Внутрішньо–сімейні відносини в українській родині в новітній період історії України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Історичний факультет

Кафедра історії України

КУРСОВА РОБОТА

З Етнографії України

на тему: Внутрішньо-сімейні відносини в українській родині в новітній період історії України

Полтава - 2013

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Поняття «сім'я», типи та форми

1.1 Історичні типи і форми української сім'ї

1.2 Українська родина ХХ століття

1.3 Сучасна українська родина

1.4 Рівні родинних стосунків

Розділ ІІ. Внутрішньо - сімейні відносини в українській родині

2.1 Стосунки між чоловіком та жінкою

2.2 Стосунки між батьками і дітьми

2.3 Стосунки між дітьми

2.4 Ставлення до людей старшого віку

2.5 Звичаєво правові норми сімейної обрядовості

Висновки

Додатки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Сучасне суспільство зовсім не замислюється про своє майбутнє. У світі панують ненависть, злість, жорстокість, і зовсім немає місця для розуміння, добра, любові. Всі ці та інші позитивні якості повинні виховуватися в людині змалечку. Сім'я є тим осередком знань, який допоможе нам бути людьми. Але на сучасному етапі існування родини вже побутують не ті норми етики й моралі. Родина, в більшості випадків, перетворилася на існування чоловіка й жінки заради продовження роду та престижу. Ми забуваємо про те, що починаючи з народження й до самої смерті, людське життя пов'язане з родиною. Родина -- наш захист в кризових умовах, найважливіше у житті кожного, світ, де людина може бути сама собою, де її вислухають і оцінять, зрозуміють все з півслова, або зовсім без слів. Якщо в сім'ї панує любов та взаєморозуміння, всі негаразди видаються не такими страшними. Мабуть, всі погодяться: заради створення цього світу варто пожертвувати непоступливістю та безтурботністю «вільного» життя? Звісно, ілюзія можливості відгородитися в сім'ї від суспільства з його болючими проблемами, забезпечити захищений простір приватного життя швидко руйнується в умовах нашого сьогодення. Плавання сімейного корабля в бурхливому морі життя залежить від багатьох соціальних і психологічних чинників. Адже, саме ці чинники впливають на розвиток родини, виховання в ній моральних цінностей. Звичайно, щастя вимірюється не тільки гаманцем, але і духовними цінностями. Втративши національні сімейні традиції, сучасне українське подружжя намагається копіювати американський спосіб життя -- з його прагматичними зв'язками, повною матеріальною незалежністю її членів тощо. Споконвіку в основі української сім'ї були взаємоповага, підтримка, взаєморозуміння. Шлюби укладалися один раз і на все життя.

Соціалізація особистості в родині залежить від стосунків всередині родини, авторитету і влади батьків. На сучасну сім'ю впливають також всі ті зміни, що відбуваються в країні: накопичення знань, технологій, криза політичної та економічної системи. Сім'я - це не тільки шлюбна група, але і соціальний інститут. Тобто, в родині зосереджується система стосунків, система зв'язків не тільки чоловіка й жінки, алей дітей, та всіх родичів. Саме в сім'ї людина пізнає етичні правила, набуває досвіду їх застосування, вчиться розуміти і допомагати. В українській родині відбиваються різноманітні взаємовідносини, що мають місце в суспільстві, - економічні, політичні, духовні. Спосіб виробництва, в якому формується та розвивається сім'я, має значний вплив на моральні норми та принципи її взаємин з навколишнім соціальним середовищем, удосконалення соціально-побутових відносин, економічну незалежність членів сім'ї, створення можливостей для духовного та соціального розвитку кожного з них. З удосконаленням суспільних відносин істотно змінюються такі функції сім'ї, як потреба чоловіка та жінки у шлюбі, батьківстві й материнстві, відтворенні, вихованні та соціальній адаптації дітей, а економічна та господарсько-побутова функції набувають нового змісту.

Названі зміни в ієрархії функціональної будови сім'ї відображають, однак, лише загальні тенденції історичного розвитку сім'ї. Кожна конкретна сім'я, безумовно, має свою унікальну ієрархію функцій, що відображає особистісні особливості подружжя, сімейні цінності, соціокультурні, національні, етнічні традиції, особливості історичної епохи.

Мета роботи: дослідити становлення та еволюцію внутрішньо-сімейних відносин української родини впродовж XVIII - XX століть, виокремити традиційну основу родинної обрядовості на сучасному етапі в українському суспільстві.

Завдання: Розглянути походження сім'ї та її еволюцію в традиційному суспільстві, в тому числі, типи і функції сім'ї; розглянути розвиток інституту сім'ї на сучасному етапі, розглянути майбутнє сім'ї. Ознайомитися з поняттям «сучасна українська сім'я», розглянути рівні родинних стосунків в українській родині та стосунки між всіма її членами.

Об'єкт дослідження: весільно-шлюбна обрядовість українського народу. Внутрішньо - сімейні відносини в українській родині в новітній період історії України.

Предмет дослідження: розвиток стосунків в українській родині у різні етапи історії України. Вплив економічних, соціальних і політичних причин на їхнє формування.

Хронологічні рамки: кінець XVIII століття і до сьогодні.

Наукова новизна: на основі опрацьованих наукових і літературних джерел ознайомитися з еволюцією шлюбно-сімейних відносин у різний історичний час України.

Практична новизна: дізнатися про сімейні стосунки у родинах старшого покоління, використовувати українські сімейні традиції у власній сім'ї та повчати наступне покоління.

Дана курсова робота складається зі вступу, двох розділів, додатків, висновку та списку використаної літератури.

Джерельною основою дослідження даної проблеми стали матеріали з основ психології, психології стосунків, педагогіки. Опрацьовані наукові джерела за редакцією О. Воропая, С. Павлюка [204-225], праці відомих українських соціологів. Також використовувалися матеріали з журналів, всесвітньої мережі інтернет. Зверталася увага на матеріали як українських, так і зарубіжних авторів.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ «СІМ'Я», ТИПИ ТА ФОРМИ

1.1 Історичні типи і форми української сім'ї

Виникнення і розвиток української сім'ї досліджені ще недостатньо. Наука досі не відповіла остаточно на питання, які тип і форма сім'ї були первісними в Україні: чи був невпорядкований у статевих відносинах гурт жінок і чоловіків, чи стосунки будувалися на груповому подружжі, в якому всі мужчини певної групи були чоловіками всіх жінок тієї ж групи. Не виключена можливість існування на початках поліандрії (від грецьких слів polys -- численний і andros -- мужчина) -- одна жінка мала кількох чоловіків; полігамії (від грецьких слів polys -- численний і gamos -- шлюб) -- багатоженства або моногамії -- один чоловік мав лише одну жінку. [16, ст. 207]

Сім'я завжди була основою суспільства, тому тип і форма її залежать від національних особливостей народу, соціальних та економічних відносин і змінюються разом з ними. Відомі нам історичні та археологічні матеріали свідчать про існування в Україні моногамної сім'ї від часу заселення її території. Ця форма сім'ї є найпоширенішою і на сучасному етапі.

