Історичне краєзнавство в системі історичної освіти загальноосвітніх навчальних закладів Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичне краєзнавство в системі історичної освіти загальноосвітніх навчальних закладів Україні

Зміст

Вступ

Розділ І. Місце історичного краєзнавства у вітчизняному законодавстві про освіту

Розділ ІІ. Роль історичного краєзнавства в системі шкільної історичної освіти

1. Дидактичні функції історичного краєзнавства

2. Виховні функції історичного краєзнавства

Розділ ІІІ. Система методичної роботи з історичного краєзнавства

Висновки

Список використаної літератури

Додаток №1

Додаток №2

Вступ

Актуальність: На сучасному етапі розвитку освітніх процесів відбувається пошук нових парадигм освіти та оптимальних моделей її структури та змісту. Особливо це є актуальним для шкільної історичної освіти, на яку покладаються основні надії щодо подолання кризи в історичній свідомості суспільства в період нестабільності. Сьогодні вчені та вчителі активно працюють над проблемою модернізації викладання історії, не порушуючи балансу між модерними освітніми тенденціями та споконвічними навчально-виховними традиціями.

Останнім часом науковцями, авторами навчальних програм, вчителями значна увага приділяється визначенню оптимального співвідношення вивчення вітчизняної історії та історії рідного краю. Через знання та розуміння подій місцевої історії учень повинен прийти до усвідомлення минулого, його зв'язку з сучасністю та розуміння загальноісторичних процесів у цілому. Тому для вирішення означених завдань важливо розглянути попередній досвід та сучасний стан формування краєзнавчої складової курсу вітчизняної історії в системі шкільної історичної освіти України.

Мета: комплексне дослідження місця та ролі історичного краєзнавства в системі історичної освіти загальноосвітніх навчальних закладів України.

Дана мета визначає наступні завдання:

- Дослідити місце історичного краєзнавства у вітчизняному законодавстві про освіту.

- Показати роль історичного краєзнавства в системі шкільної історичної освіти.

- Визначити методи організації навчання історичного краєзнавства в загальноосвітній школі.

- Застосувати методи роботи з краєзнавчим матеріалом в методичній розробці уроку з історії рідного краю.

Предмет дослідження: методи організації навчання та роль історичного краєзнавства як елемента системи історичної освіти школярів.

Об'єкт дослідження: історичне краєзнавство в контексті сучасної шкільної історичної освіти.

Історіографія: Розкриття ролі і місця краєзнавства в системі освіти, конкретизація його змісту, функцій, форм і методів краєзнавчої роботи знайшли відображення у ґрунтовних дослідженнях багатьох відомих учених - краєзнавців (І. Безкоравайний, О. Діброва, Ф. Заставний, М. Костриця, М. Крачило, О. Савченко, В. Серебрій, І. Соколова, П. Тронько).

Нинішній період «краєзнавчого ренесансу», активізований розробками Я. Жупанського, М. Костриці, М. Крачила, В. Круля, В.Обозного, П. Тронька, О. Шаблія, П. Щищенка, має широкі перспективи. Для нього характерне використання на уроках історії краєзнавчого матеріалу, посилення краєзнавчої роботи й вивчення суспільствознавчих наук на основі реалізації краєзнавчого принципу, поєднання глибоких національних традицій гуманітарної освіти з орієнтацією на загальнолюдські гуманістичні цінності та стандарти. Свідченням цього є впровадження курсу історії рідного краю в школах усіх областей країни та створення навчальних посібників і хрестоматій з цього предмету.

Розвиток історичного краєзнавства ставить підвищені вимоги до науково-методичного забезпечення. Багато аспектів шкільного історичного краєзнавства висвітлено у дослідженнях прикарпатських науковців В.Грабовецького, В. Полєка, П.Арсенича, Я. Треф'яка, С. Пушика, які зробили вагомий внесок у розвиток національного краєзнавства.

Структура курсової роботи: Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, другий з яких включає два підрозділи, висновку, списку використаних джерел і літератури та двох додатків. Об'єм роботи - 43 сторінки.

Розділ І.

Місце історичного краєзнавства у вітчизняному законодавстві про освіту

У контексті сучасної соціокультурної ситуації пріоритетними стали історія та інші суспільствознавчі дисципліни, покликані допомогти молоді стати компетентними, активними, відповідальними громадянами нашої держави [20, С. 109].

Методологічна переорієнтація сучасної школи на особистість, спрямованість освіти на найповнішу реалізацію інтелектуального, духовного і творчого потенціалу молодої людини обумовлюють необхідність подальшої розробки концептуальних підходів до змісту шкільної історичної освіти загалом, курсу історії України зокрема. Включення краєзнавчого компоненту у зміст шкільного курсу історії визначається важливим напрямком у розвитку змісту шкільного курсу з вітчизняної історії. На думку доктора історичних наук, професора В.А. Потульницького, це дає можливість повніше уявити історичне минуле нашої Вітчизни, а в рамках всесвітньої історії акцентувати увагу на тих цивілізаціях, з якими була пов'язана раніше і пов'язана нині доля України [29].

Сьогодні, коли краєзнавство високо цінується і підтримується державою, оскільки складає духовне підґрунтя державотворчих процесів у незалежній Україні, сприяє національно-культурному відродженню, формуванню національного світогляду й патріотизму, його організація в школі не просто бажана справа. Вона необхідна і витікає з нормативних вимог до організації освітньо-виховного процесу, безперервної історичної освіти в Україні.

Сьогодні в системі загальноосвітньої школи України краєзнавчі знання формуються у процесі вивчення як окремих курсів з історії краю, так і навчального предмету історії, змістове наповнення якого щодо краєзнавчого матеріалу досить різноманітне, зумовлене специфікою історичного розвитку певного краю, його конкретно-історичними особливостями.

