Управління навчальним закладом на принципах лідерства

Размещено на http://www.allbest.ru/

УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ НА ПРИНЦИПАХ ЛІДЕРСТВА



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ

1.1 Суть, завдання, соціально-педагогічні функції та принципи управління навчальним закладом

1.2 Поняття лідерства у сучасній психолого-педагогічній науці

1.3 Аналіз вітчизняних наукових джерел за темою дослідження

1.4 Аналіз зарубіжних наукових джерел за темою дослідження

1.5 Аналіз нормативно-правової бази щодо управління навчальним закладом

Висновок до першого розділу

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ДНЗ ПРИНЦИПАХ ЛІДЕРСТВА

2.1 Аналіз провідного вітчизняного досвіду стратегій управління ДНЗ

2.2 Аналіз провідного зарубіжного досвіду стратегій управління ДНЗ

2.3 Стратегія розвитку ДНЗ на принципах лідерства

Висновок до другого розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасні зміни в житті українського суспільства вимагають нового підходу до структури і змісту освіти. Держава має на меті перетворення освіти на пріоритетну галузь, покликану примножувати інтелектуальний та науково-технічний потенціал країни. Освіта має відігравати провідну роль у становленні України як європейської держави.

Сприяти формуванню особистісних якостей громадянина демократичної держави, патріота України, виховувати гармонійно розвинену особистість, якій притаманні демократична культура, готовність до компетентної участі у житті суспільства - це завдання закладів України.

Глибокі соціальні, духовні та економічні зрушення, які спостерігаємо в Україні на межі тисячоліть, спонукають до реформування системи освіти, яка повинна сприяти утвердженню людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкриттю її здібностей, задоволенню різноманітних освітньо-професійних потреб, забезпеченню пріоритетності загальнолюдських цінностей.

Нові соціально-економічні умови, до яких рухається наше суспільство, вимагають побудову нової освітньої системи на новій філософській основі. Проте, яким би світлим не уявлялось майбутнє вітчизняної освіти, сучасна ситуація в світлі багатьох проблем складається далеко не на користь їх вирішення. І, як зазначає В.М Хайруліна, якщо «на початку процесу демократизації системи освіти, децентралізації її управління, диференціації її змісту багато чого видавалося реалізованим в умовах тоталітарної школи, то нині іноді стає реальною небезпека втрати більшості напрацьованого» [18, с.4]. Саме тому з метою недопущення зворотного процесу у розвитку освітньої системи були напрацьовані певні поправки до таких провідних документів як Закон України про загальну освіту та Національна доктрина розвитку освіти. У руслі таких перетворень вкрай важливою є робота, спрямована на реформування діючої системи управління дитячим навчальним закладом.

Реформування всіх ланок освіти потребує створення науково обґрунтованих систем управління, що є об'єктивно необхідним фактором на сучасному етапі державотворення.

Сьогодні спостерігаємо посилення свідомості працівників закладів освіти, стала об'єктивною необхідність модернізації цілей, завдань і принципів дошкільної освіти, як основоположних підвалин системи освіти. А це, у свою чергу, висуває на перший план проблему оновлення змісту першої ланки освітньої системи, яка є базовою у процесі розвитку особистості дитини, майбутнього громадянина України.

Сьогодні нам понад усе бракує саме компетентного досвіду управління ДНЗ з урахуванням суспільно-політичних процесів, що відбуваються в країні та з огляду на принципи лідерського менеджменту. Розробка основ оптимального управління в сфері освіти неможлива без глибокого аналізу позитивних тенденцій, узагальненого досвіду суспільного розвитку у вигляді наукових надбань та їх трансформації в управління різних суб'єктів та об'єктів освіти відповідно до їх специфіки і умов діяльності, що вимагає застосування системного підходу як методології і технології пізнання.

Реалізація нових підходів до навчально-виховного процесу у дошкільному закладі та визначення в ньому місця особистості має починатися зі змін в управлінській діяльності. А це, в свою чергу, вимагає пошуку нових відкритих і демократичних моделей управління ДНЗ.

З огляду на вище сказане, вважаємо, що насамперед ми маємо створити умови для напрацювання шляхів і методів управління ДНЗ, їх успішного впровадження на практиці в процес управління.

Є.М. Хриков зазначає, що «сучасна історія країн, які інтенсивно розвиваються, свідчить про те, що їх економічним успіхам передувало реформування всіх ланок освіти» [63, с. 5]. Саме освіта дає змогу підвищувати людський потенціал, створювати передумови для самореалізації особистості.

У своєму навчальному посібнику вчений обстоює думку про те, що «реформування системи освіти завжди починається з певних змін в управлінні освітою та управлінні навчальними закладами. Тому ефективність освітніх процесів значною мірою залежить від ефективності управлінської діяльності» [63, с. 6].

Необхідність в управлінні виникла давно, від часів появи організованих людських спільнот. Управління навчальним закладом базується на принципах навчального менеджменту, який, у свою чергу, є складовою частиною школознавства, яке «розробляє оптимальні методи й форми управління освітою, питанням організації педагогічної праці в школі, досліджує діяльність посадових осіб» [30, с. 5].

Гуманістичні цінності сучасної освіти передбачають зміну авторитарно-дисциплінарної моделі управління на особистісно-зорієнтовану. Сутнісними ознаками цих змін є максимально можлива індивідуалізація, створення умов для саморозвитку і самонавчання сучасних керівників навчальних закладів, осмисленого визначання ними своїх можливостей і життєвих цілей.

Практика показує, що керувати політичними, національними, економічними та освітніми процесами повинні ті, хто насправді є професіоналами, хто уміє гуртувати навколо себе і вести за собою, хто здатен сформувати професійну команду, в якій поважають думку кожного члена, у якій кожен може виявити свої здібності і реалізуватись у тій чи іншій справі. Такі завдання суспільства вимагають нових підходів до організації управління, до виявлення і розвитку саме здібностей лідера, адже впевнений лідер на чолі закладу - це його майбутнє, адже саме йому вирішувати завдання, які поставить суспільство у час загальної глобалізації світу. Сьогодні успіх освітньої системи, передусім, полягає у школі лідерства, яка покликана виховати керівника-лідера, управлінця нового типу.

