Національні традиції і культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота з теми:

Національні традиції і культура

ВСТУП

В умовах духовного відродження суспільства все більше зростає роль виховної роботи у формуванні високоморальної особистості. Необхідно готувати підростаюче покоління до добропорядного життя, використовуючи при цьому національні і загальнолюдські духовні цінності. Однією із складових багатовікової культури українського народу є національна система виховання - надійний гарант громадського загартування підростаючого покоління, який постійно черпає животворний виховний потенціал з життя, його трудового змісту і характеру, з фольклору, традицій і звичаїв народу.

Адже пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв - це той найдорожчий скарб, який допомагає вижити нашій нації, зберегтися у віках і нині розвиватися в колі народів світової співдружності. А традиції - це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Традиція забезпечує спадкоємність поколінь, без якої не може бути родинного виховання...

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, своєї країни. Протягом віків діти виховувались у національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує в них типових представників свого народу. Національне виховання поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і, яка посилюється в умовах теперішнього буття нації.

Першим з видатних педагогів минулого в Україні, хто осягнув сутність виховання та народної педагогічної мудрості і сказав про неї своє ваговите слово, був філософ-просвітитель і поет-гуманіст другої половини XVII ст. Г.С. Сковорода, який відмітив особливу виховну силу народної творчості в становленні моральності. Ідеями моральності, народності проникнуті його вірші, пісні, байки, діалоги, трактати і притчі. Так, в пісні «Всякому городу нрав і права».

Порядність, доброзичливість, працелюбність, чесність, щирість, відданість сім'ї, взаємоповага, пошана до старших, сердечність, вміння критично оцінювати людей, поважати людську гідність, енергійність і наполегливість у боротьбі за людське щастя та інші моральні загальнолюдські якості, відображені в усній народній творчості, відстоює і утверджує І.П. Котляревський у своїх творах.

В нерозривній єдності з народною мудрістю, вираженою в фольклорі, вбачав своє життя, діяльність вчений-педагог, письменник і історик А.В. Духнович. Він першим широко представив український фольклор у створених ним шкільних підручниках, букварях, книгах і календарях для народного читання. У своїх працях він використовував фольклорні вислови типу: «Якщо посієш пшеницю, то пшениця і вродить, а якщо посієш кукіль, то окрім кутя, нічого не виросте», «Від п'яних батьків підуть п'яні діти», «З гнізда сови ніколи не вийде соловей, а тільки вухаста сова».

Важливе значення у вихованні підростаючого покоління засобами фольклору має трактування народної творчості великим українським генієм, поетом Т.Г. Шевченком. Досить важливе значення фольклору в моральному становленні дітей Т.Г. Шевченко переконливо розкрив на прикладі свого особистого життя.

К.Д. Ушинський рекомендував знайомити дітей з фольклорними творами, оскільки вони допомагають пізнавати ту чи іншу грань народного життя, є джерелом моральності. Він високо цінував роль народних приказок у вихованні підростаючого покоління, відмічав, що в них, як у дзеркалі, відобразились усі сторони життя народу: домашня, сімейна, польова, лісова, суспільна його потреба звички, його погляд на природу, на людей, на значення всіх явищ життя.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: “Національні традиції і культура”.

Об'єкт дослідження - виховний процес в початковій школі.

Предмет дослідження - українські народні традиції та обрядовість у вихованні школярів.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати сутність народної педагогіки, визначити ефективність та необхідність використання українських народних традицій і обрядовості у виховному процесі в початковій школі.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

вивчити теоретико-методичні основи народної педагогіки;

розглянути педагогічні аспекти народної педагогіки В.О. Сухомлинського;

дослідити народні традиції та їхню роль у вихованні дітей;

проаналізувати український фольклор як засіб виховання;

охарактеризувати використання українських традицій в родинній педагогіці.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження, бесіда.

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методичні основи народної педагогіки

1.1 Українська народна педагогіка як педагогічна система

Народна педагогіка - цілісна педагогічна система. Вона будувалася на емпіричних знаннях, реальних життєвих потребах., була зумовлена соціально-економічним життям народу, необхідністю підготувати гідну зміну, носіїв етнокультурної спадщини народу. Тому ідеалом у народній педагогіці є людина праці, творець. Вихованню трудівника сприяла ціла система етнопедагогічних засобів, що підпорядковувалися таким провідним принципам, як виховання працею, природовідповідності, гуманному ставленню до дитини в поєднанні з розумною вимогливістю, зв'язку з життям тощо.

Традиційними народними засобами впродовж віків були усна народна творчість, гра, іграшка, звичаї та обряди. За їх допомогою молодому поколінню передавалися емпірично знайдені та перевірені практикою способи діяльності та поведінки. Вони "прилучали" дітей до соціального середовища, спрямовували розвиток особистості. Через позитивні емоції, наочно-чутливе оформлення свят, обрядів старше покоління передавало своє розуміння навколишнього світу, формувало ціннісні орієнтації підростаючого покоління [10, 6].

Серед найважливіших ланок народної системи виховання слід відзначити сім'ю, громадськість, колектив ровесників. Так, згідно з традиціями етнопедагогіки, сім'я несла повну відповідальність за виховання дітей, підготовку їх до життя та праці. В ній дитина набувала моральних, цінностей, проходила трудову підготовку. Наставниками дітей постійно були, батько й мати, старші члени родини. Висловлюючи похвалу або ж осуд родині за виховання дітей, громада виявляла своє ставлення до виконання батьками своїх соціальних функцій. Громадська думка виступала одним із найважливіших факторів народної системи виховання.

