Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

4.2 Трансформація соціальної педагогіки в умовах глобалізації культури людства інформаційної доби

соціальний педагогіка виховання суспільство

Заслуговує на увагу думка видатних гуманістів А.Швейцера, А.Печчеї, Е.Фромма, що не лише культура є визначальним фактором для виховання (А.Дістервег) - у кризові для культури періоди (до яких належить і зміна культурних епох) її майбутнє залежить і від педагогіки, яка теоретично та практично регулює процес формування потрібного рівня і якості соціально-духовної вихованості людини, людства, але й від здатності самої педагогіки до оновлення. Дійсно, розвиток інформаційної культури сьогодення, необхідність вирішення глобальних проблем, гуманізація світу потребують приведення у відповідність до потреб культури самої соціальної педагогіки, сутнісні основи якої були розроблені ще в індустріальному суспільстві і задля національної країни. Майбутнє “культури людини” багато в чому залежить від оновлення механізмів регулювання, гармонізації соціального виховання на внутрішньому - субкультурному рівні, а саме переосмислення та переакцентування його уваги з адаптаційних на індивідуалізаційні процеси, підсилення активної ролі всіх соціальних суб'єктів у свідомому творенні себе і всього навколишнього світу.

Інформаційна епоха уможливлює поступове створення єдиної глобальної системи виховання людства, ідею якої висловлювали Я.Коменський, Г.Лессінг та інші, а Ф.Ніцше бідкався з приводу того, що “немає трибуналу культури, який би, незважаючи на національні інтереси, завідував би духовним добробутом всього людського роду, як міжнародне міністерство виховання”[366,343].

Оскільки інформаційна культура потребує активізації культуротворчої функції людини, групи, суспільства з прийняттям на себе відповідальності за її наслідки для людства і природи, то це зумовлює в розбудові сучасної моделі соціальної педагогіки тенденцію звертання саме до культурологічних її основ, на яких грунтували соціальне виховання Я.Коменський, Г.Лессінг, І.Кант, І.Гердер, Й.Фіхте, А.Дістервег та інші. Проте інформаційна соціальна педагогіка, на відміну від індустріальної, має стати не національно-соціальною за суттю (П.Наторп), а глобально-соціальною, провідним принципом якої є гармонізація соціальних цінностей суб'єктів, рівнів соціального виховання та рівнів соціальності.

Культурологічні засади соціальної педагогіки інформаційного суспільства розуміються нами не лише як наповнення змісту виховання в освіті (перш за все в школі) досягненнями національної та світової культур, а радше як основа формування самого уявлення про цю галузь педагогіки, як основа для трансформації системи соціального виховання, що грунтується на потребах культурної динаміки людини, певної країни, людства. Культурологічний підхід до соціальної педагогіки вимагає, на нашу думку, “осучаснення” теоретичних основ цієї галузі педагогіки згідно з вимогами інформаційного суспільства, зважаючи при цьому на попередні досягнення.

Сучасні концепції соціальної педагогіки мають виходити із її сутності як соціокультурного явища, а, отже, як галузі науково-практичної діяльності, що покликана вивчати та регулювати процес соціального виховання соціальних суб'єктів певного соціуму. Водночас необхідно брати до уваги особливості культури інформаційного суспільства, тобто соціальній педагогіці слід не лише науково обгрунтовувати та теоретично розробляти технології трансформації соціального виховання, щоб уможливити “культуру майбутнього”, але й самій відповідати інформаційній добі.

Глобалізаційні процеси інформаційної культури “народжують” новий вид соціуму - людство, що спричиняє перерозподіл функцій традиційних соціумів, розширює можливості та поглиблює відповідальність усіх соціальних суб'єктів. Це не може не відбитися на теорії соціальної педагогіки як науки, зокрема на її об'єкті. На наш погляд, об'єктом дослідження соціальної педагогіки інформаційного суспільства є процес соціалізації (соціального становлення, реалізації, вдосконалення) всіх соціальних суб'єктів - творців глобальної культури, а предметом - соціальне виховання як процес цілеспрямованого створення умов непримусового оволодіння та розвитку соціальності людини, групи, суспільства, групи суспільств, людства. Переакцентування уваги з адаптаційних на індивідуалізаційні процеси соціалізації потребує цілеспрямованого підсилення активної ролі всіх соціальних суб'єктів, зокрема людини, у свідомому та відповідальному творенні себе і навколишнього світу. Інакше кажучи, сучасна модель керування соціальним вихованням має: 1) передбачати активне включення кожного соціального суб'єкта в процес культивування себе і свого світу; 2) створювати умови для усвідомлення кожною людиною себе продуктом певної культури та загальнолюдської; 3) доводити необхідність самокерованого розвитку індивідуальних здібностей творення та перетворення, зокрема соціуму, відповідно до нового рівня розвитку культури, ціннісних орієнтацій людства. Отже, необхідна активізація культуротворчої, зокрема соціально-виховної, функції людини, групи, суспільства з прийняттям на себе відповідальності за її наслідки для людства і природи. Це в розбудові сучасної моделі соціальної педагогіки зумовлює звертання саме до культурологічних її основ, актуалізує не вузько педагогічну (виховний потенціал системи освітніх закладів та виховних організацій), а культурологічну (виховний потенціал усіх факторів культури, а в умовах інформаційного суспільства і на всіх рівнях - суспільному, регіональному, глобальному) концепцію соціальної педагогіки, яка зумовлює необхідність оволодіння соціально-педагогічними знаннями, вміннями кожною людиною як двигуна культурної динаміки і суб'єкта соціально-виховних змін у соціумі.

Особливістю соціальної педагогіки є не лише регулювання Регуляція виховання - зміцнення позитивних та нейтралізація, просоціальна каналізація негативних виховних впливів.