У «Національній доктрині розвитку освіти України», затвердженій 17 квітня 2002 р. Указом Президента за № 347/2002, у розділі «Національний характер освіти і національного виховання» проголошено курс на побудову освіти «на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях, духовності», ставиться завдання забезпечити «виховання свідомого громадянина, патріота» [25, С. 4]. А все це найефективніше реалізується шляхом звернення до минулого, звичаїв, обрядів, традицій свого села, міста, рідного краю. Концепція безперервної історичної освіти в Україні передбачає: «Діти повинні знати не тільки історію свого народу, але й історичне минуле населення, яке живе поруч - у конкретному місті або селі, у даному історичному регіоні. Тому краєзнавство та регіональна історія стануть не доповненням, а складовою частиною вітчизняної історії» [15].

За програмами загальноосвітніх шкіл з історії України періоду незалежності (1992 р., 1996 р., 1998 р., 2001 р., 2004 р.) [34; 33; 31; 32; 10] відводяться окремі уроки для вивчення історії рідного краю за хронологічними періодами. Тобто, у сучасних шкільних курсах вітчизняної історії історія краю представлена, за визначенням завідувача лабораторії історичної освіти АПН України О. Пометун, так званими «кишеньками», які розташовані наприкінці розділів і називаються «Наш край» [30, С. 2].

Навколо такого традиційного з радянських часів структурування курсу вітчизняної історії сьогодні точаться гострі дискусії. Проблема полягає у визначенні ролі, місця, змістового наповнення історії рідного краю у системі історичної освіти. Так, під час засідання «круглого столу» з проблем формування змісту шкільної історичної освіти, що проходило в Інституті педагогіки АПН України у листопаді 2002 р., доктор педагогічних наук, професор О. Пометун зазначила, що, згадана вище схема вивчення історії краю «не є місцева історія, це - краєзнавство, яке вчителі розглядають здебільшого як можливість проілюструвати загальні тенденції на історичному матеріалі» [30, С. 2]. На думку науковця, виховний, розвивальний та інтелектуальний потенціал локальної історії (історії краю - прим. автора) до навчального процесу не залучено. У зв'язку з цим, вважає О. Пометун, важливо взяти на озброєння досвід інших країн, де учні починають вивчати історію саме з локальної історії, наступним етапом опанування історичних знань є регіональна історія і лише після цього відбувається вихід на загальнодержавну історію.

У свою чергу доктор історичних наук, професор Ю. Мицик не підтримуючи думку про регіоналізацію історії, висловився за викладання історії рідного краю як додатку до основного курсу історії України за регіональними програмами та навчальними посібниками з інформацією краєзнавчого змісту [30, С. 3].

Слід зазначити, що такі додаткові курси почали впроваджуватись у навчальний процес ще з початку 1990-х рр. у різних регіонах України, а в практиці сучасної школи вони є структурним компонентом варіативної частини навчального плану загальноосвітніх закладів. Наприклад, це курс «Історія краю» (м. Івано-Франківськ, 1994 р.), «Історія рідного краю (Запорізька область) 7 клас» (2001 р.), «Історія Полтавщини» (2004 р.), «Історія рідного краю» (7 - 11 класи)» (Глухівський р-н, Сумської області, 2006 р.) та багато інших [62].

На державному рівні вироблено низку системних заходів щодо розвитку історичного краєзнавства. У 2001 р. було видано Указ Президента України № 35(35/2001) «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні». Положення цього документа націлюють державні структури, громадські організації та об'єднання на активне використання краєзнавчого руху у вихованні патріотизму до рідної землі, любові до Батьківщини. Він одночасно вимагає вжиття необхідних заходів щодо підтримки краєзнавчого руху, вирішення організаційних, матеріальних, фінансових проблем у його розгортанні [53].

На виконання Указу Президента урядом була затверджена «Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року» (Постанова КМУ від 10.06.2002 р. № 389). Метою Програми є активізація наукової діяльності, спрямованої на розвиток краєзнавства, залучення широкої громадськості до національної, культурної спадщини, здійснення науково-організаційних і видавничих заходів. Координація краєзнавчої роботи була покладена на Національну академію наук. З метою координації наукових досліджень Президія НАН України. створила міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнавства. Відповідні програми місцевого значення були затверджені на обласних та районних рівнях.

Відповідні міністерства, зокрема Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, Міністерство культури та туризм та інші органи влади здійснюють реалізацію ряду заходів відповідно до забезпечення виконання Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року. Зокрема, Міністерством освіти і науки України, молоді та спорту і Академією педагогічних наук проводиться робота з розробки основ науково-методичного забезпечення викладання краєзнавства у вузах, професійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладів. Відбувається відкриття кафедр краєзнавства у вузах, здійснюється підготовка програм та навчальних посібників з курсу «Краєзнавство», «Історичне краєзнавство».

Для забезпечення історико-краєзнавчої роботи у Міністерстві освіти і науки була створена Всеукраїнська координаційно-методична рада з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій (Затверджена Наказом Міністерства № 379 від 11.05.2004 р.) головними завданнями якої є реалізація державної політики в галузі освіти засобами туризму, краєзнавства й екскурсій, організації науково-методичного, програмного та інформаційного забезпечення навчальних закладів з туристсько-краєзнавчого напряму позашкільної освіти. Під керівництвом цієї ради розроблені програма і методичні рекомендації проведення факультативних занять з краєзнавства у школах, що включають в себе різноманітні форми і методи навчання. Серед них визначальними є: методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об`єктів; екскурсії до краєзнавчого музею; практикуми в місцевому архіві; тематичні походи та експедиції; конференції з історії краю; організація книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю. В процесі виконання цієї роботи з учнями проводяться факультативні заняття на тему: «Історія села (міста) - історія нашої Батьківщини», «Роль і місце вивчення історії села(міста) в нашому житті», «Історія села (міста) в народних піснях, переказах, легендах, віршах, оповіданнях». На жаль факультативні краєзнавчі заняття проводяться не у всіх школах, тому дуже бажано було б вивчення краєзнавства здійснювати не факультативно, а відповідним наказом міністерства закріпити це як основний курс середньої школи [62].

