Основні філософські ідеї П. Юркевича

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему

Основні філософські ідеї П. Юркевича

Виконала:

Суліменко О.В.

Вступ

памфіл юркевич філософський серце

Багато століть, багато віків люди намагаються дати відповідь на питання: що є людина? Для чого вона покликана? У чому сенс її буття? Допомогти людям знайти відповіді на ці проблеми є призначенням філософії. Вона, мов провідник людських душ, допомагає розібратись у своєму духовному світі, знайти себе, внутрішнью рівновагу. Безліч великих людських розумів змагались з темними сторонами пізнання, з неосяжними глибинами душі. Іх погляди були дуже різноманітними, іх думки часто суперечили одна одній. І треба сказати, що кожна людина, яка намагається віднайти відповіді на свої питання у працях цих філософів, обов'язково знаходить щось спільне із своїми власними думками, вона схиляється до того чи іншого погляду на цю проблему.

Так, я не дарма обрала темою своєї роботи саме філософські погляди Памфіла Юркевича, який розвива християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності. За оцінкою Г. Шпета, П. Юркевич був філософом, який в епоху негативного ставлення до філософії виступив проти насильства над нею, став гарячим прихильником свободи філософського духу. "В ім'я цієї свободи він вмів знаходити і у своїх противників позитивні і цінні сторони, але вимагав такого ж визнання свободи і для себе. Він ясно бачив і розумів сенс того історичного процесу, який відбувався на його очах, усвідомлював його значення для всього філософського розвитку, бачив, в якому напрямі повинна йти філософія далі, але не міг примиритися з тими прийомами "інквізиції" і результатами нетерпимості, які обмежували ту свободу, яку він захищав"- писав в одній зі своїх праць Г.Г. Шепт. Вихідною думкою П. Юркевича є його посилання на священні книги: "...серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містили - ще всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками".

У сучасному світі досить гостро стоїть питання духовності, люди починають зневірюватися у необхідності розвитку свого внутрішнього світу, починають забувати витоки християнської моралі. Тож, праці Памфіла Юркевича є досить сприятливим підґрунтям для розвитку майбутньої високоморальної нації.

Метою моєї роботи є аналіз філософії Памфіла Юркевича, а саме аналіз «філософії серця» як основи ідейно-теоретичної спадщини П. Юркевича.

1. Особистість і світогляд Памфіла Юркевича

Памфіл Юркевич - це людина, яка жила і творила заради ідеї, ідеї миру, добробуту, ідеї «серця». Він був палким прихильником біблійних настанов, вбачав сенс свого життя у допомозі близькому своєму. Одною з головних ідей творчості Памфіла Юркевича була ідея "миру з ближнім як умови християнського співжиття". На жаль, світ поставився до нього не по-християнськи, і в житті його миру було мало...

Памфіл Данилович Юркевич - український філософ і педагог. Він народився він 16 лютого 1826 р. у селі Ліпнява Золотоноського повіту на Полтавщині в сім'ї священика. По закінченні Переяславської духовної семінарії 1847 р. поступив на XV курс Київської академії,де його успіх ріс від року на рік, підтримуючися не лише лекціями, а і досить численними працями, які він друкував, і які хоч і невеликі обсягом, та цікаві і глибокі змістом. Київські лекції Юркевича описує І. Нечуй-Левицький («Хмари», де Юркевича виведено під ім'ям «Дашковича») «Молоді студенти, приїхавши з усіх кінців Росії, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старім академічнім корпусі -- з темними вікнами, з чорними партами, в його авдиторії було повнісінько студентів, котрі сиділи цілими лавами й купою стояли у порога, прийшовши з інших курсів. Дашкович входив, сідав на катедрі і не дивився ні на кого: його очі десь ніби ховались, заходили десь глибоко, де ворушилася мисля. В вічі слухачів кидався тільки чистий широкий лоб. Його лоб займав місце очей для слухачів: так на йому було багато мислі! Кожний легенький і тоненький зморшок між бровами здавався тим місцем, де забгалася мисля і світилася звідтіль. Коли-не-коли він підіймав одну руку з пальцем, ніби показуючи на абстрактну мислю... Дашкович промовив перше слово, і всі ряди голів, неначе по електричному потоку, разом схилились уперед, насторчившись слухати. І цілу лекцію так держались голови. І його мисля лилася чиста, як кришталь! Не було там ні одного слова зайвого, не до діла. Вся система якого-небудь філософа випливала з його уст, ніби з голови самого філософа; така вона була чиста, ясна, ціла, не порвана. Дашкович недовго був в Академії. Його репутація пішла скрізь, і його попросили перейти в Московський університет». Так власне сталося із Юркевичем у справжньому житті. У 1851 році він успішно закінчив Київську академію.А 1861 р., після понад десятилітньої перерви, у Московському університеті було відкрито кафедру філософії і саме П.Д. Юркевич, за словами Г. Шпета, виявився в Російській імперії єдиним «достатньо філософськи підготовленим, щоб посісти без попереднього закордонного відрядження університетську кафедру». У вищих учбових закладах Москви він читав курси історії філософії, логіки, психології, педагогіки, а з 1869 р. і до смерті виконував обов'язки декана історико-філологічного факультету Московського університету. Так само, як і свого часу Нечуй-Левицький описував Юркевича, тепер його описує і молодий студент Ключевський, переказуючи в своїх листах навіть зміст лекцій філософа. А відомий російський філософ Володимир Соловйов характеризує Юркевича, як професора, пригадуючи його «задумливу постать з піднятим догори пальцем». -- «Юркевич був глибокий мисленник, чудовий знавець історії філософії, зокрема старої, і дуже добрий професор, що читав надзвичайно цікаві для фаховців і змістовні лекції».

