Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ

ПЕДАГОГІКИ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

1.1 Сучасний стан розвитку вітчизняної соціальної педагогіки

1.2 Міжпредметні зв'язки соціальної педагогіки з педагогікою, соціологією і культурологією

1.3 Культурологічний підхід у дослідженні розвитку соціальної педагогіки

Висновки до Розділу 1

РОЗДІЛ II. ДОНАУКОВИЙ РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

В КУЛЬТУРІ ДОІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА

2.1 Виникнення соціального виховання і становлення його системи в первісній та архаїчній культурі людства

2.2 Виникнення ідеї соціальної педагогіки в античній культурі

2.3 Становлення та розвиток соціального виховання в культурі європейського Середньовіччя

Висновки до Розділу 2

РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНА ПЕДАГОГІКА ЯК РЕЗУЛЬТАТ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА

3.1 Рефлексія соціального виховання в культурі індустріального суспільства

3.2 Становлення соціальної педагогіки як науки та суспільної практики

3.3 Становлення вітчизняної соціально-педагогічної науки та практики

Висновки до Розділу 3

РОЗДІЛ 4. РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ В СОЦІО-КУЛЬТУРНИХ УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

4.1 Актуалізація соціального виховання та соціальної педагогіки в умовах гуманізації культури інформаційного суспільства

4.2 Трансформація соціальної педагогіки в умовах глобалізації культури людства інформаційної доби

4.3 Перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки в інформаційну епоху

Висновки до Розділу 4

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Значний вплив на становлення цієї галузі педагогіки в Україні мали російські фахівці: В.Бочарова, Б.Бітінас, Б.Вульфов, М.Галагузова, М.Гур'янова, А.Мудрик, В.Нікітін, В.Семенов, Г.Філонов, Л.Філіппова, Т.Яркіна та інші, які ініціювали відродження соціальної педагогіки у 80-90 рр. XX ст. у СРСР, сприяли створенню її позитивного соціального іміджу та перетворенню на ефективний засіб трансфор-мування суспільства.

Становлення соціальної педагогіки на пострадянському просторі пояснює певну невизначеність її предметної сутності. Л.Бєляєва, М.Бєляєва, В.Болгаріна, В.Бочарова, Н.Бура, М.Галагузова, Ю.Гапон, Л.Нємець, Р.Овчарова, В.Сидоров, Л.Штефан та інші фактично ототожнюють предмети дослідження соціальної педагогіки і соціальної роботи, навіть іноді обмежуючи об'єкт практичної соціально-педагогічної діяльності лише дітьми, але в будь-якому разі вони передбачають роботу тільки з індивідами, що потребують соціальної допомоги в різних її проявах.

Т.Василькова, Ю.Василькова, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Коваль, Л.Міщик, Л.Філіппова та інші фахівці, у дослідженнях яких переважає філософська складова соціальної педагогіки, розглядають її як педагогічне теоретико-методологічне підґрунтя соціальної роботи, тому вважають недоцільним роз'єднання соціальної педагогіки та соціальної роботи.

Соціально-виховну сутність соціальної педагогіки відстоюють І.Андрєєва, О.Безпалько, Б.Вульфов, О.Кузьменко, А.Мудрик, В.Нікітін, Н.Осьмук, В.Семенов, Г.Філонов та інші спеціалісти. Проте погляди цих фахівців на трактування “соціального виховання” та на об'єкт практичної соціально-педагогічної діяльності (діти та молодь; людина протягом життя; людина та її середовище; людина, нація, суспільство) значно різняться.

Розмаїття підходів до визначення предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки уможливило виокремлення декількох її парадигм: педагогічної, соціологічної, соціолого-педагогічної, соціально-педагогічної (І.Ліпський). Однак, незважаючи на те, що сучасні культурологи і педагоги взаємодоповнюють зусилля один одного у до-слідженні культурологічних основ педагогіки, зокрема соціальної її галузі, культурологічна парадигма соціальної педагогіки не виділяється. Діяльність культурологів спрямована на вдосконалення культурологічного підходу як сукупності методів дослідження різних сфер соціокультурної дійсності, на культурологічний аналіз освіти, створення позитивного іміджу соціальної педагогіки через активізацію суспільної уваги на її можливостях у духовно-моральному оздоровленні людини (А.Арнольдов, Т.Кисельова, В.Розін та інші).

Педагоги теж уточнюють головні проблемні сфери, загальні для культурології та соціальної педагогіки. Про нагальну потребу інтегративного творчого пошуку, особливо для соціальної педагогіки, заяв-ляють Г.Філонов і В.Бочарова, крім того, намагаються підвести культурологічний фундамент під освіту О.Бєлих, А.Бойко, В.Болгаріна, Є.Бондаревська, І.Зязюн, Н.Крилова, Л.Матвєєва, М.Михальченко, Р.Позінкевич, О.Савченко, О.Сингаївська, Н.Шубелка, інші; аналізують культурологічний напрям в історії української педагогічної думки (О.Караманов); обмірковують культурологічний підхід як один із сучасних підходів до історико-педагогічних досліджень (В.Бєляєв, Л.Штефан та інші); розглядають педагогічну культуру як складову педагогічної діяльності (В.Гриньова, В.Нікітін та інші); виховання - як входження дитини в культуру (Н.Щуркова, В.Хайруліна та інші); досліджують культурологію виховання (Г.Легенький, Ю.Легенький) тощо.

