Творчість Г.С Сковороди в порівнянні з Європейським бароко та її вплив на філософські погляди українських мислителів

26

Вступ

Розвиток філософської думки в Україні на ґрунті взаємодії із культурою Західної Європи, започаткований в епоху Просвітництва (XVII --XVIII ст.), одержує своє завершення становленням в українському духовному житті професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов'язаний із діяльністю першого вищого учбового закладу на землях східних і більшості південних слов'ян -- Києво-Могилянською академією, де розвивалась українська науково-філософська думка. Вона розвивалась у контексті надбань західноєвропейської філософської традиції, нагромаджувала необхідні резерви для свого подальшого розвитку, переконливим свідченням чого стала творчість вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди (1722--1794), філософське вчення і літературна діяльність якого -- яскраве завершення доби бароко в історії української культури. Діяльність Г.С. Сковороди, називають класичним періодом українського бароко.

Григорій Сковорода -- найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки. Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне -- то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію -- філософію життя і прагнув створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об'єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське -- духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Актуальність теми. Філософська спадщина Г. Сковороди багато в чому визначала загальну спрямованість ідей сучасників Сковороди й мислителів більш пізнього періоду, зокрема І. Котляревського, М. Гоголя, М. Максимовича, П. Юркевича, засновників Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, української суспільно-політичної думки загалом. Саме тому це дослідження варте уваги.

Об'єктом дослідження є творчість Г.С Сковороди в порівнянні з Європейським бароко та вплив його творчості на філософські погляди українських мислителів.

Предмет аналізу - джерела, становлення та форми вияву ідей Г.С.Сковороди в творчості українських філософів.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному історико-філософському аналізі творчості Г.С. Сковороди, її відображення в ідеях його сучасників та мислителів більш пізнього періоду.

1. Зародження українського бароко та його зв'язок з Європейським Просвітництвом

Розвиток української філософської думки відбувався на складному, почасти трагічному історичному тлі, що було пов'язано з розпадом Києво-Руської імперії, який особливо прискорився із смертю Володимира Мономаха і був завершений татаро-монгольською навалою. Розпад феодальних імперій, якою була у XIII ст.. З розпадом Київської Русі державницьку традицію українського народу успадкувало Галицько-Волинське князівством, а в XV ст. вона перейшла до Великого князівства Литовського.

Ці суттєві суспільно-політичні зміни вплинули на зміст духовного життя тогочасної України. Нові історичні реалії актуалізували й докорінні зміни у сфері філософського мислення, яке змушене було здійснити рішучу переорієнтацію від духовної культури Візантії до культури західноєвропейського світу, християнської Європи, куди відносили себе князі Київської Русі, приймаючи християнство ще до його великого розколу. Розрив між західним і східним християнством, хоча і спричинив своєрідну ізолятивність нашої культури, а отже і філософії, від швидко прогресуючої західноєвропейської традиції, все ж не знівелював їх національну самобутність. Тому духовне буття тогочасного українського суспільства активно сприйняло ідеї західноєвропейського Ренесансу та Реформації, які сприяли формуванню засад професійної української філософії.

Особлива роль у цьому процесі належала гуртку київських книжників, зусиллями яких у другій половині XV ст. в українське культурне оточення, за словами українського філософа Дмитра Чижевського (1894--1977), вперше були зараховані твори «філософського змісту», із «суто філософічними інтересами». Це передусім енциклопедична праця арабського походження «Арістотелеві врата», або «Тайная Тайних», яка національною мовою несла інформацію не лише з філософії (онтології, гносеології), етики, а й медицини, фізики, космології, географії, математики, астрономії, зоології, ботаніки, геології тощо. Вперше українською мовою подані думки видатних мудреців арабського світу Ібн-Сіни (Авіцени), Ібн-Рошда (Авенрошта), античних авторів -- Арістотеля, Гіппократа тощо. [9‚ 221]

