Взаємозв’язок школи та сім’ї у виховані дитини з порушеннями зору

Размещено на http://www.allbest.ru/

19

Размещено на http://www.allbest.ru/

взаємозв'язок школи та сім'ї у виховані дитини з порушеннями зору

ВСТУП

Першоосновою розвитку дитини з порушеннями зору є сім'я. Саме у сім'ї, як у одному із найважливіших соціальних інститутів відбувається формування та становлення особистості дитини.

Школа є середовищем, у якому дитина перебуває більшу кількість часу, аніж у сім'ї, тому необхідно наголосити, що значну роль у виховані школярів з порушеннями зору необхідно відводити спільним діям навчального закладу і сім'ї. Союз сім'ї та педагога є досить важливим. Це питання привертало до себе увагу впродовж усього періоду розвитку педагогіки та висвітлювалося дослідниками багатьох її галузей. Підтвердження цього ми знайшли у дослідженнях Ю. Руденко, М. Стельмаховича, П. Щербаня, Т. Алексєєнко, А. Марушкевича, А. Ганічевої, О. Звєрєва, В. Постового та інших.

В наукових дослідженнях в галузі тифлопедагогіки і тифлопсихології (Л. Солнцева, О. Литвак, Л. Плаксіна, В. Феоктистова, С. Хорош) висвітлювалась важливість співпраці педагогів і батьків, які виховують дітей з порушеннями зору для попередження виникнення вторинних відхилень у їхньому розвитку.

В. Феоктистова наголошувала на необхідності вибору стилю сімейного виховання батьками і на те, що позиція по відношенню до дитини найчастіше залежить від сприймання ними інформації щодо ступеня порушення зору у неї. Дослідження стилю виховання та позиції батьків дозволяють розкрити вплив дефекту зору на розвиток дитини, а з іншого боку, простежити формування її емоційної сфери, поведінку і розробити методику взаємодії сім'ї та школи в корекційно - виховній роботі.

Співпраця навчального закладу та сім'ї реалізується на основі сімейно-центрованого підходу. Даний підхід передбачає наявність у батьків відповідальності, а у педагогів сімейного центрування педагогічної діяльності, заснованого на розгляді дитину тільки в контексті її сім'ї (Є. Арнаутова, Л. Богославець, В. Дуброва, Т. Єлісеєва, Т. Коростельова, О. Ксенда, Л. Петрикевич, О. Солодянкін, В. Чечет, М. Ярмолінська та інші).

Важливим аспектом співпраці є об'єднання зусиль педагогів і батьків з метою підвищення якості життя дитини з особливостями психофізичного розвитку, а саме створення умов для її повноцінного розвитку, навчання і виховання (С. Гайдукевич, З. Єрмолович, П. Жиянова, А. Конопльова, Р. Леняш, Т. Лещинська, Н. Малофеєв, Е. Мастюкова, Л. Рудакова, Е. Слепович, Л. Солнцева, Е. Стребелева, В. Ткачова, С. Хорош та інші).

Актуальність теми полягає в тому, що проблема взаємодії школи і сім'ї завжди була і залишається в центрі уваги. Кваліфікований педагог, який навчає і виховує учнів, поряд з батьками, стає дуже значимим дорослим для дитини, тому від його вміння взаємодіяти з сім'єю вихованця багато в чому залежить ефективність формування особистості учня. Відносини школи і сім'ї, вчителів і батьків, на жаль, не завжди є толерантними. Найчастіше вони виступають як супротивники, які борються за першість впливу на дітей.

Об'єкт дослідження - взаємодія школи і сім'ї.

Предмет дослідження - взаємозв'язок школи та сім'ї у виховані дитини з порушеннями зору.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні співпраці школи та сім'ї у системі виховання дітей з порушеннями зору.

Реалізація поставленої мети передбачала вирішення таких завдань:

ь провести аналіз загальної та спеціальної літератури з проблеми взаємозв'язку школи і сім'ї у вихованні дітей;

ь визначити особливості організації взаємодії школи і сім'ї у вихованні дітей.

Джерелознавчу базу складали психолого-педагогічні джерела: монографії, наукові статті, навчальні та методичні посібники, навчально-програмні документи.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ ШКОЛИ ТА СІМ'Ї В ЗАГАЛЬНІЙ ТА СПЕЦІАЛЬНІЙ ПЕДАГОГІЦІ

педагогіка дитина школа

1.1 Взаємодія сім'ї та школи в історії загальної та спеціальної педагогіки

Взаємодія спеціалістів та батьків є невід'ємною частиною навчально-виховної роботи як у загальноосвітніх закладах так і в спеціальних навчальних закладах. Зокрема, у Законі України «Про освіту» зазначено про важливість проведення соціально-педагогічного патронажу соціальними педагогами. Наголошується на можливості здійснення батьками фінансових внесків. Чітко вказано про відповідальність, яку несуть батьки за розвиток дитини. Висвітлюється значення виховання дитини у сім'ї. Вказані права та обов'язки батьків. Говориться про допомогу, яку отримують батьки від держави.

Вітчизняна педагогічна думка значну увагу приділяє дослідженню спадщини В. Сухомлинського. Важливими, на наш погляд, є дослідження науковців М. Антонця, М. Библюк, С. Денисюк, Н. Дичек, І. Зязюна, Б. Лихачова, О. Коваль, В. Кумаріна, О. Пшеврацької та інших, які критично та творчо оцінюють педагогічний доробок В. Сухомлинського [2, с.10], порівнюючи його погляди з іншими педагогічними концепціями. Дослідженням історії розвитку родинного виховання в Україні, впливу виховних традицій на становлення характеру громадянина, проблемою формування педагогічної культури сучасних батьків, основними напрямами співпраці родини, школи, громадських організацій займалися Т.Алексєєнко, А.Марушкевич, В.Постовий та інші. Зокрема, вони порушили важливе нині питання професійної спрямованості молоді засобами родинно-шкільного впливу. Шляхи взаємодії сім'ї з іншими соціальними інститутами досліджувала Т. Кулікова. Сім'ю як соціальний інститут становлення особистості розглядали у своїх роботах А. Ганічева та О. Звєрєва [21, с.234].

