насильство чи його погроза, які при шахрайстві також відсутні. Проте складнішими є випадки при яких злочинець виступає посередником між потерпілим та особою, яка начебто йому погрожує. Злочинець в такій ситуації погоджується начебто посприяти тому, що погроза не була здійснена, а особа в такому випадку фактично добровільно передає майно злочинцю, тому в такому випадку матиме місце шахрайство.

Відмежування шахрайства від фіктивного підприємництва. По-перше, ці злочини відрізняються як родовим так і безпосереднім об'єктом. По-друге, ці злочини відрізняються метою здійснення.

На практиці під час кваліфікації злочинів виникають ситуації, у яких різні склади злочинів характеризуються, з одного боку, низкою спільних ознак, а з іншого - ознаками, які їх відрізняють, це стосується суміжних складів злочинів. Тому розмежування шахрайства та суміжних складів злочинів у сфері господарської діяльності забезпечує правильну кваліфікацію злочинів і, відповідно, законність та обґрунтованість під час застосування норм Кримінального кодексу (КК) України у слідчій і судовій практиці.

Спробуємо розмежувати шахрайство та виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збуту підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК України). Шахрайство є достатньо близьким за способом дії до злочину, передбаченого ст. 199 КК України, але для розмежування потрібно звернути увагу на те, що об'єктом злочину, передбаченого ст. 199 КК України, є кредитно-фінансова система, а об'єктом шахрайства - право власності на майно. У юридичній науці висловлюється точка зору, згідно з якою підроблення номерів державних облігацій з метою отримання виграшу, який випав на відповідні номери, за відсутності мети випуску їх у обіг, повинно кваліфікуватися як шахрайство. Але є й інша точка зору, відповідно до якої облігації державної позики потрібно відносити до державних цінних паперів, тому отримання в ощадній касі грошей на підставі підробленої облігації повністю підпадає під ознаки ст. 199 КК України. При цьому немає жодного правового значення, чи підробляється винним сама облігація з метою отримання при її погашенні номінальної вартості, чи серія або номер цінного паперу для отримання виграшу, тому що і в першому, і в другому випадках має місце підроблення особливого предмета злочину, який підпадає під ознаки ст. 199 КК України. Стосовно об'єкта злочину, то при шахрайстві особа посягає на чужу власність, а злочин, передбачений ст. 199 КК України, - на встановлений законом порядок формування та функціонування грошової системи України як частини економічної системи нашої держави. Тому, якщо винний, збуваючи, наприклад, підроблені облігації, заволодіває шляхом обману чужим майном, такі дії потребують додаткової кваліфікації за ст. 190 КК України. Таким чином, випадки підроблення номеру та серії державної облігації та отримання за цих підстав виграшу не посягають на грошову систему України (оскільки відсутнє підроблення самої облігації), а являють собою злочини проти власності та повинні кваліфікуватися як шахрайство. Збут примітивної підробки грошового знаку, державного цінного паперу чи білету державної лотереї, які не подібні до справжніх за формою, розміром, кольором та основними реквізитами, здійснюваний з метою ввести в оману потерпілу особу, кваліфікується як шахрайство. Збут підроблених грошей, по суті, є окремим видом шахрайського обману, предметом і метою такого злочину є заволодіння чужим майном, але, оскільки цей вид шахрайського обману передбачений спеціальною нормою, загальна норма, що передбачає відповідальність за шахрайство, не повинна застосовуватися.

