Особисті немайнові блага як нематеріальні об’єкти цивільних правовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСІТЕТ

Кафедра правознавства

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: Цивільне право України

на тему: Особисті немайнові блага як нематеріальні об'єкти

цивільних правовідносин

Запоріжжя

2011

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СКОРОЧЕНЬ

немайнове благо ділова репутація

ЦКУ (ЦК) - Цивільний кодекс України.

СНІД - Синдром набутого імунодефіциту.

МОЗ - Міністерство охорони здоров'я.

ЗМІ - Засоби масової інформації.

ЗУ - Закон України.

КЗпП - Кодекс законів про працю.

ЖК - Житловий кодекс.

УРСР - Українська Радянська Соціалістична Республіка.

ВСТУП

Об'єктами цивільних прав стає все те, з приводу чого виникають та здійснюються цивільні права та обов'язки. Тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обороту. Серед видів об'єктів цивільних прав особливе місце займають нематеріальні блага людини. [1]

Законодавець розкриває поняття об'єкта через поняття «благо». Сам термін «благо» є новим для цивільного законодавства. Благо це все те, що об'єктивно існує та завдяки своїм корисним властивостям здатне задовольняти потреби. Характерними ознаками поняття «благо» є: по-перше, явища об'єктивної дійсності повинні мати об'єктивні властивості, де «користь» як полегшення, допомога, підспір'я, покращення, вигода, благополуччя. По-друге, корисні властивості і здатність задовольняти потреби повинні бути пізнані та усвідомлені людиною. По-третє, явища об'єктивної дійсності можуть бути використані для задоволення потреби тільки тоді, коли вони або вже є, або доступні особі, знаходяться у межах її досягнення. Відомо, що поняття «благо» використовується також в економіці, політекономії, філософії, етиці. В новому Цивільному Кодексі законодавець зробив поняття «благо» тотожним поняттю «об'єкт цивільного права». [2]

У розділі ІІІ ЦК України наведено поняття нематеріального блага, зокрема глава 15 ЦК дає його визначення через обсяг, тобто шляхом переліку тих об'єктів, які входять до групи нематеріальних благ. [2]

«Особисті немайнові блага регулюються нормами цивільного права, і тому це різновид цивільно-правових відносин» [46. С. 32]. До особистих немайнових благ законодавець відносить: здоров'я, життя, честь, гідність і ділову репутацію, ім'я (найменування), авторство, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Зазначений перелік благ не є вичерпним, і тому об'єктами цивільних правовідносин можуть визнаватись і інші особисті немайнові блага. [3]

Важливим аспектом щодо визначення правової природи вказаних благ є також і встановлення того впливу, який здійснює на них право. Беззаперечно, що дані блага існують не залежно від того, врегульовані вони правом чи ні. Однак визнання цих благ на рівні закону робить їх юридично значимими та відповідно охоронюваними. Законодавець правильно зазначає, що дані блага охороняються цивільним законодавством. При цьому така охорона може здійснюватися як шляхом закріплення за даним благом відповідного особистого немайнового права, так і без такого закріплення. [3]

Особисті нематеріальні блага не можна відділити від особи і, відповідно, вони є невідчужуваними. З огляду на визначення суспільної пріоритетності людини та її внутрішнього світу окремі з особистих немайнових благ, наприклад, життя, здоров'я, честь і гідність, особиста недоторканість і безпека відносяться до вищих соціальних цінностей (ст. 3 Конституції України). Це означає, що право повинно бути спрямоване, насамперед, на пріоритетне забезпечення саме цих особистих немайнових благ. [3]

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини. Отже, особисті немайнові відносини, тобто поза зв'язком з майновими, регулюються цивільним правом у повному обсязі без будь-яких обмежень. [4]

Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. [4]

Згідно зі ст. 269 ЦК України «Поняття особистого немайнового права»:

Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. [5]

Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту. [5]

Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. [5]

Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно. [5]

Цивільне право регулює два види суспільних відносин - майнові та немайнові. Якщо майнові пов'язані із власністю, то немайнові позбавлені економічного змісту. [6]

В будь-якій сучасній цивілізованій демократичній країні права людини посідають найважливіше місце. Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошують право кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність тощо. Положення міжнародних правових актів знайшли своє відображення в Конституції та в Книзі другій ЦК України «Особисті немайнові права фізичної особи», яка складається з трьох глав та 47 статей (статті 269--315). [6]

Характерними ознаками особистих немайнових прав є такі:

вони мають нематеріальний характер;

за своїм характером вони є абсолютними правами;

ці права належать кожній без винятку фізичній особі та
спрямовані на її розвиток;

їх виникнення та припинення пов'язане, як правило, із
народженням та смертю фізичної особи і більшості з них вона
не може бути позбавлена. [6]

Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний
вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч. 1 ст. 270 ЦК). [7]

«Об'єктами цивільних прав є блага (матеріальні та нематеріальні)» [2, с. 81]. А згідно ст. 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. У ст. 201 ЦК України йдеться про те, що таке особисті немайнові блага та їх перелік:

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним
законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством (ч. 1 ст. 201 ЦКУ ). [8]

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ч. 2 ст. 201 ЦКУ ). [8]

Необхідність класифікації особистих немайнових благ зумовлена необхідністю з'ясувати їх спільні риси та особливості, для того, щоб можна було не лише належним чином реалізовувати ці права, а й гарантувати та захищати їх. [9]

Поняття «благо» використовується також в економіці та політекономії, а також філософії та етиці. Таким чином, під поняттям благо розуміють все те, яке завдяки своїм корисним властивостям здатне задовольнити потреби людини. Причому такі корисності або вже є у останньої, або доступні їй до володіння. [10]

Таким чином, загальними ознаками блага є корисність (здатність задовольняти потреби); усвідомленість (опанування) людиною корисних властивостей; доступність до володіння або належність особі. Між тим встановлені ознаки є недостатніми для того, щоб визначити поняття «благо» як об'єкт цивільних прав. Як слушно вказується у правовій літературі, об'єктами правовідносин ті чи інші блага є не в силу їх фізичних або природних властивостей, здатних задовольняти людські потреби, а тому, що норми права, враховуючи ці властивості, забезпечують можливість здійснювати або вимагати здійснення певних дій чи утримуватись від дій стосовно цих благ. [10]

Особисті немайнові права фізичні особи здійснюють самостійно. В інтересах малолітніх і неповнолітніх дітей, а також неповнолітніх фізичних осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті права, їх здійснюють батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав, передбачених Конституцією України, Цивільним кодексом та законами України, можливе лише у випадках, передбачених ними. Для забезпечення здійснення особистих немайнових прав органи державної влади, органи місцевого самоврядування, установи, підприємства, організації, їх працівники, окремі фізичні особи зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені. [11]

В ЦК особисті немайнові права поділено на два види:

«глава 21 ЦК, статті з 281 по 293 - Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи» [7, с. 165], є такими: право на життя; право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю; право на охорону здоров'я; право на медичну допомогу та на інформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю про стан здоров'я; права особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні; право на свободу та особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю, опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров'я довкілля. [12]

«глава 22 ЦК, статті з 294 по 315 - особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи» [7. с. 169], до них відносять: право на ім'я; право на повагу до гідності, честі та ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери та таємницю кореспонденції; право на недоторканність житла; право на місце проживання; право на свободу пересування; право на свободу літературної, художньої і технічної творчості та ін. [12]

Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до честі та гідності, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вибір місця проживання та на вільне пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технологічної творчості. Цивільний кодекс України розширив, конкретизував та передбачив також інші особисті немайнові права фізичної особи. [13]

Кожна фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від будь-яких посягань інших осіб. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права було завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню. [13]

Фізична та юридична особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, якими порушено особисте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо зазначені суб'єкти не вчинять необхідних дій для негайного поновлення порушеного ними права, суд може примусити їх до вчинення таких дій і стягнути завдані ними збитки та компенсувати моральну шкоду. Цивільне законодавство передбачає абсолютне право особи на усунення порушення будь-якого її особистого немайнового права в судовому порядку, і згідно з ч. 1 та 2 ст. 54 Конституції України встановлено, що «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» [29, с. 17]. [13]

У разі відмови особи вчинити відповідні дії з виконання судового рішення, спрямовані на усунення порушень особистого немайнового права, вона може бути оштрафована відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Сплата штрафу не звільняє цю особу від обов'язку виконати рішення суду. [13]

«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України)» [29, с. 3]. Враховуючи це концептуальне конституційне положення ч. 1 ст. 281 ЦК України встановлює, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага «життя», ні самого «права на життя». [14]

Однак, аналізуючи низку сучасних поглядів на життя в цілому та екстраполюючи їх на правове підґрунтя, треба визначити такі основні ознаки життя, як об'єкта цивільних правовідносин та відповідного особистого немайнового права: наявність біологічного існування, духовного (морального) начала та соціального функціонування людського організму як єдиного цілого. І саме вказаних три основних складових (біологічне, духовне (моральне) та соціальне) в структурі життя як особистого немайнового блага, роблять його цілісною категорією. [14]

Життя людини знаходиться на вершині піраміди соціальних цінностей, що цілком закономірно: при позбавленні життя всі інші права людини втрачають сенс, оскільки зникає їх носій. У сучасний період склалася парадоксальна ситуація: цінність життя людини як особистого немайнового блага зростає, що призвело до міжнародного та національного правового закріплення норм, які забезпечують всебічний захист життя. В той же час життя окремої людини день за днем знецінюється. До недавнього часу люди навіть не уявляли хоча б абстрактно оцінки життя в грошовому вираженні, а на сьогоднішній день призначається викуп заручників, ціна вбивства на замовлення і т. д. [15]