Поява перекладної літератури українською мовою створювала сприятливі умови для зміцнення тенденції до автономізації філософських знань, їх виокремлення з-поміж релігійних. Водночас вона зумовила зміщення акцентів філософського розгляду із загального, спільного, повторюваного на індивідуальне, унікальне, неповторне. Світоглядна установка ренесансної свідомості все активніше спрямовувалася на людину, людську особистість, її духовний, внутрішній світ, «екзистенцію». Активно сприяли цьому й організовані наприкінці XV ст. в Галичині кириличні друкарні для випуску східнослов'янських книг, в одній з яких у 1483 р. і вийшла перша друкована праця «Прогностична оцінка тогочасного 1483 року» Юрія Дрогобича (1450--1494) -- одного з пропагандистів гуманістичних ідей в Україні. Людина всебічно освічена, доктор філософії та медицини, професор математики й астрономії Краківського та Болонського університетів, Ю. Дрогобич був відомою постаттю на європейських наукових теренах. Його учнем був знаменитий польський астроном Микола Коперник. У дусі тогочасної європейської науки Ю. Дрогобич розглядав ортодоксальні догмати християнства, звеличував людину, її розум, пізнавальні здібності. Працюючи здебільшого за кордоном, він пам'ятав своє національне коріння, відстоював інтереси рідної землі.

У розвиток української філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI -- на початку XVII ст. як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуляризації та демократизації, що сприяло становленню професійної філософії в Україні.

Одним із перших і найавторитетніших з-поміж братств було Львівське Успенське братство. При ньому з 1586 р. діяла школа, статут якої («Порядок шкільний»), як і братства загалом, був зразком для всіх інших, що згодом відкрились у Бережанах, Дубні, Галичі, Вінниці, Замості, Кам'янці-Подільському, Кременці, Немирові, Острозі, Рогатині, Холмі, Шаргороді тощо. У Львівській школі викладали читання, арифметику, слов'янську та грецьку мови, основи риторики, діалектики, астрономії, вивчали Псалтир, Часослов, Катехізис, Євангеліє. З її діяльністю пов'язані імена багатьох видатних постатей на терені української духовної культури.

В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму і особливостями українського менталітету. Тобто першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів -- Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академії в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Серед просвітників -- випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, В. Рубан, Г. Полетика, Я. Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. [14‚ 253]

Представником українського просвітництва являється Г. Сковорода - філософ, поет, педагог, збирач українського фольклору, співак, музикант, художник, а розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов'язаний з його іменем. Діяльність Г. Сковороди припадає на другу половину XVIII століття.

В його особі вітчизняна демократична культура має оригінального мислителя і письменника, пристрасна думка якого не бажала й не могла миритися з несправедливою, ворожою трудовій людині соціальною дійсністю. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засудив хижацькі інтереси панівних класів, їх злочинність та аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: “Світ ловив мене, та не впіймав”.

На мій погляд, внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти і оцінити лише у зв'язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво. Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обґрунтованих поглядів і принципів.

2. Г.С. Сковорода - життєвий шлях та філософські погляди

Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині у казацько-селянській родині. З дитячих років Сковорода виявив схильність до літератури та музики. Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідному селі, наділений неабияким розумом Сковорода 1734 р. вступив до Киево-Могилянської академії. З цим учбовим закладом пов'язано понад десять років його життя. Перебування в Академії Сковорода завершив 1753 р. Цей важливий етап у філософському розвитку мислителя був позначений не лише здобуттям широкої освіти, ґрунтовної філософської ерудиції, що її він одержував в учбових аудиторіях й в бібліотеці Академії. Навчання тричі переривалось. Наприкінці 1741 р. Сковороду було зараховано співаком придворної капели у Петербурзі. Під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва 1744 р. він повертається до Академії і продовжує навчання, але ненадовго. У серпні 1745 р. у складі місії, яку очолював генерал Вишневський, Сковорода відїжджає до Угорщини. Разом з місією він побував в містах Австрії, Угорщини, Словаччини. Повернувшись з Угорщини 1750 p., Сковорода певний час викладає поетику у Переяславській семінарії. Але після конфлікту з місцевим єпископом, незадоволеним прогресивними нововведеннями, реалізованими в курсі поетики Сковородою, його було виключено з семінарії і протягом 1751 -- 1753 р. він знову перебуває в Академії.

Цей період життя позначений здобуттям освіти й життєвих вражень, що, зрештою, визначили характер і спрямування його подальшої філософської творчості.

У наступний період, що охоплює 50 -- 60-і роки, Сковорода працював домашнім вчителем, викладав у Харківському колегіумі. Цей час позначено активною поетичною творчістю, розробкою власної філософської та життєвої позиції.