Отже, виникла низка протиріч: 1) соціальна педагогіка як галузь педагогіки, що належить до комплексу наук про людину і суспільство, має відповідати потребам культури інформаційної доби людства, щоб сприяти соціальному розвитку людини і соціуму, однак досліджень, які визначали би відповідні перспективи соціальної галузі педагогіки, бракує; 2) випереджальний розвиток вітчизняної соціально-педагогічної науки забезпечив би прискорення становлення інших елементів соціально-педагогічної системи, зміцнення її ефективності в Україні, проте невизначеність предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки триває; 3) розробка переважно соціологічної та педагогічної парадигм соціальної педагогіки призводить до спроб ототожнення її з соціологією (соціальною роботою, педагогічною соціологією, соціологією виховання) або до нівелювання специфіки серед інших педагогічних галузей, однак при цьому визначення методологічних зв'язків соціальної галузі педагогіки з культурологією, розробка її культурологічної парадигми в умовах трансформації культури людства та перетворення посттоталітарної вітчизняної культури здійснюються повільно. За таких обставин найдоцільнішим є визначення соціокультурної сутності соціальної педагогіки через дослідження причин, умов її виникнення, розвитку, перспектив удосконалення в соціокультурному контексті.

Проте цілісного дослідження розвитку соціальної педагогіки в соціокуль-турному контексті та соціального виховання як її предмета з філогенетичного погляду поки що бракує. У сучасних соціологічних, культурологічних та педагогічних дослідженнях недостатньо глибоко розглядається природа соціальної педагогіки як продукт культури людства і засіб культурної динаміки суспільства і людини. Актуальність визначення теоретико-методологічних основ виникнення та розвитку соціальної педагогіки, вивчення її перспектив в інформаційному суспільстві задля регулювання педагогічними засобами трансформаційних процесів в Україні зумовили вибір теми “Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень Харківської державної академії культури на пе-ріод 2001-2005 рр. як складова теми кафедри соціальної педагогіки “Теоретична та практична соціально-педагогічна діяльність”(2000-2005 рр). Тема затверджена вченою радою Харківської державної академії культури (протокол №5 від 21 січня 2000 р.) та радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол №3 від 25 березня 2003 р.).

Об'єкт дослідження - розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Предмет дослідження - теоретико-методологічні засади виникнення та розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Хронологічні межі дослідження охоплюють майже весь період філогенезу людства. Точніше, час з первісної доби, коли близько 40 тис. років тому процес антропогенезу завершився формуванням людини сучасного типа, організацією родової общини та виникненням соціального виховання як культурного механізму зміцнення природної соціальності людини. Крім того, вивчаються інші етапи традиційного - доіндустріального суспільства, зокрема Античність, де виникла ідея, за суттю, соціальної педагогіки, та індустріальна доба (котра цю ідею здійснила в теорії та на практиці). Верхня хронологічна межа - постіндустріальне - інформаційне суспільство, становлення якого розпочалося людством з середини XX ст., триває досі й потребує відповідного трансформування соціальної педагогіки. Однак специфіка предмета дослідження дозволяє зупинятися на аналізі розвитку со-ціального виховання лише тих країн та регіонів світу, які визначали культурну динаміку людства і сприяли становленню, а також якісним та кількісним змінам соціальної педагогіки.

Мета дослідження - визначити теоретико-методологічні основи соціальної педагогіки через аналіз її виникнення, розвитку в соціокультурному контексті і на цих засадах обґрунтувати перспективи вдосконалення соціальної галузі педагогіки в інформаційному суспільстві, зокрема в сучасній Україні.

Відповідно до об'єкта, предмета, мети визначені завдання дослідження.

Проаналізувати сучасний стан розробленості теоретико-методологічних основ соціальної педагогіки в Україні.

З'ясувати специфіку соціальної педагогіки стосовно інших педагогічних галузей та щодо соціології, культурології.

Розробити модель культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Проаналізувати умови виникнення ідеї соціальної педагогіки та причини, що заважали її реалізації, в соціокультурному контексті доіндустріального суспільства.

Дослідити умови та причини виокремлення соціальної педагогіки в культурі індустріального суспільства і на цих засадах з'ясувати предметно-сутнісні основи соціальної галузі педагогіки з позиції культурологічної парадигми.

Обґрунтувати напрями перетворення соціальної педагогіки в культурі інформаційного суспільства.

Обґрунтувати перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки.

Методологічною основою дослідження є культурологічний підхід, який уможливлює виявлення залежності розвитку соціального виховання та соціальної педагогіки від рівня та потреб розвитку культури певного соціуму, регіону, людства. Методологічне значення також мають: діалектичний підхід до вивчення соціальної педагогіки відповідно до протиріч в існуванні людини, які віддзеркалюються на її виникненні та розвитку; особистісний підхід до виявлення соціальних рис особистості, формуванню яких сприяло соціальне виховання на різних етапах розвитку людства, та ролі людини у відповідному соціальному вихованні; системний підхід у виявленні структурних елементів та зв'язків системи соціального виховання на різних етапах її генезису та соціально-педагогічної системи України; діяльнісний підхід до виявлення цілей, мотивів, дій і засобів регулювання та корегування, контролю та аналізу результатів соціального виховання, соціально-педагогічної пізнавальної та перетворювальної діяльності відповідно до потреб розвитку культури людини, окремих соціальних груп, країни, людства. Розширення методологічної бази стало підставою для розробки моделі культурологічного підходу саме для вивчення теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Теоретичною основою дослідження стали положення культурології, філософії стосовно періодизації культури людства, виокремлення традиційного - доіндустріального, індустріального, постіндустріального - інформаційного її етапів (Б.Белл, В.Біблер, П.Ебурдін, Б.Єрасов, В.Іноземцев, Д.Несбітт, О.Тоффлер), філософії, культурології, соціології, психології, педагогіки щодо духовної складової культури як підґрунтя для формування мети виховання (О.Ахієзер, М.Гартман, М.Дяченко, Б.Єрасов, А.Печчеї, А.Ракітов, П.Сорокін, А.Тойнбі, Е.Фромм, О.Шпенглер, А.Швейцер, В.Шейко), стосовно виховання як засобу творення людини в культурі та регулювання соціокультурного розвитку суспільства, людства (Сократ, Платон, Аристотель, Е.Роттердамський, Я.Коменський, Д.Локк, К.Гельвецій, І.Кант, Й.Гердер, Й.Фіхте, Й.Песталоцці, Р.Оуен, А.Дістервег, П.Наторп, Г.Кершенштайнер, Д.Дьюї, Р.Штайнер, Я.Корчак, А.Швейцер, С.Гессен, Е.Фромм, В.Сухомлинський, Ш.Амонашвілі, Б.Бітінас, Г.Філонов, Н.Щуркова), культуровідповідності виховання (Я.Коменський, Г.Лессінг, І.Кант, Й.Фіхте, Й.Песталоцці, А.Дістервег, П.Наторп, В.Сухомлинський), щодо соціального виховання як предмета дослідження соціальної педагогіки (П.Барт, А.Мудрик, П.Наторп, В.Нікітін, В.Семенов, С.Шацький), багаторівневості соціальної педагогіки (І.Ліпський, В.Нікітін); щодо взаємозв'язку культури та освіти (Г.Легенький, Ю.Легенький, В.Нікітін, Р.Позінкевич, О.Савченко, Н.Шубелка, Н.Щуркова), методології історико-педагогічного дослідження (В.Бєляєв, О.Караманов, О.Сухомлинська, К.Шмідт), методології соціальної педагогіки (А.Арнольдов, І.Ліпський, Г.Філонов, С.Харченко), класифікації парадигм розвитку пізнавальної та перетворювальної діяльності в соціальній педагогіці (І.Ліпський). Теоретичною основою розробки моделі культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті стали положення закону співвіднесення рівнів буття (М.Гартман), теорії соціокультурної динаміки (П.Сорокін, А.Тойнбі, О.Шпенглер), теорії системи соціокультурних механізмів динаміки суспільства (О.Ахієзер), концепції культурного ядра (А.Ракітов), а також результати аналізу специфіки застосування культурологічного підходу в педагогіці (В.Бєляєв, О.Столяренко, В.Болгаріна), в соціальній педагогіці (В.Бочарова, І.Ліпський, Г.Філонов, Л.Штефан).