У корекційній педагогіці було проведено ряд досліджень щодо змісту й методики роботи з батьками дітей з психофізичними порушеннями. Результати досліджень висвітлені у працях Т. Ілляшенко, В. Линн, І. Підласного та інших. Дослідження присвячені роботі спеціальних закладів з батьками, що виховують дітей з фізичними і психічними вадами. Також цією проблемою займались Л. Солнцева, О. Литвак, Л. Плаксіна та Т. Головіна. Дослідження були присвячені виховній роботі родин та розробці рекомендацій батькам, які включали раціональну організацію режиму дня, допомогу у навчанні і дотримання рекомендацій соціально-психологічної служби. Даний напрям також розроблявся у працях В. Феоктистової та С. Хорош. У роботах цих дослідників розкривається вплив на психічний розвиток дитини з вадами зору стилю сімейного виховання та батьківської позиція по відношенню до неї [2, с.10].

Про важливість співпраці та об'єднання зусиль педагогів та батьків задля підвищення якості життя дитини з особливими потребами наголошували у своїх роботах С. Гайдукевич, З. Єрмолович, П. Жиянова, А. Конопльова, Р. Леняш, Т. Лещинська, М. Малофеєв, Є. Мастюкова, Л. Солнцева.

У корекційній педагогіці цим питанням займалися В. Синьов, В. Бондар. Вони вказували на те, що переважна більшість дітей раннього та дошкільного віку із порушеннями психофізичного розвитку утримується у сім'ї, де стимулювання їхнього психічного розвитку обмежене, а надання абілітаційних, корекційних та реабілітаційних послуг за якістю розвивальних впливів на дитину є незадовільним [15, с.528]. Також слід звернути увагу на той факт, що такі діти часто виховуються у проблемних сім'ях. А роль мікросередовища, сім'ї та сімейного виховання в формуванні особистості дитини є надзвичайно впливовою. Вчені наголошують на те, що сім'я займає важливе місце у комплексній діагностиці та корекції відхилень у розвитку дитини. Як стверджує Д. Ісаєв, неможливо досягнути значного успіху у корекційному педагогічному процесі, допомогти дитині із порушеннями психофізичного розвитку реалізувати свої потенційні можливості і досягнути максимуму можливого розвитку без правильного і адекватного ставлення до неї власної сім'ї [5, с. 368].

Неодноразово такі спеціалісти як Н. Козловська, А. Кошелева, В. Овчарова наголошували на важливості адекватної батьківської позиції.

Білоруська вчена І. Башкірова присвятила цілу дисертаційне дослідженню питання батьківського ставлення та батьківської позиції до слабозорих дітей дошкільного віку.

На початку ХХ століття у тифлології увага вчених не змогла обійти проблему значення батьківської участі у навчально - виховній роботі.

Так К. Лейко запропонував ввести відповідальність батьків за дії щодо неправомірної поведінки відносно своєї незрячої дитини та відповідальність місцевих судів за неправомірні рішення по справах незрячих.

Також тифлопедагога турбувало питання виховання дітей, що не навчалися у школі. Такі діти, на думку вченого, були позбавлені не тільки виховання, але й звичайного простого догляду. Батьки та опікуни не приділяли дитині належної уваги. Тому долею сліпих дітей був жебрацький промисел.

В. Гандером у 1934 році була опублікована праця «Первоначальное воспитание и обучение слепых детей» [25, с. 189]. У статті були поради батькам сліпих дітей щодо поводження з ними та рекомендації до їх соціалізації в суспільстві. У цій роботі Володимир Олександрович зазначав, що початкове виховання сліпого повинно полягати у впровадженні в його свідомість, що сліпота не дає йому ніяких переваг у житті, і що він повинен бути готовим увійти в трудовий колектив зрячих, повинен намагатися у всьому обходитися своїми силами.

Важливою для тифлопедагогіки стала праця П. Мельникова [25, с. 189]. На допомогу батькам сліпої дитини", у якій він доступною мовою дає поради батькам щодо сімейного виховання незрячих малюків та підготовки їх до систематичного навчання в спеціальній школі.

Надалі у розвитку теорії тифлопедагогіки велике значення мала наукова робота Т. Свиридюк. Визначним моментом у її науковій діяльності став 1984 рік, коли вийшов з друку посібник для педагогів та батьків «Підготовка слабозорих дітей до школи». Це була не перша спроба Тетяни Павлівни вирішити цю проблему на науковому рівні. Ще раніше автором публікувалися окремі питання вирішення вказаної проблеми (статистичні дані, психологічна готовність, особистісна готовність, просторове орієнтування, підготовка руки до письма та ін.). Але ця робота стала фундаментальною працею тифлопедагогіки, в якій вперше в повному обсязі представлена модель готовності слабозорої дитини до школи. У посібнику визначені психолого-педагогічні основи підготовки цієї категорії дітей до школи, схема обстеження дитини, вказані напрямки роботи з вихованцями, подано розробки вправ на розвиток та корекцію різних сторін особистості дитини зі зниженим зором.

Ще одним напрямком наукових пошуків Т. Свиридюк стало питання допомоги батькам, які мають дітей з порушеним зором, у їх вихованні [25, с. 189]. Такою допомогою став вихід у світ посібника «Виховання самостійності сліпих та слабозорих дошкільників в процесі організації обслуговуючої праці» (1988). У роботі піднімається важливе питання про гіперопіку батьків, про роль самообслуговування та самостійності в житті дитини з порушеним зором, значення індивідуальної корекційної роботи по формуванню способів трудової діяльності.

Дослідницька робота С. Федоренко в галузі історії тифлопедагогіки, яка опублікована у вигляді монографії [25], дозволяє прослідкувати особливості роботи спеціальних навчальних закладів із батьками, починаючи з виникнення на Україні перших спеціальних навчальних закладів для дітей з порушеннями зору. Перш за все, ми виділили дві сторони розгляду проблеми. На нашу думку, питання фінансування навчання незрячих дітей та організація роботи педагогів спеціальних закладів є досить актуальними і в наш час.

Розглядаючи період історії, під час якого відбувалися події, що стали передумовами виникнення спеціальних навчальних закладів для сліпих дітей, необхідно звернути увагу на розвиток освіти за кордоном, а саме у Німеччині. Друга половина ХІХ століття - період виникнення німецького напрямку у тифлопедагогіці. У теоретичній основі цього напрямку термін «сліпий» був тотожним «неповноцінний». Ремісниче навчання було головним для сліпих. Випускники шкіл отримували допомогу - для несімейних організовувалися інтернати та підбиралася робота, ті хто мав сім'ю - відправлявся додому [25, с.24-26].

У той період, діти із заможних сімей могли навчатися вдома та мали можливість продовжувати здобувати освіту у вищих навчальних закладах.

