Історія розвитку обставини, що виключають можливість призначення покарань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія розвитку обставини, що виключають можливість призначення покарань

Розділ І. Період середньовіччя

Дослідження обставин, що виключають можливість застосування певних видів покарань, і сучасного стану їх законодавчого регулювання потребує історичного огляду формування цього правового явища з метою врахування законодавчого досвіду попередніх епох. Крім того, використання історичного методу в дослідженні цього феномена сприятиме з'ясуванню напрямів його формування й розвитку, що дозволить установити, наскільки розповсюдженим було врахування обставин, що виключають можливість призначення певних видів покарань, у нормах Загальної частини кримінального законодавства.

Дослідженню проблем неможливості й недоцільності застосування певних видів покарань досі не було приділено уваги в юридичній науці, зокрема залишалися нез'ясованими історичні передумови виникнення й розвитку цього явища.

Вавилонський Талмуд (VI ст. до н. е.). Деякі обставини, що виключали призначення певних видів покарань, були передбачені Вавилонським Талмудом. Наприклад, у тих випадках, коли було ясно, що тяжкий злочин було скоєно навмисно, але ті чи інші причини перешкоджали винесенню судом смертного вироку (наприклад, «потерпілий не попередив про заборону Тори»), застосовувалося довічне ув'язнення. Штейнзальц A. Вавилонский Талмуд. Трактат Таанит. .-- М., Институт изучения иудаизма В СНГ. - 1998. - 326 с.

Наступним джерелом є закони дванадцяти таблиць. Дослідники звертають увагу вже на само найменування XII таблиць, тобто «тричі по чотири таблиці», оскільки четвірка, згідно піфагорійському вченню, уособлювала собою справедливість. З іншого боку, і самі римські автори підкреслювали, що укладачі XII таблиць «зрівняли в правах усіх», склали «останнє зведення рівноправ'я (finis aequi iuris)», «виявивши при цьому незвичайну справедливість (aequitate) та принциповість» (De Re Publica. II. 61). У XII таблицях, звичайно, немає визначення справедливості, вони лише фіксують етико-правові норми, що існували на момент їх створення. Проте наведені вище коментарі дозволяють побачити, що самі ці норми визначалися як справедливі відповідно до піфагорійського розуміння справедливості як рівності, гармонії. Кірюхін Д.І. Концепт справедливості в давньоримській філософії та праві // Гілея. - 2011. - № 26. - С. 12-24 Закони дванадцяти таблиць (450 р. до н. є.) передбачали як покарання за нанесення тілесних ушкоджень нанесення аналогічного ушкодження (за принципом таліону), за винятком тих випадків, коли винна особа примириться з потерпілим. Одначе тут мова йде швидше про звільнення від кримінальної відповідальності, ніж від конкретного покарання. Пункт 9 табл. 8 передбачав смертну кару для особи, яка потравить або зіжне у нічний час врожай з обробленого плугом поля. У разі вчинення такого ж злочину неповнолітнім передбачалося застосування менш суворого покарання (тілесного покарання або відшкодування завданої шкоди в подвійному розмірі).

Відповідно до п. 10 табл. 8 особа, винна у необережному спричиненні пожежі, була зобов'язана відшкодувати завдані збитки. У разі фінансової неспроможності такої особи відшкодування завданих збитків замінялося більш легким покаранням.

Згідно з п. 14 табл. 8 особи, винні у крадіжці, підлягали (якщо були піймані на місці злочину) тілесному покаранню і видавалися головою потерпілому (якщо винний був вільною людиною), або скидалися зі скелі (якщо винний був рабом). Проте відносно неповнолітніх, які вчинили аналогічний злочин, застосовувалося тілесне покарання або стягнення відшкодування збитків.