Для реалізації завдань розвитку історичного краєзнавства, інтеграції відповідного напряму у політику ідентичності, виявляється за доцільне включення історичного краєзнавства до загальнонаціональних програм культурної політики. Серед останніх відповідних Указів Президента України слід назвати Указ № 6/ 2009 від 12.01.2009 р. «Про деякі невідкладні заходи щодо підтримки культури і духовності в Україні», в якому наголошується на необхідності підтримки регіональних культурних ініціатив, про відзначення ювілеїв, важливих пам'ятних дат. Відзначення ювілеїв видатних діячів українського народу пов'язане з поглибленим вивченням і популяризацією історії тих регіонів України, де народилися чи проживали відомі українці.

На підтримку розвитку історичного та географічного краєзнавства Кабінетом міністрів України була затверджена Міжгалузева програму «Пізнай свою країну» на 2007-2012 рр. (Наказ № 49/765/3027/308 від 27.08.2007 р.), фінансування заходів якої передбачається у межах бюджетних призначень, передбачених центральними органами виконавчої влади. Серед основних завдань програми були виділені: залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, географічних, етнографічних, історичних об'єктів і явищ соціального життя, проведення краєзнавчих наукових досліджень.

Значну кількість заходів історико-краєзнавчого спрямування проводить Український державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України. При сприянні Центру був створений Рух за збереження і примноження звичаїв, традицій і обрядів українського народу «Моя земля - земля моїх батьків», Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України». 104 центри туризму і краєзнавства учнівської молоді України спрямовують цю роботу в регіонах, а саме, залучають дітей та юнацтво до вивчення історичної, культурної та природної спадщини.

Крім того Міністерством освіти і науки проводиться значна робота з ознайомлення учнів та студентів з визначними історичними місцями України, що сприяє формування історичної пам'яті молоді. Відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України № 286 від 06.04.2007 р. була розроблена програма проведення комплексних навчально-тематичних екскурсій з учнівською та студентською молоддю «Моя країна - Україна» (з відвідуванням визначних краєзнавчих та історичних об'єктів).

Значну роботу з вивчення і пропагуванню історії рідного краю здійснюють краєзнавчі та історичні музеї. Сьогодні в Україні нараховується 223 краєзнавчі музеї та 82 історичні музеї. Музеї здійснюють активну виставкову діяльність, представляючи численні пам'ятки з історії даного краю, проводять археологічні експедиційно-пошукові роботи по території даного регіону.

Внесок у дослідження та розвиток історичного краєзнавства також вносять бібліотеки, що представляють значну кількість краєзнавчої літератури. Досить позитивно слід відзначити те, що частина бібліотек представляють краєзнавчі матеріали в Інтернеті. Серед основних краєзнавчих ресурсів, представлених на бібліотечних сайтах України, слід назвати: електронні краєзнавчі каталоги; путівники, довідники, тексти з історії краю; матеріали наукових і науково-практичних конференцій з історико-краєзнавчої тематики; посилання на інформацію про край в Інтернеті.

Значний вклад у розвиток історичного краєзнавства також вносять громадські організації, зокрема Національна спілка краєзнавців України, Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, Український фонд культури, фонд ім. О. Гончара та інші. Особливо слід відмітити Національну спілку краєзнавців України. Саме з їх ініціативи і за безпосередньою участю разом з Міністерством культури і мистецтв було розроблено і підготовлено до затвердження проект Програми розвитку краєзнавства на 2000-2010 роки.

Заявлена в новій програмі для 11-річної загальноосвітньої школи ідея вдосконалення історичного краєзнавства, як складової змісту історії України, вимагає нових підходів щодо її реалізації. У пояснювальній записці програми з історії вказано: «Вперше більшу увагу приділено регіональній та місцевій історії (історії краю), що дає можливість виховувати патріотичні та державницькі почуття та якості школярів, посилює інтерес до історичної інформації. В темах «історія краю» передбачений насамперед розгляд історичного матеріалу місцевості, де розташована школа: міста, селища, села, району. Зміст відповідних тем передбачає як вивчення конкретних подій, явищ, історичних постатей краю, так і порівняння їх із подіями та явищами, що відбувались на території країни в цілому. Такі теми потребують широкого залучення учнів до самостійної пізнавальної діяльності, зокрема з елементами досліджень» [10, С. 4]. На історичне краєзнавство в 11-річній школі передбачено: 5 клас - 4 год. (Тема 4. Наш край в ХІХ - ХХ ст.); 7 клас - години не передбачені; 8 клас - години не передбачені; 9 клас - 8 годин разом із підсумковим оцінюванням (Тема 4. Наш край наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.; Тема 8. Наш край у другій половині ХІХ ст.); 10 клас - 4 год. разом із узагальненням (Тема 5. Історія рідного краю у 1900 - 1920-і рр.); 11 клас - 4 год. разом із узагальненням (Тема 6. Наш край у 1921 - на початку 50-х рр.; Тема 7. Наш край у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст.). Сумарна кількість годин на 7 років навчання - 26. Це приблизно складає 8% від всього навчального часу, виділеного на історії України. В порівнянні з редакцією програми 2001 р., де сумарна кількість годин - 15 (5 - 11 класи), ці зміни дорівнюють 3% навчального часу [23].

Краєзнавство посіло належне місце в системі освіти, зокрема, впровадженні навчальних програм з історичного краєзнавства для вузів і шкіл. Водночас ліквідація політичної цензури в книговидавництві, можливість створювати альтернативну навчальну літературу, розвиток процесу конкурентоспроможності у підготовці та виданні підручників для освіти позитивно позначилися на праці авторів над різного роду методичними посібниками. Варто зазначити, що за роки незалежності України з історичного краєзнавства видана така кількість підручників і навчальних посібників, яка значно перевершила масу аналогічної літератури за весь попередній період розвитку освіти (1917-1990 рр.) [3].

На порозі ХХІ сторіччя зроблені спроби підготувати узагальнюючі підручники з історичного краєзнавства України. Так, Я. Серкіз видав у Львові підручник “Історичне краєзнавство” (1995 р.), О. Демиденко, О. Іонова, В. Кузнєцова -- у Харкові посібник «Основи краєзнавства» (1999 р.), Я. Треф'як -- у Івано-Франковську посібник «Методика краєзнавчої роботи в національній школі» (2000 р.) тощо [14].