впливів всіх сфер культури (в широкому розумінні) соціуму з метою підвищення їх позитивної виховної дії (педагогізація глобального соціуму), але й узагальнення соціально-виховного їх набутку та поширення його в усій соціально-педагогічній системі, і зокрема освітній (підвищення соціальності педагогіки). Соціальна педагогіка традиційно з усіх галузей педагогіки є найвідкритішою до соціокультурних здобутків, вона є посередником не лише педагогічного впливу на соціум, але й соціального впливу на педагогіку. Однак за інформаційних часів соціальна педагогіка має свідомо узагальнювати найперспективніші результати всіх наук (особливо соціальних галузей філософії, культурології, психології, антропології, етики, соціології тощо), практики та досвіду позитивного виховного впливу будь-якого соціуму, щоб, творчо запроваджуючи їх в систему соціального виховання, осучаснити педагогіку і по-справжньому забезпечити реалізацію перспектив культури інформаційного суспільства.

В умовах особистісно-орієнтованої педагогічної парадигми визначений предмет соціальної педагогіки зумовлює таке її положення серед інших педагогічних галузей, коли вона відіграє і методологічне, і прикладне значення. Міжвідомчим поясом охоплюючи всі прикладні педагогіки (сімейну, освітніх закладів, дозвіллєву, спеціальну, військову, етнопедагогіку тощо) вона фактично виконує функцію загальної педагогіки щодо змісту соціального розвитку соціальних суб'єктів, але, водночас, - прикладну, розробляючи технології та методики соціального виховання людини, групи, здійснюючи їх через соціально-педагогічну практику в різних соціокультурних середовищах.

Специфіка і сутність соціальної педагогіки визначається трьома проявами її соціальності (які були притаманні упродовж філогенезу і соціальному вихованню), а саме: метою і змістом, об'єктом науково-практичної діяльності, методом.

Соціокультурна мета соціальної педагогіки інформаційної доби, на нашу думку, зумовлюється потребою формування і реалізації духовної соціальності всіх соціальних суб'єктів, оволодіння ними новим (глобальним) рівнем соціальних цінностей через повноцінне засвоєння попередніх (сімейних, групових, релігійних, етнічних, державних, суспільних, регіональних) і створення індивідуальних. Саме через об'єднання виховних зусиль соціумів різних рівнів, через сприяння одухотворенню людини, групи, суспільства, людства можлива гармонізація світової культури, зокрема “підтягування” духовної її складової до рівня матеріальної. Оскільки вищим проявом соціальності є реалізація соціальних цінностей особистості (груп, суспільства, людства), то внутрішньопедагогічною метою соціальної педагогіки є створення та реалізація таких технологій та методик соціального виховання, які би забезпечили виконання її соціокультурної мети. Духовність людини (групи, суспільства) формується через створення таких умов у соціальному середовищі, які б сприяли усвідомленню та зіставленню себе як людини і свого соціуму (родинного, етнічного, релігійного, суспільного, глобального тощо), своїх та його потреб, цінностей, перспектив культурного зростання, соціальних та індивідуальних цілей, завдань. Отже, соціальна педагогіка через регулювання соціального виховання має надати духовній динаміці особистості загальнокультурного, тобто соціального значення. Соціодуховне виховання - це не лише цілеспрямований розвиток вищих ціннісних орієнтацій (трансцендентних, соціоцентричних, антропоцентричних, антропоекосферних тощо), соціальних стосунків людини (групи, суспільства, людства), але й спрямованість індивіда на творення, а не знищення, на розвиток, не занепад. Таким чином, метою культуровідповідної соціальної педагогіки інформаційної доби є створення виховних умов в соціумі для засвоєння і розвитку нового типу соціальності, а саме духовного рівня глобальної соціальності індивідом, групою, суспільством, душевного - регіонами світу та фізичного (пом'якшеного усвідомленою спрямованістю на душевно-духовний) рівня соціальності - людством.

Соціальна педагогіка інформаційної доби має можливість реалізувати свою мету через вирішення завдань поступового “звільнення” соціальних суб'єктів від “тиску” негативних соціальних обставин та недоліків певної індивідуальної культури, тобто мета реалізується у двох взаємопов'язаних за змістом напрямах: 1) гармонізація соціальних умов становлення соціального суб'єкта (спрямованість на оточення, педагогізація середовища); 2) формування та гармонізація внутрішньої соціальної культури соціального суб'єкта, тобто соціальних ціннісних орієнтацій, просоціальної поведінки, соціальних якостей (спрямованість на соціальний суб'єкт, його соціальне культивування). Однак у обох випадках йдеться про розширення свідомості, набуття наступного рівня соціальності, вдосконалення й реалізацію цінностей оточення (мікросоціум, суспільство, регіон, людство) та соціального суб'єкта (людина, група, суспільство, регіон, людство) заради одне одного, але при домінуванні потреб духовного розвитку соціального суб'єкта.

Зміст соціальної педагогіки полягає в регулюванні соціального виховання задля формування, розвитку та реалізації ціннісних ставлень соціальних суб'єктів до себе, до інших соціальних суб'єктів та природи, зокрема: 1) людини до себе, інших людей (у тому числі до окремих груп, суспільства, світової спільноти), до природи; 2) різноманітних груп до себе, до окремої людини, інших груп, суспільства, світової спільноти, природи; 3) суспільства до себе, до окремої людини, групи, інших суспільств, світової спільноти, природи [309,28]; 4) регіону світу до себе, до окремої людини, групи, суспільства, інших регіонів світу, людства; 5) людства до кожної людини, групи, суспільства, регіонів світу, природи, до себе як до цілісного людства.

Отже, соціальна педагогіка є науково-практичним засобом дослідження і регулювання соціального виховання інформаційного суспільства, тобто другої, крім стихійних факторів, частини соціалізації. При цьому соціальна педагогіка покликана поступово розширювати зону керованої соціалізації за рахунок стихійної її складової. На відміну від соціальної педагогіки індустріальної доби, спрямованої на гармонізацію впливів соціальних структур заради ефективного виховання суспільної або національної соціальності, соціальна педагогіка інформаційної епохи передусім спрямована на гармонізацію культури соціуму, розвиток рівня її духовної складової як умови вдосконалення соціальних якостей соціальних суб'єктів на шляху до глобальної соціальності. Тож інформаційна соціальна педагогіка має розробити такі соціально-виховні технології, щоб підготувати соціальних суб'єктів для керування розвитком власної соціальної культури та культурною динамікою інформаційного суспільства.