Спроба виправити сучасний стан і забезпечити захист життя не взагалі, а конкретної людини можна шляхом зростання ролі галузевого законодавства. Новий Цивільний кодекс України, на відміну від попереднього, захищає не тільки честь, гідність і ділову репутацію, а й інші, найважливіші особисті немайнові права, серед яких насамперед право на життя. Це стало дуже великим кроком вперед. [15]

Право на життя становить першооснову всіх інших особистих немайнових прав. Конституція України у ст. 27 закріплює положення: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини» [29, с. 9]. В Цивільному Кодексі України законодавець відносить до змісту права на життя наступні елементи: 1) заборона позбавлення життя фізичної особи; 2) захист свого життя і здоров'я та інших осіб від протиправних посягань не забороненими законом засобами; 3) неможливість проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповнолітньої, недієздатної особи чи без її вільної згоди; 4) заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя; 5) недозволенність стерилізації щодо неповнолітньої особи та особлива вимога щодо порядку стерилізації недієздатної особи; 6) визначений порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення перенесення зародка в організм жінки. [15]

На думку деяких авторів у зміст права людини на життя слід включити також такі елементи, як: 1) визначення початку та кінця життя (як можливість людини існувати у часі і просторі, тобто діяти чи бездіяти на власний розсуд); 2) охорона життя (як можливість людини вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечити існування у часі і просторі, гарантії від свавільного позбавлення людини життя, захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань); 3) користування захистом життя людини з боку держави; 4) розпорядження власним життям; 5) можливість постійно користуватися таким абсолютним природним соціальним благом існування у часі і просторі; 6) можливість звертатися до компетентних і зобов'язаних суб'єктів для відновлення порушеної можливості чи відшкодування збитків при посяганні на життя; 7) запобігання передчасної смертності; 8) протипожежні профілактичні дії. [15]

До змісту елементів, які формують право на життя, у цивілістичному значенні вчений О. Пунда, крім зазначених у цивільному кодексі, також відносить: необхідність визначення юридичних меж життя (його початку та закінчення); право вимагати підтримки медичними засобами внутрішньоутробний розвиток плоду у тілі матері, яка визнана за медичними критеріями померлою. [15]

Частина 2 ст. 25 Цивільного кодексу України проголошує, що цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, «окрім цього, в ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства», зазначається, що кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я» [1, с. 384], а у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Отже, необхідно в цивільному кодексі встановити право вимоги підтримки медичними засобами внутрішньоутробний розвиток плоду померлої матері. [15]

Новий Цивільний кодекс у ч. 4 ст. 281 закріплює заборону задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя, але в науці склалися дві протилежні позиції. [15]

Перша - це прихильники евтаназії. Наприклад А. Коні вважав, що вона допустима у виключних випадках коли є такі умови як: 1) свідоме і стійке прохання хворого; 2) неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; 3) точна, безсумнівна доказаність неможливості врятувати життя, встановлена колегією лікарів при обов'язковій одностайності; 4) попередження органів прокуратури. [15]

Згідно з другою позицією, евтаназія недопустима з моральної і юридичної точки зору: ніхто не може позбавити людину життя, яке повинно підтримуватись у всіх випадках до природного кінця; крім того, необхідно врахувати як можливість помилки в прогнозі стану хворого, так і можливість зловживання евтаназією зі сторони лікаря чи інших осіб. Юристи ставляться до «жалості» з більшим недовір'ям, ніж інші громадяни, оскільки під це поняття можна списати і багато інших речей. Навіть письмова згода на «легку смерть» не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана в людини у несвідомому і навіть у свідомому стані. [15]

На сьогоднішній день в Україні надання правомірного характеру евтаназії тягне за собою ряд негативних наслідків. В умовах нашої держави при бідності медицини вона може перетворитись у засіб умертвіння одиноких престарілих, інвалідів, хворих на рак та СНІД, на утримання і лікування яких не вистачає коштів. Медикам непотрібно буде ламати голову, як полегшити страждання хворого медикаментами, психологічними та іншими засобами, а вченим-біологам та генетикам - винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими небезпечними хворобами. Крім того, в хворих у критичному стані розвиваються всякого роду депресії, які виражають в невір'ї у сприятливий наслідок і самі по собі можуть ініціювати прохання хворого про смерть як швидке позбавлення від страждання. [15]

Здоров'я людини на рівні з її життям та іншими особистими немайновими благами визнається вищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Під поняттям «здоров'я» слід розуміти стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів (ст. 3 Основ законодавства про охорону здоров'я). [16]