Відповідно до завдань було використано комплекс таких методів: історіографічний та теоретичний аналіз наукової літератури, а також порівняння й узагальнення досвіду дослідження розвитку соціальної педагогіки для з'ясування особливостей базового понятійного апарату дослідження та сучасного стану розвитку проблеми, моделювання для створення моделі культурологічного підходу, яка враховує специфіку предмета дослідження; історико-культурний аналіз соціального виховання та соціальної педагогіки для виявлення їх генези; порівняльний аналіз систем соціального виховання різних авангардних країн одного періоду та різних культурних епох; аналіз, синтез, екстраполяція та прогнозування при визначенні предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки, перспектив її розвитку в соціокультурних умовах інформаційного суспільства, зокрема України.

Концептуальні основи дослідження:

Соціальна педагогіка є галуззю педагогіки, яка пов'язана з педагогічною соціологією, соціологією виховання, соціальною роботою, соціальною культурологією та соціальними галузями інших наук, але здійснює свої соціокультурні функції на предметному полі педагогічної науки.

Специфічним предметом дослідження соціальної педагогіки стосовно інших педагогічних галузей є соціальне виховання як процес цілеспрямованого створення умов для розвитку соціальності соціальних суб'єктів у всіх сферах соціуму.

Виникнення та розвиток соціальної педагогіки залежать від рівня розвиненості культури соціуму, зокрема соціального виховання (мета, об'єкти, суб'єкти, методи, засоби, провідні осередки, система), на кожному етапі світової культури, отже, соціальна педагогіка потребує культурологічного підходу до виявлення суті цього явища культури людства. Соціокультурний контекст забезпечує з'ясування загального сенсу соціально-історичних та культурних умов, які дозволяють уточнити значення результатів розвитку соціальної педагогіки.

Соціальна педагогіка як науково-практична галузь є продуктом демократичної культури, оскільки виникає як відповідь на усвідомлену потребу непримусового регулювання соціальності суб'єктів, що звільняються від соціального тиску.

Перспективи реформування, тобто “майбутнє” соціальної педагогіки відповідно до потреб культури інформаційної доби можливо коректно визначити, ґрунтуючись на теоретичній систематизації об'єктивних знань про “минуле” соціальної галузі педагогіки за доіндустріальної пори, про її “сучасне” - за індустріальної епохи.

Джерельна база дослідження містить декілька груп. По-перше, це соціологічні та культурологічні праці західноєвропейських мислителів XX ст. (Д.Белл, П.Ебурдін, Ф.Майор, Д.Несбітт, А.Печчеї, П.Сорокін, П.Тейяр де Шарден, А.Тойнбі, О.Тоффлер, В.Франкл, Е.Фромм, А.Швейцер, О.Шпенглер), у яких досліджуються перспективи світового розвитку в постіндустріальну епоху, і проблема гуманізації культури людства пов'язується з необхідністю вдосконалення соціального виховання.

По-друге, найчисленнішу групу, природно, склали педагогічні джерела з історії педагогіки фахівців минулого й сучасності, зокрема І.Андрєєвої, П.Барта, Ф.Ге, В.Глебовського, О.Джуринського, С.Золотарьова, Г.Корнєтова, Ш.Лєтурно, Я.Мамонтова, А.Мєдвєдкова, М.Мід, Л.Модзолєвського, П.Монро, І.Свадковського, П.Соколова, М.Рубінштейна, О.Піскунова, К.Шмідта, та праці видатних педагогів і філософів, які стали основою розробки культурологічного підходу до соціального виховання та соціальної педагогіки (Аристотель, К.Гельвецій, Й.Гердер, С.Гессен, А.Дістервег, Д.Дьюї, І.Кант, Г.Кершенштайнер, Я.Коменський, Г.Лєссінг, Д.Локк, П.Наторп, Р.Оуен, Й.Песталоцці, Платон, Е.Роттердамський, Ж.-Ж.Руссо, Й.Фіхте, Ф.Фребель, С.Шацький та інші).