Управління - поняття складне і багатогранне, воно являє собою процес прийняття та реалізації управлінських рішень, це процес постійного руху і видозмін, який залежить від специфіки навчального закладу.

Нинішній етап розвитку суспільства ставить перед педагогами нові вимоги та завдання до управління сучасним навчальним закладом, що визначені у провідних державних освітніх документах - Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті та інших. Серед цих завдань першорядне значення надається всебічному розвитку індивідуальності керівника, забезпеченню його активної позиції у житті і колективній діяльності, формуванню особистості, яка змогла б розв'язувати як щоденні, так і масштабні завдання, що забезпечують не просто виживання, а прогрес освітнього закладу.

Ступінь розробленості проблеми. Питання управління навчальним закладом досліджували такі вчені як Є.С. Березняк [3], В.І. Бондар [4], Л.І. Даниленко [3] , Т.М. Десятов [30], Г.В. Єльниікова [15], О.І. Зайченко [19], С.А. Калашнікова [22], О.М. Коберник [30], Б.С.Кобзар [], В.В. Крижко [32], В.І. Маслов [27], Н.М. Островерхова [14], В.С. Пікельна [38], Б.Л. Тевлін [30], Н.М. Чепурна [30], М.М. Фіцула [62], М.О. Поташник [59], Є.М. Хриков [63] та ін.

Таким чином, практична значимість вказаних проблем і зумовлює актуальність дослідження нашої роботи.

Мета роботи полягає у розробленні та апробації стратегії розвитку ДНЗ на принципах лідерства.

Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання роботи:

- з'ясувати теоретичні засади управління навчальним закладом;

– визначити суть, завдання, соціально-педагогічні функції та принципи управління навчальним закладом;

– дослідити поняття лідерства у сучасній психолого-педагогічній науці;

– проаналізувати вітчизняні та зарубіжні наукові джерела за темою дослідження;

– проаналізувати нормативно-правову базу щодо управління навчальним закладом;

– дослідити проблему стратегічного управління ДНЗ на принципах лідерства;

– проаналізувати провідний вітчизняний та зарубіжний досвід стратегій управління ДНЗ;

– створити науково-обґрунтовану стратегію розвитку ДНЗ на принципах лідерства.

Об'єкт дослідження - процес управління ДНЗ.

Предмет дослідження - управління дошкільним навчальним закладом на принципах лідерства.

Теоретичне значення. Результати і висновки нашого дослідження дають можливість по-новому розглядати, здавалося б, традиційні питання управління навчальним закладом, відкривають нові можливості у вивченні передового педагогічного досвіду управління ДНЗ; теоретично обґрунтовано суть, завдання, соціально-педагогічні функції та методи управління сучасним навчальним закладом.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані керівниками навчальних закладів усіх типів (дитячими садками, загальноосвітніми школами, професійно-технічними училищами та вищими навчальними закладами), а також студентами, під час підготовки до семінарських та практичних занять з таких дисциплін як «Управління навчальним закладом» та «Педагогіка вищої школи». Також дане дослідження може бути використане слухачами курсів підвищення кваліфікації, керівниками освітніх установ, у проведенні спецкурсів, написанні курсових і дипломних робіт, у підготовці посібників з дисциплін, а також подальшого наукового аналізу даної теми.

З огляду на поставлені мету й завдання у роботі використовувалися такі методи дослідження: аналіз наукової літератури з теми, метод узагальнення, систематизації отриманої інформації, описовий та статистичний методи.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, який налічує 65 позицій, та додатків.



РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ

1 Суть, завдання, соціально-педагогічні функції та принципи управління навчальним закладом

Сьогодні, коли відбувається процес реформування усіх галузей суспільного життя, в Україні набирає обертів процес удосконалення її освітньої складової, вирішального значення набуває питання реформування саме системи управління освітою. Як зазначено у Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття»), стратегічними завданнями процесу реформування є «зміна характеру управління в напрямі його демократизації; зміна типу управління в напрямі його децентралізації; удосконалення структурно-функціональних характеристик управління; реформування організаційних, правових, економічних і фінансових механізмів управління освітою» [20, с. 12].

Управління як наука бере свій початок від початку XX століття. Основоположниками першої школи «наукового управління», за словами Н.Є. Мойсеюк, були Ф. Тейлор і А. Файоль. Перший з них вирішив завдання удосконалення управління підприємством шляхами економного використання праці і засобів виробництва, регламентації використання інструментів і матеріалів, стандартизації робочих операцій, точного обліку робочого часу і цим довів, що управляти можна «науково». У 1911 році Ф. Тейлор опублікував свою книгу «Принципи наукового управління», яка традиційно вважається початком визнання управління наукою.

А. Файоль виділив п'ять функцій управління: «управляти означає передбачати і планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати і контролювати» [30, с. 15].

Планування - є одним із найголовніших етапів управління, його стратегічною складовою, планом роботи, цільовою програмою, від якої залежить результат управління. Це початкова стадія управління, це план роботи в перспективі. Працюючи над плануванням варто навчитися передбачати в перспективі зміни й ураховувати їх.

Управління є невід'ємною складовою педагогічної системи кожного навчального закладу, яка має на меті досягнення низки важливих завдань:

– реалізація державної освітньої політики;

– створення умов для здобуття дошкільної, повної загальної середньої та позашкільної освіти громадянами України;

– прогнозування розвитку загальної середньої, дошкільної та позашкільної освіти, аналіз стану освіти в місті, удосконалення мережі навчальних закладів незалежно від типів та форм власності згідно з освітніми потребами громадян;

– навчально-методичне забезпечення закладів освіти;

– контроль за дотриманням законодавства в галузі освіти;

– проведення атестації загальноосвітніх, дошкільних та позашкільних навчальних закладів;

– удосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовка та атестація у порядку, встановленому Міністерством освіти і науки України;

– укомплектування навчальних закладів педагогічними працівниками, в тому числі керівними кадрами;

– сприяння проведенню експериментальної діяльності у навчально-виховному процесі навчальних закладів міста;

– впровадження інновацій;

– забезпечення соціального захисту, охорони життя, здоров'я та захисту прав учасників навчально-виховного процесу в навчальних закладах і установах освіти;

– здійснення міжнародного співробітництва [63, с. 26].