Об'єкт практичного застосування соціальної педагогіки теж є соціальним. В умовах інформаційної культури сучасного суспільства він значно розширюється, ним є всі соціальні суб'єкти, зокрема людина (протягом життя; здорова чи хвора; просоціальна чи маргінальна), різноманітні соціуми (групи, суспільство, регіон світу, людство).

Соціальний розвиток, як і його найвищий прояв - духовність, не обмежується лише молодим віком людини. Молодість, як правило, завершує тільки період духовного становлення. Звичайно, соціальна педагогіка має приділити пильну увагу людям цього віку, подбати про фундацію духовності молоді як про соціальні засади майбутнього країни, людства, як про профілактику соціальних відхилень. Але на духовність значною мірою впливає і соціально активний період (трудова соціалізація), і час, коли людина відходить від активного суспільного життя (позатрудова соціалізація). Для цих періодів характерним є процес випробування та реалізації накопиченої духовності, що сприяє її подальшому розвитку та вдосконаленню суспільства. Водночас опредмечена в суспільстві духовність дорослих є виховним взірцем для нової генерації. Аналогічно можливо розглядати духовні взаємини між країнами та регіонами у світі, де духовно розвинутіші країни і регіони є прикладом для інших, проте і вони потребують соціокультурного самовдосконалення. Тому викликає сумнів обмеження об'єкта соціальної педагогіки та діяльності соціального педагога людьми дитячого та молодого віку, якого додержується понятійно-термінологічний словник “Соціальна робота / соціальна педагогіка”[486,92]. Підтримуючи в цілому дослідження проблеми відкритої соціально-педагогічної системи як ефективної умови соціального виховання особистості О.Кузьменко [245], вважаємо, що така система має враховувати потреби не тільки нової генерації в соціалізації, а й всіх суб'єктів соціальної дії. Отже, об'єкт має бути водночас і суб'єктом соціально-педагогічної діяльності, це стосується не лише людини, але й групи, суспільства, регіону світу, людства. На кожного з них впливають тією чи іншою мірою всі соціальні суб'єкти (наприклад, на суспільство, його соціальний розвиток впливають людина, групи, інші суспільства, регіон світу, до якого воно належить, світове співтовариство), але і суб'єкт має можливість залежно від рівня соціальної культури впливати на всі інші соціальні суб'єкти (рівень культури авангардного - духовно розвиненого - суспільства впливає не лише на людину, групи, що його утворюють, але й на сусідів по регіону, на інші країни світу як ідеал, на людство - як творець його нових цінностей).

Соціальною ця галузь педагогіки є й за методом (тобто “як” цього можна досягти), оскільки ефективності вона досягає завдяки загальним зусиллям усіх соціальних суб'єктів, через усі соціокультурні сфери. Сутність її методу полягає в подоланні принципу “лебідь, рак та щука” в процесі соціального виховання. Соціальна педагогіка в цьому ракурсі має не тільки вивчати, але і регулювати впливи всіх сфер суспільства на людину, різноманітні групи, має подолати міжвідомчі бар'єри суспільства у вихованні - на суспільному рівні. Вона є засобом самовиховання суспільства, тому повинна сприяти приведенню у відповідність (до перспективних цінностей культури країни) виховних впливів всіх соціокультурних сфер і соціальних відносин, тим самим зміцнюючи культуру соціуму. І якщо суспільство обирає антропоцентричні цінності, без засвоєння яких не можна просуватися до більш сучасних, то всі сфери, інституції, форми суспільної свідомості, соціальні заклади, а не лише освіта, мають поступово повернутися “обличчям” до людини. Система соціального виховання країни є засобом, який сприяє цьому процесу. Отже, паралельно з гуманізацією та демократизацією освітньої підсистеми соціального виховання соціальна педагогіка має спрямувати зусилля на формування і зміцнення позитивного виховного потенціалу ЗМІ, економіки, політики, права, влади тощо. Проте все перелічене стосується і регіонального рівня соціальної педагогіки (наприклад, загальноєвропейські проекти гармонізації соціального виховання), і, природно, - глобального. Соціальній педагогіці інформаційного суспільства доведеться об'єднувати, впорядковувати та гармонізовувати значно більшу кількість факторів, зважати на не завжди позитивні впливи культури різних регіонів світу, людства (наприклад, Інтернет).

Таким чином, специфікою соціальної педагогіки є саме розвиток соціальності всіх соціальних суб'єктів із використанням позитивного виховного потенціалу всього соціуму. Провідним принципом соціальної педагогіки інформаційного суспільства є гармонізація “Гармонізація” розглядається як узгоджене поєднання індивідуальності і соціальності, як впорядкування, регулювання й підтримка позитивних соціальних впливів та нейтралізація негативних, з метою оволодіння, розвитку, вдосконалення, реалізації духовної складової культури людини, суспільства, людства. впливів кожного і всіх соціальних суб'єктів на кожну людину і всі рівні соціуму (від етнічного до глобального). Щоб кожний Землянин вчиняв як громадянин людства, соціальна педагогіка має сприяти формуванню його відчуття унікальності своєї особистості та громадянина певної країни, інакше відбувається занепад культури. Отже, соціальна педагогіка через соціальне виховання зумовлює гармонізацію всіх видів соціальності, якими людина оволодіває упродовж життя: сімейної, етнічної, державної, релігійної, суспільної і, нарешті, глобальної. Цілісність світової культури в жодному разі не загрожує національним культурам, оскільки процес створення єдиного культурного простору неможливий без національного самоусвідомлення народів, таксамо як створення національного суспільства неможливо без індивідуального самоусвідомлення його громадян. Просто кожна “національна” соціальна педагогіка має свої конкретні тактичні завдання при єдиних цілях загальної соціальної педагогіки інформаційного суспільства.