Тип моногамної сім'ї визначається кількістю шлюбних пар і кровно споріднених членів у ній. За цією ознакою українські сім'ї можна поділити на прості, які ще називають «малими», «елементарними», «нуклеарними» (від латинського слова nucleus -- ядро), «індивідуальними», і складні, що відомі також під назвою «великі», «нерозділені».

Проста сім'я складається з однієї шлюбної пари (чи одного з батьків) з неодруженими дітьми (або без них). Вона може бути кількох різновидів: подружня пара; повна сім'я -- батьки та діти; неповна сім'я -- один з батьків і діти.

Серед українців традиційно переважали різні підтипи простих сімей. Найбільш поширеною в Україні в XIX -- на початку XX ст. була повна проста сім'я. Дуже рідко зустрічалися сім'ї, які складалися лише з подружжя. Питома вага таких сімей серед інших типів наприкінці XIX ст. становила лише 7 %.

Інколи в українських селах траплялися неповні сім'ї. Як правило, вони виникали внаслідок смерті одного з подружжя і дуже рідко -- через розлучення. Єдина причина розлучення, яку до певної міри могла якщо не виправдати, то хоча би зрозуміти громада, -- це відсутність дітей. Загалом у народі засуджувалась невірність, люди були проти розірвання шлюбу. Такої ж позиції дотримувалась церква.

Часом з різних причин чоловік чи жінка полишали свою сім'ю і створювали нову, в якій жили «на віру» (без церковного шлюбу). У селі такі невінчані подружжя не вважалися за сім'ї. До них ставилися негативно, оскільки такий крок вважався гріхом.

Вдови і вдівці з дітьми, які становили основну частину неповних сімей, намагалися якомога швидше одружитися. Щоправда, в народі засуджувалося повторне одруження раніше, аніж через рік по смерті чоловіка чи жінки. Часто траплялося, коли вдови і вдівці, які були сусідами, об'єднувалися на чоловічі та жіночі роботи.

Складна сім'я складається з декількох кровно споріднених простих сімей, кожна з яких може бути повною чи неповною і включати інших родичів. Існує кілька різновидів складної сім'ї: батьківська -- одружені сини і доньки живуть разом з батьком; братська -- після смерті батька одружені брати і сестри продовжують жити під одним дахом.

Перехідним типом між простою і складною є розширена сім'я. Вона складається з однієї подружньої пари з дітьми і окремих близьких чи далеких родичів (наприклад, хтось з батьків чоловіка або жінки, їхні неодружені брати або сестри та ін.). Часто цей тип сім'ї існував досить тривалий час.

Невідомо, чи спочатку виникла проста сім'я і вже пізніше під впливом різних факторів розрослася до складніших типів, чи, навпаки, проста сім'я виникла внаслідок її відокремлення з великої. З певністю можна лише передбачати існування простої сім'ї в Україні вже в період пізнього палеоліту (35-- ІІ тис. до н. е.). Як розвивалися ці типи сім'ї далі, яка була питома вага кожної з них на певному етапі розвитку українського народу -- це питання, які ще чекають на свого дослідника.

Незаперечно, що від заселення України і до нашого часу співіснували різні типи сім'ї: проста, складна і розширена. Вони зазнавали відповідних змін: прості розросталися до складних чи розширених або, навпаки, складні розпадалися на прості.

У добу Київської Русі на допомогу археологічним розвідкам приходять писемні джерела, які значно розширюють можливість об'єктивного аналізу родинного побуту українців. Власне з них ми дізнаємося про переважання у ці часи простих сімей. Про це свідчать деякі пункти «Руської Правди» Ярослава Мудрого, які регулюють розподіл майна між братами, дітьми, а також право спадкування хати меншим сином.

На більшій частині території Київської Русі мешканець давньоруського села -- селянин-смерд був самостійним виробником, який мав усе необхідне для ведення власного господарства. Сім'я його налічувала в середньому шість-сім осіб, про що свідчать розміри селянських жител.

Особливістю розвитку української родини є постійний потяг до створення окремої індивідуальної сім'ї. Це пояснюється певними психологічними рисами і своєрідністю національного характеру: українець найвищою цінністю вважає свободу, приватну власність і господарство, хоч би на крихітному клаптику землі.

У наступні століття після Київської Русі прості типи сім'ї щораз більше переважають над складними. В результаті цього процесу наприкінці XIX ст. в Україні було вже 84 % простих сімей і лише 16 % складніших типів. Інколи під впливом різних економічних і соціальних явищ відбувалися зворотні зміни. Наприклад, у середині XIX ст. у поміщицьких селах на Київщині люди намагалися жити великими сім'ями, бо від кожного двору потрібно було йти на панщину. Більш складні типи сімей виникали також унаслідок стихійних лих. [ 16, ст. 208 - 210 ]

1.2 Українська родина ХХ століття

Великих й істотних змін зазнала українська сім'я у XX ст., з його війнами, революціями, докорінними політичними і соціально-економічними перетвореннями, десятиліттями тоталітаризму, репресій, воєнних лихоліть, масштабних міграцій і насильних депортацій.

У зв'язку з масовим відпливом населення зі села, бурхливим процесом урбанізації в Україні дуже зросла кількість міських та різко зменшилась кількість сільських сімей. Із 30-х років і особливо в післявоєнні роки стала загрозливою реальністю тенденція старіння села, постійне зменшення в ньому кількості молодих сімей. Якщо в минулому створювалися здебільшого соціально однорідні подружжя (селянин одружувався з селянкою, бідний з бідною, багатий з багатою, робітник з робітницею, ремісник з дівчиною того ж середовища, інтелігент з інтелігенткою), то в радянський час стала характерною особлива соціально-змішана сім'я, яка об'єднувала людей різного стану, професій, освіти: селянина-землероба і вчителя, робітницю і лікаря, працівника торгівлі та механізатора... Різко збільшилася кількість національно-змішаних шлюбів. Переважаючою стала мала молодіжна сім'я, що складається з подружжя, одного-двох дітей і в окремих випадках -- одного з батьків чоловіка або жінки (в середньому 3,3 особи). [ 7, ст 85 ]

Оскільки послабилися функції сім'ї як домашнього виробничого колективу, почав розмиватися і традиційний внутрішньосімейний розподіл обов'язків. Він уже ґрунтується не стільки на статево-вікових засадах, скільки на особистих якостях членів сім'ї і на мірі зайнятості їх у суспільному виробництві, навчанні. Жінка як і чоловік, працювала на виробництві, вносячи значну частку до сімейного бюджету. Водночас вона переважно залишалася господинею дому, головною розпорядницею сімейного бюджету. Раніше це було лише правом господаря -- глави сім'ї. У зв'язку з цим і роль глави сім'ї, яка здебільшого традиційно зберігалася за чоловіками, була часто лише номінальна. Фактичний лідер у сім'ї -- те подружжя, котре вміє об'єднати її членів і позитивно впливати на психологічний стан.