Заслуговує на увагу вітчизняна історико-педагогічна література, зокрема: “Антология педагогической мысли Украинской ССР”, “Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X - початок XX ст.)”, “Українська козацька педагогіка і духовність” В.Кузя, Ю.Руденка, О.Губка, “Історія освіти в Україні” Степана Сірополка, інші.

Джерельна база містить праці сучасних педагогів, культурологів, філософів, антропологів, психологів, які досліджують проблеми соціальної педагогіки, соціального виховання або частково розглядають їх.

У дослідженні використано документальні джерела: законодавчі акти, нормативні документи, концепції розвитку освіти і виховання в Україні, а також історична література (Д.Багалій, П.Єфименко, М.Косвен, Діоген Лаертський, М.Стасюлевич, О.Субтельний, Е.Тайлор, інші).

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

· обґрунтовано потребу та розроблено теоретико-методологічні основи розвитку соціальної педагогіки з позиції культурологічного підходу, що сприяло становленню її культурологічної парадигми;

· розроблено модель культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті;

· досліджено розвиток соціального виховання у філогенезі, зокрема виявлені мета, об'єкти, суб'єкти, методи, засоби, провідні осередки, а також специфіка системи соціального виховання на кожному етапі світової культури;

· обґрунтовано предметно-сутнісні основи соціальної педагогіки на підставі культурологічної парадигми;

· обґрунтовано провідний принцип культуровідповідної соціальної педагогіки - принцип гармонізації соціального розвитку людини, групи, соціуму;

· визначено перспективи розвитку соціальної педагогіки в інформаційному суспільстві.

Подальшого розвитку набули: основні дефініції соціальної педагогіки (“соціальне виховання”, “соціальність”, “соціальна педагогіка”); структурування розвитку соціальної педагогіки у філогенезі; визначення сучасного стану розробленості теоретико-методологічних основ соціальної педагогіки та перспектив її розвитку в соціокультурних умовах України, обґрунтування необхідності розбудови соціально-педагогічної системи України для відтворення та регулювання вітчизняної системи соціального виховання відповідно до потреб культурної динаміки країни; визначення моделі соціально-педагогічної діяльності в школі, напрямів дошкільної соціально-педагогічної діяльності.

Теоретичне значення дослідження полягає в уточненні й подальшому розвитку наукових уявлень про сутність соціального виховання та соціальної педагогіки, у вивченні їх історії у філогенезі. Теоретичне значення мають: предметно-сутнісні основи соціальної педагогіки, обґрунтовані на підставі культурологічної парадигми; визначене співвідношення соціальної педагогіки і соціальної роботи; схарактеризована специфіка соціальної педагогіки стосовно інших педагогічних галузей; виявлений принцип культуровідповідної соціальної педагогіки - принцип гармонізації соціального розвитку лю-ини, групи, соціуму; проаналізовані перспективи розвитку соціальної педагогіки в інформаційному суспільстві, напрями її вдосконалення в соціокультурних умовах України.

Практичне значення одержаних результатів полягає: 1) в удосконаленні концепції підготовки соціальних педагогів у Харківській державній академії культури, у використанні матеріалів дисертації у викладанні автором курсів “Соціальна педагогіка”, “Актуальні проблеми соціальної педагогіки”, “Порівняльна педагогіка”, “Основи соціальної роботи”, під час керівництва курсовими, дипломними роботами, кандидатськими дисертаційними дослідженнями; 2) у можливості використання результатів дослідження у: процесі визначення концепції та змісту підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації соціальних педагогів у педагогічних коледжах, інститутах, університетах, закладах післядипломної освіти, інститутах удосконалення вчителів, галузевих вищих навчальних закладах; розробці курсів “Педагогіка”, “Історія педагогіки”, “Історія та теорія соціальної педагогіки”, “Історія та теорія соціального виховання”, “Вступ до спеціальності”, спецкурсів та спецсемінарів, для написання навчальної та навчально-методичної літератури; розробці програм соціально-педагогічної діяльності загальноосвітніх шкіл, моделей соціального виховання певних категорій населення та мікросоціумів, у створенні національної та регіональних моделей соціального виховання.

Висновки і рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, впроваджено в навчальний процес підготовки фахівців соціально-педагогічних спеціальностей Бердянського державного педагогічного університету (довідка №58/832-08 від 24.05.04 р.); Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (довідка №1/934 від 01.06.04 р.); Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка (довідка №01-02/1696 від 24.04.04 р.); Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка (довідка №959 від 08.06.04 р.); Харківської державної академії культури (довідка № 724 від 10.09.04 р).

Особистий внесок автора в роботах, опублікованих у спів-авторстві з Б.Іщенком та С.Крамською полягає в розробці соціально-педагогічної концепції підготовки відповідних фахівців у ХДАК та виокремленні соціально-педагогічної специфіки проблеми; у співавторстві з П.Роговою - у науковому обґрунтуванні основних соціально-педагогічних ідей проблеми, що досліджується, та обробці отриманих результатів, з О.Василенко - у написанні розділів 1,2,3, присвячених соціальним функціям і проблемам сучасних закладів освіти, соціально-педагогічній діяльності у дошкільних закладах освіти та в загальноосвітніх навчальних закладах, а також у складанні додатків.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на науково-теоретичних, науково-практичних конференціях:

- Міжнародних: “Культура України: історія і сучасність” (Харків, 1996), “Дитина-інвалід в Україні: сучасна ситуація та проблеми” (Київ, 1997), ”Етнонаціональний розвиток в Україні” (Київ, 1997), “Інформаційна культура та культурологічна освіта на зламі тисячоліть” (Харків, 1999), “Духовна культура в інформаційному суспільстві” (Харків, 2002), “Соціальна робота в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики” (Київ, 2002), “Соціокультурні комунікації в інформаційному суспільстві” (Харків, 2003), “Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу” (Полтава, 2004), „Інформаційно-культурологічна та мистецька освіта: стан і перспективи”(Харків, 2004), VIII Міжнародна науково-практична конференція “Наука і освіта 2005” (Дніпропетровськ, 2005), Міжнародний Конгрес “Етика і гуманізм” (Крим-Алушта, 2005);