«Фізична особа має право на охорону її здоров'я (ч. 1 ст. 283. ЦК України)» [7, с. 166]. Право на охорону здоров'я тісно пов'язане з правом на життя. Під правом на здоров'я як особистим немайновим правом слід розуміти суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння i використання даним благом, а також його правову охорону. [17]

Складовими права на охорону здоров'я є право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю про стан свого здоров'я; право на медичне страхування. [17]

Важливою складовою життєдіяльності людини є її здатність до продовження роду. Тому на перший план висуваються репродуктивні права фізичної особи. Дані права є комплексною сукупністю можливостей фізичної особи, що спрямовані на забезпечення репродуктивної функції людини щодо відтворення собі подібних. При цьому у своїй сукупності репродуктивні права повинні розглядатись як система відокремлених особистих немайнових прав фізичних осіб, що забезпечують її природне існування. До системи репродуктивних прав як особистих немайнових прав фізичної особи слід було б відносити:

1) право на репродуктивний вибір;

2) право на репродуктивне здоров'я. [17]

Водночас в системі репродуктивних прав існують також i iншi права, зокрема право на інформацію про репродуктивні права та право на таємницю здійснення репродуктивних прав. [17]

Право на репродуктивний вибір включає в себе можливість фізичних осіб приймати рішення стосовно кількості дітей та часу їх народження в шлюбі чи поза ним, інтервали між їх народженням, а також iншi повноваження, що пов'язані із плануванням сім'ї. [17]

В той же час до активної складової змісту права фізичної особи на репродуктивне здоров'я слід включати:

володіння репродуктивним здоров'ям, тобто можливість вчиняти певну поведінку, яка б свідчила, що дана особа е носієм конкретно визначеного репродуктивного здоров'я;

використання свого репродуктивного здоров'я, тобто можливість визначати власну поведінку, яка впливе на репродуктивне здоров'я, в тому числі і шляхом укладення відповідних правочинів (наприклад, щодо сурогатного материнства, донорства статевих клітин тощо). [17]

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Кожна фізична особа має право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання і поширення. [18]

Вступивши 9 листопада 1995 року до Ради Європи ратифікувавши Законом України від 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав людини і основних свобод і Перший протокол та протоколи №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції, Україна визнала її чинність в національній правовій системі та обов'язковість рішень Європейського Суду з прав людини, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Закон України про ратифікацію Конвенції був підписаний 11 вересня 1997 р. і з цього часу для громадян України та інших осіб відкрито доступ до європейської системи захисту прав і свобод. Конвенція, серед найважливіших прав і свобод людини, визначає право честі та гідності. [19]

В сучасних умовах все більше зростає роль і значення соціального статусу фізичної особи, яке визначається такими його благами, як «честь» та «гідність». Згідно ст. 28 Конституції України «Кожен має право на повагу до його гідності» [29, с. 9]. [20]

В загальному розумінні, під поняттям «честь» слід розуміти особисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) до загальноприйнятих уявлень про добро і зло та усвідомлення особою цієї оцінки. «Інакше кажучи честь - це об'єктивна оцінка особи, оцінка моральних та інших її якостей з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян» [6, с. 64]. Честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль в суспільстві. Честь може бути лише позитивною, а її обсяг може змінюватись в проміжку від нуля до безкінечності. [20]

Правом на честь фізичної особи слід розуміти особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) щодо дотримання морально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих фізичних осіб, на формування цієї оцінки, її зміну та інше використання, а також вимагати захисту цього права у випадку його порушення, невизнання чи оспорення. Це законодавче закріплено відповідною статтею ЦК України ч.ч. 1, 2, 3 ст. 297 - «Кожен має право на повагу до його гідності та честі; Гідність та честь фізичної особи є недоторканними; Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її честі та гідності» [1, с. 420]. [20]

Гідність фізичної особи є «старожилом» серед інших особистих немайнових благ, адже саме відносини щодо захисту честі та гідності фізичної особи завжди традиційно включались до предмета цивільного права. І тому цивільне законодавство не лише постійно пов'язувало ці блага, але й відносило їх до певних соціальних благ. «Найпоширенішим поняттям гідності є внутрішня самооцінка власних якостей особи» [6, с. 64]. Водночас, сьогодні поняття «гідності» зазнає суттєвої трансформації, з огляду на європеїзацію цивільного законодавства. Насамперед, це пов'язане із тим, що традиційно для розуміння поняття «гідності», як внутрішньої самооцінки особи на сьогодні не може задовольняти, адже цивільне право нездатне впливати на внутрішню самооцінку фізичної особи. Цивільне право, як регулятор, може впливати тільки на суспільні відносини, які об'єктивуються поведінкою учасників, тоді як внутрішня самооцінка, емоції, переживання не можуть зазнавати вплив права взагалі. А це означає, що поняття гідності повинно бути об'єктивованим, як окреме особисте немайнове благо. Тому під поняттям «особистої гідності» слід розуміти особисте немайнове благо, яке є вищою соціальною цінністю та полягає у визнанні цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. [20]

