Кримінально-правова характеристика шахрайства

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Історично-правовий аспект виникнення та нормативного закріплення шахрайства у національному законодавстві та в законодавстві зарубіжних країн

2. Кримінально-правова характеристика шахрайства

2.1 Суб'єктивні ознаки злочину шахрайство

2.2 Об'єктивні ознаки злочину шахрайство

3. Кваліфікація шахрайства

3.1 Кваліфікуючи ознаки шахрайства

3.2 Порівняльно-правова характеристика ознак шахрайства у законодавстві зарубіжних країн

3.3 Відмежування шахрайства від суміжних злочинів

Висновки

Література

Додаток

Вступ

Найбільш поширеними в сучасній злочинності є злочини проти власності. Їх велика різноманітність викликає пильну увагу. Суспільна небезпека розкрадань чужого майна визначається тим, що в своїй масі вони вносять дезорганізацію до економічного життя країни, створюють можливості для паразитичного збагачення одних за рахунок інших.

Одним з поширених злочинів проти власності є шахрайство. «Вірус» шахрайства проник в різні сфери діяльності людини. Способи шахрайства і на неконтрольованих доходів, незаконне заволодіння чужим майном. За статистичними даними МВС України у 2010 р. було зареєстровано 24879 випадків шахрайства, а в 2011р. 24058 випадків. У поточному році вже розкрито 14431 випадки шахрайства.

Теоретичною основою дослідження стали положення та висновки, викладені в наукових працях Г. М. Борзенкова, В. А. Владимирова, Л. Д. Гаухмана, М. Й. Коржанського, В. Д. Ларичева, В. М. Лимонова, О. В. Лисодєда, В. М. Литовченка, Ю. І. Ляпунова, А. Д. Маргуновського, П. С. Матишевського, М. А. Неклюдова, Б. С. Нікіфорова, Ю. В. Опалинського, О. І. Перепилиці, С. Ю. Романова, О. В. Рудзітіса, О. В. Смаглюка та інших правників, які розробляли теоретичні проблеми шахрайства в кримінальному праві.

Актуальність теми даного дослідження полягає у наявності проблем, які виникають у правоохоронній практиці при правовій оцінці шахрайства, при розв'язані питань, пов'язаних з відмежуванням шахрайства від суміжних злочинів, зокрема, від заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, крадіжки, хабарництва, шахрайства з фінансовими ресурсами та інших злочинів, об'єктом посягань яких є чуже майно. Це обумовлює значимість дослідження прикладного правозастосовного аспекту боротьби з шахрайством, важливого для правоохоронних органів, і особливо органів внутрішніх справ. Слід також зазначити, що норма про шахрайство не є досконалою, і тому існує необхідність дослідження проблеми, пов'язаної з її поліпшенням.

Метою дослідження є визначення юридичних підстав кримінальної відповідальності за такий злочин проти власності як шахрайство.

Для досягнення поставленої мети при написанні дипломної роботи увагу потрібно зосередити на виконання наступних завдань:

1. дослідити об'єкт злочину і предмет злочинного посягання

2. проаналізувати об'єктивну та суб'єктивну сторони шахрайства

3. розкрити кваліфікуючі види злочину

4. дослідити ознаки, за якими шахрайство відмежовується від суміжних складів злочинів

Об'єктом дослідження є сфера суспільних відносин, пов'язаних із вчиненням та кваліфікацією шахрайства.

Предмет дослідження кримінально-правова характеристика шахрайства, тенденції, особа злочинця за даним видом злочинів.

Специфіка теми дослідження, сформульовані мета та завдання визначили структуру дипломної роботи, послідовність та логіку викладення матеріалу. Вона містить вступ, три розділи, які поділяються на п'ять підрозділів, висновки, список використаних джерел.

1. Історично-правовий аспект виникнення та нормативного закріплення шахрайства у національному законодавстві та в законодавстві зарубіжних країн

Шахрайство відоме людству з давніх-давен, фактично воно існує від того часу, від коли на Землі з'явились люди. В більшості країн світу шахрайство передбачене законом як злочин проти власності. Якщо проаналізувати вітчизняне законодавство із законодавством іноземних держав, то можна помітити як певні спільні так і відмінні риси у визначенні власне поняття шахрайства, що насамперед зумовлено економічними, соціальними та іншими чинниками властивими конкретним державам.

Наприклад, французьке кримінальне законодавство визначає дію того, хто здійснює шахрайство, наступним чином: «Той, хто, використовуючи фіктивне ім'я або посаду, або використовуючи обманні прийоми з метою переконати в існуванні фіктивних підприємств, фіктивної влади або кредиту або з метою переконати особу в чомусь, примусити до передачі або видачі грошових цінностей, рухомого майна або облігацій, розпоряджень, векселів і т. і одним із цих способів отримати все або частину чужого майна». При цьому французьке законодавство розділяє шахрайство і зловживання довірою і виносить останнє в окрему статтю.

Кримінальний кодекс Німеччини шахрайство визначає як дії того, хто «з наміром отримати собі або третій особі протиправну майнову вигоду заподіює збиток майну іншого шляхом введення його в оману, видаючи помилкові факти за істинні, або спотворюючи, або приховуючи дійсні факти”.

За законодавством США шахрайство - це різновид більш загального поняття розкрадання разом з крадіжкою і привласненням. Проте деякі види шахрайських дій виділяються вказаним законодавством в самостійні злочини (наприклад, обман кредиторів). Тим не менше в США, практично будь-які обманні дії, спрямовані на заволодіння власністю, признаються шахрайством.

