Міфологія як світогляд

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

1. Поняття світогляду

2. Міфологія як світогляд

3. Демоністичні вірування наших предків

Висновок

Література

ВСТУП

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е. Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д. Фрезера та К. Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції -- О.Ф. Лосева та ряду інших.

В ХХ столітті працював французький вчений Ж. Дюмезіль та інші. В кінці ХІХ ст. на поч. ХХ ст. значну роль у міфологічних дослідженнях відіграла „антропологічна школа” Е. Тейлора, Дж. Фрезера та інші. В. Вунгдт вважав, що міф пов'язаний з емоційними спалахами, з психологічним станом, близьким до естетичного співпереживання.

Міфи й системи міфологічних поглядів за формою і змістом мають етнічно чи локально забарвлений характер. Міфологічні системи й уявлення зберігались і в усній формі. Історичних свідчень про давньоруську міфологію періоду Київської Русі небагато. Найдавнішими вважають записи київського літописця Нестора.

Отже, метою даної роботи є дослідження міфології як одного з типів світогляду методом опрацювання різноманітних джерел літератури.

1. ПОНЯТТЯ СВІТОГЛЯДУ

Людина -- єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе, яке виступає в емпіричній або теоретичній формі. Знання в свою чергу може матеріалізуватися, опредметнюватися, але для цього воно має стати ідеєю. Ідея -- це думка, що містить мету діяльності і виражає певне майбутнє. Вона відбиває цілі та прагнення суб'єкта, які становлять певну світоглядну систему. Світогляд -- одна з форм свідомості людини, невід'ємний атрибут життєдіяльності людей. Способом його існування виступає філософія, а також суттєві "виміри" людини, включаючи її потенціальні можливості та призначення. Оскільки з самою філософією, її ідеями, змістом її положень погоджуються, остільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує переконання, вірування в неї. Тому окремі філософи дотепно називають її вірознанням. Подальше поглиблення, уточнення знань про предмет філософії стане можливим завдяки знайомству з основними функціями, напрямками, течіями, школами філософії.

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80х років. Добре відомі праці В.І. Шинкарука, В.П. Іванова, М.В. Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це -- просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання із зовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш -- примусимо".

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина -- в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію. Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, -- це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, -- а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно практичну діяльність.

Світогляд -- інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших -- до похмуро песимістичного, стурбовано трагедійного сприйняття буття.

Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії -- навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд -- у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань. Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це -- ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань -- немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них -- завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф. Достоєвський у підготовчих матеріалах до роману "Підліток", почуття розумом не сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкроївши серце.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд -- не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд -- не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд -- постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е. Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д. Фрезера та К. Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції -- О.Ф. Лосева та ряду інших.

2. МІФОЛОГІЯ ЯК СВІТОГЛЯД

Коли на рівні звичайного (буденного) світогляду мова заходить про міфи і міфологію, то передусім в уяві постають прадавні казки і легенди, перекази і думи, в яких поетично, наївно і примарно змальовуються створення людини і світу та діяння богів і героїв. Тоді багато хто з людей починають вважати, що міф і міфологія це одне й те саме. Однак насправді це не так.

Міф (у перекладі з давньогрецької -- сказання, легенда) -- це алегорична розповідь про особливий характер діяльності богів, героїв та інших фантастичних істот, які зайняли визначальне місце у природі і суттєво впливають на життя людини.

Порівняльно-історичне вивчення широкого кола міфів показує, що в міфах різних народів світу за надзвичайної бага­томанітності їх ряд основних тем і мотивів повторюються. Цілком імовірно, щонайдавнішими міфами є міфи про тва­рин. Найбільш елементарні з них є тільки наївним поясненням деяких ознак тварин. Глибоко архаїчні міфи про похо­дження тварин від людей (таких міфів дуже багато, наприклад, у австралійців) або міфічні уявлення про те, що люди колись були тваринами. Міфи про перетворення людей на тварин і рослини відомі, мабуть, усім народам земної кулі. Широко відомі давньогрецькі міфи про гіацинт, нарцис, кипарис, лаврове дерево (дівчина-німфа Дафна), про павука (Арахна) та ін.