Свого часу А. Файоль розробив принципи управління, що стали першим самостійним результатом «науки адміністрування» в її тепер вже класичному варіанті. Керівництво закладами освіти ґрунтується на таких принципах [15, с. 24]:

1. Державотворення - діяльність усіх ланок загальноосвітніх навчально-виховних закладів має бути спрямована на утвердження та розвиток державності України, піднесення її авторитету в світовому співтоваристві.

2. Демократизму - полягає у всебічному врахуванні керівником закладу думок, інтересів, побажань, прагнень усіх учасників навчально-виховного процесу, намаганні важливі питання педагогічної діяльності учасників навчально-виховного процесу розв'язувати спільно, враховувати слушні думки й пропозиції членів педагогічного і батьківського колективу, виявленні толерантності у діях.

3. Цілеспрямованості: необхідність визначення перед педагогічним колективом макро- і мікрозавдань, які б обумовлювали планування, діяльність окремих ланок, структурних підрозділів навчально-виховного закладу, виступали передумовою створення перспективних ліній.

4. Компетентності - вимагає від усіх посадових осіб високого рівня науково-педагогічної підготовки, професіоналізму, оскільки помилки надто боляче відбиваються на живому організмі навчально-виховного закладу.

5. Плановості - передбачає чітку систему перспективного і щоденного планування всіх видів навчально-виховного, організаційно-господарського процесу з урахуванням об'єктивних умов та соціально-економічних можливостей конкретного закладу; усі плани мають бути спрямовані на розв'язання основних завдань школи.

6. Перспективності - випливає в разі потреби гіпотетичного передбачення та прогнозування діяльності навчне тільки на навчальний рік, а й на увесь період навчання.

7. Гуманності - ґрунтується на усвідомленні того незаперечного факту, що найвищою цінністю у світі є людина; повага до кожної особистості, захист її прав на свободу, всебічний розвиток, щастя, створення оптимальних умов для повноцінної життєдіяльності кожної людини мають пронизувати всю систему взаємин у шкільному колективі.

8. Поєднання єдиноначальності, колегіальності й персональної відповідальності - виявляється в тому, що керівник навчально-виховного закладу несе персональну відповідальність перед вищими органами освіти, суспільством, державою і передусім перед законом за стан справ у дорученій йому установі.

9. Ініціативи й активності - випливає з необхідності в освітньо-виховній роботі постійно виявляти творчість та активність з тим, щоб постійно перебувати в ролі провідної ініціативної особистості.

10. Оптимізації - спрямований на створення в навчально-виховному закладі найбільш сприятливих соціально-психологічних та економічних умов для ефективної діяльності учасників педагогічного процесу.

11. Об'єктивності оцінки виконання учасниками педагогічного процесу функціональних обов'язків за результатами конкретних справ - викликає необхідність систематично контролювати діяльність посадових осіб, об'єктивно оцінювати її за результатами конкретно виконаної роботи, реальними наслідками (рівень успішності й вихованості учнів), проводити цю роботу гласно з урахуванням думки педагогічного колективу.

Отже, управління - це важлива складова педагогічної науки, яка полягає у плануванні, організації, аналізі та контролі діяльності навчальних закладів з метою удосконалення їх діяльності.

Дотриманні провідних принципів управління навчальним закладом та творче їх використання у процесі організації освітньо-виховної діяльності допомагатимуть директорам інтенсифікувати процеси розбудови національної школи, використовувати найбільш ефективні форми і методи навчання і виховання, збагачувати зміст освіти національною складовою.



1.2 Поняття лідерства у сучасній психолого-педагогічній науці

У сучасному світі не вистачає лідерів у повному сенсі цього слова. Чи то особиста, професійна чи соціальна сфера, або щось більш своєрідне чи творче, нам скрізь потрібні лідери. Не бути лідером це те ж саме, що блукати вночі у величезному лісі без ліхтаря, компаса і карти. Лідерство - це не тільки вміння вести за собою інших, але й уміння керувати власним життям. Ми можемо прожити все життя, слідуючи за ким-небудь, втілюючи у життя чужі бажання, потреби та мрії, приносячи в жертву свої власні. Ми можемо досягти того рівня розвитку, який поставили перед собою інші. Ми втрачаємо велику частину своєї здатності самостійно визначати кожен крок свого життя, а наша «особиста сила» і «лідерство» виявляються не в наших руках, де вони повинні знаходитися, а в руках оточуючих нас людей, культури та суспільства.

Сьогодні навіть між фахівцями, теоретиками і практиками, до цих пір продовжується суперечка на тему: «лідерами народжуються» або ж «лідерами стають». Так, деякі з них можуть переконати нас у тому, що хтось, поза сумнівом, від народження має певну «екстраординарну особливість», яка робить його лідером, у той час як інші переконані, що за умови певного правильного поєднання освіти, підготовки і наявного досвіду лідера можна «створити» і сформувати.

Лідер - особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства [38, с. 88].

У суспільному житті, лідера, як центральну, найбільш авторитетну фігуру в конкретній групі осіб, можна виділити практично в кожному виді діяльності, і в будь-який історичний період.

Термін «лідер» має два значення;

- Індивід, що володіє найбільш яскраво вираженими, корисними (з точки зору внутрішньогрупового інтересу) якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найбільш продуктивною. Такий лідер служить взірцем для наслідування, своєрідним «еталоном», до якого повинні, з точки зору групових цінностей, примикати інші члени групи. Вплив такого лідера ґрунтується на психологічному феномені відбитої суб'єктивності (тобто ідеальному уявленні інших членів групи) [41, с.179].