1873 р. був тяжким роком для Памфіла - померла його кохана дружина, після чого він тяжко сам захворів і 4 жовтня 1874 р. помер. П.Д. Юркевича було поховано на цвинтарі Данилового монастиря у Москві. В некролозі видатний російський філософ Володимир Соловйов, його учень, писав: «Якщо висотою і свободою думки, внутрішнім тоном міркувань, а не числом і обсягом написаних книг визначається значимість справжніх мислителів, то незаперечне почесне місце серед них має належати покійному московському професору Памфілу Даниловичу Юркевичу. В розумовому його характері дивовижним чином об'єдналися самостійність і широта поглядів зі щирим визнанням історичних переказів, глибиною сердечного співчуття до всіх існуючих аспектів життя, з тонким осягненням критичної думки.»

Із 48 років життя і 23 років самостійної творчої юності цього філософа 10 років припадає на київський, а 13 -- на московський періоди. Між цими двома періодами існує істотна відмінність як з огляду на спрямування творчої діяльності П.Д. Юркевича, так і зважаючи на той суспільно-духовний клімат, на тлі якого проходила діяльність філософа [ 2, с. 131].

Треба сказати, що творчість видатного українського мислителя і педагога ХІХ ст. є яскравою сторінкою в історії вітчизняної філософської і педагогічної думки. Творча спадщина П. Юркевича є досить багатогранною, з великою кількістю оригінальних думок з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії і педагогіки. Ця творча спадщина і понині іще залишається недостатньо вивченою і малозадіяною в сучасний культуротворчий процес. Становище потрібно виправляти, адже П. Юркевич належить до тих видатних людей, які зробили істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури [6, с. 31].

І для сучасників, а почасти і для нащадків, постать Юркевича була постаттю борця з матеріалізмом. Критика матеріалізму здавалася їм основним його ділом. Критиці матеріалізму присвячені, мовляв, і головні твори Юркевича, критикою матеріалізму він займався і в публічних своїх лекціях, головними ворогами Юркевича були матеріалісти. Але ми знаємо, що в університетських своїх лекціях Юркевич не менш ґрунтовно і не менш різко критикував і ідеалізм, який вважав протилежністю матеріалізму. А у своїх друкованих творах Юркевич сам згадує, що однаково помилковими, однаково хибними є, з його пункту погляду, обидві скрайні протилежні теорії - матеріалізм та ідеалізм [8, с, 180]. Памфіл Юркевич казав: ««Наша епоха знаходиться, справді, в прямій протилежності до середньовічної. Дуже часто трапляється, що тепер в ім'я цілком невинних природничих наук переслідують і мордують людину за її любов до істини духа, як колись поважні інквізитори мордували і переслідували її в ім'я Христа за його любов до істини природознавства…». Романтику П. Юркевичу однаково ворожі як матеріалістична, так і ідеалістична модифікації крайніх, радикальних речників просвітництва. «Матеріалізм нинішнього часу, -- пише він, -- вирішує під іншими формами те саме завдання знання, під тягарем якого впав абсолютний ідеалізм. Юркевич не був матеріалістом і вів боротьбу з матеріалізмом в своїх творах і лекціях на університеті та публічних. З незрозумілих причин матеріалізм (а саме найбільш примітивна його форма «механічний матеріалізм») вважався на ті часи якось зв'язаним з радикалізмом політичним. Цього було досить, щоб уся прогресивна російська журналістика, в цей період максимальної філософічної некультурності (дванадцятилітня заборона викладів філософії на університеті зробила своє), накинулася на Юркевича, як на політичного ворога. Слід зазначити, що, починаючи з полеміки Чернишевського, його статті «Полемічні красоти» у журналі «Современник», почалося цькування і паплюження всього, що було пов'язане з Юркевичем. Про характер полеміки може свідчити те, що Чернишевський навіть не читав статтю свого опонента, але зневажливо і зверхньо написав: «Я почуваю себе настільки вищим мислителів типу Юркевича, що рішуче нецікаво мені знати їх думку про мене». До речі, сам Юркевич у цій полеміці не знижувався ні до яких особистих випадів та нападів. І навіть в найбільш зловорожих пунктах прагнув відшукати елементи правди і на них вказував. Але, мабуть, саме тому Юркевич на якихось десять років зробився об'єктом нападів усієї російської «прогресивної» преси, нападів часто невимовно брутальних і ганебних.