Існують дуже давні міфи про походження Сонця, Місяця, зірок (солярні, місячні, астральні міфи). В одних міфах вони нерідко зображені людьми, які колись начебто жили на Землі і з якоїсь причини піднеслися на небо, а в інших -- створення Сонця приписується якій-небудь фантастичній істоті.

Центральною групою є міфи про походження світу, Всесвіту (космогонічні міфи) і людини (антропогонічні міфи). У таких міфах провідними є дві ідеї -- ідея творення та ідея розвитку. За одними міфами, світ створений якою-небудь надприродною істотою -- Богом-творцем, деміургом, великим чаклуном тощо, за іншими -- світ поступово розвивався із якогось первісного неоформленого стану -- хаосу, мороку або води, яйця та ін. Як правило, у космогонічні міфи вплітаються і теогонічні сюжети -- міфи про походження богів, і антропогонічні міфи -- про походження людини. Досить поширеними є міфи про чудодійне народження, про походження смерті; порівняно пізно виникли міфи про потойбічне життя, долю. До космогонічних міфів наближаються також есхатологічні міфи -- розповіді-пророцтва про "кінець світу" (розвинуті есхатологічні міфи відомі у давніх майя, ацтеків, у християнстві, в ісламі і, звичайно, у давніх предків сучасних українців).

Надзвичайно важливе місце посідають міфи про походження та запровадження тих чи інших культурних благ: добування вогню, винайдення ремесел, землеробства, а також встановлення між людьми певних соціальних інститутів, шлюбних правил, звичаїв і обрядів. Впровадження їх, як правило, приписується культурним героям. До міфів про культурних героїв наближаються "близнюкові" міфи (в них образ культурного героя начебто роздвоюється -- це два брати-близнюки, наділені протилежними рисами: один добрий, інший злий, один робить все добре, вчить людей корисного, інший лише робить шкоду і бешкетує).

У розвинутих аграрних народів суттєву роль відіграють календарні міфи, які символічно відтворюють природні цикли. Аграрний міф про вмираючого і воскресаючого Бога дуже поширений на Стародавньому Сході, хоча найбільш рання форма цього міфу зародилась ще на базі первісного мисливського господарства. Так виникли міфи про Озіріса (Стародавній Єгипет), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Мала Азія), Діоніса (Фракія, Греція) та ін.

Ранні міфи здебільшого були короткими, примітивними за змістом, не мали захоплюючої фабули. У пізніший період розвитку людства виникають більш складні міфи, а різні за походженням і мотивами міфічні образи переплітаються. Міфи перетворюються на розгорнуті розповіді, пов'язуються один з одним, утворюючи цілі цикли.

І у XX ст. існують міфи, міфотворчість. У цих міфах звеличується, ідеалізується постать видатного політика, діяча науки, мистецтва, релігії та ін.

Таким чином, порівнюючи міфи різних народів, бачимо, що, по-перше, досить подібні міфи часто існують у різних на­родів світу і, по-друге, вже саме коло тем, сюжетів, які охоплюються міфами, -- питання походження світу, людини, культурних благ, соціальних відносин, таємниці народження і смерті та ін. -- стосується найширшого, буквально "гло­бального" кола основних питань світобудови. Міфи починають виступати не як окремі сюжети, а як система. Міфи перетворюються на міфологію. Шлях від міфу до міфології -- міфотворчість як основний спосіб розуміння світу.

Міфологія є найбільш ранньою, притаманною будь-якому суспільству (передусім первісному), формою світосприй­няття, розуміння людиною світу і самої себе. Міфологія -- це первісна форма духовної культури людства. Адже те чи інше конкретне усвідомлення якого-небудь явища природи або суспільства спочатку залежало (залежить і сьогодні) від конкретних природних, господарських та історичних умов і рівня соціального розвитку, за якого жили (живуть і сьогодні) народи -- носії даної міфології.