За КК Єгипту під шахрайством слід розуміти заволодіння чужим майном шляхом обману (ст. 366), а за КК Йорданії - заволодіння чужим майном шляхом використання обманних засобів, з метою ввести потерпілого в оману, в результаті якого він віддасть своє майно винному (ст. 417). Відповідно до КК Єгипту та Йорданії, на відміну від КК України, зловживання довірою визнається самостійним злочином, пов'язаним із заволодінням чужим майном (у той час як згідно з ч. 1 ст. 190 КК України зловживання довірою є одним із способів шахрайства) Мохаммед А М Байдусі. Кримінальна відповідальність за шахрайство за законодавством Єгипту, Йорданії, України (порівняльно-правове дослідження) дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 [Електонний ресурс] / Мохаммед А М Байдусі - К., 2007. - Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/338527.html..

Українському кримінальному законодавству шахрайство відоме давно. Проблема полягає в тому, що Україна була розділена між різними країнами, тому поняття шахрайства необхідно розглядати в залежності від їх поділу в конкретний історичний період.

Так, військові артикули Петра I зовсім не згадують про шахрайство. Як свідчать історики, в часи Петра І форми розкрадання, пов'язані з обманом, зазвичай охоплювалися поняттям крадіжки. А також вказувалося про обмани, які так чи інакше пов'язані з підробкою, обмірюванням, обважуванням, присвоєнням собі чужого імені.

Уперше в російському праві поняття „шахрайство” було застосовано в 1550 р. Судебнику Івана Грозного, де шахрай ставиться в один ряд із розбійником (татем). І все ж чіткого поняття шахрайства, як способу здійснення злочину, не було.

Однак, які діяння варто відносити до шахрайства ні Судебник, ні наступні законодавчі акти не розкривали. Наукова думка того часу була спрямована до вироблення єдиного поняття шахрайства шляхом об'єднання різноманітних обманних дій, спрямованих на заволодіння майном, в один склад злочину. Більш пізнє законодавче визначення шахрайства було дане в указі Катерини II від 1781 року «Про різні види крадіжки і які за них покарання призначати». Визначення шахрайства звучало як «Крадіжка-шахрайство» вважалося, що шахрайство, це коли хто на торгу або в іншому багатолюдному місці у кого з кишені що вийме, або обманом, або вигадкою, або раптово у кого що відніме, або понесе, або від плаття відріже, або шапку зірве або купить що і не заплативши грошей сховається, або обманом, або вигадкою продасть, або віддасть підроблене за справжнє, або вагою обважить, або мірою обмірить, або що подібне обманом або вигадкою собі привласнить без волі і згоди господаря». Те, що в Указі так детально перелічено види шахрайства, пов'язано з тим, що Указ створювався на основі судових рішень. Предмет злочину визначений у вказаному Указі досить не чітко - це чуже рухоме майно, будь-яка рухома цінність, яка не належить винному. Хоча фактично цей указ нічого нового в поняття шахрайства не вніс, він лише свідчить про те, що шахрайство продовжувало бути одним з видів крадіжки, але цей вид крадіжки необхідно було чітко встановити з метою правильного призначення покарання, що в свою чергу справило велике значення для розвитку шахрайства як самостійного виду злочину.

Справді важливе значення мало рішення 1767 по справі Королькова, в якому сенат прирівняв обман до шахрайства.

Термін „шахрайство” визнається складником карного законодавства в Указі Єлизавети 1753 року як один із видів обманного привласнення чужого майна, а потім у Статуті Катерини II 1781 року, у якому уперше було роз'яснено, що до шахрайства необхідно відносити: а) кишенькову крадіжку; б) раптове викрадення чужого майна, що ґрунтується на спритності, швидкості дій винного; в) заволодіння майном шляхом обману.

На відміну від багатьох інших типів корисливих злочинців, шахраї вважалися елітою, «аристократією» злочинного середовища, що в свою чергу зумовлено двома основними причинами: по-перше, специфіка шахрайства вимагала певного інтелекту й навіть здібностей; по-друге, шахраї відносно рідко знаходилися в місцях позбавлення волі - вони підкуповували служителів царської Феміди.

В Зведенні законів Російської імперії 1832 р. також згадується про шахрайство, проте мова йде саме про обман як спосіб вчинення даного злочину, і крім того не всі види обману входять до об'єктивної сторони шахрайства, так як багато які види обману належать до так званих лжевчинків, розкиданих по різних розділах. Предметом шахрайства залишається чуже рухоме майно, приватне або державне. Під майном Звід розуміє лише речі рухомі, що пояснюється постійною турботою законодавця про пошук викраденого і повернення, передачі його in corpore господареві. Обман в продажу нерухомого майна неіснуючого або чужого за своє - хоча тут предмет злочину становить рухоме майно, ще не входить в поняття шахрайства; обман при складанні письмових договорів вважався фальсифікацією, а не шахрайством. Обов'язковим був корисливий мотив при шахрайстві. Покаранню підлягає не тільки вчинення, а й замах на цей злочин. Порушення кримінальної справи не залежить виключно від потерпілого. Обставини, що визначають суворість покарання за шахрайство, були такі цінність предмета злочину, повторення і стан винного.

Таким чином, законодавець довгий час не проводив строгого відмежування шахрайства від таких майнових злочинів, як крадіжка і грабіж. Шахрайство, починаючи з другої половини XVI століття і аж до XIX століття розглядалося як вид крадіжки або інших форм розкрадань, поєднаних з хитрим, підступним вилученням чужого майна. Із зростанням частки цього злочину в структурі майнової злочинності розвивається і кримінально-правове поняття шахрайства, яке набуває все більш чіткого і однозначного розуміння.

В Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. вперше були встановлені об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу шахрайства в окремій статті. Тим часом частина майнових посягань, що вчиняються за допомогою обману, в Уложенні залишилися самостійними складами злочинів. Цю проблему спробували вирішити упорядники Кримінального Уложення 1903 р., але, зважаючи на те, що не всім його нормам було надано чинності, шахрайські посягання кваліфікувалися по Уложенню про покарання (у редакції 1885 р.) до 1917 р.