Однак поряд з привнесеними новою добою безсумнівними свіжими моментами в шлюбно-сімейній сфері життя українського народу маємо чимало втрат і злоякісних породжень. Уже в перші роки радянсько-більшовицького режиму інститутові сім'ї нанесені відчутні удари різними лівацькими перегинами з гаслами "революційної" заміни сім'ї "вільною любов'ю", "націоналізації" жінок, "одержавлення" дітей, ломкою і нехтуванням традиційних народних устоїв шлюбно-сімейних відносин, законодавчим звільненням їх від освячення церквою і контролю громади, з нечуваною і досі легкістю укладення шлюбів та їх розірвання, безвідповідальністю у ставленні до дітей. Реальна нетривкість сім'ї в Україні (кожний третій з укладених шлюбів руйнується), тисячі дітей-сиріт при живих батьках, покинутих жінок і батьків з дітьми, "забутих" дітьми батьків -- переконливий доказ цьому.

Дуже негативно позначились на сім'ї насильна ломка як "буржуазного пережитку" характерної для українців стійкості селянського господарства; масштабна системна робота спрямована на знищення християнсько-релігійних засад сімейного побуту, підриву національних коренів сім'ї. Наша наука ще має сказати, в що обійшлися українській сім'ї політика "воєнного комунізму", насильна колективізація, голодомори, війни, наступ войовничого атеїзму, сталінські та брежнєвські репресії, русифікація, зворотний ефект так званого розкріпачення жінки і зрівняння її у правах з чоловіком, павликоморозівська орієнтація виховання дітей та ін. Сказати це треба не лише в ім'я "Історії-правди", а й для пошуку засобів стабілізації, зміцнення й оздоровлення сучасної української сім'ї. Одним з таких засобів може бути пізнання і використання кращих надбань багатовікового досвіду сімейно-побутової культури українського народу. [ 21 ]

1.3 Сучасна українська родина

Сучасні українські сім`ї дуже відрізняються від сімей початку минулого століття. За короткий час змінилося дуже багато: сімейні цінності, пріоритети. Багато сімей розпадається. Експерти та соціологи запевняють, що нині модель української сім`ї наближається до європейської та американської. Особливо це стосується шлюбного віку, який зростає. Молоді люди не поспішають одружуватись. Середній вік одруження чоловіків становить 30 років, жінок -- 27. Стало «модно» не реєструвати шлюби, як кажуть у народі, жити на віру. Щоправда, така «мода» зовсім не відповідає українській традиції, але коли вже є таке, то головне знаходити спільну мову та любити один одного, тоді і добробут та щастя буде. Громадянський шлюб не зменшує ступінь переживань і болю від розлучення. Радше, збільшує. Оскільки людей, по суті, нічого не зв'язує, немає за що зачепитися. Людина почувається непотрібною.

Стереотипне уявлення про повну сім'ю - мама, тато, син і дочка. Проте реальність сучасного світу інакша. Ще на початку 60-х років і протягом двадцяти років українська родина в середньому складалася з чотирьох чоловік -- батько, мати, двоє дітей. У 90-х цей показник почав невблаганно падати і сучасні українські сім'ї дуже різні. Вже тільки перелік їхніх назв - «благополучна», «проблемна», «молода», «неповна», «багатодітна», «заможна», або «малозабезпечена», -- яскраве тому підтвердження. Нині в Україні більшість сімей -- неповні. Статистика каже, що понад два мільйони з них складається переважно з матері (їх понад 76,3 відсотка) і в таких сім'ях виховується 1,5 мільйона дітей. У надзвичайно складному становищі опинилися багатодітні й неповні сім'ї, а також сім'ї з дітьми або батьками-інвалідами. [ 14, ст. 13 - 14 ]

Звичайно, щастя вимірюється не тільки гаманцем, але і духовними цінностями. Втративши національні сімейні традиції, сучасне українське подружжя намагається копіювати американський спосіб життя -- з його прагматичними зв'язками, повною матеріальною незалежністю її членів тощо. Споконвіку в основі української сім'ї були взаємоповага, підтримка, взаєморозуміння. Шлюби укладалися один раз і на все життя. А нині щороку в Україні реєструється близько 400 тисяч шлюбів. А близько 200 тисяч пар - розлучається. Третина сімей розпадається протягом перших чотирьох років шлюбу, а ще через п'ять років розбігаються 30% сімей. І дуже рідко в основі цих розлучень - невирішувані проблеми. Найчастіше це просто небажання зрозуміти та прийняти думку іншого, поступитися, неготовність взяти на себе відповідальність за майбутнє та будувати рівноправні відносини з обранцем, надто висока вимогливість (але чомусь не до себе, а до партнера по шлюбу), звичайні побутові суперечки. Саме об це розбивається сьогодні більшість шлюбів. І, звичайно, не лише в Україні, а в усьому світі. [ 19]

Так, на сьогодні в українських сім'ях підвищився інтерес до національної культури, переважна більшість вважає сім'ю однією з найвищих цінностей та мріє про двох і більше дітей. Але негативні фактори переважають. І про це красномовно свідчить невтішна статистика. Щоправда, зниження народжуваності - загальносвітова тенденція. Рівень народжуваності навіть у країнах, сім'ї яких традиційно є багатодітними (ще півстоліття тому - шестеро дітей на кожну жінку), стрімко впав нижче трьох. У розвинутих країнах цей показник уже давно становить менше двох дітей. А це рівень, який забезпечує стабільне відновлення населення. Процвітає народжуваність лише у країнах Сходу та Африки.