Отже, міфологія -- це історичний тип світогляду, в якому творення людиною цілісної картини світу ґрунтується на абсолютизації ролі, значення природного стосовно людського. Міфологія -- фантастичне уявлення про природу і соціальну дійсність навколо людини, яке ґрунтується на визнанні органічної єдності людини і світу.

Міфологічний світогляд є там і тоді, коли, по-перше, людина ще не виділяє себе з навколишнього середовища -- природного і соціального; по-друге, існують елементи логічної неподільності мислення, яке ще не здатне чітко відокремитися від емоційної сфери життя людини. Наслідком цього є наївне олюднення навколишнього природного середовища, загальна персоніфікація у міфах та широке "метафоричне" порівняння природних і соціальних об'єктів.

У міфології не розмежовується природний і надприродний світ, вона байдужа до суперечностей, має невисокий рівень абстракції, їй притаманні чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність. Ці та інші особливості міфології перетворюють її на досить своєрідну символічну (знакову) систему, в термінах якої сприймається і описується весь світ. Міфологія органічно пов'язана з релігією, наукою і філософією.

Релігія "зобов'язана" міфологічному світогляду передусім тим, що саме в лоні міфології зароджується ідея Бога та думка про характер протиставлення природного і надприродного. Більше того, міфологія виробляє ідею священності. Це видно хоча б із того, що розповіді про першопредків, про міфічні часи першотворення є духовною скарбницею людини і суспільства. Міфологія є своєрідним роз'ясненням релігійних обрядів, ритуалів. Адже виконавець обряду відтворює через окремих дійових осіб викладені у міфах події. Міфологія виконує роль драматичного релігійного дійства.

Міфологія суттєво вплинула на науковий світогляд. Саме від міфології науковий світогляд бере думку про нерозривну єдність людини і природи. Але якщо міфологія лише констатує факт цієї єдності, фактично не пояснюючи нічого, то наука бере на себе відповідальність за розкриття закономірностей єдності "людина -- світ". Міфологічний герой, легендарний образ перетворюється у науковому світогляді на істину. Міфологія, зокрема, породжує натурфілософію.

Значну роль відіграла міфологія у виникненні та розвитку філософії. Саме у міфологічному світогляді з'являються зародки бачення суб'єктно-об'єктних відносин, поділу дійсності на предмет і знак, річ і слово, істоту і її образ, річ і її властивості, поодиноке і загальне та ін. І нарешті, мабуть, саме міфологія виховала філософську любов до мудрості, бо саме міфологічний світогляд був першим надбанням в осмисленні фактів зовнішнього світу.

Міфологія справила суттєвий вплив на формування героїчного епосу передусім через образ культурного героя. Саме цей образ став, мабуть, вихідним матеріалом, з якого були створені моделі епічних героїв.

Завдяки казці й героїчному епосу з міфологією генетично пов'язана і література, зокрема жанр оповідання. Відповідно драма і частково лірика сприймали спочатку елементи міфу безпосередньо через ритуали, народні святкування, релігійну містерію.

Ознайомлення з міфологією дає змогу зробити такі висновки.

Міфологія як історичний тип світогляду супроводжує всі періоди існування земної цивілізації, відомі людині. Міфо­логічна світоглядна культура виявилась одночасно і через ряд сильних, потужних сторін, і через ряд слабких.

Сила, позитивно-прогресивна роль міфології полягає насамперед у тому, що цей світогляд завжди орієнтує людину на мрію. Без мрії людина ніколи ні в що не зможе повірити і назавжди втратить надію. Без мрій неможливо нікого і нічо­го полюбити. У міфології зароджується бачення одвічного прагнення людини до свободи і щастя. Визнаючи факт одвічної єдності людини і природи, міфологія підкреслює потребу людини в самостійній думці і дії. А це і є перший крок до свободи. Визнаючи факт досконалості природи та нерозривної єдності людини і природи, міфологія прагне звеличити гармонійність відношення людини і світу як взірець щастя.

Слабкості міфологічного світогляду -- це передусім сліпе поклоніння силі природи, декларування пасивного характеру відношення людини до світу.