Народна педагогічна система включає в себе такі важливі напрями виховання дітей і молоді, як трудове, моральне, розумове, фізичне та естетичне. Завдання полягало в тому, щоб виховати молоду людину, якій притаманні були б висока моральність, працелюбність, практичний розум, фізична витривалість, тонке відчуття краси. Тому і сьогодні не втратили своєї вартості педагогічні традиції щодо виховання працездатності, бережливого ставлення до результатів праці, прилучення дітей та молоді до традиційних занять батьків, відповідальності родини за підготовку дітей до життя, формування громадської думки як фактора виховання, виховання красою тощо [13, 56].

Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ - це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог.

Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував їх, передавав їм життєвий досвід, навчав мудрості життя. Тому й виник термін «народна педагогіка». Корені народної педагогіки закладено в глибокій сивій давнині. Створена генієм народу, педагогіка сімейного виховання - це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували в своїх працях Я.А. Коменський, Г. Песталоцці, К.Д. Ушинський, який і обґрунтував принцип народності. На думку К.Д. Ушинського, «народ без народності - це тіло без душі», тому він був глибоко переконаний, що «мудрість предків - це-дзеркало для нащадків» і відстоював виховання дітей засобами народної педагогіки.

У середині XIX ст. багато вчених зверталось до народної педагогіки. Так, у 1861 р. В.І. Водовозов пише статтю «Російська народна педагогіка», в якій дає аналіз книг для народного читання. В 1890 р. Д. Булгаковський та Г. Пінчук зібрали пам'ятки народної педагогіки - прислів'я, пісні, загадки, обряди й обгрунтували їх виховне значення М.Я. Нікіфоровський зібрав серед народу Білорусії легенди, обряди, повір'я, прикмети, звичаї, описав їх та видав книгу. Є.А. Покровський та А. Соболєв у кінці XVIII ст. зібрали й проаналізували дитячі ігри та пісні. Відомий лінгвіст, педагог, методист І.І. Срезневський зібрав перлини народної мудрості й видав книгу «Запорозька давнина».

Значний внесок у популяризацію народної педагогіки в Україні зробили Г.С. Сковорода, О.В. Духнович, І.П. Котляревський, Т.Г. Шевченко, П.А. Грабовський.

Одним із перших дав наукове визначення народної педагогіки Г.С. Виноградов: «Народна педагогіка - це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок». Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практика. З точки зору Г.С. Виноградова, народна педагогіка - це сукупність навичок та прийомів, які використовував народ з метою формування особистості в певному напрямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і виховання.

Народна педагогіка - це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні виступає об'єктом багатьох наукових досліджень, і в той самий час вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Народна педагогіка - це колективна творчість народу. Вона має надзвичайно широку аудиторію й доступна кожній простій людині, де б вона не жила і яку б освіту не мала. Народна педагогіка «замінювала молоді театр, якого вона не знала, школу, куди її не впускали, книгу, якої вона була позбавлена». Народна педагогіка високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, скромність, працьовитість, гостинність, правдивість, чесність.

Народна педагогіка - це і суто національні творіння, які відбивають специфіку нації, народу, Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Пан Коцький», «Іван-Побиваш», «Гай-гай», «Бідний гуцул і старий опришок» та ін. Разом з тим, народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Мету, завдання, зміст української народної педагогіки відображено у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях); в іграх і танцях, у музиці, прикладному мистецтві, святкових обрядах, традиціях сімейного й трудового виховання.

М.Г. Стельмахович образно розшифровує термін «народна педагогіка».

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, яка заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою.

Це приваблива іграшка, яку дарує дитині батько.

Це чарівна бабусина казка; яка вчить жити й працювати, боротися й перемагати, захищати добро й ненавидіти зло.

Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, які будять кмітливість і розум.

Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу навколишнього світу.

Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка.

Це веселі іграшки і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу.

Це праця - найдбайливіша і найповніша нянька, найвимогливіша і найдобріша.

Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, які веселять душу і радують серце, стверджують найкраще на землі.

Це відповіді на тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення в суть природних і суспільних явищ.

Це мудре застереження від необачного вчинку, виражене нерідко через народний гумор чи жарт, а то й сатиру, мудре прислів'я чи приказку.

Народна педагогіка виховує пошанне ставлення до рідні, до свого роду. Про це йдеться в приказках (наприклад, «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду»), піснях («Он роде ж мій, роде», «Соловейку»), приповідках.

Отже, народна педагогіка - це сукупне педагогічне знання, це навчально-виховний досвід народу. Тому, навчаючи дітей слід широко використовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, народне мистецтво.

1.2 Педагогічні аспекти народної педагогіки В.О. Сухомлинського в сучасній школі

Проблеми народної педагогіки займали одне з центральних місць у педагогічній діяльності нашого співвітчизника В.О. Сухомлинського. Він неодноразово підкреслював необхідність наукового вивчення народних поглядів. «Про народну педагогіку ніхто до цього часу серйозно не думав, і це, напевно, принесло великої шкоди педагогіці, - писав він у листі до Ґ.Н. Волкова. - Я впевнений, що народна педагогіка - це зосередження духовного життя народу. В народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу» [15, 67].

В.О. Сухомлинський неодноразово підкреслював безпосередній зв'язок між народною філософією і школою. Називаючи школу „народним вогнищем виховання”, він бачив у ній місце, де реалізуються ідеї народної філософії про людину як найвищу життєву цінність, яро виховання людського в людині, що, по суті, і в основним змістом народної моралі.

Дня виховання підростаючого покоління В.О. Сухомлинський використовував і вчив вихователів використовувати різноманітні форми народної мудрості: усну народну творчість, писемні етнографічні пам'ятки, звичаї і традиції народного виховання, праці, побуту і громадського життя, досвід сімейного виховання, свята, обряди, ігри та інше.