Юркевич у своїх працях намагається переконати, що знанню все доступне, все прозоре, немає нічого, що слід було б віднести за межі компетенції теоретичного розуму, віддавши його сфері почуттів, поетичного натхнення й релігійного піднесення. Критика матеріалізму для П.Д. Юркевича є передумовою з'ясування питання про сутність філософії, особливостей її принципових засад. Справа філософії пов'язана з життям духу. Й для того, щоб зрозуміти, що є філософія, П. Юркевич виразно розрізнює дух і свідомість. Заперечуючи проти притаманного для філософії І. Канта ототожнення духу і свідомості, П.Д. Юркевич стверджує, що «дух є дещо більше, аніж свідомість, ніж пізнаюча діяльність, він є існуючий предмет, реальна субстанція, яка в своїх станах і діях містить набагато

більше, ніж скільки може увійти в свідомість». Отже, філософія як усвідомлення духу залежить від нього. Разом з тим, оскільки дух ширше за свідомість, необхідно з'ясувати те поле, на якому, власне, реалізує своє покликання філософія.

Оскільки дух є абсолютною основою будь-якої дійсності, остільки філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Нею, на думку П.Д. Юркевича, є ідея, в якій мислення й буття збігаються, котра виступає як основа, закон і норма явища. Вивчаючи художній твір, ми можемо обмежитись філологічним аналізом, зосереджуючи увагу на граматичній побудові і характері зв'язку між реченнями тощо. Це зовнішній аналіз, який не спрямований на виявлення ідеї як тієї єдиної, неподільної і цілісної думки митця, з якої й зародився

художній твір як прекрасна неповторність. Ідея може виявитися, коли предмет пізнання розглядається не як щось стале, а в динаміці, у розвитку. Адже саме «розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї». Філософія, таким чином, є пізнанням ідеї. Тому, після того, як з'ясовано, що собою являє ідея, необхідно виявити можливість і умови істинного пізнання. Процес пізнання, як вважав П.Д. Юркевич, здійснюється у трьох формах:

1) пізнання через уявлення -- це нижча і найменш досконала форма, що пов'язана з чуттєвим спогляданням. Відповідність мислення і буття у цьому сенсі відзначається крайньою розбіжністю. Уявлення формується відповідно до суб'єктивних асоціацій і тому віддзеркалює швидше не образ речі, що пізнається, а образ людини, яка здійснює акт пізнання.

2) Пізнання через поняття -- це більш високий рівень пізнавальної діяльності, але й на ньому не досягається певної відповідності між мисленням і буттям. Звичайно, у межах цієї форми пізнання звільняється від суб'єктивізму. За допомогою розсудку, який здатний до аналізу і синтезу окремих ознак конкретної речі, стає можливим пізнати сутність її, виявити те, що виокремлює від інших речей і без чого вона не могла б бути

сама собою. Завершується пізнання на вищій стадії.

3) Пізнання через ідею -- на цій стадії за допомогою розуму синтезуються результати розсудкового пізнання в один цілісний світогляд, що доповнює одержані знання пізнанням і вірою у вищий світ -- вірою у Бога, у безсмертя душі і в призначення людини.

Своє вчення про пізнання істини П.Д. Юркевич обґрунтовує, спираючись на історико-філософську традицію. Стосовно цього він виокремлює дві контрастуючі одна з одною позиції. Згідно з однією, духові доступне пізнання істини, цю тенденцію найбільш яскраво в історії філософії

уособлює вчення про розум та ідеї Платона. Друга позиція заперечує таку можливість, стверджуючи, що ми можемо здобути не істинні, а лише загальновизнані знання. Цю другу тенденцію уособлює, насамперед, вчення І. Канта про досвід, яке протистоїть тенденції, що простежується в історії

філософії від Платона до Лейбниця. Зіставлення цих двох позицій П.Д. Юркевич резюмує в таких тезах:

· Платон. Лише невидима, надчуттєва сутність речі пізнавана.

· Кант. Тільки видиме, чуттєве явище пізнаване.

· Платон. Поле досвіду є царина тіней та мрій, лише прагнення розуму в світ надчуттєвий є стремління до світла знань.

· Кант. Стреміти розумом в світ надчуттєвий -- значить прагнути в царину тіней та мрій, а діяльність в сфері досвіду є прагнення до світла знань.

· Платон. Дійсне пізнання ми маємо, коли рухаємось думкою від ідеї через ідеї до ідеї.

