Морально-етичне виховання школярів (на прикладі педагогічної спадщини та діяльності західноукраїнських композиторів другої половини ХІХ століття)

Історичні умови становлення і розвитку морального-етичного виховання в Західній Україні. Вплив духовенства на розвиток музичного відродження. Шкільні закони другої половини ХІХ століття. Аналіз музично-педагогічної спадщини з морально-етичного виховання.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 22.04.2010
Размер файла 78,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

2

Міністерство освіти і науки України

Педагогічний коледж

Львівського національного університету імені Івана Франка

Випускна робота з педагогіки

Морально-етичне виховання школярів

(на прикладі педагогічної спадщини та діяльності західноукраїнських композиторів другої половини ХІХ століття)

Виконала

студентка V курсу,

гр. ММ 41

Вантух О.І.

Науковий керівник

викладач

Мачинська Н.І.

Львів - 2008

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Історичні умови становлення і розвитку морального-етичного виховання в Західній Україні. Вплив духовенства на розвиток музичного відродження

1. Шкільні закони другої половини ХІХ століття і релігійно - моральне виховання

Розділ 2. Внесок західноукраїнських композиторів у морально-етичне виховання

2.1 Розвиток засад релігійно-морального виховання в діяльності західноукраїнських композиторів

2.2 Аналіз музично - педагогічної спадщини з моральн-етичного виховання

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність та ступінь наукової розробки теми. Духовна культура українців є не лише невичерпною криницею етнографічних, історичних, культурологічних знань про життя українського народу протягом століть, але і могутнім засобом виховання молоді.

Дума і пісня, музика і приказки, гумор і писанка, байки і танок, святкування і молитви, старовинні обряди і мудрі звичаї - це неповторний образ України, буття, це те, що супроводжує людину у перебігу її свідомої життєдіяльності. Заповідані предками її скарби підтримували український народ у найважчі хвилини скрути, найгірші часи історії. Через мул забуття, через пекельні піски заборон пробивались крізь століття до нас рятівні кришталеві джерела, вивчення яких сьогодні має вагоме значення для розвитку національної свідомості, світогляду молоді України.

Одним з важливих пластів українознавства як цілісної наукової системи є поєднання таких форм суспільної свідомості: “релігії” - сфери “душі”, феномену, органічно пов'язаного з містичним сприйняттям і поясненням світу; філософії - царства логіки, інтелекту; мистецтва - царини буття людей, у якій панує творчість…” [53, 238].

Таке виділення небезпідставне, оскільки український народ традиційно є глибоко віруючим. Коріння української релігії, як і філософії чи мистецтва, сягають сивої давнини, починаючи з Трипільської культури. Релігія - явище історичне, яке потребує науково-теоретичного та практичного дослідження, бо саме “релігійні знання складають методологічну основу вивчення релігійних явищ у їхнім зв'язку з соціальною практикою” [49, 5]. Релігія є основоположницею етики і етичного ставлення вірних одне до одного. Тому з цього моменту розглядатимемо релігію як одночасно тотожне явище етиці.

Пріоритетне завдання релігії полягає у тому, щоб навчитись пізнавати духовно-моральні цінності релігійної та не релігійної людини, формувати -морально-етичний світогляд людей. Виходячи з того, що понад 80 відсотків сучасного населення світу - віруючі, а кожна освічена та культурна людина цінує передусім знання існуючих релігій, традицій та звичаїв кожної нації зокрема, тим паче рідної, то природно морально-етичне виховання слугує засобом формування духовності в підростаючого покоління.

Говорячи про музичне мистецтво, необхідно відзначити, що воно є виховним засобом для формування знань про релігійні, етичні традиції рідного народу. Колядки, релігійні мотиви, гаївки і т.д. є своєрідним конденсатом духовної культури народу від найдавніших часів до тепер. Зберігаючи і збагачуючи кращі народні традиції, релігійні мотиви якнайбільше сприяють формуванню особистісних якостей людини. Процес засвоєння релігійних пісень і виконання відкриває можливість застосування у педагогічній роботі не прямих, а опосередкованих виховних впливів, “осягнення світу” через сприйняття мистецьких творів, які не тільки об'єктивно, а і суб'єктивно виступають засобом пізнання життя.

Професор Прикарпатського університету Р.П.Скульський у своїй концепції української школи вказує, що наш край багатий “самобутнім народним мистецтвом і фольклором”, тут “збереглися прогресивні народні та релігійно-обрядові традиції, що можуть бути успішно використані у вихованні дітей та молоді”.

Багате джерело релігійно-морального виховання на сьогоднішній день становить педагогічна спадщина західноукраїнських композиторів другої половини ХІХ століття. Їх діяльність стала предметом багатьох наукових праць. В Австро-Угорський період, зокрема у другій половини ХІХ століття, ця проблема розроблялася такими композиторами і музичними діячами: А.Вахнянином [9], [10], [13]; М.Вербицьким [16]; С.Воробкевичем [26]; М.Копком [55]; Й.Левицьким [59]; В.Матюком [72], [73], [74], [75], [77]; І.Сінкевичем [99].

Питання, пов'язані з діяльністю і творчим доробком композиторів знайшли помітне місце і в науково-публіцистичних працях західноукраїнських митців першої половини ХХ століття (до 1939 року).

Інтерес становлять статті, дослідження, написані І.Біликовським [5], [6]; А.Вахнянином [8], [12]; В.Витвицьким [17], [18]; М.Волошином [22], [23]; О.Залеським [39], [40]; Р.Зарицьким [41]; Ф.Колессою [50], [51], [52]; Б.Кудриком [56]; І.Левицьким [58]; З.Лиськом [60], [61]; С.Людкевичем [62], [63], [64], [65], [66], [67], [68], [97]; В.Садовським (Домет) [32]; К.Студинським [104] та іншими, в яких розкриті частково і окремі питання релігійно-морального виховання у діяльності композиторів. У зв'язку з цим роботи згаданих авторів містять цінний фактичний матеріал і служать вагомим джерелом нашої випускної роботи.

В українській науці радянського періоду проблема музичної діяльності західноукраїнських композиторів другої половини ХІХ століття знайшла своє відображення у працях М.Білинської [7]; І.Гриневецького [29]; М.Загайкевич [36], [37]; С.Павлишин [93], в наукових статтях Й.Волинського [21]; Р.Горака [28]; Л.Мазепи [69], [70]; С.Процика [94], [95]; Л.Ханик [113], в дисертаційних роботах М.Білинської [4]; Й.Волинського [24]; Л.Мазепи [71]; С.Павлишин [92]; Т.Старух [102]; Л.Ханик [114]; Є.Штейнберг [117], у підручниках з історії української музики [45], [46, [47], [48], [81] та іншій музикознавчій літературі. Однак вона писалася в той час‚ коли їх автори не могли об'єктивно і всебічно представити результати своїх досліджень. Треба мати на увазі ще й те, що здебільшого це були мистецтвознавці. Тому не дивно, що предметом їх аналізу ставали окремі аспекти музичної творчості композиторів, а щодо питань релігійно-морального виховання, то вони в цих працях практично не розкриті.