Особливо цінив В.О. Сухомлинський багаті народні традиції трудового виховання. Він називав їх "одвічними традиціями народної педагогіки". За ними діти допомагають батькам трудитися з раннього віку, працюють поруч з ними, а батьки не можуть обійтися без праці дітей. Таке включення дітей до праці - запорука їх надійного виховання. Змалку діти трудяться не з примусу, а тому, що ніхто з людей, які їх оточують, без праці не уявляв собі життя.

У своїх творах В.О. Сухомлинський створив ідеал справжньої людини. Всі його риси - від народних поглядів і традицій: відданість рідній землі, обов'язок перед людьми, повага до старших, любов до матері та батька, бережливе ставлення до природи, непримиренність до зла, чуйність до людей, щедрість, скромність [11, 283].

Педагогічна творчість В.О.Сухомлинського пройнята не лише традиціями, а й прийомами, методикою української етнопедагогіки. Досить сказати, що він, по суті, відродив такі її жанри, як повчання, бувальщини. Спеціальної уваги заслуговують фольклорні мотиви в творчості В.О. Сухомлинського. А його художні мініатюри часом важко відрізнити від народної творчості.

В школі Сухомлинського велика увага приділялась вивченню народної творчості і водночас всебічно стимулювалася й оригінальне втілювалася у дитячій творчості. У книгах В.О. Сухомлинського знаходило цілісну систему поглядів на народознавчі і, зокрема, народнопедагогічні засади шкільного навчально-виховного процесу. "Я певний, - вважав Василь Олександрович, - що народна педагогіка - це зосередження духовного життя народу. У народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, народу. Якщо в майбутньому знайдеться достатньо сил, я візьмуся за українську народну педагогіку" [12, 123].

Як у наукових працях, так і у практичній діяльності В.О. Сухомлинський доречно використовував такі жанри народної творчості, як прислів'я, приказки, афоризми, казки, легенди, в яких прославляється праця. Він умів навчати дітей складати казки. Школа Сухомлинського воістину була "народним осередком виховання".

Досліджуючи зміст народної педагогіки В.О. Сухомлинського можна зробити наступні висновки:

а) виховання духовності школярів немислиме без процесу усвідомлення народних звичаїв, обрядів та традицій, а виховання національної свідомості учнів - без формування у них емоційного ставлення до народних джерел;

б) сучасне виховання поєднує а собі процес усвідомлення, оцінки та вольових діб вихованців, які сприяють практичній реалізацїї елементів народної педагогіки;

в) ефективність виховання школярів на засадах народної педагогіки досягається шляхом реалізації системи методів виховної роботи, роз'яснення дітям суті уроків народної етики, переконання в користі народних традицій, звичаїв та обрядів, заохочення за дотримання правил народної етики.

РОЗДІЛ 2. Використання українських національних традицій та обрядовості у вихованні школярів

2.1 Національні традиції та їх роль у вихованні дітей

В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі одвічні традиції - трудові, моральні, естетичні тощо. Народні традиції - це форми діяльності та поведінки людей, звичаї, правила, цінності, уявлення, які мають міцне історичне коріння та передаються з покоління в покоління. Традиції створюються на основі тих форм діяльності, які не раз підтвердили свою ефективність, суспільну вагу та індивідуальну користь. Традиції і звичаї бувають ро-динно-сімейні, регіональні й загальнонаціональні. Серед численних традицій та звичаїв чільне місце належить культуротворчим і духовнотворчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї та обряди об'єднують минуле й майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують етнічну спільноту людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні одвічні духовні підвалини розвитку народу, нації, які втілюють у собі найкращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому та естетичному житті.

Роль традиції у розвитку людства Г. Ващенко порівнював із роллю пам'яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам'яті полягає у збереженні набутого досвіду. Коли б людина не володіла пам'яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень та думок, вона не тільки б не рухалась уперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй змогу успішно пристосовуватись до умов життя й боротися за своє існування.

Осердям українських виховних традицій є духовні здобутки і народні ідеали, пов'язані з народним світоглядом, релігією, мораллю та історією українського народу. Як твердить професор О. Вишневський, і з ним не можна не погодитись, «виховні традиції мають вирішальне значення для відродження національного характеру - в людині і в народі».

Зважаючи на особливу значущість книги О. Вишневського «Сучасне українське виховання», спробуймо коротко викласти основний зміст її розділу «Українська виховна традиція», в якому він пише, що «вічно живим оберегом наших виховних традицій була українська сім'я, передусім селянська». В українській сім'ї завжди визнавали культ предків, панувала пошана до дідуся й бабусі, до батьків. До них діти зверталися на «Ви». Така атмосфера забезпечувала відчуття цілісності родоводу [9, 43].

Утвердженню сімейних вартостей сприяло святкування релігійних свят. Актом гуманістичного виховання був звичай, за яким діти носили святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам. Стосунки у сім'ї завжди характеризувалися демократизмом і добрим гумором. Українська мати залишалася головним вихователем і носієм народних традицій та звичаїв.

Виховання в сім'ї має вирішальне значення за тієї умови, коли в сім'ї панує українська культура та мова, різні звичаї, якщо батьки виявляють прихильність до всього українського - до пісні, книжки, одягу, влаштування помешкання тощо. Лише в цьому разі діти сприймуть народні традиції і передадуть їх своїм дітям.

Ось які виховні засади і головні вартості українських традицій визначає О. Вишневський [9, 78]:

1. Українську народну педагогіку, народну творчість, звичаї, обряди пронизує філософія боротьби добра та зла. У народних казках, оповіданнях, думах завжди перемагає добро.

2. Українське національне виховання завжди ґрунтувалося на християнських засадах. Церква завжди була духовним осереддям життя громадян, що надто впадає в око під час святкування великих релігійних свят.

3. Наші предки були закохані у свою землю. Любов до Батьківщини, рідної землі, віри пронизувала всі ланки виховання. Не через силу, а через колискову пісню, народну думу, через молитву за Україну і до України через жертовні та героїчні вчинки входило в душу дитини почуття патріотизму.