· Кант. Дійсне пізнання ми маємо, коли рухаємось думкою від поглядів через погляди до поглядів.

· Платон. Пізнання сутності людського духу, його безсмертя і вищого призначення заслуговує насамперед на назву науки: це цар-наука.

· Кант. Це не наука, а формальна дисципліна, що застерігає

від безплідних спроб стверджувати щось про сутність

людської душі.

· Платон. Пізнання істини можливе для чистого розуму.

· Кант. Пізнання істини неможливе ані для чистого розуму, ані для розуму, збагаченого досвідами. Правда, що в останньому випадку пізнання можливе, але це буде не пізнання істини, але пізнання загальноприйнятне.

Серед цих двох позицій П.Д. Юркевич однозначно надає перевагу тій, яку репрезентує Платон. Але не випадково він здійснює зіставлення її з кантівською. Адже саме це «дивне вчення», як зазначає П.Д. Юркевич, утворює «душу нашої науки і нашої культури». І. Кант одержав блискучу

перемогу над наївним поглядом, згідно з яким зовнішні предмети відбиваються у свідомості з усіма своїми якостями наче у дзеркалі. Але це вчення несе загрозу «такого всебічного і грізного скептицизму, який ніколи ще не потрясав філософію». Тому П.Д. Юркевич відчуває потребу не просто

спиратись на Платона, а вивіряти свою позицію, зважаючи на аргументи Канта. «Філософською опорою Юркевича був платонізм, а пробним каменем, на якому так тонко відточувалась його думка, була критика Канта» - зазначає Г.Г. Шпет. [2, с. 136-137].

Памфіл Юркевич був дуже набожною людиною. Він казав, що «Слово Боже відчиняє нам, показує метафізичний початок любові серця до добра, коли вчить, що людина створена за образом Божим». Він вважав, що людина покликана для того, аби творити добро, а може вона це робити лите тоді, коли буде жити «за словом Божим». Біблію він вважав єдиним джерелом пізнання, яке може осягнути кожен, хто тільки буде спроможен відкрити своє серце.

Отже, аналізуючи вищесказане, можна дійти висновку, що філософські погляди Памфіла Юркевича були самобутньою, ні на що не схожою новою сторінкою в історії української філософії, що дала поштовх для розвитку нових ідей вже інших філософів. На мою думку, Памфіл Юркевич був справжнім філософом, творив заради людей, адже саме у цьому і є сенс філософії. Так, його філософія не відповідала стандартам тогочасної ідеології, так, його думки не сприймалися усіма, було багато критики и перепон на шляху цього діяча. Але він не здавався, він творив, він мислив, мислив для людей, для щастя мільйонів, він відкривав і робив світлішими ті кутки людського пізнання, що були у тіні. У своїх філософських ідеях Памфіл Юркевич відтворив українські, національні духовні ідей, він розвив їх на суто національному ґрунті, хоча його здобутки є важливими не тільки для України. Для Памфіла Юркевича є характерне те, що його думки дуже лаконічно та чітко доносять до читача найголовніше, те, що повинні донести. На мою думку, доцільно буде завершити це питання висловом Володимира Соловйова, учня Памфіла Юркевича, що той написав з приводу 25 річчя по смерті свого вчителя та наставника. Соловйов згадує Юркевича так: «спокійний і живий, що заспокоївся не на вже зробленому кроці, а на ясній свідомості великої путі, що лежить перед ним, ішов він помалу до вищої цілі, зупиняючися іноді, щоб поглянути на красу Божого творіння»

памфіл юркевич філософський серце

2. Серце як основа духовного життя в творчості Памфіла Юркевича

У добу, коли панівним був розум, коли світ осмислювався за допомогою раціонального пізнання, у добу панування науки для спасіння людства, як свого часу Мойсей для спасіння єврейського народу, був посланий Памфіл Данилович Юркевич, вчений філософ із палким та пристрасним серцем, яке було основою його вчення. У вченні Юркевича, як, доречі, і його духовного наставника Григорія Савовича Сковороди, головною фігурою є особа з її особливостями, тобто індивідуальна особа, яка пізнає світ серцем, а не головою. І Сковорода, і, власне, сам Юркевич розглядали поняття «духовність», як вихіне від слова «дух», тобто дихання, носій життя, вони розробили власне бачення, генетично пов'язане з українським національно-ментальним ґрунтом. Цей зв'язок найбільш ґрунтовно і повно виявляється в теорії кардоцентризму, і проаналізувати його, власне, і є метою моєї роботи.

Отже, як я вже зазначала, Памфіл Юркевич у своїх пряцях, а, що логічно, і у своєму світогляді був послідовником великого українського філософа Григорія Сковороди. Як і у Сковороди, у Юркевича, провідною темою була «філософія серця». Для того, аби з'ясувати, що це таке, треба провести невеликий ретроспективний огляд.