Кримінальний кодекс 1922 року досить широко трактував поняття шахрайства (його різновидами, зокрема, визнано фальшування деяких документів, фальсифікацію предметів). Перший кримінальний кодекс України 1922 р. вперше провів диференціацію кримінальної відповідальності за шахрайство залежно від форми власності, віддавши перевагу державній. КК України визначив шахрайство як присвоєння з корисливою метою майна чи права на нього шляхом зловживання довірою чи обману Кравченко О. В. Психологічні особливості шахрайства: дис. канд. психол. наук: 19.00.06 [Електронний ресурс] / Кравченко О. В. - Х., 2005. - Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/8536.html.. Законодавець визнав за необхідне увести до складу злочину як спосіб здійснення, крім обману, і зловживання довірою. Тож фактично сучасне розуміння шахрайства як злочину, спрямованого на заволодіння майном або придбання прав на майно шляхом обману або зловживання довір'ям, було вперше сформульовано в КК України 1922 р. і з незначними змінами перенесено в КК України 1927 і 1960 рр.

4 червня 1947 року був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і суспільного майна». Він став єдиним актом, що передбачає відповідальність за розкрадання (відповідні статті КК 1927 року не застосовувалися). Указ не давав вичерпного переліку форм розкрадання. Проте на практиці виділення форм (у тому числі і шахрайства) відбувалося відповідно до статей КК (хоча при кваліфікації на них не посилалися).

Період його дії закінчився лише в 1958 році з ухваленням «Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 25 грудня і Кримінального кодексу РРФСР від УРСР Кодекс кримінальний від 28 грудня 1960 року, де в ст.83 йдеться про розкрадання майна шляхом шахрайства, і ст.87, де йдеться про спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Відмінність між вказаними ст.83, ст.87 та ст.190 полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як «заволодіння чужим майном», що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань.

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Важливим є те, що дані права і свободи носять не декларативний характер, вони забезпечуються і охороняються всіма засобами, що знаходяться в руках суспільства і держави. Гарантії права власності (як і інших прав і свобод громадян) різні за своїм характером: вони можуть бути економічними, політичними, організаційними, юридичними. Особлива увага повинна приділятися юридичним гарантіям власності. Захист права власності здійснюється на основі норм різних галузей права. Серед них велику роль відіграють норми кримінального права.

Вказане положення в даний час знайшло своє пряме підтвердження в законодавчій практиці, а саме з прийняттям і введенням в дію Кримінального кодексу України в 2001 р. В ст.190 вказаного Кримінального кодексу дається чітке визначення поняття шахрайства, яке визначається як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства - розкрадання чужого майна і придбання права на чуже майно, по-друге, містить вказівку на конкретні способи його здійснення, відмежовуючи його від інших видів злочинних діянь, - обман або зловживання довірою. Проведене історичне дослідження свідчить про великий ступінь суспільної небезпеки шахрайства і його глибоке коріння, яке сягає далекого минулого. Безперечно, знання такого роду допоможуть глибше вивчити правову та соціальну сутність даного посягання.

2. Кримінально-правова характеристика шахрайства

2.1 Суб'єктивні ознаки злочину шахрайство

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона суспільно-небезпечного діяння, яка характеризує психічне ставлення особи до вчинюваного ним суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Вона виражається у вині в формі умислу або необережності, а також у мотиві і цілі, які в сукупності відображають зв'язок волі і свідомості особи з суспільно небезпечним діянням, яке вона вчиняє, і його наслідками.

Згідно статей 190, 200, 361-363 КК, за якими може наставати відповідальність за шахрайства , шахрайські дії у всіх проявах можуть вчинятися лише з прямим умислом.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 КК прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Таким чином, прямий умисел характеризується трьома ознаками: 1) усвідомленням суспільної небезпеки діяння; 2) передбаченням суспільно небезпечних наслідків цього діяння; 3) бажанням настання передбачуваних наслідків. Дві перших ознаки складають інтелектуальний момент умислу, остання - вольовий.

Зміст інтелектуального моменту прямого умислу при шахрайських діях полягає в усвідомленні особою фактичної сторони вчинюваного, а також передбачені нею настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Усвідомлення фактичної сторони вчинюваного полягає в тому, що особа, яка заволодіває чужим майном та/або придбає право на таке майно при відсутності у неї будь-яких прав на це підробляє документи, представляється уповноваженою особою, вилучає гроші тощо. Усвідомлюючи фактичну сторону вчинюваного, суб'єкт усвідомлює й соціальне значення свого діяння, його характер і суспільну небезпеку. Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків вчинюваного нею діяння, як ознака інтелектуального моменту умислу шахрайських дій, полягає в тому, що особа передбачає можливість або неминучість заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно, розвиток (хоча б у загальних рисах), причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і цими наслідками Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія. - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. - С. 251.. З цього випливає, що передбачення особою суспільно небезпечних наслідків шахрайських дій характеризується:

а) передбаченням можливості або неминучості одержання нею чужого майна або права на нього;

б) передбаченням тієї обставини, що такі наслідки настають у результаті використання нею незаконних шляхів.

У цьому випадку передбачення має конкретний характер. Це означає, що особа передбачає, що власне від її дій у даній ситуації, умовах настануть або можуть настати суспільно небезпечні наслідки у вигляді заволодіння чужим майном або придбання права на майно. Передбачення в разі прямого умислу включає в себе передбачення як невідворотності суспільно небезпечних наслідків таких дій, так і можливих наслідків. Наприклад, передбаченням невідворотності при шахрайстві з використанням підроблених БПК є уявлення, що таке чуже майно перебуватиме у власності особи до тих пір, поки інша особа не заволодіє ним саме шляхом використання підроблених БПК.

