Управління навчальним закладом як середовищем інтелектуального розвитку особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Управління навчальним закладом як середовищем інтелектуального розвитку особистості"

інтелектуальний навчальний заклад технічний

Вступ

Серед численних факторів, що зумовлюють рівень матеріального та культурного життя у будь-якій країні, чільне місце займає досягнутий нею інтелектуальний потенціал. Історичний досвід розвитку суспільства свідчить про те, що за наявності могутнього інтелектуального потенціалу, який визначається здатністю людей до розумової діяльності та до розвитку творчих нахилів особистості, високого рівня життя можуть домогтися навіть ті держави, які не відзначаються багатством природних ресурсів (наприклад, Німеччина, Японія та інші), але в яких є наявний інтелектуальний потенціал. У наш час від нього залежать близькі та віддалені перспективи економічного, соціального та культурного розвитку країни. Максимальний розвиток та реалізація потенціалу в галузі політики, економіки, матеріального виробництва, управління, науки, техніки, літератури, мистецтва, освіти та інших сфер життя є запорукою виходу України з того стану, в якому вона зараз опинилася.

Спроби молодої незалежної України здійснити перебудову у різних сферах суспільного життя переконливо доводять, що у інтелектуальній діяльності людей приховані невичерпні резерви підвищення ефективності матеріального виробництва та рівня життя. Однак інтелектуальний потенціал людства не з'являється просто так. Він потребує розпізнання, розвитку і стимулювання. Численні психолого-педагогічні дослідження доводять, що найсприятливіший період розвитку інтелектуальних здібностей людини - це дитинство.

Проблема інтелектуального розвитку досліджується як психологами, так і педагогами. Вона здавна була і залишається в центрі уваги вчених психологів, педагогів, методистів, вчителів практиків. Нею займалися такі вчені як Ж.Ж. Руссо, М. Монтессорі, Й. Герберт, Й.Г. Песталоцці (власне йому належить термін «розвивальне навчання»), К.Д. Ушинський, Л.В. Виготський, Л.В. Занков, П.Я. Гальперін, Н.Ф. Дусавицький, О.Я. Савченко. Вирішенню проблем інтелектуального розвитку присвячені також праці Л. Богоявленського, Н. Менчинської, С. Рубінштейна. Проте, враховуючи положення системного та середовищного підходів, зупиняємось на думці, що проблема індивідуального інтелектуального розвитку може бути ефективно вирішена лише за умови відповідним способом зорганізованого управління навчальним закладом, що інтегрувала б його інтелектуально-розвивальні чинники як складові певного середовища.

Теоретики та практики управління в сфері освіти завжди приділяли певну увагу проблемам управлінської роботи в навчальних закладах, насамперед в загальноосвітніх школах різних типів. Широке розповсюдження отримали праці багатьох українських вчених і практиків: Є.С.Березняка, Г.В.Єльникової, О.М.Коберника, В.І.Маслова, В.С.Пікельної, В.О.Сухомлинського, Ю.Я.Табакова та ін., а також дослідження науковців із країн ближнього зарубіжжя: Ю.П.Батишева, Ю.В.Васильєва, М.Г.Захарова, М.Л.Кондакова, В.В.Коробейникова, А.А.Попова, М.М.Поташника, Л.М.Портнова, В.С.Татьянченко та ін.

Проте перелічені дослідження спрямовані насамперед на теоретичні і технологічні питання управлінської діяльності і організації роботи з інтелектуального розвитку учнів педагогічними колективами загальноосвітніх шкіл, тобто не відображають специфічних умов навчально-виховного процесу, притаманного іншим навчальним закладам, що працюють із підлітками та юнаками, зокрема навчальних закладів системи професійно-технічної освіти, тобто діапазон досліджень залишається дещо обмеженим.

Разом з тим, в даний час в умовах соціальної нестабільності, втрати духовної орієнтації особливо важливою стає роль установ початкової професійної освіти, як своєрідного початкового ступеня у формуванні громадської моральності особистості. Початкова професійна школа покликана задовольняти поточні потреби суспільства у фахівцях, що володіють не тільки широким загальним кругозором, а й професійною мобільністю, умінням швидко адаптуватися до нових умов виробництва, і при цьому не залишати поза увагою проблем інтелектуального розвитку учнів професійно-технічних закладів.

Вагомість проблеми інтелектуального розвитку молодого покоління та недостатня розробленість її теоретичного і практичного аспектів зумовила вибір теми нашого магістерського дослідження «Управління навчальним закладом як середовищем інтелектуального розвитку особистості».

Метою дослідницької роботи є з'ясування перспективних напрямків управління процесом інтелектуального розвитку молоді в умовах професійно-технічного навчального закладу.

Об'єкт дослідження - інтелектуальний розвиток учнів в умовах професійного ліцею.

Предмет дослідження - управління системою чинників інтелектуального розвитку особистості в умовах професійно-технічного навчального закладу.

У ході дослідження вирішувалися завдання:

розкрити сутність поняття «інтелектуальний розвиток особистості» в його традиційному і сучасному розумінні;

виокремити особливості учня професійно-технічного навчального закладу як об'єкта і суб'єкта інтелектуального розвитку;

з'ясувати зміст і завдання управління професійно-технічним навчальним закладом як середовищем інтелектуального розвитку майбутнього робітника;;

розробити проект системи інтелектуально-розвивального впливу в умовах навчального закладу та підготувати його до впровадження.

Для виконання поставлених завдань були використані такі методи дослідження:

теоретичні (теоретичний аналіз, узагальнення, систематизація, моделювання) застосовувалися для визначення і узагальнення теоретичних основ інтелектуального розвитку людини, особливостей створення інтелектуально-розвивального середовища;

емпіричні: опитування, тестування, спостереження.