Дещо збагатилося вивчення проблеми за останні роки. В ряді праць, статтях, біо-бібліографічних словниках і енциклопедичних довідниках з питань розвитку музичного мистецтва в Західній Україні знайшла своє відображення і релігійна тема у творчості композиторів. Уваги заслуговують публікації, написані І.Бермес [3]; С.Івасейко [42], [43]; П.Медведиком [79]; Я.Михальчишином [80]; С.Проциком [96]; Р.Сов'яком [101]; Л.Філоненком [105]; І.Фрайтом [106], [107], [108], [109], [110]; М.Черепанином[116]; Ю.Ясиновським[120]. Проте наявні публікації повністю не розкривають всі аспекти діяльності композиторів. Зокрема, відсутнє комплексне дослідження проблем морально-етичного виховання у діяльності та спадщині західноукраїнських митців.

Таким чином, актуальність дослідження зумовлена недостатнім вивченням проблеми. Все це і зумовило вибір теми випускної роботи “Релігійно-моральне виховання школярів у педагогічній спадщині та діяльності західноукраїнських композиторів другої половини ХІХ століття”.

Об'єкт дослідження - педагогічна діяльність і спадщина композиторів.

Предмет - підручники і збірники з релігійно-морального виховання.

Мета - виявити і оцінити з сучасних позицій внесок західноукраїнських композиторів у релігійно-моральне виховання школярів.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання:

здійснити аналіз впливу духовенства на початок музичного відродження;

проаналізувати шкільні закони другої половини ХІХ століття та визначити яке місце займала в них релігія і музика;

виявити вплив композиторів на розвиток релігійно-морального виховання;

проаналізувати релігійну спадщину композиторів.

Основними джерелами для написання випускної роботи стали опубліковані та не опубліковані науково-педагогічні та літературно-публіцистичні праці, статті про діяльність композиторів; підручники і збірники з релігійно-морального виховання.

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХІХ століття - період, позначений якісно новими музично-освітніми змінами в Західній Україні.

Наукова новизна випускної роботи полягає в тому, що на основі численних джерел:

вперше комплексно досліджено діяльність композиторів у царині релігійно-морального виховання ;

визначено внесок композиторів у розвиток української музично-педагогічної науки;

у науковий обіг введено ряд музичних творів для дітей, створених композиторами , які раніше не публікувалися.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ УМОВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ РЕЛІГІЙНО-МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

1.1 Вплив духовенства на розвиток музичного відродження

Великий вплив на розвиток музичного відродження в Західній Україні мало духовенство. Саме на їх долю випало вести важку боротьбу за національне відродження, в якій музика і спів були могутньою зброєю національно-визвольної боротьби. А поштовхом до початку музичного відродження в західних областях України стало відкриття наприкінці ХVІІІ століття у Відні, при церкві св.Варвари, духовної семiнарії, в якій навчались українці. Саме тут І.Снігурський, будучи парохом при церкві, відкрив для себе красу і велич української музики, яку виконував хор співакiв із Східної України. "На галичан їхній спів справляв не тільки велике враження, але й давав можливість познайомитися з українською музичною культурою, яку вони потім перенесли в Галичину"[60, 13]. Власне із І.Снігурським, а також іншими прогресивними церковними діячами, передусім, І.Могильницьким, Й.Левицьким, М.Вербицьким, І.Лаврівським пов'язані досягнуті успіхи в справі становлення і розвитку української музичної культури в регіоні. Якщо наприкінці XVIII сторіччя‚ за часів єпископа М.Скородинського, осередком музичного життя був Львів, зокрема святоюрська капела під керуванням Панківського , то на початку ХІХ сторіччя, після смерті єпископа у 1805 році, той центр переноситься до Перемишля, який водночас стає і важливим осередком розвитку освіти та культури в західноукраїнському регіоні.

Так, І.Могильницький і Й.Левицький у 1816 році засновують у Перемишлі "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних". Метою цього товариства було видавати книжки українською мовою, а також боротися за українську школу. Однак воно не виконало свого основного завдання і поступово занепало. Причиною було негативне ставлення до нього поляків, які люто противились усьому прогресивному і демократичному, а тому й намовили римського кардинала, щоб він піддав критиці статут товариства.

У докорінній перебудові тодішнього ладу західноукраїнське духовенство чільне місце відводило музиці та співу. Про це, зокрема, відзначав І.Сінкевич, який писав, що "у 1816 році Михайло Левицький ... приказав священикам у своїх парафіях навчати селянських дітей грамоті і церковному співу..."[99, №1, С.9]. Така дія була спрямована передусім на піднесення церковного співу і нашого обряду, а також спонукала до реалізації важливих педагогічних і мистецьких завдань - необхідності теоретичного навчання і практичного засвоєння хорової справи. Саме тому і виникла потреба в закладі, який мав би на національному ґрунті готувати майбутніх вихователів молодшого покоління. Ним стала дякоучительська школа в Перемишлі, або т.зв. "Заведеніє певецкоучителькое" (Institutum cantorumet magistrorum scholae). Інститут було відкрито 1 жовтня 1817 року, а його статут затверджено цісарським патентом 24 серпня 1818 року. Директором став І.Могильницький.

Вступити до цього закладу могли хлопці віком від 14 років‚ які відзначались добрим здоров'ям‚ а також вміли читати "по-руськи" (тут і далі слово руський слід розуміти як український - В.Я.)‚ знали трохи релігії та мали здібності до співу. Для цього треба було подати свідоцтво про освіту і характеристику від мiсцевого пароха. Перевагу мав той кандидат, який знав ще й польську і німецьку мови.

Серед предметів, які викладалися в інституті, були: логіка, етика, психологія, релігія, граматика українська, церковний спів та інші. Навчало їх перемиське й провінційне духовенство. "Ці люди, - писав З.Лисько, - залишали не раз догляд домашнього господарства, оставляли дома хворих дітей‚ не зважаючи на холод‚ спеку й усяку лиху годину‚ не жаліли своїх бричок, а часто й пішки ходили до Перемишля"[60, 29].

Незважаючи на те, що цей інститут пропрацював впродовж ХІХ століття, на початковому етапі він не виконав свого основного завдання і не оправдав покладених на нього надій. Основна причина - відсутність музично освічених педагогів. Тому й спів зводився переважно до релігійно-культових потреб. І хоча в цей час музичними знаннями відзначалися Яків Неронович та Гавриїл Шехович, однак, через недостатню музичну освіту, вони, як і дякоучительський інститут в цілому, не могли поправити сумного стану музичного навчання.