Вольовий момент прямого умислу згідно з ч. 2 ст. 24 КК характеризується бажанням особи настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння. Під бажанням наслідків необхідно розуміти прагнення їх настання. При цьому бажання може означати як прагнення до найближчої мети свого вчинку (заволодіння майном чи правом на нього), так і до інших (наступних) цілей шляхом досягнення проміжних (наприклад, подальшої легалізації (відмивання) грошових коштів, одержаних внаслідок шахрайства з використанням підроблених БПК).

Умислом особи при шахрайстві також охоплюються і способи його вчинення: обман та зловживання довірою. Причому, усвідомлення конкретних способів є обов'язковим. Якщо особа не усвідомлює будь-який з цих способів то, як видається, умисел стосовно заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно відсутній. Так, наприклад, громадянинові Нігерії, який був затриманий при спробі розрахуватись за допомогою підробленої кредитної картки VISA, було інкриміноване шахрайство, передбачене ч. 1 ст. 83 КК України 1960 р. Видається, що він не може бути визнаний винним у вчиненні шахрайства з використанням підробленої БПК, як вбачається із матеріалів справи, оскільки йому достовірно не був відомий факт підробки цієї БПК. Під час допиту він показав, що цю БПК на його ім'я йому передав співвітчизник. Він же вважав, що останній відкрив на його ім'я рахунок в банку, грошові кошти з якого з його допомогою вилучав готівкою в Україні. Це означає, що, по-перше, цей громадянин не мав умислу на заволодіння цими грошовими коштами шляхом обману, як обов'язкової ознаки шахрайства. По-друге, мало місце визнання органами досудового слідства того факту, що цей громадянин взагалі не підробляв таку БПК.

Для кримінально-правової характеристики суб'єктивної сторони шахрайства важливо визначити його мотив і мету.

Мотив злочину в кримінальному праві визначається як спонукання до вчинення злочину; як обумовлене певними потребами й інтересами внутрішнє спонукання, яке викликає в особи бажання й рішучість вчинити суспільно небезпечне діяння; як усвідомлюване прагнення до вчинення конкретного цілеспрямованого вольового акту, який представляє суспільну небезпечність та передбачений кримінальним законом як злочин тощо. Таке кримінально-правове визначення мотиву злочину базується на психологічному його понятті як вихідної спонукальної причини людської поведінки. Такими причинами визнаються, зокрема, потреби та похідні від них емоції (почуття) та інтереси. При цьому в психологічній літературі наголошується, що в переважній більшості випадків людська поведінка полімотивна, тобто реально спрямовується не одним, а декількома мотивами. Сама ж мотивація людської діяльності проходить, як на рівні, який усвідомлюється людиною, так і на рівні, що не усвідомлюється.

Шахрайство характеризується корисливим мотивом. Під ним звично розуміють бажання винної особи особисто збагатитися за рахунок викраденого майна або його прагнення поліпшити майнове становище осіб, долею яких він з тих чи інших підстав зацікавлений (друзі, родичі, керівництво тощо). Обертаючи викрадене на свою користь, особа тим самим одержує особисту наживу. У межах даного підходу концепція „розкрадання на користь третіх осіб” вважається правильною, однак такою, що не підлягає розширювальному тлумаченню за рахунок охоплення так званих сторінних осіб, оскільки мотивом при таких діях є також корислива зацікавленість - незаконно збагатити інших осіб.

Мета злочину - це той уявний результат у свідомості винної особи, якого вона прагне досягти, вчиняючи суспільно небезпечне діяння.

Вчиненню шахрайств із корисливих мотивів кореспондується і наявність корисливої мети. Тобто особа, яка діє із корисливих спонукань, кінцевий результат своєї діяльності уявляє саме як безоплатне обернення чужого майна на свою або іншої особи користь.

Різні види шахрайств потребують різних форм підготовки та виконання. Так, шахрайство з використанням підроблених БПК складається з декількох етапів. Першим є незаконне заволодіння та наступна підробка БПК (готування до такого шахрайства), другим - використання особою такої підробленої БПК з метою заволодіння чужим майном чи правом на нього, але не доведене до кінця з причин, що не залежали від її волі (замах на злочин), третім - закінчене шахрайство з використанням підроблених БПК.

На першому етапі дії особи, яка незаконно заволоділа справжньою БПК та вчинила її наступну фальсифікацію (або ж незаконно виготовила БПК) до того моменту, поки вона не реалізує зафіксовані у неї майнові права, не виходять за межі попередньої злочинної діяльності і в разі встановлення відповідного умислу мають розцінюватись як готування до шахрайства та підробки БПК. Такі дії мають кваліфікуватись за відповідною частиною ст. 190 КК з посиланням на ст. 14 КК та ст. 200 КК.

На другому етапі особа незаконно використовує підроблені раніше БПК з метою заволодіння чужим майном чи правом на нього, але при цьому не доводить такі дії до кінця з причин, що не залежали від її волі Павло Берзін,Суб'єктивна сторона шахрайства, що вчиняється з використанням підроблених банківських платіжних карток. Електронний ресурс: http://www.crime-research.ru/library/Berzin5.htm.

Системне поєднання положень ст.ст. 13, 15, ч. 1 ст. 17, ч. 1, 2 ст. 24, 190 та 200 КК дає можливість визначити юридичну конструкцію суб'єктивної сторони замаху на шахрайство .