- Особа, за якою дане співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значимих з точки зору групового інтересу. Авторитет цього лідера заснований на вміння створювати, об'єднувати інших для досягнення групової мети. Така особа, незалежно від стилю лідерства (авторитарного чи демократичного), регулює відносини у групі, відстоює її цінності в міжгруповому спілкуванні, впливає на формування внутрішньогрупових цінностей, і в деяких випадках символізує їх [53, с.263].

Поняття лідерства широко поширене в соціології, політології, психології та ряді інших наук про людину і суспільство. Безперечно дослідження лідерства має опосередню прагматичну спрямованість. Перш за все, воно служить розробці методів ефективного керівництва, а також відбору лідерів.

Очевидно, що лідерство як явище, ґрунтується на певних об'єктивних потребах складно організованих систем. До них відносяться, перш за все, потреба в самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів системи з метою забезпечення її життєвої та функціональної здатності. Така упорядкованість здійснюється через вертикальний (управління-підпорядкування) і горизонтальний (однорівневі зв'язки) розподіл функцій і ролей. Вершиною такої управлінської піраміди виступає ні хто інший, як лідери.

У сучасній психологічній науці існує три підходи до вивчення лідерства.

«Теорія рис лідера» виходить з того, що лідерами люди народжуються. Ряд вроджених властивостей і характеристик індивіда (сила і рухливість нервових процесів, екстравертність, здатність до емпатії, яскраво виражені саме у вроджених лідерів. Евристичні та інтелектуальні здібності дозволяють їм зайняти панівне становище в будь-якій ситуації і взяти на себе роль ведучого, тобто лідера [, с. 190].

У 50-х роках «теорію рис лідера» змінила концепція «лідерства як функції групи» (Р. Крачфілд, Д. Креч, Г. Хоманс), а також «теорія лідерства як функції ситуації» (Р. Бейлс, Т. Ньюком, А. Харе).

Теорія «лідерства як функції групи» виходила з того, що феномен лідерства є результатом внутрішньогрупового розвитку, всі члени групи в тій чи іншій мірі учасники цього процесу, а лідер - це член групи з найбільшим статусом, який найбільш послідовно дотримується норм і цінностей групи [31, с.194].

Третя точка зору - «теорія лідерства як функції ситуації» - у даний час найпоширеніша [31, с.197]. Спостереження над тим, як одні й ті ж особи в різних групах можуть займати різне положення, граючи в них різні соціальні та міжособистісні ролі (дитина може бути лідером серед хлопців свого двору і не може ним бути в класі, коли вчитель може бути лідером у своєму колективі і «веденим» у сім'ї тощо), привели дослідників до висновку, що лідерство - це не стільки функція особистості або групи, скільки результат складного і багатопланового впливу різних факторів і ситуацій.

Підхід до особистості з точки зору ролей, які приймає вона на себе, дав привід розглядати різні фактори (ситуації) як моменти, з яких і починається висунення лідера. Звідси й теза, що специфіка лідерства як функції ситуації і ролі полягає в тому, що цю роль лідера не «дають», а він її «бере» сам (Н.С. Жеребова). Лідер - це той, хто в певній ситуації бере на себе велику відповідальність за виконання групових завдань, ніж всі інші.

Ще у 50-х роках Р. Бейлс експериментально виявив, що в кожній малій групі висувається як мінімум два типи лідерів: емоційний та інструментальний. Функція емоційного лідера - психологічний клімат у групі, турбота про оптимальне врегулювання міжособистісних відносин. Зазвичай він виступає в ролі арбітра, порадника. Інструментальний лідер - той член групи, який бере на себе ініціативу в специфічних видах діяльності (завдяки своїй особливій компетентності в тих чи інших справах) і координує спільні зусилля по досягненню мети. До подібних висновків прийшли й інші американські дослідники. У радянській літературі було відзначено, що, правильно розуміючи роль ситуації для прояву лідерства, американські дослідники, однак, визначають саму ситуацію лише як суму якихось психологічних очікувань гурту. Якщо вірно, що лідер повинен психологічно відповідати очікуванням групи, то вже зовсім неправомірно зводити ситуації до психологічних станів (Л.Г. Сороковий).

Дослідження лідерства, проведене М.С. Жеребовою, показало, що специфічна сфера діяльності (навчання, суспільно-корисна праця, громадська робота, відпочинок) висуває свого інструментального (або, що одне і те ж, ситуативного) лідера [17, с. 135]. Такі ж дані отримані і в роботі, виконаній під керівництвом В.В. Шпалінским. При дослідженні студентських і трудових колективів у більшості випадків лідерами в чотирьох названих сферах виявилися різні люди. Повний збіг лідерів в одній особі в ситуаціях спільної роботи, навчання, суспільно корисної діяльності і відпочинку спостерігалося тільки в одиничних випадках. У зв'язку з цим заслуговує на увагу визначення лідера, дане Б.Д. Паригіним: «Лідер - це член групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах певної, специфічної, як правило, досить значущої ситуації, щоб забезпечити організацію спільної колективної діяльності людей для найбільш швидкого і успішного досягнення спільної мети » [33, с.73].

Лідерство - один із способів диференціації групи в результаті діяльності, спілкування і взаємодії її членів. Виникнувши як результат спілкування та взаємодії індивідів у складі групи, лідерство стає складним соціально-психологічним феноменом, в якому, певним чином, фокусуються і виявляються найважливіші характеристики групового розвитку, які мають не тільки психологічну або емоційно-психологічну, але в першу чергу соціальну та класову природу і сутність. Спроби вивести лідерство з чисто психологічних відносин між членами малих груп і протиставити його керівництву як процесу, що має виключно соціальну і політичну природу, характерні для сучасної американської соціальної психології, яка розглядає малі групи в основному як емоційно-психологічної спільності людей.

Лідерство - складний соціально-психологічний процес групового розвитку, в результаті якого і відбувається виникнення і диференціація групової структури, її оптимізація і безперервне вдосконалення. Помилково як ототожнювати лідерство і керівництво в групі, так і протиставляти їх [44, с. 302].