Кодекс Феодосія. Cтворений у першій половині V ст. за вказівкою імператора Феодосія ІІ, Кодекс Феодосія став першою відомою офіційною кодифікацією законів. В кодексі вперше була зроблена спроба систематизувати тільки діюче право і під цим кутом зору відібрати необхідні закони. Обов'язковий у Східно-Римській імперії кодекс при імператорові Валентиніані ІІІ набув поширення і на Заході, ставши там першим узагальнюючим джерелом римської правової традиції в умовах очевидної варваризації культури. Видання Кодексу Феодосія мало неабияке значення для подальшого розвитку візантійського права, яке тільки лише набирало обертів у новій державі. Так, у Візантії в IV - VI ст.ст. спостерігається високий рівень розвитку правової думки, виникають самостійні юридичні школи (найбільш відомі - в Бейруті і Константинополі). Юристи цих шкіл поєднували викладацьку роботу з участю в імператорських кодифікаційних роботах, особливо прославились Домнин, Скіліацій, Кирилл, Патрикій. Попсуєнко Л.О. Кодекс Феодосія - нормативне підґрунтя для подальшого розвитку візантійського права / Л.О. Попсуєнко // Актуальні проблеми політики : Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. - Одеса: Фенікс, 2010. - Вип. 40. - С. 460-468. Імператор Феодосій у Вступі до Кодексу так характеризував законодавство та обґрунтував необхідність кодифікації: «Коли ми поглянемо на величезну кількість книг, різні способи процесу і складність юридичних справ, далі - на величезну масу імператорських постанов, які начебто оповиті покровом туману, темряви, що не допускає людський розум до їхнього пізнання, ми відчуваємо, що ми зустрічаємося з дійсною потребою нашої доби і що, розсіюючи темряву, ми дали світло законам шляхом короткого (стислого) їх зберігання». Попсуєнко Л.О. Сутнісно-змістовна характеристика Кодексу Феодосія // Актуальні проблеми політики : Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. - Одеса: Фенікс, 2011. - Вип. 41. - С. 305

Що стосується Кодексу Феодосія, то тут санкції кримінально-правових норм було поставлено законодавцем в особливо чітку залежність від соціального статусу суб'єкта злочину. Наприклад, за вчинення одного й того ж злочину (переховування дезертира) володілець або управитель маєтку, в якому цей злочин було вчинено, підлягав смертній карі, а пан (власник) цього маєтку - його конфіскації (7 (рим.), 18, 581 - 16 січня 381). Така диференціація прослідковується у переважній більшості кримінально-правових норм Кодексу Феодосія. З огляду на це стає зрозумілим, чому в Кодексі Феодосія майже відсутні прямі вказівки на обставини, що виключали можливість застосування певних видів покарань.

Але такі вказівки все ж таки є. Наприклад, гідність роду або почесна посада особи, винної у вчиненні злочину, визначались як обставини, що виключають застосування до неї тілесних покарань (7 (рим.), 18, 8-27 лютого 383 (391)).

Крім того, деякі види покарань фактично не могли бути застосовані за певних обставин (навіть за відсутності законодавчого визначення неможливості їх застосування у цих випадках). Наприклад, з огляду на специфічний статус рабів до них не передбачалося застосування конфіскації майна (вони самі виступали як майно, що підлягало конфіскації). Так само й позбавлення певного звання (наприклад, звання клірика - 23 (рим.) - ЗО березня 447) не могло бути застосовано до осіб, які не мали такого звання.

Закон Судний людем наступне джерело. Закон Судний людем”, має 32 статті, в яких обґрунтовується релігійна мотивація системи судочинства, визначення злочинів і покарань. Пам'ятка, що поширювалась як окремий твір, істотно вплинула на розвиток юридичного мислення Східної Церкви та її митрополій. Неабиякої популярності вона набула у Давній Русі як один із текстів у руських списках Кормчої під назвою “Главизни премудрых и верных царей Леона и Константина”. В історико-церковній науці дискутується питання походження давньоруського перекладу “Закону Судного людем”. Російський історик-каноніст О. Павлов переконаний у його болгарському джерелі, оскільки “Закон” діяв у Болгарії вже наприкінці IX ст. як перша національна кодифікація права поряд з кількома візантійськими збірками. Зі свого боку, російський історик права М. Суворов вважає, що на текст вплинули також юридичні твори Західної Церкви (зокрема, латинський пенітенціал VIII ст.). Російський славіст О. Соболевський, здійснивши мовний аналіз пам'ятки, виявив істотну близькість її лексичного матеріалу з перекладами солунських братів, а також наявність у ній давньо-німецьких церковних термінів. Це підтвердили також чеські дослідники В. Прохаска і Й. Вашіца. Їхні спостереження дають підстави пов'язати історію перекладу пам'ятки зі слов'янськими землями, що межували з єпархіями, підвладними Римсько-Католицькій Церкві, тобто з Моравією, Паннонією і Карпатським регіоном, куди в ході культурного обміну потрапило чимало болгарських текстів. Любащенко В. Кормча книга: сторінка з українсько-балканських взаємин // Проблеми слов'янознавства. - 2009. - № 58. - С. 51-53 Закон Судний людем (глава IV) у Болгарії (близько 845-855 pp.) передбачав як покарання за блуд із чужою рабинею грошовий штраф на користь власника рабині та церковний пост строком на сім років. У разі бідності винної особи замість штрафу передбачалася конфіскація майна на користь власника рабині. Тобто, в цьому випадку закон не лише вказував на обставину, що виключала можливість застосування певного виду покарання, а й встановлював заміну цього виду іншим.