З 1769 р. мислитель рішуче відмовляється від будь-яких офіційних посад, обираючи долю мандрівного філософа. Протягом 70 -- 80-х років Сковорода перебував у багатьох містах і селах Слобідської та Наддніпрянської України і поза її межами. На цей час припадає період його активної філософської творчості. Перший філософський діалог «Наркіс. Разглагол о том: узнай себя», було створено ним наприкінці 60-х років. Тематично до нього примикає й другий діалог «Симфонія нареченная книга Асхань, о познании самого себя». В обох діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усій творчості Сковороди.

На початку 70-х років ця тема одержує свій розвиток у розробці вчення про дві натури, якому присвячувалося три діалоги («Бесъда, нареченная двое», «Бесьда 1-я, нареченная Observatorium», «Бесъда 2-я, нареченная Observatorium Specula»),

Наступний цикл діалогів, що складається з чотирьох творів («Діалог, или разглагол о древнЪм міре», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира») присвячується аналізові проблеми щастя. У створених після цього трактатах та діалогах («Икона Алкивиадская (Израильській змій)», «Жена Лотова», «Брань архистратига Михаила со Сатаною», «Пря бьсу со Варсавою», «Благородный Еродій», «Убогій Жайворонок») Сковорода по-філософському обґрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. 1791 р. він написав останній свій діалог «Потоп змиін», в якому підсумовуються головні ідеї, що складають зміст філософської позиції мислителя.

Істотну конкретизацію філософська позиція Г. Сковороди одержує також в його поетичній та епістолярній спадщині.

Помер Г.Сковорода на 72-у році життя у маєтку свого давнього приятеля Андрія Ковалевського в селі Пан-Іванівці (нині -- Сковородинівка) на Харківщині 9 листопада 1794 р. На могильному камені, згідно із заповітом, було написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: «Світ ловив мене та не впіймав».[4‚ 12]

Дослідники творчості Г.Сковороди пов'язували його ідейно-теоретичну спадщину з найрозмаїтішими філософськими традиціями: античною, репрезентованою Сократом, Платоном, Арістотелем, стоїками, Плотіном. У філософії його відзначають співзвучність з ідеями отців церкви, Спінози і Мальбранша, Хр. Вольфа, представників філософії просвітництва та німецькими містиками.

Перелік імен і вчень, з якими можна зіставити окремі ідеї філософії Г.Сковороди, насамперед, засвідчує органічну належність його до загальноєвропейської філософської традиції, з якою був добре обізнаний український мислитель. Істотна роль у формуванні підвалин, що визначали високий рівень філософської ерудиції Сковороди, відіграли роки навчання його у Києво-Могилянській академії. Звідси він виніс добрі знання мов, античної філософської спадщини. Тут він мав можливість прилучитися до новітніх здобутків сучасної йому філософської думки. Курси, читані в Академії, дали Сковороді вельми багато для філософських роздумів про людину, її внутрішній світ, для вироблення його літературного та філософського стилю, витриманого в дусі культури українського бароко.

Разом з тим Г.С.Сковорода змістом і спрямуванням своєї філософії істотно відрізняється від своїх вчителів. Якщо для професорів Києво-Могилянської академії було притаманним акцентування уваги на онтології та гносеології, то філософія Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Сковорода натомість підносив істинно людське, духовне начало в людині. Позиції Сковороди стосовно вчення своїх вчителів, як і видатних мислителів минулого й тодішнього, до спадщини яких він був дотичний, органічно властивий діалогізм. Саме тому серед найменувань, якими здавна супроводжувалась згадка про Григорія Сковороду, «український Сократ» -- чи не найбільш влучне. Сократ увійшов до історії культури як винахідник діалогу, що є головним методом на шляху до пошуку істини. Саме завдяки цьому він зажив характеристики «втіленої філософії». Адже філософія як специфічний спосіб духовної діяльності, спрямований на усвідомлення граничних підстав людського буття, -- завжди є напруженим діалогом, під час якого відбувається зустріч різних смислів, розуміння сенсу буття людини. Для Г. Сковороди діалог -- не лише форма, якої набирають часто-густо його твори. Діалогічним, по суті, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів до досягнення людського щастя.

Поряд із діалогізмом не менш притаманним для творчості Г. Сковороди є властивий йому символічно-образний стиль мислення. Ця особливість зумовлювалась специфікою культури українського бароко.

Філософія серця, яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви певною мірою відбилася в історії української думки і чи не найбільш повно репрезентована у вченні саме Г. Сковороди.