На наш погляд, слід розрізняти систему соціального виховання та соціально-педагогічну систему, яка складається з науки (дослідження соціального виховання та всіх складових соціально-педагогічної системи), соціально-педагогічної практики (організація та регулювання соціального виховання за науково обгрунтованими технологіями), соціально-педагогічної освіти (надання професійних та загальноосвітніх послуг щодо соціальної педагогіки та соціального виховання), соціально-педагогічного управління (керування соціально-педагогічною системою). При цьому, соціальна педагогіка як наука через дослідження соціального виховання забезпечує реалізацію своєї соціальної - зовнішньої - функції, а через вивчення складових соціально-педагогічної системи виконує внутрішню функцію саморегуляції та самовдосконалення задля ефективності соціальної функції. Складність побудови соціально-педагогічної системи інформаційного суспільства полягає у гармонізації її національних складових з особливостями відповідних елементів на регіонально-світовому рівні. Отже, мають трансформуватися і соціально-педагогічні технології, які дедалі більше набувають глобальних ознак.

Розробляючи сучасні соціально-педагогічні технології, слід зважати на такі тенденції тут розглядається як “спрямованість, відповідно до якої здійснюється розвиток певного явища”[473,601] практики соціального виховання, зумовлені інформатизацією світу: 1) переорієнтація культури людства з “культури сучасності” на “культуру майбутнього”, що зумовлює зміну технологічної парадигми виховання соціальності із “запізнювальної” на “випереджальну”; 2) змінення ролі людства у світі, котре спричиняє переакцентування уваги у змісті соціального виховання; 3) формування нових соціальних суб'єктів, що автоматично веде до розширення кількості об'єктів та суб'єктів соціального виховання; 4) прогрес матеріальної культури, який зумовлює зміну провідних засобів соціального виховання. Детальніше розглянемо кожну тенденцію.

1. Зміна технологічної парадигми соціального виховання із “запізнювальної” на “випереджальну” спричинена потребами самої інформаційної культури, спрямованої на постійне оновлення всіх своїх складових. Традиційні технології соціального виховання, як видно з попереднього історико-культурного аналізу, націлювали людину на відтворення минулого (практично протягом всього філогенезу) та сучасності (індустріальна доба). Отже, у керованій соціалізації до інформаційних часів відпрацьована технологія двох з трьох процесів соціалізації, а саме адаптаційних та інтеграційних, які в основному грунтувалися на таких психічних процесах, як сприйняття та пам'ять і вдосконалювали їх. Так, альтернативна педагогіка всіх часів, особливо інтенсивно з початку XX ст., шукала шляхів розвитку мислення та уяви - цих базових компонентів творчості, але, як правило, для обраних індивідів. Соціальне виховання інформаційного суспільства, збагачене накопиченим досвідом попередників, має бути побудовано так, щоб духовне відтворення соціальних суб'єктів стимулювало культуротворчу активність кожної людини Земної кулі, на перехідному етапі принаймні більшості землян, оскільки саме соціальне виховання має забезпечити майбутнє “культурі майбутнього”. Це означає, як це не парадоксально, що соціальне виховання інформаційної доби має передувати інформаційному суспільству, створюючи простір для творення інформаційної культури. Технології трансформації соціального виховання, таким чином, набувають найактуальнішого значення для кожної країни і людства в цілому, оскільки більш вони, ніж військові, промислові технології, за інформаційної доби визначатимуть перспективи (зокрема, і військові, й економічні) соціуму, його стабільність та благополуччя. Тому соціально-педагогічні технології сьогодення мають вдосконалюватися всім соціумом, зокрема і за рахунок винаходів у інших сферах культури. Із аналізу соціального виховання індустріальної доби, особливо за часів становлення соціальної педагогіки, та специфіки інформаційного культурного розвитку видно, що поступово ця потреба усвідомлюється і проводяться певні дослідження на міжнародному рівні.

Наприклад, у сьомій доповіді Римському клубу “Нема меж навчання” було констатовано, що сучасне “запізнювальне” навчання не здатне наздогнати дійсність, воно лише адаптує людину до того, що вже реалізовано. У доповіді для виховання людей, здібних до нововведень, розуміння та вирішення глобальних проблем, запропоновано реформувати навчання, а саме забезпечити активну участь тих, хто навчається, у навчальному процесі, організувати діалог, двобічні зв'язки, знищити кордони між тим, хто навчає, і тим, хто навчається [403,25]. Розвинуті країни світу та ті, що інтенсивно розвиваються, розглядають проголошену ними концепцію “якісна освіта - всім і кожному” як складову частину нової моделі соціально-економічного розвитку. За показника 6% ВНП (визначений Міжнародною комісією з освіти для XXI ст.), необхідного для нормального функціонування навчальних закладів, розвинуті держави стабільно асигнують більше: Канада - 7,3%, Швеція - 8%, Данія, Норвегія - 8,3% [317], а ті, що вимушені “наздоганяти” - ще більше: Аргентина - 10% [144], Таїланд - 17,9%, Гонконг - 18,7 %, Південна Корея - 26,6% свого валового національного продукту [333].

Підвищена увага до індивідуалізаційних технологій соціалізації зовсім не означає, що в єдиному технологічному процесі соціального виховання більше немає місця адаптаційним та інтеграційним технологіям. Без володіння культурною традицією не можна просувати культуру далі, до речі, як мислення та уява неможливі без сприйняття та пам'яті. Навпаки, методика цих процесів має бути настільки довершеною, щоб індивід не відчував бар'єру між ним і культурою, витрачаючи більшість часу дитинства та молодості на засвоєння минулого і сучасного надбання людства заради тренування пам'яті, а з самого початку через їх опанування міг бути зосередженим на розвиткові здібностей, притаманних родовій природі людини (свободи, творчості, пошуку смислу життя), саме тому, що культурний розвиток людства, нарешті, досягнув такого рівня, коли потенційно це стало можливим. Культуротворча спрямованість інформаційного суспільства сприяє підвищенню ролі індивідуалізації в загальному процесі соціалізації, отже, і соціальне виховання має керуватися таким чином, щоб у дитячому віці (де превалюють адаптаційні процеси) закласти основи та розвинути творчі здібності в пізнанні та гармонійному вдосконаленні себе, соціуму, світу. Тому для технології соціального виховання людини протягом життя в інформаційному суспільстві характерне тісніше взаємопроникнення всіх трьох етапів соціалізації (адаптація, інтеграція, індивідуалізація) в кожному віковому періоді при домінуванні індивідуалізації, ніж в індустріальному суспільстві (дитинство - адаптація, дорослість - інтеграція, старість - індивідуалізація). Від сучасних творців соціально-педагогічних технологій залежить не лише майбутнє “культури майбутнього”, але існування людства, тому, створюючи випереджальні моделі інформаційного соціального виховання, слід грунтуватися на потребах і інтересах, перш за все, людини і людства, а не релігійних, політичних, економічних, етнічних, класових тощо, хоча безумовно необхідно враховувати і їх. Таким чином, яку людину виховує соціум, що глобалізується, таким і буде інформаційний світ.