Аналізуючи діяльність цього закладу, М.Загайкевич відзначає, що, "хоч він і не залишив помітного сліду у розвитку музичного мистецтва, але дав поштовх до організації в 1828 році хору і музичної школи при перемиському кафедральному соборі"[36, 4]. Ця школа плідно вплинула на подальший розвиток музичної освіти і перетворила Перемишль на один із провідних центрів Західної України, в якому музичне навчання і виховання наповнюється національним духом, атмосферою любові і поваги до рідного народу. Цьому сприяли широкі хвилi народного і професійного просвітництва, пробудження, що настало в літературі та мистецтві, дедалі зростаючий інтерес простих людей до національного в усіх сферах життя.

Безперечно, основна заслуга в цьому належить І.Снігурському, який ще з 1818 року, ставши перемиським єпископом, докладав чимало зусиль для відродження і розвитку українського музичного мистецтва‚ що в кінцевому результаті і привело до заснування перемиського кафедрального хору. Це була справжня мистецька школа, яка позитивно позначилася на професійній підготовці талановитих музикантів і композиторів - І.Сінкевича, Й.Левицького, П.Любовича, М.Вербицького, І.Лаврівського та багатьох інших. Саме тому ім'я І.Снігурського, як відзначає Б.Кудрик, в "історії не лише української Церкви, але й світської культури, стане навіки записане великими золотими буквами..."[56, 83].

Хор і школа засвідчили про значні потенційні сили в українському середовищі, які вели боротьбу за розвиток національного музичного мистецтва. Крім цього, це був також і початок рішучого протистояння римо-католицькому оформленню богослужіння. Його результат - усунення в 1828 році І. Снігурським органів з греко-католицької катедри, що сприяло відновленню нашого обряду і піднесенню церковного співу.

Важливо відзначити і той факт, що перші кроки хору і школи були невдалими і не оправдали покладених на неї надій. Її організацією займався Й.Левицький, який був капеланом у І.Снігурського, а єпископ фінансував цю справу. Однак однієї організації та фінансування було замало‚ виникла потреба в досвідченому диригенті та керівникові. "В Перемишлі, - писав І.Сінкевич, - ніхто не знав нотного співу, тому Левицький і взяв... з латинської катедри...басиста Курянського"[99 , №2, С.19].

Таким чином, першим диригентом хору став В.Курянський. Його ж помічником був один із співаків, а саме Я.Неронович, який з 1825 по 1829 рік був провідником у богослужбових співах у церкві. Відзначаючи факт музичного навчання, яке проводив В.Курянський, слід, проте, зазначити, що воно мало суто практичний характер: демонструвалася скрипкою конкретна мелодія, словом пояснювались її характерні інтонаційні звороти, ритм, співвідношення окремих звуків, все це закріплювалося співом. Тому й перший виступ, який відбувся на початку 1829 року‚ пройшов невдало.

М.Вербицький значно пізніше дав напрочуд вдалу характеристику цього співу: "спів був ... не вигладжений і потребував очищення, але він, як новонароджене дитя, зростав, кріпився і дожидав кращих часів, більших сил і кращого керівництва"[16, 138].

І це "краще керівництво", про яке писав М.Вербицький, прийшло в 1829 році, коли, на зміну старому В.Курянському, було призначено енергійного і талановитого композитора чеха А.Нанке. За досить короткий час він досягнув великих результатів у веденні хору. Про це засвідчує і перший його виступ з колективом, який відбувся на Великдень 1829 року. Саме він і приніс йому визнання. "Ця дата, - писав Б.Кудрик,- не лише дата народин перемиського хору ..., але заразом дата народин усего українського життя у Галичині, одна з великих дат в історії нашої новішої культури"[56, 84]. Адже з приходом А.Нанке перемиська школа стає осередком, в якому розвинувся багатоголосний спів. Це було великим досягненням у музичному навчанні та вихованні, бо на той час перевагу мав одноголосний церковний спів під назвою "самолівка".

Дiяльність А.Нанке відіграла важливу роль у розвитку музичної освіти в Західній Україні. Його музично-педагогічна праця є яскравою сторінкою в історії захiдноукраїнської музики, яка свідчить про те, що ним були створені необхідні умови для подальшого формування національного музичного мистецтва в регіоні.

Перемиська школа, будучи першим на західноукраїнських землях українським музичним закладом‚ постійно удосконалювала систему навчально-виховного процесу, який позитивно позначився на розвиткові музичних здібностей її вихованців. Саме в цій школі формувався світогляд майбутнього композитора М.Вербицького. Як відзначає його перший біограф С.Воробкевич, від "Нанкого одержав Вербицький перші музикальні початки, котрі так скоро зрозумів, що вже як гімназист був в стані дібрати до легких мелодій відповідну гармонію"[25, 67]. Це підтверджує той факт, що музичному навчанню і вихованню в школі надавалась серйозна увага, а "згадана школа, - писав М.Вербицький, - не обмежувалася до церковного співу, але запроваджено в ній також світський і то не лише український, але й італійський і німецький, різних авторів; співали також терцети, квартети, секстети й хори виключно чоловічими голосами"[16, 40].

Новим поштовхом до активізації музичного навчання і виховання в школі став приїзд у 1830 році до Перемишля В.Серсавія, який прибув на запрошення I.Снігурського і, як А.Нанке, був чехом за національністю. Добрий співак і музично освічений педагог, він з енергією береться до праці. В його обов'язки входило навчати основ музики і розучувати репертуар з хором. А.Нанке, завершуючи цю справу, давав остаточну музично-виконавську редакцію хоровим творам, а також навчав бажаючих грати на різних інструментах.

Важливо відзначити, що з часу прибуття В.Серсавія мистецький рівень школи значно підвищується. Згодом у нього отримав основи музичних знань майбутній композитор І.Лаврівський.

Як бачимо, першими вчителями в школі були композитори-чехи. Проте український дух і національний елемент домінував при навчанні. Про це, зокрема, писав М.Вербицький: "Алойз Нанке був високоосвіченим музикантом, який глибоко розумів духа українських пісень, написаних Д.Бортнянським, і свої твори музичні в цьому дусі писав і учив"[16, 139]. А це засвідчує, що у вихованнi учнів важливе місце посідали твори українських авторів і, передусім, Д.Бортнянського.

Основна заслуга в цьому належить Й.Левицькому, який, дбаючи про репертуар школи і хору‚ нав'язав зносини з Петербургом і отримав посилку з нотами, де і були твори згаданого композитора. Вони мали великий вплив на вихованців і, зокрема, на М.Вербицького, який "засвоїв чистоту і своєрідність хорового стилю цього композитора і зберіг любов до його музики на все життя"[21, 85].