«Філософія серця» -- вчення, яке виражає специфіку українського світобачення, основні найпримітніші характеристики національного світогляду та психології. Наполягання на важливості почувань-емоцій є давньою традицією української філософії. Науковці до типових рис національного душевного складу відносять «емоціоналізм», утверджують, що українській вдачі властива «сердечність». Ідеї серця ми зустрічаємо уже у витоках давньоукраїнської філософії Княжої доби. Перекладений у 1371 році на староукраїнську мову «Корпус ареопагітики» дав могутній поштовх поширенню «філософії серця» в Україні, зокрема у творчості українських філософів-полемістів XVI-XVII ст. (Вишенський, Ставровецький та ін.), наснажених бароково-реформаційними (антикатолицькими) інтенціями, так само як і богословсько-філософською спадщиною східних «отців церкви», що виходила з ідеї «внутрішньої» (духовної) людини всупереч ідеям «зовнішньої» (формальної) людини західних «отців церкви», творців схоластичного раціоналізму. В зрілій формі традиція вітчизняної «філософії серця» продовжується Г. Сковородою. Г. Сковорода -- це насамперед етичний мислитель, який шукав у першу чергу мудрості, тобто практичної науки про те, як правильно жити. Дослідник його творчості Д.Чижевський зазначає: «З цим «практичним» ухилом філософування Сковороди зв'язане і те, що для нього центральне в людині не її «теоретичні», «пізнавчі» здібності, а більш глибоке за них емоціонально-вольове єство людського духу -- «серце» людини. Із серця піднімається, виростає і думка, і стремління, і почування. На «серце» повинна бути звернена і головна увага моральної чинності людини. Відтіля вимога «пізнай себе», «поглянь у себе» і т.д.

Звідціля і визнання рівноцінності різних людських типів і людських індивідуумів. Відтіля ж і своєрідна теорія «нерівної рівності» людей щодо їх морального та релігійного життя». Свою «філософію серця» Г. Сковорода розвиває у працях: «Вхідні двері дохристиянської доброчинності», «Наркіс. Розмова про те: взнай себе», « Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»). Пересаджуючи «серце» із Біблії в контекст своєї системи, Г. Сковорода істотно переробляє це

поняття. Вплив «філософії серця» Г. Сковороди на українську культуру незаперечний. «Філософія серця» закріпилась як світоглядна позиція в українському романтизмі [6, с. 37].

Як бачимо, «філософія серця» не була новаторством в філософській думці, але Памфіл Данилович Юркевич створив свій, власний варіант вчення кардоцентризму, ядром якого було вчення «філософія серця». Що ж то було за вчення?

Цю ідеї викладено у творі Юркевича, що називається «Сердце и его значеніе въ духовной жизни человЂка», у цьому творі філософ намагається по-новому осягнути роль серця в житті людини, визнаючи його основою

психічної діяльності людини. Цей твір Юркевич розвиває і обґрунтовує на Святому Письмі і творах отців церкви.

Юркевич рішуче проти такої точку зору, з якої розум, думання є основою усього душевного життя. Психологія тих часів вважала, що воля і почуття є лише якимись відмінними формами і припадковими станами думання. З цього пункту погляду душевне життя людини мало б виглядати наскрізь раціональномеханічно. Моральні переживання для раціоналіста базуються на зрозумінню понять, на пізнанні Моральна чинність людини мала б зумовлюватись абстрактною думкою про обов'язок. Не натхненне стремління до добра, не жива любов, а холодне розуміння обов'язку керує, на думку психологів-раціоналістів, моральними вчинками. Цьому раціоналістичному уявленню про людину відповідає і раціоналістичне уявлення про Бога, як про істоту, єство якої є думка, мислення, як про істоту, що утворює світ без волі і без любові, із однієї логічної необхідности. [8, с. 191]. Юркевича не задовольняє таке уявлення про духовний світ людини і він кидає виклик світу.

Фундаментом філософського світогляду Памфіла Юркевича постає феномен людської душі, що дає право назвати його християнським антропологізмом. А центром будь-якого духовного життя є серце, яке постає глибинною основою людської природи і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум тільки вершина, а не корінь духовного життя людини. Із серця починає і зароджується рішучість людини на ті чи інші поступки, в ньому виникає багатоманітність намірів і бажань; воно є сідалом волі і бажань (хотінь). Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникають у результаті діяльності душі, завжди пов'язані з цілісним настроєм, духовно-моральним прагненням. Тільки проникнувши в серце, знання може бути засвоєне. Світ існує і відкривається насамперед для глибини серця і звідси уже йде до мислення. Щодо завдань, які розв'язує мислення, то вони приходять у світ своєю істинною основою не із впливів зовнішніх, а з вільного серця.