Предметом зазначеного злочину вважаються також грошові знаки України чи іноземної держави, які вилучені чи вилучаються з обігу, але підлягають обміну на ті грошові знаки, які перебувають в обігу. Збут фальшивих золотих монет дореволюційної чеканки, а також грошових знаків, які вилучені з обігу і мають лише колекційну цінність (іноземні та радянські гроші, обіг яких припинено грошовими реформами), потрібно кваліфікувати як шахрайство, а виготовлення з метою збуту - як готування до шахрайства. Збут під виглядом грошей предметів, які лише віддалено нагадують грошові знаки, потрібно кваліфікувати як шахрайство, оскільки такі гроші не становлять небезпеки для грошового обігу в Україні. Якщо ж підроблення виконано настільки майстерно, що виявити його можна лише уважно придивившись або за допомогою спеціальних приладів, має місце виготовлення підроблених грошей, передбачене ст. 199 КК України. У тих випадках, коли явна невідповідність фальшивого грошового знаку справжньому виключає його участь у грошовому обігу, а також якщо інші обставини справи свідчать про спрямованість умислу винного на обман певних осіб, такі дії можуть бути кваліфіковані як шахрайство (ст. 190 КК України). Якщо особі не вдалося домогтися значної зовнішньої подібності підробки зі справжнім грошовим знаком чи іншим предметом, її дії можуть кваліфікуватись як замах на цей злочин (ст. 15 і 199 КК України). У разі подальшого обманного збуту такої фальшивки і заволодіння чужим майном або придбання права на майно, вчинене додатково, кваліфікується як шахрайство (ст. 190 КК України). Збут грошей, у яких підроблено лише цифровий номінал купюри, у судовій практиці кваліфікується як шахрайство (ст. 190 КК України). Виготовлення такого предмета із метою його збути та незаконно заволодіти чужим майном або придбати право на майно є готуванням до шахрайства, яке кваліфікується за ст. 14 і ч. 2, 3 чи 4 ст. 190 КК України (готування до злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, не тягне кримінальної відповідальності, згідно з ч. 2. ст. 14 КК України).

Необхідно шахрайство відрізняти від незаконних дій з документами на переказ, платіжними карткам та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК України). Підробка документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків - це створення повністю фальсифікованого предмета або часткова фальсифікація справжнього предмета. Якщо виготовлений предмет виявився непридатним для такого використання - вчинене слід кваліфікувати як замах на вчинення цього злочину за ст. 15 та 200 КК України. Якщо ж така непридатність виявляється під час використання такого предмета - дій, спрямованих на заволодіння чужими коштами, - вчинене, за наявності підстав, додатково кваліфікується як замах на шахрайство за ст. 15 і 190 КК України. Виготовлення особою такого предмета, який завідомо для неї має схожість зі справжнім предметом лише за формою, кольором та іншими зовнішніми ознаками, однак є непридатним для використання за функціонально-цільовим призначенням справжнього предмета, не може кваліфікуватися за ст. 200 КК України, оскільки відсутні предмет та об'єкт цього злочину. За наявності умислу на збут таких предметів учинене може кваліфікуватися як готування до шахрайства (ст. 14 і ч. 2, 3 чи 4 ст. 190 КК України; готування до шахрайства, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, не тягне кримінальної відповідальності, відповідно до ч. 2 ст. 14 КК України). Використання підроблених документів на переказ чи платіжних карток слід відрізняти від самовільного використання справжніх чужих документів на переказ чи платіжних карток, яке не може кваліфікуватися за ст. 200 у зв'язку з відсутністю ознак предмета цього злочину, однак може тягти відповідальність особи за ст. 190 КК України “Шахрайство”, якщо таємне викрадення у фізичної особи наперед оплаченої банком платіжної картки, яка має фіксований номінал безпосередньо в ній прописаних коштів, кваліфікується як крадіжка за ст. 185 КК України. Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом використання підроблених документів на переказ чи платіжних карток кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. 200 та ст. 190 КК України. Якщо особі не вдалося заволодіти відповідною грошовою сумою чи придбати право на майно, то вона підлягає відповідальності за ст. 200, 15, 190 КК України (замах на шахрайство).