5. Наші предки жили у злагоді з природою, відчували себе її частиною. З далеких часів бере свій початок любов українця до Матері-Природи.

6. Український народ завжди приділяв велику увагу тіловихованню. Запорізька Січ була колискою і духовного, і фізичного становлення оборонця Батьківщини. З поняттям тіловиховання пов'язувалося також знання народної медицини, характерне для наших предків довгожительство.

7. Український народ завжди вирізнявся працьовитістю, бо сам землеробський спосіб його життя спонукав до того, аби дітей рано залучали до праці. Культ працьовитості позначився на настановах Володимира Мономаха: «Лінощі мати всьому: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться; поступаючи добре, не смійте лінитися ні на що добре... хай не застане вас сонце в постелі».

8. Українська виховна традиція характеризується прагненням соціальної гармонії. Цьому сприяла глибока віра наших предків у перемогу добра, в чесність, щирість і правдивість.

Головне завдання народної педагогіки - навчити відчувати і розуміти красу у різних її проявах, забезпечення єдності між естетичним розвитком дитини та її моральним, фізичним вихованням і трудовою підготовкою, формування потягу до художньої творчості.

Народне виховання спрямоване на те, щоб дитина не тільки розуміла красу, а й активно вносила її в оточуючий світ, побут, працю, вміла розрізняти прекрасне і потворне в сім'ї і суспільстві.

Народна педагогіка вчить краси у спілкуванні, привчає дітей бути чемними, ввічливими під час розмови. Правила спілкування формує мовний етикет - усталені норми поведінки, ввічливості, вироблені в живій мовній практиці народу. Народні поради виражені в таких афоризмах, як: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово - виконуй його», «Слухай тисячу разів, а говори один раз». Існують природні джерела прилучення дітей до прекрасного. Це - оточуючий світ, праця, любов до своєї землі. Природні явища - схід і захід сонця, метеоритний дощ, зорепад, веселка - хіба можна збагнути все це!

Одним з важливих факторів виховання дітей є краса побуту, виховання у дитини здатності розуміти і відчувати мистецтво, прилучатися - до активної художньої творчості. В оселі головне не багатство, а охайність, зручність меблів, наявність затишних куточків для відпочинку.

До краси побуту народна педагогіка відносить етикет щоденного спілкування в сім'ї, оздоблення житла, традиції, звичаї та обряди. Доброї народної традиції в сім'ї дотримуються батьки, коли дбають, щоб їхні діти росли чемними, зібраними, організованими, працьовитими.

Народна педагогіка надає великого виховного значення українським національним святам. Вони належать до групових, фронтальних форм виховання підростаючого покоління. Молодші школярі виявляють природний потяг до громадського життя. Вони самі стихійно групуються, об'єднуються для проведення спільного дозвілля, розваг.

Всі свята можна поділити на дві групи: традиційні та календарні, сезонні [10, 23].

Національні свята переважно пов'язані з сезонами, порами року. Восени святкують обжинки; взимку - Святого Миколая, різдвяні свята, колядки, щедрівки; весною - веснянки, гаївки, Великдень; влітку - зелені свята, Івана Купайла, Спаса.

З початку березня по кінець червня здійснювалися весняні свята та обряди. Головними тут були зустріч весни-красни, вітання пробудження природи, забезпечення родючості землі. Мали місце спалення зими - Мари, ритуальне обливання водою, розваги юнаків, дівчат.

Навесні пробуджується земля, оживає природа, а з нею - радісні надії та клопоти хлібороба. Після холодних коротких днів і довгих зимових вечорів, що минали у тісних хатах за роботою, молодь діставала нарешті можливість вийти на залиті сонячним світлом левади.

Кажуть, весну приносять на своїх крилах птахи. Коли природа вдягалася в буйну зелень, люди, починали готуватися до веснянок і гаївок. Справляли їх переважно в квітні або травні. Це залежало від того, якою була весна - ранньою чи пізньою. Тому в Україні здавна повелося випікати о цій порі з тіста жайворонків. Діти носили жайворонків по селу й закликали весну: «Весно, весно красна, прийди, весно, з радістю, з великою милістю!» Люди одягали святкове вбрання, збиралися на луці, бажали одне одному вчасно вибрати ниву, засіяти її та діждатися щедрого врожаю.

Хлопці виготовляли зиму-опудало із соломи, вдягали його в старе лахміття і вкопували посеред левади. Сюди ж сходилися дівчата у вишитих сорочках із віночками на голові; хлопці спалювали солом'яну ляльку, що означало: весна остаточно переборола зиму.

На розлогій луці дівчата водили хороводи, співали пісень. Серед найцікавіших дійств були забавні сценки „Кривого танцю”, «А ми просо сіяли», «Мак», «Занадився журавель до бабиних конопель» та ін. Учасниці веснянок не тільки співали, а й відтворювали сценки, як треба розпушувати землю, засівати її, прополювати сходи, збирати врожай.

Веснянки та гаївки починалися й закінчувалися масовими хороводами. Дівчата брались за руки і робили два великих кола. Посередині, заквітчана зеленню і першими весняними квітами, стояла Весняночка (в деяких місцевостях її називали Подоляночкою).

Сценарій весняного свята «Зустріч жайворонка» наведено в додатку А.

Згадуючи весняні свята, неможливо обійти увагою «Великдень - свято всіх святих». Одна з легенд оповідає, що коли Христос народився, сонце світило дуже сильно, один день тривав тиждень. А коли Христова розіп'яли - день поменшав.

На Великдень Христос воскресає. День знову стає великим. Великдень відзначається у першу неділю після весняного рівнодення й випадає в різні дні в період з 22 березня по 25 квітня за старим стилем [42, 54].