Дослідницька робота проводилась на базі Полтавського професійного ліцею транспорту.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що схарактеризовано педагогічні умови інтелектуального розвитку особистості у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, визначено управлінські аспекти їхнього впровадження. Результати дослідження застосовані у навчально-виховному процесі Полтавського професійного ліцею транспорту.

Апробація дослідження. Основні теоретичні та практичні положення магістерської роботи доповідалися й отримали схвалення на двох всеукраїнських наукових конференціях.

Публікації. Мтеріали магістерського дослідження знайшли відображення у 2 одноосібних публікаціях: «Навчальний заклад як сприятливе середовище інтелектуального розвитку особистості» та «Інтелектуальний розвиток особистості у юнацькому віці».

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, резюме та додатків. Загальний обсяг - 104 сторінки.

1. Інтелектуальний розвиток учня професійного ліцею: шляхи і проблеми

1.1 Психолого-педагогічні дослідження проблеми інтелектуального розвитку особистості

Інтелектуальний розвиток громадян нашої країни є сьогодні турботою загальнодержавного значення, оскільки значною мірою пов'язаний із розвитком країни як держави європейського рівня.

У високорозвинених країнах інтелектуальна діяльність є предметом особливої уваги з боку держави, її розвиток всіляко стимулюється. Інтелектуальна праця є не тільки вирішальним фактором соціально-економічного і культурного розвитку держави, а й ефективним засобом гармонійного розвитку людини, її духовного, морального, матеріального та фізичного вдосконалення.

Поняття розвитку людини здавна цікавить і науковців гуманітарної сфери. В філософії під розвитком розуміється необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів. При тому, тільки одночасна наявність усіх трьох указаних властивостей виокремлює процеси розвитку серед інших змін. Найчастіше поняття «розвиток» використовують для позначення процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного).

Термін «розвиток» у психології вказує на зміни, які з часом відбуваються в будові тіла, мисленні або поведінці людини внаслідок біологічних процесів в організмі й впливів середовища. Це процес необоротних, спрямованих і закономірних змін, що призводить до виникнення кількісних, якісних і структурних перетворень психіки й поведінки людини.

Розвиток, перш за все, характеризується якісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур. Під віковими новоутвореннями розуміють психічні й соціальні зміни, які визначають свідомість і діяльність дітей певного віку. Розвиток - це складний поступальний рух, у ході якого відбуваються прогресивні й регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в людині.

Спорідненими щодо цього поняття є «формування», яке застосовують для характеристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів. У формуванні можна виокремити стихійну компоненту, а саме зміни під впливом некерованих, випадкових факторів (наприклад, неформальних компаній, реклами, моди, музики), характер і наслідки дії яких непередбачувані, а з іншого боку - цілеспрямований процес змін особистості або ж її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів (виховання).

Психічний розвиток протікає в трьох областях (сферах): психофізичній, когнітивній і психосоціальній. Області (сфери) психічного розвитку вказують на те, що саме розвивається. Ці сфери у своєму розвитку підкоряються загальним закономірностям, проте, механізми розвитку кожної є різними внаслідок власної якісної своєрідності кожної з них. До психофізичної сфери мають відношення такі характеристики, як розміри і форма тіла й органів, зміни структури мозку, сенсорні можливості та моторні (рухові) навички (наприклад, повзання, ходьба, навички письма). Психосоціальна сфера включає розвиток особистості, зміни Я-концепції, формування соціальних навичок, моделі поведінки та індивідуального стилю емоційного реагування. Когнітивна (інтелектуальна) сфера охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві, мовленні тощо. Розвиток людини в цих трьох областях відбувається одночасно й взаємопов'язано. Розвиток, таким чином, має цілісний, системний характер, внаслідок чого зміни в одній області викликають за собою переміни в інших.

У з'ясуванні питання про джерела психічного розвитку людського індивіда й особистості існували серед представників різних теоретичних напрямів у психології різні точки зору. На початку XX ст. існувало два напрями: біологізаторський і соціологізаторський, в межах яких по-різному трактували цю проблему. Прибічники однієї точки зору (біологізаторської) розглядали індивідуальний розвиток як розгортання закладених в організмі спадкових задатків, іншої (соціологізаторської) - як зародження й формування нових якостей під впливом зовнішніх чинників: в першу чергу, соціального середовища, що забезпечує планомірне, цілеспрямоване навчання й виховання.

Поняття соціальної ситуації розвитку було введено Л. С. Виготським для аналізу динаміки розвитку дитини, тобто сукупності законів, якими визначаються виникнення і зміни структури особистості дитини на кожному віковому етапі. Як зазначав Л. С. Виготський, соціальна ситуація розвитку обумовлює спосіб життя дитини, її "соціальне буття", у процесі якого їм набуваються нові якості особистості і психічні новоутворення. Другим важливим питанням у вивченні динаміки вікового розвитку він вважав питання щодо походження центральних новоутворень даного віку. Л. С. Виготський писав: "Ці новоутворення, що характеризують у першу чергу перебудову свідомої особистості дитини, є не передумовою, але результатом, або продуктом, вікового розвитку". Зміни ж у свідомості дитини, на його думку, виникають на основі властивої даному віку форми її соціального буття [25, с. 26].

В рамках соціальної ситуації розвитку виникає провідний тип діяльності. Поняття "провідної діяльності" було введене О. М. Леонтьєвим. Він вважав, що у вивченні розвитку психіки людини необхідно виходити з аналізу розвитку її діяльності. У свою чергу розвиток діяльності залежить від наявних життєвих умов. Він вважав, що варто говорити про залежність розвитку психіки не від діяльності взагалі, а від провідної діяльності. Кожна стадія психічного розвитку характеризується певним, провідним на даному етапі типом діяльності. Провідний тип діяльності не виключає ролі інших видів. Ознакою переходу від однієї стадії психічного розвитку до іншої є зміна провідного типу діяльності.