Активізація авторських колективів щодо розробки курсів з історії рідного краю здебільшого була пов'язана з дефіцитом часу на уроках вітчизняної історії для розкриття місцевої. У зв'язку з цим нагальною потребою сьогодення стало обґрунтування, підготовка і включення відомостей з історії краю в школах усіх областей, як невід'ємної складової історії країни. Крім упровадження додаткових курсів з історії краю, вирішення даного питання може відбуватися шляхом використання краєзнавчих матеріалів на уроках нормативного курсу історії України, шляхом розробки відповідних додатків з місцевої історії та історії області до базового підручника з історії України та шляхом введення у навчальний процес інтегрованих краєзнавчих курсів [61].

Розділ ІІ

Роль історичного краєзнавства в системі шкільної історичної освіти

1. Дидактичні функції історичного краєзнавства

Останнім часом неухильно зростає роль краєзнавства в навчальній і позаурочній роботі. Конкретні знання про свій край повинні увійти до складу обов'язкових базисних знань з історії Батьківщини, а у ряді випадків - з історії ближнього і далекого зарубіжжя. Це відповідає вимогам державного стандарту шкільної історичної освіти. Важливою умовою розвитку краєзнавства, в першу чергу історичного, є сучасні соціально-політичні зміни. Коли зміцнюється українська державність, зростає роль «провінції», посилюється інтерес українців, молоді до свого історичного минулого, проблем регіонального розвитку і відродження своєї самобутності [63].

Краєзнавчий матеріал, як важлива складова системи знань з вітчизняної історії, виступає засобом конкретизації загальноісторичних подій і засобом активізації пізнавальної діяльності учнів. Зміст тем, пов'язаних з місцевою історією, дає можливість вчителеві:

- на прикладі історії рідного краю показати основні тенденції економічного, соціального, політичного і культурного розвитку України;

- на основі історичних фактів конкретних подій, явищ, історичних постатей краю розкривати особливості історії рідного краю, специфіку його розвитку й характерні риси;

- здійснювати порівняльний аналіз подій і явищ місцевої історії з подіями та явищами, що відбувалися на території країни в цілому;

- формувати уміння самостійної системно-аналітичної діяльності учнів з різними джерелами інформації;

- розвивати науково-дослідницькі навички учнів;

- впроваджувати різні моделі активного навчання на уроках вітчизняної історії;

- сприяти вихованню патріотичних та державницьких почуттів та якостей школярів, розвитку національної свідомості [59].

Краєзнавчий матеріал дуже результативно може використовуватись на уроках історії України в контексті освітньої, виховної, розвивальної функцій навчання. Розглянемо деякі дидактичні особливості використання місцевого матеріалу.

Включення краєзнавчої складової до систематичного курсу вітчизняної історії значно збагачує уявлення учнів про епоху, створює умови для розуміння і безпосереднього відчуття особливостей життя і побуту населення минулих століть, сприяє осмисленню історичної інформації на основі більш насиченого і конкретного фактичного матеріалу. Тим самим узагальнення, висновки стають більш ґрунтовними, розвивається вміння абстрактно мислити.

Краєзнавчий матеріал у шкільному курсі історії визнається важливим засобом наочності у викладанні. Так, К.Д. Ушинський відзначав, що наочне навчання полягає не в абстрактних уявленнях і словах, а в конкретних образах, що безпосередньо сприймають учні: «дитина мислить формами, кольорами, звуками, відчуттями… Дитяча природа вимагає наочності» [20, С. 61]. Учитель знаходить у свідомості школяра вже готові образи, на які спирається в навчанні. Головне призначення наочного навчання полягає в розвитку спостережливості, мислення і мови учнів, у залученні власного досвіду школярів, самостійних спостережень і роздумів над історичним минулим рідного краю.

Слід зазначити, що місцевий матеріал як засіб наочності у викладанні історії має свої особливості. Коли вчитель на уроці демонструє речові пам'ятки з історії краю, він має справу, як правило, з оригінальними пам'ятками. Такий наочний матеріал емоційно більш насичений, ніж звичайні друковані наочні посібники, перш за все тому, що він оригінальний, «справжній» (учні зазвичай знають, де, коли і ким він знайдений і науково опрацьований). Це можуть бути фрагменти глиняного посуду, кістяні голки, прикраси, монети тощо. Усе це можна уважно роздивитись, потримати в руках, що дає змогу уявити себе в реальних умовах минулого. Наприклад, вивчення теми «Початки людського життя в Україні» (7 клас) учитель може організувати у краєзнавчому музеї, де учні побачать макети поселень, знаряддя праці, прикраси тощо. Усе з розповіддю вчителя дозволяє краще проникнути в епоху, зрозуміти її особливі умови розвитку, уявити масштаби суспільних трансформацій. Такий урок пробуджує інтерес учнів до історії, що значно підвищує якість знань з предмета.

Історико-краєзнавчий матеріал, включений до змісту нормативного курсу, може стати ефективним засобом розвитку самостійності мислення, перевірки усвідомленості та міцності знань в учнів. Розвиток самостійності мислення в учнівської молоді передбачає застосування таких методів роботи, які б активізували їх у процесі навчальних занять. Коли ми включаємо до змісту уроку історії України відомості з місцевої історії чи історичну довідку, чи уривок з документа або художнього тексту, ми тим самим активізуємо увагу учнів, змушуємо їх відійти від звичної схеми викладу матеріалу в підручнику, замислитись над новим фактичним матеріалом й осмислити його відповідно до знань із загальної історії, отриманих ними раніше. Такі прийоми навчальної роботи, як аналіз місцевих історичних документів, аналіз пам'ятників матеріальної культури вимагають від учнів ще більшої мобілізації знань, уміння вільно ними оперувати не за заданою схемою, а залежно від інформаційних можливостей конкретного історичного джерела.