При цьому він кожен раз розглядає серце не тільки у метафоричних значеннях, оскільки таке розуміння не виправдовувало б філософії серця. У раціонально-метафізичних побудовах П. Юркевича серце набуває філософського концепту. Спираючись на спеціально підібрані і впорядковані висловлення з Святого Письма, а також використовуючи результати наукових досліджень у галузі психології та філософії, П. Юркевич усебічно обґрунтовує значення серця в людському житті, говорить про серце як про онтологічний корінь буття людини і передумову пізнання. Вчення П. Юркевича про роль серця у пізнанні може бути виражене у наступних тезах: 1) серце виражає і розуміє такі духовні стани, які в силу своєї духовності і життєвості недоступні для відстороненого знання розуму, тобто переживання світу багатше від знання про нього; 2) щоб стати діяльною силою духовного життя, знання повинно проникнути до серця й увійти в цілісний стан душі (отже процес пізнання включає в себе й відношення до пізнаваних явищ, що означає єдність гносеологічного і аксіологічного підходів в осмисленні дійсності). [6, с. 39].

П. Юркевич прагне довести, що серце є сукупністю усієї діяльності людини. Такі доводи він відшукує, цитуючи вислови про серце із Біблії та розділяє їх за наступною тематикою:

1. Серце - вмістилище і носій усіх тілесних сил людини.

2. Серце - центр душевного та духовного життя людини.

3. Серце - вмістилище різноманітних душевних почуттів, переживань і пристрастей.

4. Серце - центр моральності людини.

5. Серце - начало усього доброго та злого у словах, думках і діях людини.

6. Серце і голова.

Уводячи поняття "серця" та "голови", П. Юркевич не вважає, що людський мозок, який хоч і визнається ним органом психіки людини, спроможний зосереджувати в собі єдність функцій усього тіла, стверджуючи, що голова, керуючи душевним життям людини, є лише посередником між душею та зовнішніми впливами. Серце ж уміщує в собі єдність функцій усього тіла, виступає і центральним органом кровоносної системи організму людини, і першоджерелом волі та духовних поривів. У житті серця -- переживаннях, почуттях і реакціях, а не в думці з її формою всезагальності знаходить вираз індивідуальність особистості. Базуючись на наведеному міркуванні, П. Юркевич запевняє, що людина складається з двох субстанцій - розуму та серця, які виступають різними сторонами однієї сутності [4, с. 118]. З цих позицій П. Юркевич виступає проти ідеї самозаконня (автономії) людського розуму, яка лежить в основі німецької класичної філософи, проти

інтелектуалізму нових часів, який вбачає в раціональному началі сутність людини. Мислитель підкреслює, що «не дерево пізнання є дерево життя», розум є лише вершина, а не корінь духовного життя людини. Голова (розум) має в нього значення органу посередницького між цілісним єством душі й тими впливами, яких вона зазнає ззовні. Явища душевної діяльності у голові ще не вичерпують цілого єства душі. Існує іще деяка первинна духовна сутність, яка потребує згаданого посередництва й урядувальної дії голови. Ця первинна духовна сутність має своїм щонайглибшим органом серце. Отже, за П. Юркевичем, голова (розум) керує, планує, Панорама історико-філософської думки диригує, але серце -- породжує. Серце уможливлює буття цілісного світу людського духу. До нього входять не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й акти пізнання (тільки не взяті як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення). Серце містить у собі і неусвідомлений досвід, позасвідоме. Глибину серця не можна визначити, оскільки воно є невичерпним джерелом. Серце ховає у собі досвід, який не піддається раціональним вимірам. Саме це дає підставу називати його джерелом душевного життя. Глибина серця і є душа людини. За П. Юркевичем, вона безсмертна і вічна, а тому є вічною і безсмертною людина. [6, с. 38].

Співвідношення розуму й сердечної любові у моральності П. Д. Юркевич порівнює, посилаючись на Євангеліє від Матвія, зі світильником і єлеєм. «В міру того, як в серці людини зникає єлей любові, світильник згасає: моральні начала й ідеї затемнюються й, зрештою, зникають зі свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм -- між головою і серцем -- є саме звичайне явище в моральній історії людства».

Памфіл Юркевич був ще і педагогом. Він вважав, що у майбутньому поколінні треба розвивати ідею служіння добру. Педагогічна концепція П. Юркевича знайшла своє продовження в ідеї цілісної освіти духу (освіти розуму, серця і волі). П. Юркевич уніс багато нового й оригінальною у розробку теорії педагогіки. Учений визначив основні завдання навчання