Щодо України, то наші співвітчизники народжують мало, оскільки мають всі підстави боятися тих проблем, які виникнуть із появою дітей. Адже, незважаючи на декларовану державою підтримку молоді та допомогу сім'ям з дітьми, стан багатьох українських сімей критичний. Чоловік та жінка мусять зважувати всі «за» та «проти», перш ніж наважитися на дитину, бо з появою нового члена сім'ї вони опиняються сам на сам з усіма проблемами, навіть не зважаючи на соціальну допомогу, яку дає Президент України.

Важливим фактором зниження народжуваності завжди були, лишаються і будуть погані житлові умови. Особливо скрутно в сім'ях, де росте двоє і більше дітей. Отримати молодіжний житловий кредит дуже складно. Ускладнюють життя низькі заробітні плати. Одну дитину молоді сім'ї ще народжують (більшість саме для цього й одружується), але друга, а тим паче третя - для багатьох недозволена розкіш, просто фантастика. З кожним роком невпевненість молодих сімей у завтрашньому дні лише зростає. Сім'ю з середніми статками народження дитини автоматично відкидає за межу бідності, бо втрьох доводиться виживати на одну зарплату.

Ще одна відносно нова для України модель стосунків -- родини «нових українців». Більшість сімей таких «нових українців» було створено задля взаємної вигоди: він їй -- певний рівень життя, вона йому -- свою вроду. У такій родині цілком інакша модель стосунків -- психологічних, культурних, інше виховання дітей. Глибоких почуттів немає за визначенням. Стосунки будуються за відпрацьованою моделлю -- дитина, гувернантка, хороша приватна школа -- бо так заведено, так модно.

Важко сказати, якою зрештою стане класична українська родина. Але поки що переважає такий її тип, де позитивні старі традиції вже не діють, а нові норми ще не склалися.

Багато сучасних дівчат не уявляють себе в ролі дружини, хорошої матері. Вони бачать себе моделлю, жінкою, створеною для розкошів. Мріють про успішну кар'єру. Споконвічні природні функції жінки стираються. Формування понять, «що таке добре та що таке погано» починається в дитини з 7 до 14 років -- часу матері, котра відповідає за формування цієї сфери. Але сьогоднішні мами самі мають проблему стертих понять, вони й самі не уявляють, що справді добре, а що погано. [17]

1.4 Рівні родинних стосунків

Чи знаємо ми своїх предків -- не тих лише, про яких вчимо у школі з історії, а предків нашої власної родини? Чи можемо ми, принаймні, відповісти, ким нам доводяться, скажімо, сестри брата рідного діда, син або дочка сина брата матері дружини? Найдальший родич, кого з достатньою певністю ми ще можемо визначити, -- це прадід та правнук -- по лінії прямого споріднення -- та двоюрідний брат і сестра -- по бічній лінії. І це, власне, не дивно, адже нині рідко хто спілкується з далекими родичами, замикаючись у найпростішому сімейному колі. Коли ж виходити зі зростаючих потреб у пізнанні сімейного коріння, то цих знань, звичайно ж, замало.

Структура української системи споріднення включає дві основні групи -- родичів і свояків (родичів через шлюб), котрі у свою чергу поділяються на чотири угрупування: члени сім'ї, близькі родичі, родичі, далекі родичі.

Ще півтора століття тому до членів сім'ї належали практично всі генерації, що групувалися довкола шлюбної пари найстаршого покоління: це батьки, їхні одружені й неодружені діти та онуки, правнуки, їхні дружини й чоловіки -- велике коло прямих і бічних родичів. За чисельністю такі сім'ї становили 50--60, а іноді й до 100 осіб і називалися відповідно -- великими. Нині ж сім'ї переважно малі (і за кількісним складом, і за функціями), навіть прості, а нерідко й нуклеарні. Разом із тим вони зберігають усталені назви споріднення та традиційні форми звертання.

Уся система спорідненості включає таких її членів: батька, сина, діда, онука, правнука, дядька, племінника, брата у перших (рідного), брата у других (двоюрідного), троюрідного брата, двоюрідного дядька, внучатого племінника, двоюрідного діда -- по чоловічій лінії; бабку, матір, дочку, онуку, сестру у перших, сестру у других і т. д. -- по жіночій.

До членів сім'ї належать, як правило, лише такі родичі й свояки: батько (тесть), син (зять), брат -- по чоловічій лінії; мати (свекруха), дочка (невістка), сестра -- по жіночій лінії.

До близьких родичів: дід, онук, племінник, двоюрідний брат і відповідно -- бабка, онука, племінниця, двоюрідна сестра.

До родичів: прадід, правнук, двоюрідний дід, двоюрідна бабуся, правнучка, прабабка.

До далеких родичів, котрих в народі ще називають «сьомою водою на киселі», належать четвероюрідні брати, сестри, племінники і т. д.

В українській сім'ї та сімейному роді традиційно побутують також усталені звертання до того чи іншого родича або свояка. Молодші, звертаючись до старших, не доводяться сватами; брати чоловіка для жінки -- дівери, брати дружини для чоловіка -- шуряки і т. д. [ 2, ст 105 -110]

Сімейний Кодекс Укоаїни поділяє учасників сімейних відносин на три групи, виходячи із того, які сімейні відносини можуть виникати між ними.

· До першої групи учасників відносяться:

· - Подружжя, під якими розуміються фізичні особи різної статі, між якими існує зареєстрований шлюб (ст. 21 СК).

· - Батьки - чоловік та жінка, які є батьком та матір`ю дитини.

· - Дитина - це фізична особа до досягнення нею повноліття.

· - Усиновлювачі та усиновлені

· Другу групу суб`єктів сімейних відносин складають:

· - Баба і дід - особи, які є батьками матері або батька фізичної особи.

· - Прабаба та прадід - особи, які є батьками баби або діда.

· -Внуки - діти дітей фізичної особи.

· -Правнуки - внуки дітей фізичної особи.

· - Рідні брати та сестри. Брати та сестри бувають повнорідні, тобто такі, які походять від спільних батьків (батька та матері) та неповнорідні (ті, які мають одного з батьків спільного, а інших - окремих). Неповнорідні брати та сестри поділяються на єдинокровних або тих, що мають спільного батька та різних матерів, та єдиноутробних або тих, що мають спільну матір та різних батьків.

· - Мачуха та вітчим. Мачухою вважається дружина батька, яка не є матір`ю його дитини та не усиновила її. Відповідно вітчимом є чоловік матері, який не є батьком її дитини та не всиновив її.

· - Падчерка та пасинок - діти одного з подружжя по відношенню до іншого з подружжя, який є їх мачухою або вітчимом.

· До третьої групи учасників сімейних відносин СК відносить інших суб`єктів (членів сім`ї). Це може бути опікун або піклувальник дитини, патронатний вихователь тощо.