Шахрайство різниться також із фіктивним підприємництвом (ст. 205 КК України). Здійснення діяльності, яка не передбачена установчими документами підприємницької структури, саме по собі не утворює фіктивного підприємництва, тому що підприємницька організація, відповідно до чинного законодавства, наділена загальною правоздатністю й може здійснювати будь-які види діяльності, які не заборонені законом. Подібність шахрайства і фіктивного підприємництва полягає в наявності матеріальної зацікавленості, яка реалізується в обох злочинах шляхом обману. Однак на практиці злочинні дії за сукупністю ст. 190, 205 КК України не кваліфікують, тому що в цих складах злочинів є ознаки різних суспільно небезпечних діянь, які потребують самостійної кваліфікації. Створення фіктивної комерційної організації не входить до обов'язкових ознак шахрайства, але диспозиція ст. 190 КК України фактично не обмежує зміст шахрайського обману. Обман може полягати, наприклад, в обіцянці отримання великих дивідендів чи пільгових умов щодо вкладів, залучених у фіктивну фірму відповідно до установчих документів тощо, за умови, що винному начебто добровільно буде передано чуже майно. Офіційна державна реєстрація комерційної структури буде сприяти обману, полегшувати завоювання нею довіри партнерів по бізнесу та громадян. Факт створення фіктивної комерційної організації залишається за межами шахрайства. При цьому складно довести, що керівництво комерційної структури або її засновники, отримуючи кошти від населення, заздалегідь спланували не виконати зобов'язання щодо їх повернення, тобто умисел на заволодіння ними виник до моменту їх отримання. Слід зазначити, що утворення фіктивних некомерційних юридичних осіб, що має на меті прикриття злочинної діяльності, за наявності для цього підстав повинне розглядатися як готування до відповідного злочину - шахрайства, контрабанди тощо. Також фіктивним підприємництвом не охоплюються випадки, коли суб'єктом підприємницької діяльності є фізична особа, яка діє без створення юридичної особи та для прикриття своєї незаконної діяльності або здійснення таких видів діяльності, щодо яких є заборона, використовує організаційно-правову форму індивідуального підприємництва. Ситуації, в яких державна реєстрація підприємства не відбувається, а особи з метою заволодіння чужим майном шляхом обману або шахрайства з фінансовими ресурсами використовують підроблені документи, штампи, печатки неіснуючого насправді підприємства, можуть охоплюватися статтями про шахрайство, шахрайство з фінансовими ресурсами, підроблення документів, печаток, штампів і бланків, їх збут, використання підроблених документів, службове підроблення (відповідно до ст. 190, 222, 258, 366 КК України). Такою самою повинна бути кваліфікація і в тому разі, якщо винні особи для розкрадання майна або шахрайства з фінансовими ресурсами використовують реквізити ліквідованих підприємств Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : у 3 кн. / за заг. ред. В. Г. Гончаренка, П. П. Андрушка. - К. : ФОРУМ, 2009.

Розмежовуючи такі склади злочинів, слід зважати на те, що обман при фіктивному підприємництві, на відміну від шахрайства, є досить конкретним: він полягає у створенні або придбанні суб'єктів підприємницької діяльності без наміру здійснювати діяльність, зазначену в установчих документах. На відміну від шахрайства, фіктивне підприємництво вважається закінченим не з моменту заволодіння чужим майном, а з моменту створення або придбання суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона. Таким чином, шахрайство і фіктивне підприємництво є досить близькими складами злочинів і тісно взаємопов'язані. Часто складно визначити, на що спочатку було спрямовано умисел: на обман, зловживання довірою з метою заволодіння чужим майном шляхом створення (придбання) фіктивної фірми чи навпаки. У таких випадках шахрайство та фіктивне підприємництво повинні кваліфікуватися за ст. 190 і 205 КК України.

Розмежування шахрайства та шахрайства з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України). Норма про шахрайство з фінансовими ресурсами є спеціальною стосовно шахрайства. Основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 222 КК України, є встановлений законодавством порядок фінансування, кредитування й оподаткування господарської діяльності, додатковим - право власності кредиторів. Коло осіб, які можуть бути визнані суб'єктом шахрайства з фінансовими ресурсами, - обмежене, тобто суб'єкт злочину є спеціальним. Ним може бути: громадянин, який займається зареєстрованою підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; засновник чи власник суб'єкта господарської діяльності; службова особа суб'єкта господарської діяльності. На нашу думку, головним критерієм для розмежування цих складів є суб'єктивна сторона, а саме спрямованість умислу в шахрайстві з фінансовими ресурсами та момент його виникнення пояснюють причину, через яку законодавець увів цей спеціальний склад злочину щодо шахрайства. Що стосується суб'єктивної сторони шахрайства з фінансовими ресурсами, то потрібно зазначити, що цей злочин характеризується виною у формі прямого умислу та спеціальною метою - отримати вказаний у диспозиції ст. 222 КК України різновид фінансових ресурсів або пільгу щодо податку. У разі шахрайства з фінансовими ресурсами умисел спрямований на тимчасове отримання кредитних коштів з подальшим, можливо, несвоєчасним їх поверненням. У разі шахрайства винна особа укладає кредитний договір лише для того, щоб приховати злочинний характер своїх дій, спрямованих на безоплатне заволодіння назавжди чужим майном. Тому дії, передбачені диспозицією ст. 222 КК України, за умов доведеності умислу на заволодіння чужим майном, потрібно кваліфікувати за ст. 190 КК України. Якщо в момент надання неправдивої інформації особа мала за мету безвідплатно звернути кошти чи інше майно, отримані у вигляді субсидії, субвенції, дотації чи кредиту, на свою або інших осіб користь (одержати кредит і не повертати його), вчинене кваліфікується як незакінчене або закінчене шахрайство (ст. 190 КК України). Мотивом цих дій є прагнення особи незаконно збагатити себе чи інших осіб за рахунок чужого майна. Якщо такий умисел був спрямований на привласнення лише частини одержаних коштів чи іншого майна - вчинене кваліфікується за ст. 222 КК України і як незакінчене або закінчене шахрайство (ст. 190 КК України).