На думку Г.С. Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

Зазначені вихідні принципи філософії Сковороди визначають характер розробки ним онтологічних, гносеологічних та етичних проблем, що становлять зміст його вчення.

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.

З погляду головної проблеми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення цієї мети.

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, -- пише він в діалозі «Наркісс», -- состоит из двух натур: одна -- видимая, другая -- невидима. Видима -- называется тварь, а невидима -- Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит, вездъ и всегда был, есть и будет».[4‚ 334]

В основу такого погляду, започаткованого в античній традиції, зокрема в філософії Платона і розвиненого в християнській філософії, покладено антитетичне розуміння дійсного буття як єдності протилежностей. Ідея про «двонатурність» світу проходить червоною ниткою через всі філософські праці мислителя. У цьому розумінні сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми.

Людина, що пізнала себе, тепер всюди і в собі бачить двоє «мір і мір, тіло и тіло, человека и человека -- двое в одном и одно во двоих, нероздълно и неслитно же».

Значення цих двох натур, що наче яблуня і тінь співіснують нерозривно, -- не однакове.

Основою всіх речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура -- Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічна глава і таємний закон у тварях. Закон же цей є господньою природою, тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона в усьому є основою, початком, а сама безпочаткова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю, ні йменням. Бог, з погляду Сковороди, являє собою розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і красу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь. Це -- видимість, «внешность», «наружность» речей. Вона -- минуща, а тому не може бути істинною.

Вже у першому діалозі «Наркісс» видима натура характеризується як «ничто», «гной», «идол», «хвост», «ад», «пепел», «песок», «плоть», «тень», «пята», «ночь», «смерть», «тлень», «желчь», «тма». Вона й є той зовнішній світ, що оточує людину й утворює зовнішнє, тілесне начало в самій людині. Це світ, який, згідно з епітафією Сковороди, «ловив його, але не впіймав».[4]

Протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслював їх невід'ємний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що невід'ємно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані в часі, остільки вічною є й тінь її -- матерія.

Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух -- з тілом.

Антитечним є не лише співвідношення видимої й невидимої натури, а й природа кожної з них зокрема. Зазначене яскраво виявляється у специфіці потрактування Бога. З одного боку, Сковорода у пантеїстичному дусі називає Бога природою, переносить його з неба у світ речей. З іншого ж, він не менш рішуче розмежовує духовне, божествене начало і тілесне. Таке одночасне злиття і відмежування Бога і природи, притаманне філософському баченню Сковороди, дає змогу характеризувати його вчення як іманентний трансценденталізм. Бог, невидима натура, за Сковородою, іманентний природі, речам, всьому сущому і разом з цим не переходить в них, не зливається з ними, залишається в них чимсь, що «завесою сокровенное и дверью затворенное». Щоб досягнути його, необхідно перейти межу, яка виокремлює невидиму натуру від натури видимої.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи.

Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття («світи») великий (макрокосм), І малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Вчення це також спирається на давню традицію, що бере свій початок в обгрунтованій античними мислителями ідеї про єдність людини з всесвітньо - космічною субстанцією, згідно з якою людина розглядалась як малий світ, мікрокосм, що відбиває в собі, у менш досконалій формі, всі особливості, притаманні макрокосму.

Погляд на людину -- мікрокосм, що є невід'ємною частиною макрокосму, активно розробляється за доби Відродження (М. Кузанський, Д. Бруно та ін.). Аналогічні ідеї, як вже зазначалося, обґрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симеон Полоцький, крім микрокосму та макрокосму, виокремлює і третій світ -- світ першообразний (Бог).

На відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Біблію як сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога).

Поясненню великого світу порівняно до інших двох світів Сковорода приділяє менше уваги. Й це зрозуміло. Адже в центрі його філософії -- проблема людини (мікрокосму), що розглядається у процесі переображення її на шляху до пізнання Бога.

Великий світ -- це весь світ речей, Всесвіт. Він нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями, Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи -- вогонь, повітря, вода і земля. Великий світ Сковорода називає старим світом, бо його давно й усі знають. На відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. У цьому розумінні старий світ є тінь нового світу. Новий світ -- вічний і незмінний, натомість старий світ -- мінливий, перебуває в постійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою і складається із видимого і невидимого, старого і нового світів.