Близько 690 року виникла «Правда Іне» - збірник законів, які, були видані, «щоб забезпечені були в нашому народі справедливий закон і справедлива влада». Специфічним, на наш погляд, є те, що ці закони передбачали, перш за все, дотримання церковних канонів. Бучовський В. Вплив церкви на законотворчі процеси в англосаксонському суспільстві наприкінці VII - початку VIII // Релігія та соціум. - 2008. - № 2. - С.39-42 Правда Іне в Англії (кінець VII ст.) передбачала втечу злочинця до церкви як обставину, що виключала можливість застосування до нього смертної кари (п. 5). Те ж саме стосувалось і тілесного покарання (п.5.1.).

Правда Альфреда (п. 14) (кінець IX - початок X ст.) передбачала відповідальність батька за злочини, скоєні його сином, який внаслідок серйозних фізичних вад (глухоти або німоти) не мав здатності ані заперечити, ані визнати свою вину. Очевидно, що в такому випадку відповідальність батька полягала лише у грошовому штрафі та відшкодуванні заподіяних сином збитків («то за злочин нехай платить батько»), а застосування інших видів покарань виключалася.

Закони Кнута (перша половина XI ст.) хоча й не містили норм щодо конкретних обставин, які включали можливість застосування певних видів покарань, але фактично містили загальне правило стосовно індивідуалізації виду й розміру покарання та неможливості застосування окремих видів покарання до певних осіб.

Одним з таких законів була салічна правда. «Салічна Правда» - одна з ранніх давньогерманських варварських правд, пам'ятка права салічних франків, яка згодом діяла на значній території франкської держави. Походження «Салічної Правди» здебільшого пов'язують з останніми роками(507 - 511) правління франкського короля Хлодвіга. Існує широкий діапазон інших поглядів, згідно з якими створення«Салічної Правди» приписується різним правителям франків - від Хлодіона (? - 447 або 448) до Карла Великого (768 - 814).За легендою, відтвореною на початку тексту пам'ятки. Франки після прийняття християнства на трьох зібраннях у різних частинах країни, обговорили і прийняли «Pactus legis salicae», тобто первинний текст «Салічної Правди», що не дійшов донас. Згодом у цей текст вносили численні доповнення і зміни, що закріплювалися королями, капітуляціями та едиктами. Останні новели були внесені за правління Карла Великого шляхом створення Еменданти (Lex Salika Emendanta), що вважалася офіційною редакцією «Салічної Правди». Збереглося близько 80 рукописів «Салічної Правди», найдавніший зяких датується 740 р. Їх поділяють на 5 груп (сімей) (Списки найдавнішої групи містять 65 титулів (глав) і виникли вони як авторизований перепис первинного тексту. Наймолодша група включає списки часів Карла Великого, що містять 70 титулів. Окрім Еменданти, всі тексти «Салічної Правди» записані вульгарною латинською мовою зі вставками франкських слів і висловів. У науковому розумінні «Салічна Правда» не є ні кодексом, ні законом. В ній записані норми звичаєвого права. Цимбалюк О.М «Салічна правда» - як важливе історико-правове джерело епохи середньовіччя // Слов'янський вісник. - 2013. - № 15. - С. 57-62

Салічна правда передбачала заміну штрафу тілесним покаранням або смертною карою у тому випадку, коли винна особа була рабом. При цьому не називалися злочини, за вчинення яких призначалися такі покарання, але чітко визначався розмір штрафу, що підлягав заміні. Тобто, в цьому випадку йшлося про усвідомлення законодавцем неможливості застосування штрафу до раба, який не мав власного майна і сам був майном свого пана, та встановлення на цей випадок заміни того покарання, призначення якого не було можливим.

Приблизно так само вирішувалося питання про заміну покарання у виді кастрації в тому випадку, коли винною особою була рабиня. Тоді кастрація замінювалася штрафом (якщо пан рабині погоджувався сплатити його) або тілесним покаранням.

Отже, розглянуті законодавчі акти передбачали небагато обставин, що виключали можливість застосування певних видів покарань. Це пояснювалося різними причинами. До них належали: казуїстичний характер кримінально-правових норм (особливо це стосувалося Салічної правди) і зокрема - законодавче встановлення нерівності між суб'єктами злочинів залежно від їхнього соціального статусу чи відносин із потерпілим та формулювання на цій підставі окремих норм, що, наприклад, передбачають відповідальність рабів і вільних людей за те саме діяння, а також установлення окремих норм, що передбачали різні міри покарання за аналогічні діяння залежно від статусу потерпілого (особливо це стосувалося Салічної правди та Кодексу Феодосія); нерозвиненість відповідних систем покарань (до них належали насамперед майнові та тілесні покарання); інші чинники, пов'язані з політичними, економічними та ідеологічними реаліями тих суспільств, в яких було сформовано дані законодавчі акти.