2. Зміна мети і змісту соціального виховання, зокрема і в освіті, зумовлена актуалізацією ролі людства на планеті. Видатні гуманісти світу ще на світанку інформаційної ери почали доводити думку про різку зміну положення людства, про те, що в Глобальній імперії людини остання набуває нової ролі в світі. А.Печчеї наводить з цього приводу образний вислів Д.Хакслі (1887-1975): “Її (людини) роль, хоче вона того чи ні, в тому, щоб бути лідером еволюційного процесу на Землі, і людині доведеться взяти на себе керівництво цим процесом, для того щоб орієнтувати його в сприятливому для всіх напрямі”[403,72]. Завдяки матеріальному, зокрема технічному, прогресу людство набуло могутності майже самої матінки природи, але відставання духовної складової культури призвело до того, що воно не лише не виконує цієї, самостійно взятої на себе ролі, а навіть не усвідомлює її. Воно сьогодні нагадує первісну людину, яка вперше розвела величезне багаття в домі, котре загрожує і їй самій, і житлу. Нова роль людини “як арбітра, що регулює життя на планеті і своє власне життя” залежить від того, як швидко цей первісний індивід подорослішає через духовне зростання. Можливо, в майбутньому дослідники оцінюватимуть наші часи як епоху первісності, але не природної, а саме культурної, оскільки “могутність без мудрості зробила її (людину) сучасним варваром, який має величезну силу, але не має ні найменшого уявлення про те, як її застосовувати”[403,72], ми б ще додали: в якому напрямі та з якою метою. Дисгармонія культурного розвитку людства, принаймні випередження матеріальної сфери, призвела до того, що недостатнє пізнання та володіння людини самою собою, своїми різнорівневими соціумами зумовлює використання підвладних їй сил природи проти себе подібних, а це загрожує існуванню і людства, і природи.

Отже, соціальна педагогіка має таким чином побудувати технології соціального виховання, щоб спрямувати людину, насамперед, на опанування духовної культури, на її розвиток через удосконалення якості власних людських рис всіх громадян Землі. Соціально-педагогічні технології повинні мати на меті духовну якість людини, щоб через гармонізацію матеріального і духовного розвитку в цілому хоча б уможливити перспективи формування інформаційної культури. Технології мають сприяти пануванню розуму над людськими переконаннями, це панування, за А.Швейцером, є “духовним досягненням особливого роду, оскільки воно грунтується на впливі духу на дух, тобто просвітленої розумом сили на таку ж іншу”[583,56]. Соціальна педагогіка має досягти такої регульованості соціального виховання, щоб на будь-якому рівні (регіон країни, суспільство, регіон світу, людство) різноманітні проблеми народонаселення розв'язувалися з точки зору не кількісних, а якісних характеристик. Світове співтовариство здатне подолати межі матеріального росту людської системи необмеженими можливостями духовного її розвитку, і соціально-виховні технології мають забезпечити формування нової якості людини, яка через самопізнання себе (в індивідуальному, груповому, суспільному, глобальному проявах) та самовизначення прийде до саморозвитку, самовиховання та самореалізації.

Соціально-педагогічні технології мають спрямовувати культурний розвиток різних соціумів саме на людину, на оволодіння нею свободою, творчістю та сенсом життя. На жаль, більшість країн та їхні освітні системи за інерцією попереднього, індустріального суспільства орієнтовані на адаптаційні процеси соціалізації. Оновлення освіти інформаційної доби виявляються частіше в намаганні подовжити процес навчання заради збільшення кількості здобутої індивідом інформації, а не в усвідомленні мети її якісного засвоєння, не в культивуванні суто людських рис сучасної епохи. Уже сьогодні очевидно, що процес передавання та засвоєння знання найближчим часом буде вдосконалено за допомогою нових інформаційних технологій; найважчою проблемою є процес одухотворення цього знання, тобто виховання високоінтелектуальної людини. Важливо не лише спростити доступ до культурного надбання людства, а зробити так, щоб воно було потрібне сучасним та прийдешнім поколінням, щоб відчувалося не як зайвий тягар, а можливість досягти через нього нового рівня свободи, творчості, щоб до культурного спадку людства кожен ставився як до радника в пошуках сенсу власного життя.

Вважаємо, що головною вадою оновлення технологій соціального виховання будуть соціокультурні догми, вкорінені з індустріальної доби (головним показником розвитку якої була кількість), а саме переконання, що переважно навчання, освіта, традиційні освітні системи та їх наслідок - знання - формують Людину і, головним чином, вони є запорукою культурної динаміки, незважаючи на те що фашистська Німеччина (найосвіченіша нація в Європі) та Радянський Союз (який далеко просунувся в розвитку освіти) продемонстрували: освіченість, інтелектуальність не є запобіжним засобом у нелюдяності до інших націй та геноциду населення власної країни. Особливо ці догми стають небезпечними в інформаційну епоху, коли індивід має практично необмежений доступ до знань, інформації (глобальні комунікації) і може загрожувати існуванню людства і природи.