Необхідно відзначити, що відомості з історії краю сприяють не лише поглибленню знань учнів з вітчизняної історії, але й можуть бути одним із засобів перевірки їх ґрунтовності. Роль місцевого історичного матеріалу як засобу закріплення і поглиблення знань із загального курсу історії України особливо рельєфно простежується під час навчальних екскурсій до краєзнавчих музеїв або до історичних пам'ятників. Головна цінність таких екскурсій полягає в тому, що, пробуджуючи інтерес учнів до минулого рідного краю, розкриваючи історію певного пам'ятника, педагог учить своїх вихованців самостійно спостерігати, аналізувати складні явища місцевого життя, робити узагальнення і висновки на основі своїх спостережень.

Особливо слід відзначити високий дидактичний потенціал історико-краєзнавчого матеріалу, зібраного самими учнями. У процесі краєзнавчих досліджень учні вчаться творчо і нестандартно мислити, формувати власну думку, системно вивчати певні питання, можуть виявляти нові факти, аргументи, відомості, уточнити деталі вже відомих явищ і подій. У контексті виховної функції уроків, під час пошуку у школярів формуються почуття гуманності, колективізму, громадянської відповідальності, поваги до історичного минулого. Захопившись пошуком, учень не просто відтворює те, що засвоює, а навпаки, завдяки інтересу до об'єкта пізнання, власній активності він разом з педагогом на основі захоплення творчою діяльністю та багатства вражень розвиває себе. Краєзнавчо-пошукова діяльність є тією межею, де відбувається перехід від виховання до самовиховання, що проявляється в мобілізації суб'єктом внутрішніх резервів, спрямуванні їх на досягнення поставленої мети, а отже, у просуванні у своєму розвитку.

За констатованими даними, для використання на уроках з історії України учні можуть складати порівняльні, статистичні таблиці, графіки подій та явищ, діаграми, карти археологічних знахідок краю, краєзнавчі атласи, альбоми з фотодокументами, щоденники свідків подій, топонімічні словники, інформаційні довідники з відповідної тематики, робити підшивки місцевої преси тощо.

Учні можуть реалізувати свої творчі здібності за такими напрямами:

- створити літопис рідного краю, книгу пам'яті, альманах видатних особистостей регіону чи населеного пункту;

- проводити етнографічні, фольклорні, мистецтвознавчі дослідження;

- проводити генеалогічні пошуки як свого роду, так і родів знаменитих земляків.

Значення краєзнавчої роботи в школі в тому, що вона сприяє всебічному вивченню соціально-історичних умов розвитку рідного краю, дає вчителю можливість вивчити психолого-педагогічні особливості учнів, виявити їхні інтереси; участь у суспільно-корисній роботі, виконання індивідуальних завдань краєзнавчого змісту формує в школярів пізнавальний інтерес до краєзнавчих знань, а через них - і до історії.

Отже, такими є дидактичні підстави включення краєзнавчого історичного матеріалу до нормативного курсу вітчизняної історії в загальноосвітній школі [60].

2. Виховні функції історичного краєзнавства

На сьогодні ідея краєзнавства є поширеною й актуальною у виховному історико-педагогічному полі, оскільки, краєзнавчий матеріал серед засобів виховання всебічно і гармонійно розвинутої особистості посідає одне із вагомих місць. Виховні можливості краєзнавчої складової розкриваються у засвоєнні світосприймання і психології, народної культури і менталітету народу України як одного з кращих досягнень національної і загальнолюдської культури; у розумінні того, що тільки покоління, сформоване на духовних надбаннях предків, зможе утверджувати нову духовність, творити культуру, продовжувати зберігати і розвивати культурно-історичні традиції, забезпечувати тим самим вічність життя свого народу [26, С. 124]. Поряд з тим усебічне вивчення природних, соціально-економічних умов та історичних особливостей рідного краю є одним із найдієвіших засобів формування активної життєвої позиції молоді на ґрунті поліаспектного сприйняття ними змісту національної ідеї, сприяє міцному й усвідомленому засвоєнню основ наук, формуванню світогляду, вихованню високих загальнолюдських гуманістичних якостей, почуття громадянського обов'язку і відповідальності перед суспільством[60].

Місцевий матеріал у процесі вивчення історії України має високу виховну віддачу під час проведення краєзнавчих вечорів і конференцій, вікторин, олімпіад; в організації зустрічей з цікавими людьми; через випуск стінгазет, краєзнавчих альманахів тощо [41, С. 4].

Історичне краєзнавство і конкретні краєзнавчі дослідження дають можливість сприйняти історичний простір і зрозуміти чим він відрізняється від безмежності. «Мала батьківщина» уособлює певну територію, від якої кожна людина починає своє свідоме життя і розширює власний світогляд, у тому числі в плані практичного освоєння простору, від того, де живе і до того простору, який починає розуміти, включаючи поняття села, міста, області, держави, планети Земля, Всесвіту. Знання про свій край є такими, до яких людина часто повертається впродовж свого життя, оцінюючи і порівнюючи інші краї та землі. Докладно про значення краєзнавства говорить у своїх наукових і публіцистичних працях голова Національної спілки краєзнавців України, академік НАН України Петро Тимофійович Тронько, і саме його праці та ідеї складають теоретичну основу українського історичного краєзнавства [47; 48].

Самоідентифікація розпочинається із пізнання себе, свого місця у соціумі й обов`язково локалізується щодо певного місця проживання, території, що неодмінно має екстраполюватися на історію малої батьківщини. «Любов до рідної землі, до малої батьківщини - одне з найсвятіших почуттів, які кожен з нас проносить крізь усе своє життя, - переконливо стверджує П. Тронько. - Витоки патріотизму починаються там, де людина вперше усвідомила себе особистістю, де взяла в руки буквар, де відчула красу і безмежжя рідної природи. На схилі років ми найчастіше згадуємо батьківську хату, битий шлях, яким ходили до школи, незайманий ліс за сільською околицею... Краєзнавство тому й користується такою популярністю і любов`ю в народі, що відгукується на найтонші рухи людської душі. Далеко не кожна наука здатна так органічно поєднати минуле, сучасне і майбутнє...» [47, С. 3].