- Всеукраїнських: “Соціальна робота у сфері освіти: проблеми професійної підготовки та діяльності” (Кам'янець-Подільський, 1997), “Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах” (Київ, 2000), “Гуманістично-спрямований виховний процес і становлення особистості” (Київ, 2001), “Педагогічні засади формування у підростаючого покоління активної громадянської позиції” (Київ, 2002), “Актуальні проблеми виховання особистості в сучасному соціокультурному середовищі ” (Київ, 2003);

- регіональній: “Система непрерывного воспитания и образования XXI века” (Харків, 1998);

- науково-практичних семінарах, семінарах-практикумах: “Підготовка соціальних працівників в сучасних умовах” (Харків, 1998), “Форми та методи роботи Мобільного консультативного пункту” (Харків, 2002), “Методологія дослідження проблем вихованців притулків” (Харків, 2003).

Головні результати та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися і дістали позитивну оцінку на засіданнях ученої ради, кафедр соціальної педагогіки та теорії і історії культури, звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Харківської державної академії культури (1996-2004).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в 43 наукових працях, у тому числі: 1 монографія (одноосібно); 20 статей у фахових виданнях ВАК (одноосібно); 4 статті в інших педагогічних виданнях (3 одноосібно); 8 науково-методичних праць (7 одноосібно), 10 тез та виступів на конференціях (8 одноосібно).

Кандидатська дисертація на тему “Концепція розбудови шкільної бібліотеки в контексті інформатизації суспільства” (спеціальність 05.25.03 - бібліотекознавство і бібліографознавство) була захищена у червні 1995 року, її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (630 найменувань, з них 21 іноземними мовами). Загальний обсяг дисертації становить 442 сторінки, з них основного тексту - 392 сторінки. Дисертація містить одну таблицю.

РОЗДІЛ I

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

1.1 Сучасний стан розвитку вітчизняної соціальної педагогіки

Актуалізація соціальної педагогіки завжди щільно пов'язана з демократизацією соціуму. На терені України соціальна педагогіка як наука виникла в період переходу від монархічної до пролетарської держави, а вдруге відродилася за часів трансформації авторитарної супердержави в самостійні демократичні національні країни пострадянської доби. Саме наприкінці 80-х років XX ст. з'явилися масові публікації, а в 90-х рр. XX ст. - на початку XXI ст. - різноманітні видання (навчальні посібники, підручники, тематичні збірки, монографії) з проблем соціальної педагогіки. Понині триває процес її наукового становлення - теоретичного визначення об'єкта та предмета дослідження. Це зумовлює існування численних поглядів на соціальну педагогіку, іноді навіть протилежних, що є нормальним станом за умов формування основ будь-якої науки. Слід зауважити, що відродження соціальної педагогіки насправді розпочалося ще за часів, коли Україна була складовою частиною Радянського Союзу. Вплив російських фахівців на цей процес був вирішальним, українські спеціалісти і нині грунтуються на висновках їхніх наукових праць, а майбутні вітчизняні соціальні педагоги навчаються за численними російськими підручниками. Тому для дослідження сучасного стану вітчизняної соціальної педагогіки аналізуються праці не лише українських, але й російських науковців, що набули значного поширення в країні.

Розмаїття поглядів сучасних дослідників соціальної педагогіки потребує певної диференціації. На нашу думку, за принцип структурування цих поглядів доцільно взяти ставлення фахівців до об'єкта та предмета соціальної педагогіки, оскільки саме визначеність об'єкта та предмета є показником розробленості логіко-гносеологічних основ будь-якої науки, етапу її розвитку. У нашому дослідженні ми грунтуємося на трактуванні цих наукових категорій І.Ліпським в його навчальному посібнику «Соціальна педагогіка. Методологічний аналіз», а саме: «Під об'єктом науки розуміють будь-яку частину або форму існування реальної дійсності (річ, тіло, середовище, процес, явище, структура, зв'язок, відношення, властивості тощо, а також будь-яка їх комбінація або комплекс)”[271,103], “Предметом науки називається певна цілісність, виокремлена з об'єкта в процесі пізнання, яка має найсуттєвіші для даного дослідження ознаки та властивості”[271,104].

У вітчизняній соціально-педагогічній науці ще не виокремилися специфічні течії, школи, у зв'язку з чим, на наш погляд, більшість точок зору можна умовно поділити на такі, автори яких вважають об'єктом дитину або людину впродовж життя, або людину і соціальне середовище, людину та суспільство, процес соціалізації. Деякі фахівці визначають предмет як педагогічну допомогу людині (або дитині), що перебуває в несприятливих умовах соціалізації і не здатна допомогти собі сама (педагогіка соціальної роботи), інші - як соціальне виховання, тобто формування соціальних якостей людини (або дитини), зокрема і в скруті, через активізацію педагогічного потенціалу суспільства. Проаналізуємо ці погляди детальніше, зважаючи не лише на декларування фахівцем тієї або іншої точки зору, але й на її дотримання в основному змісті їхніх провідних видань та публікацій.

