Два "Саули": інтерпретація біблійного мотиву в творчості Тараса Шевченка і Лесі Українки

11

Два “Саули”: інтерпретація біблійного мотиву в творчості Тараса Шевченка і Лесі Українки

Постаті Лесі Українки і Тараса Шевченка першим міцно пов'язав в національній свідомості Іван Франко, який після півстолітньої смуги епігонського наслідування Кобзаря побачив у юній поетесі могутній талант, рівного якому не було “на всій соборній Україні”. Протягом свого творчого шляху Леся Українка послідовно еволюціонувала від народництва до модернізму. Глибоко шануючи творчість Т. Шевченка, вона не творила з нього культу. У своїх віршах безпосередньо до образу Кобзаря поетеса зверталась тільки в молодості. Але це не завадило літературознавцям співставляти постаті обох письменників та особливості їхнього творчого почерку, що підтверджують, зокрема, численні праці, присвячені творчості Лесі Українки.

Рецепція сучасного стану літературознавства вимагає визнати одними з найактуальніших проблеми компаративістики та інтертекстуальності, які недостатньо розроблялись в минулі десятиліття або ж відзначались однобічністю тлумачення. Плідною, на нашу думку, залишається концепція діалогізму М. Бахтіна, який підкреслював, що будь-яке розуміння є діалогічним за своєю суттю.

Перші кроки до використання методології М. Бахтіна ми вбачаємо в праці Петра Одарченка “Традиції Шевченка в творчості Лесі Українки", де автор основну увагу зосереджує на використанні мотивів “Кобзаря” у творчості поетеси. Дослідник узагальнив зауваження науковців-попередників та накреслив основні напрямки подальшої роботи над зазначеною темою. Однак можливості поєднання двох національних геніїв є значно ширшими за спектром. Вважаємо за доцільне звернути пильну увагу літературознавців на особливості світоглядних позицій двох авторів, порівняння відтворених ними національних архетипів, символів світової культури і т.д.

Добираючи матеріал для співставлення двох визначних письменників, не можна оминути того факту, що в доробку кожного з них є твір під назвою “Саул". Два “українських” Саули досі залишались в різних нішах вітчизняної літератури, але їх зустріч обіцяла бути неминучою. У нашій студії ми спробуємо розглянути ці два твори з метою визначення на однаковому матеріалі проявлених авторами світоглядних та методологічних пріоритетів.

Як відомо, свій перший вірш, присвячений Т. Шевченкові, - “Вмер батько наш" - сімнадцятирічна Леся Українка створила на прохання Миколи Лисенка, а через рік вона написала поезію “На Шевченкові роковини". Однак тільки пізніше написані твори засвідчують усвідомлену поетесою духовну спорідненість з ним.

Водночас нема сумніву, що Леся Українка критично оцінювала спроби канонізувати Тараса Шевченка. Вони нерідко приводили до зубожіння сприйняття творчості письменника, зумовлювали однозначно пласку інтерпретацію його текстів. Свого часу Леся Українка у вірші “Легенда” (1906), пунктирно зазначила, що відбувається з крилатими думками співця (у якому за алюзіями легко впізнати образ Тараса Шевченка), залишеними для нащадків:

... всіх чорнокрилих побілили,

а білих трошки почорнили

і всіх дали позолотить

[1, 340].

А та “позолота", що бряжчить, мов кайдани, “приборкує усім їм крила" і робить жалюгідними. Дослідник Петро Одарченко вважає, що драматичні метаморфози з крилатими думками поета відбувались насамперед через “видавців і виконавців творів Шевченка, які за власним уподобанням переробляли тексти” [2, 42], але, на нашу думку, ці наслідки в громадській думці відбувались не без вини інтерпретаторів, які не завжди спроможні були піднятись до розуміння образів великих поетів, а подекуди просто не помічали їх нових творів. Недарма Т. Шевченко з гіркотою писав на засланні: “Либонь уже десяте літо, // Як людям дав я “Кобзаря", // А їм неначе рот зашито, // Ніхто й не гавкне, не лайне, // Неначе й не було мене” [3, 435]. Відлуння цієї констатації неодноразово можна знайти в листах Лесі Українки. Зокрема 25.10.1904 р. вона пише до матері: “... а в печаті - мовчання. Та що ж, поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії і се не сором" [4, 125-126].