Вказаний підхід повинен змінити не лише розуміння поняття «Особиста гідність», а повинен торкнутись і її цивільно-правового режиму, шляхом встановлення окремого особистого немайнового права на особисту гідність. При цьому, місце цього права в системі особистих немайнових прав фізичної особи повинно бути змінено. Право на особисту гідність є особистим немайновим правом, що забезпечує природне існування фізичної особи, оскільки воно забезпечує відповідний цінний статус фізичній особі та сприяє встановленню «мінімального рівня поводження» із нею незалежно від її соціального статусу, то відповідне особисте немайнове право повинно бути розташоване серед тих особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи в частині її відособленості від інших фізичних осіб. [20]

Окрему увагу слід звернути і на зміст цього права, яке, враховуючи тричленну структуру суб'єктивного цивільного права, буде складатись із позитивних повноважень, негативних повноважень та повноважень захисту. Активні повноваження будуть включати, першу чергу, благовоління особистою гідністю, яке включає в себе юридичне прикріплення відповідного блага до особи, а також визнання за фізичною особою правового статусу носія відповідної особистої гідності. Тісно із цим пов'язане також і повноваження на благовикористання особистої гідності, яке може реалізуватись фізичною особою як шляхом фактичного здійснення, так і превентивним використанням. Крім позитивних повноважень, право на особисту гідність включатиме в себе і можливість вимагати від інших не порушення своєї особистої гідності, а у випадку порушення вимагати її захисту. [20]

Вищенаведене приводить нас до висновку, що право на особисту гідність слід розуміти як особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як біопсихосоціальної істоти. На визнання цієї цінності, на вимогу ставлення до себе як до вищої соціальної цінності, а також на захист від поводження та покарання, що принижує людську гідність, як у статті 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод: «Нікого не може бути піддано катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» [47, с. 119]. [20]

Право на свободу та особисту недоторканність - це особисте немайнове право, яке складається з двох взаємопов'язаних складових: права на свободу та права на особисту недоторканність. [21]

Відповідно до Конституції України недоторканість та безпека поряд з життям здоров'ям людини та її честю та гідністю визнаються найвищою соціальною гідністю. Право на особисту недоторканність - передбачена законом заборона фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку іншої особи (фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню). Зміст права на особисту недоторканність включає і право фізичної особи (на випадок смерті) розпорядитися своїми органами та анатомічними матеріалами, тілом, кістяком, наприклад, передати їх науковим, медичним або навчальним закладам. [21]

Особиста недоторканість включає в себе: фізичну (тілесну, соматичну) недоторканість, психічну недоторканість, моральну недоторканість. Аналізуючи питання фізичної (тілесної, соматичної) недоторканості фізичної особи науковці вважають, що право на фізичну недоторканість містить в собі лише негативний аспект, що дає можливість особам, які наділені цим правом вимагати від інших лише утримуватись від людського тіла, що може призвести до каліцтва чи навіть смерті. Практично усі норми, якими регламентується право на особисту недоторканість ґрунтуються на встановлені юридичних заборон. Так, наприклад, ч. 2 ст. 289 ЦК України встановлює заборону катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання, та схожа на неї за змістом стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод: «Нікого не може бути піддано катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» [47, с. 119]. Ще одним прикладом негативного аспекту права на особисту недоторканість є встановлення заборони фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних також суттєвим чином гарантує здійснення останніми їх права на особисту недоторканість. [22]

Проте, окрім негативного аспекту право на особисту недоторканість включає в себе також і низку активних повноважень. Так, законодавець вказує на можливість фізичної особи розпорядитись щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК України). [22]

Ще одним аспектом особистої недоторканості є психічна недоторканість фізичної особи, під якою слід розуміти можливість нормального перебігу психічних процесів в організмі людини, що обумовлюють недоторканістю її душевної організації. Гарантіями психічної недоторканості є встановлена законодавцем заборона на проведення без спеціального дозволу МОЗ, розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічно або біоенергетичного впливу. Однак, проблема заборони впливу на психіку людини на сьогодні знаходиться на стадії розробки. Саме це і спричиняє можливість фактично безкарного застосування гіпнотичного впливу на психіку людини, так званого «25 кадру», використання ультра - та інфразвуків, інших впливів на підсвідомість людини та зловживання психіатрією. [22]