З урахуванням конкретизації та уточнення окремих характеристик родової юридичної конструкції незакінченого злочину суб'єктивна сторона замаху на шахрайство передбачає:

а) діяння, що розглядається як замах на злочин, завжди вчиняється особою з прямим умислом; зміст такого умислу включає: 1) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру вчинюваного нею діяння та фактичних його ознак; 2) передбачення того, що цим діянням безпосередньо заподіюється шкода охоронюваним кримінальним правом цінностям; 3) бажання особи довести розпочате нею діяння до кінця та/або (у момент його завершення) бажання настання відповідних суспільно небезпечних наслідків;

б) припинення, зупинення або закінчення особою вчинюваного нею діяння не поєднується з добровільною відмовою від доведення шахрайства до кінця; в ч. 1 ст. 15 КК ця ознака складу замаху на злочин виражена формулюванням „злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її [особи] волі”; конкретний варіант невідповідності між об'єктивним і суб'єктивним чинниками визначає певні особливості кримінально-правового змісту замаху на злочин, які, в свою чергу, дозволяють вирішити питання - був замах закінченим чи незакінченим. Ч. 2 ст. 15 КК визнання замаху на злочин закінченим пов'язує з формулюванням „особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця”. Таким чином, зберігаючи окремі з наведених вище ознак видової юридичної конструкції замаху на злочин, склад закінченого замаху на злочин має свої особливості, які визначають конкретний зміст об'єктивного та суб'єктивного чинників. Ці особливості, на думку С.Д. Шапченка, проявляються в наступному:

а) об'єктивний чинник: особа завершила розпочате нею діяння (кілька діянь) з власної волі, але в кінцевому підсумку таке діяння (кілька діянь) у поєднанні з іншими обставинами не містить всіх об'єктивних ознак складу того закінченого злочину, на вчинення якого був спрямований умисел особи;

б) суб'єктивний чинник: на момент завершення діяння (останнього з кількох діянь) особа вважала, що вчинила все необхідне, з її точки зору, для доведення злочину до кінця; в цьому плані умисел особи, що вчиняє закінчений замах на злочин певного виду, за своїм змістом та спрямованістю нічим не відрізняється від умислу особи, що вчиняє такий же закінчений злочин.

Ч. 3 ст. 15 КК визнання замаху на злочин незакінченим пов'язує з формулюванням „особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця”. Особливості складу незакінченого замаху на злочин, які визначають конкретний зміст його об'єктивного та суб'єктивного чинників, проявляється в наступному:

а) об'єктивний чинник: особа не завершила розпочате нею діяння (останнє з кількох діянь), що входять до об'єктивної сторони складу того закінченого злочину, на вчинення якого був спрямований умисел особи;

б) суб'єктивний чинник: на момент припинення, зупинення або закінчення діяння особа вважала, що ще не вчинила або не зможе вчинити усе необхідне для доведення злочину до кінця; умисел особи, що вчиняє незакінчений замах на злочин, завжди включає усвідомлення його незакінченості і саме цим він відрізняється від умислу особи, що вчиняє закінчений замах на злочин чи закінчений злочин.

На третьому етапі має місце закінчена злочинна діяльність - особа фактично одержує, за допомогою використання підробленої (підроблених) БПК, майно чи право на нього.

Суб'єктом шахрайства може бути лише особа, для якої майно, яким вона заволодіває, є чужим, воно не повинно бути ввірене особі в силу її службових обов'язків, договірних відносин або спеціального доручення. Інакше особа є суб'єктом привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК). Таке майно не повинно бути предметом цивільного спору між зазначеною особою і потерпілим. Інакше винна особа може виступати суб'єктом самоправства (ст. 356 КК). Але здається цілком очевидним, що для виконання вимог закону щодо всебічного, повного і об'єктивного розслідування обставин справи дослідження одних юридичних ознак суб'єкта замало, потрібно досліджувати й враховувати також інші дані про особу шахрая.

Аналіз судової практики в Україні за останні 10 років свідчить, що серед засуджених вищу освіту мають близько 15% від загальної кількості осіб, які вчинили шахрайство, середню спеціальну - 25%. Для порівняння, крадіжку вчинюють близько 10% осіб із вищою освітою і 15% - із середньою спеціальною. Організатори шахрайств у більшості випадків мають вищу освіту.

Проведені дослідження свідчать, що шахрайство має місце й у підлітковому середовищі. Підлітки притягуються до кримінальної відповідальності за шахрайство здебільшого як співучасники. Незважаючи на те, що чисельність підлітків віком до 18 років, притягнутих до кримінальної відповідальності за шахрайство, невелика, проте існує небезпека зростання цього показника. Доступність різного роду інформації, яку неповнолітні можуть отримати з фільмів, журналів, за допомогою комп'ютерів, підштовхує підлітка до необдуманих, протизаконних вчинків, сподіваючись на "красиве і багате" життя. Для попередження шахрайств серед неповнолітніх треба правильно добирати заходи профілактичного впливу, враховуючи ступінь негативних відхилень у їх поведінці, беручи до уваги вік, інтереси й сфери вчинення шахрайств.

Шахраї, які вчинюють свої злочини у сфері економіки, не сприймають себе злочинцями, хоча і припускають, що порушують закон. Злочинну поведінку в економічній сфері на перший погляд важко відрізнити від законослухняної, тому такі шахраї стверджують, що практично всі підприємці діють таким чином. Рушійною силою таких людей є бажання будь-якою ціною зробити кар'єру, досягнути успіху. Особи, які вчинюють шахрайства у сфері економіки, характеризуються наявністю високого соціального статусу, тому застосування до них такого виду покарання як позбавлення волі справляє стримуючий ефект як на них, так і на інших потенціальних економічних злочинців, тому що перш за все вони побоюються втратити свій соціальний статус, респектабельність і авторитет серед ділових партнерів.