Як відзначають сучасні дослідники, лідерство і керівництво - це персоніфіковані форми соціальної взаємодії та інтеграції всіх механізмів і способів соціально-психологічного впливу для досягнення максимального ефекту у груповій діяльності. Якщо феномен лідерства за своєю природою пов'язаний, перш за все, з регулюванням міжособистісних відносин, які мають неоформлений характер, то керівництво є носієм функцій і засобом регулювання офіційних (оформлених) відносин у рамках соціальної організації (Є.С. Кузьмін, Б.Д. Паригін).

Розрізняють «формальне» і «неформальне» лідерство. «Формальне» лідерство пов'язане з встановленими правилами призначення керівника і має на увазі функціональне ставлення. «Неформальне» лідерство виникає на основі особистих взаємин учасників. Це так званий характер лідерства. Тому офіційний лідер, який посідає керівні посади, не завжди буває самою авторитетною людиною в колективі. Іноді може статися таке, що виникає конфлікт між формальним і неформальним лідером.

Крім «формальних» і «неформальних» лідери можуть підрозділятися ще й за такими критеріями:

1. За змістом діяльності: а) лідер-натхненник, що пропонує програму поведінки; б) лідер-виконавець, організатор виконання вже заданої програми; в) лідер, який є одночасно як натхненником, так і виконавцем.

2. За стилем керівництва: а) авторитарний, б) демократичний, в) що поєднує в собі елементи того й іншого стилю.

3. За характером діяльності: а) універсальний, тобто постійно виявляє свої якості лідера, б) ситуативний, тобто виявляє якості лідера лише в певних, специфічних ситуаціях.

Є.С. Кузьмін розглядає керівництво як процес управління трудовою діяльністю групи, здійснюваний керівником-посередником соціального контролю і влади - на основі адміністративно-правових повноважень та норм соціального співжиття.

У зв'язку з цим лідерство визначається як процес внутрішньої соціально-психологічної самоорганізації і самоврядування взаємовідносинами і діяльністю членів групи за рахунок індивідуальної ініціативи учасників. Особистість добровільно бере на себе значно більшу міру відповідальності, ніж того вимагає формальне дотримання службових інструкцій чи загальноприйнятих норм [36, с.193].

Якщо взяти визначення слова лідерство, наприклад, зі словника, то воно буде звучати приблизно так: «Лідерство - це один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка, у свою чергу, очікує, приймає і підтримує його дії» [41, с. 92].

Отже, лідер - це людина серйозна, яка завжди знаходиться у центрі подій, шановна, авторитетна, популярна, або людина яку бояться. Риси особистості:

- самовладання;

- справедливість;

- завзятість;

- розважливість;

- сміливість;

- впевненість у рішеннях;

- чесність, прямолінійність;

- мужність;

- хитрість;

- ерудиція, розум;

- дипломатичність;

- ораторські здібності;

- товариськість;

- організаторські здібності;

- сила (духовна);

- енергійність;

- цілеспрямованість;

- почуття гумору;

- справедливість;

- мудрість, розум;

- акуратність;

- працелюбність;

- авторитетність.

Звичайно, на підставі цих даних не можна розглядати лідера, як людину, що володіє всіма цими чинниками. Це суб'єктивне уявлення про лідера, засноване в основному тільки на особистому досвіді. Проте, визначення характерних рис особистості дає підстави для виокремлення серед більшості саме ту людину, яка найбільше здатна до управлінської діяльності.

1.3 Аналіз вітчизняних наукових джерел за темою дослідження

управління навчальний заклад атестація

Сьогодні усе частіше в системі освіти України можна зустріти слово «менеджмент». Менеджмент - це система заходів, спрямованих на управління навчально-виховними закладами різних типів: дитячий садок, загальноосвітня школа 1-3 ступенів, гімназія, ліцей, колегіум, позашкільний заклад. Усі види загальноосвітніх навчально-виховних закладів мають задовольняти потреби громадян, суспільства та держави у загальній середній освіті.

Як уже не раз зазначалось науковцями, ефективність роботи загальноосвітніх навчально-виховних закладів залежить від наукового підходу до управління ними в умовах демократизації, децентралізації системи освіти в державі, становлення нових соціально-економічних стосунків між об'єктами і суб'єктами освітніх відносин.

Питання управління навчальним закладом досліджували такі вітчизняні вчені як Є.С. Березняк, В.І. Бондар, Л.І. Даниленко, Т.М. Десятов, Г.В. Єльниікова, С.А. Калашнікова, О.М. Коберник, Б.С.Кобзар, В.В. Крижко, В.І. Маслов, Н.Є Мойсеюк, Н.М. Островерхова, В.С. Пікельна, О.Я. Савченко, М.Є. Смирнова, Б.Л. Тевлін, Н.М. Чепурна, М.М. Фіцула, Є.М. Хриков та ін.

За визначенням В.В. Крижка та Є.М. Павлютенкова, «педагогічний менеджмент являє собою комплекс принципів, методів, організаційних форм і технологій управління освітнім процесом, спрямований на підвищення його ефективності» [32, с. с. 19].

Н.М. Островерхова й Л.І. Даниленко у своїй монографії «Ефективність управління загальноосвітньою школою: соціально-педагогічний аспект» подають досить обґрунтовані соціально-педагогічні умови, які впливають на ефективність управління загальноосвітніми навчально-виховними закладами, виділивши зовнішні та внутрішні [14, с. 25].

Дослідниця В.С. Пікельна як один із представників традиційного підходу до розуміння сутності управління, розглядає управління як «вплив на керовану систему з метою максимального її функціонування, спрямованого на досягнення якісно нових завдань за рахунок циклічно здійснюваних переходів у якісно новий стан» [38, с. 56]. Як бачимо, таке визначення сутності управління розглядається крізь призму впливу.