Шахрайство слід відрізняти від виготовлення, збуту та використання підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК України). У ст. 224 КК України йдеться про виготовлення цінних паперів реально існуючих емітентів. У разі виготовлення особою “цінних паперів” неіснуючої юридичної особи з метою продажу й заволодіння в такий спосіб чужими коштами дії можуть кваліфікуватися як готування до шахрайства (ст. 14 та ст. 190 КК України; з урахуванням положень, передбачених ч. 2 ст. 14 КК України). Якщо особа “грубо” підробляє недержавні цінні папери, усвідомлює очевидну невідповідність їх форми чи основних реквізитів справжнім цінним паперам, проте розраховує збути їх із використанням суб'єктивних недоліків іншої особи (ослаблений зір, необізнаність щодо цінних паперів тощо) чи особливої обстановки й у такий спосіб заволодіти чужим майном, такі дії кваліфікуються як незакінчене чи закінчене шахрайство (ст. 190 КК України).

Отже, в результаті порівняння шахрайства з суміжними складами злочину, варто відмітити, що шахрайство досить часто буває складно розрізнити з суміжними складами злочинів, особливо із злочинами проти власності, в основному це пов'язано із спільним родовим об'єктом та корисливими мотивом та метою. У випадку вчинення такого злочину як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довірою спільною є й об'єктивна сторона злочинів. Тим не менше завжди є певні ознаки за якими можна відрізнити шахрайство та суміжні склади злочинів. Зокрема, найбільш істотно шахрайство відрізняється від інших складів злочинів за об'єктом та об'єктивною стороною, а суб'єкт та суб'єктивна служать додатковими ознаками для відмежування.

Кваліфікуючими ознаками шахрайства є: 1) вчинене повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 190), або 3) у великих розмірах, або 4) шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки (ч. З ст. 190), або 5) в особливо великих розмірах, або 6) організованою групою (ч. 4 ст. 190); 7) що заподіяло значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст, 190). Шахрайство вважається вчиненим повторно не лише тоді, коли попередній злочин (передбачений у примітці до ст. 185 КК України) було закінчено, а й у випадку, коли воно являло собою готування чи замах, або ж, якщо винний був співучасником цього злочину. Учасники вчинення злочину групою осіб діють узгоджено, зі спільним умислом, і кожен із них безпосередньо виконує діяння, що повністю чи частково утворює об'єктивну сторону складу злочину. При цьому можливий розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль у вчиненні злочину.

Вчинення особою декількох посягань на чуже майно, загальна вартість якого становить великий або особливо великий розмір, може бути кваліфіковано як шахрайство великих чи особливо великих розмірах лише в тому випадку, якщо такі діяння були вчинені одним способом і за обставин, які свідчать про умисел вчинити їх у великому чи особливо великому розмірі. Не можна при визначенні розміру заподіяної шкоди враховувати не тільки реальну матеріальну шкоду, але й втрачену вигоду.

Для іноземного законодавця, порівняно з українським, властивий, так би мовити, “розширений” підхід до розуміння шахрайства. Це означає, що шахрайство в більшості національних КК зарубіжних країн розуміється як комплексний кримінально-правовий інститут, представлений різними формами та способами вчинення цього злочину. Поряд з низкою спільних рис, кримінальне законодавство зарубіжних країн має чимало специфічних характеристик шахрайства, які заслуговують на увагу в науково-практичному аспекті (зокрема, щодо низки об'єктивних і суб'єктивних ознак, кваліфікуючих обставин, а також покарання за цей злочин).