Отже, міфологічний світогляд був, є і залишається надбанням світоглядної культури людини, бо, втративши його, людина втратить головного героя, героя, якого вона вибрала сама і яким вона є сама.

3. ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ НАШИХ ПРЕДКІВ

В епоху неоліту повністю встановилося землеробство і скотарство, виникають прядіння в ткацтво, розвивається далі виробництво керамічного посуду. В цей період ймовірна наявність великих родів, інтенсивно йде формування племен, збагачення і зміцнення суспільних відносин. Усе це й приводить, зрештою, до якісних змін у релігійному потоці духовності, які знайшли найбільш переконливий вияв у вірі в духів, що зароджується в мезоліті, еволюціонує в наступні епохи й передається в спадок слов'янам, українському та іншим народам.

Перші відомості про демоністичні вірування літописних слов'ян подають київські книжники та зовсім особливий фольклорний феномен - українська міфологічна новела, яка разом із казками, піснями, легендами, прислів'ями, колядками тощо доносить до нас образи демоністичних персонажів.

Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні “поверхи” в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь - уявлень, які зароджуються ще в глибинах індоєвропейських або й індійських часів, наслідуються праслов'янами та їхніми нащадками. Другий “поверх” виникає, загалом кажучи, уже в епоху енеолітичної трипільської культури, коли праслов'яни виділилися з індоєвропейського масиву, наслідується слов'янами і не являє собою залишкового феномена аж до тих часів, коли наші пращури почали “кумирів творити”. Звичайно, “нижчі” вірування в духів не зникають з появою “вищих”, а живуть і в часи “ідольського мороку”, і в християнські добу.

Упирі - один з персонажів демоністичних вірувань, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла, від них ще дуже далеко, скажімо, до українського повір'я про злиднів - зловорожих духів, які уособлювали стражденну долю бідняка. Упирі - не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й чоловічого виду. Їх основне заняття - висмоктувати кров у людей, молоко у корів, а якщо упир - червономордий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п'ють кров, але й крадуть дощ, насилають неврожай тощо. світогляд погляд міфологічний вірування

Водночас упирі мають і деякі ознаки “чуттєво-надчуттєвого” типу вірувань. І. Нечуй-Левицький повідомляє, наприклад, про такі залишки стародавнього анімізму в образах упирів: коли упир помирає, на його “могилці буває дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глуху ніч, ходить по хатах і ссе кров з людей...”

Упирі персонажі, що стоять на межі між зооморфними й антропоморфними істотами. Так двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демоністичного типу надприродного, зокрема уявленням про “нечистих” небіжчиків (утоплеників, убитих тощо), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки - це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків. У останньому випадку це - знедолені істоти, у яких вкрадено людське ймення.

Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань українського етносу та його попередників. Сюди належать також русалки, водяники, болотяними, відьми, чорти, домовики, лісовики, берегині тощо. За повідомленнями П. Чубинського, О. Афанасьєва, В.Милорадовича, І. Нечуя-Левицького та ін., уявлення про істот, що заселили ріки, ставки, криниці, пов'язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетілив царство водяних духів. Русалки, наприклад, - душі молодих утоплениць, самовбивиць, мертвонароджених.

Йдеться про духи-душі померлих жіночої статі та про особливий спосіб їхнього існування: позначаються, мабуть, залишки уявлень часів материнського роду та умови життя первісної людини, в яких велику роль відігравали водні стихії.

Але русалки - не анімістичні, а демоністичні образи. Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони - духи. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. Хоч в русалок і є зооморфні риси, все ж таки їм більше притаманні антропоморфні, і вони мають вигляд дівчат з гарними лицями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом. Русалки живуть не тільки тим, що пустують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо.