Провідна діяльність - це діяльність, виконання якої визначає виникнення й формування основних психологічних новоутворень людини на даному етапі розвитку її особистості.

Провідна діяльність має такі ознаки:

-- у її формі виникають і всередині диференціюються інші, нові види діяльності;

-- у ній формуються або перебудовуються окремі психічні процеси;

-- від неї залежать основні психологічні зміни особистості людини в певний період часу (О. М. Леонтьєв).

Значення провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за все від її змісту, від того, що відкриває для себе і засвоює людина в процесі її виконання. Виділяють такі види провідної діяльності:

1. Емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослими (0 -- 1 рік). Завдяки ньому у немовляти формується потреба у спілкуванні з іншими людьми.

2. Предметно-маніпулятивна діяльність, характерна для дітей раннього віку (1 -- 3 роки). У процесі її виконання засвоюються історично складені способи дій з певними предметами.

3. Ігрова діяльність або сюжетно-рольова гра, властива дітям дошкільного віку (3 - 6 років). Гра виступає, по-перше, як діяльність, в якій відбувається орієнтація дитини в загальних проявах життя людей, їх соціальних функціях і стосунках. По-друге, на основі ігрової діяльності у дитини відбувається виникнення й розвиток уяви та символічної функції.

4. Навчальна діяльність у молодших школярів (6 - 10-11 років). Завдяки цій діяльності засвоюються теоретичні форми мислення; виникає необхідна довільність психічних процесів, внутрішній план дій та рефлексія на власні дії.

5. Інтимно-особистісне спілкування підлітків (11-12 - 15 років).

6. Професійно-навчальна діяльність у старшому шкільному віці (15 -- 17 років).

Починаючи від Платона, в процесі розвитку теорії розумового виховання, такими просвітителями, як Й.Г. Песталоцці, Я.А. Коменський, Дж. Локк, Г.Ф. Герберт, М.І. Пирогов, К.Д. Ушинський та багатьма іншими в основу розумового розвитку ставилося питання засвоєння учнями знань у процесі навчання, що були зібрані і систематизовані людством. На погляд цих вчених, основою розумового виховання було міцне засвоєння узагальненого досвіду людства у вигляді знань та на їх основі розвиток здібностей дитини.

Ж.Ж. Руссо та його послідовники вважали, що розум дитини розвивається у відповідності з природними задатками та віком дитини, що стало складовою «вільного виховання». Яскравою послідовницею цієї теорії стала відома італійська вчена Марія Монтессорі.

Теоретичним підґрунтям для розуміння теорії інтелектуального розвитку є поняття здібностей, які є психолого-фізіологічною основою інтелекту.

Здібності - одне з найбільш загальних психологічних понять, яке розглядається як психологами так і педагогами.

Видатний психолог С.Л. Рубінштейн [63] розглядав під поняттям здібностей «складне синтетичне утворення, яке включає в себе цілий ряд даних, без яких людина не була б здібна до будь-якої діяльності, а також властивостей, які набуваються тільки в процесі спеціально організованої діяльності (наприклад - навчанні). Аналогічні визначення можна знайти в інших джерелах.

Б.М. Теплов виділяє такі три ознаки здібностей, які лягли в основу всіх визначень:

1. Здібності - це індивідуально-психологічні особливості, що вирізняють одну людину від іншої;

2. Здібності - лише ті особливості, які мають відношення до успішного виконання діяльності;

3. Здібності не зводяться до знань, умінь і навичок, які вже набуті у людини, хоч і обумовлюють їх набуття… [72].

Однак, окремі вчені вважають, що успішність виконання дій залежить від мотивації, від особистих якостей, що крім успіху в діяльності детермінують швидкість і легкість оволодіння тією чи іншою дією. Отже, чим більші розвинуті у людини здібності, тим краще вона виконає діяльність, швидше нею оволодіє.

Найбільш повним визначення «здібностей» є визначення В.Д. Шадрікова, який відмічає, що здібності можна визначити як властивості психічних функцій, що мають індивідуальний характер та певну ступінь їх вираження. При цьому варто дотримуватись тих самих параметрів, що й при характеристиці любої діяльності: якість, надійність, швидкість [57].

В працях Б.Ф. Ломова знаходимо визначення розумових здібностей: «Здатність набувати, застосовувати, перетворювати та зберігати знання з можливістю вирішення задач на основі набутих знань» [45].

Складовою здібностей людини: здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчатися, пізнавати світ і переймати соціальний досвід; спроможність розв'язувати завдання, приймати рішення, розумно діяти, передбачати [45].

Структура інтелекту включає такі психічні процеси як сприймання і запам'ятовування, мислення і мовлення та інше. Розвиток інтелекту залежить від природних задатків (здібностей), можливостей мозку і від соціальних факторів [28].

Вивченням розвитку інтелекту займався російський психолог Л.С. Виготський. він визначив два рівні когнітивного розвитку:

І рівень - актуального розвитку дитини, що визначається здібністю самостійно розв'язувати завдання;

II рівень - потенційний розвиток, який визначається характером знань, які дитина могла б розв'язати під керівництвом дорослих чи в співпраці з більш здібними однолітками. Відстань між цими двома рівнями Л.С. Виготський назвав «зоною ближнього розвитку» і підкреслював, що до повного розуміння когнітивного розвитку дітей і відповідної будови навчання, необхідно знати потенційний рівень її розвитку [16].

Вчений Г. Стернберг вперше зробив спробу дати визначення інтелекту на рівні опису буденної поведінки, та визначив три форми інтелектуальної поведінки:

1. Вербальний інтелект (запас слів, ерудиція, вміння розуміти прочитане);

2. Здібності вирішувати проблеми;

3. Практичний інтелект (вміння добиватися поставленої мети та інше).

Універсальне визначення інтелекту, певно, важко знайти, адже наука не стоїть на місці, а підходів до визначень може бути безліч.