В скорому часі школа набирає рис професійного закладу. Найбільший її розвиток припадає на 1830-1834 рр. І якщо на перших порах поляки ставилися до неї з погордою і посмішкою‚ то згодом самі багаточисельно записувались і брали активну участь у хорi.

Школа і хор стають закладом, вихованці якого несуть просвіту по всій Західній Україні: у Чернівцях - І.Сінкевич, Львові - Я.Неронович, I.Сінкевич, Ужгороді - К.Матезонський і, що найбільш важливо, в ній здобувають музичну освіту перші західноукраїнські композитори - М.Вербицький та І.Лаврівський.

Таким чином, завдяки І.Снігурському, Й.Левицькому, А.Нанке, В.Серсавію, цей заклад набирає значення центру музичного навчання і виховання в західних областях України.

Отже‚ відкриття української музичної школи в Перемишлі є однією із найвагоміших подій у музичному житті Західної України. Її діяльність плідно вплинула на подальший розвиток музичної освіти, осередком якої в 30-х рр. ХІХ ст. стала Львівська духовна семінарія.

Важливо відзначити‚ що Львівська духовна семінарія на той час була єдиним навчальним закладом‚ який давав можливість українцям вибитись в люди і здобути освіту. Однак до неї могли вступити тільки діти священиків або міщани. "Поміщик, - писав І.Сінкевич,- з невеликим бажанням допускав своїх підлеглих до шкіл, а якщо і хто пішов в гімназію і закінчив студії‚ то він давав хабаря‚ щоб його віддали у військо"[99, №1,С.11].

За матеріалами З.Лиська, Б.Кудрика, Й.Левицького та інших‚ Львівська духовна семінарія, після Перемишля, була другим важливим центром музичної освіти в Західній Україні. До 1835 року в цьому навчальному закладі культивувався переважно одноголосний церковний спів, як і в Перемиській школі до приходу А.Нанке. Заслуга впровадження багатоголосся і нотного співу належить І.Сінкевичу, який, вступивши в 1835 році до семінарії, засновує хор і навчає вихованців музичного співу. Важливий той факт, що саме завдяки випускникам Перемиської школи Львівська духовна семінарія стає своєрідною творчою лабораторією, в якій, поряд із церковною музикою, розвинулась і народна. Разом з І.Сінкевичем тут навчається з невеликими перервами М.Вербицький, а в 40-і рр. - І.Лаврівський.

Цей заклад у 30-х рр. ХІХ століття відзначався досить суворою дисципліною. Навчання проводилось німецькою і польською мовами і було спрямоване на те, щоб виховати перш за все фанатичних служителів церкви. І лише важливі перетворюючі процеси культурно-освітнього спрямування, які стали набирати сили в цей період, зумовили зростання національної свідомості вихованців закладу.

Ідеї національного відродження проникають і в Львівську духовну семінарію. Серед семінаристів створюється таємний гурток, який цікавиться історичним минулим свого народу, стає на захист його інтересів. Незважаючи на заборону від 10 травня 1822 року, згідно з якою урядом категорично не дозволялось ввозити з Росії російські та українські книжки, в ЗО-х рр. замітно пожвавилися зв'язки між Східною і Західною Україною. Твори українських письменників, зокрема "Енеїда" І.Котляревського‚ проникають і в цей заклад. Ними цікавиться талановитий поет і натхненний борець за українську мову і літературу М.Шашкевич. Під впливом національно-визвольних ідей він вимагає заміни сухої і мертвої церковно-слов'янської мови на українську. Результатом цих намагань стала церковна проповідь рідною мовою, яку він виголосив у стінах духовної семінарії. Важливо відзначити той факт‚ що до нього ніхто не наважився на такий поступок.

За ініціативою М.Шашкевича створюється і прогресивне літературне об'єднання "Руська трійця", яке відіграло помітну роль у пробудженні національної свідомості українців Західної України. До його складу‚ крім М.Шашкевича і його найближчих друзів - поетів Я.Головацького та І.Вагилевича‚ - входили також М.Ількович та М.Кульчицький - учасники повстанських груп під час польського повстання 1830-1831 рр.

Бажання поширювати національно-визвольні ідеї серед свого народу‚ а також виховувати прагнення до здобуття освіти‚ спонукає "Руську трійцю" підготувати збірку народних пісень‚ дум‚ власних творів під назвою "Зоря"‚ яка була готова до друку в 1834 році. Однак‚ пройшовши складні цензурні випробовування‚ вона так і не отримала дозвіл на видання. Лише в 1836 році‚ з допомогою Я.Головацького‚ збірка була надрукована в Будапешті під назвою "Русалка Дністрова" і датована 1837 роком. Проте більшу частину тиражу уряд конфіскував і лише незначна кількість примірників дійшла до читача.

Цій збірці судилося стати першою на західноукраїнських землях книжкою‚ друкованою українською мовою. Саме тому М.Возняк відзначав‚ що "Руська трійця" стала "іскрою‚ з якої розгорівся вогонь національної свідомості"[20, 76].

Відкрите нехтування керівництвом семінарії української мови вимагало термінового її захисту. Адже так само‚ як на літературному полі церковна влада перешкоджала прагненням М.Шашкевича замінити суху і мертву мову живою народною‚ так і в музичному мистецтві‚ зокрема хоровому співі‚ вона чинила опір розвиткові української музики‚ обстоюючи одноголосний спів. Цей спів стояв на дуже низькому рівні і зводився до того‚ що гурт співаків виконував на свій спосіб одноголосо‚ без мистецького опрацювання‚ традиційні церковні наспіви. Саме ця обставина і спонукала стати на захист українського музичного мистецтва.

Першим, хто робив спроби реформації мистецького навчання і виховання в Львівській духовній семінарії, був Г.Шашкевич, який у 1831 році організував у цьому закладі хор і ввів до репертуару чотириголосні музичні твори Д.Бортнянського. З матеріалів І.Сінкевича, Й.Левицького, З.Лиська довідуємося, що одним із них був хоровий концерт "Тебе‚ Бога‚ хвалим". Крім цього, репертуар містив і власні твори Г.Шашкевича‚ зокрема причасник "Тіло Христове". Однак започаткована ним праця над піднесенням мистецького співу‚ на жаль‚ була недовготривалою. Семінаристам за виконання творів Д.Бортнянського загрожували жорстокі репресії, аж до виключення з семінарії. Саме тому дяківський одноголосий спів залишався пануючим у цьому закладі.

Новим поштовхом до розвитку мистецького співу став 1835 рік‚ коли до Львівської духовної семінарії вступив вихованець Перемиської школи І.Сінкевич. Маючи досвід організації музичного навчання і виховання в Чернівецькій духовній семінарії‚ він і тут намагається поставити його на наукову основу і навчає семiнаристів співу з нот. Проте, як і Г.Шашкевич, зустрічає сильний опір ректорату і самих вихованців.