· Перелік родичів, відносини між якими не регулюються Сімейним кодексом України:

· - Двоюрідні брати та сестри, якими є діти рідних братів та сестер по відношенню один до одного;

· - Тітка та дядько - рідні брати або сестри когось з батьків по відношенню до дитини;

· - Племінники та племінниці - діти по відношенню до рідних братів та сестер батьків;

· - Інші родичі за походженням, якими визнаються особи, що мають спільного предка. [ 13 ].

РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНЬО - СІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ

2.1 Стосунки між чоловіком та жінкою

У великій нерозділеній сім'ї глава (дід, батько або при їх відсутності -- мати, старший брат) був наділений великою владою. Він розпоряджався майном сім'ї, розділяв обов'язки між її членами, організовував і контролював господарську діяльність, стежив за релігійно-моральним життям кожного з членів сім'ї, вихованням дітей, дбав про злагоду, порядок. Його слово було вирішальним у полагодженні сімейних справ і конфліктів, а розпорядження і вказівки мали виконуватися беззастережно. Однак ця влада не була необмеженою і не могла бути деспотичною в сім'ї. Господар повинен був рахуватися з думкою всіх дорослих членів сім'ї, у всьому служити їм добрим власним прикладом, важливі справи мали вирішуватися на сімейній раді.

В малій сім'ї главенство також традиційно належало чоловікові, батькові, йому зобов'язані були коритися всі члени сім'ї, він виконував основну чоловічу господарську роботу, відповідав за благополуччя і внутрішній лад у сім'ї перед громадою.

Етнографічні матеріали засвідчують пильну увагу в народному середовищі до внутрісімейних відносин і узалежнення їх передусім від взаємин подружжя -- чоловіка і жінки. Такий погляд узагальнений у філософії народних прислів'їв і приказок: "Не потрібен і клад, коли у чоловіка з жінкою лад", "З добрим подружжям і горе розгорюєш", "Найкраща спілка -- чоловік і жінка" та ін.

Патріархальні устої сім'ї робили жінку залежною і підневільною від чоловіка. "Муж жоні -- закон", -- гласить народне прислів'я. З таким становищем жінки пов'язані різні зловживання чоловіка, важка доля, особливо молодої невістки в сім'ї чоловіка, яка повинна була покірно терпіти химери лихої свекрухи, угоджати іншим членам сім'ї. Характерні аспекти недолі жінки у давній сім'ї відображені у фольклорі, зокрема численних народних піснях і творах української народної літератури.

Водночас, як уже зазначалося, в умовах історичного буття склалися і певні особливості місця та ролі жінки в українській сім'ї.

В великій нерозділеній сім'ї жіноче, хатнє господарство велося під керівництвом старшої господині -- найчастіше матері (свекрухи) у батьківській сім'ї, жінки старшого брата -- у братській сім'ї. Тут мали місце різні несправедливості в розподілі обов'язків, ставленні старших до молодих невісток. Але глава сім'ї повинен був стежити, щоб нікому не чинилася кривда. Уклад малої сім'ї, в якій усе господарство ґрунтується на праці подружньої пари, забезпечувало жінці більшу самостійність і більші права. Велике значення мало і те, що, згідно з народним звичаєвим правом, кодифікованим з часів "Руської правди" і в писаному законодавстві, придане, посаг, які приносила жінка у сім'ю чоловіка, залишалися її особистим майном.

Здавна в сім'ї утвердився певний традиційний розподіл праці на "чоловіче діло", "жіноче діло", "спільну працю". До чоловіка належало все "надвірне господарство" (обробіток землі, будівництво, обмолот зерна, догляд за худобою, виготовлення сільськогосподарського інвентаря, забезпечення паливом, кормами для худоби та ін.), до жінки -- "хатнє" (підтримання порядку в хаті і біля хати, готування їжі, обробіток городу, прядіння, виготовлення тканини, шиття одягу, догляд і виховання дітей тощо. Чоловічі й жіночі роботи можна поділити на сезонні та постійні, щоденні. Ось що розповідали люди на Київщині про сезонні чоловічі роботи: «Весною чоловіки орють і сіють, уліті -- косять. Як спорають жито, то одразу лущать скибовцем стерню. Це чи не найтяжчий час для селянина, бо вдень виконує вищезгадані роботи, а вночі снопи возить. Після жита порають біля вівса, потім -- коло проса і гречки. Далі чоловіки молотять. Восени картоплю копають і возять додому, а буряки -- до заводу. Зимою чоловік їздить «під хуру» -- дошки везе, жида якого до вокзалу повезе чи що інше. До млина їздить, січку ріже, жінці плаття з річки принесе або кіньми везе на річку. Як добрий чоловік, то взимку має більше часу жінці допомагати: свиням їсти виносить, воду внесе в хату, солому, картоплю з погреба, порається коло худоби на дворі».

Постійними обов'язками чоловіка, наприклад, у західній частині Поділля, були: виконувати всю роботу в полі; доглядати за кіньми; привезти дрова з лісу; забезпечити будівельним матеріалом, камінням під забудову; відбути шарварок (спільна робота з односельцями на ремонті дороги); доглядати за садом, огорожею коло обійстя; ремонтувати і набувати сільськогосподарський реманент; доглядати за бджолами; брати ліцензію на вирощування тютюну та ходити коло нього; позичати гроші; сплачувати податки; ходити на раду і взагалі репрезентувати сім'ю перед світською та церковною владою.

Цей перелік чоловічих робіт характерний для землеробських районів України. На Гуцульщині, де тваринництво традиційно було провідним у господарстві, до обов'язків чоловіка, перш за все, належали роботи щодо утримання худоби, заготівлі для неї корму. Влітку багато часу забирало косіння, громадження, сушіння та складання сіна в стопи. Чоловік заготовляв дрова і деревину для різних господарських потреб, сам виготовляв простіші предмети побутового вжитку, займався полюванням, пасічництвом, випасанням худоби на полонині.

Якщо чоловік більшість робіт виконував поза хатою, то жінка -- навпаки. Постійними хатніми обов'язками жінки були: дітей доглядати, варити, пекти, обшивати сім'ю, вишивати, прясти, ткати, прати, хату прибирати, доглядати худобу, птаство. Крім того, жінки виконували ще й сезонні роботи. Наприклад, на Київщині: «Весною жінки садили городину в полі й на городі. Як зійде картопля і вся городина, то жінки полять. Це вважалося за важку роботу. Фактично жінка мала роботу на городі аж до свята святого Петра (12 липня). Від посту й до жнив білили полотно. Від Петра починалися жнива: чоловіки косили, а жінки снопи в'язали. Після жнив жінки коноплі мочили. Літом до обов'язків жінки також належало нарвати буряків і кропиви, щоб запарити свиням. По Спасі (19 серпня) жінки городину збирали. Найперше цибулю вибирали і соняшники зрізували. Тоді збирали квасолю, мак, картоплю копали. Потім копали моркву й буряки. Найостанніше -- зрізували капусту і шаткували її на зиму. Огірки солили ще перед Спасівкою. Далі господині мають справу з коноплями. Після цього сідають прясти на цілу зиму».