Багато фахівців (О.Безпалько, Ю.Василькова, Т.Василькова, М.Галагузова, О.Кузьменко, Л.Нємець, Р.Овчарова, Л.Оліференко, Н.Осьмук, Л.Штефан та інші) прямо чи опосередковано вважають об'єктом соціальної педагогіки дитину. Найрішучіше цю позицію відстоює М.Галагузова: “Увага соціальної педагогіки, перш за все, спрямована на дитину … При цьому не на будь-яку, а лише на ту, яка має якісь проблеми чи відхилення від норми (фізичної, психічної, соціальної, педагогічної)” [94,178]. Тієї ж думки дотримується колектив авторів навчального посібника під керівництвом М.Галагузової: “Об'єктом вивчення соціальної педагогіки є дитина”[478,57], “У поле зору соціальної педагогіки потрапляє дитина, яка потребує допомоги в процесі її соціалізації, … тобто дитина як особистість, що розвивається, формується”[478,68]. Н.Осьмук, досліджуючи історію соціального виховання в Україні 20-30-ті рр. XX ст., теж розглядає як об'єкт дитину: “З історії відомо, що соціально-педагогічний аспект відносин “суспільство-дитина” привертав увагу багатьох визначних педагогів ще з античності. Кожна епоха формувала своє особливе філософське розуміння людини, розуміння процесу соціалізації дитини та його бажаного результату”[386,78]. Р.Овчарова об'єктом соціальної педагогіки теж визнає дитину, але опосередковано - через спрямованість соціально-педагогічної діяльності: “Її об'єктом передусім є дитина у мікросоціальному світі”[375,27]. Так само можна з'ясувати реальне ставлення О.Безпалько та О.Кузьменко до дитини та молоді як об'єкта соціальної педагогіки - через визначення першим фахівцем основного інтегративного соціально-педагогічного поняття “соціальне виховання”: “Воно розуміється як створення умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань…”[480,27], [479,30-31] та через трактування другим фахівцем “соціально-педагогічної системи”: “Відкрита соціально-педагогічна система має багатофункціональний характер, а тому функціонує для дітей та молоді з різними переконаннями …”[480,143], “Основним принципом соціально-педагогічної системи є консолідація сил, зацікавлених у соціальному становленні дітей та молоді (курсив наш. - А.М.)”[480,144], [479,125].

Ю.Василькова, Т.Василькова, Л.Нємець, Л.Штефан дещо обережніше акцентують увагу на дитині як об'єкті соціальної педагогіки. Такий висновок випливає радше з аналізу їхніх наукових публікацій, ніж із визначення вченими об'єкта. Наприклад, Л.Штефан у монографії називає об'єктом соціальної педагогіки “соціально-педагогічний процес”[598,13], в авторефераті докторської дисертації - “людину від народження до смерті”[599,16], але трохи нижче загальну мету цієї науки вбачає серед іншого і в “обгрунтуванні її методологічних засад, закономірностей, принципів, форм, методів вивчення особистості дитини …”[599,16]. Так само, за ствердженням автора, вона підходить до трактування соціальної педагогіки у своїй дисертації: “галузь знань, яка має … свій об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічні засади, закономірності, принципи і методи вивчення особистості дитини”[599,16]. Однак грунтовний аналіз публікацій дає підстави дійти висновку, що фактично Л.Штефан під об'єктом має на увазі дітей, оскільки, на її погляд, соціальний педагог - “спеціаліст, який працює з дітьми та молоддю (курсив наш. - А.М.)” [598,20]. До того ж, розглядаючи зміст соціально-педагогічної діяльності з неповнолітніми, Л.Штефан, як і М.Галагузова, зупиняється в основному на дітях, що мають проблеми соціального становлення (безпритульні, бездоглядні, з девіантною поведінкою тощо) [593-595;597;600]. Звідси очевидно, що реальні погляди обох вчених на об'єкт соціальної педагогіки майже збігаються. Не простежується однозначність визначеності Л.Штефан предмета соціальної педагогіки. У монографії, наприклад, спочатку зазначається: “В якості предмета соціальної педагогіки, виходячи із структури науки, ми визначаємо закономірності, принципи та методи соціально-педагогічного процесу. Таке тлумачення предмета дозволяє стверджувати, що соціальна педагогіка - наука, яка вивчає сутність соціально-педагогічного процесу, його закономірності, принципи та методи” [598,14]. Нижче - формулювання інше: “Соціальне виховання ми розглядаємо в якості предмета соціальної педагогіки”[598,46]. В авторефераті науковець доводить, “що предметом досліджувальної науки (соціальної педагогіки - А.М.) є закономірності, зміст, принципи та методи виховання особистості в соціумі”[599,16].

Суперечність у визначенні об'єкта та предмета соціальної педагогіки притаманна також Ю.Васильковій та Т.Васильковій. Фахівці проголошують: “Соціальна педагогіка в основу своєї теорії і практики ставить особистість, її формування і виховання в суспільстві та в навколишньому середовищі, у цьому їх (з соціальною філософією) спільність”[72,30]. Те ж саме - у визначенні предмета соціальної педагогіки, коли об'єктом називається окрема “особистість” і навіть “групи людей”, проте “соціально-педагогічна діяльність” спрямована на допомогу “дитині (підлітку)”, хоча методи соціальної педагогіки - на “особистість”, але ж знову йдеться про “дитину (підлітка)” в розкритті змісту функцій соціальної педагогіки [72,19]. Ставлення Ю.Василькової до об'єкта однозначніше проглядається у навчальному посібнику “Методика і досвід роботи соціального педагога”. Тут автор пише, що соціальний педагог - новий тип педагога, який має нові стосунки з дитиною. Однак не всі діти, на її погляд, є об'єктами соціального виховання педагога [71,8].

Харківський фахівець Л.Нємець в цілому грунтується на позиції М.Галагузової щодо об'єкта, проте теж висловлюється досить суперечливо: “Соціальна педагогіка виділяє і вивчає в процесах виховання й освіти аспекти й явища, які пов'язані з соціалізацією дитини … . Інакше кажучи, вона вивчає соціальне виховання людини, яке здійснюється протягом всього життя. … Об'єктом вивчення соціальної педагогіки є дитина , а предметом - закономірності соціалізації дитини (курсив наш. - А.М.)”[359,15]. Автор під “соціалізацією” розуміє “включення її (дитини) в життя суспільства”, отже, соціальне становлення будь-якої дитини, але в змісті навчально-методичного комплексу фактично йдеться про соціальний захист дітей, що залишилися без батьківської опіки, про соціально дезадаптованих підлітків, про соціально-педагогічну діяльність з дітьми девіантної поведінки.

Таким чином, загалом ця група фахівців як об'єкт соціальної педагогіки розглядає дитину, молодь, що знаходяться в несприятливих умовах соціалізації, а як предмет - соціально-педагогічну допомогу їм.