Для звільнення особистості в інформаційному суспільстві потрібна зовсім інша школа, а не та, яка сприяла ствердженню індустріальної епохи: “наші школи - це міні-фабрики, або моделі фабрик, тому що їх головним первісним призначенням була підготовка людей до роботи на фабриці. Необхідність появи шкіл пояснюється тим, що коли феодалізм не потребує писемності мас, то індустріалізм без неї неможливий” [530,266]. Соціально ціннісною за інформаційної доби є школа, яка має за мету створення ідеальної особистості (а не “напівробота”), повністю свідомої і покликаної до творення “культури майбутнього”, людини, яка сприймає мудрість століть, яка одержала щеплення проти “накопиченої людством жорстокості та дурості”. Підвалини таких освітніх закладів закладено В. да Фельтре, Е.Роттердамським, Я.Коменським, Д.Локком, Й.Песталоцці, Р.Оуеном, П.Наторпом, Г.Кершенштайнером, Д.Дьюї, Р.Штайнером, О.Нейллом, Я.Корчаком, С.Шацьким, В.Сухомлинським та багатьма іншими. Отже, сучасне соціальне виховання має гармонізувати інтелектуальний та ціннісний розвиток на рівні індивідуальної культури, віддаючи перевагу ціннісному, оскільки інтелектуалізація сама собою природно супроводить інформатизацію світу. Уникнути її майже неможливо, а над вдосконаленням духовності треба серйозно працювати. Школі слід зосередитися на вихованні людяності, забезпечивши засвоєння та контролювання знань через комп'ютерні технології. На наш погляд, підвищення ролі ЗМІ та глобальних інформаційних технологій ініціює зміну ролі освітніх закладів у культивуванні людини. За ними, можливо, залишиться консультативна та контролююча роль у навчанні, проте провідною має стати виховна, а саме сприяння духовному народженню, становленню, розвитку та реалізації особи, оскільки жодні машини не в змозі навчити індивіда бути Людиною. Активну, творчу, відповідальну, високодуховну людину може сформувати лише така ж сама людина або колектив таких людей. Р.Штайнер, Я.Корчак та О.Нейлл усвідомили й реалізували свої теорії ще в індустріальному суспільстві. Їхній досвід підказує напрям, за яким необхідно створювати сучасні технології духовного виховання кожного громадянина, суспільства, світу.

Насичення через соціально-педагогічні технології духовністю всіх сфер культури має зробити безпечною соціокультурну практику людини для неї самої, суспільства, природи. Розвиток інтелекту, на який спрямоване інформаційне суспільство, потребує регульованості через духовність. Соціально-педагогічні технології, завдання яких забезпечити інформаційній культурі не лише сьогодення, але й її майбутнє, повинні урівноважити інтелект духовністю соціального суб'єкта, саме на ній акцентуючи увагу в процесі соціального виховання.

Щоб запобігти негативному сценарію людських подій, соціально-педагогічні технології мають з особливою ретельністю сприяти формуванню не лише “культуротворчому світосприйняттю та культуротворчим переконанням”[583,71], а й відповідальності індивіда, при цьому всіх її соціальних видів, а саме: відповідальності перед собою, родиною, суспільством, людством, природою тощо. Соціальна педагогіка, розробляючи сучасні технології соціального виховання, має виходити з нагальної, життєво необхідної потреби для кожного індивіда “усвідомити межі і наслідки дії людини в світі”, “підвищити розуміння тієї сили, якою ми нині розпоряджаємося, розвинути відчуття глобальної відповідальності і здатність оцінювати результати своїх дій"[403,84]. Соціально-педагогічні технології із зростанням відкритості світу, зокрема і завдяки інтернету, мають розв'язувати проблему узгодження прямих, часто-густо теж різновекторних впливів на індивіда не лише традиційних внутрішньосуспільних соціальних цінностей (родина, етнос, релігія, уряд, суспільство тощо), але й зовнішніх (сусідніх країн, різних регіонів світу, глобальних), оскільки негармонійність цих впливів певною мірою ускладнює ідентифікацію, формування духовності особистості, а досвіду попередніх поколінь у цій справі бракує.

3.Збільшення кількості об'єктів та суб'єктів соціального виховання. За останніх часів виникли та розвиваються нові види соціумів, отже, і соціального виховання, зокрема регіональний та глобальний його різновиди, які звичайно впливають на внутрішнє соціальне виховання кожної країни, на індивідуальний розвиток людини.

Прикладом регіональних технологій соціального виховання є активне, тривале формування єдиної західноєвропейської системи освіти. Перші ідеї до її реального втілення буди висунуті “батьком” порівняльної педагогіки, французьким педагогом Марком Антуаном Жульєном Паризьким (1775-1848) у науковій праці “Нарис та попередні зауваження до досліджень з порівняльної педагогіки”(Париж, 1817). Паризький вбачав у порівняльній педагогіці один із засобів не лише вдосконалення теорії та практики соціального виховання, але й створення єдиної для всіх європейських країн педагогічної теорії, яка сприяла би прогресу та об'єднанню народів[89,7]. Однак сприятливі соціокультурні умови для втілення його ідей склалися лише на межі інформаційної доби зі створенням у травні 1949 р. міжнародної міжурядової політичної організації - Ради Європи. Питанням освіти в цій організації досі відводиться роль формування загальноєвропейської свідомості та духу співробітництва, які забезпечують рух у напрямі створення об'єднаної Європи. Серед реалізованих проектів є такі: “Середня освіта для Європи”, “Освіта для дорослих та демократична громадськість”, “Європа в школах”, “Освіта для демократичного суспільства” та інші [10]. Не можна не погодитися з самокритичними визнаннями компаративістів (фахівці в галузі порівняльної педагогіки), що до 90-х років XX ст. в регіональному керуванні освітою “головну увагу надавали загальноосвітній школі; інші освітні інститути розглядалися нібито мимохідь. Але ж значною мірою такою була вся педагогіка”[88].