У порівняльно-правовому аспекті спільними рисами щодо шахрайства є те, що цей злочин передусім пов'язаний з посяганням на власність, зазвичай характеризується обманом, має матеріальний склад (передбачає заподіяння суспільно небезпечної шкоди), вчиняється з умислом та характеризується низкою кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак. Відмінні риси щодо шахрайства полягають у тому, що в іноземному кримінальному праві зазвичай вказується на ширший спектр предметів шахрайства, а також на спеціальних потерпілих; не зазначається про конструкцію “зловживання довірою” (однак це не є підставою для категоричної відмови від криміналізації цього способу, оскільки саме він характерний для шахрайства за КК держав-учасниць СНД); пропонується низка нових кваліфікуючих ознак; передбачено суворіше покарання за шахрайство порівняно з іншими формами некорисливих посягань на власність. Крім того, шахрайство за кордоном, як правило, поділяється на певні види: просте (звичайне); тяжке (або навіть з пом'якшуючими обставинами); комп'ютерне тощо.

У роботі розглянуто відмежування шахрайства від ряду суміжних злочинів. В результаті порівняння відмічається, що шахрайство досить часто буває складно розрізнити з суміжними складами злочинів, особливо із злочинами проти власності, але завжди є певні ознаки за якими можна відрізнити шахрайство та суміжні склади злочинів. Зокрема, найбільш істотно шахрайство відрізняється від інших складів злочинів за об'єктом та об'єктивною стороною, а суб'єкт та суб'єктивна служать додатковими ознаками для відмежування.

Висновки

Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найбільших цінних соціальних благ -- право власності. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Однією з особливостей сучасного етапу соціально-економічного розвитку держави є значна криміналізація економіки. Діяльність окремих суб'єктів господарської діяльності інколи спрямовується не на задоволення зростаючих потреб суспільства, а на особисте, при тому, як правило, незаконне збагачення за рахунок порушення прав і законних інтересів інших учасників господарської діяльності.

Наслідки цього процесу, безсумнівно, не обмежуються відносинами господарювання, а впливають на різні сфери суспільного життя, істотно позначаються на ефективності фінансового ринку держави в цілому.

Проведене історико-правове дослідження дозволяє дійти висновку, що шахрайство є самостійним і одним із найдавніших асоціальних явищ; поняття, зміст та структура цього явища в різні часи внаслідок різного ставлення до нього законодавця змінювались і набували іноді зовсім протилежних форм; боротьба із шахрайством мала не тільки каральний характер, але й була спрямована на повне відшкодування заподіяної шкоди.

Об'єктом злочину у шахрайстві є право власності як охоронювані законом відносини між людьми, які виражаються у володінні, користуванні та розпорядженні майном.

для кваліфікації не має значення як вчинено шахрайство - шляхом обману чи зловживання довірою, через те що в кримінально-правовій нормі про шахрайство вони закріплені як альтернативні способи вчинення злочину, але відсутність визначень даних понять у законі не дозволяє з абсолютною впевненістю визнати деякі злочини шахрайством. Уперше у вітчизняному кримінальному законодавстві визначення обману було сформульоване у примітці до ст. 187 КК УРСР 1922 р. Після цього у жодному з кримінальних кодексів визначення обману не давалося.

Проаналізувавши зміст, форми та види обману, які в різний час досліджувалися вітчизняними й російськими криміналістами, визначення шахрайського обману, запропоновані сучасними доктринами науки кримінального права деяких іноземних країн, дисертант обґрунтовує власне визначення обману.

Так, обман при шахрайстві - це повідомлення завідомо неправдивих даних або приховування, замовчування інформації про факти або обставини, повідомлення про які було обов'язковим, спрямовані на введення потерпілого в оману або на підтримку помилки особи з метою заволодіння чужим майном або правом на майно, і які призвели до такого стану потерпілого.

Шахрайський обман за предметом і сутністю може бути досить різноманітним. У вітчизняній літературі були спроби всі види шахрайського обману об'єднати у групи.