Розкриваючи теоретичні підходи, проблеми щодо розвитку інтелекту, було б несправедливо не звернутися до точки зору швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980). На відміну від інших теорій він дав біологічну модель інтелекту. Увага до цієї галузі психології посилилася тоді, коли йому доручило французьке керівництво створити стандартизований тест для виявлення рівня інтелекту школярів. Аналізуючи відповіді учнів, визначаючи їх причину, Ж. Піаже виявив закономірності розвитку процесу мислення у дітей, почав працювати над вивченням інтелекту. В ході проведення численних експериментів Він зробив висновок, що для досягнення певної стадії розвитку діти формують свої судження, опираючись в більшості на перцептивні, а не на логічні процеси. На його думку, процес розвитку інтелекту відбувається наступним чином:

* від народження до 1,5-2 роки - сенсомоторна стадія;

* від 2 до 7 років - доопераційна стадія;

* від 7 до 11-12 років - конкретних операцій;

* з 12 років - стадія формальних операцій [17].

Ж. Піаже вважав, що розвиток дитини - це процес, який має певні особисті, незалежні від волі людей внутрішні закономірності.

Коли говорять про здібності людини, то мають на увазі її можливості в тій чи іншій діяльності. Ці можливості призводять як до значних успіхів у оволодінні діяльністю, так і до високих показників у праці. При рівних умовах здібна дитина одержує максимальні результати в порівнянні з менш здібними дітьми [16].

Людина не народжується здібною, до тієї чи іншої діяльності, її здібності формуються, розвиваються в правильно організованій, відповідній діяльності протягом її життя, під впливом навчання і виховання.

Здібності часто виявляються в тому, як людина учиться, набуває певні знання, уміння й навички, засвоює певні галузі діяльності, включається у творче життя суспільства. В них поєднується природне і соціальне [20, с. 135]. Природною основою здібностей є задатки, які закладені генетично по спадковості від батьків. Ціла сукупність задатків може виявлятися в обдарованості при умові виявлення цих здібностей у певних видах діяльності (малюванні, співі).

На розвиток здібностей людини впливають різні фактори - постійно діючі обставини, що мають істотне і навіть вирішальне значення.

У вітчизняній психології проблема співвідношення біологічного і соціального в людині вирішується діалектично: обидва фактори розглядаються в єдності, їх взаємодії й взаємовпливі.

Особливе значення для інтелектуального розвитку має активність - діяльний стан організму як умова його існування й поведінки.

Активність особистості радянський психолог В. Д. Небиліцин визначив наступним чином: «Поняттям загальної активності об'єднується група особистісних якостей, що обумовлюють внутрішню потребу, тенденцію індивіда до ефективного засвоєння зовнішньої дійсності, до самовираження відносно зовнішнього світу. Така потреба може реалізуватися або в розумовому, або в руховому (у т. ч. мовленнєво-руховому), або в соціальному (спілкування) плані» [11, с.328]. Активність особистості проявляється в здатності людини здійснювати суспільно значущі перетворення у світі на основі засвоєння багатств матеріальної й духовної культури. Вона проявляється у вольових актах, пізнавальній активності та самопізнанні, актах вільного самовизначення, творчості, принциповості людини й послідовності у обстоюванні своїх поглядів.

Психічний розвиток визначається єдністю зовнішніх і внутрішніх умов. До перших зараховують умови природного й соціального середовища, що є необхідними для існування людини, її життєдіяльності, навчання й праці, для реалізації можливостей розвитку. Вони завжди впливають на психічний розвиток через внутрішні умови, які є в самому індивіді. Від природи конкретної людини, її активності, потреб, спонукальної (мотиваційної) сфери, свідомості та самосвідомості залежить, що саме із зовнішнього оточення для неї значуще, що впливає на неї і стає фактором її розвитку.

Зовнішні й внутрішні умови не тільки взаємопов'язані, а й переходять одні в інші. Так, зовнішнє, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім, зазнавши при тому певних змін, перетворень. Цей процес (переходу зовнішнього у внутрішнє) визначає нове ставлення особистості до оточуючого світу Відбувається інтеріоризація практичних, мовних дій та моделей поведінки, формується здатність оперувати об'єктами в образах, думках, перетворювати їх мислено й водночас зовні виявляти ставлення до них, екстеріозувати їх.

В вітчизняній психології інтеріоризація (від лат. interior -внутрішній) трактується як перетворення структури предметної діяльності в структуру внутрішнього плану свідомості.

Екстеріоризація (від лат. exterior - зовнішній) -- винесення назовні розумових дій, що здійснюються у внутрішньому плані; втілення їх у матеріальному продукті. Під "рушійними силами" психічного розвитку розуміють причини, які визначають поступальний розвиток людини, містять у собі енергетичні, спонукальні джерела розвитку і спрямовують його в необхідне русло.

Проблема рушійних сил розвитку є однією з центральних у віковій психології і вирішується вітчизняними вченими наступним чином. Людська психіка розвивається як система, що сама себе вдосконалює (І. П. Павлов). Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем. Суперечності, що виникають у цьому процесі, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги. "Зняття" одних суперечностей спричинюється до появи інших, які, у свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого вдосконалення діяльності особистості. Психіка, свідомість людини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності із засвоєння об'єктивної дійсності.

Треба зазначити, що зовнішні суперечності (між людиною і навколишнім середовищем) самі по собі ще не є джерелом розвитку. Лише тоді, коли вони інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у самій людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки (Г. С. Костюк).

Сучасному суспільству потрібні люди, які самостійно і критично мислять, вміють бачити і креативно вирішувати проблеми, що виникають, здатні не тільки співіснувати з навколишнім середовищем, але і творчо реалізовувати себе у ньому. Як зазначають дослідники [2, с.3], особливого значення в цьому процесі набуває розумова культура як соціально обумовлений, ціннісно орієнтований спосіб організації інтелектуальної діяльності. Завдання педагога в сучасному професійному освітньому закладі не обмежується лише включенням учня до засвоєння інформації, вони передбачають створення системи навчально-виховної діяльності, в якій учень відчував би потребу в розвитку власного інтелекту, докладав цілеспрямованих зусиль для цього.