і виховання, виходячи з індивідуально-психологічних особливостей дитини та завдань її розвитку. Він відкинув утилітарне наповнення функцій освіти. Науковець розглядає людину, як самоцінну особистість, яка розвивається за вічними законами і нормами, і єдиним ідеалом для зростання якої є божественна досконалість. Християнській етиці він відвів почесне місце поряд з іншими педагогічними джерелами. Філософ указував на необхідність підпорядкування розуму, серця і волі найвищій ідеї добра. У вихованні він стоїть на позиціях природовідповідності і моральної свободи. Також критикує й антигуманну авторитарну педагогіку. За П. Юркевичем гуманізм -- це християнський гуманізм, який має міцні духовно-моральні підвалини. Педагог наголошує на необхідності гуманізації освіти. Останню він розумів як переорієнтацію освіти на моральну особистість Панорама історико-філософської думки людини з метою максимального розкриття, вдосконалення і гармонізації всіх її сутнісних сил. П. Юркевич заперечував однобічний раціоналізм та інтелектуалізм в освіті. Він також піддавав критиці вимогу повної свідомості навчання. Учений висунув своє бачення знання як цілого. Слід відзначити посилену увагу науковця до так званих «гуманних» наук. Зміст останніх на його думку є одкровенням морального, релігійного та естетичного життя людського духу. Особливе місце серед «гуманних» наук, на думку ученого, належить філософії. Педагог також указував на необхідність інтеграції наук, відповідно до їх спорідненості в єдиній вищій істині, що означає взаємодоповнюваність релігійного, філософського і конкретно-наукового знання. П. Юркевич обґрунтував освіту як багатосторонній процес духовного становлення людини, що здійснюється через подолання відчуження змісту освіти від живої людської особистості і від її моральної сутності. А це свідчить про гуманістичну спрямованість його філософії освіти. «Виховання серця» (виховання людини) -- давня традиція української педагогіки. [6, с. 41].

Ще однією провідною темою творчості Памфіла Юркевича була тема дружби та любові як компонент духовності. У творі «Мир с ближним как условие христианского общежития» П.Д. Юркевич писав: «Когда животные обнаруживают противоположные желания, они необходимо приходят во взаимную вражду, истребляют друг друга, - или достигают своих желаний

погибелью других или сами погибают. Человек, как нравственная личность, не подчинён этой необходимости слепо сталкиваться с людьми и враждовать с ними на жизнь и смерть. При всякой встрече противоположных желаний и интересов он должен обращаться к нравственным требованиям справедливости, которая укажет ему, где и когда его желания незаконны, где и когда они противоречат благу его ближнего и благу общему. При высшем нравственном развитии он повинуется ещё заповеди любви, которая внушает ему жертвовать своими личными выгодами для блага общего. В справедливости и любви заключаются самые прочные условия для водворения мира между людьми, для основания общего дружества и братства между ними». Отже, Юркевич розглядає дружбу ширше, ніж прихильність однієї людини до іншої на основі спільних інтересів. Він надає цьому поняттю важливого соціального сенсу, він каже, що людина повинна чути поклик справедливості, яка укаже ій шлях до істини. Розуміння дружби Юркевичем нагадує біблейську ідею любові людини до ближнього як запоруки правильного та гармонійного буття. Можливо, саме це твердження і є основою, підґрунтям філософських поглядів діяча, адже він багато разів посилається на Біблейський текст, знаходячи його головним джерелом існування. Саме так повинна мислити людина, коли вона починає товаришувати із іншою людиною. На мою думку, Памфіл Юркевич співставляю слово «дружба» слову «любов». Адже, якщо ти кохаєш людину, ти не бажаєш ій дурного, зробити боляче, отже і з другом треба поводитися так. На мою думку, дружба є запорукою щасливого кохання. Спочатку повинна бути дружба, а на ній ґрунтуватись любов до близького свого, ставитися до нього, як до найвищої цінності, оберігати і допомагати йому. Отже, дружба, можемо стверджувати, є найвищою ступеню любові. Якщо людина сповнена любов'ю, якщо у неї є справжні друзі, то така людина є щасливою, її духовний світ є наповненим сенсу і вона може робити добро. Тут постає ще одне одвічне філософське питання: може, щоб змінити світ, треба дійсно почати із себе? Може, для того, щоб бути щасливим, треба покохати когось ще, треба зробити щасливішим ще одну людину, і тоді ти і сам зробишся щасливим.

На мою думку, ця теза, це питання є дуже важливими для нашого народу. Адже Україна багатонаціональна країна, де співіснують дуже багато націй, релігій, традицій, характерів, які іноді не можуть дійти консенсусу. Іноді брати сваряться через якусь дурницю, тому що мають якість власні негаразди, це не робить їх щасливішими, а навпаки це руйнує їх внутрішній світ. Тож, теорія Памфіла Юркевича є дуже і дуже доцільною для збереження цілісності нашої країни і щастя та добробуту у суспільстві. Це є ще однією підставою, чому я вважаю роботи Памфіла Юркевича необхідними для ґрунтовного вивчення.