Проте єдиної думки по цьому питанню серед вітчизняних криміналістів не існує.

Дисертант пропонує види шахрайського обману згрупувати таким чином: 1) обман щодо предметів (їх існування, тотожність, ціна, кількість тощо); 2) обман щодо своїх особистих якостей або якостей інших осіб (місце роботи, службове становище, ділові та особисті зв'язки); 3) обман юридичних осіб; 4) обман з приводу різноманітних дій та подій; 5) обман у намірах (обманна обіцянка); 6) обман щодо наявності, відсутності або чинності певного нормативного акта.

Обман при шахрайстві може виражатися у трьох формах: усній, письмовій або у формі конклюдентних дій. При вчиненні шахрайства усна форма обману має місце у випадках, коли винний видає себе за іншу особу, коли повідомляє ті чи інші факти або обставини в перекрученому вигляді тощо. В шахрайському обмані треба розрізняти два види письмового обману. Один із них носить характер впливу на потерпілого шляхом доведення до його відома фактів і обставин за допомогою різного роду записок, листів, повідомлень та ін.

Другий вид є більш складним. Він знаходить своє вираження в письмових актах (документах), що мають юридичне значення. З метою шахрайського заволодіння майном винний нерідко викрадає документи, підробляє або використовує підроблені документи. Обман у формі конклюдентних дій або підкріплює словесну чи письмову форму обману, або замінює їх.

Це, наприклад, використання підробленого посвідчення або спеціального форменого одягу певних посадових осіб, скажімо працівників правоохоронних органів, за допомогою яких винний вселяє у свідомість потерпілого впевненість, що дійсно він є такою особою, використання неправильних вимірювальних приладів, фальсифікація товарів тощо.

Ми вважаємо, що обман і зловживання довірою можуть виступати як самостійні способи шахрайства, так і в їх сполученні. Існує багато прикладів поєднаного використання злочинцями при вчиненні шахрайства і обману, і зловживання довірою.

У судових вироках досить часто зазначається, що шахрайство було вчинено шляхом обману та зловживання довірою одночасно. Тому дисертантом запропоновано внести зміни у диспозицію ст. 190 КК України і замінити сполучник "або" на знак коми (,), що зробило б тлумачення даної правової норми більш однозначним. Таким чином, диспозицію ст. 190 КК слід сформулювати таким чином - "заволодіння чужим майном або правом на майно шляхом обману, зловживання довірою".

Досліджуючи характерні ознаки зловживання довірою, доходимо висновку: зловживання довірою - це використання винним відносин довіри, які є основою правовідносин або існують в особистих стосунках, вчинене з метою протиправного заволодіння чужим майном. При цьому зловживання довірою є другорядним по відношенню до обману, але не втрачає свого самостійного значення як спосіб заволодіння майном при шахрайстві.

Особливість причинного зв'язку при шахрайстві полягає в тому, що винний, повідомляючи неправдиві відомості, вводить в оману особу, через що остання передає майно винному. Тому при шахрайстві обман або зловживання довірою завжди передують заволодінню майном і знаходяться з останнім у причинному зв'язку. При відсутності такої послідовності виключається склад шахрайства, а самі дії, за наявності необхідних для того ознак, можуть утворювати інший склад злочину.

Шахрайство - умисний злочин. Винний бажає настання результату - звернення певного майна на свою користь. Що стосується упущеної вигоди, то винна особа, як правило, не має прямого умислу, і це виключає можливість визнання даного наслідку елементом будь-якої форми розкрадання.

Суб'єктом шахрайства може бути лише особа, для якої майно, яким вона заволодіває, є чужим, воно не повинно бути ввірене особі в силу її службових обов'язків, договірних відносин або спеціального доручення. Інакше особа є суб'єктом привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК). Таке майно не повинно бути предметом цивільного спору між зазначеною особою і потерпілим.

Інакше винна особа може виступати суб'єктом самоправства (ст. 356 КК). Але здається цілком очевидним, що для виконання вимог закону щодо всебічного, повного і об'єктивного розслідування обставин справи дослідження одних юридичних ознак суб'єкта замало, потрібно досліджувати й враховувати також інші дані про особу шахрая.