У п'ятницю печуть паску, святять її у церкві, їсти несвячену - гріх. Навіть господиня, витягуючи паску з печі, не куштує її, щоб не порушити народної традиції.

У великодню суботу фарбують крашанки і розмальовують писанки - яйце в слов'ян було символом перемоги життя над смертю. Парубки дарують писанки і крашанки дівчатам, батьки роздають їх дітям.

Не прийняти від когось в дарунок писанку чи крашанку означає дуже образити того, хто дарує її. Писанка - це весняне свято доброзичливості.

Серед народних свят, які відзначаються влітку, найулюбленішими купальські. Вони здавна були в Україні не релігійним, а народним святом Природи, коли люди купалися, тобто збиралися докупи, купалися і запалювали вогнища, наче очищаючись вогнем і водою.

З самого ранку селом ходять дівчата-підлітки з оберемками польових і лісових квітів, плетуть з них вінки. Перед заходом сонця на вигонах, біля річок збираються дівчата з квітами та вінками в руках. Хлопці приносять зрубану розлогу вербу. Це Купайло. Дівчата обмітають навколо, верби галявину, Посипають її чебрецем, м'ятою та іншими квітами, а гілки заквітчують васильками, чорнобривцями, червоним маком. На самім вершечку - вінки з калини та барвінку. Подруги надівають вінки, стають навколо верби, беруться за руки і, повільно кружляючи в хороводі, співають купальські пісні. Неподалік хлопці бігають. Дівчата запалюють «гільце» - невеличке деревце й танцюють навколо нього, промовляючи діалог з Іваном Купайлом.

Наприкінці топлять Купайла, а дівчата тікають від нього і кидають у воду віночки.

Восени завжди святкується закінчення збору врожаю. Традиційно жнива вінчає прекрасне свято обжинки. Зібравшись великим гуртом, люди славлять працю хліборобів, щедрий урожай. Свято починається на полі. Здавна ведеться у кінці ниви залишати невеличкий невижатий клаптик пшениці або жита, який в народі називають «бородою» або «козою». Його старанно обкопують, перев'язують стрічкою, а зерно витрушують на землю, щоб нива добре родила й на майбутнє. Біля цієї «бороди» збираються женці, звивають останній сніп - обжинок - і наряджають його. Роблять ще маленький снопик з парної кількості колосків (20-30), перев'язують червоним шовком, прикрашають кетягами калини («Спасова борода» або «коза»). Найкращій трудівниці дарують вінок з колосків - символ закінчення жнив, символ краси і величі праці.

Велику роль у формуванні дитячого колективу відіграють народні ігри. Це своєрідна школа виховання, що сприяє розвитку таких моральних якостей, як дисциплінованість, організованість тощо.

Багата й різноманітна творчість нашого народу, невичерпна криниця українського фольклору. Вчитель має постійно черпати з неї духовність, розмаїття рідної мови, культуру й традиції.

2.2 Український фольклор як засіб виховання

У попередні десятиліття у вихованні часто домінували однобічність, поверховість, втрачався комплексний підхід до формування цілісної особистості, зокрема засобами українського фольклору. Педагогів спрямовували розглядати фольклор в основному лише як одне з джерел пізнання соціальної боротьби народу в минулому і як один із видів мистецтва, хоч перше явно переважало останнє. Насправді ж фольклор є, крім згаданого, невичерпним джерелом пізнання історії рідного народу, скарбницею його духовності, національного характеру і світогляду, важливим засобом народної педагогіки, комплексного впливу на підростаючі покоління.

У фольклорних творах відображені всі етапи формування у підростаючих поколінь нашого народу національної свідомості і самосвідомості, патріотизму, глибоких гуманних якостей. Національні ідеї та цінності розвивалися віками і у високохудожній формі фіксувалися в численних жанрах і засобах усної народної творчості.

У поєднанні з етнографічними, календарно-обрядовими традиціями, звичаями фольклорні твори відображають самобутню систему духовності і практично-дійового досвіду народного життя. У казках, піснях, думах, баладах, прислів'ях, приказках та інших жанрах фольклору художньо відображені зразки, еталони національних духовних цінностей, самобутність української психології, які майже неможливо піддати математичним вимірам, статистичній обробці.

Для кожної дитини фольклор рідного народу - це висока і єдина школа національного світосприймання, яка починається з колисковими у перші місяці її життя і згодом сприяє усвідомленню нею себе як представника своєї нації. Це специфічна духовна школа, засоби впливу якої на емоції, почуття, розум дитини є незамінними. Фольклорні образи, ідеї, символи, відображені в них моральні згустки відіграють величезну роль у пробудженні і розвитку національної свідомості і самосвідомості [9, 78].

У жанрах фольклору, в усій розмаїтості його змісту відображено українську ментальність, багатогранний і самобутній внутрішній світ українців. У фольклорних творах ми глибше пізнаємо самі себе, свою національну психологію. Кожна національне свідома людина, досягнувши зрілого віку і усвідомивши основні закони формування особистості, підростаючих поколінь, із вдячністю долі згадує своє дитинство і відчуває себе щасливою від того, що завдяки фольклору вона пройнялася національним духом, стала вірною донькою чи сином рідного народу. Фольклорні твори рясніють крилатими виразами, мудрими порадами, доречними жартами, довірливою усмішкою, створюючи в дітей психологічний комфорт, оптимістичний настрій, радість пізнання, енергію життєутвердження.