Теоретичні міркування та досвід краєзнавчої роботи свідчать про великі і різнобічні функціональні можливості краєзнавства. Їх суть у збагаченні професійними знаннями і практичними навичками , зверненні до найрізноманітніших допоміжних дисциплін, баченні загальної історії через призму місцевих подій, поєднанні теорії і практики, заохоченні до самостійної дослідницької роботи, розширенні і поглибленні світогляду, розумових здібностей, загальної освіченості та ерудиції, прилучення до громадської діяльності, а також у сприянні всебічному вихованню, зокрема:

- Правовому, бо потрібні знання міжнародних і вітчизняних нормативно-законодавчих актів, що захищають пам'ятки природи, культури, регламентують діяльність в історико-географічному середовищі, мистецькій спадщині;

- Моральному, бо пізнання краю, його героїчної і трагічної історії, учасників і свідків багатьох подій не може не хвилювати, не формувати громадянсько-національних позицій;

- Естетичному, бо неминуча зустріч з прекрасним - музейними збірками, етнографічними скансенами, пам'ятками архітектури і монументального мистецтва, меморіальними цінностями, багатою народною творчістю, яких не замінить жодна колекція, ілюстративні видання, кіно фотодокументи і т.п.

- Фізичному, бо краєзнавство - це походи, експедиції, туризм, що вимагають зусиль, витривалості й уміння долати віддалі й перепони, а це в свою чергу, гартує тіло, додає сили, формує волю, характер. Туристичні походи формують такі важливі якості краєзнавця, як самостійність, спостережливість, уміння орієнтуватись на території, проводити бесіди з місцевим населенням тощо [2].

Широкі можливості для національного та громадського виховання відкриває історичне краєзнавство, що є невід'ємною складовою «кореневої системи» духовності дитини, важливим засобом забезпечення діалектичного, нерозривного зв'язку минулого нашого краю з вітчизняною і світовою історією. Іншими словами, воно виступає своєрідним виявом поєднання макро- і мікрорівнів, допомагає дітям читати книгу життя через крихітні частинки минулого не лише очима, а й розумом, самостійно розібратись, куди веде шлях їхніх батьків і дідів, нашого народу [4].

Історичне краєзнавство також є однією з найбільш дієздатних форм патріотичного виховання учнівської молоді. Важливе значення його в житті українського суспільства відзначив у привітанні до делегатів і гостей Другого з'їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців Президент України Л. Д. Кучма, глибоко усвідомлюючи виняткову роль краєзнавства у створенні об'єктивного літопису нашої країни, відродження історичної пам'яті народу та формування на цій основі національної свідомості [46].

Місцеве краєзнавство завжди і всюди, за різних умов, обережно продовжувало свій поступ до всебічного збереження історичної пам'яті та історичного досвіду через різні форми дослідницької діяльності та накопичення історичних матеріалів на майбутнє. Це і є один із чинників, який у складних умовах сприяв національно-культурному відродженню і утвердженню державності в Україні, що підкреслює О. Реєнт [38]. Конкретні дати, події, явища, люди завжди були об'єктом сприймання, вивчення, особливо тоді, коли до них можна було «доторкнутись», коли їх можна було перевірити, коли в них можна було пересвідчитись. Бо саме на історико-краєзнавчому матеріалі та праці краєзнавців різних часів, значною мірою, формувались і формуються історичне і державне мислення, національна ідентифікація та самосвідомість майбутніх поколінь.

Важливу роль відіграє історичне краєзнавство у формуванні історичної пам'яті. Як категорія історичного пізнання історична пам'ять зберігає джерела історичного процесу і відтворює історичний досвід суспільства. До історичної пам'яті належить генетична пам'ять поколінь і кожної людини, зокрема, зосереджені в архівах, музеях, бібліотеках та інших державних і приватних зібраннях історичні матеріали, документи, а також - історичні пам'ятки архітектури, мистецтва, традиційно-побутової культури тощо.

Учні й студенти, взагалі молодь, яку цікавить історія свого краю, мають зрозуміти, що історична доля складається для кожного регіону і для кожної людини тісно пов'язано з історичною і політичною волею. Історична доля формується за допомогою історичного мислення і за політичною волею, яка переважає історичне мислення завдяки політичному мисленню, яке завжди є частиною історичного [6].

Далеко не кожна наука здатна так вміло і досконало поєднувати минуле, сучасне і майбутнє, відкривати заново давно відоме і викликати в душі народу радість за свою культуру та відродження патріотичного відчуття. Воно, по суті стало уніфікованою гілкою знання, що опирається на природознавчий, історичний та мистецький фундамент. На думку П.Т. Тронька, історичне краєзнавство - це синтетична наука і мистецтво донесення до широкого загалу особливостей історичного процесу. Неможливо переоцінити його виховну роль і моральну вдачу [46].

З допомогою історичного краєзнавства учнівська молодь вперше на прикладах історичного розвитку свого міста чи села знайомиться із поняттям «малої історії», яка для них стає реальною і наочною. Ця реальність створює психологічний фон, який дає змогу учням усвідомити свою причетність до долі країни та відчути відповідальність за збереження її духовних скарбів. Через введення в навчальну програму уроків з вивчення історії рідного краю історичне краєзнавство формує в учнівської молоді любов до рідної землі, до малої батьківщини - одне з найсвятіших почуттів, які кожен з нас проносить крізь усе своє життя [27].

На думку патріарха українського краєзнавства П.Т. Тронька, «історичне краєзнавство _ саме та сфера, де легко забезпечується плідна співпраця і корисна взаємодія різних поколінь. Пенсіонерові і учневі однаково цікаво відчувати свою причетність до Історії. Справа лише за розумною організацією пошукової і дослідницької роботи, в якій кожний небайдужий знайде своє місце. А зроблене спільними зусиллями залишаться нащадкам, які підхоплять і понесуть далі естафету знань і надій» [47, С. 166_167].

Отже, історичне краєзнавство дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. А це і є функціонування національно-історичної пам'яті народу [51, С. 54-60]. Яка, до речі, не може бути абстрактною, груповою чи «коллективною», а саме етнічною, національною. Історичне краєзнавство актуалізує гігантський виховний потенціал «малої історії» і створює сприятливий психологічний фон для формування особистості. Краєзнавство тому і користується такою популярністю і любов'ю у народу, що відгукується на найтонші рухи людської душі [52].