Впадає в око суголосність мотивів деяких ліричних віршів обох авторів. Наприклад, відома поезія Лесі Українки “До мого фортепіано” напрочуд близька до Шевченкового “Огні горять, музика грає... ”. Обидва пронизані щемом усвідомлення, що радощі життя оминають поетів, оскільки вони приречені на випробування долі і самотність. Навколо - музика, сміх, безтурботність, “радість і надія в очах веселих" (Т. Шевченко), “швидкий, гучний таночок чиясь весела виграва рука” (Леся Українка), але ліричний герой охоплений тугою, якою оповиті спогади (у Шевченка) або ж передчуття (у Лесі Українки). Дисгармонійна кульмінація в обох поезіях виражена майже одними словами:

... Тілько я,

Неначе заклятий, дивлюся

І нишком плачу, плачу я.

Чого ж я плачу?

[5, 462].

... Здавило серце почуття гірке.

Чого ж я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було?

[6, 68].

Отже, не можна не побачити в Лесі Українки спадкоємця Кобзаря. Та нерідко беручись за близькі теми, вони трактували їх по-своєму, що зумовлено різними епохами та естетичними кредо авторів, один з яких прислужився українському новому письменству як його основоположник, а інший ґенерував нові ідеї на порубіжжі епох, що позначаються прапором народництва і модернізму.

Твори Тараса Шевченка та Лесі Українки з аналогічними назвами “Саул" не перебували в центрі уваги наукових студій. Перш ніж порівняти ці два твори, слід з'ясувати роль біблійних мотивів у творчості обох авторів. За останнє десятиліття ми стали свідками нового, значно глибшого прочитання християнських мотивів у доробку класиків української літератури. До науковців-піонерів, які не лише висвітлюють християнські мотиви в доробку класиків української літератури, але й реінтерпретують низку творів, слід віднести таких дослідників як В. Сулиму, Г. Сивоконя, Т. Гундорову, І. Бетко, В. Погребенника, Л. Мороз, О. Турган, Л. Голомб, Г. Штоня та ін. На нашу думку, найпроникливішим у своєму підході до цього складного питання зарекомендував себе Євген Сверстюк, що завжди демонструє компетентність і коректність, якої часом бракує іншим літературознавцям.

Небезпідставно Є. Сверстюк вважає, що тяглість християнської традиції в українській літературі зумовлена тим, що мова Святого письма була зрозуміла народу, який всотував в себе поняття добра і зла саме через віру. Власне, біблійні твори - це передусім філософські твори. Тараса Шевченка з його максималізмом, відвертим ворогуванням з ворогом, він вважає саме таким біблійним філософом, і аж ніяк не атеїстом, яким його репрезентували радянські літературознавці. Складніше визначити дилему релігійності та атеїзму щодо Лесі Українки. Віддаючи належне її духовій одержимості, Є. Сверстюк пише: “Але у своїх шуканнях доріг вона далека від культивування релігії, і світло її духовности, мені здається, можна було б порівняти зі світлом погаслої зорі, яка світить і ще довго світитиме отим самим джерелом, але зорі вже нема” [7, 225].

Щоб розглянути два Саули в українському письменстві, насамперед звернемось до відповідного тексту Святого письма. Слід зазначити, що в Старому Завіті взагалі в центрі уваги перебуває життя і діяльність трьох великих царів: Саула, Давида і Соломона, яким присвячені три Книги Царств. Саме вони складають велику трійцю, що уособлюють владу. Не зайве підкреслити, що науковці зближають біблійну постать Саула з великим імператором Суллою, який правив в Священній Римській імперії Х-ХІІІ ст.

За Біблією, Саул (випрошений, вимолений) - перший ізраїльсько-іудейський цар, що став засновником єдиного Ізраїльського царства. Помазаний пророком Самуїлом, він, отримавши ряд перемог над ворогами, завоював прихильність підданих. Однак наказ Бога знищити амалкітян, нащадків грішника Амаліка, він не виконав. З того часу Саулом оволодів злий дух, він втратив своє благородство. Лише юний музика Давид лікував його душу віртуозною грою на гуслях, але і його Саул запідозрив у прагненні заволодіти троном. Востократ збільшилась заздрість царя, коли Давид переміг у двобої велетня Голіафа і став кумиром в Ієрусалимі. Навіть віддавши молодому героєві за дружину свою доньку, Саул переживав гнітючі напади ненависті до нього і намагався вбити противника. Однак Бог не захотів, щоб Саул залишався царем ізраїльтян. У війні з філістім'янами він потерпів поразку і наклав на себе руки. А влада перейшла до його наступника Давида.