Протилежною є думка Г.В. Єльнікової щодо позиції сутність управління, які вважають, що внутрішкільне управління - «це цілеспрямована активна взаємодія керівників, громадськості та інших учасників педагогічного процесу, спрямована на його упорядкування й переведення на більш високий рівень, що відповідає закономірностям, які визначають його розвиток і забезпечують одержання заданого результату в оптимальному варіанті» [38, с. 27].

Так авторський колектив у складі Т.М. Десятова, О.М. Коберника, Б.Л. Тевліна у своєму посібнику розглядають управління як процес організації роботи навчального закладу, а в діяльності частини керівників шкіл нагальну потребу дослідження освітнього менеджменту вбачають у висвітленні суттєвих недоліків у діяльності частини керівників школи з управління педагогічним процесом [30, с. 3].

Російські педагоги Е.С. Березняк, В.Р. Веснин, Г.И. Шамова розглядають управління навчальним закладом як специфічну діяльність, в якій її суб'єкти за допомогою планування, організації, керівництва та контролю забезпечують організованість спільної діяльності учнів, педагогів, батьків, обслуговуючого персоналу та її спрямованість на досягнення освітніх цілей та цілей розвитку навчального закладу [3; 6; 7].

Отже, бачимо, що сьогодні немає єдності у поглядах на сутність управління, представлених у публікаціях українських науковців останніх років. Так, одні зазначають, що управління - це діяльність, яка забезпечує планомірний і цілеспрямований вплив на управлінську систему з метою її максимального функціонування, інші розглядають управління як сукупність організаційних, методичних, кадрових та інших заходів, спрямованих на нормальне функціонування педагогічного процесу.

1.4 Аналіз зарубіжних наукових джерел за темою дослідження

Як зазначає Є.М. Хриков, особливість розвитку освітнього менеджменту західних країн полягає в тому, що вона в своїй основі мала різноманітні психологічні, соціальні та педагогічні теорії. А це, у свою чергу, стало причиною концептуалізації розвитку теорії управління освітніми установами, що, безсумнівно, можна вважати головною її особливістю [63, с. 10].

Тому вважає за потрібне детальніше зупинитися на аналізі теоретико-методологічних засад управління навчальними закладами в різних зарубіжних країнах.

Як наукова дисципліна менеджмент виник наприкінці XIX - на початку XX ст. Але, як вважає історик менеджменту Клод Джорж, історичний шлях менеджменту налічує багато тисяч років. За цей час людство накопичило чималий досвід в системі організації управлінської діяльності.

Саме тому ми вважає за необхідне провести аналіз історичних надбань управлінської науки та практики, що, у свою чергу допоможе з'ясувати особливості процесу професіоналізації управління на різних етапах суспільного розвитку.

Як справедливо зазначає С.А. Калашнікова, розвиток теоретичних положень, присвячених питанням управління, має вікову історію [22]:

Вчення про управління періоду до н.е.:

– «Трактат про управління» Птаххотепа (4 тис. років тому);

– вчення про природу лідерства Сократа, Платона, Ксенофонта, Аристотеля;

– Концепція шляху (Лао-цзи; 4 ст. до н.е.) - констатація відповідності управління механізмам самоорганізації системи, досліджується значення духовності в управлінні;

– Гуманне управління (Конфуцій, Мен-цзи; 551-479 рр. до н.е.) -запропоновані принципи «гуманного управління».

На жаль, дослідження донаукового періоду, тобто до нашої ери у переважній більшості були спрямовані на розкриття світоглядної природи процесу управління.

Незважаючи на багатовікову історію формування і розвитку, наука управління набуває свого системного бачення лише у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття у світі починають з'являтися праці, присвячені окресленню теоретичних засад менеджменту:

– адміністративний менеджмент (А. Файоль, Л. Урвік, Д. Муні, А. Рейлі, Ч. Барнард; 1890-1920-і рр.) - виділено 5 ключових функцій та 14 принципів управління;

– науковий менеджмент (Г. Емерсон, Ф. Тейлор, Г. Форд, Л. Гілбрети, Г. Гант, М. Кук, Ф. Кларк, Ф. Джилберти, Л. Джилберти, Л. Штейн; 1885-1950-і рр.), завдяки якому було розроблено методи організації ефективної колективної праці;

– теорія бюрократії (М. Вебер; 1920 р.), яка розглядає управління як правила і регулятори діяльності, ієрархії посад, централізації рішень;

– концепція людських відносин (Е. Мейо, Ф. Ретлісбергер, М. Фоллет, К. Левін, Р. Лайкерт. Р. Блейк, Дж. Моутон. А. Маслоу, М. Мескон. І. Альберт, Ф. Хедоурі, Р. Манн, Дж. Адер, К. Арджіріс. Р. Лайкер, Д. Мак-Грегор. Ф. Герцберг, Дж. Каузес, Б. Познер, У. Бенніс, Дж. Хант; 1920-1960-і рр.) - людський фактор в управлінні, констатація соціального змісту управління, домінування соціального контексту над економічним;

– концепція кількісного менеджменту (В. Вайдліх, У. Лютербарх, К. Ішакава; 1950-і рр.) - дослідження та моделювання операцій управлінського процесу, пошук рішень;

– теорія «характеристик лідерства» (Ф. Гальтон, К. Берд, Е. Богардус, Р. Стогділл, Манег, О. Тід, К. Юнг; 1940-1960-і) - визначення характеристик особистості лідера;

– системний підхід (Л. Берталанфі, К. Кофер, Т. Парсон, Р. Мертон, Дж. Форестер, Н. Месарович, Д. Мако, І. Такахарі; 1950-і рр.) - застосування теорії систем до управління.

Як вказує С.А. Калашнікова, можемо констатувати, що період кінця ХІХ - перша половина ХХ століття характеризувався значним науковим інтересом до феномену управління, а також широким спектром підходів, які використовували дослідники. Результати здійснених у цей час наукових досліджень створили потужне підґрунтя для науково-практичного розвитку управлінської діяльності. Явно домінуючим у цей період був погляд на управління як процес адміністрування та менеджменту, що вело до розвитку та імплементації відповідних інструментів і принципів побудови людських стосунків. Іншими словами, домінуюча адміністративно-менеджерська природа управління цього періоду відповідним чином впливала на зміст інструментів, принципів побудови людських стосунків та управлінської культури, які використовувалися у практичній діяльності [22].