На Гуцульщині обов'язком жінки вважалося ще й миття овечої вовни. На Лемківщині господині часом стригли овець. Жінки в українській селянській сім'ї не виконували фізично важких робіт: не орали, не косили, не молотили. Цього традиційного принципу легко було дотримуватися у розширених і складних сім'ях, де вистачало чоловічих рук. Дещо інша ситуація іноді складалася в простій сім'ї через брак робочої сили. В таких випадках господарі до важких робіт об'єднувалися і допомагали один одному.

В українських селянських сім'ях існували роботи, які виконувалися спільно. Господар і господиня могли разом копати город і викопувати картоплю. На Бойківщині до спільних робіт належало садження картоплі та сушення сіна. Увечері, по закінченні своєї роботи, чоловік інколи допомагав жінці напоїти скотину, м'яти льон, коноплі мочити. На Полтавщині з приводу взаємодопомоги чоловіка і жінки в простій сім'ї побутувала приказка: «Як з вірним другом, то не страшно й самотугом ».

Таким чином, чоловіки найбільше робочого часу витрачали на рільництво, догляд за худобою і промисли, а найменше -- на домашні роботи. Жінки, навпаки, основний робочий час виконували хатню роботу, доглядали за дітьми і худобою. Жінка працювала протягом дня більше часу, аніж чоловік, але ця робота була фізично легшою. [ 23]

В українській сім'ї XIX -- початку XX ст. чоловік був господарем і організатором виробництва, а жінка -- лише його помічником. Усі прибутки від господарства отримував голова сім'ї, вкладаючи їх знову у господарство. Жінка окремо мала свій прибуток -- за продаж яєць, курей, масла, сала і полотна -- і використовувала його на купівлю мила, стрічок, гасу, хрестиків, солі, дитячих речей.

У малій сім'ї, крім повного обсягу хатньої роботи, жінка змушена була виконувати і значну частину спільної з чоловіком господарської роботи (заготівля сіна, збір урожаю).

Коли жінка виходила заміж, вона приносила з собою у дім чоловіка, в його сім'ю відповідне майно -- придане, яке залишалося власністю жінки. Придане складало частину сімейного майна, яке виділялося доньці, коли вона виходила заміж. Дівчина, що одержала від батьків придане, за законом вже не могла претендувати на спадщину по батькові. Проте, як виявляється, в деяких місцевостях України батьківська спадщина могла розподілятися між усіма дітьми, в тому числі й між доньками, частки з якої вони одержували або після одруження всіх дітей у сім'ї, або ж тільки після смерті батька. Придане сільської дівчини звичайно складали особисті речі, постіль, одяг, посуд, предмети домашнього господарства (так звана виправа, як це записувалося в документи -- докладний реєстр усього, що давали за донькою батьки). У придане дочці, відповідно до заможності батьків, давали також худобу, гроші ("готовизну") та земельний наділ. У заможних сім'ях міщан, багатих козаків, шляхти та магнатів у перелік виправи входили й коштовні прикраси з золота та срібла, разки з перлами, "клейноти" (перстені з коштовним камінням), срібний, мідний та олов'яний посуд, дорогий одяг, білизна, хутра, кінні екіпажі, худоба і т. д., а також "челядь невольна". Придане давалося і грошима -- власне "посаг", або "готовизна". [ 24 ]

Незгоди, сварки в подружньому житті визнавалися цілком достатнім і досить звичним на той час мотивом для розлучення, що аж ніяк не вписувалося в канонічні рамки. Таких розлучень переважна більшість. Надзвичайно рідко, та все ж траплялися випадки, коли сім'я розпадалася з іншої причини. Такою причиною, наприклад, могла бути тяжка, тривала і невиліковна хвороба одного з подружжя -- причина, яку визнавало ще давньоруське право. Як бачимо, основні причини, які призводили до розриву в сім'ї, мали передусім морально-етичний характер. У них відобразилися народні погляди на сім'ю як на союз рівноправних осіб, стосунки яких повинні будуватися на взаємній повазі. Чималу роль тут відігравало традиційне ставлення до жінки не як до безправної істоти, а як до рівної чоловікової особи. Значно пізніші етнографічні записи XIX -- початку XX ст. з різних регіонів України свідчать про поширеність у народному побуті багатьох сторін звичаєво-правових норм у сімейно-шлюбних відносинах, сімейних звичаїв та обрядів, що були характерні для періоду XVI -- XVII ст., які зберіг і проніс через століття поневолений, територіально роз'єднаний народ як частину етнічної самобутності.[22]

Народні звичаї, поетичне слово вимагали шанувати жінку-господиню, захищали і утверджували її гідність у сім'ї: "Без господині хата пусткою смердить", "Чоловік у домі голова, а жінка -- душа", однак осуджували безгосподарність, марнотратство жінки: "Добра жінка дім збереже, а погана своїми руками рознесе", "Де лихая жінка в хаті, там добра не сподіватись". [19]

На даному етапі існування української родини, чоловік і жінки незалежні одне від одного. Чоловік живе своїм, самостійним життям, жінка - своїм. У нас час панує гендерна рівність, коли права жінки і чоловіка прирівнюються. Жінка може займатися тіми самими справами, що й чоловік, обіймати ті ж самі посади. Зараз жінка вже не залежна фінансово від чоловіка, а інколи - це може бути навпаки. Часто дружини набагато більше досягають у кар'єрі ніж чоловіки, що останніх дуже засмучує. І як наслідок - сімейні конфлікти, які можуть перерости у розірвання шлюбу.

2.2 Стосунки між батьками і дітьми

Поряд з господарською найважливішою функцією сім'ї вважалося народження, вирощування, виховання і "виведення в люди" дітей. Це важкий і складний обов'язок, пов'язаний з багатьма труднощами і самопожертвою батьків. Але це неодмінний обов'язок, основне завдання подружжя. Бездітність вважалася справжнім нещастям для сім'ї: "Живемо не батьками -- помремо не людьми", "Хата з дітьми -- базар, а без них -- кладовище". Неплідна жінка викликала незадоволення і гнів чоловіка й інших членів сім'ї, осуд громади. Народна традиція покладала на батьків основний обов'язок -- добре виховати дитину, виростити повноцінну людину. Згідно з традиційним звичаєвим правом, батьки повністю відповідали перед громадою за виховання дітей -- і не тільки малолітніх, а й дорослих. Матеріали судових справ й етнографічні дані засвідчують, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися і їх батьки. Тому справі виховання дитини в сім'ї приділялася велика увага.