Водночас деякі рішення античних і середньовічних законодавців (зокрема заборона застосування смертної кари до неповнолітніх у Законах дванадцяти таблиць) заслуговують на дуже високу оцінку навіть під кутом зору нашого часу.

Розділ ІІ. Період розвитку національного законодавства

Соборне уложення 1649 р. Обставини, що виключали можливість застосування певних видів покарань, були відомі Соборному уложенню 1649 р. Зокрема, відповідно до ст. 15 гл. 22 смертна кара не приводилась у виконання стосовно вагітної жінки. У цьому випадку йшлося саме про виконання покарання, що вже було призначене вироком.

Стаття 3 гл. 22 забороняла застосування смертної кари до батька або матері за вбивство сина або дочки. Проте в цьому разі мова йшла швидше про особливість формулювання санкції спеціальної норми, ніж про звільнення особи від певного виду покарання.

Жалувана грамота дворянству 1785 р. (ст. 15) містила заборону застосування до дворян тілесних покарань. Але ст. 5 Жалуваної грамоти передбачала позбавлення дворянської гідності як покарання за злочини, з дворянською гідністю несумісні. Стаття ж 6 Жалуваної грамоти відносила до таких злочинів ті злочини, за які законом було передбачено як покарання позбавлення честі й тілесне покарання. Отже, виходячи з буквального тлумачення наведених норм, дворяни не підлягали тілесним покаранням, окрім тих випадків, коли вони скоювали злочини, що каралися таким покаранням, і на цій підставі позбавлялися дворянської гідності.

Артикул військовий за безпосередньо військові злочини санкції відповідних артикулів установлював залежно від того, хто вчинив злочин - офіцер або рядовий солдат (артикули 38, 45, 141 тощо). Це пояснювалося насамперед соціальною нерівністю названих категорій осіб, а також неможливістю застосування до рядового солдата такого покарання, як позбавлення офіцерського звання. Однак у випадках вчинення тяжких військових злочинів санкції передбачалися однакові незалежно від чину винної особи (артикул 124 та ін.). Так само, у більшості випадків, однакові санкції передбачалися за вчинення загальнокримінальних злочинів (статевих, майнових, проти життя і здоров'я тощо (артикул 182 та ін.).

Уложення про покарання 1845 р. нерідко встановлювало покарання залежно від суспільного статусу засудженого. Наприклад, тілесним покаранням не підлягали дворяни, священнослужитель, купці, селяни, що обіймали суспільні посади. До домашнього арешту могли бути засуджені лише дворяни і чиновники. Смертна кара не могла бути застосована до осіб молодше 21 року і старше за 70.

Декрет Ради Народних Комісарів України 20 червня 1919 р. «Про відповідальність за порушення постанов продовольчих органів» установлював правило, за яким грошове стягнення, в разі неспроможності до сплати такого, замінювалося позбавленням волі на строк за розсудом суду, з тим, проте, щоби цей строк не перевищував вищого строку позбавлення волі, що призначався за вчинене діяння. Відповідно до ст. 5 відділу 2 цього ж декрету, засуджуючи до сплати грошового стягнення, суд, на випадок неспроможності, визначав і час позбавлення волі, що замінює грошове стягнення.

Циркуляр № 40 Народного комісаріату юстиції (не раніше 15 листопада 1920 р.) «Про оголошення поза законом як міри покарання» встановлював, що революційні трибунали можуть виносити вироки про оголошення поза законом лише за наявності таких умов: коли підсудний не перебуває у владі суду і справу розглянуто заочно на підставі прим. 1 до ст. 1 Тимчасового положення про нарсуди і ревтрибунали (декрет від 4 березня 1920 р.) і коли при цьому підсудного засуджено до вищої міри покарання - розстрілу .

Кримінальний кодекс УРСР 1922 р. у примітці до ст. 33 передбачав, що вища міра репресії не може бути застосована до осіб, які не досягли на момент вчинення злочину 18-річного віку.

Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету 25 жовтня 1922 р. «Про незастосу-вання вищої міри покарання до вагітних» ст. 33 КК УРСР 1922 р. доповнила другою приміткою в такій редакції: «Рівним чином вища міра покарання не може бути призначена або застосована до жінок, що знаходяться у стані вагітності, встановленої лікарським дослідженням». Питання встановлення вагітності та заміни покарання у тих випадках, коли вагітність засудженої було встановлено вже після винесення або набуття чинності вироком, що присуджував до вищої міри покарання, було достатньо чітко врегульовано в Інструкції НКЮ УРСР про проведення в життя постанови.

Президії ВУЦВК «Про незастосування вищої міри покарання до вагітних» 29 грудня 1922 р. (Статті 535-536). Кримінальний кодекс України 1960 р. Згідно з ч. З ст. 29 особам, визнаним непрацездатними, а також особам, які стали непрацездатними після постановления вироку суду, суд міг замінити виправні роботи штрафом із розрахунку чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу за один місяць виправних робіт, а за злочини, що не були корисливими, з того ж розрахунку, але на суму не більш як п'ятдесят мінімальних розмірів заробітної плати, або громадською доганою. Характерно, що в аналогічній нормі чинного КК України (ч. З ст. 57) мова йде лише про осіб, які стали непрацездатними після постановления вироку суду.

Покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон не могло бути застосоване до будь-кого, крім військовослужбовців строкової служби. До того ж направлення в дисциплінарний батальйон замість позбавлення волі не могло застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі (ч. 1 ст. 34 КК 1960 р.).

Отже, встановлена КК України 1960 р. система обставин, що виключали можливість застосування певних видів покарань, була дуже схожа на аналогічну систему, встановлену чинним КК України. Низку відповідних норм КК 1960 р. було практично без змін або з дуже невеликими змінами перенесено до нового КК.

Утім, система таких обставин у чинному КК є набагато ширшою. Наприклад, указівка на певний вік особи, що вчинила злочин, як на обставину, що виключала можливість застосування покарання певного виду, наводилася в КК 1960 р. лише один раз (ч. 2 ст. 25-2). Чинний КК містить п'ять таких посилань на цю обставину (ч. З ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. З ст. 60, ч. З ст. 61, ч. 2 ст. 64). Це пояснюється, насамперед, особливостями тих видів покарань, передбачених чинним КК, які не були відомі КК 1960 р.

Висновок

обставина покарання законодавство

У період середньоввіччя існувала велика кількість нормативно-правових актів, які містили норми, в яких існували обставини, які звільняли від покарання. Такими були: вавилонський талмуд, закони дванадцяти таблиць, кодекс Феодосія, закон Судний людем, правда Іне, правда Альфреда, закони Кнута, Салічна Правда.

Найпершим вітчизняним законом було Соборне уложення 1649 р. За ним слідувала Жалувана грамота дворянству 1785 р., яка містила заборону застосування до дворян тілесних покарань. Також такі обставини містилися в Артикулі військовому, Уложенні про покарання 1845 р.. В радянський період такими обставинами були: Декрет Ради Народних Комісарів України 20 червня 1919 р., Циркуляр № 40 Народного комісаріату юстиції, Кримінальний кодекс УРСР 1922 р., Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету 25 жовтня 1922 р. «Про незастосування вищої міри покарання до вагітних», Кримінальний кодекс України 1960 р. Згідно з ч. З ст. 29

Список використанх джерел та літератури

1. Штейнзальц A. Вавилонский Талмуд. Трактат Таанит. .-- М., Институт изучения иудаизма В СНГ. - 1998. - 326 с.

2. Кірюхін Д.І. Концепт справедливості в давньоримській філософії та праві // Гілея. - 2011. - № 26. - С. 12-24

3. Попсуєнко Л.О. Кодекс Феодосія - нормативне підґрунтя для подальшого розвитку візантійського права / Л.О. Попсуєнко // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. - Одеса: Фенікс, 2010. - Вип. 40. - С. 460-468.

4. Попсуєнко Л.О. Сутнісно-змістовна характеристика Кодексу Феодосія // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. - Одеса: Фенікс, 2011. - Вип. 41. - 360 c.

5. Любащенко В. Кормча книга: сторінка з українсько-балканських взаємин // Проблеми слов'янознавства. - 2009. - № 58. - С. 51-53

6. Бучовський В. Вплив церкви на законотворчі процеси в англосаксонському суспільстві наприкінці VII - початку VIII // Релігія та соціум. - 2008. - № 2. - С.39-42

7. Цимбалюк О.М «Салічна правда» - як важливе історико-правове джерело епохи середньовіччя // Слов'янський вісник. - 2013. - № 15. - С. 57-62

Размещено на Allbest.ru