1.2 Сучасні особливості професійно-технічної освіти

У сучасних соціально-економічних умовах держава потребує цілісної системи неперервної професійної освіти, що відповідає національним інтересам і світовим тенденціям розвитку економіки, забезпечує підготовку кваліфікованих робітничих кадрів і молодших спеціалістів, спроможних навчатися впродовж життя, підвищувати рівень своєї кваліфікації, здобувати при необхідності іншу професію.

В умовах ринкової економіки, інформаційно-технологічного розвитку значно розширюються функції профтехосвіти, відбувається її трансформація в професійну освіту, що відповідає світовим тенденціям неперервної професійної освіти - освіти впродовж життя. Стратегія розвитку цієї галузі визначається пріоритетними напрямами соціально-економічного поступу України, утвердженням національної системи освіти як головного чинника економічного й духовного розвитку українського народу; необхідністю адаптації до демократичних і ринкових перетворень у суспільстві, що зумовлено входженням в європейський і світовий освітній та інформаційний простір.

У зв'язку з цим набувають особливого значення такі напрями розвитку цієї освітянської галузі: інтелектуалізація професійної освіти, врахування науково-технічних досягнень, упровадження новітніх технологій; формування ринку освітніх послуг; модернізація інформаційного, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення її функціонування; особистісно орієнтований підхід у професійному навчанні й вихованні; розвиток соціального партнерства; міжнародне співробітництво.

Процеси глобалізації, інформатизації суспільства, тенденції гуманізації і гуманітаризації освіти, необхідність забезпечення сталого розвитку земної цивілізації, а відтак підготовка людини до антикризової поведінки вимагають системних досліджень у галузі професійної підготовки робітничих кадрів, оновлення змісту й вдосконалення процесу професійної підготовки, розроблення державних стандартів, створення державою умов для їх ефективного впровадження відповідно до Концепції розвитку професійно-технічної (професійної) освіти в Україні.

Соціально-економічна трансформація і пов'язане з нею безробіття, устремління різних країн до інтеграції у Європейському Союзі, модернізація освіти в усіх розвинених країнах - це лише окремі передумови, що зумовлюють необхідність усвідомлення й аналізу взаємовідносин системи освіти і ринку праці. Взаємозв'язок і взаємозалежність між освітою і ринком праці; умови, критерії, можливості реалізації освітніх завдань в контексті ринку праці, тенденції розвитку системи професійної освіти у ХХІ столітті та їх зв'язок з глобальним, регіональним і національним ринком праці; дидактика неперервної професійної освіти, теорія і методика професійного навчання на виробництві, навчання незайнятого населення, прогнозування систем професійної освіти з урахуванням міжнародних тенденцій - посилення уваги до цих проблем стає об'єктивною потребою сьогодення.

Вивчення проблеми взаємозв'язку і взаємозалежності у розвитку системи освіти і ринку праці зумовлює необхідність об'єднання зусиль у науковому пошуку з цієї важливої проблеми фахівців з педагогіки, психології, економіки та інших галузей наукового знання.

Результати науково-дослідної роботи з проблем підготовки виробничого персоналу мають важливе значення для теоретичного обґрунтування концептуальних підходів до визначення змісту, інноваційних технологій і методик професійного навчання в професійних навчальних закладах різного типу й форм власності. Здобутий досвід необхідно творчо використовувати для виявлення закономірностей формування особистості майбутнього конкурентоспроможного фахівця, пошуку оптимальних організаційно-педагогічних умов його соціальної та професійної самореалізації в умовах ринкових відносин. З урахуванням світових тенденцій перспективних і вітчизняних потреб доцільно всебічно аналізувати, матеріали, що характеризують творчий пошук у підготовці кваліфікованих робітників педагогічних колективів ПТНЗ та інших професійних навчальних закладів, відповідних підрозділів на виробництві, в системі служб зайнятості населення тощо. Таке концептуально обґрунтоване вивчення дає змогу виявляти прогресивні ідеї інноваційного досвіду й розробляти рекомендації, спрямовані на науково-методичне забезпечення реформування системи професійної освіти, обґрунтування неперервності її змісту, інноваційних підходів, форм і методів професійної підготовки молоді у всіх ланках, навчання і перенавчання різних категорій незайнятого населення.

Професійно-технічна освіта - складова системи освіти України, що є комплексом педагогічних і організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання загальної і професійної культури. Здобувається у професійно-технічних навчальних закладах.

Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, а також допрофесійну підготовку, перепідготовку, підвищення їх кваліфікації.

Система професійно-технічної освіти складається з професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, що проводять діяльність у галузі професійно-технічної освіти, навчально-методичних, науково-методичних, наукових, навчально-виробничих, навчально-комерційних, видавничо-поліграфічних, культурно-освітніх, фізкультурно-оздоровчих, обчислювальних і інших підприємств, установ, організацій та органів управління ними, що здійснюють або забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.

Професійно-технічна освіта здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах за денною, вечірньою (змінною), очно-заочною, дистанційною, екстернатною формами навчання, з відривом і без відриву від виробництва та за індивідуальними навчальними планами.

Випускнику професійно-технічного навчального закладу, який успішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється освітньо-кваліфікаційний рівень «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного розряду (категорії). Випускнику, який закінчив відповідний курс навчання в акредитованому вищому професійному училищі, центрі професійно-технічної освіти певного рівня акредитації, може присвоюватись освітньо-кваліфікаційний рівень «молодший спеціаліст».

Професійно-технічна освіта має три ступені. Відповідно до ступенів професійно-технічної освіти встановлюється три атестаційні рівні професійно-технічних навчальних закладів.