Судова статистика фіксує дуже незначний відсоток вчинення шахрайств особами у нетверезому стані. Факт вчинення шахрайств особами в переважній більшості випадків у тверезому стані неважко пояснити. По-перше, особливість самого способу вчинення цього злочину потребує максимальної зосередженості й контролю за ситуацією, неабиякої акторської гри з боку злочинця для того, щоб ввести в оману потерпілого чи залучитися його довірою. По-друге, нетверезій людині, самій по собі, важко заручитися довірою, яка є необхідною для вчинення даного злочину.

Кримінологічне дослідження показує, що серед осіб, засуджених за шахрайство, спостерігаються певні вікові особливості. Вікові показники свідчать про те, що особи більш зрілого віку (31-50 років) найбільш часто вчинюють шахрайство, оскільки їм легше заручитися довірою потерпілого.

Серед осіб, засуджених за шахрайство, жінки складають 30%. Така велика їх чисельність потребує пояснення, адже питома вага осіб жіночої статі в загальній кількості виявлених осіб, які вчинили злочини коливається в межах 13,5-17.5 відсотків. Значне число жінок, які вчинюють шахрайство, можна пояснити тим, що, по-перше, для вчинення цього злочину не потрібно особливої фізичної сили, чого неможна сказати про насильницькі чи корисливо-насильницькі злочини. По-друге, жінки-правопорушниці свої корисливі інтереси намагаються задовольнити, вчинюючи злочини інтелектуального характеру, до яких належить і шахрайство.

Практика свідчить, що бажання "розкішне" жити, поєднане з небажанням працювати, приводить осіб певної категорії до вчинення корисливих злочинів, у тому числі шахрайства. У свою чергу, ліберальна кримінально-правова політика держави щодо таких осіб сприяє тому, що вони залишають роботу чи навчання і перетворюють злочинну діяльність у головне джерело існування. Такий суб'єкт небезпечний не лише тим, що у нього накопичується злочинний досвід, впевненість у своїх силах, але й тим, що така особа стає організатором інших злочинів і залучає до їх вчинення нестійких осіб. Організаторами груп переважно стають раніше судимі особи.

Слід звернути увагу на ще одну особливість особи злочинця при шахрайстві. Більшість шахраїв володіють певними психологічними прийомами, акторськими навичками та іншими прийомами, які їм допомагають приховати істинні наміри.

Шахраї також здатні орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, мають непогану реакцію. Частина шахраїв володіють знаннями в області економічних наук, особливо у сфері фінансів, постачання та збуту, операцій з нерухомістю. Часто шахраї знають прізвища відповідальних працівників органів державної та місцевої влади і посилаються на них при вчиненні шахрайств.

2.2 Об'єктивні ознаки злочину

Родовим і безпосереднім об'єктом злочину завжди є врегульовані законом суспільні відносини власності між людьми з приводу матеріальних благ.

Особливістю предмета шахрайства є те, що ним може бути як чуже майно, так і право на таке майно. Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад, цінних паперах, довіреностях на право розпорядження майном, боргових зобов'язаннях, заповітах тощо.

Право на майно - це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая чи вимагача користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Щодо об'єктів власності, що можуть відчужуватися тільки в установленому нормативно-правовими актами порядку, така можливість шахраєві чи вимагачу може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів. Під ними слід розуміти документи, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов'язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад, у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах. Право на майно може бути набуто винним також у результаті певної дії власника чи законного володільця майна, що позбавляє останнього права на нього (наприклад, знищення боргової розписки).

Співвідношення об'єкта і предмета шахрайства, як єдиного і цілого, полягає у посяганні злочинця на майно і на право власності на це майно. Ці поняття невід'ємно пов'язані між собою тим, що, особа посягаючі на майно здобуває і право власності на це майно. Вона усвідомлюючи діє обманним шляхом та покладається на довіру особи, яку намагається ввести в оману. Цих осіб легко можна назвати «професійними акторами» своєї справи, тому що їх «гра» має дуже чітко розроблений план, де не повинно бути ані найменшої помилки.

Важливою обов'язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим (володарем) майна чи права на майно винному. Обман при шахрайстві стосується фактів і обставин, які відносяться до особи винного, різних предметів і явищ.

Існує п'ять типових способів обману при шахрайстві, коли винний:

1) видає себе за особу, яка має право на отримання майна (грошей) і якою він насправді не є (наприклад, за інкасатора, представника власника, посланця близької до потерпілого особи);

2) отримує плату за роботу, виконувати яку не має наміру, чи кошти на придбання речі (майна), якщо взятого на себе зобов'язання не має наміру виконувати;

3) змінює зовнішній вигляд речі чи видає одну річ за іншу (мідну за золоту, «куклу» за пачку грошей і т. ін.);

4) замовчує про обставини, які для цього випадку є істотними і обов'язковими (наприклад, отримання грошової допомоги на особу, яка померла);

5) використовує підроблені документи для отримання майна чи грошей (підроблені накладні, вимоги, чеки, лотерейні білети тощо).

Специфіка об'єкта і предмета злочину визначають загальні об'єктивні та суб'єктивні ознаки.

Відповідно до Кримінального кодексу України шахрайство - це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин. Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня - його суб'єктивну сторону.

Визнаючи нерозривний зв'язок об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозволяє глибше пізнати об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину, що складають у реальній дійсності єдиний і неподільний акт злочинної поведінки.

При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна, грабіж - у відкритому викраденні такого майна. Злочин завжди тягне за собою певні суспільне небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини, крадіжка, грабіж, шахрайство заподіюють майнову шкоду власнику. Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв'язку із суспільне небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину бути не може. Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Іноді злочин вчиняється з використанням тих або інших предметів матеріального світу: технічних пристосувань, вогнепальної або холодної зброї, підроблених документів чи інших засобів. Їхнє вибіркове використання багато в чому дозволяє злочинцю більш успішно вчинити злочинний намір, заподіяти більш тяжку шкоду.