Останнім елементом особистої недоторканості фізичної особи є її моральна недоторканість, якою охоплюється можливість фізичної особи формувати моральність на ґрунті загально прийнятих моральних засад суспільства, а також вимагати від усіх та кожного не порушувати складену у свідомості систему моральних пріоритетів та устоїв. Гарантіями прав на моральну недоторканність фізичної особи є забезпечена законодавцем заборона посягати на честь, гідність та моральну свободу фізичної особи. «Найбільш часто честь та гідність можуть порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому не важливо, яким способом здійснюється поширення інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, за допомогою міміки, жестів, за допомогою ЗМІ тощо). Основним є те щоб дана інформація стосувалась певної особи» [1, с. 422]. До основних із них слід віднести заборону здійснювати жорстоку, аморальну поведінку фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, забезпечення права на повагу до честі та гідності (ст. 297 ЦК України) та інші гарантії. [22]

Особливе місце серед вищих соціальних цінностей, які проголошуються ст. 3 Конституції України займає безпека людини. Особиста безпека фізичної особи за своєю юридичною природою є особистим немайновим благом, яке наділено такими характерними ознаками:

становить вищу соціальну цінність, як різновид загальної безпеки людини (ст. 3 Конституції України);

має індивідуальне спрямування на конкретного суб'єкта - фізичну особу і спрямоване на захист її приватного інтересу. Саме цим і відрізняється вказане благо від, наприклад, національної безпеки, де суб'єктом відповідно виступає не конкретна фізична особа, а колективний суб'єкт - нація;

являє собою стан захищеності конкретної фізичної особи від небезпеки (поняття безпеки тісно пов'язано з такою правовою категорією, якою є ризик). При цьому необхідно зауважити, що існують відповідні об'єктивні параметри ризику, а стосовно даного випадку, такого його різновиду, як ризику індивідуального;

спрямоване на захист будь-яких чинників, які здійснюють на фізичну особу зовнішній чи внутрішній вплив та можуть негативно вплинути на стан її захищеності. [22]

В Україні не вирішено питання комплексного правого забезпечення особистої безпеки фізичної особи. Натомість, у чинному законодавстві міститься низка прав та гарантій їх здійснення, які покликані забезпечити охорону окремих із сторін такого права, яким є особиста безпека фізичної особи. До таких прав відносять наступні:

право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ч. 1 ст. 293 ЦК України, п. «а», ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»);

право на безпечні для фізичної особи продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту), (ч. З ст. 293 ЦК України, Закони України «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про питну воду та питне водопостачання», «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них», «Про молоко та молочні продукти», «Про лікарські засоби», «Про пестициди і агрохімікати», «Про відходи», «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» тощо);

право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо (ст. 44 Конституції України, ч. 4 ст. 293 ЦК України, п. «г» ч. 1 ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я, КЗпП, ЖК України, Законів України «Про охорону праці», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про основи містобудування», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічне благополуччя населення», «Про пожежну безпеку», «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», а також низкою будівельних норм і правил, державних санітарних норм та правил, санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм, санітарно-епідеміологічних правил і норм, протиепідемічних правил і норм, гігієнічних та протиепідемічних правил і норм, державних санітарно-епідеміологічних нормативів, санітарних регламентів і т. ін.). [22]

«Ділова репутація - це громадська оцінка професійних якостей особи» [6, с. 64]. Ділова репутація - це також суспільна категорія, дуже близька до честі та гідності. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей фізичної особи. Згідно до ч. 1 ст. 299 ЦК України - «Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації» [7, с. 171]. Фізична особа, людська гідність, честь або ділова репутація якої зганьблена усно, письмово чи будь-яким іншим чином, має право звернутися для їх захисту з позовом до суду. [23]

Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла особи, що померла, а також до місця поховання особи. У разі глуму над тілом особи, що померла, або над місцем її поховання, члени її сім'ї, родичі мають право на компенсацію завданої їм матеріальної і моральної шкоди. [23]

Під поняттям «ділова репутація» слід розуміти усталену оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), як правило, в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій і т. д.), що відома оточуючим, і в силу цього відображена в суспільній свідомості, як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Зовнішня схожість між поняттями «ділової репутації» та «честі» не є підставою для ототожнення цих понять, оскільки:

честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль в суспільстві, тоді як ділова репутація напряму залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші рольові обов'язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

честь може бути лише позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватись в проміжку від нуля до безкінечності, тоді як ділова репутація може бути як позитивна так і негативна. І тому окремі особи, які, використовуючи своє право на індивідуальність (ст. 300 ЦК України), створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, наприклад, окремі політичні лідери, хіпі, панки мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації, про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної ділової репутації шляхом спростування попередньо поширеної цієї, недостовірної інформації;

честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація як особисте немайнове благо, притаманна як фізичним, так і юридичним особам. [24]