На першому ступені професійно-технічної освіти забезпечується формування відповідного рівня кваліфікації з технологічно нескладних, простих за своїми виробничими діями і операціями професій, що дає змогу робітнику вільно працювати з раніше вивченими предметами, об'єктами, виконувати конкретні дії, виробничі операції та роботи під контролем робітника з більшим досвідом і вищим рівнем кваліфікації. Навчання здійснюється шляхом прискореного формування необхідних умінь і навичок у учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів першого атестаційного рівня та шляхом індивідуального чи групового навчання на виробництві, у сфері послуг.

До професійно-технічних навчальних закладів першого атестаційного рівня належать:

· навчальні курси певного професійного спрямування;

· професійні школи;

· навчально-курсові комбінати;

· автомобільні навчальні комбінати;

· інші прирівняні до них навчальні заклади.

Навчання на першому ступені не вимагає від учнів, слухачів базової чи повної загальної середньої освіти. Нормативний термін навчання не повинен перевищувати одного року.

Навчання на першому ступені завершується кваліфікаційною атестацією. Особам, які успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного розряду (категорії) та видається свідоцтво.

На другому ступені професійно-технічної освіти забезпечується формування відповідного рівня кваліфікації з масових робітничих професій середньої технологічної складності у різних галузях економіки, що дає змогу робітнику самостійно виконувати по пам'яті чи з допомогою технологічних карт, інструкцій, креслень або іншої документації типові дії, виробничі операції, роботи за встановленими нормами часу і забезпечувати необхідну якість. Навчання здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах другого атестаційного рівня і вимагає, як правило, від учнів, слухачів базової загальної середньої освіти.

До професійно-технічних навчальних закладів другого атестаційного рівня належать:

· професійно-технічні училища відповідного профілю;

· професійно-художні училища;

· художні професійно-технічні училища;

· училища-агрофірми;

· училища-заводи;

· навчально-виробничі центри;

· навчальні центри;

· інші прирівняні до них навчальні заклади.

Учні, слухачі можуть одночасно з отриманням професії здобувати у професійно-технічному або в іншому навчальному закладі повну загальну середню освіту. Нормативний термін навчання не повинен перевищувати:

· для осіб, які мають повну загальну середню освіту, -- 1,5 року;

· для осіб, які мають базову загальну середню освіту і здобувають повну загальну середню освіту, -- 4 роки;

· для осіб, які мають базову загальну середню освіту або, як виняток, не мають її і поки не здобувають повну загальну середню освіту, -- 2 роки.

Навчання на другому ступені завершується кваліфікаційною атестацією. Особам, які успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного розряду (категорії) та видається диплом.

На третьому ступені професійно-технічної освіти забезпечується формування високого рівня кваліфікації з технологічно складних, наукоємних професій та спеціальностей у різних галузях економіки, що дає змогу робітнику чи службовцю на основі отриманих знань та вивчених раніше типових дій самостійно виконувати складні виробничі операції, продуктивні дії, створювати алгоритми діяльності у нетипових ситуаціях.

Навчання здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах третього атестаційного рівня і вимагає від учнів, слухачів повної загальної середньої освіти.

До професійно-технічних навчальних закладів третього атестаційного рівня належать:

· вищі професійні училища;

· вищі художні професійно-технічні училища;

· вищі училища-агрофірми;

· центри професійно-технічної освіти;

· центри підготовки і перепідготовки робітничих кадрів;

· інші прирівняні до них навчальні заклади.

Нормативний термін навчання повинен перевищувати 2 років. Навчання завершується кваліфікаційною атестацією. Особам, які успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного розряду (категорії) та, за умови закінчення відповідного курсу навчання в акредитованому професійно-технічному навчальному закладі, - кваліфікація молодшого спеціаліста і видаються дипломи.

Післядипломна освіта кваліфікованих робітників здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах усіх атестаційних рівнів за відповідними навчальними планами та навчальними програмами і включає різні форми підвищення кваліфікації та перепідготовку робітників і службовців. Нормативний термін навчання визначається навчальними планами та навчальними програмами, але не повинен перевищувати 1 року. Навчання в закладах системи післядипломної освіти завершується кваліфікаційною атестацією. Особи, які успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, отримують документ встановленого зразка.

На даний час здійснення перебудови нашого суспільства, кардинальна економічна реформа, перехід до ринкової економіки викликали необхідність переосмислення і чіткого визначення професійної освіти, конкретизації її мети і завдань з урахуванням нинішніх особливостей і перспектив соціально-економічного розвитку України.

Сучасна професійна освіта як невід'ємна складова частина переважно екстенсивного розвитку економіки і техніки, в період невідповідності зростаючих вимог рівню професійної компетентності робітників і якості загальноосвітньої та професійної підготовки, відставання змісту освіти від розвитку науково-технічного прогресу.

Розвиток професійної освіти гальмувався внаслідок відсутності справжньої державної турботи про народну освіту, духовну культуру молодого поповнення трудівників. Відставання згаданої системи від науково-технічного прогресу, невідповідність змісту професійної освіти вимогам сучасного виробництва та інтересам особистості - це знижувало ефективність навчально-виховного процесу в ПТУ, якість підготовки робітничих кадрів.

Поряд з низьким рівнем організації праці та недосконалістю економічного механізму, недооцінкою значення впровадження нової техніки і прогресивних технологій мало місце - недостатній рівень підготовки інженерно-педагогічних кадрів. Таким чином, виникла об'єктивна потреба подолання відриву навчальних закладів профтехосвіти від перебудови народногосподарського механізму, вимог науково-технічного прогресу.