Переважна більшість фахівців (Л.Бєляєва, М.Бєляєва, В.Бочарова, Б.Вульфов, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Коваль, Л.Міщик, Л.Нікітіна, Л.Філіппова, С.Хлєбік та інші) дотримується думки, що об'єктом дослідження соціальної педагогіки є людина упродовж життя. Наприклад, В.Бочарова не просто фіксує як об'єкт соціально-педагогічної діяльності людину, але й акцентує увагу на тому, що соціальна педагогіка “виходить за межі дитячого віку, розглядаючи особистість в її онтогенезі - від народження до смерті”[57,40]. Л.Коваль, І.Звєрєва, С.Хлєбік загалом об'єктом соціальної педагогіки визначають особистість [209,3], і хоча деінде в їхньому навчальному посібнику “проглядають” “діти та молодь”, проте навіть наведення серед соціально-педагогічної діагностичної документації, крім схеми складання “Історії розвитку дитини”, ще й “Соціальної історії людини”[209,209-213], а крім того, аналіз мистецтва, ЗМІ тощо як факторів соціального виховання людини, свідчить на користь нашого ствердження. На погляд Бєляєвих, “предметом педагогічної діяльності є кожна людина, предметом соціально-педагогічної - людина, яка опинилася у проблемній ситуації взаємодії зі своїм соціальним оточенням (іншими людьми, соціальними інститутами, системою цінностей)”[40,193]. Л.Філіппова у докторському дослідженні з філософських основ теорії і практики соціальної педагогіки [539] визначила її принципи і статус, особливості впливу соціально-педагогічної діяльності на становлення особистості. Л.Міщик, розробляючи концепцію професійної підготовки соціального педагога, грунтувалася на філософських основах попереднього дослідника і погоджувалася з ним, що соціальна педагогіка є міждисциплінарним комплексом, який покликаний, з одного боку, осмислювати закономірності соціалізації особистості, з іншого, забезпечувати реалізацію цих закономірностей щодо конкретної особистості. “Статус соціальної педагогіки є виразом соціально-філософської позиції щодо феномена соціально-педагогічної діяльності, через яку конкретна особистість знаходить себе. Звідси забезпечення умов знаходження себе та подальшої самореалізації конкретної особистості є виявленням замовлення з боку соціуму до соціальної педагогіки як науки і практичної дисципліни”[337,11]. З філософських позицій соціальна педагогіка має розглядати особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як початковий та кінцевий пункт багатообразного процесу соціалізації. Особливе її призначення, за Л.Міщик, полягає “в осмисленні закономірностей і в розробці проектів, програм формування не тільки і не стільки професійно-кадрового потенціалу суспільства, скільки людини як особистості і фахівця як особистості”[337,12]. А.Капська уточнює поняття “особистість” з соціально-педагогічної (міждисциплінарної) позиції: “як особливий спосіб існування людини, як члена суспільства, як представника певної соціальної групи, тобто соціокультурної реальності”[480,24]. Проте, на відміну від Л.Міщик, вона більшу увагу приділяє не стільки самій людині, скільки педагогізації соціального середовища. З її погляду, соціальна педагогіка спрямована на вивчення освітньо-виховного потенціалу суспільства, на перетворення соціального середовища, попередження конфліктів для більш успішної соціалізації і розвитку особистості протягом всього життя. Як наука вона, за А.Капською, розкриває вплив на педагогічний процес конкретних соціокультурних умов, які виконують роль посередника між соціальним середовищем і окремими галузями педагогічного знання. Соціальна педагогіка тісно пов'язана з цивілізацією, розвитком суспільства і становленням соціально-громадських відносин. Тому предметом уваги соціальної педагогіки є не лише сама людина, а й соціальне середовище, з яким взаємодіє кожен індивід - це сім'я, дошкільні заклади, школа, підліткові чи молодіжні об'єднання, заклади культури і спорту, крім того “соціально-психологічний клімат середовища і природні, соціокультурні та економічні умови, звичаї і традиції, окремі особи і групи людей, це вся держава з її інституалізованими структурами”[479,25]. Близько до цього, але не ідентично визначає особистість як об'єкт Л.Нікітіна: “об'єкт соціальної педагогіки в широкому сенсі - цілісна система педагогічного впливу на соціальний розвиток особистості в онтогенезі; у вузькому смислі - спеціально організовані дії з педагогічного керування або педагогічної підтримки процесу формування особистості чи відновлення здатності особистості до соціального функціонування” [362,221]. На погляд вченого, предмет соціальної педагогіки знаходиться у межах педагогіки: “Ми вважаємо, що соціальна педагогіка є частково педагогічною дисципліною, яка досліджує педагогічні явища в традиційно непедагогічних галузях суспільної практики і різні непедагогічні (соціальні) фактори в сфері педагогіки”[362,56]. Отже, А.Капська та Л.Нікітіна розглядають об'єкт соціальної педагогіки дещо ширше, ніж як “людина”, особистість”. Стосовно предмета деякі зі спеціалістів цієї умовної групи, наприклад В.Бочарова, вважають за нього педагогічний аспект соціальної роботи, інші - процес соціального розвитку людини протягом життя, що відображено в їх визначенні сутності соціальної педагогіки. Проте детальніше це розглядається в наступному підрозділі при характеристиці поглядів науковців на зв'язки соціальної педагогіки і соціальної роботи.

Інша група фахівців (Б.Вульфов, М.Євтух, І.Ліпський, В.Нікітін, О.Сердюк, Г.Філонов та інші) безпосередньо визначають об'єктом соціальної педагогіки декілька соціальних суб'єктів та їх взаємодію. Наприклад, Б.Вульфов, на відміну від попередніх груп фахівців, акцентує увагу на тому, що об`єктом соціальної педагогіки є “людина і середовище її життя”, а от предметом - “процес їх взаємодії”[86,54]. Науковець підкреслює, що розвиток особистості від народження до кінця життя потребує не лише різних умов, але й їхньої координації - цьому і “слугує соціальна педагогіка, яка включає у свою сферу все середовище життєдіяльності людини. Проте дійсне і протилежне: коли не включає, то це вже не соціальна педагогіка, а її паліатив, найгірше, теревені про неї, тим більше шкідливі, що видають бажане за дійсність”[86,56].