Крім турботи про нормальний фізичний розвиток дитини, у народі наголошувалася потреба змалку виховувати, навчати дитину. Уже колисковою піснею закодовуються в душі дитини такі першорядні якості, як трудолюбивість, чесність, доброта, шанобливе ставлення до отця-неньки.У багатьох прислів'ях, сентенціях висловлюється принципіальна настанова народної педагогіки виховувати і навчати дитину з раннього віку.[4, ст. 147 - 150]

Оскільки народження дитини розглядалося як поява майбутнього трудівника, продовжувача справи батьків, основна увага в сім'ї зверталася на трудове виховання. Складені століттями традиції виробили певні засади виховання, які полягали в прищепленні дитині та поступовому нарощенні певних трудових навиків. Підготовка дітей до трудової діяльності основувалася на прямій передачі досвіду від батька -- синові, від матері -- дочці. В етнографічній літературі знаходимо обширну інформацію про раннє залучення дітей до праці і розподіл між ними різних обов'язків відповідно до віку і статі. Досягши семи років, хлопчик уже ставав погоничем (поганяв волів під час оранки), пастухом (пас корів, овець, телят, а ще з ранішого віку -- гусей), дівчинка -- пряхою (навчалася прясти), пастушкою, нянькою (доглядала менших братів і сестер), помічницею матері в хатньому господарстві. З дванадцяти років хлопець повинен був опанувати всі види "чоловічого діла" і працювати разом з дорослими, а дівчина -- знати жіночі роботи: прясти, ткати, жати, шити одяг, варити їжу та ін. Коли в сім'ї хтось з дорослих займався тим чи іншим ремеслом (гончарством, бондарством, ковальством, кушнірством тощо), цьому ремеслу навчали дітей.

Основний принцип трудового виховання в сім'ї -- "Ніхто не сміє дармувати". Він неоднаково реалізувався у великих і малих сім'ях (коло обов'язків в останніх було ширшим), у бідних і заможних. Мета його -- не тільки в наданні практичної допомоги батькам, а й у тому, щоб прищепити любов, прив'язаність до праці, обов'язковість, нетерпимість до неробства і байдикування. Тому тема праці посідала чільне місце навіть у дитячому фольклорі, іграх, забавах. Пильна увага приділялася в сім'ї й інтелектуальному розвитку дитини. Дуже істотним у народній педагогіці є наголос на потребі розвитку в дитини не розуму взагалі, а "розуму доброго", себто такого, що буде приносити добро. Обов'язком батьків і сім'ї було, згідно з народною традицією, прищеплення дитині змалку основних християнських морально-етичних засад та людських чеснот. І в сім'ї, і в громаді стежили за тим, щоб дитина і в дрібницях не посягала на чуже, говорила правду, шанувала не тільки своїх батьків, а й інших старших людей, була чесною, доброю, привітною до людей. У вихованні хлопця особлива увага зверталася на виховання таких рис характеру, як моторність, обов'язковість, мужність, кмітливість, а в дівчини -- скромність і цнотливість. Втрата дівчиною вінка до одруження лягала ганьбою і на сім'ю, зокрема на матір за те, що не вміла навчити, на добрий шлях наставити дочку. У народній традиції утвердився погляд про перевагу багатодітної сім'ї у вихованні позитивних рис характеру і поведінки людини. Саме на такому погляді оснований смисл прислів'їв: "Де доньок сім, там доля всім, а де одна, то й тій нема", "Де одинець -- хазяйству кінець, а де сім -- то щастя всім". З цього і випливає трактування однієї дитини в сім'ї -- одиниці -- здебільшого в негативному плані. Вважалося, що вже в самому факті "одинацтва" закладений комплекс ущербного, неповноцінного виховання: "З одинака рідко що добре буває".

У сімейній народній педагогіці було багато такого, що походило від традицій патріархальних устоїв і їх пережитків. Але переважно засади сімейного виховання, його практика грунтувалися на здоровій житейській основі, на праці, визначальних людських морально-етичних началах і були спрямовані на формування повноцінної особистості. [19]

Взаємовідносини між батьками відображають рівень особистісних якостей батьків та дітей, внутрішні суперечності у родині. Прояви сімейного життя свідчать про характер взаємовідносин між членами родини. Кожна епоха має свій вплив на зміст, характер та динаміку взаємин між батьками та дітьми. Відносини між батьками і дітьми можна віднести до багатовікової проблеми. Скільки існує сім'я сама по собі, стільки часу і існують проблеми в ній. Якщо говорити про відносини батьків та дітей у минулому, то спостерігається шанобливе ставлення до батьків, що у наш час можна побачити вкрай рідко. Неповага дітей, якого б віку вони не були, до батьків просто не допускалася, вважалася великим злом і гріхом з релігійного погляду (як порушення однієї з Божих заповідей -- "Шануй отця і матір твою"), осуджувалася громадою. У випадках конфліктів батьків і дітей звичай, як і громадська думка, часто віддавали перевагу першим, навіть коли їхня позиція була не зовсім справедливою. Зовнішнім виявом поваги батьків було обов'язкове звертання до них на "Ви".

Особливе місце в сімейних стосунках належало матері. В українських обрядових піснях зберігся відгомін давнього культу матері як основної хранительки сімейного вогнища. Невдячність дітей, вчинена матері кривда трактувалися народною традицією як порушення основоположних морально-етичних засад сімейного і взагалі людського співжиття -- злочин, за який постає неминуча розплата. Такий погляд утверджується і багатьма творами фольклору. Наприклад, у поширеній баладній пісні про невдячного сина, який вигнав рідну неньку, щоб вона в "бідній сірячині" не ганьбила його перед багатими гостями, винуватець був тяжко покараний. [ 11, ст 120 -125]

Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країв, адже, прийшовши до неї неодмінно п'єш найцілющу, найсолодшу воду - живу воду з рідної криниці. «Нащо клад, коли в сім'ї лад»,- кажуть у народі.[ 15, с.94 ] Народна педагогіка надає першорядного значення клімату сім'ї як основному чиннику у формуванні особистості. Лад у сім'ї веде до створення сприятливого педагогічного клімату, а отже і до виховних успіхів. А це буває у такій сім'ї, де всі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де всі люблять і поважають один одного, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи, де побудована справжня сім'ї. Традиції завжди були запорукою існування міцної родини. Зберегти традиції допомагали національні звичаї та обряди українського народу, слугуючи важливим доповненням до повсякденного життя людини.