Передбачене ст. 299 ЦК України право на недоторканність ділової репутації включає в себе такі основні складові: іШ|

повноваження вимагати недоторканості ділової репутації, яке полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушене дане особисте немайнове благо. Найбільш часто право на недоторканність ділової репутації фізичної особи може порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації, наприклад, шляхом недобросовісної реклами, порушенням вимог про законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Як і у випадку недоторканності гідності та честі (ст. 297 ЦК України) основною вимогою до цієї інформації є те, щоб вона стосувалась певної особи, була викладена недостовірно та порушувала право на ділову репутацію фізичної особи;

право на захист ділової репутації, яке полягає у можливості у випадку порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права. Захист здійснюється відповідно до вимог Глави 3 та статей 275 - 280, 1166 - 1168 ЦК України. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий. [24]

Окрему увагу слід приділити встановленню правової природи, змісту та особливостей здійснення інших особистих немайнових прав, що пов'язані із правом на ім'я, відповідно до ч. 1 ст. 294 ЦК «фізична особа має право на ім'я, ст. 295 - право на заміну імені, ст. 296 - право на використання імені» [1, с. 413 - 418], та індивідуалізують фізичну особу. До таких прав відносяться: а) право на творче ім'я псевдонім, криптонім, сценічне ім'я, «нік», творче прізвисько тощо; б) право на підпис (власноручний підпис електронний підпис тощо). Аналізуючи право на підпис слід виділяти дві можливих складових цього права, зокрема: право на власноручний підпис фізичної особи та його факсимільне чи інше механічне відтворення і право на електронний (електронно-цифровий) підпис. [25]

Повноваження на володіння власним іменем включає в себе передбачену законом можливість фізичної особи бути носієм відповідного прізвища, ім'я та по батькові. Однак реалізація цього повноваження відбувається в наслідок реалізації батьками (усиновителями), опікунами, а в передбачених законом випадках також і органами опіки та піклування або ж судом іншого немайнового права - права на присвоєння імені. Так, відповідно до ч. 1 ст. 144 Сімейного кодексу України «Батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану» [48, с. 53], і одночасно присвоїти їй прізвище, ім'я та по батькові. «Невиконання цього обов'язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом» [48, с. 53]. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. У випадку, коли мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. При цьому батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ, наприклад, Карпенко-Карий, Мамин-Сибіряк тощо. [26]

Згідно з ч. 1 ст. 146 Сімейного кодексу України «Ім'я дитини також визначається за згодою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини» [48, с. 54]. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько. Присвоюючи ім'я, батьки мають право використовувати ім'я передбачене чи непередбачене Довідником власних імен, керуючись лише здоровим глуздом. У випадку, коли батьки виявляють бажання присвоїти дитині певне «екзотичне» ім'я, на кшталт, Дазраперма (скорочено «Да здравствует Первое мая!», Усама Бен Ладен тощо, то органи опіки та піклування або ж суд може використовуючи принцип розумності (п. 6 ч. 1 ст. З ЦК України) відмовити батькам в реєстрації такого імені, керуючись при цьому інтересами дитини. [26]

Відповідно до ст. 147 Сімейного кодексу така складова, як - «по батькові дитини визначається за іменем батька. У випадку ж народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком» [48, с. 54]. Однак згідно з Законом України «Про національні меншини в Україні» дозволяється громадянам, які слідують національним традиціям! не мають звичаю фіксувати «по батькові», записувати у паспорті дитини лише її прізвище та ім'я. Якщо між батьками не досягнута згода щодо прізвища, імені та по батькові дитини, то цей спір може вирішуватись органом опіки та піклування або судом. [26]

Ім'я фізичної особи будучи особистим немайновим благом (ч. 1 ст. 201 ЦК України), є найдавнішим способом її індивідуалізації в суспільстві. Значення цього особистого немайнового блага в цивільному обороті полягає в тому, що фізична особа набуває прав та створює для себе цивільні обов'язки, а також здійснює ці права та виконує цивільні обов'язки під своїм іменем (ч. 1 ст. 28 ЦК України). [26]

За своєю структурою ім'я складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Право на ім'я фізичної особи є особистим немайновим правом, яке включає в себе такі повноваження:

володіння, користування і розпорядження своїм іменем;

вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідно з її іменем;

вимагати зупинити незаконне використання свого імені, а також будь-які інші порушення. [26]

Право на зміну імені є одним із основних повноважень фізичної особи щодо власного імені. Право на зміну прізвища, імені та по батькові відповідно до Сімейного кодексу України, указу Президента України (Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові) від 31 грудня 1991 р. № 23 та Положення (Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові), затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233 мають фізичні особи, яким виповнилось 16 років. Також, фізична особа яка досягла 14 років наділяється правом у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я. [26]