Концепція двох натур, що зумовлює антиномічне бачення великого світу, поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а й в малому світі, в людині є два єства, стверджує він: тіло земляне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода рішуче підкреслює, що справжньою людина не зможе стати доти, доки не збагне, що «кров і плоть є ніщо», а істинну людину утворює невидиме, духовне її начало. Суть невидимого начала утворює серце. З огляду на це Г.С. Сковорода осмислює проблему смерті й безсмертя. В поемі «Про святу вечерю, або вічність» він пояснює, що сутністю всього є невидиме. Смерть дає можливість бути невидимими, а тому її не слід боятись. Зникає лише видиме тіло. Внутрішній, духовний світ залишається навіки. [3‚ 158]

Людина, мікрокосм для Г.С.Сковороди це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С. Сковороди. Великий світ є першим лише у логічному плані. Історично ж концепція великого і символічного світу складається у творчості Сковороди на основі розуміння ним сутності людини. Причому, на відміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи, Г.С. Сковорода прагне насамперед з'ясувати сутність людини з середини її.

Великий же світ філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст філософії Г.С.Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Отже, самопізнання є разом з цим і пізнанням Бога. З цим пов'язане вчення Г.С. Сковороди про третій світ -- світ символів, або Біблію.

Завдяки третьому символічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття.

Принцип цей, насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу. Сковородинське самопізнання, по-перше, принципово різниться об'єктом, на осягнення якого воно спрямоване. Якщо науковий дослід спрямовується на здобуття істини про оточуючу людину дійсність, то самопізнання звернене всередину самої людини й прямує до осягнення Бога в ній. Зрештою, відображенням Бога є й світ навколишньої дійсності, який являє собою ніщо інше, як тінь його. Отже, наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету -- осягнення людиною Бога, хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки, втім, неможливо. Шкідливим, на думку Г.С. Сковороди, є не наукове пізнання світу як таке, а обмеження пізнавальної діяльності лише цим. [15‚ 198]

Але шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об'єктом. Істотно, що мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові. Діалог Г.Сковороди «Наркісс», присвячений проблемі самопізнання, є розповідь про історію кохання. У міфі про закоханого в себе Нарциса Г.С. Сковорода вбачає найбільш адекватний символ, що передає ідею самопізнання: «Пізнай самого себе!» Самопізнання -- справа серця. Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнення, Г.С. Сковорода розглядає як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності утворює в людині Бог, Г.Сковорода часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця.

З огляду ж на етикоморальне вчення Г. Сковороди істотним є розрізнення мислителем «совершенного серца», яке притаманне людині, що вже здійснила акт переображення, очистилась від гніту тлінності й застигла у вільному прагненні до подібного собі «безначального начала» і серця «старого». У цьому розумінні Г.С. Сковорода потрактовує народження нового і смерть старого серця, про брак серця, вбивство серця тощо. Філософія серця, спираючись на платонівську і християнську традицію, активно розробляється в українській філософській думці і чи не найяскравіше репрезентована у вченні Г.С. Сковороди. [7‚401]

Символіка для Сковороди -- це особливий світ реальності, в якому приховується потрібна людині істина. З допомогою символів та емблем він веде напружений діалог із власним сумлінням на шляху пошуку правда і добра, шляху до людського щастя.

Образно-символічний світ мислення Сковороди, на мій погляд, -- цілком співзвучний його епосі. Він відповідає принципам барокової культури з притаманною їй підкресленою алегоричністю, потягом до емблематичного зображення світу. Символіко-алегоричне мислення притаманне було й способу мислення діячів вітчизняної філософської думки, починаючи з доби Київської Русі. Вельми поширеним був інтерес до символіки й емблематики в сучасній Сковороді європейській культурі. Починаючи з епохи Ренесансу й аж до XVIII ст. на європейському книжковому ринку надзвичайного поширення набувають розмаїті збірки, присвячені тлумаченню символів і емблем. Багато з них потрапляли в Україну й добре були відомі діячам тогочасної культури. Ними цікавився Петро Могила, Йосип Кононович-Горбацький, Єпифаній Славінецький. Бони зберігались у бібліотеках С. Яворського й Т. Прокоповича. Чимало їх було в бібліотеці Києво-Могилянської академії за часів навчання там Сковороди.

Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, можна зробити висновок, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини.

3. Кордоцентризм у філософії Г. Сковороди та його відображення у творчості українських мислителів

Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відображення вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.