Кожному педагогу варто брати до уваги, що численні фольклорні жанри розвиваються не самі по собі, ізольовано один від одного, а в тісному взаємозв'язку і взаємовпливі. Вся сукупність жанрів фольклору становить усну народну творчість, яка відтворює систему національної духовності, свідомість і самосвідомість народу. Тому у вихованні не можна використовувати лише по 2-3 жанри фольклору і по стільки ж творів кожного жанру, як це ще має місце в багатьох школах. У такому разі не можна очікувати значного виховного впливу фольклорних творів на учнів. В умовах незалежної України у родинному і шкільному вихованні фольклор має пізнаватися кожною дитиною як багатожанрова і цілісна система. Тільки тоді буде забезпечуватися повноцінне використання потужного виховного потенціалу фольклору. Діти любитимуть фольклор як творчий спадок предків, як високе національне мистецтво, як скарбницю рідної духовності. У них поступово формуватимуться уміння застосовувати ідеї, засоби фольклорних творів у життєвих ситуаціях, готовність і здатність складати нові твори у стилі відомих їм фольклорних творів.

Український фольклор має чітко виражені дві великі групи творів. Першу групу творів становить календарний фольклор, який пов'язується з датами, віхами народного календаря, його обрядами, традиціями. До цієї групи фольклорних творів дослідники відносять колядки і щедрівки, веснянки, русальні, купальські і петрівочні пісні, обжинкові і зажинкові пісні, пастуші ладанки та інші [11, 34].

Другу групу фольклорних творів становить позакалендарна творчість народу. Сюди відноситься родинно-обрядова і необрядова поезія. Перша з них пов'язана з колом людського життя від народження до смерті. До необрядової народної творчості належать казки, легенди, перекази, думи, історичні та ліричні пісні, балади, анекдоти тощо. До другої групи також входять малі фольклорні жанри: прислів'я, приказки, замовляння, небилиці, ситуативні пісні та вірші, прози-валки, скоромовки, різні звуконаслідування.

Лише в останні роки незалежності України діти і дорослі відчули всю красу, ідейно-емоційне, морально-духовне багатство колядок, щедрівок і віншувань. У них народ зичить усім добрим людям насамперед міцного здоров'я, всіляких гараздів, успіхів у господарстві, трудовій діяльності. У цих фольклорних жанрах звеличується пан господар-трудівник, хлібороб, мудрий володар становища, оспівується злагода в сім'ї, утверджується добро, щастя.

Колядки і щедрівки викликають у дітей радість, бадьорість, формують оптимістичне світосприймання. У них виникає бажання втілювати в життя те, про що вони співають, коли зичать добрим вдачею працьовитим людям. Співаючи чи слухаючи колядки і щедрівки, діти уявляють себе в майбутньому добрими господарями, у яких подвір'я чисте, заметене, хата гарна, по-народному затишно і естетично прибрана світлиця. І, головне, в сім'ї панують взаємна любов і взаємоповага між її всіма членами, чемні стосунки, лад і злагода.

Під впливом різдвяних пісень, колядок і щедрівок люди стають добрішими, справедливішими, милосерднішими, красивішими. Учні переконуються в тому, що колядки і щедрівки постійно збагачують людей глибокими душевними, духовними якостями.

Яскравими і високохудожніми зразками фольклорних жанрів весняно-літнього циклу є веснянки, гаївки, пастуші ладанки, русальські пісні та ін. Науковці доводять, що переважна більшість їх творилася нашим народом ще в дохристиянські часи.

Важливою складовою українського фольклору є родинно-обрядова поезія. В ній народ уславлює кохання, яке веде до історичної місії кожної людини - створення сім'ї, продовження роду. У піснях оспівується велична в житті подія - народження дитини. Вона з любов'ю називається у фольклорних творах «ангелятко», «народженятко» та ін. Новонароджена дитина відразу стає в центрі родинного життя. Батьки, бабуся і дідусь співають дитині колискові пісні. За народною традицією, щороку відзначають день народження дитини як найбільше сімейне свято, на якому лунають задушевні пісні [12, 87].

Дослідники зазначають, що найчисленнішим у фольклорі жанром є весільні пісні. В українців весілля - це величне високоестетичне дійство. Це народна опера, в якій оспівується кожен крок, кожна дія молодих, батьків та інших учасників цього великого сімейного і громадського торжества. Весільні пісні становлять «епопею селянського життя» (І. Франко).

До героїчного фольклору належать прославлені на весь світ українські думи, історичні пісні, легенди, перекази, оповідання про військові події, походи наших пращурів, боротьбу з чужоземними загарбниками. До героїчного епосу треба відносити всі жанри фольклору, в яких відображені не лише перемоги, а й поразки, невдачі в боротьбі з ворогами. Це часто сумні і тужливі, тривожні твори, в яких виливається біль за втраченою свободою, покинутим рідним краєм.

У козацьких піснях реалістична конкретність переплітається з емоційною наснаженістю, символічно-метафоричною образністю. Герой пісень - запорожець, козак (козаченько), лицар українського духу і чину. Це улюблений народний герой, який долає усі життєві перешкоди, захищає рідну землю від загарбників, перемагає ворога і виганяє його за межі України. Козак - найвищий ідеал оборонця Вітчизни, якому притаманні, як правило, лицарська мораль, духовність.

Для сучасної молоді є повчальними драматичні колізії між чоловіком і жінкою, невісткою і свекрухою, братом і сестрою, батьками і дітьми, братовою і зовицею, мачухою і сиротами, як це має місце і в сучасному родинному житті. Народяться випадки жорстоких дій, вчинків окремих людей - отруєння, утеплення, убивство, егоїстичні і підступні знущання над особистістю. Тут відображаються гостра емоційна реакція, внутрішній протест проти злочинів, висловлюється уболівання за людей, які стали жертвами, утверджується милосердя до слабих і незахищених, потерпілих і стражденних.

До необрядової народної творчості, позакалендарного фольклору належать численні дитячі пісні (ігрові, колискові, хороводні та ін.), лічилки, скоромовки, заклички тощо.