Протягом останніх років потенціал кваліфікованих робітників в Україні значно знизився у порівнянні з розвинутими країнами. Це зумовлено падінням престижу робітничих професій, неефективним інформуванням населення щодо попиту на професії, недостатньою участю суб'єктів господарювання у розв'язанні проблем професійної освіти і навчання. Як наслідок, суб'єктів господарювання не задовольняє якість підготовки робітничих кадрів, що пов'язано із застарілою матеріально-технічною базою, недосконалістю кваліфікаційних характеристик на професії та види робіт, державних стандартів професійно-технічної освіти, недостатнім рівнем підготовки педагогічних працівників.

Подальший розвиток професійно-технічної освіти України неможливий без досягнення європейського рівня освітніх стандартів з урахуванням національних особливостей, що обумовлює необхідність модернізації, розширення функцій професійно-технічної освіти, її трансформації в професійну освіту і навчання.

Назріла необхідність якісних змін у взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо питань функціонування і розвитку професійної освіти і навчання. Потребує реформування система управління професійною освітою і навчанням.

Нагальним є вирішення проблеми щодо підвищення ефективності діяльності професійно-технічних навчальних закладів, які не задовільняють реальних потреб ринку праці. У результаті значна частина державного бюджету використовується на навчання неконкурентних на ринку праці робітників і не сприяє їх продуктивній зайнятості.

Не сприяють оперативному і гнучкому реагуванню на попит у робітниках діючі умови і процедура ліцензування освітньої діяльності професійно-технічних навчальних закладів, підприємств, організацій і установ, що здійснюють підготовку робітничих кадрів на виробництві.

Назріла необхідність автономності професійно-технічних навчальних закладів, в першу чергу, їх економічної самостійності, ефективного залучення інвестицій у розвиток системи професійної освіти і навчання, введення стимулів як для суб'єктів господарювання, так і для педагогічних працівників.

Недосконалість законодавчих та інших нормативно-правових актів, якими регулюються питання сфери професійної освіти, неврахування ними змін, що відбуваються в економіці і суспільному житті країни, фінансування за залишковим принципом, є стримуючими факторами розв'язання наявних проблем та формування єдиної концептуально узгодженої та науково - обґрунтованої державної політики щодо розвитку системи професійної освіти і навчання впродовж життя.

Які ж основні завдання професійної освіти в сучасних умовах?

1. створення умов для набуття кожною людиною професії і включення її в суспільно-корисну, продуктивну працю відповідно до її інтересів та здібностей;

2. це задоволення поточних та перспективних потреб народного господарства в кваліфікованих, конкурентноздатних робітниках, що мають широкий політичний кругозір, професійну мобільність, загальну культуру;

3. забезпечення перепідготовки робітничих кадрів, підвищення їхньої кваліфікації відповідно до сучасних вимог науково-технічного розвитку та потреб виробництва, які швидко змінюються.

Звертаємося до основних принципів професійної освіти:

· гуманізація;

· демократизація;

· науковість її змісту;

· поєднання навчання з продуктивною працею;

· наступність із загальною середньою і вищою освітою.

Гуманізація - один із важливих факторів соціального і духовного оздоровлення суспільства - принцип сучасного розвитку профосвіти.

Названі принципи спрямовуються на те, щоб сформувати у майбутніх трудівників робітничу честь, людяність, порядність, доброту і милосердя, прагнення допомогти своїм ровесникам та старшим.

Важливим принципом є також поєднання навчання з продуктивною працею майбутніх робітників.

Важливе значення для майстрів, як і інших інженерно-педагогічних працівників, має вимога постійного оновлення змісту професійної освіти. Це створює можливості для творчої діяльності майстрів виробничого навчання, формування в учнів професійної майстерності.

Нові підходи до організації діяльності інженерно-педагогічного колективу, в т.ч. й майстра виробничого навчання вимагають постійного оновлення змісту освіти, гнучкості у доборі форм і методів навчання врахування потреб особистості і суспільства.

Зміст освіти у професійних навчально-виховних закладах визначається за З рівнями:

Початкова професійна освіта, надає можливість здобування молоддю робітничої кваліфікації з однієї або кількох нескладних професій. Вона здійснюється в основній і повній середній загальноосвітній школі, на виробництві.

Середня професійна освіта передбачає підготовку кваліфікованих робітників з однієї або групи складних професій. Здійснюється на базі знань основної або повної середньої школи. Забезпечується можливість здобути разом з професією і повну середню освіту.

Вища професійна освіта формує професійну робітничу кваліфікацію з складних професій і кваліфікацію молодших спеціалістів, які потребують фундаментальних теоретичних знань і розвинутого технологічного мислення. Здійснюється на базі змісту освіти повної загальноосвітньої школи та закладів профтехосвіти.

Професійно-технічний цикл навчальних предметів включає загально технічні і спеціальні предмети та виробниче навчання. Спрямований на формування робітника широкого профілю і на спеціалізацію з конкретних видів робіт. Кожна група навчальних предметів проф.-техн. циклу формується в залежності від складності професій; термінів навчання.

Природничо-науковий цикл є диференційованим за змістом залежно від освіти і рівня підготовки учнів, профілів професійної підготовки, можливості здобування в училищі загальної середньої освіти. Перенесення змісту освіти середньої загальноосвітньої школи в училища виключається.

Гуманітарний цикл базується на базі освіти, здобутої за програмами основної або повної середньої школи, і спрямований на оволодіння учнями загальнолюдськими цінностями, подальший духовний саморозвиток. Поряд з іншими предметами він включає українську мову й літературу, історію та географію України, дає знання про її суспільний і державний устрій, міжнародне становище, про населення, природні умови і ресурси, економіку, науку, народну творчість, звичаї, традиції народів, що проживають у різних регіонах.

Визначені цикли змісту професійної освіти тісно пов'язані між особою.

Необхідний рівень професійної освіти майбутніх робітників забезпечується широтою профілю підготовки, відповідним рівнем кваліфікації, та їхньою спеціалізацією під час виробничого навчання - в цехах, бригадах тобто на конкретних робочих місцях підприємства. При цьому зростає значення наступності, ускладнення навально-виробничого процесу, його ступінчастості та поетапної атестації учнів.