Вчені по-різному оцінюють цю філософію. Але незаперечним залишається те, що вона мала великий вплив на розвиток української філософії та культури, і найцікавішого розвитку набула у філософському доробку П.Юркевича. Що ж уявляє собою ця філософія і чому вона викликала й викликає таке неодностайне ставлення до себе? Головною рисою української національної психології є емоціоналізм - надання високої оцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образ серця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжої доби, він прослідковується в народних піснях, казках, приказках. Києво-руська культура формувалася у творчому діалозі візантійського християнства та слов'янської міфології, вже тоді виявляється тенденція, що трактує серце як орган розуміння, як центр, що зводить воєдино думку, волю та віру. У “Слові про закон і Благодать” Іларіон писав, що коли князь Володимир задумав увести Християнство на Русі, в нього в серці “засіяв розум”. [16‚ 388] Уже після прийняття християнства серце починає переважно розглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, і виникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починає розумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут як загальнохристиянський символ. Розгляд серця під таким кутом зору зустрічається в багатьох пам'ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторів “Києво-Печерського патерика” зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, її відчуттів і прагнень, які пов'язані із серцем, через яке до неї мовить Бог. З християнською антропологією пов'язані світоглядні настанови таких видатних мислителів, як Г.Сковорода, Г.Кониський, П.Могила, Д.Туптало. Кордоцентризм Г.Сковороди розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини - це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов'язана ідея “сродної праці” Сковороди [11]. “Сродною” є та праця, яка “лягає нам на серце”. Також, необхідно сказати, що сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов'язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця - це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди - це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.

Сковорода, спираючись на традиції східнохристияиської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе.

І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, переображення людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Саме з цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях преображення людини.

Використовуючи традиції своїх попередників, а передусім Г.Сковороди, Памфіл Юркевич вперше представив “філософію серця” як теоретично обґрунтоване філософське вчення. Центральною проблемою у філософії П.Юркевича, як і Г.Сковороди, є проблема людини. Людина - це малий світ (мікрокосм), за твердженням як Г.Сковороди, так і П.Юркевича. У філософії Юркевича поняття “серця” виступає центральною ідеєю, яку він аналізує у праці “Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням Слова Божого”. У цій праці він представляє досить своєрідну філософсько-антропологічну концепцію про серце як основу фізичного та духовного життя людини. При цьому він запропонував досить незвичайний на той час підхід до розгляду людини як конкретної індивідуальності. Підхід, який не був сприйнятий його сучасниками і не підходив ні до матеріалістичної, ні до ідеалістичної антропологічної теорії. На думку Юркевича, релігійне переживання відкриває перед нами той факт, що серце є більш глибокою основою душевного життя, ніж розум. Мислитель наголошує на тому, що релігійна свідомість людини лежить в її серці, а, отже, релігія утворена на природному грунті. У своїй видатній роботі “Серце та його значення в духовному житті людини згідно вчення Слова Божого” Юркевич наводить більше 120 цитат з Біблії, показуючи тим самим, що автори Святого Письма розглядають серце як центр духовного життя, як особливий орган для сприйняття Бога. Центром дослідження Юркевича стає “серце” як осередок душевного і духовного життя людини - джерело походження моралі, справжня субстанція людської душі. При цьому він відкидає як раціоналістичні теорії, що підносять роль розуму в людині, проголошуючи його місцем душі, так і психологічні концепції його часу, що стверджують повну залежність психічних явищ від фізіологічних процесів. Серце - це охоронець і двигун усіх фізичних сил людини. “Серце”, за Юркевичем, - основа неповторності та унікальности людини в світі, тоді, коли розум виявляє лише загальне в діяльності людини. “У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону” [13‚ 73]. У концепції Юркевича розум, “голова” керує, планує, дириґує, а серце творить. Як і в Сковороди, так і в Юркевича, серце - сфера духовного життя людини. Поняття серця багатозначне, але передусім серце - це духовний стан людини, її душа. В його понятті душа - “серце” людини затримує, як цінність, все те своє власне, що є важливим для “серця”. Це власне і визначає світогляд людини, її особистість, індивідуальність і неповторність у світі.

Крім того, філософська спадщина Г. Сковороди багато в чому визначала загальну спрямованість ідей сучасників Сковороди й мислителів більш пізнього періоду, зокрема І.Котляревського, М.Гоголя, М.Максимовича, засновників Кирило-Мефодіївського товариства М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та української суспільно-політичної думки ХІХ ст. загалом.