На Західній Україні у 1851 році у місті Львові виник перший спеціальний заклад для сліпих дітей. Педагогічний колектив школи вважав, що освіта незрячих залежить значним чином від їх батьків. У ті часи у сільській місцевості та навіть в місті люди не піклувалися про сліпих дітей. Таким чином, величезна частина цих дітей виявлялася недостатньо інтелектуально та фізично розвиненою, була схильною до різних захворювань. Розвиток дітей, що вперше вступали до школи, був далекий від вікових норм, тому часто спостерігалася цілковита бездіяльність впродовж всього дня. Тому робота педагогів була направлена на розумовий розвиток дітей, фізичне виховання, вправи та ігри на свіжому повітрі. Спеціалісти намагалися виправити ті помилки, що були допущені з боку батьків [25, с.35-38].

Щодо фінансування школи, варто зазначити, що учні школи утримувалися за рахунок плати, яку вносили їх батьки та за рахунок Міністерства Румунії. Плата за навчання та утримання дітей була дуже високою. Якщо дитина була із села і батьки не мали грошей щоб заплатити за її навчання, то вони розраховувалися сільськогосподарською продукцією, якої мало вистачити для харчування дитини. Одяг дітям купували батьки, шкільної форми не було [25, с.41].

Шкільний колектив учнів поділився на дві частини: діти із заможних родин та діти робітників, ремісників та бідних селян. Заможні родини робили додаткову плату за навчання і їхні діти отримували кращі умови проживання. У неділю батьки могли забирати своїх дітей на декілька годин для прогулянки по місту.

Кінець ХІХ століття став періодом виникнення перших навчальних закладів для сліпих дітей. Слід зазначити, що нестачі учнів училищ для сліпих в Україні не було, навпаки - виникала необхідність у відкритті нових закладів. Щодо Росії, то там дійсно існувала проблема із наповненням закладів такого типу. Костянтин Карлович Грот у власних працях говорив про те, що батьки сліпих дітей не бажали віддавати їх до школи і тому доводилося їх вмовляти. З цим явищем зустрівся і Віктор Гаюї в свій час у Парижі [25, с.43]. Щодо України, то ідея навчання сліпих була сприйнята суспільством з розумінням. Одним із найвідоміших спеціальних навчальних закладів було Харківське училище для сліпих. В училищі деякий час існували тимчасові правила. Згідно них, до училища приймалися діти, які мали невиліковну сліпоту на обидва ока, вік яких від 7 до 11 років включно,а також здатність до навчання та відсутність інших психофізичних вад розвитку. Остаточному зарахуванню дитини в училище передував випробувальний термін (1-2 місяці). Якщо протягом цього терміну виявлялося, що дитина неспроможна навчатися, то вона поверталася до батьків, чи до опікуна. Після закінчення дитиною курсу навчання батьки зобов'язувалися забрати її [25, с.53].

Значна увага в навчально-виховному процесі приділялася формуванню навичок самообслуговування. [25, с.54]. Педагоги до цієї роботи залучали сім'ї незрячих дітей. Перед їх рідними ставилося завдання навчитися застосовувати у сімейному вихованні спеціальні методи та прийоми, які б формували у дітей уміння самостійно їсти, пити, бігати, одягатися, роздягатися тощо. Тобто батьків навчали не тільки тому, що потрібно робити, але й як це робити.

Розглядаючи фінансову сторону, варто зазначити, що відповідно до звітів Харківського відділення Товариства Піклування прийом сліпих дітей до училища відбувався раз на рік з 1 липня по 1 серпня. Діти бідних батьків мали змогу навчатися безкоштовно, а заможні діти заможних батьків навчалися на кошти, які вносили їх батьки. Плата за навчання становила 300 карбованців на рік, пізніше ця сума Харківським відділенням була скорочена до 150 карбованців.

Під час прийому перевага надавалася дітям мешканців Харківської губернії. Прохання про прийом дітей подавалося до Канцелярії Ради Харківського Відділення Товариства Піклування про сліпих.

Повертаючись до розвитку освіти на території України, слід розглянути 20-40 роки ХХ століття. Особливим є те, що батьки незрячих дітей не знали про існування спеціальних навчальних закладів, тому до школи вступала невелика кількість дітей, які вже переросли початковий вік вступу до школи. У повоєнні роки з боку держави була введена низка заходів стосовно відновлення та розширення мережі шкіл для сліпих [ 25, с.11-14]. Так велике значення для системи освіти Української РСР мала постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 лютого 1943 р. «Про поновлення роботи шкіл у районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів». Відповідно до цієї постанови НКО УРСР розробив спеціальну інструкцію «Про організацію обліку дітей і підлітків віком 7--15 років і про порядок контролю за виконанням закону про загальне обов'язкове навчання», яка була затверджена РНК УРСР 31 грудня 1943 року. В інструкції зазначалося, що для здійснення загального обов'язкового навчання дітей і підлітків від 7 до 15 років щорічно має проводитись їх облік, який покладалася на міські, районні виконкоми, селищні і сільські Ради депутатів трудящих. Передбачалися конкретні вимоги щодо порядку обліку сліпих, глухонімих, розумово відсталих дітей та підлітків. В інструкції також вказувалося, що за несвоєчасне направлення дітей до школи і за незабезпечення систематичного відвідування ними навчальних занять батьки притягаються до адміністративної відповідальності, встановленої за порушення закону про загальне обов'язкове навчання.

У місті Мукачеві існувала школа-інтернат для сліпих [25, с.102]. Обслуговуючий персонал, куди входили, вихователі-наглядачі (педагогічної освіти не мали), медсестра, прибиральниці, кухар рахувалися працівниками дитячого притулку. Дирекція школи ними не розпоряджалася. За утримання в школі батьки дітей платили гроші. Від сплати звільнялися ті, хто мав так зване «Свідоцтво бідності».

У період відбудови починаючи з 1943 року, слід розглянути становище Житомирської школи для сліпих [25, с.146-148]. Адміністрації школи довго не вдавалося забезпечити достатній контингент незрячих дітей, оскільки, за спогадами тогочасних випускників, серед неосвічених жителів області ходили розмови, що сліпих дітей там знищують. У батьків виникав страх за своїх дітей і тому вони не хотіли їх віддавати до спеціальних шкіл і часто забирали їх звідти, хоча випускники школи забезпечувалися роботою, що в ті часи було дуже важливим, оскільки в повоєнні роки було багато безробітних, які мусили жебракувати.