Отже, серце Памфіл Юркевич бачить основою усього людського буття, тільки за допомогою серця людина здатна відчути цей світ, побачити усі його кольори та насолодитися життям. Сенс людського буття він вбачає у творінні добра, у служінні людям, у допомозі ближньому, у любові до усіх людей. Серце є джерелом рішучості людини в певних випадках, різноманітних намірів і бажань, воно - місце волі та бажань людини. Серце є центом моральності, духовності людини, у ньому породжується найкращі почуття людини, воно повинно кликати людину на боротьбу із несправедливістю, із тим, що нав'язують інші, серце не повинно піддаватися волі розуму. Серце, каже Памфіл Юркевич, є «вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини». Тож, на мою думку, вклад Юркевича та його концепція «філософії серця» є неоціненним здобутком української нації. І якщо люди почнуть притримуватись настанов філософа, то стануть щасливішими і іх душі наповняться добром.

Висновки

Отже, проаналізувавши головні ідеї філософії Памфіла Даниловича Юркевича, ми можемо стверджувати, що ця людина прожила своє життя, борючись із несправедливістю, що його оточувала, він поклав своє життя на одну чашу терезів із допомогою людству, Памфіл Данилович боровся за добробут, він відчайдушно змагався за відродження духовності, він просував ідеї людяності та дружби, як головних чинників суспільства. Але, як вже було зазначено, його філософію сприйняли не одразу, було багато критики та цькування його ідей. Недовге життя Памфіла Юркевича було однією великою боротьбою із усім світом, що його оточував. І лише після смерті його найголовніше дитя, його творіння «пішло у маси».

«Філософія серця» Юркевича є здобутком вітчизняної філософії, його вихідні ідеї є підґрунтям для розвитку інших філософських думок, що можуть або підтримувати, або нехтувати здобутки Юркевича. Але на мою особисту думку, концепція Юркевича є дуже корисною і доцільною, тому що у повсякденному житті людині необхідно аналізувати навколишній світ не тільки за допомогою раціонального мислення, але й осягати цей світ за допомогою душі, за допомогою серця. Ми можемо пізнати іншу людину ззовні розумом, але відчути її сутність ми можемо тільки за допомогою серця та якихось внутрішніх відчуттів.

Концепції Юркевича можуть і сьогодні стати у нагоді, як вихідні ідей духовності та моральності. Адже людей робить людьми тільки їх дух та мораль. Відсутність духовності призводить до руйнування особистості, а як результат до занепаду нації. Наша українська нація, наш великий народ має перевагу у тому, що ми сильні духом, ми зберегли щось особливе, що пронесли крізь століття. Це наш Дух та Духовність, та, я вважаю, що ми починаємо це забувати і втрачати цю дивовижну рису у, здавалося б, мирний час. І саме праці Памфіла Юркевича, їх ґрунтовний аналіз та вивчення, можуть допомогти відродити цю рису нашого народу.

На завершення хотілося б додати вислів Памфіла Даниловича Юркевича, випадного українського філософа, діяча, чиє ім'я сіяє серед інших яскравим сяйвом, що дарує надію та віру у щасливе майбутнє. Він казав: «Живі потреби люблячого серця, ще не охолодженого від досліду, побуджують його бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого і натхненного. Людина починає свій моральний розвиток із рухів серця, яке завжди бажало би бачити благо, щастя, радісну гру життя, завжди бажало би зустрічати істоти радіючими, зігріваючими одне одного теплотою любові, зв'язані дружбою і взаємним співчуттям. Лише в такій формі здійсненого всезагального щастя світ уявляється йому як те, що гідне існування».

Список використаної літератури

1. Андрущенко В.П., Горлач Н.И., Рибалко В.К. Філософія/ В.П. Андрущенко, Н.И. Горлач, В.К. Рибалко. - К-Х. : Мова, 1998. - 315 с.

2. Горський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії/ В.С. Горський, К.В. Кислюк. - К. : Либідь, 2004. - 396 с.

3. 3.Мармуров В.В., Давидов П.Г. Дружба та любов як компоненти духовності в концепція Г.С. Сковороди та П.Д. Юркевича / В.В. Мармуров, П.Г. Давидов // Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - №2. - С. 168 - 173.

4. Мозговий Л.Ю. Сердце як основа духовного життя людини у творчості Г. Сковороди та П. Юркевича / Л.Ю. Мозговий // Філософія. - 2011. - № 5. - С. 116 - 119.

5. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні / І.В. Огородник, В.В. Огородник. - К. : Ранок, 1999. - 402 с.

6. Слободянюк Д.І. «Філософія серця» як методологічне підґрунтя ідейно-теоретичної спадщини Памфіла Юркевича/ Слободнюк Д.І. // Панорама історико-філософської думки. - 2009. - №22. - С.30 - 44.

7. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії / Ю.О. Федів, Н.Г. Мозгова. - К.: Україна, 2000. - 412 с.

8. Чижевський Д.М. Нариси з історії філософії на Україні/ Д.М. Чижевський. -- К.: Ранок, 1992. -- 532 с.

Размещено на Allbest.ru