Висновок

Г.С.Сковорода, за влучною характеристикою І.Франка, жив на «розграні двох великих епох». Він був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним, за виразом Д. Чижевського, культура ця «догоріла повним полум'ям до кінця та враз згасла». Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян, що здійснене було після указів 1763 та 1783 pp. Гинула зроджена попередньою добою козацька людина, в якій привабливо віддзеркалювалися такі риси менталітету, як героїка вояцького подвигу, безоглядне молодецтво, широта душі, романтичні, ліричні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі, гумор. Нова соціальна дійсність суперечила цьому, вона позбавляла надії на самозбереження. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати на шлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю в ім'я збереження того, що ця дійсність знищувала; чи спрямувати споконвіку притаманну українському духові, породженому «кордонною цивілізацією», стихію вільної самодіяльності особистості за межі соціального -- в сферу духовної реальності, яка свідомо протиставлялась неприйнятній соціальній дійсності. Цей третій шлях обрав Г.С.Сковорода, і як на той час такий вибір був чи не найбільш реалістичний з огляду на потреби збереження і розвитку української духовності як такої.

Подібно до давньогрецького Сократа, український філософ вів досить простий і невибагливий спосіб життя. Будучи, як його називали сучасники, «ходячим університетом», він не прив'язував себе до якогось конкретного місця, крім як до батьківщини, і тим більше до якихось матеріальних речей. Його ідеї та філософські погляди часто виступали причиною його конфронтації з ретроградами-чиновниками, псевдослужителями віри та іншими проявами бюрократичної машини. Основна причина цього полягала в тому, що ніхто не міг коригувати його думки.

На мій погляд, філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалась у рукописах, але видана була вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги ("Наркіс", "Узнай себе", "Асхань" та ін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки ("Басні харьковские"), притчі, канти ("Всякому городу нрав і права", оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури). Найвідомішою збіркою поезій є "Сад божественних пісень", до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753-1785 pp. Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.

Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям - філософію серця, яка грунтовно розроблена в XIX ст. у працях П. Юркевича та ін. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, "пружиною" усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати "істинну людину", Бога. "Пізнай себе", - закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості. Вчення Сковороди, хоч він і не прийняв геліоцентричної теорії Коперника ("Кинь Коиерникові сфери, глянь в сердечнії печери"), поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду ("А мой жребій з голяками"), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею "сродної праці" (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися "твердим глуздом", вплинув на становлення просвітницького реалізму в українській літературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки ("Всякому городу нрав і права", "Сад божественних пісень") і, нарешті, започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука, на мою думку, раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.

Таким чином, спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Одним із доказів цього виступає той факт, що пам'ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі.

Перелік використаної літератури

1. Сковорода Г.С. Вибране.- X.: Прапор, 1990р. - 299 с.

2. Сковорода Г.С. Сад пісень.- К.: Веселка, 1972р. - 200 с.

3. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г.Сковороди.- К.: Наукова думка, 1983р. - 269 с.

4. Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Том 1. - К.: АТ «Обереги», 1994р. Т. 1/ Передм. О.Мишанича. - 528с.

5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992р. 234с.

6. Багалій Д.І. «Український мандрівний філософ». К., - 1992р. 200с.

7. Андрущенко В.П. Соціальна філософія: історія, теорія, методологія./Підручник для Вищих навчальних закладів/ Генеза., 2006 - 656с.

8. Федір Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії., К. - 2000р.

9. Бичко А. К, Історія філософії К. - 2002р. с. 367-379

10. М.Ю.Русин, І.В.Огородник Історія української філософії. Підр. Академвидав. К. - 2008р.

11. Сковорода Г.С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира //Повне зібрання творів. -Т.1

12. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия // Юркевич П.Д. Философские произведения: приложение к ж-лу “Вопросы философии”. - М., 1990.

13. Юркевич П.Д. Вибране. К., 1993р. - с. 73

14. Горський В.С Історія української філософії./К - 2004р. 488с.

15. Огородник Ц.В. Русич М.Ю. Українська філософія в іменах / К., 1997р. 328с.

16. Огородник І.В Історія філософської думки в Україні/ К., 1999р.- 543с.

17. Шинкарка В.І. Філософський словник/ К., 1986р.- 795с.