Якщо брати нинішнє, XXI століття, можна сказати, що тут спостерігається найбагатше розмаїття типів сімейних відносин в порівнянні з попередніми сторіччями. У категорію «сімейні відносини» можна безумовно внести пункт про виховання дітей. Адже саме через неправильність вибраної в родині системи виховання і утворюються проблеми і конфлікти між дітьми і батьками.

Звичайно, типів відносин між підлітками і батьками набагато більше, вони різноманітні, і називати їх можна по-різному. Наприклад, у психології виділяють декілька подібних типів:

· Автократичний, який ще називають деспотичним або диктаторським, коли підліток піддається тиранії вимог і заборон, йому практично все заборонено, присікаються не тільки спроби самостійно щось вирішити і тим більше поступити по-своєму, але навіть і висловлення власної думки.

· Авторитарний, коли самостійність підлітка також істотно обмежена. Правда, він може брати участь в обговоренні питань, що стосуються його проблем, але право робити висновки і щось вирішувати належить виключно старшим.

· Демократичний, при якому дорослі визнають, що в житті підлітка є сфери, де він може діяти самостійно. У цьому випадку підліток має право на обговорення і висловлювання власної позиції, проте ж, остаточне рішення завжди залишається за старшими.

· Позиція рівності, коли дорослі і підліток включені в ухвалення рішень в рівній мірі.

· Ліберальний, при якому підліток сам визначає коло своїх друзів і вибирає заняття. Батьки, звичайно, можуть мати власну думку, але остаточне рішення завжди приймає сам підліток.

· Позиція відсторонення - цей тип відносин передбачає «розлучення» батьків з підлітком, відмова приймати участь в його житті.

Відносини в родині дуже важливі для обох її сторін. Помилившись у чомусь, можна назавжди зруйнувати життя своїй дитині або ж постраждати самому. Родина для підлітка стоїть на першому місці, поки той формує своє власне «я» в суспільстві. Друзі, товариші, вчителі також відіграють важливу в цій справі роль, але головним критерієм все ж залишається сім'я. Тому неусвідомлено дитина майже завжди переймає точку зору батьків.[8, ст. 56-71]

Можна довго і багато говорити про проблеми відносин батьків і дітей. Але вони все одно ніколи не будуть вирішеними, оскільки завжди було, є і буде якесь непорозуміння між дітьми і батьками. Цього просто не можна уникнути, так як у людей різного віку, соціального статусу, розумового розвитку і ваги життєвого багажу за плечима не можуть бути однакові інтереси, захоплення, проблеми, теми для розмов і взагалі - поняття про життя. [ 9, ст. 79-81 ].

Юридичні норми не визначали становища невістки в родині чоловіка. В селянській сім'ї вона розглядалася насамперед як додаткові робочі руки. Після смерті голови сім'ї -- батька чоловіка, влада в сім'ї переходила до його матері -- вдови, якій невістка повинна була коритися. Навіть тоді, коли молода сім'я була вже відділена і жила окремо, мати-вдова не одразу відмовлялася від своєї влади. Часом доходило до відвертої ворожнечі між свекрухою і невісткою.

Невістка перебувала під рукою свекрухи як старшої жінки, матері в домі, головної господині "жіночого господарства" сім'ї. Водночас ці ж документи засвідчують, що невістка, залежна від примх і неприязні свекрухи до "чужої дитини", не була, проте, невільницею в домі чоловіка і нерідко бунтувалася проти свавілля злої свекрухи. [23].

На основі опрацьованих анкет видно, що загалом свекрухи добре ставляться до своїх невісток. Але часто буває, що невістка сама провокує свекруху на сварку. Молодій дівчині ще важко усвідомити всю повноту сімейного життя і часто вона в своїх діях зазнає невдачі, але визнати це не хоче. Так і виникають сварки між жінками. [див Додатки]

2.3 Стосунки між дітьми

сімейні відносини українська родина

Визначальним чинником не лише в розвитку стосунків між дітьми, але і у формуванні характеру і особливостей особи кожної дитини являється порядок народження в сім'ї. Первісток - завжди первісток. Деякий час він був "єдиним", повністю отримував любов і увагу батьків. І ось йому довелося випробувати гіркоту "скидання з престолу" після народження другого малюка. Друга дитина зазвичай з'являється на світ в спокійнішій обстановці, до нього на довгий час(а іноді і на все життя) зберігається відношення як до "молодшого" - ніжніше, трепетне. Проте він з народження встає перед необхідністю ділити любов батьків з кимось ще. Поки друга дитина ще маленька, важче зазвичай доводиться старшому. Новонароджений отримує максимум батьківської уваги, знаходячись в ситуації "безумовної" і всепоглинаючої любові. Але проходить час, і з безпорадного немовляти він перетворюється вже на більш-менш самостійного малюка. Розвиток стосунків між дітьми багато в чому залежить від різниці у віці між ними. Психологами була виявлена закономірність: чим менше років відділяє малюків один від одного, тим яскравіше проявляється їх суперництво. Якщо різниця складає п'ять і більше років, то(за умови спочатку правильного формування стосунків між дітьми), їх суперництво може бути зведене до мінімуму: для старшої дитини малюк вже перестає бути конкурентом. Адже те, чому молодший тільки вчиться, у старшого виходить вже дуже добре, його часто ставлять в приклад. Молодший, у свою чергу, сприймає старшого як деякий ідеал. Цікаво, що старший брат або сестра іноді є для маленького більшим авторитетом, ніж батьки. І це недивно: адже мама і тато часто виявляються некомпетентні в деяких важливих для дітей сферах: не знають, як звуть героя популярного мультсеріалу, як дійти до нового рівня в комп'ютерній грі. Якщо ж старший і молодший відрізняється за віком на один-два роки, суперництва і конкуренцію в сім'ї не уникнути: цілі у дітей дуже схожі, можливості і способи їх досягнення практично однакові. Розпочинається зазвичай з того, що старша дитина намагається довести батькам і малюкові, що він може бути кращим в якійсь важливій для нього сфері діяльності - акуратності, малюванні, спорті. Услід за цим виникає бажання другої дитини наздогнати і обігнати першого. Відчуваючи, що молодший "наступає на п'яти", старший прагне все до нових досягнень. Таке змагання може йти по колу усе життя. Цікаво, що конкурентні стосунки часто підтримуються самими батьками.