Наприкінці ХХ століття поширення набули наступні теорії та концепції, в основу яких покладено принцип лідерства:

– 1960-ті рр. - концепція ситуаційного лідерства, представники які вважали, що характеристики лідера змінюються в залежності від ситуації, в основі теорії - аналіз певних ситуацій і відповідних їм стилів управління (А. Голднер, Е. Фідлер, А. Рейлі. Д. Томпсон, Д. Міллер, П. Фрізен, Г. Герт, С. Мілз, Д. Вудворд, Ф. Лутанс, П. Лоуренс, Е. Хартен. У. Реддін, В. Врум, Ф. Йєттон, П. Херсі, К. Бланшар, Р. Хауз);

– 1970-ті рр. теорія обміну та трансформаційного лідерства, за якою лідерство розглядається як функція групи та процес організації міжособистісних відношень у групі (Дж. Грен. Дж.М. Бернс, Г. Юкл)

– 1970-ті рр. - теорія лідерства-служіння - в основі управління має бути бажання керівників служити людям (Р. Грінліф);

– 1995 р. - теорія емоційного лідерства - в умовах змінного середовища для реалізації та розвитку лідерської ролі необхідно володіти емоційним інтелектом (Д. Гоулман);

– 1997 р. - теорія «двигуна лідерства», яка побудована на дослідженні питання довгострокового лідерства (Н. Тичи);

– 1997 р. - теорія об'єднуючого лідерства стверджуєт, що сучасний лідер повинен вміти встановлювати зв'язки між своїми бажаннями та цілями, а також бажаннями та цілями інших (Дж. Ліпман-Блюмен);

– 1998 р. - теорія опосередкованого лідерства розглядає проблему мотивації до лідерської поведінки та визначає перелік необхідних якостей (Р. Фішер, А. Шарп);

– 1998 р. - теорія розподіленого лідерства досліджує процес «естафетної» передачі лідерства від одного члена команди до іншого в залежності від домінуючої компетенції (Д. Бредфорд, А. Коен).

Як бачимо, ключовими моментами досліджень управління цього періоду є його функціонування на засадах лідерства. У колі наукових інтересів дослідників всі три аспекти управління - людські відносини, інструменти та світоглядні принципи, - які тепер переосмислюються на новому еволюційному рівні управлінської діяльності.

Початок ХХІ століття ознаменувався хвилею нових управлінських теорій:

– 2001 р. - теорія внутрішнього стимулювання лідерства досліджує удосконалення лідерства шляхом розвитку самопізнання, цілепокладання, управління змінами, міжособистісних відносин, буття, знаходження рівноваги, вміння діяти (К. Кешман);

– 2002 р. - теорія лідерства як управління парадоксами стверджує, що для реалізації своєї діяльності лідер балансує між полюсами парадоксів: універсалізм - специфічність, індивідуалізм - колективізм, жорсткі стандарти - «м'які» процеси, врівноваженість - емоційність, набутий статус - визначений статус, самоконтроль - зовнішній контроль, лінійне ставлення до часу - циклічне ставлення до часу (Ф. Тромпенаарс, Ч. Хемпден-Тернер);

– 2002 р. теорія «первинного» лідерства розглядає сильну залежність ефективності підлеглих від емоційного стану керівника (Д. Гоулман, Р. Бояцис).

Проведений аналіз дає нам підстави для ствердження, що початок ХХІ століття характеризується продовженням наукових досліджень природи лідерства.

Р. Дафр, за твердженням С.А. Калашнікової, у ракурсі історичного аналізу виокремлює сім етапів у становленні сучасного погляду на лідерство, поділяючи їх наступним чином [22]:

1. Теорії великої людини: найдавніші погляди на лідера, яким вважалась визначна особистість, здатна поєднати людей та вплинути на них засобами своїх власних здібностей.

2. Теорії особистих якостей: починаючи з 1920-х років здійснювалися дослідження, присвячені пошуку якостей, які творять лідера. Виділення таких якостей розглядалась як орієнтир їх виховання (Р. Стогділл, С. Кіркпатрік, Е. Лок, Дж. Нефф, Дж. Сітрін).

3. Поведінкові теорії: на початку 1950-х років увага вчених сконцентрувалась на діях лідерів, їх функціях і ролях (К.Левін, Р. Тенненбаум, У. Шмідт, Р. Блейк, Дж. Моунтон).

4. Ситуаційні теорії: акцент досліджень - характеристики групи і ситуації, де проявляється лідерство (Ф. Фідлер, П. Херсі, К. Бланшар).

5. Теорії впливу: увага дослідників спрямована на вплив лідера і групи один на одного.

6. Теорії взаємовідносин: з кінця 1970-х років ідеї лідерства почали пов'язувати з процесом побудови взаємовідносин.

7. Сучасні теорії лідерства: початок ХХІ століття особливе значення приділяється дослідженню умов для змін, лідерам, які творять саморозвивальні організації (П. Сенге, Р. Грінфілд, Д. Гоулман).

Останнім часом зростає кількість досліджень, присвячених проблемі лідерства. Вчені вбачають такий сплеск уваги у синтетичній природі лідерства. Так, С. Філонович визначає цю особливість лідерства у відображенні того, що: «В силу багатозв'язності лідерства воно синтезувало в собі практично всі зміни, що відбуваються як на рівні особистості, так і на рівні суспільства.» [61, с. 29] Результатом цього є практична імплементація засад лідерства через людські відносини, інструменти та світоглядні принципи в умовах сучасного суспільного розвитку.