Однак, незважаючи на перешкоди, які чинило керівництво, І.Сінкевич зумів організувати хоровий колектив, до якого увійшли: перемишляни Т. Кордасевич, А. Гелитович, С. Алексевич, І. Гуменицький, а також львів'янин К.Підлясецький. Крім цього‚ він дає вихованцям уроки гри на гітарі. Як відзначав С.Воробкевич, "питомець уважався за естетично освіченого тільки тоді, коли вмів грати на гітарі. Тужливо в супроводі гітари заспівати чи на ній зіграти варіації на вічно свіжу і прекрасну тему "Ой, не ходи Грицю" - належало до доброго тону"[25, 67].

Навчався в I.Сінкевича і М.Вербицький, який, будучи з ним на одному курсі, оволодіває технічними основами гри на цьому інструменті. Саме гітара і відіграла важливу роль у його житті. За її допомогою він починає писати свої перші твори‚ а були це переважно літургічні пісні на мішаний хор, які відповідали вимогам церкви i естетичним потребам слухачів.

Важливо відзначити‚ що і М. Вербицький докладав багато сил та енергії у вирішенні питань музичного навчання й виховання. Однак через перерви у навчанні основна заслуга тут належить все-таки І.Сінкевичу‚ який‚ долаючи перешкоди‚ що були не що інше як боротьба проти проявів нового культурного життя‚ зумів значно піднести мистецтво хорового співу в цьому закладі.

Проте‚ незважаючи на всі утиски і переслідування‚ організований І.Сінкевичем хор здобуває велику популярність. В його репертуарі все частіше звучать твори Д.Бортнянського‚ а саме: псальми "Велія слава Його" та "І услиши сотворити глас хвали Його"‚ а репетиції‚ як стверджує І.Сінкевич‚ відбувалися у нього в помешканні №49‚ де "співаки збиралися щодня після вечері і пильно виучували церковні і світські(німецькі) пісні"[99, №3,С.32].

Взагалі І.Сінкевичем був нагромаджений оригінальний дидактичний матеріал‚ який утворив багатий фонд хору і став міцним фундаментом у подальшому розвитку музичної освіти в умовах учительської практики перших західноукраїнських композиторів.

Про високий мистецький рівень хору свідчить той факт, що коли у 1838 році вiн виступив на посвяченні о.Поповича на мукачівського єпископа, яке відбулося в соборі св.Юра, то спів справив дуже велике враження на присутніх. Ніхто не міг і подумати, що Львівська духовна семінарія утримує в своїх стінах такий чудовий хоровий колектив. Найбільше похвали було від львівського архієпископа Піштека‚ який весь час запитував‚ хто диригент і де він учився‚ чи в Празі‚ чи в Римі? На його запитання відповів І.Снігурський: "В Перемишлі у школі, що її я оснував і бажав би, щоб мистецький спів ширився і на провінцію"[99, №3,С.32].

Отже, праця І.Сінкевича, спрямована на розвиток українського музичного мистецтва, не була марною, бо саме тоді було вирішено прийняти на посаду вчителя музики‚ а день посвячення о.Поповича на мукачівського єпископа увійшов в історію і як день запровадження нотного співу в цьому навчальному закладі.

Вчителем було призначено Марка‚ який дав згоду навчати вихованців музики. Однак, протягом 1838-1840 рр. не було вагомих наслідків його праці. Це підтверджує той факт, що основна роль у навчанні професійного співу та поширенні загальної музичної грамотності належить І.Сінкевичу. Як тільки він закінчив цей заклад‚ музична справа почала хилитися до упадку. І хоча в 1840 році ректор семінарії‚ намагаючись поправити сумний стан навчання‚ приймає на допомогу Маркові вчителя співу Гіжовського‚ однак і його діяльність виявилась безуспішною. І тільки завдяки М.Вербицькому навчання музики наповнюється новим змістом і стає важливим чинником у вихованні молоді. Саме М.Вербицький спричинився до піднесення нотного співу не тільки в семінарії‚ а й в інших закладах Львівщини. Музично-педагогічна діяльність композитора знайшла своє продовження і розвиток у його наступників‚ зокрема І.Лаврівського та інших західноукраїнських митців.

У 1838-1840 рр. М.Вербицький працює платним тенором у львівській латинській катедрі, а також басистом й диригентом хору в костелі Бенедиктів. Крім цього, професійно володіючи гітарою, дає уроки гри на цьому інструменті і "вчив грати на гітарі навіть черниць-василіянок‚ щоб вони в подальшому навчали цьому своїх вихованок"[47, 335].

Наприкінці 1842 року М.Вербицький отримує тимчасову посаду диригента й учителя співу Ставропігійського інституту. Цей заклад у Львові вважався другим після духовної семінарії осередком, який сприяв розвиткові українського музичного мистецтва.

Прихід М.Вербицького давав керівництву інституту надії, що мистецтво хорового співу підніметься на належний рівень. Результатів праці довелося чекати не довго, бо вже 7 лютого 1843 року композитор виступив із концертом, який пройшов з величезним успіхом. Відразу ж йому було запропоновано роботу в цьому закладі‚ але мала платня примусила його 21 жовтня 1843 року піти з цієї посади.

Відзначаючи факт праці М.Вербицького у таких навчальних закладах Львова як духовна семінарія‚ Ставропігійський інститут‚ а також педагогічну діяльність як вчителя гри на гітарі‚ необхідно наголосити, що композитор значну увагу приділяв питанням науково-дидактичного забезпечення уроків музики відповідним матеріалом. Його "Школа гри на гітарі", написана, мабуть, у 40-х рр. ХІХ ст., створила добру основу і передумову для подальшого розвитку музичної освіти, а також зумовила необхідність створення в другій половині ХІХ століття теоретичних розробок та методичних посібників з музично-естетичного виховання школярів.

Загалом перша половина ХІХ століття характеризується певними здобутками в розвитку українського музичного мистецтва. І‚ незважаючи на несприятливу ситуацію‚ яка склалася в цій галузі, - існуюча практика всіляких утисків і зловживань, відкрите нехтування здобутками української музики‚- визначні діячі‚ серед яких з'являються і перші композитори, свій талант і енергію жертвують справі національного відродження‚ а також розвиткові української музичної культури в західноукраїнському регіоні.

Наукові матеріали свідчать, що найбільшим поштовхом до активної музичної діяльності галицького духовенства стали революційні події 1848 року. Саме вони порушили підвалини австрійської імперії‚ а нова конституція‚ скасування панщини створили умови для різних змін у суспільному житті регіону, зокрема в галузі музичного мистецтва.

Так, під впливом подій 1848 року в західних областях України виникають перші аматорські театри, в яких народна пісня та інструментальна музика надає виставам великого блиску і виразності, а також несе в собі ідеї національного відродження і виховання, залучаючи українську молодь до свідомої громадської і культурно-освітньої діяльності.