У світовому мистецтві є чимало прикладів рецепції постаті Саула. Адже, як зауважив Є. Сверстюк, “Біблійні гори для всіх великих завжди недосяжно високі й вічно манливі”. [8, 367]. Зокрема, в літературі йому присвятили трагедії і драми Вітторіо Альф'єрі, Ієгоаш, Андре Жид та ін. Живописний образ Саула створювали Рембрандт, Доре, Карольсфед, Пітер Брейгель-старший, Борис Лаврентьєв. У музиці відома ораторія “Саул" Генделя. Класичним твором про Саула вважається однойменна трагедія італійця Альф'єрі, написана 1782 року. Вона досить точно ілюструє біблійну історію, міркування головного героя над своїм призначенням та складну гаму почуттів до Давида.

Зовсім не таку мету переслідував Тарас Шевченко. Амбівалентність першого ізраїльського царя у своїй поемі “Саул" він трансформує, показуючи читачеві гротескний образ жорстокого тирана. Починається поема ідилічною картиною абстрактного мирного суспільства до утвердження монархії, коли народ був щасливий простим пастушим життям. Та коли на престолі возвисився можновладець-цар, то настала страшна епоха рабства, знущання над людьми. Саул, перетворившись із пастуха в самодержавця, “заходився царювати": з військом, законами, князями й катами, він забирає худобу й інше майно, осквернює жінок, в роботу-каторгу забирає чоловіків та дітей, “оддає благоволеньє // Своїм всеподданішим голим". Його діяльність нагадує окупанта, який поневолює власний народ:

А Саул

Бере і город і аул,

Бере дівча, бере ягницю,

Будує кедрові світлиці,

Престол із золота кує

[9, 526].

Проте його жорстокість не проходить безкарно: Саул втрачає глузд, і його не рятує навіть потурання найменшим забаганкам, які запопадливо демонструють лакизи із свити. Жертвами його тиранії стає найближча рідня, він мало не вбиває гусляра Давида, якого також Шевченко наділяє епітетом “лукавий". Концепція твору Тараса Шевченка очевидна. Її так формулює Леонід Білецький: “... найбільше зло для вільного народу - царі. Від них - війни й неволя. Поки народ був вільний, доти був щасливий. [...] І такий стан державного ладу став поетові найбільше ненависний. Поет не міг примиритись із царською сваволею, що принесла в народ тільки насильство і неправду” [10, 340].

Художньою особливістю “Саула” є параболічність. Під параболою в античних і середньовічних трактатах мали на увазі розгорнуту метафору, притчу, в якій думка автора розкривається через зображення матеріалу в переносному сенсі. Вперше Тарас Шевченко використав біблійний історичний сюжет для створення своєрідної параболічної сатири на самодержавство в поемі-циклі “Царі". Як справедливо зауважив Ю.О. Івакін, про перспективність для нього “саме такої параболічної історії свідчать написані вже після заслання “Неофіти” й “Саул" [11, 228]. Нагадаємо, що поему “Саул" Тарас Шевченко написав 1860 р., наприкінці свого життєвого шляху, в ній він репрезентує домінанту антропоцентристського мислення, на характерність якого першим звернув увагу Дмитро Чижевський.

Нині ряд авторитетних дослідників стверджують, що “Кобзар" є наскрізь християнською книгою, яка доводить неухильну еволюцію світогляду автора від старозавітних до євангельських вартостей. Зокрема Г. Штонь пише: “Каземат, як на мене, став місцем остаточного прощання в Шевченкові (і з Шевченком) людини “ветхої", на місце якої (не на повсякчас, але в духовному плані назавжди) прийшла людина нова, котра простила своїх ворогів, звільнилася від козацько-гайдамацької революційності” [12, 20]. Не заперечуючи парадигму Шевченкового духовного буття, що виразно підтверджують новозавітні за своїм пафосом твори, які переважали в його творчості останніх літ, мусимо визнати, що Шевченко як пристрасний бунтар, послідовний у своїй імпульсивній ненависті до ворогів, існував до останку в палких рядках “Кобзаря". Його звертання до руйнівної стихії в емоційній природі знедоленої людини не раз піддавались обструкції критиками. І йдеться не лише про В. Бєлінського з його негативним ставленням до ряду творів Шевченка чи про аналіз “гарячого" поета “холодним" (за визначенням Д. Донцова) професором М. Драгомановим, - сам Т. Шевченко говорив знайомим, що не слід його “Гайдамаки” давати читати молодим дівчатам.М. Драгоманов був невисокої думки про останні “противуцарські" твори Шевченка, який все-таки “не міг набрати проти царів іншого матеріалу, окрім того, що давала йому Біблія з її патріархальною деспотією". І далі, очевидно, про поему “Саул": “Цар Шевченка у 1860 р. не пішов далеко од того, яким страхав жидів пророк Самуїл, - що, мовляв, одніматиме в вас жінок і т. ін. ” [13, 59]. Саме таким можновладцям старозавітного типу адресує свої інвективи Кобзар.