Мікроісторія, історія краю, населеного пункту завжди глибша і конкретніша, особлива й багатша за різні історичні узагальнення. Особливо це стосується долі людини, яка стає джерелом, фактом, подією, явищем, важливим для вивчення історичного процесу. Тому сьогодні краєзнавство є ще й тією наукою, на якій найбільше ґрунтується історія повсякдення, що наповнюється змістом традиційної побутової культури, долі людини як історичного джерела. Залучаються до наукового обігу ті джерела людської діяльності, які визначають щоденне життя людей, а тому і тісно пов'язані усною народною історією, з історією повсякдення, яка стає об'єктом уваги дослідників і визначає сьогодні нові методологічні підходи в історичній науці та історичному краєзнавстві.

У системі гуманітарної та історичної освіти історичне краєзнавство представляє також частину краєзнавчої освіти, яка є важливим аспектом навчально-виховної діяльності освітніх закладів. Тому тільки на основі розуміння загальнолюдських цінностей (життя людини і життя цивілізації), слід використовувати історичні знання з таким методологічним підходом, щоб формувати людину загальнолюдської любові та патріота з державним мисленням. Сьогодні саме історична освіта повинна забезпечити інтелектуальний рівень підготовки молоді до життя на основі використання історичного досвіду попередніх поколінь [6].

Розділ ІІІ.

Система методичної роботи з історичного краєзнавства в загальноосвітніх закладах

У шкільній практиці навчання історії України вивчення історії рідного краю відбувається: 1) на уроках основного курсу, коли краєзнавчий матеріал використовується у смисловому зв'язку з досліджуваними подіями і явищами, і 2) на уроках, спеціально присвячених історії краю.

Спершу розглянемо методичні підходи до використання краєзнавчих матеріалів на уроках програмового курсу вітчизняної історії.

Зміст і обсяг краєзнавчого матеріалу в курсі історії України визначається, насамперед, вагомістю місцевих подій, історичних постатей, історичних пам'яток в історії держави, історичними умовами розвитку краю, ступенем його дослідженості. Перш ніж використовувати краєзнавчий матеріал у навчанні, необхідно визначити його місце, зв'язок і співвідношення із загальноісторичним матеріалом. Залежно від змісту краєзнавчого матеріалу, значення для історії держави і краю, мети уроку, він може бути: опрацьований учнями до початку вивчення теми уроку вдома; подаватись учителем на початку вивчення теми у формі вступу до основного змісту; включатись у ході викладу навчального матеріалу у вигляді ілюстрації, конкретизації, доповнення та використовуватись наприкінці вивчення теми для закріплення знань [7, С. 120].

У методиці навчання історії напрацьовано певні підходи до включення краєзнавчого матеріалу у зміст основного курсу вітчизняної історії та методичні прийоми його використання.

Краєзнавчий матеріал на уроках історії України може використовуватись: 1) як вступний до теми уроку, 2) до одного з питань, що розглядаються на ньому, або 3) бути покладеним в основу вступного уроку до загальної програмової теми. Такий прийом дозволяє активізувати пізнавальний інтерес, мотивувати учнів до вивчення історії, «візуалізувати» факти, постаті, процеси, місця подій, підвести учнів до розглядуваних на уроці питань, посилаючись на близьке і відоме. Учитель або сам повідомляє краєзнавчий матеріал, або учні знаходять його у навчальному посібнику. Далі, на основі цієї інформації, розгортається робота над вивченням теми [59].

Краєзнавчий вступ може бути зроблений і самими учнями під керівництвом учителя. Так, на початку уроку вчитель пропонує зробити заздалегідь підготовлені повідомлення краєзнавчого змісту з теми, що вивчається, і на цій основі починає виклад нового матеріалу. Інший варіант, коли у ході бесіди вчитель пропонує учням згадати і навести факти місцевої історії, які можуть бути вихідними для подальшої роботи на уроці [11, С. 40].

Найбільш поширеним прийомом є включення місцевого матеріалу у розповідь учителя. Це найпростіший і найекономніший спосіб, хоча й менш ефективний. Учитель сам повідомляє відібрані ним факти місцевої історії, використовуючи їх з метою конкретизації та ілюстрації краєзнавчим матеріалом основних питань уроку (конкретні факти безпосередньо розкривають загальні явища, події і процеси історії). У даному випадку учні отримують додаткові знання у готовому вигляді. У ході розповіді важливо звертатись до учнів з питаннями, що активізують їхню увагу, змушують мислити, дозволяють вчитись співставляти факти вітчизняної історії та історії рідного краю і робити висновки. Від мистецтва учителя залежить зробити свою розповідь живою і захоплюючою, примусити учнів роздумувати у ході розповіді. Включення місцевого матеріалу є одним із таких засобів пожвавлення розповіді учителя і підвищення активності учнів на уроці [19, С. 70].

Щоб не порушувати систему курсу історії України викладом відомостей з історії краю, вчитель може спочатку познайомити учнів з матеріалом уроку, потім вводити інформацію з історії рідного краю. У даному випадку прийоми можуть бути такими:

- учитель у ході пояснення теми уроку або наприкінці уроку чи бесіди, у порядку закріплення або перевірки знань пропонує учням навести місцеві приклади;

- учитель пропонує учням на основі викладеного матеріалу або матеріалу, простудійованого учнями самостійно за підручником, звернутися до місцевих прикладів, підібрати їх, розібратися в них і зробити їх предметом бесіди на наступному уроці;

- учні виконують на уроці практичну роботу з навчальної теми на місцевому матеріалі. Учитель, наприклад, пропонує проаналізувати статтю, опубліковану в місцевій газеті [11, С. 46-48].

Така організація навчальної діяльності на уроках історії дає можливість на конкретних прикладах, знайомих і близьких учням, висвітлити загальні історичні процеси та історичні події, що вивчаються в основному курсі історії України. Розглянувши таким чином певне явище суспільного життя або історичну подію на місцевому матеріалі, вчитель знову може повернутися до подій загальнодержавного значення, що вивчаються на даному уроці [19, С. 61].