Особливо важливий статус у фольклорі займають колискові пісні. Вони пробуджують у дитини численні емоції, формують почуття, уяву, національне світовідчування і мислення. Колискові пісні вперше вчать дитину розуміти смисл слів як певного об'єднання звуків. Колискові пісні - могутній засіб пробудження і формування національної психології, патріотизму і гуманізму. Завдяки колисковим пісням доброта, весь душевний світ матері «переливається» в дитину. Не чуючи в найбільш ранньому віці колискових пісень, дитина втрачає в своєму емоційному, розумовому і моральному розвитку. Колискові пісні мають знати і вміти співати мати і батько, бабуся і дідусь.

Необхідно домогтися переконаності учнів у тому, що фольклорні жанри передають національний спосіб мислення, сприймання дійсності. Про це яскраво свідчать, наприклад, українські загадки, їм часто властива точність вираження думки. Загадки відображають кмітливість і дотепність народного мислення, незвичайні повороти думки. Коли діти систематично, упродовж тривалого часу відгадують загадки про рослин і тварин, життя людей, природні явища, вони глибше пізнають скарбницю народної мудрості.

В українській системі виховання чільне місце відводиться відгадуванню загадок, що є одним із критеріїв розвитку дітей. Загадки розвивають інтуїцію, передбачливість, кмітливість та інші якості особистості.

2.3 Використання українських традицій в родинній педагогіці

народний педагогіка традиція виховання

Традиції, звичаї і обряди - це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їх філософський, моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово розширюючи і зміцнюючи зв'язок з рідним народом, нацією [7, 54].

Виходячи з принципів народної педагогіки, сім'я несе відповідальність за виховання дітей, підготовку їх до самостійного життя і праці. Якщо молода людина є ледачою, односельчани засуджують не тільки її, але й однаковою мірою батьків. У народі ж говорять: «Та дитина лінива, яку мати не вчила». Того ж, хто працює швидко, добре і продуктивно, завжди ставлять за приклад. Тоді відгукуються з великою повагою і про сім'ю, яка виховала справжнього трудівника. Адже громадська думка - дуже важливий фактор виховання.

Батьківська, родинна педагогіка є серцевиною народної практики. Це перевірений віками досвід національного виховання дітей в родинному середовищі, в колі найближчих по крові і духу людей. Родинне виховання є могутнім джерелом народного світогляду, національного духу, вищої моральності, трудового гарту, громадянського змужніння. Родина - це природний осередок найглибших людських почуттів: тут народжуються і поглиблюються любов до Матері і Батька, Бабусі і Дідуся, Роду і Народу, формується шанобливе ставлення до рідної мови, історії, культури. Згідно з народними поглядами, дитина найглибше засвоює основи моралі серцем і душею, відтак народ прагне, насамперед, пробуджувати і розвивати в ній почуття доброти, чуйності, совісті, правдивості і любові до всього живого. У народі все відбувається природно, просто: з перших годин народження до дитини ставляться батьки, родичі, всі, хто її оточує, ласкаво й ніжно, задушевно й чуйно, і в дитячому серці зароджуються, вкорінюються відповідні моральні почуття.

Найкращі умови для розвитку особистості створюються в процесі поєднання родинних загальнонаціональних регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються, насамперед, батьками, силою громадської думки. Активне прилучення дітей до народних традицій та звичаїв, ритуалів та урочистостей (трудових, моральних, естетичних і т.п.) - могутній фактор впливу на особистість [13, 19].

Усний підручник життя, яким є народна педагогіка, наголошує на тому, що найпершою умовою успішного виховання дітей є міцна, дружна, трудова сім'я, в якій панують злагода і повага між батьками, взаєморозуміння з дітьми («Міцна сім'я - горе плаче», «Де згода існує, там щастя панує», «Де згода, там і вигода»). Така зворушлива атмосфера має місце тоді, коли сім'я справді чудова, тобто, коли вона утримується на власні кошти, зароблені дорослими, а діти всіляко допомагають батькам. Важливо, щоб підростаюче покоління мало постійні обов'язки, спільно з батьками виконувало громадські роботи, залучалося до ведення сімейного бюджету. Всі ці реалії виховують у дітей почуття взаємоповаги і відповідальності, розвивають працьовитість. Для багатьох поколінь молоді класичний приклад всепереможної спільної праці - загальновідома казка «Ріпка».

Мудрість народу підносить роль батька, матері, як творців життя. Духовний світ батьків, їхній авторитет, особистий приклад є життєдайним джерелом, з якого діти починають сприймати моральні цінності, неперехідні багатства свого народу, людства («Не ті батьки, що на світ привели, а ті, що в люди вивели», «У добрих батьків - добрі діти»).

Неодмінною умовою кожної сім'ї має стати глибока любов, повага до жінки. Виявляється вона по-різному: рівноправність у розв'язанні родинних справ, у догляді й вихованні дітей, веденні хатнього господарства («Жінка чоловікові подруга, а не прислуга», «Жінка для совіту, теща для привіту, а матінка рідна лучче всякого цвіту»). Спільна господарська діяльність членів сім'ї розкріпачує жінку, надає їй можливість нарівні з чоловіком брати участь у виробничій і громадській діяльності, підвищувати свій інтелект, всебічно розвивати свою моральну і фізичну красу.

Слушними є висновки народної педагогіки стосовно дотримання батьками і старшими членами сім'ї єдиних вимог для дітей. Ця важлива умова виховання діє тоді, коли дорослі одностайні у ставленні до дітей, розвитку їхніх інтересів і потреб у заохоченнях і покараннях. («Коли батько каже «так», а мати «сяк», росте дитина, як будяк», «Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить», «Де багато няньок, там дитя каліка»).