Проте осмислення Шевченкового гніву завдяки проникливим аналітикам у ХХ ст. принесло свої результати. Загальноприйнятою стала оцінка, яку, скажімо, вельми точно передає Євген Маланюк - поет, що також болісно прямував від тотального заперечення неправди і несправедливості, від жадоби помсти до прийняття Божого милосердя як найвищого дару життя. Він писав: “Шевченків лютий гнів був завше проявом його великої любові, тієї, що за неї він, людина глибокої й органічної релігійності, - готовий був “проклясти самого Бога” і “душу погубить” [14, 30].

Варто поглянути на Шевченків “Саул" ще під одним кутом зору. Іманентною рисою творчості Великого Кобзаря вважають пророцтво. Власне, великий поет завжди залишає нащадкам думки, які варто знову і знову осмислювати на новому історичному витку. Мрія про царя, нехай “од козлищ і свиней", але - СВОГО, як у людей, привела на престол Саула. Чи не переживаємо ми з вами такий час, коли на хвилі спраги демократії ми, “раби німії", віддаємо в руки кермо держави новим Саулам і їм поклоняємось? Врешті, чи може взагалі бути влада моральною? Не може, відповідає Тарас Шевченко, якщо вона в руках аморальних марнославних людей, вознесених над покірною юрбою. Поема Т. Шевченка надовго залишиться твором-пересторогою, що не втрачає своєї актуальності і нині. Бо горе, як пише Шевченко, не лише в тому, що “ростуть і висяться царі”, але і в тому, що “дрібніють люди на землі". І процес цей є апокаліптичним, якщо не поставити на сторожі них Слово патріотів-гуманістів.

Леся Українка, яка взяла на себе місію будителя нації наприкінці ХІХ століття, здатна була по-шевченківськи не миритись з соціальною наругою. Але її інтерпретація Саула відбувається в зовсім іншій площині і свідчить про модерністські пріоритети поетеси, які вже чітко виразились на зламі століть. Леся Українка не могла не знати Шевченкового “Саула”, який побачив світ 1876 р. в празькому виданні “Кобзаря", і, звісно, його оцінку М. Драгоманова. Навряд чи її бачення антицарських творів останніх років Шевченка принципово відрізнялось від дядькових, що вважав їх “слабенькими по своїй роботі".

Генетичну спорідненість “Саула” Лесі Українки скоріше можна побачити з віршем “Душа моя похмура" лорда Байрона, якого вона глибоко шанувала і перекладала. Поезія Байрона починається такими рядками:

Душа моя смутна.

Мерщій, співець, мерщій!

Ось арфа золота:

Нехай персти твої, пробігши враз по ній,

Розбудять в струнах звуки раю (переклад автора - С. К).

За жанром твір Лесі Українки - монолог. Його пафос - пристрасно-сповідальний. Очевидна принципова стилістична різниця між інтерпретацією біблійної постаті двома видатними українськими поетами: якщо у Шевченка Саул “зовнішній”, то у Лесі Українки “внутрішній"; якщо у Шевченка функція царя-пророка обмежена притчевою роллю, то у Лесі Українки бачимо психологічну спробу проникнути в скрите “Я” коронованої, але нещасливої людини, обтяженої владою. По суті корона Саула прирівнюється до “тернового вінця", яку він отримав не за своєю волею, тому і не до снаги йому її тягар.