Важливим засобом ілюстрації розповіді вчителя визнана наочність: матеріали археологічних розкопок, нумізматичні колекції, карти і плани місцевості, фотографії, схеми і т. і. Ефективним також буде використання наочності загального типу. Настінні історичні карти України й атласи, зокрема, містять велику кількість даних, що характеризують події місцевої історії на фоні історії держави в цілому. В цьому випадку робота з картою сприяє конкретизації знань учнів і усвідомлення ними ролі рідного краю у житті держави [19, С. 69].

Для історика вихідним джерелом інформації є документи і джерела, тому їх вважаємо основною складовою навчального процесу на уроках історії. Застосування історичних документів краєзнавчого характеру в сучасній шкільній практиці утруднюється відсутністю збірників документів з історії рідного краю, адаптованих до роботи в школі, та лімітом часу на уроці. Тому документи доцільно використовувати при вивченні найважливіших тем курсу історії України, засвоєння яких є обов'язковим, а також у тих випадках, коли аналіз краєзнавчого документа дозволяє полегшити учням розуміння того чи іншого явища суспільного життя, викладеного в підручнику.

Педагогічний досвід багатьох поколінь учителів дозволяє визначити основні види роботи з краєзнавчими історичними документами на уроках історії України:

- учитель зачитує документ; учні під керівництвом учителя аналізують документ і роблять висновки, відповідаючи на питання: Що я дізнався? Яке моє ставлення до цього? Як це вплинуло на розвиток подій? і т. і.;

- документ роздається кожному учню класу; вчитель організовує самостійну роботу учнів з документом;

- місцеві документи описового характеру, що не використовуються для фронтальної роботи у класі, можуть бути включені у повідомлення учнів на уроці;

- опрацювання документів може бути завданням для домашньої самостійної роботи учнів [19, С.70].

Як засіб ілюстрації розповіді вчителя визначають і художню літературу. Фрагменти художніх творів з описами подій або явищ місцевої історії повинні бути завершеними і невеликими за об'ємом, відображати типові, суттєві сторони явищ, що вивчаються в основному курсі, і відповідати темі уроку.

Краєзнавче доповнення до опорного матеріалу, як методичний прийом, припускає розширення відомостей з історії краю, що виходить за межі тих завдань, які досягаються шляхом конкретизації. При цьому факти місцевої історії необхідно чітко співставляти з обсягом основного матеріалу з метою встановлення логічного зв'язку зі змістом уроку [13, С. 294]. В рамках даного прийому доцільно практикувати самостійну роботу учнів з текстами документів, підготовку повідомлень, рефератів, записи спогадів учасників подій, ветеранів і т.д.

Одним з методичних варіантів включення краєзнавчого матеріалу у програмовий зміст курсу історії України є використання відомостей з історії рідного краю як основи вивчення теми уроку або деяких його питань, яке можливе у двох випадках:

- коли основні події локалізуються на території даного краю;

- коли типове явище або процес знаходять повний прояв в історії даної місцевості або приблизно однакове вираження на великій території, що охоплює значну частину країни [42, С. 52-54]. У цьому випадку вчителі історії часто використовують лекційний або дослідницький метод [59].

Шкільна програма з історії України (5 - 11 класи) передбачає проведення самостійних краєзнавчих уроків 5 тем (15 годин). Крім того, у різних регіонах України були розроблені та впроваджені в навчальний процес як структурний компонент варіативної частини навчального плану регіональні програми з історії рідного краю [58].

Теми для краєзнавчої роботи в школі можуть бути різноманітні. Це і теми, присвячені вивченню історії міста чи села, краю, школи, і вивчення пам'ятників і пам'ятних місць, і біографій визначних людей, і вивчення краю в певний період, археологічне вивчення краю, вивчення топоніміки, ономастики, нумізматики краю тощо.

Комплексне вивчення історії краю передбачає, що увага учнів повинна зосереджуватись на основних явищах і процесах, які мали місце в історії даного краю. Дуже важливо прослідкувати з доступною учням глибиною, з одного боку, відображення і переломлення в історії краю загально історичних процесів, з другої - внутрішні зв'язки і відношення між подіями і явищами місцевої історії.

Проведення краєзнавчої роботи може включати різноманітні форми і методи навчання, зорієнтовані на поглиблене вивчення краєзнавчих об'єктів учнями. Серед них визначальними є:

- методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об'єктів;

- екскурсії до краєзнавчого музею, тематичні розповіді екскурсовода і керівника факультативу;

- навчально-практичні роботи, лабораторні (з документами, архівними матеріалами з історії краю);

- зустрічі з ветеранами війни, національно-визвольних рухів, народними умільцями; практикуми в місцевому архіві; тематичні походи та експедиції;

- конференції з історії краю;

- організація книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю;

- робота з краєзнавчими текстами;

- дидактичні ігри з краєзнавства, брейн-ринг «Люби, вивчай свій рідний край», аукціони, ярмарки народних пісень, приказок, предметів побуту;

- тематичні бесіди і діалоги учителя та учнів [62].

Найбільш ефективною формою проведення краєзнавчих уроків є урок-екскурсія безпосередньо в шкільному, районному або обласному краєзнавчому музеї. Вчитель розповідає сам, використовуючи експонати музею або ж розповідь поєднується із самостійною роботою учнів над матеріалами музею. В цьому випадку школярі самі виступають з короткими повідомленнями про окремі експонати.

Такі уроки, як правило, проводяться під час вивчення нового матеріалу з історії краю. Перевага уроку у шкільному, районному або обласному краєзнавчому музеї полягає в забезпеченні предметності, наочності навчання. Учитель має можливість пояснювати матеріал, використовуючи справжні пам'ятки історії. Під час проведення уроку в музеї зорове сприйняття поєднується з моторним та слуховим, що особливо загострює сприйняття матеріалу, який вивчається [58].

Підсумком роботи, своєрідним звітом можуть бути учнівські реферати, до написання яких ставляться певні педагогічні вимоги: добровільний вибір теми, глибокий інтерес до неї, самостійність у роботі над рефератом, розроблення його плану, збір і оброблення матеріалу, його систематизація, написання і захист реферату.