Розглядаючи становлення спеціальної освіти, необхідно зазначити, що помітні зміни відбулися у 90-х роках у зв'язку з розробкою нової стратегії в галузі шкільної освіти, визначеної Конституцією України, Національною програмою “Діти України”, постановою Кабінету Міністрів України “Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків” (1994), положенням “Про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку” (1993) [25, с.178].

Діти зі складною структурою дефекту були витіснені з цього простору, хоча більше за інших потребували особливої психолого-педагогічної допомоги [ 25, с.174-179]. На початку 90-х років ХХ століття вони, як і раніше, залишалися за рамками спеціальної освіти, не дивлячись на те, що фахівці-тифлопедагоги усвідомлювали можливість і шукали шляхи надання їм психолого-педагогічної допомоги. Щодо взаємодії батьків і фахівців у процесі навчання і виховання дитини з порушеним зором була обмеженою, тифлопедагоги відігравали іноді більшу роль в долі дитини, ніж сім'я. На відміну від західноєвропейських радянська система спеціальної освіти була повністю закритою від засобів масової інформації, її розвиток відбувався поза діалогу з суспільством і зацікавленими батьками.

Відбулась нова оцінка з боку суспільства щодо спеціальної освіти. Як не дивно, та відбулася цілковита зміна ставлення до спеціальних навчальних закладів і стосовно збільшення їх числа. Перед цим збільшення їх кількості оцінювалося як прогрес, а тепер,навпаки ,досить негативно. Адже направлення дитини в школу - інтернат було розцінене як спроба її ізоляції від батьків, однолітків, та повноцінного життя.

1.2 Особливості виховання дитини з порушеннями зору у сім'ї

Відомо, що процес формування і розвитку особистості починається з моменту народження дитини. Тому таке величезне значення сім'ї, яка є одночасно і середовищем для дитини, і першим вихователем, що виконує функції відтворення населення, передачі духовного багатства, культурних традицій народу, сім'ї [15, с.355-357]. Сім'я багато в чому передбачає, якою стане людина в майбутньому. Саме сім'я закладає фундамент розвитку нахилів, здібностей дитини, формування її моральних якостей, здоров'я та ін. Саме через сім'ю вразлива дитина пізнає норми людських стосунків, засвоює моральні відносини.

Сім'я є тим соціальним інститутом, в якому з моменту народження здійснюється виховання дитини, її соціалізація.

Особливістю сімейного виховання є найбільш близький емоційний контакт дітей з батьками - найдорожчими для них людьми.

У дитини з порушенням зору є сфери психічного і фізичного розвитку, на які патологія впливає найбільше. Це, зокрема, пізнавальна і фізична активність, діяльність, уявлення про навколишнє середовище, орієнтація у просторі. Батьки дітей з порушеннями зору повинні знати шляхи компенсації зорової недостатності та вміти допомагати своїм дітям у розвиткові.

У сім'ї незряча дитина більше знаходиться у ранньому і дошкільному віці. Спілкування з батьками дітей шкільного віку в основному обмежене періодом канікул, оскільки більшість шкіл для сліпих та слабозорих дітей є інтернатами і часто розташовані далеко від їх домівок [15, с.367].

Виховання незрячих і слабозорих дітей в цей час в домашніх умовах, в основному, спрямоване на підтримку емоційного, близького контакту з батьками та широким колом знайомих, на знайомство з літературою, що не входить до шкільних програм, музикою, на фізичний розвиток, підтримку вмінь та навичок, які здобуті в школі-інтернаті [12, с.175].

Головними специфічними завданнями батьківського виховання сліпих та слабозорих дітей є забезпечення повноцінного психічного і фізичного розвитку дитини. Батьки повинні сприяти підтриманню і розвиткові інтересу дітей до навколишнього, створенню повноцінних образів об'єктів зовнішнього світу, людей, їх особистісних відносин і соціально прийнятної поведінки, створенню і засвоєнню дітьми моральних цінностей сучасного суспільства, усвідомленню цінностей людської особистості.

В педагогіці виділяють біологічну, соціальну та економічну функції сім'ї, які стосовно сліпих та слабозорих дітей набувають певної своєрідності.

Біологічна функція сім'ї полягає в народженні здорової дитини. Це найголовніша функція, оскільки реалізація усіх інших залежатиме від того, наскільки батьки були психологічно і фізіологічно готові до виконання своєї соціальної ролі.

Вже на початку виконання біологічної функції батьки несуть відповідальність за долю своєї ще ненародженої дитини. Майбутні батьки повинні усвідомлювати загрозу для здоров'я дитини наявності в їхньому організмі шкідливих речовин (алкоголю, наркотичних препаратів, інших хімічних сполук), які викликають мутацію генно-хромосомних систем і впливають на задатки.

Велика відповідальність матері за виконання її біологічної функції, коли ембріон є частиною її організму. Майбутня мати повинна пам'ятати, що кожна її дія відбивається на організмі дитини і дотримуватись належної культури поведінки (правильно харчуватись, не перевантажуватись, звести до мінімуму вживання ліків та ін.)

Соціальна функція реалізується батьками шляхом створення оптимальних умов для соціального розвитку дитини. Дитина має успадкувати від батьків не лише біологічні риси, але й соціальні, моральні, які вона засвоює в сімейному колі, такі, як чесність, доброту, справедливість, доброзичливість, охайність, позитивні звички. Саме батьківська школа лежить в основі їх формування, адже сенситивним для цього їх періодами є 6-7 річний вік дитини, коли вона переважно знаходиться в сім'ї [15, с.353].У реалізації соціальної функції батьків поганий зір їхньої дитини не відіграє вирішальної ролі. Якщо батьки правильно ставляться до цієї проблеми своєї дитини, вірять у великі потенційні можливості її розвитку, якщо в сім'ї існують високі моральні стосунки, дитина набуває позитивного соціального розвитку незалежно від стану її зору.

Особливе значення у батьківському вихованні відіграє економічна функція. Вона пов'язана з соціальною функцією і передбачає створення матеріальних умов для життя і розвитку дитини. Йдеться про наявність відповідних житлових умов, харчування, іграшок, книжок та ін. Зрозуміло, що мова йде про забезпечення дітей матеріальними благами на рівні достатку родини, але ці питання повинні стояти на першому плані при розрахунку сім'єю свого бюджету [15, с.360].

В тифлопедагогіці виділяють три типи взаємостосунків батьків і дітей, які негативно відбиваються на формуванні особистості вихованців [16, с.321-324].