Майже про те саме пишуть М.Євтух та О.Сердюк, які об'єктом соціально-педагогічної науки вважають “вивчення закономірностей процесу взаємовдосконалення суб'єктивно-особистісних якостей діючого суб'єкта і об'єктивно-детермінованих чинників суспільних умов його життєдіяльності”[146,8], а предметом відповідно - “цілеспрямоване поєднання певних суб'єктивно-особистісних якостей діючого суб'єкта з попередньо встановленими об'єктивно-детермінованими чинниками суспільних умов, у яких суб'єкт діє”[146,13]. Однак, не зважаючи на те, що автори пишуть для майбутніх державотворців та держслужбовців, підкреслюючи значення соціальної педагогіки в “демократичному саморуху суспільства”, у створенні державного ладу з “людським обличчям” і поширюючи її вплив на всі сфери людського життя, на всі етапи життєдіяльності індивіда, вони все-таки не уникають загальнопоширеного ототожнення будь-якої педагогіки з педагогікою дитячого віку (сімейною, дошкільною, шкільною). Наприклад, пояснюючи глибше об'єкт та предмет соціальної педагогіки вони зупиняються саме на проблемах сімейного, шкільного та інтернатного виховання; різні рівні середовища характеризують лише стосовно дитини; розкривають значення соціальної педагогіки у саморозвитку інформаційного простору країни знов-таки через саме молодіжні та дитячі об'єднання. На наш погляд, це суперечить тлумаченню об'єкта та предмета соціальної педагогіки самих авторів, оскільки суб'єктивність людини не завершується в дитячо-молодіжному віці, а багато в чому лише розпочинається.

На перший погляд, Г.Філонов дотримується точки зору Б.Вульфова, оскільки він пропонує у рамках соціальної педагогіки як самостійної дисципліни вести дослідження особистості в середовищі її буття у контексті міждисциплінарного вивчення всієї сукупності гуманітарного знання. Проте Г.Філонов у порівнянні з попередніми фахівцями розширює об'єкт соціальної педагогіки, яким є не тільки людина (дитина, дорослий; пересічна і та, яка потребує допомоги), але й народ, нація, суспільство: “її масштабні соціокультурні і соціально-педагогічні впливи спрямовані на інтелектуальне і моральне виховання людини і народу в цілому, на соціально-психологічну підтримку нації, на необхідну допомогу тим, хто її потребують, на створення своєчасних програм в соціальній політиці, які сприятимуть стабілізації якості життя, гармонізації взаємин суспільства і особистості”[540,38]. Для Г.Філонова, соціальна педагогіка - це можливість керувати обставинами, що формують людину. Тому “соціальна педагогіка як наукова галузь і навчальна дисципліна … орієнтована на досягнення соціальної і духовної стабільності у суспільстві, становлення цивілізованих умов, нової якості життя, … культурну взаємодію і спілкування, охранно-оздоровчий спосіб життя дітей і дорослих, духовне самовизначення і самореалізацію”[540,38]. Фахівець особливо акцентує увагу на тому, що соціальна педагогіка спрямована не на виявлення і розкриття колізій та конфліктів у різних сферах життєдіяльності, а перш за все, на попередження і подолання подібних ситуацій і дій. Крім того, він розсуває і “соціально-виховне поле”, яке у нього складається з усього світу, що безпосередньо впливає на людей, з усього, що дозволяє “вибудовувати” на всіх ланках соціальної політики і життєзабезпечення оптимальний алгоритм рішень з розкриття і реалізації “людського ресурсу”.

В.Нікітін багатооб'єктність соціальної педагогіки зумовлює багатьма її рівнями. Передусім, вчений підкреслює зростання ролі педагогіки у житті індивіда, великих і малих соціальних груп, всього людства залежно від ускладнення суспільного життя, накопичення знань і соціокультурного досвіду світового співтовариства; акцентує увагу на тому, що нині педагогіка виступає як комплексно-інтегративна галузь знання і діяльності, об'єктом якої є вже все суспільство в цілому, окрема людина з моменту зачатку і до останніх днів життя. Об'єктом соціальної педагогіки В.Нікітін начебто визнає людину як члена соціуму в єдності з її індивідуальними і суспільними характеристиками, а предметом - педагогічні аспекти її соціального становлення і розвитку, набуття соціального статусу, соціального функціонування, а також підтримку набутих соціальних характеристик і відновлення втрачених. Усе стає зрозумілим, коли вчений пропонує виокремити три рівні соціальної педагогіки: “можливо говорити про соцієтальний, соціально-середовищний та індивідуальний рівні”[481,32]. Отже, окрема людина на різних рівнях соціалізації є об'єктом соціально-педагогічної теорії і практики на індивідуальному рівні.

На соцієтальному рівні об'єктом соціальної педагогіки є суспільство. А організатором педагогічних ідей є держава, різні політичні і суспільні організації і рухи, що зацікавлені в соціалізації громадян у певному напрямі. Типовим способом і засобом реалізації виховання в цьому випадку, на погляд В.Нікітіна, є ідеологія як система ціннісних орієнтацій, що пронизує всі культурно-просвітницькі й освітні акції в суспільстві. Науковець підкреслює, що ідеологічна робота як система внесення у свідомість членів суспільства певних цінностей - це прояв соціально-педагогічної теорії і практики в масштабі суспільства. Вона може бути відкритою або закамуфльованою, тоталітарною або демократичною, світською або релігійною, але була і буде існувати завжди.

За логікою В.Нікітіна, відповідно до рівнів соціальної педагогіки має бути виокремлений і третій її об'єкт - проміжний між людиною і суспільством, але фахівець його не називає.