Ефективність сімейного виховання значною мірою зумовлюється своєчасним і цілеспрямованим залученням дітей до засвоєння моральної культури свого народу. Народна мудрість твердить, що пускати справу на самоплив, сподіваючись, що діти підростуть і все зрозуміють - показник невігласності («Коли дитину не навчиш у пелюшках, то не навчиш у подушках», «Вчи дитину не тоді, коли вона лежить упродовж лави, а тоді, коли впоперек», «Нагинай дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі»).

Сім'я - головний осередок виховання дитини, і цю орієнтацію конче потрібно відроджувати у свідомості кожного батька та матері. Успіх сімейного виховання залежить від того, наскільки щирі й чесні у своїй любові до дітей самі батьки.

Дуже важливою народною традицією є відзначення дат родинного календаря, який включає найзначніші віхи життя родини, кожного її члена. Привертає увагу те, що саме сімейно-родинному вихованню народна мудрість надає пріоритетного значення. Наслідуючи традиції родоводу, в сім'ях відзначають у щиросердій атмосфері дні народження, ювілеї та інші знаменні події як всієї родини, так і окремих її членів - матері та батька, бабусі та дідуся, синів та дочок, онуків.

Український народ протягом своєї багатовікової історії створив чимало чудових обрядових пісень, прислів'їв, приповідок, казок, інших фольклорних жанрів, які успішно використовувалися для підготовки молоді до життя. Підвищенню ефективності виховного впливу народної педагогіки сприяють: демократична суть традиційних народних обрядів, свят, їх гуманізм, життєрадісність, висока поетичність; узагальнення здобутків культури минулого [ 43, 67].

ВИСНОВКИ

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної методики виховання - використання національних традицій і культури у вихованні школярів. Вивчення та аналіз низки літературних джерел, спостереження за практикою в школі дали змогу зробити такі висновки і узагальнення:

1. Народна педагогіка - це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки. Народна педагогіка сьогодні виступає об'єктом багатьох наукових досліджень, і в той самий час вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

2. Психолого-педагогічний аналіз українських традицій та обрядовості показує, що в його різноманітних творах відображені всі етапи формування у підростаючих поколінь нашого народу історичної пам'яті, національної свідомості і самосвідомості, патріотизму, глибоких гуманних якостей. Фольклор є однією з найважливіших скарбівень національних і загальнолюдських цінностей, ідей, які розвивалися віками і в високохудожній формі фіксувалися у численних жанрах і засобах усної народної творчості.

3. Систематичне вивчення українських народних традицій та обрядовості - це проходження кожним вихованцем специфічної духовної школи, засоби впливу якої на емоції, почуття, розум дитини є високоефективними і незамінними. Фольклорні образи, ідеї, символи відіграють величезну роль у пробудженні і розвитку національної свідомості і самосвідомості учнів. Фольклор сприяє формуванню у школярів історичної відповідальності за долю народу, рідної землі, розвитку комунікативних, практично-дійових і творчих здібностей, умінь.

4. Зважаючи на величезне пізнавальне і виховне значення фольклору як одного з найважливіших компонентів рідної культури, необхідно постійно підвищувати його статус у вихованні підростаючих поколінь. Фольклорне виховання треба розглядати як високоефективний і нічим не замінний напрям багатогранного виховання в кожній сім'ї та школі.

5. У вихованні не можна використовувати лише по 2 - З жанри фольклору і по стільки ж творів кожного з них, як це ще має місце сьогодні в школах. В умовах незалежної України у родинному і шкільному вихованні, українські традиції повинна знати кожна дитина як багатогранну систему, яка значною мірою сприяє формуванню цілісної особистості.

6. Вся різноманітна робота школи з питань реалізації традицій фольклорного виховання має спрямовуватися на усвідомлення учнями того, що в центрі змісту всього жанрового розмаїття фольклору - українська людина з глибоким внутрішнім світом. Фольклорними засобами педагоги формують в учнів, їхній уяві узагальнений образ співвітчизника, який у відведений йому долею історичний період орав землю, сіяв зерно, вирощував хліб, кохав свою обраницю і будував сім'ю, виховував дітей, захищав рідну землю від ворогів, загартовував свій характер і світогляд, творив рідну культуру, духовність і любовно передавав їх, як найдорожчу естафету, наступним поколінням.

7. Великий виховний вплив на учнів мають вікторини, ранки і вечори на фольклорні теми, конкурси на краще знання окремих жанрів, змісту фольклорних творів на певну тематику. Учні мають глибоко вивчати календарну і позакалендарну народну творчість, широко застосовувати такі знання в різних сферах діяльності. Необхідно пробуджувати в учнів інтерес до дослідницької діяльності, пов'язаної з записами нових фольклорних творів рідної місцевості, певного регіону України. Необхідно створювати науково дослідні експедиції, пошукові загони, групи, етнографічні і мистецькі осередки з метою систематичного дослідження учнями важливих і цікавих проблем фольклористики. Педагоги формують в учнів потреби, готовність і вміння складати нові власні твори в дусі національного фольклору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Васильківський М. Завдання, програма й методика курсу українознавства в плані українізації // Шлях освіти.- 1926.-№ 10. - С. 27-50.

2. Винниченко В. Відродження нації. - Ч. І-III. - К., 1992.

3. Вишневський О.І. Сучасне українське виховання: Педагогічні нариси. Львів, 1996.

4. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасного українського виховання. - Львів, 2000. - 234 с.

5. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. Ч. І-II. - К., 1991.

6. Губ'як В. Виховання учнів на засадах народної творчості і фольклору // Початкова школа. - 1999. - № 4. - С. 9 - 11.

7. Дейч О. Народна творчість у вихованні школярів // Початкова школа. - 2003. - № 4. - С. 19 - 20.

8. Ігнатенко П., Руденко Ю. Народознавство в школі. - К.: Знання, 1990. Серія педагогічна. -№ 13.

9. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання. К., 1997.