Однією з особливостей навчально-виховного процесу в сучасних умовах є те, що заклади освіти мають право самостійно обирати форми і методи організації навчально-виховного процесу, а педагогічні працівники самостійно визначати засоби і методи навчання і виховання учнів з урахуванням положень загальної педагогіки та методики навчання.

Відповідно до Закону «Про освіту» навчально-виховний процес у державних закладах вільний від втручання політичних партій, громадських, релігійних організацій.

Відповідно до Концепції професійної освіти України, кожен професійний навчально-виховний заклад, незалежно від відомчого підпорядкування, розробляє на основі діючого законодавства свій Статут, в якому визначається мета і завдання його діяльності, організаційна структура, права та обов'язки членів інженерно-педагогічного та учнівського колективів.

Отже, держава націлює на те, що навчально-виховну і виробничу діяльність слід спрямовувати переважно на формування в молоді високої професійної майстерності, відповідального ставлення до наслідків своєї праці, потреби активної участі в охороні навколишнього середовища. Проте з педагогічної точки зору професійні училища повинні з не меншою ретельністю ставитися до проблеми розвитку інтелектуального потенціалу молоді, що здобуває робітничі професії у закладах профтехосвіти.

1.3 Студент вищого навчального закладу І-ІІ рівнів акредитації як об'єкт і суб'єкт інтелектуального розвитку

У динаміці суспільного розвитку та ринкових перетворень виключно важливого значення набуває професійно-технічна освіта, яка є невід'ємною ланкою системи безперервної освіти України. Указ Президента України від 08.05.1996 р. «Про основні напрями реформування професійно-технічної освіти в Україні» окреслив основні завдання розвитку та трансформації цієї ланки освіти на найближчу перспективу. Правові, організаційні, фінансово-господарські засади функціонування та розвитку професійно-технічної освіти визначаються безпосередньо Законом України «Про професійно-технічну освіту», що є законодавчим актом прямої дії, прийнятий у лютому 1998 року.

У підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України зараз перебуває 962 державних професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ), у яких навчається біля 523 тис. громадян, із них понад 350 тис. чол. (70 відсотків) поряд із професією здобувають повну загальну середню освіту.



Рисунок 1. 1. Професійно-технічна освіта (контингент)

Занепад нашої економіки, який відбувся в останні роки, потребує впровадження нових технологій, докорінних змін в системі управління виробництвом, використання виробничих ресурсів з урахуванням творчих потенційних можливостей кожної особистості. Тому головним завданням сучасної системи освіти є формування людини нової якості, нового світогляду, готової до постійної участі у виробничому та громадському житті, проявляти здібності не стандартно розв'язувати щоденні проблеми, бути рішучою, не зупинятися на досягненнях, сміливо мислити, вміти прогнозувати як на найближчі, так і віддалені перспективи, тобто мати такі особистісні утворення, які сприяють творчому вирішенню проблем, котрі виникають у процесі її життєдіяльності, бути конкурентоспроможними на ринку праці. Саме дотримання цих вимог є головною умовою запобігання безробіття. Професійно-технічна освіта виконує важливі функції соціального захисту молоді. В минулому навчальному році було оприлюднені такі дані: в ПТНЗ навчається 8,6 тис. сиріт (1,8 % числа випускників шкіл, які здобувають професію вперше), понад 50 тис. напівсиріт (9,6 %), 170 тис. з малозабезпечених та неблагополучних сімей (33 %) [].

З метою виявлення та підтримки обдарованої молоді в системі професійно-технічної освіти, підвищення рівня професійної підготовки, розвитку творчої активності учнів проводяться конкурси фахової майстерності серед учнів професійно-технічних навчальних закладів. Щорічно проводиться до 5 Всеукраїнських конкурсів.

Фінансування ПТНЗ здійснюється з Державного бюджету, що надає змогу забезпечити більш стабільний фінансовий стан професійно-технічних навчальних закладів. На виконання Закону України «Про професійно-технічну освіту» Кабінетом Міністрів та Міністерством освіти і науки України було прийнято низку виключно важливих директивних актів. Зокрема, положення: Про професійно-технічний навчальний заклад, Про вище професійне училище та Центр професійно-технічної освіти, Про училище-агрофірму, Про організацію навчально-виробничого процесу, Про ступеневу професійно-технічну освіту, Про порядок надання робочих місць для проходження учнями виробничої практики та інші.

Проводиться робота щодо оптимізації та впорядкування мережі професійно-технічних навчальних закладів за умови збереження учнівських місць, а відтак і робочих місць педагогічних працівників, здійснюються реальні кроки щодо скорочення спеціалізацій і збільшення підготовки фахівців за інтегрованими професіями. Збільшилась до 129 кількість професійно-технічних навчальних закладів нових типів. Навчання у ПТНЗ здійснюється з 342 професій (див. рис. 1.2).

Рисунок 1.2. Мережа ПТНЗ за профілями навчання

З метою координації діяльності навчальних закладів для підготовки та перепідготовки фахівців в системі ступеневої освіти, спільного використання матеріально-технічної бази, розробки та впровадження науково-методичного забезпечення навчального процесу в Україні діють більше 70 навчально-науково виробничих комплексів за участю ПТНЗ.

Навчальний процес у ПТНЗ забезпечують біля 51 тис. педагогічних працівників, у тому числі 25 тис. майстрів виробничого навчання. Майже кожний другий директор ПТНЗ та кожний третій його заступник, більше половини викладачів професійно-технічного циклу мають відповідну робітничу кваліфікацію. Більшість майстрів виробничого навчання володіють двома і більше робітничими професіями та мають відповідну психолого-педагогічну підготовку. Тож практична сторона професійно-технічної освіти на сьогодні забезпечена достатньо.