Про вдумливе ставлення Лесі Українки до першоджерела твору свідчить чотири фрагменти з Книги Царств, які Леся Українка використовує як епіграфи до свого монологу. Знаємо, що критичне ставлення поетеси до християнства не заважало їй захоплюватись Святим письмом. “В Біблії, - писала вона, - окрім всього іншого, маса дикої, грандіозної поезії, і мені скучно, коли я її довго не читаю... ” [15, 125]. “Саул" Лесі Українки не лише показує нам терзання безумного царя, але й дивовижного слухача арфіста Давида. Отже, перед нами Саул - реципієнт, наділений винятковим талантом сприйняття, здатний відчути, що “музика має божу силу”. Ця тема не була чужою Тарасові Шевченкові, що доводить, скажімо, вірш “Заворожи мене, волхве”, “Ну що б, здавалося, слова…". Однак в творчості Лесі Українки її можна зарахувати до найважливіших лейтмотивів. Згадаймо хоч би її ранній цикл “Сім струн", поезію “Ти, дівчино, життям розбита, грай", або ж знамените народження душі Мавки завдяки чарівним звукам Лукашевої сопілки: від “Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає! ” до останнього прохання: “Грай же, коханий, благаю!". Мелодії Давида також торкаються найглибших пластів єства Саула, підточують кремінь на його серці. В музиці він чує плач над самим собою, колишнім звитяжцем, пригніченим власними думками, що викликані віщуванням лукавого духу про безславний кінець свого царювання. Як пророчиця Кассандра, він наділений даром передбачати майбутнє, але не спроможний вплинути на хід подій, тому в повній мірі відчуває таку ж “трагедію правди”. Давид, який своєю арфою гоїть зболену душу Саула, водночас і його підступний ворог: і цей вузол любові-ненависті до музики цар не може розв'язати, хіба що одурити самого себе ілюзією, що він владар “не тільки тіла, а й душі", тому й не повстане проти нього юнак. Такий же по-наївному дитячий раціоналізм проявляє Ономай у драмі “Кассандра”, який не шукає кохання своєї обраниці, оскільки певен: “Як буде тіло це моє, то де ж подінеться душа, адже й вона тоді моєю буде". Проте даремним було сподівання обох: буття душі, а тим більше духу тіло не втримає в своїх обручах, і влада над ними завжди примарна. В мить усвідомлення цієї аксіоми імпульс гніву змушує Саула замахнутись на життя Давида, прибивши його списом до муру. Та, навіть зоставшись один, він не знаходить спокою, позаяк у Давидові він бачить не лише свою погибель, яку відганяє, але й порятунок, якого він себе позбавив. Як і в багатьох своїх творах, Леся Українка уникає однозначного розв'язання конфлікту. Монолог завершується трагічним звертанням в нікуди:

Моя дитино люба!

Мій хлопчику лагідний! Де ти, де ти?

Невже мене ніхто не порятує?

[16, 215].

Отже, Саул, що страждає, у Лесі Українки, мало чим нагадує Шевченкового розпусника і самодура. Між часом створення образів - майже містичні 40 років. І дві іпостасі Саула в зображенні українських письменників переконливо доводять, що за цей період, не зважаючи на стримування літературного процесу епігонами Кобзаря, відбулись кардинальні зрушення: поет, перебуваючи в далеко не сприятливих умовах заблокованої культури, все ж доцільним вважає звертатись не лише до етичних, але й естетичних проблем.

Під “Саулом" Лесі Українки стоїть дата: 19.11.1900 р. Чотирма днями раніше вона написала в листі до О. Кобилянської: “Ви артистка, - в нашій публіці не дуже теє ціниться, але я се люблю над усе" [17, 195]. Як артистка, що розмірковує над таїною сили мистецтва, Леся Українка і виступила у своєму монолозі “Саул”.

Таким чином, ці два несхожих між собою твори підтверджують неухильний поступ української літератури. Соціальна поляризація, характерна для художнього світу Т. Шевченка, зумовила тираноборчий зміст і пафос його притчі про Саула. Натомість Леся Українка спрямовує вістря художнього аналізу на болісний процес розщеплення людської свідомості, її блукання в нетрях оманливих сподівань у координатах, окреслених мистецтвом і владою. Вивчення трактування того чи іншого знакового образу світової культури в українському письменстві не лише дозволяє простежити своєрідність інтеграційних процесів, воно відкриває перспективи пізнання діалогу митців як виразників своєї епохи, поглиблює комплексне осмислення важливої площини національної літературної творчості.

Література