1. Ліберальний, безмежно допомагаючий, опікуючий тип.

В сім'ях, які зайняли позитивну позицію по відношенню до дитини найчастіше спостерігаються стабільні відносини між батьками, низький рівень конфліктності, загальний позитивний емоційний фон сімейних відносин, емоційна підтримка з боку інших членів сім'ї самої дитини, установка на взаємодопомогу між членами родини, що в цілому знижує негативний вплив зорового дефекту на розвиток соціальної активності дитини.

Проте, на загальному позитивному фоні можуть спостерігатись такі особливості в ставленні до дітей з порушеннями зору, коли їх надмірно опікують. Дітям не встановлюються будь-які обмеження, тому вони схильні до неслухняності та агресивності, на людях ведуть себе неадекватно і імпульсивно, невимогливі до себе, хоча спостерігаються випадки, коли діти стають активними, рішучими і творчими людьми.

Атмосфера надмірної опіки, в якій дитина сприймається батьками не просто як цінна, а як понад цінна, або як жертва, як скривджена долею істота також шкодить вихованню. При цьому часто батьки відчувають свою провину перед дитиною і намагаються компенсувати її, приносячи себе в жертву дитині.

В такій сім'ї дитину не навчають самообслуговуванню, безмірно пестять, поводячись з нею як із беззахисною, такою, що не здатна до самостійності. Надмірна опіка батьків спрямована на те, щоб уберегти дитину від будь-якого ризику, вони балують своїх дітей, потураючи їх примхам. Інколи це супроводжується розхвалюванням дитини, переоцінкою її здібностей, що в майбутньому може призвести її до серйозних розчарувань.

При такому характері взаємостосунків дитина починає диктувати свою волю. Несформованість у дитини звички і потреби до простих видів праці, небажання самостійно щось зробити для себе і батьків створюють обстановку панування дитини, а сама вона перетворюється в пестуна, зніжене, егоїстичне створіння, яке не готове до майбутнього самостійного життя. Такі, оточені надмірною турботою діти, дивляться на своїх батьків зверхньо. Інколи вони свідомо або несвідомо знаходять своєрідне задоволення у тому, щоб пред'явити своїм батькам нерозумні вимоги, а потім відчувати, як стараються і мучаться їх близькі, намагаючись виконати кожне бажання дитини.

Часто таке ставлення батьків призводить до того, що з віком дитина намагається від них відсторонитися, висловлює претензії за те, що її нічому в житті не навчили.

2. Нетерпимий, суворий, авторитарний, вимогливий тип стосунків батьків з дитиною.

Взаємостосунки у сім'ї в таких випадках будуються на страху дітей перед дорослими. Тип спілкування в сім'ї в значній мірі визначається особистісними особливостями батьків, як правило,- одного з них.

Такі батьки на перше місце у вихованні ставлять суворість, твердість, жорстокість. Вони прагнуть досягти порядку і дисципліни не переконаннями, добротою, а примушенням і тиском. Безсердечна жорстокість викликає у дитини неприязнь, намагання досягти хорошого ставлення батьків за допомогою обману, в душі у неї формується негативне ставлення до батьків, страх і душевна тривога, що виникають у дитини з порушенням зором при пред'явленні до неї нереальних вимог, руйнують її нервову систему.

3. Байдужий тип.

Несприятливе ставлення батьків до дітей з порушеннями зору іноді характеризується загальним емоційним відчуженням, розривом духовної близькості з дитиною. Члени такої сім'ї живуть своїм відокремленим життям незалежно один від одного. Незряча дитина в такий сім'ї живе своїми вузькими інтересами, у неї свій світ, в який вона не пускає батьків, а батьки і не прагнуть її зрозуміти, це для них неможливе і непотрібне. При вступі дитини до школи такі батьки перекладають всі свої батьківські обов'язки на вчителя і вихователя, оскільки віддають до спеціальних шкіл для сліпих і слабозорих інтернатного типу.

Таке ставлення батьків до дитини призводить до небажаних наслідків виховання. Коли батьки замкнені для спілкування, внаслідок обтяженості власними проблемами, у них не залишається сил на виховання дітей. Якщо байдужість батьків глибоко переживається дитиною, у неї можуть виникнути суїцидальні думки, схильність до девіантної поведінки.

Незнання і нерозуміння батьками особливостей розвитку їх дітей, невіра у їх компенсаторні можливості, перспективи досягнення ними високого культурного та професійного рівня інколи викликає деспотичну поведінку батьків у спілкуванні зі своєю дитиною. Батьки мовчки припускають, що їх дитина з порушенням зору несамостійна, не дуже розумна, емоційно нестійка і, безумовно, ще не в змозі нести відповідальність і приймати рішення. Передбачається також її неповноцінність в порівнянні зі зрячими [16, c.322-323].

Правильне виховання слабозорої дитини у сім'ї має велике значення для її загального розвитку, допомагає увійти у дитячий колектив, в тому числі і в шкільний, сприяє успішності у навчанні, та має немало важливе значення для всього подальшого життя.

Батьки і діти є підсистемами сім'ї, а сім'я - підсистемою суспільства. Сім'я виступає і як середовище, що впливає на дитину, і як суб'єкт виховного впливу. Ось чому в психолого-педагогічній науці чимало досліджень, присвячених сімейному вихованню і впливу сімейних відносин на соціалізацію та інтеграцію вразливої дитини:Т.Алексеєнко, В.Єремєєва, А.Макаренко, З.Осадча, В.Сухомлинський, І.Трубавіна, О.Урбанська, К.Ушинський та інші [9, с.225].

Значна кількість праць зарубіжних психологів (А.Адлер, Е.Еріксон, З.Фройд, К.Хорні) акцентує увагу на зв'язку особистісних порушень у дитинстві з психологічними проблемами у дорослому віці. Соціальне тавро, яке лежить на інвалідності, зумовлює негативне ставлення до людей вразливих категорій. Особливо гостро ця проблема постає у дитячому віці.

Варто, що найбільш признаним показником реалізації батьківських функцій виховання дітей більшість спеціалістів в області дитячо-батьківських стосунків вважають зрілість, виховну компетентність матері та батька, виявлення у гнучкості, адекватності, динамічності їх батьківської позиції (О. Бодалев, А. Варга, Р. Овчарова, А. Співаківська, Г. Хоментаускас та ін..) [9, с.227].