Трансформація європейської освіти останніх часів відбувається в напрямі формування єдиної європейської освітньої системи, із зважанням на інтереси особистості та національних меншин. Про це свідчать проекти “Європейські виміри в шкільній освіті”, “Програма реформи законодавства про вищу освіту”, “Вища освіта для демократичного суспільства”, “Допомога новим країнам-членам в оновленні вищої освіти”, “Демократія, права людини, меншин: освітні та культурні аспекти”, “Побудова нової Європи: демократичні цінності, освіта та мобільність”, “Демократична безпека, соціальна згуртованість і політика в галузі освіти”[10]. Отже, омріяна членами Римського клубу, іншими видатними гуманістами культурна перебудова через реконструкцію людського співтовариства розпочалася, проте цьому заважає інерція розкладу індустріального суспільства. Наприклад, і наприкінці XX ст. Фонд культури мав дефіцит бюджету попри переконання Комітету міністрів РЄ, що “сектор освіти повинен мати пріоритет в міжурядовій програмі діяльності РЄ в цілому”[10]; навіть в Західній Європі, де інтеграційні процеси є найбільш розвинуті, існує опір значної частини громадськості, яка національну своєрідність системи освіти розглядає як важливий атрибут державного суверенітету та культурної самобутності [88,88]. Природно, воно так і є, коли певні суверенітети та самобутності на заважають, а напроти, збільшують можливості людини в розгортанні її сутнісних сил. На нашу думку, важливим, але недостатнім кроком європейської спільноти є одухотворення новими цінностями лише загальної освітньої системи Європи. Очевидно, настав час педагогізації (тобто актуалізації педагогічного потенціалу, виховного впливу) всіх галузей соціокультурної діяльності Ради Європи, що відповідає сучасним цінностям. Всі сфери європейської культури (в широкому розумінні) мають стати активно виховними, щоб жодне рішення, жодна дія не розпочиналися без аналізу відбиття її наслідків на духовному розвиткові різних соціальних суб'єктів, насамперед, людини. Ми твердо переконані, що саме в соціально-педагогічних технологіях, які поширюють антропоекосферні цінності, є перспективи розгортання культури інформаційного суспільства, запорука формування та виживання глобального людства.

Що стосується людства як глобального соціального суб'єкта і відповідно глобального виховання, то ідея розвитку співробітництва в освітній галузі через всесвітню міжурядову організацію була висунута в період після Першої світової війни, але не дістала підтримки “більшості, як шлях зовнішнього втручання в справи “душі народу”. Перші кроки до її практичного здійснення пов'язані зі створенням Організації з питань освіти, науки і культури ООН - ЮНЕСКО. Її творці намагалися подолати національні обмеження в розвитку соціальності суб'єктів культури людства. Еллен Уілкінсон, міністр освіти Великобританії, голова Конференції ООН зі створення ЮНЕСКО (Лондон,1945) зауважила, що ця організація потрібна, щоб переорієнтувати навчання з націоналістичної тенденції на гуманістичну концепцію, завдяки якій діти набувають відчуття належності до людства разом з відчуттям національної належності”[286,3]. Отже, ЮНЕСКО мала таким чином виховувати національні держави, щоб вони добровільно змінили своє ставлення до освіти і до розширення соціальності своїх громадян, щоб сприяли “освіті народів в дусі миру і для миру”. Автори Статуту ЮНЕСКО “освіту з метою підтримання справедливості, свободи та миру” розглядали як “священний обов'язок країн”, тому девізом організації запропонували такий вислів: “Виховаємо наші народи так, щоб їх розум звернувся до миру”. Було поставлене завдання “пройняти” розуми людей “культурою миру”[286,4] Протягом свого існування організація стверджує у свідомості народів світу видатну роль освіти у справі звільнення людської особистості, розвитку та поліпшення умов життя народів, у вирішенні проблем економічного, соціального, культурного і політичного прогресу, у підсиленні творчих та інноваційних здібностей особистості та суспільства.

Ідею соціально-педагогічної концепції освіти ЮНЕСКО почала розробляти з 60-х років XX ст. через поняття “безперервної освіти”, під якою розглядала “безперервний процес, що починається з перших років, триває упродовж всього життя та охоплює всі форми, всі типи і всі рівні освіти, виходячи далеко за межі так званої формальної освіти”[286,7]. Ця концепція передбачає освіту для всіх вікових груп і має на меті використати весь освітній потенціал суспільства, всі ситуації, у яких може опинитися людина, щоб сприяти її всебічному розвитку і допомогти їй визначити та взяти до своїх рук свою долю. “Ця глобальна концепція передбачає певну цілісність освітньої діяльності в суспільстві, але ні в якому разі не передбачає її жорсткого структурування та адміністративного керування”[286,7]. Все це зумовило всесвітній “освітній вибух” 60-70-х років. Однак вирішення переважно кількісних (традиційних для індустріального суспільства) завдань поширення освіти у світі призвело до сповільнення розповсюдження формальної її складової у 80-ті роки.

З 90-тих років - у період інтернаціоналізації життя національних суспільств, глобалізації світу, широкого розповсюдження певних культурних норм, які конфліктують з традиційними цінностями, дедалі більш складних етичних проблем, яких не уникнути ні індивіду, ні суспільству, ускладнення та загострення соціальних відносин (між людьми та суспільством, між суспільствами, між індивідом й інституціями суспільства, між різними групами і країнами тощо) - ЮНЕСКО підтримувала загальне визнання, що “лише освіта забезпечує “особистий суверенітет” людини, володіння собою, здатність робити власний вибір, тобто здібність кожного бути повністю людиною, стати тим, ким вона бажає бути. У цьому є дійсна свобода, в цьому - радість життя”[286,9]. Низка міжнародних конференцій (Всесвітня конференція з освіти для всіх (1990), Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (1992), Всесвітня конференція з прав людини (1993), Міжнародна конференція з народонаселення та розвитку (1994), Всесвітня зустріч у верхах із соціального розвитку (1995), Конференція ООН з населених пунктів (1996) тощо) продемонструвала усвідомлення світовим співтовариством провідної ролі освіти в будь-якій людській справі, її стратегічного значення для виживання, благополуччя та прогресу людського роду. Тепер пріоритетними стають завдання якісного порядку освіти. Нарешті актуальною змогла стати мета ЮНЕСКО, закладена ще в її Статуті: “заохочувати розвиток народної освіти…, через співробітництво з державами-членами в справі розширення просвітньої діяльності, через досягнення співробітництва між народами, з метою поступового здійснення ідеалу доступності освіти для всіх, незалежно від раси, статі або яких-небудь соціально-економічних відмінностей, пропонуючи методи освіти, які найбільш підходять для виховання в дітях всього світу відчуття відповідальності вільної людини…”[286,10]. Міжнародна комісія з освіти для XXI століття проголосила людину найвищою цінністю освіти: “Освіта звернена до людської істоти не як до економічного чинника, але як до мети розвитку. Домогтися розквіту талантів та здібностей, які несе в собі кожна людина, - це одночасно відповідає і фундаментально гуманістичній місії освіти, і вимогам справедливості, якими повинна керуватися будь-яка освітня політика, а також справжнім потребам ендогенного розвитку”[286,10]. Отже, ЮНЕСКО сприяла усвідомленню людством ролі освіти в розвитку культури людини, суспільства, світу; досягла поступового змінення освітніх цінностей, відповідно до вдосконалення духовності людства; підштовхнула розвиток національних та регіональних (регіональні програми для країн Азії, Африки тощо) соціально-педагогічних систем.