Шахраї, які вчинюють свої злочини у сфері економіки, не сприймають себе злочинцями, хоча і припускають, що порушують закон. Злочинну поведінку в економічній сфері на перший погляд важко відрізнити від законослухняної, тому такі шахраї стверджують, що практично всі підприємці діють таким чином. Рушійною силою таких людей є бажання будь-якою ціною зробити кар'єру, досягнути успіху. Особи, які вчинюють шахрайства у сфері економіки, характеризуються наявністю високого соціального статусу, тому застосування до них такого виду покарання як позбавлення волі справляє стримуючий ефект як на них, так і на інших потенціальних економічних злочинців, тому що перш за все вони побоюються втратити свій соціальний статус, респектабельність і авторитет серед ділових партнерів.

Список використаних джерел

1. Андрушко П. Фіктивне підприємництво: проблеми кваліфікації та вдосконалення відповідальності // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - № 10. - С. 16-21.

2. Архів Дніпровського районного суду м. Києва за 1998 рік. Кримінальна справа №1-257

3. Архів Дніпровського районного суду м. Києва за 2000 рік. Кримінальна справа №03-16362

4. Брич Л.П., Навроцький В.О. Кримінально-правова кваліфікація ухилення від оподаткування в Україні: Монографія. - Київ: Атіка, 2000. - С. 271

5. Борзенков Г.Н. Ответственность за мошенничество (вопросы квалификации) / Борзенков Г.Н. - М.: Юридическая литература, 1971. - 168 с.

6. Берзін П. Суб'єктивна сторона шахрайства, що вчиняється з використанням підроблених банківських платіжних карток. Електронний ресурс: http://www.crime-research.ru/library/Berzin5.htm

7. Вирок Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області у справі № 1-258 /2009 [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень.- Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/7507218.

8. Вирок Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області у справі № 1-308 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/7934931.

9. Вирок Октябрського районного суду м. Полтави у справі № 1-561/07 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. - Режим доступу:[http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/6032416].

10. Вирок Івано-Франківського міського суду у справі №1-358 2007 рік [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. - Режим доступу:[http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/5637974].

11. Вирок Літинського районного суду Вінницької області у справі № 1-224/07р. [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. - Режим доступу:[http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1230612].

12. Вирок Володимир-Волинського міського суду Волинської області у справі № 1-102 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. - Режим доступу http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4650806.

13. Вирок Ленінського районного суду м. Вінниці у справі № 1-57/09 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. - Режим доступу:http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/5196245.

14. Вирок Бородянського районного суду Київської області у справі № 1-78/08 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. - Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1643165.

15. Вирок Снятинського районного суду Івано-Франківської області у справі № 1-28 2007 р. [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. - Режим доступу [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/800708].

16. Гладких Р.Б. Мошенничество в сфере малого предпринимательства (уголовно-правовые и криминологические аспекты) // Юридический мир. - 2000. - №1. - С. 57-65.

17. Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія. Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. - С. 251.

18. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского язика. Т. 2 / Даль В.И. - М.: Терра, 1995. - 784 с.

19. Дудоров О.О., Мельник М.І., Хавронюк М.І. Злочини у сфері підприємництва. Навчальний посібник / За ред. М.І. Хавронюка. - Київ: Атака, 2001. - С. 444.

20. Жижиленко А.А. Имущественные преступления / Жижиленко А.А. - Л.: Наука и школа, 1925. - 91 с

21. Зелінський А.Ф. Корислива злочинна діяльність / А.Ф. Зелінський, М.Й. Коржанський- К: Генеза, 1998. - 144 с.

22. Збірник методичних рекомендацій з питань розкриття та розслідування злочинів слідчими та оперативними працівниками органів внутрішніх справ / Під ред. П.В. Коляди. - Київ: Головне слідче управління МВС України, 2001. - С. 40-41.

23. Кримінальне право України. / За ред. Клименка В.А. та Мельника М.І. - К: Юридична думка, 2004. - 476 с.

24. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів [Електронний ресурс] / М. Й. Коржанський. - Режим доступу: pravoznavec.com.ua. books/253/18874/28/#chapter.

25. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2001. - № 25-26. - С.89.

26. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996. - N 30. - С. 14.

27. Кравченко О. В. Психологічні особливості шахрайства: дис. канд. психол. наук: 19.00.06 [Електронний ресурс] / Кравченко О. В. - Х., 2005. - Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/8536.html.