Дослідник І. Романюк, характеризуючи розвиток теорії управління, виділяє наступні управлінські парадигми []:

- парадигма наукового управління, в основі якої економічна людина та економічна стабільність. Оптимальний стиль управління у такій ситуації визначається як авторитарний;

– парадигма центричного лідерства додає до попередніх розуміння людини як духовної істоти, що потребує постановки цілей, які «повинні надихати та ушляхетнювати, звертатися до вищого «я»» [48, с. 55] кожної людини. В основі цієї парадигми управління людьми на основі системи принципів, які виступають у формі цінностей, ідей, ідеалів, норм. Основу такого управління складають віра та довіра;

– парадигма людських відносин визнає поряд із економічною соціальну сутність людини. Оптимальним стилем управління виступає «доброзичливий авторитаризм».

Отже, можемо зробити висновок, процес управління пройшов тривалу еволюцію від античності до сьогодення, трансформуючись в залежності від світоглядно-ціннісних орієнтирів епох і сьогодні становить собою цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт управління, який проявляється через появу нових організаційних структур, нових моделей поведінки, нових процедур (у першу чергу, щодо процесу прийняття рішень) та нових принципів і цінностей як основи управлінської діяльності.

1.5 Аналіз нормативно-правової бази щодо управління навчальним закладом

Управління навчальним закладом ґрунтується на нормативно-правових документах. Нормативно-правова база освітнього менеджменту включає в себе Конституцію України, Національну доктрину розвитку освіти України у ХХІ столітті, закони України «Про загальну середню освіту», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», Положення про відділи та управління освіти місцевих органів самоврядування та органів виконавчої влади, які приймаються на підставі типових положень інших нормативних актів.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, здійснюючи державну політику в галузі освіти і в межах своєї компетенції, встановлюють, не нижче означених Міносвіти і науки України мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є комунальною власністю, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання; забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування; здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організують облік дітей дошкільного та шкільного віку; контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти; вирішують питання, пов'язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги; створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів; забезпечують у сільський місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання і дому дітей дошкільного віку, учнів та педагогічних працівників; організують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів; визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону [20].

Для вирішення цих завдань місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою - відділи освіти та управління освіти (на обласному рівні).

Органи місцевого самоврядування, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», забезпечують здобуття неповнолітніми загальної середньої освіти, сприяють діяльності дошкільних та позашкільних навчально-виховних закладів, дитячих, молодіжних та науково-просвітницьких організацій; забезпечують в межах наданих їм повноважень доступність і безоплатність освіти на відповідній території, можливість навчання в школах державною та рідною мовою; організують облік дітей дошкільного та шкільного віку; надають допомогу випускникам шкіл у працевлаштуванні та ін. Відповідно до Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів [20].

На основі попереднього досвіду та відповідно до Закону України «Про освіту», в нашій державі склалася мережа навчально-виховних закладів освіти й певна структура управління ними.

Міністерство освіти і науки України, відповідно до ст. 12 Закону України «Про освіту», є центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює управління у сфері освіти.

Безпосереднє управління дитячим дошкільним закладом (дитячими яслами, дитячими садками), школами, позашкільними закладами освіти здійснює директор (завідувач), який призначається вищим органом управління освіти чи органом місцевого самоврядування. Так, директор середньої загальноосвітньої школи призначається на посаду та звільняється з посади відповідно до ст. 20 Закону України «Про освіту» відділом освіти відповідного виконавчого органу місцевого самоврядування або місцевої державної адміністрації.

Відповідна освіта, стаж роботи та наявність організаторських здібностей - основні умови призначення керівника будь-якого освітнього закладу на посаду. Керівник несе персональну відповідальність перед державою за організацію та якість навчально-виховної роботи з учнями та вихованцями, зміцнення їх здоров'я та фізичний розвиток, а також за фінансово-господарський стан закладу. У своїй діяльності він спирається як на трудовий колектив, так і на громадські організації, метою яких є надання різноманітної допомоги освітньо-виховним закладам. Повноваження директора (завідувача) регламентуються положеннями та статутами про освітньо-виховні заклади.

Для забезпечення колегіального розгляду основних питань виховної та методичної роботи в закладі освіти діє педагогічна рада, яка складається з вчителів та представників громадськості. При школах та дошкільних дитячих закладах можуть утворюватися батьківські комітети з числа батьків учнів та вихованців. Вони покликані надавати допомогу освітньо-виховному закладу, а також сім'ям у вихованні дітей.

Отже, на виконання Конституції України, Закону України «Про дошкільну освіту» та «Про охорону дитинства», Національної доктрини розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті передбачається визначення загальних підходів до управління та вдосконалення управлінської діяльності в дошкільних навчальних закладах.

Як бачимо, цілеспрямованість процесу управління залежить від багатьох факторів, які чітко прописані у нормативно-правових актах, яких за останні два десятиліття державними органами було напрацьовано велику кількість (Закони України, Типові статути дошкільних, загальноосвітніх, середніх та вищих навчальних закладів, накази Міністерства освіти і науки України, обласного управління освіти і науки, районного (міського) відділу освіти, розпорядження завідувачів та директорів освітніх установ різного типу), яка забезпечує регламентування управління навчальними закладами усіх рівнів: починаючи від дошкільним і закінчуючи вищими навчальними закладами. Проте не всі положення, які там вказані, подекуди не зовсім відповідають вимогам сучасності.

Управління сьогодні має стати на новий щабель, набути партнерсько-рівноправного стилю взаємин між учасниками освітнього процесу, управління має орієнтуватися на особистість, на систему соціально значущих людських рис, творчий потенціал.



Висновок до першого розділу

Сьогодні, в часи, коли відбувається докорінне реформування української економіки, гостро постає питання створення ефективних, якісно нових систем управління освітнім процесом. Одним із можливих варіантів реформування освітнього менеджменту стає впровадження інноваційних моделей управління.

Управління навчальним закладом є обов'язковою структурною складовою загальної освітньої системи, адже являє собою цілеспрямовану систему забезпечення стабілізації та розвитку головної системи освіти. Управління навчальним закладом як процес повинно відбуватися поетапно відповідно до з послідовності функцій, так як будучи складовою соціального управління, відбувається за рахунок соціально-психологічних, економічних, юридичних та етичних аспектів.