В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів, наприклад, бандитизму, шахрайства, хуліганства, - Особливою частиною.

Викладене дозволяє зробити висновок, що об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Як відомо, об'єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, в яких опосередковуються певні блага, інтереси людей, а також громадські та державні інтереси. В науці кримінального права немає єдиної точки зору щодо об'єкта злочинів проти власності. Одна група науковців вважають, що родовим об'єктом злочинів проти власності, пов'язаних з розкраданням майна, є право власності (Я.М. Брайнін, П.С. Матишевський, В.Д. Меньшагін, П.П. Михайленко, Б.С. Нікіфоров, А.А. Піонтковський, С.І. Тихенко та ін.). Звідси випливає визначення злочинів проти власності, пов'язаних з розкраданням майна (у тому числі шахрайства), як суспільно небезпечних діянь, які порушують право власності, завдають майнової шкоди приватній особі, колективу людей або державі і вчинюються з корисливою метою. Інші вчені в галузі кримінального права заперечують таке визначення, зазначаючи при цьому, що розкрадання, як злочин, посягає не на право, не на закон, і права власності ці злочини не порушують, не зашкоджують йому. Сутність злочинів проти власності полягає у тому, що вони руйнують або зовсім знищують економічні відносини власності, позбавляють власника можливості володіння, користування та розпорядження майном. Головне в економічних відносинах власності - це приналежність певного фонду майна або речі конкретній особі.

Відносини власності - це, в першу чергу, відносини людей у процесі суспільного виробництва, обміну та споживання виробленого продукту, тобто матеріальні (економічні) відносини. У той же час вони регулюються і закріплюються законодавством. У результаті ці відносини утворюють право власності. Порушення цих відносин тягне за собою порушення охороняється законом права, що визначає наявність у аналізованого діяння (тобто шахрайства) ознаки протиправності.

Предметом розкрадання є чуже майно. Отже, предметом злочинів проти власності розуміється не будь-який об'єкт права власності, а лише такий, який має:

1) речовим ознакою, тобто має певну фізичну форму;

2) економічним ознакою, тобто володіє об'єктивною економічною цінністю;

3) юридичною ознакою, тобто є для винного чужим.

Предмет шахрайства сформульований законодавцем ширше, ніж зазвичай розуміється предмет розкрадання. Їм виступають:

1) чуже майно;

2) право на чуже майно.

На думку більшості фахівців, предметом злочину визнається річ матеріального світу, на яку безпосередньо впливає злочинець, здійснюючи злочинне зазіхання на об'єкт, у зв'язку з чим представляється правильною позиція Л.Д. Гаухман і С.В. Максимова, які вважають, що «в такого різновиду шахрайства, як придбання права на майно, предмет відсутній».

Як вже сказано вище безпосереднім об'єктом шахрайства, слід визнати існуючі в Україні форми власності, які не дивлячись на їх відмінності, охороняються законом рівною мірою. Виходячи з визначення розкрадання та визначення шахрайства предметом даного злочину є - майно. Під майном розуміється в загальних рисах сукупність товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів та інших предметів об'єктивного світу. Майно як предмет розкрадання повинно володіти певними фізичними, економічними, юридичними ознаками.

По-перше, предмет шахрайства, як і предмет розкрадання, повинен бути матеріальним (фізичним), тобто має бути речовим, матеріальним предметом зовнішнього світу, окресленим у просторі. При застосуванні цього положення на практиці останнім часом виникають певні труднощі. Не можуть бути предметом розкрадання як майнового злочину ідеї, погляди, прояви людського розуму, інформація. Про розкраданні інтелектуальної власності можна говорити лише у фігуральному сенсі, маючи на увазі, наприклад, плагіат (порушення авторських і суміжних прав), або неправомірне використання комп'ютерної інформації. Не може бути предметом розкрадання (через відсутність речового ознаки) електрична чи теплова енергія. Незаконне самовільне використання в корисливих цілях цих видів енергії може утворити склад іншого злочину проти власності, -заподіяння майнової шкоди або зловживання довірою.

Друга ознака предмета шахрайства - економічна. ЇЇ суть у тому, що предметом може бути тільки річ, що має певну економічну цінність. Предмет розкрадання, у тому числі шахрайство, уособлює людську працю. Це означає, що предмет:

а) зроблений людиною;

б) містить людська праця, якщо мова йде про продукт біологічного природного походження.

Предметом шахрайства, будь-якої його форми, можуть бути товарно-матеріальні цінності в будь-якому стані і вигляді, що володіють економічним властивістю вартості, а також гроші, як загальний еквівалент вартості як особливий товар, що виражає ціну будь-яких інших видів майна. Кожен продукт має не тільки вартість як вираз заходи вкладеного абстрактної праці, а й споживчу вартість - корисність. Як для потерпілого, так і для злочинця мають значення обидві ознаки предмета розкрадання. Не можна говорити про розкрадання, коли особа заволодіває речами, викинутими власником за непотрібністю.

Звичайне вираз цінності речі - її вартість, грошова оцінка. Тому гроші, валютні цінності та інші цінні папери (акції, облігації і т.п.), що є еквівалентом вартості, теж можуть бути предметом розкрадання. І, навпаки, не можуть бути предметом розкрадання речі, практично втратили господарську цінність, або природні об'єкти, в які не включений працю людини. І третя ознака предмет шахрайства - юридична. Тобто, таким предметом може виступати лише чуже майно. Право на майно - це права власника або законного власника майна щодо цього майна, що мають будь-яку форму вираження зовні: форму документа або предмета матеріального світу. Чужим є майно, на яке особа не має ні речових прав, коло яких окреслено законом, ні зобов'язальних прав, які можуть створюватися на розсуд самих осіб. До речових прав, наприклад, відносяться: право власності, право довічного наслідуваного володіння або постійного (безстрокового) користування земельною ділянкою, сервітути тощо, а до зобов'язальних прав відносяться: право оренди, зберігання, найму і т. п. Деяка специфіка аналізованого злочину в порівнянні з іншими формами розкрадання полягає в тому, що шахрайством вважається не тільки заволодіння чужим майном, а й одержання шляхом обману права на чуже майно. Якщо під правом на майно розуміється право власності (і інші права) у повному обсязі, то згадка про це має значення лише для уточнення моменту закінчення злочину. Придбання такого права є або приготуванням до подальшого заволодіння майном, або протиправним чином створює видимість законного володіння майна, що вже знаходяться у володінні винного. Заволодівши правом на майно, злочинець тим самим заволодіває і самим майном, тобто здійснює розкрадання.