Психологічні проблеми сім'ї, яка має дитину - інваліда, пов'язані з тяжким її вихованням, труднощами встановлення і підтримки контакту з нею і взаємовідносин між всіма членами сім'ї. Особливості взаємовідносин обумовлені, як правило, тим, що в інвалідності дитини батьки бачать свою провину, і викупляють її турботою і пошуком лікування, жертвуючи обставинами відносинами і увагою здорових дітей. Через недогляд батьків ці діти часто запущені - вони хворіють, погано вчаться і страждають від тяжкого матеріального положення в сім'ї На взаємовідносини між хворими і здоровими членами сім'ї великий вплив відіграють негативні відносини навколишніх до інвалідів. Всі ці причини несуть за собою виникнення в сім'ї конфліктів, пригнічений стан і стреси, і як наслідок формування неблагополучного фону для розвитку слабозорої дитини.

Завдання батьків створити умови, що є сприятливими для виховання і навчання дітей з різними темпераментами та з різною поведінкою [12, с. 110]. При цьому треба використовувати різноманітні стратегії роботи зі слабозорими дітьми, які тримаються осторонь чи демонструють агресивність.

Проте на сьогодні не існує чітко встановленої методики виховання дітей з особливими соціальними та емоційними потребами. У цій справі батьки повинні спиратися на свої знання і досвід, інтуїцію, а також використовувати сучасні ефективні педагогічні підходи, зокрема, збирати щонайбільше відомостей про особливості таких дітей, створювати можливості для практичного виховання і навчання, враховувати сильні якості і потреби кожної дитини.

Висновки до першого розділу

Варто зробити висновки, що як у загальній так і у корекційній педагогіці питання роботи школи і батьків не залишилося буз уваги дослідників.

Проаналізувавши різну літературу, ми можемо зробити висновки про те, що сімейне виховання відіграє значну роль у вихованні і формуванні особистості дитини, що має порушення зору, тому йому варто приділити увагу не тільки батькам, але і вчителям, які працюють з батьками.

РОЗДІЛ 2. Організація взаємодії сім'ї і школи у процесі виховання

2.1 Принципи ефективної співпраці школи з батьками

Найвища мета виховання дітей у родині й школі -- забезпечити високий рівень освіченості й вихованості свідомого громадянина України [9, с.224], здатного на основі життя й досвіду власного народу та досягнень світової науки і культури, врахування національно-територіальних особливостей України здійснювати соціально-економічний розвиток і господарювання в країні, утверджувати найвищі ідеали гуманістичної культури і демократичних взаємовідносин людей, відстоювати й захищати права, гідність і честь своєї Вітчизни.

Налаштованість школи на співпрацю з батьками виявляється в діях адміністрації, класного керівника, допоміжного персоналу [9, с.228]. Досвід такої роботи залежить від того, яким чином загальноосвітні навчальні заклади тлумачать і реалізують своє бачення роботи з батьками.

Визначення стратегії взаємодії школи і батьків має деякі аспекти, пов'язані зі способами завойовування школою авторитету в батьків:

* Взаємодія сім'ї і школи: залучення батьків до життя школи, їх освіта; узгодженість у підході до дитини; кваліфікована допомога та підтримка в складних педагогічних та життєвих ситуаціях; інформування батьків про шкільне життя, освітній процес про всі можливості, які сім'я може використовувати для освіти своєї дитини справедливе розв'язання конфліктів--усе це важливі умови росту авторитету школи серед батьків.

* На взаємодію школи та батьків найбільше впливає авторитет педагогічного колективу та окремих учителів, які визначають репутацію школи в місті, селищі, сім'ї. Це зумовлено якістю освіти, яку здобувають учні в школі, досягненнями учнів за межами школи (конкурси, олімпіади, змагання); ставленням випускників до школи, їхнім бажанням приходити до школи й зустрічатися зі своїми вчителями та учнями; відносинами між дитячим садком, який «надає» майбутніх учнів, і школою, між батьками майбутніх першокласників та їх педагогами.

Репутація школи визначається також уже накопиченим досвідом спілкування та взаємодії з батьками [20, с.84]. Формальні, нецікаві класні та шкільні батьківські збори, виклики батьків до школи з метою не стільки об'єднати зусилля, скільки вилаяти батьків, пригрозити їм -- усе це має серйозні наслідки (цей «досвід» передається від одних батьків до інших, «вбиває» бажання бувати в школі). Навпаки зацікавлене ставлення школи до батьків, уміння в кожному учневі побачити своє «я», позитивний початок, помітити успіх, доповісти про це батькам, залучити батьків до загальношкільних справ--усе це сприяє росту авторитету школи і бажання батьків допомагати їй.

* Звичайно, в кожній школі виникають конфлікти з батьками, та від того, як вони розв'язуються педагогами, залежить авторитет школи. При розв'язанні конфліктних ситуацій важливо дійти згоди, а не поглиблення конфлікту. Сила переконання, коректність, педагогічна ретельність аналізу або вчинку учня, спільне міркування--усе це має спонукати батьків бачити в школі свого головного союзника у вихованні та навчанні дітей.

* Навіть рутинна робота в школі (заповнення документів, записи в щоденник, запрошення на збори або інший загальношкільний захід, видача необхідної довідки) впливає на авторитет закладу, тож у визначені стратегії взаємодії з батьками цей бік діяльності школи повинен враховуватися [ 20, с. 93].

Вагоме значення має зовнішній вигляд приміщень, куди запрошуємо батьків: засмічений кабінет директора або його заступника, зала з розкиданими абияк атрибутами після концерту, неприбраний та незатишний клас-це не дрібниці, якщо директор прагне виробити тривалу стратегію взаємодії з батьками. Стан шкільних приміщень це освітнє середовище школи, що може спричинити або активне неприйняття школи, або, навпаки, бажання бувати в ній і робити її ще кращою [3, с. 35].

Педагог будує роботу із батьками вихованців на основі таких принципів:

· партнерство з батьками;

· комплексний підхід до організації корекційно-педагогічного процесу;

· єдність діагностики і корекції;

· позитивна характеристика дитини;

· урахування стану, думки, досвіду батьків;

· повага до особистості батька і матері.

Виділяють такий ряд факторів, які допомагають школі залучати батьків

· сприятлива атмосфера, коли педагогічний колектив дружньо налаштований і допомагає в усьому;

· постійне двостороннє спілкування між родиною дітей і школою;

· сприйняття батьків як колег.