Сьогодні Організація ООН з освіти, науки та культури керує процесом оновлення освіти, оскільки її традиційні форми та методи гальмують процес розвитку культури інформаційного світу. Вона переконує держави, сім'ї, громади та великі сектори суспільства в їх відповідальності стосовно систем освіти і освітньої діяльності в цілому, враховуючи питання її керування та фінансування; досліджує шляхи, розробляє методики розвитку систем відкритої освіти і здійснення нової необмеженої її концепції через інтенсивну освіту в різноманітних формах та рідною мовою (з використанням, зокрема у випадку неписемних, аудіовізуальних методів), із застосуванням нових інформаційних технологій (які дозволяють долати перешкоду “білих плям” освіти в дитинстві, чи її відсутності взагалі); забезпечує можливість вступити в систему освіти в будь-якому віці. Діяльність ЮНЕСКО спрямована на вирішення таких провідних проблем сучасної глобальної освіти: а) засвоєння в освітніх цілях інформаційних і комунікаційних технік та технологій; б) вдосконалення змісту освіти, доведення його до сучасного рівня знань, потреб і прагнень особистості та суспільства; в) усвідомлення етичного змісту ідей, які поширюються освітою [286,13].

Стосовно поняття “Глобальне Виховання”, то його, очевидно, ввів генеральний директор ЮНЕСКО Федерико Майор 1990 р. на Глобальному форумі духовних та парламентських лідерів із захисту навколишнього середовища і розвитку з метою виживання людства, оскільки вважав цей процес важливим фактором у вирішенні глобальних проблем: “Глобальне Виховання має грунтуватися на глибокій повазі до різноманітності наших культур, вірувань та історій, має прагнути до того, щоб кожний член людського роду був яскравою особистістю з відчуттям власної гідності” [285,16]. Ф.Майор виокремив три рівні розуміння Глобального Виховання: 1) нагальна потреба надати освіту всім дітям і всім дорослим у всьому світі - провідний рівень, на якому грунтуються інші; 2) усі шкільні системи мають озброювати глобальним баченням світу та відчуттям єдності з усім творінням; 3) усі засоби масової інформації та комунікації (газети, радіо, телебачення тощо) мають працювати в ім'я Глобального Виховання, щоб мати можливість здійснити глобальну освіту, класною кімнатою якої буде весь світ. Ми б назвали ці рівні завданнями глобального виховання за обсягом, змістом та засобами, оскільки його метою є створення глобальної мирної культури, найвищою цінністю якої є відповідальна творча людина. Глобальне виховання йде складним шляхом “подолання віковічної недовіри національних культур”, “спроби створення мосту між людьми та природою, часом і простором у новій громадянській культурі нашої планети”, усвідомлення “дітьми, молоддю і дорослими зв'язку між екологічною кризою і кризою обов'язку, між мільярдами доларів, які спливають щороку з Півдня на Північ, і сільськими школами, котрі ніколи не збудують”[285,17].

Для здійснення глобального виховання генеральний директор ЮНЕСКО запропонував реальні ініціативи: створення всесвітньої експертної комісії науковців і діячів просвіти з розробки глобальної просвітньої програми; внесення питань екологічної просвіти до центру всіх навчальних програм; розробка педагогічних методів та матеріалів, що грунтуються на морально-етичних аспектах життя світового співтовариства й відхиляють стереотипи воєнізованої культури; ознайомлення дітей високорозвинутих країн з умовами життя їх братів та сестер в державах, що розвиваються, з підкресленням факту, що викорінення бідності можливе за збереження природних ресурсів; створення разом з каналами масової інформації та телекомунікації програм, які знайомили би різні аудиторії з великими учителями та просвітниками всього світу, які представляють різні культури, що слугувало б збереженню нашої загальної культурної та педагогічної спадщини; створення підручників всесвітньої історії для дітей всієї Землі, історії цивілізацій, а не історії війн та імперій [285].

Таким чином, ЮНЕСКО є глобальним центром, який готує свідомість лідерів та духовного авангарду більшості країн світу для втілення глобального виховання, а на сучасному етапі керує процесом створення технологій щодо його впровадження в буття людства. Одним із суттєвіших кроків на цьому шляху є поступова реалізація концепції культури миру (довгострокова мультинаціональна Програма “На шляху до культури миру”) з метою всесвітнього соціального коригування задля ствердження самоцінності особистості, реформування світового співтовариства на принципах взаємодії, співробітництва, взаємопідтримки. Культура миру - це тривалий процес, пов'язаний із складностями ломки застарілих понять, морально-етичних принципів, старих стереотипів мислення, отже, з духовною трансформацією людства, якій не обійтися без виховного процесу, а саме глобального виховання. Цей різновид виховання ЮНЕСКО здійснює і на рівні окремої країни (”Форум за освіту і культуру миру”(1993) в Сальвадорі в рамках національної програми культури миру), і на рівні регіонів (науковий проект “Етнічні та регіональні конфлікти в Євразії” (1997)), і на всесвітньому рівні (Міжнародний форум з питань освіти заради ненасильства в Португалії (1996); проведення Міжнародного Року за культуру миру (2000)). У центрі уваги всіх програм Міжнародної організації ООН з питань освіти, науки і культури стоять проблеми виховання людей в дусі миру, толерантності, згоди, зміцнення взаєморозуміння. Крім того, існує система асоційованих шкіл ЮНЕСКО (понад 5 тис. у понад 150 країнах), переважно початкових, середніх шкіл та педагогічних закладів, які поширюють ідеї й цінності миру, а також кафедр ЮНЕСКО (у понад 30 країнах), котрі проводять дослідну, навчальну та інформаційну діяльність з питань миру, прав людини та демократії.