Перший такий театр виник у Коломиї, де о.І.Озаркевич, використовуючи досвід театрів на східноукраїнських землях, у червні 1848 року поставив "Наталку Полтавку" І.Котляревського в переробленому варіанті під назвою "Дівка на виданні, або на милування нема силування" у покутському діалекті. За зразком Коломиї виникли такі ж самі театри у Львові і Перемишлі, "де протягом 1848-1849 рр. було поставлено 15 драматичних п'єс"[36, 9].

Отже, вищенаведений і проаналізований матеріал дозволяє констатувати‚ що великий вплив на розвиток українського музичного мистецтва мало західноукраїнське духовенство. Їх діяльність була зумовлена процесами національно-культурного відродження‚ внаслiдок якого уже в 1828 році у Перемишлі була заснована українська музична школа, яка плідно вплинула на подальший розвиток національного музичного мистецтва.

1.2 Шкільні закони другої половини ХІХ століття і релігійно-моральне виховання

Після 1849 року в Галичині наступає реакція. Не маючи досвіду політичної боротьби, уміння і єдності, прогресивні сили почали поступово втрачати завойоване. Розпущено Головну Руську раду (1851 р.), відновлено орден єзуїтів (1852 р.), скасовано обов'язкове вивчення української мови в гімназіях (1856 р.), обмежено вступ українців до університету. В 1858 році у Львові було відкрито першу в Східній Галичині польську гімназію ім. Франца Йосифа і цим уряд дав початок полонізації галицького середнього і вищого шкільництва. Мовою викладання залишалася німецька мова як в середніх, так і в міських народних школах.

В цей час появилися негативні обставини, які не тільки зупинили галицький ренесанс, але грозили, що ця частина української землі знову опиниться на тих же самих рейках своєї історії, на яких культурно рухалась до виступу М. Шашкевича. На обріях ледве пробудженого життя появились хмари польської шовіністичної експансії, другою небезпекою, ідеологічно куди гіршою, було москвофільство. Третім важливим чинником у ці критичні роки була справа обрядово-церковна. Стараючись поборювати латинізацію і зберегти чистоту свого обряду, український католицький клер був більше схильний до компромісів з обрядовістю російської православної церкви. Треба відмітити, що духовенство грало першорядну роль серед завстрійщеної чи спольщеної галицької інтелігенції, а тон усьому надавала свято-юрська гора, осідок митрополита. Але цей же клер, в своїй старообрядності і своєму консерватизмі, з погордою і презирством ставився до української народної мови, як до хлопської, невиробленої й непридатної для культурного вжитку. Твердо стоячи на ґрунті церковно-слов'янської мови, він попадав теж під російський вплив [98, 300-301].

Чужа мова викладання, втрата віри в свої сили, очікування порятунку з чужих рук (москофільство) і польський аристократизм тодішньої інтелігенції у відносинах з селянськими і міщанськими масами спричинилися до небажання української молоді вчитися в гімназіях, що мало негативні наслідки для майбутнього Галичини. В 1863 році на 100 дітей шкільного віку відвідували школу 23 і то серед них були такі, які лише на папері рахувалися учнями [2, 6].

Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат, прийнятий 18 серпня 1855 р. і оголошений цісарським патентом від 5 листопада 1855 р., який узаконював по-новому стосунки між церквою і державою і відновлював церкві незалежність від переваги держави.

Згідно з конкордатом все навчання католицької молоді у всіх державних і приватних закладах повинно узгоджуватись до науки церковної. Завданням священиків було, використовуючи могутність своєї влади, керувати релігійним вихованням молоді і перестерігати, щоб в жодному навчальному предметі не вчити чого-небудь, що суперечило б католицькій вірі чи чистоті звичаїв.

Всі вчителі народних шкіл, призначених для католиків, підлягали наглядові церкви. Вищих інспекторів шкільних мав призначати цісар за представленням через єпископів.

Лише той міг залишитися учителем, чия віра і звичаї були без відхилень. Вчителі, що зійшли з "праведної дороги", звільнялися з посади. Таким чином, в результаті прийняття конкордату в шкільництві запанувала першість церкви.

1859 рік, коли Австрія потерпіла велику поразку у війні, приніс надії на зміни законодавства в державі, які б сприяли зміцненню її фінансового становища, посиленню контролю над господарською діяльністю, розвитку шкільництва. Франц Йосиф 1 , бажаючи врятувати свою монархію від руїн, відійшов від політики абсолютизму і онімечення, яку уособлював міністр внутрішніх справ А.Бах.

В справі розробки реформ в державі проявили себе дві течії. Одна шукала шляхів для зміцнення держави в задоволенні потреб усіх народів, що входять в її склад. Друга ставила собі за мету злиття всіх народів в єдину цілість, а якщо це довго не наступить, то підпорядкувати їх під зверхність найбільшої народності - німців. Перші шукали підстав в історичному розвитку кожної частини держави для того, щоб утримати всі існуючі їх властивості й особливості. Другі шукали виходу в ліквідації існуючих відмінностей шляхом їх нівелювання і уніфікації.

Перша течія вимагала рівноправності всіх народів, при якій школи мають перестати бути виключно німецькими, а рідна мова набуває своїх прав у школі і стає викладовою. Друга течія спрямувала всі свої сили, за прикладом культурної боротьби в Європі і, зокрема, в Німеччині, на боротьбу з впливом церкви на народну школу.

Як результат боротьби цих течій - артикул 17 основного закону (Конституції) від 21 грудня 1867 року щодо прав громадянських, який надавав державі право управління і нагляду за освітою, визнавав свободу мистецтв і кожної науки, право створення наукових (навчальних) і виховних закладів, а навчання релігії поклав на церкву і релігійні громади. Народна школа перетворилась в заклад інтерконфесійний, з якого усуното вирішальний духовний вплив церкви. Освіту і виховання віддано у руки світських людей.

25 травня 1868 року були прийняті так звані віросповідні закони, один з яких (№48) визначив відносини школи і церкви таким чином: школа незалежна від церкви.

В Західній Україні, зокрема в Галичині, особливо гострою була боротьба за мову викладання в школах. Хоч міністр освіти Австрії 8 серпня 1859 року видав розпорядження про викладання в середніх школах національних (народних) мов, але ніяких змін це розпорядження не принесло. В березні 1860 року було дано роз'яснення, що розпорядження стосувалось приватних шкіл.

Вся боротьба була спрямована на запровадження в школах викладання польською мовою, а українській мові, як мові, яка, на думку поляків, є недостатньо виробленою, надавалось другорядне значення. Вона могла бути викладовою лише в школах реальних і нижчих гімназіях.