В освітніх закладах можуть використовуватися три принципи практичної роботи з батьками:

1. Сім'ю необхідно вважати основним одержувачем послуг. Надаючи освітні послуги, треба враховувати потреби всіх членів родини, які займаються освітою дитини та доглядом за нею.

2. Необхідно підтримувати й шанувати рішення, які приймаються родиною. Другий принцип визнає важливість родини та пропонує фахівцям розглядати її членів як найважливіших учасників освітньої команди - головних людей, котрі відповідають за ухвалення рішень стосовно освіти їхньої дитини та піклування про неї. Діапазон такої співпраці може бути дуже широким: від індивідуальної роботи з учителями для вирішення конкретних проблем до участі в батьківських радах, які, працюючи спільно з педагогічним персоналом, допомагають приймати рішення про навчальну програму закладу.

3. Необхідно надавати широкий спектр послуг, покликаних поліпшити функціонування дитини та родини. Необхідно зважати на культурні особливості кожної сім'ї, забезпечувати доступ до офіційних громадських послуг (медичних, соціальних і громадських: бібліотеки, місця для відпочинку тощо).

Для педагогів практика, орієнтована на сім'ю, означає визначення цілей і шляхів їх досягнення, узгоджених із родинами. Це підвищує вірогідність отримання бажаних результатів, упевненість і компетентність, здатність батьків і родичів ухвалювати рішення стосовно їхньої дитини та всієї родини впродовж усього життя. Педагоги мають бути підготовлені до роботи з усіма членами родини [20, с.63]. Водночас і батьки мають бути готовими до співпраці зі школою. Доведено: батьки беруть участь в освіті своїх дітей, коли переконані, що можуть бути залученими до цієї важливої роботи; коли відчувають, що можуть бути корисними для своєї дитини; коли усвідомлюють, що школа спонукає їх до залучення. Саме ці фактори найважливіші в усвідомленні батьками своєї ролі та власної ефективності. Так, наприклад, ступінь задоволення батьків включенням їхніх дітей у загальноосвітній простір безпосередньо пов'язаний з розумінням школою особливостей порушень розвитку дітей та їхніх потреб, а також з мірою здійснення пристосування середовища, з готовністю школи працювати з батьками.

Саме завдяки підтримці школи батьки отримують необхідний досвід і стають менш залежними від фахівців, коли приймають рішення стосовно догляду за дітьми з особливими потребами та визначення їхнього майбутнього [20, с.66]. Освітні програми можуть впливати і на поведінку батьків, змінювати їхні сподівання щодо своїх дітей.

Важливо, щоб у школі були передбачені різні види спілкування та взаємодії між родинами та педагогами. Деякі батьки хочуть спілкуватись у письмовій формі, іншим потрібні особисті зустрічі. Поступово сім'ї набувають певного педагогічного досвіду, унаслідок чого поліпшуються знання та вміння, підвищується їхня самоповага. Якщо працівники школи не спілкуються з батьками та приймають рішення замість них, батьки почуваються малокомпетентними та гірше контролюють ситуацію. Більшість родин ділиться з педагогами інформацією особистого характеру, що дає змогу вчителям з'ясувати, у чому їм потрібна допомога. Якщо родини заперечують необхідність особливої уваги до їхньої дитини, школа має наполегливо та послідовно заохочувати їх до участі в педагогічному процесі. У цьому випадку слід давати інформацію фактичного характеру й уникати певних оцінок і висновків.

Принципи педагогічної діяльності зорієнтованої на інтереси сім'ї [20, с.75-80].

Працівники навчального закладу мають створити таке середовище, де б дитина почувалась комфортно й упевнено. Це одне з найважливіших завдань адміністрації та педагогів і, водночас, перший крок на шляху налагодження довірливих, партнерських стосунків з родинами.

Отже, у школах мають визнавати батьків дітей з особливими освітніми. потребами як партнерів та спиратись на принципи педагогічної діяльності, зорієнтованої на інтереси сім'ї, а саме:

* Визнання того, що сім'я є елементом стабільності в житті дитини, у той час як педагоги можуть весь час змінюватися.

* Ефективне співробітництво педагогів з батьками та іншими фахівцями.

* Регулярний обмін з батьками повною та неупередженою інформацією про їхніх дітей.

* Запровадження в навчальному закладі політики та системи послуг, які забезпечують сім'ям необхідну емоційну та фінансову підтримку.

* Розуміння й урахування потреб дітей під час розробки навчальних та інших програм.

* Заохочення та створення умов для взаємної підтримки батьків.

* Розуміння унікальності кожної сім'ї, повага до різних методів навчання й виховання дітей, що застосовуються батьками.

* Турбота про те, щоб послуги, які надаються родинам, були комплексними, скоординованими, гнучкими, доступними та відповідали потребам кожної родини.

1. Запрошення батьків до співпраці

Часто вчитель вважає, що батьки перебувають в опозиції до нього. Намагаючись запобігти можливим запереченням з їхнього боку, він починає розмову в директивному тоні замість того, щоб розуміти їхні почуття, виявивши стриманість, відкритість.

Доброзичливість у спілкуванні з батьками - перший крок до співпраці з ними.

2. Позиція рівноправності

Об'єднання зусиль учителя та сім'ї школяра можливе лише в разі визнання ними рівноправності. Першим це має зробити вчитель.

3. Визнання важливості батьків у співпраці

Учитель повинен завжди на важливості ролі батьків у вихованні та розвитку дитини.

4. Вияв любові, захоплення дитиною

Психологічний контакт із батьками виникає одразу, щойно вчитель виявляє розуміння дитини, симпатизує їй. Батьки, відчувши доброзичливість учителя, охочіше спілкуються з ним, налаштовуючи на співпрацю.

5. Пошук нових форм співпраці

Учитель може запропонувати батькам організувати батьківські збори, разом визначивши їхню тематику, структуру тощо. Особливо корисним буде обмін думками з батьками щодо налагодження взаєморозуміння з дітьми.

Взаємодія з батьками буде ефективна в разі дотримання педагогом психолого-педагогічних правил та вимог:

Використання заходів, спрямованих на підвищення авторитету батьків. У спілкуванні з батьками слід уникати категоричності, що може спровокувати образи, роздратування. Нормою мають стати стосунки, засновані на взаємоповазі.

Довіра до виховних можливостей батьків, підвищення рівня їхньої педагогічної культури й активності у вихованні.

Педагогічний такт, неприпустимість необережного втручання в життя сім'ї. Класний керівник - особа офіційна, але через специфіку своєї роботи може стати свідком стосунків, прихованих від сторонніх.