Об'єктивна сторона розкрадання характеризується активними діями, виразилися у протизаконному, безоплатному вилученні та (або) зверненні чужого майна на користь винного чи інших осіб і в заподіянні майнової шкоди власнику чи іншому власникові цього майна.

Об'єктивна сторона шахрайства виражається у діях - розкраданні чужого майна та придбання права на чуже майно і способі такого розкрадання і придбання - обмані або зловживання довірою. Так, об'єктивна сторона шахрайства - являє собою зовнішню сторону поведінки людини, яка вчинила злочин. Згідно з чинним законодавством, така поведінка повинна бути, по-перше, суспільно небезпечною і, по-друге, передбаченою кримінальним законом, тобто протиправною.

Зміст об'єктивної сторони злочинів утворює цілий ряд ознак. Перш за все, це - суспільно небезпечне діяння, дія або бездіяльність, що посягає на суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, і заподіює їм шкоду (збиток) або створюють реальну загрозу заподіяння такої шкоди. З визначення шахрайства, слід, що об'єктивна сторона шахрайства виражається або в розкраданні чужого майна, або в придбанні права на чуже майно. На відміну від багатьох інших злочинів, яким притаманний фізичний (операційний) спосіб, при шахрайстві спосіб дій носить інформаційний характер, або будується на особливих довірчих відносинах, що склалися між винним і потерпілою стороною. Для деяких злочинів характерно поєднання фізичних та інформаційних дій. Наприклад, при шахрайстві обман як інформаційне дію виступає умовою, прийомом вчинення фізичної дії - заволодіння майном.

Спосіб вчинення злочину належить до факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину, але у випадку, коли він зазначений прямо в законі, стає обов'язковим і, відповідно, встановлення його є необхідним для висновку про наявність конкретного складу злочину.

Отже спосіб вчинення шахрайства є обов'язковою ознакою даного складу злочину. Таким способом, відповідно до ст. 190 Кримінального кодексу України, є обман або зловживання довірою. Хоча безпосередньо в нормі вживається формулювання обман чи зловживання довірою, цілком прийнятне вживання сполучнику або, тому як ці сполучники є рівнозначними.

Так, в статті про шахрайство (ст. 190 КК) спосіб дії визначений як шлях обману чи зловживання довірою, а в ст. 192 КК говориться про заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, хоча спосіб дії винного в цих злочинах є ідентичним.

Як в російській, так і в українській мові під обманом розуміється свідоме введення кого-небудь в оману, неправда, неправдиві слова, вчинки, дії тощо, за допомогою яких умисно вводять в оману; неправда, яку видають за істину Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского язика. Т. 2 / Даль В.И. - М.: Терра, 1995. - 784 с. ; хибне уявлення про що-небудь, омана. В кримінальному праві поняття обману подібне до загальновживаного значення цього слова. У КК УРСР 1922 року в примітці до ст. 187 містилося його законодавче визначення - “обманом вважається повідомлення неправдивих відомостей та свідоме неповідомлення обставин, про які необхідно було повідомити тих чи інших осіб”. З прийняттям нової редакції КК УРСР у 1927 році визначення обману зникло і до цього часу воно не має законодавчого закріплення. Але перше його законодавче визначення не втратило своєї сили в науці кримінального права, хоча і потребує деяких зауважень. Наприклад, Г.Н. Борзенков пропонує слово “неповідомлення” обставин при пасивній формі обману замінити на “замовчування”.

Обман як спосіб вчинення злочинного діяння характерний не тільки для шахрайства, але і для ряду інших злочинів. Таких, наприклад, як контрабанда (ст. 201 КК України), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192), шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222), обман покупців та замовників (ст. 225) тощо. При описі цих злочинів законодавець в одних випадках вказує лише на спосіб дії винного, яким може бути обман (ст. 192, 201, 335 КК України), в інших розкриває сутність обманних дій. Так, відповідно до ст. 225 КК, обман покупців та замовників - це умисне обмірювання, обважування, обраховування чи інший обман покупців або замовників під час реалізації товарів або надання послуг.

Характерною рисою шахрайського обману є те, що він спрямований на заволодіння майном. Але корисливий мотив притаманний всім злочинам проти власності, які пов'язані із заволодінням майном. За способом вчинення злочину шахрайство і відрізняється від таких злочинів як крадіжка, грабіж, вимагання, привласнення, розтрата тощо. Під обманом у складі, передбаченого ст. 190 КК України ми розуміємо навмисне перекручування або приховання істини з метою ввести в оману особу, у володінні чи віданні якої знаходиться майно або право на майно, і таким чином домогтися добровільної передачі майна або права на майно у розпорядження злочинця. Так, для кваліфікації не має значення як вчинено шахрайство - шляхом обману чи зловживання довірою, через те що в кримінально-правовій нормі про шахрайство вони закріплені як альтернативні способи вчинення злочину, але відсутність визначень даних понять в законі не дозволяє однозначно кваліфікувати деякі злочини як шахрайство.