Право на використання імені полягає у наданні фізичній особі можливості використовувати своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, в тому числі при вчинені правочинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідченнях особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора тощо. При цьому, використання імені може здійснюватись як безоплатно, так і за плату. [26]

«Право на творче ім'я (псевдонім, криптонім, сценічне ім'я, нік тощо), пов'язане із правом на ім'я, і об'єктом цього права є також особисте немайнове благо як (авторство)» [14, с. 165]. Закон України «Про авторське право і суміжні права», яким передбачена можливість користування псевдонімом лише для авторів творів в галузі науки, літератури і мистецтва. Псевдонім так як і ім'я є засобом індивідуалізації особи, але лише у певній сфері діяльності. Саме тому, що псевдонім виконує ті ж функції, що і ім'я, то і захист його потрібно забезпечити адекватний до правового захисту імені. [26]

Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що передбачено в даній статті є доволі важливою гарантією всебічного та гармонійного розвитку особи у суспільстві. Дане право є гармонійним розвитком положень, що закріплені у ст. 54 Конституції України та в ст. 27 Загальної декларації прав людини. [26]

«Під поняттям (свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості) слід розуміти можливість особи на власний розсуд та відповідно до своїх можливостей визначати сферу, зміст та форму творчості» [1, с. 437]. Але свобода творчості не тотожна поняттю вседозволеність. Тому у випадку, коли дана творчість пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропагує фашизм та неофашизм, принижує або ображає націю чи особистість та iншi шкідливі звички, то така «свобода» може i повинна бути обмежена, наприклад, шляхом накладення заборон на виробництво та розповсюдження продукції, що містить таку творчість (ст. 2 ЗУ «Про захист суспільної моралі»). «Забороняється використання образів неповнолітніх у будь-якій формі в продукції сексуального чи еротичного характеру і проведенні видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру» [6, с. 66]. [27]

Творча діяльність людей є надзвичайно різноманітною. Результати такої діяльності також характеризуються різноманітністю. Це можуть бути літературні, музичні твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, корисні моделі тощо. Згідно ст. 54 Конституції України «Громадянам, гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності» [29, с. 17]. [28]

Правова охорона авторських прав здійснюється Законом «Про авторське право і суміжні права». [28]

Авторське право виникає з моменту створення твору. Особа, яка має авторське право, може використовувати спеціальний знак, який розміщується на кожному екземплярі твору і складається з трьох елементів: латинської літери "С" обведеної колом (©), імені (найменування) особи, яка має авторське право, та року першого опублікування твору. Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. [28]

Суб'єктами авторського права можуть бути фізичні та юридичні особи. Серед фізичних осіб насамперед виділяють авторів, тобто творців об'єктів авторського права. Автор твору є первинним суб'єктом авторського права. Суб'єктами авторського права є також спадкоємці автора; особи, яким автор чи його спадкоємці передали свої авторські майнові права. [28]

Згідно зі ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. [29]

У ч. 2 ст. 300 ЦК закріплено законом «Право на індивідуальність полягає у тому, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства» [1, с. 424]. Право на індивідуальність особа може реалізовувати: у зовнішньому вигляді, голосі, манері поведінки. Індивідуальність може діставати прояв у одязі, зачісці, гримі. Так, характерні циркові «маски» створили клоуни Ю. Нікулін, О. Попов. Право на зовнішній вигляд може свідомо обмежуватися обранням тієї чи іншої професії: так встановлену форму одягу носять військовослужбовці, лікарі, провідники. [30]

Особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомитись із ним інших осіб. Обставини особистого життя особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, підтвердженні вироком, рішенням (постановою) суду. [31]

«Відповідно до ч. 1 ст. 301 ЦК - (Фізична особа має право на особисте життя). Повноваження на особисте життя, включає в себе можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага» [1, с. 426]. Право на особисте життя та його таємницю - юридично забезпечена можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості про обставини особистого життя фізичної особи, за умови, що вони не містять ознак правопорушення, що підтверджено рішенням суду. Відповідно особа має право на медичну, лікарську, нотаріальну, банківську, адвокатську таємницю, таємницю переговорів, усиновлення тощо. У ч. 1 ст. 32 Конституції України закріплено «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» [29, с. 10]. [32]

Під поняттям «особисте життя» слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнені від «тягаря суспільних інтересів». В перше подібне право з'явилось в англо-американській системі як право «прайвесі» (privaci), так зване право на приватність, зміст якого складало «право залишатись наодинці». [33]

Згідно з ч. 1 ст. 200 ЦКУ «Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі» [7, с. 132]. Право на інформацію - це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (зазначені дії не стосуються поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом). Фізична особа, яка поширює інформацію, повинна переконатися в її достовірності. [34]