Якою б не здавалася йому сім'я, учитель повинен бути тактовним, ввічливим, інформацію про сім'ю використовувати лише для допомоги батькам у вихованні дитини.

Життєво ствердний настрій при вирішенні проблем виховання, опора на позитивні риси дитини, орієнтація на її успішний розвиток. Формування особистості дитини передбачає подолання труднощів у її житті. Важливо, щоб це спрямовувалося як вияв закономірностей розвитку (нерівномірність, стрибкоподібний характер, причинно-наслідкова обумовленість, вибіркове ставлення до виховних впливів), тоді труднощі, несподівані результати не викликатимуть розгубленості в батьків.

2.2 Основні форми співпраці педагога з батьками

Спеціальні школи-інтернати окремим розділом своєї роботи виділяють зв'язок із сім'ями. Під час взаємодії педагога з батьками виділяють різні форми роботи. До основних ми можемо віднести: батьківські збори, бесіди (колективні, групові, індивідуальні), прес-конференції з проблем родинного виховання, усні журнали, диспути, дискусії, зустріч за «круглим столом», конференції з досвіду сімейного виховання, перегляд фільмів на педагогічні теми, читацькі конференції, дні відчинених дверей, презентація матеріалів, журналів про родинне виховання, консультації-практикуми, батьківські посиденьки, конкурси «Нумо, мамо», «Нумо, тато», « Тато ,мама і я-спортивна сім'я», «Що?, Де?, Коли?», «Щасливий випадок», практикум «Ділові ігри», телефон довіри. Виставки: «Світ захоплень сім'ї», «Вироби сімейних кулінарів, родинних ремесел, сімейних колекцій». Випуск тематичних газет: «Дозвілля сім'ї», «Професія батьків», «Моя сім'я», «Традиції сім'ї». Проведення соціальних досліджень «Сім'я і світ прекрасного», «Дозвілля сім'ї», «Стосунки між дорослими і дітьми», «Телебачення, сім'я і діти» [14, с.56-59].

Одним із найбільш важливих ми можемо виділити батьківські комітети. У навчальному закладі працюють два види батьківських комітетів: загальношкільний та класний батьківський комітет[14, с.60-65].

Загальношкільний батьківський комітет у своїй діяльності опирається на роботу класних батьківських комітетів. Успішність роботи закладу залежить від того, як співпрацюватимуть загальношкільний та класні комітети. Батьківський комітет класу створюють задля демократизації управління виховним процесом, налагодження зворотного зв'язку сім'я-школа, поточного корегування управлінських рішень, забезпечення єдності педагогічних вимог до учнів, надання допомоги сім'ї у вихованні та навчанні дітей. Від злагодженості та відповідальності в роботі батьківського комітету залежить атмосфера класного колективу, взаємини батьків одне з одним, спілкування дорослих і дітей.

Добре організований батьківський комітет виконує в класі різні функції. Однією з них є допомога в організації навчально-виховного процесу. Наприклад, популярними в школі є конкурси на найкращий щоденник, зошит.

Часто, батьківські комітети перевіряють, чи дбайливо ставляться учні до підручників, письмового приладдя тощо.

Традиційними в школі є проведення днів відкритих дверей класу та днів самоврядування. Головна мета-показати роботу школи, привернути увагу батьків до проблем виховання. Цей захід потребує серйозної підготовки: оформлення школи, організації програми свята (концерту, зустрічей у класних кімнатах, відвідання виставок, спортивних змагань тощо).

Важлива функція батьківського комітету класу-допомога класному керівнику в позакласній роботі. Насамперед-це організація та проведення батьківських уроків у класі, тобто надання можливості для творчості, імпровізації кожній родині. Під час батьківського уроку діти дізнаються про захоплення кожної сім'ї, про цікаві традиції та звичаї.

Багато уваги батьківські комітети класів приділяють проблемам навчання та виховання. Задля цього проводяться спільні засідання класного колективу та батьківського комітету. Так, двічі на рік відбуваються засідання з питань успішності та поведінки учнів класу. На таких заходах батьки виражають подяку найкращим учням, виявляють проблеми та знаходять ефективні шляхи їх вирішення. Засідання закінчуються ухваленням ефективних рішень (лист-подяка батькам, оголошення подяки учням класу).

Крім таких уроків, батьківські комітети допомагають класним керівникам в організації свят, екскурсій і поїздок. Допомога батьківського комітету щодо відвідування театрів, музеїв, виставок є досить значною. Усі ці заходи цікаві не лише дітям, а й самим батькам. Адже вони мають змогу побачити свою дитину в незвичній обстановці, проаналізувати її поведінку, ставлення до того, що відбувається.

Зазвичай обов'язки в батьківському комітеті розподіляються між його головою, заступниками, які відповідають за окремі ділянки роботи, і скарбником. Кожен член комітету повинен мати авторитет серед батьків, бути сумлінним вихователем дітей. Члени батьківського комітету повинні відчувати відповідальність між громадою за виховання дітей, бути делікатними в питаннях, які стосуються стану справ в окремих сім'ях, не робити їх предметом пересудів.

Голова комітету класу організовує його діяльність. Разом із заступниками складає план роботи, допомагає адміністрації під час підготовки та проведення батьківських зборів, представляє колективи батьківських класів у батьківському комітеті школи.

Уразі потреби голова захищає інтереси учнів класу, допомагає розв'язати конфлікти в колективі. Заступник голови батьківського комітету несе відповідальність за результативність навчальної діяльності учнів класу, організовує участь батьків у шкільному житті дітей: відвідування уроків, днів творчості в класі та школі. Він допомагає класному керівникові придбати необхідні навчальні посібники; обдарованим учням-у пошуку спонсорів для організації олімпіад, конкурсів та фестивалів.

Заступник голови батьківського комітету, який керує позакласною діяльністю, виконує різноманітну роботу. До його компетенції входить: залучення батьків до організації занять гуртків, секцій, батьківських уроків, організація спільних свят, походів, екскурсій, поїздок, розважальних заходів.

Заступник голови батьківського комітету відповідальний за господарську роботу в класі, організовує допомогу батьків у ремонті та оформлені класних кабінетів, придбані необхідної техніки для проведення сучасних уроків (мультимедійних систем, телевізорів, комп'ютерів тощо), виготовлення стендів, наочності. Документами, що регламентують діяльність батьківського комітету, є проколи його засідань, положення про батьківський комітет школи та класу, план роботи батьківського комітету на рік або півріччя та графік засідання.