Прийнятий в червні 1867 року закон про мови викладання в Галичині ввійшов у суперечність з прийнятим в грудні цього ж року основним державним законом, 19 артикул якого постановляв: “Всі народності держави є рівноправні і кожна народність має запоручене право зберігати і розвивати свою народність і мову. З боку держави признається рівноправність усіх мов у школі, уряді й публічнім житті. В краях, залюднених кількома народностями, публічні наукові інститути повинні бути так улажені, щоб не було примусу вивчати іншу краєву мову, а кожна з тих народностей мала б потрібні засоби для просвіти своєю мовою” [98, 499].

Однак, це було тільки в законі, а інше було в Галичині. І в законі від 22 червня 1867 року не було внесено змін, щоб привести його у відповідність з державним законом.

Витісненню української мови сприяло також і те, що в розпорядженні центральних властей від 5 листопада 1868 року було зобов'язано шкільні ради в своїй діяльності користуватися державною мовою, що також було зустрінуте негативно.

В 1867 році галицький сейм прийняв також закон про створення Ради шкільної краєвої, яка відіграла важливу роль у розвитку шкільництва краю.

Таким чином, закони стали лиш декларативними документами, жодна із статей яких так і не була реалізована.

Основний закон від 21 грудня 1867 року та віросповідні закони створили лиш законодавчі передумови щодо організації освіти. Це дало можливість 14 травня 1869 року прийняти закон про шкільництво в Австрії [19]. Закон мав два розділи: А. Про публічні школи народні. Б.Про приватні заклади навчальні.

В законі вказувалось, що народна школа має завдання виховувати дітей в релігійно-моральному напрямку, розвивати діяльність їхнього духу, дати основу для подальшого розвитку.

Обов'язковими предметами для народної школи було визначено: релігію (Закон Божий); мову; рахунки (числення); важливі знання з науки природи, землепису і історії, з особливим поглядом на Вітчизну і її закони; письмо; науку геометричних форм; співи; тілесні вправи (фізкультура). Дівчата мали навчатися також жіночих ручних робіт і домашнього господарства.

Закон вимагав, щоб навчальні плани для шкіл були затверджені міністерством віросповідань і освіти, а об'єм навчальних предметів мав залежити від учительського складу.

Вирішення питання про мову навчання в школі і про вивчення другої краєвої мови закон доручав краєво-шкільній раді.

Виходячи з потреб місцевості, закон давав можливість поєднувати з школами заклади для виховання і навчання дітей дошкільного віку, а також фахові курси. Кількість учителів у школі за законом залежала від числа учнів. Якщо число учнів в школі досягло 80, то вводилося дві посади вчителів, якщо 160, то три посади і т.д.

Закон передбачав обов'язкове навчання для дітей від шести до чотирнадцяти років.

Для освіти вчителів і підготовки до учительської професії передбачалось створення учительських виховних закладів, розділених по статі вихованців. Навчання тривало чотири роки.

В навчальних закладах для підготовки вчителів викладалися такі предмети: релігій (Закон Божий); наука про виховання і навчання, її історія і допоміжні науки; граматика і наука письменности і словесности; математика (числення, алгебра і геометрія); описуючі науки природи (зоологія, ботаніка і мінералогія); наука природи (фізика і початок хімії); землепис і історія; наука про вітчизняний устав (основи права); наука господарства з особливим поглядом на земельні відношення краю; креслення (геометричне і з вільної руки); музика; тілесні вправи .

У навчальних закладах для підготовки вчительок вивчались предмети: Закон Божий, наука виховання і навчання і її історії; граматика; наука природи (описуючі науки природи і наука природи); писання; креслення; співи; наука домашнього господарства; чужі мови; жіночі ручні роботи; тілесні вправи.

Підготовка вчительок могла проводитись як в навчальних закладах, так і на окремих курсах. Навчання було безплатне, а мова викладання визначалася міністром освіти за пропозицією краєво-шкільної ради.

Вступники в заклади по підготовці вчителів повинні були мати 15 років, бути фізично здоровими, морально не порочними і мати відповідну освітню підготовку, рівень якої визначався вступними екзаменами з предметів, що вивчались в нижчих реальних школах або в нижчих гімназіях (крім іноземної мови).

Прийняття закону від 14 травня 1869 року спричинилося до розробки багатьох нормативних положень щодо організації школи. Крім названого вище шкільного і навчального порядку, для загальних шкіл народних було видано ще ряд важливих документів.

Так, 20 червня 1872 року затверджено в Відні закон про навчання релігії в школах. Крім іншого, там підкреслювалось, що викладаючі релігію в школах підлягають шкільним законам, порушення яких не допускається.

На підставі державного закону від 14 травня 1869 року були видані і краєві закони. Від 2 травня 1873 року про закладання і утримання публічних шкіл і обов'язок посилати до них дітей, а також від 25 червня 1873 року про владу наглядову місцеву і окружну для шкіл народних.

Головні засади цих законів полягали в тому, що:

Освіта в Галичині ставала обов'язковою від 6 до 12 років. Кожний учень, який після народної школи не відвідував виділову школу або який-небудь навчальний заклад, ще на протязі трьох років відвідував курс доповнюючого навчання.

Навчання в народній школі, згідно з законом, є безплатним.

Крім шкіл народних, можуть бути закладені школи філіальні, в яких мали викладати молодші вчителі. Ці школи мали бути у зв'язку з якоюсь одною найближчою народною школою і під наглядом її керівника.

Запроваджено школи виділові, які давали можливість учням, що не ходили до середньої школи, набувати певного ступеня вищої освіти.

Встановлено постійні засади щодо покриття видатків на освіту, вирішено з оплатою вчительської праці, з покриттям видатків на утримання шкільних будинків.

Аналіз наукових матеріалів дає можливість зробити висновок про те, що прогресивна українська інтелігенція краю розуміла, що добробут і поступ людський нерозривно пов'язані з поступом і розвитком освіти. Тому велика увага приділялася створенню народних і середніх шкіл, учительських семінарій тощо.

В роздумах про мету народних шкіл відзначалося, що школи стали кращими, ніж були перед 48-м роком, а вчителі більш освічені. Але головною помилкою, за думкою авторів, є те, що вчителі не знають мети школи. Це походить від того, що багато вчителів не дуже переймаються важливістю свого звання і навчання довірених їм дітей.

Мету школи елементарної або народної розуміє лише той вчитель, який старається про просте, загальне і заокруглене виобразування дітей. Дитя, яке закінчує школу, повинно мати хоч стільки свідомості набутої в школі науки, щоби в змозі здати справу з того, чому вчився, і з тої науки в житті користати. Щоб дитину до цього довести, кожний вчитель повинен мати дві цілі: приспособити дитину через науку до життя в громаді, краї і державі, а також дати їй виховання релігійне.

Тому треба вчити те, що згодиться в житті, вчити так, щоб дитина зрозуміла думку, написану або висловлену усно, вміла добре читати і розуміти написане, вміла грамотно писати [115, 22].

Автори ряду тодішніх публікацій підкреслювали, що успішно вирішити завдання, поставлені перед школою, можна лише тоді, коли буде належно підготовлений вчитель. У публікаціях виділяються такі головні вимоги до вчителя: терпеливість, необмежена терпеливість в роботі з учнями. Вчитель повинен поважати себе як обивателя краю, в якому народився, повинен полюбити свій народ, серед якого виріс, передусім повинен любити дітвору, довірену його опіці, повинен ту молодь поважати як своїх співбратів молодших, як майбутніх співгромадян своєї вітчизни [115, 22].

В публікаціях наголошується і на тому, щоб вчитель вмів жити і співпрацювати з людьми інших національностей. Його “любов до свого краю і народу не повинна також бути односторонньою, не повинна виключати любові і поваги до інших, також тут народжених. Хто полюбив гаряче свій край, свій народ, той потрафить бути також вирозумілим і толерантним для всіх своїх ближніх, той потрафить поважати іншу народність, бо завжди йому перед очима буде стояти та правда і пересвідчення: як дорогим є мені мій край, мій народ, так і другому може бути дорогим його край і народ. Учитель в школі має бути передовсім учителем, має бути для всіх однаково справедливим і вирозумілим, і не робити ніякої різниці в відносинах з дітьми, його опіці довіреними”.

Разом з цим “…Не повинен учитель народний обмежуватися лише на предмети, виключно для школи передбачені: читання, писання, числення, граматика та ін. Було б добре, якби вчитель знав відомості з географії краю і загальної, історії вітчизняної і всесвітньої, з фізики і ін. Розповідаючи учням ці відомості, вчителі усували б забобони, закоренілі в нашого народу. Це сприяло б тому, що після школи дитина була б добрим господарем чи ремісником, хоч би й не кінчила вищих шкіл. Було б у нашого народу і більша охота до навчання [119, 493].

Серед найголовніших властивостей учителів автори виділяють: релігійність; працелюбність і чистоту.

Як бачимо пріоритетною властивістю вчителя була релігійність, яка мала бути прикладом для підростаючого покоління, виховувати в них високі морально-етичні якості.

Отже, закон 1873 року сприяв покращенню умов роботи народних шкіл. Однак, треба відзначити, що реформи 60-70 років були не сприятливими для українців. Визнававши українців “неісторичним народом”, ці реформи повністю поставили їх під владу поляків, яким було створено найсприятливіші умови для національно-культурного розвитку, в тому числі і для здобуття освіти. Цьому особливо сприяли закони 1867 року про викладову мову в середніх та народних школах та організаційний статут краєвої шкільної ради. Згідно з ним польська мова стала обов'язковою в усіх школах краю і значно зменшувались права української мови. В 1869 році мовним розпорядком сполонізовано всю адміністрацію краю, а з 1871 року - університет. Керівні посади в краї зайняли поляки, роль української інтелігенції була майже непомітною, а культурно-просвітня робота серед населення тільки починалась.

Дещо іншого змісту став шкільний закон від 2 травня 1883 року, який по відношенню до шкільного закону 1869 року вносив зміни в багато параграфів.

Основні зміни були такі:

На зміну восьмирічного обов'язкового навчання в школі запроваджувалось шестирічне навчання з поступовою доповняючою освітою або зміною цілоденного навчання навчанням півдня. Ця зміна для Галичини не мала ніякого значення, бо тут з 1873 року було шестерічне навчання з дворічним відвідуванням недільної школи.

Призначення керівника школи визнано залежним від здатності викладати релігію більшості учнів (§ 48). Через це стало залежним призначення керівника від церкви. Але ця постанова не мала сили в Галичині.


Подобные документы

  • Етика як основа морального виховання. Сутність, цілі, завдання та необхідність посилення морально-етичного виховання. Визначення морально-етичних властивостей особистості: гуманність, справедливість, відповідальність, культура мовлення та спілкування.

    контрольная работа [25,7 K], добавлен 20.07.2011

  • Дослідження соціально-педагогічних засад сімейного виховання та його впливу на розвиток особистості дитини. Сімейне виховання в різні періоди розвитку суспільства. Аналіз педагогічної спадщини видатних педагогів у контексті розгляду сімейного виховання.

    дипломная работа [118,8 K], добавлен 27.05.2014

  • Аналіз психолого-педагогічної спадщини С.Ф. Русової. Сутність, роль С.Ф. Русової як фундатора розвитку і становлення системи суспільного дошкільного виховання в Україні. Засадничі принципи і методи організації українського національного дитячого садка.

    статья [16,5 K], добавлен 15.03.2012

  • Система освіти в Україні під владою Російської імперії другої половини XVIII – першої половини XIX століть. Становлення виховних традицій на сучасному етапі розвитку вітчизняної педагогіки. Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди.

    курсовая работа [61,5 K], добавлен 18.03.2013

  • Поняття та завдання морального виховання. Роль позитивного прикладу в морально-етичному вихованні школярів. Виховання культури поведінки. Шляхи попередження та подолання моральних деформацій школярів. Виховання дисциплінованості та відповідальності.

    курсовая работа [87,9 K], добавлен 16.01.2014

  • Інтелектуальний розвиток дитини в сім’ї у сучасних умовах. Методика підвищення рівня розумового виховання в сім’ї та для дітей, позбавлених родинного виховання. Ігротерапія як метод подолання педагогічної занедбаності школярів в умовах будинку-інтернату.

    дипломная работа [223,7 K], добавлен 06.11.2009

  • Теоретичні аспекти музичного виховання німецького педагога К. Орфа. Новаторство "елементарної музики", педагогічна концепція музичного виховання. Закладення передумов для участі дітей у музичній діяльності за допомогою музично-виховної системи К. Орфа.

    курсовая работа [44,8 K], добавлен 13.10.2012

  • Методи, засоби і прийоми морально-духовного виховання. Сучасні тенденції в організації морального виховання дошкільників. Казка як жанр і функціональний вид літератури для дітей дошкільного віку. Особливості сприйняття казок у різних вікових групах.

    дипломная работа [312,4 K], добавлен 14.07.2015

  • Змістове наповнення навчальних планів для народних шкіл, навчальних програм з предмету гімнастика. Вивчення забезпечення процесу фізичного виховання учнів шкіл на основі матеріали фондів Державного архіву Чернівецької області, періодичних видань.

    статья [114,0 K], добавлен 18.12.2017

  • Сутність естетичного виховання. Методика підготовки дітей до сприймання музичного твору. В. Сухомлинський про важливість музики в житті дитини. Технологія "Виховання розуму і серця" Д.Б. Кабалевського. Музично-естетичний розвиток молодших школярів.

    курсовая работа [70,3 K], добавлен 10.03.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.