Мабуть, не менш поширеними були й повір'я про відьом та чортів. Відьми - напівміфічні істоти, що мають таємничу силу чаклунства. Зовні вони немов би й не відрізняються від інших людей, але можуть перекидатися різними звірами (на що не здатні звичайні чаклуни), літати на мітлі, красти місяць і зорі, викликати дощ або посуху тощо. Серед відьом трапляються природжені персонажі, чимало в чому доброзичливі, загалом не шкідливі, готові зняти пристріт чи інше наврочення; але здебільшого це ті, хто продав чортам свою душу й за те навчений ними зло вражому чаклунству. Отже, єством цих відьом та відьмаків є не звичайна дужа, а злий демон, який таємниче єднає їх з “нечистою силою”, й вони морочать людей, тобто затьмарюють їм розум, наврочують різні нещастя, хвороби, висмоктують кров. Але чи не найбільш улюблене заняття відьом - доїти корів.

Та чи не найпотворнішими в язичницьких повір'ях є чорти, що водяться в ковбанях, у болотах, очеретах, у греблях, лісах тощо. Чорт (інші означення - дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций, той і т. ін.) - це зловорожий дух, уособлення темних земних і небесних вод. І якщо серед русалок, природних відьом, навіть упирів можна зустріти нешкідливих, зичливих персонажів, то чорти - справжні виплодки зла.

Демоністичний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значної еволюції та інше конфесійних впливів, особливо християнських. “Ранній” чорт не мав ніякого відношення до пекла, також він не творив світу.

Чорт не творить світу. Віра в духів не знає деміургічної функції, а чорти, відьми, упирі і т. ін. лише орудують “даністю”. Це головна відміна демоністичного від теїстичного. Звернімо увагу й на те, що образи чортів репрезентують зооморфний спосіб уособлення природних явищ і зв'язків людини з ними. Адже чорти мають волохаті ноги, цапині ріжки, вискорені зуби, перекидаються різним звіром. Можуть перекидатися й чоловіком, але з собачою мордою, пазурями на пальцях, ратицями й хвостом. Це - свідчення давнішності образа чорта. Чорти завдають людям різних прикрощів: заманюють убаговиння, крадуть гроші, залякують тощо.

На відміну від упирів, відьом, чортів та інших “нечистих сил” згадані вище берегині є поліморфними образами добрих духів. Ймовірно берегині вважали за зичливих демонів, певним чином пов'язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. Цікаво, що і берегині - жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це - один з найдавніших демоністичних образів, з яким міфологічна уява пов'язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про багатьох інших образів духів, як-от водяниць, полудниць, домовиків, лісовиків, польовиків тощо, які мали вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір'ях.

І все ж дещо можна сказати й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики, близькі до образів берегинь. Генетично, треба гадати, вони пов'язані з культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими духами, що оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі і в лісі. Та поступово від впливом християнства ці образи набрали й негативних рис і часом народна свідомість тепер має їх за нечисту силу.

Розглядувані персонажі не випадають з того міфологічного ряду образів, до якого належать й берегині, водяникі та ін. Так, вони можуть набирати і зооморфного, й антропоморфного вигляду. Але час підкреслити, що ця антропоморфність, як і у випадку з упирями, русалками тощо, мало чого варта у власному розумінні цього слова. Вона не має необхідного соціального й гносеологічного ґрунту - виділення індивіда з родової общини і усвідомлення ним себе як особистості. Тому і в демоністичних явленнях людина постає як елемент натуралістичного ряду, залежний від природних обставин. Дослідники фіксують, наприклад, уявлення про те, що лісовики як духи можуть перекидатися баранами, а можуть набирати й людського образу, але якщо ліс високий, то й вони такі заввишки, як дерева, а якщо зовсім низенький - то вони “як трава”; що ж до польовиків, то й вони “бувають врівні з хлібом”, а коли той вижнуть, стають “як стерня”.

Демоністична релігійність, певна річ, не обмежується уявленнями про упирів, русалок, домовиків тощо. Ще в епоху енеоліту починає складатися більш пізній історичний “поверх” демоністичного типу вірувань, який характеризує духовність пізньої трипільської та інших культур розвинутого первісного суспільства і є, так би мовити, межовим між вірою в духів і вірою і богів. Це - золотий вік продукую чого землеробсько-твариницького господарства, розвитку металургії, панування общинної власності на землю, в надрах якої з часом виникає й поширюється соціальне розшарування, складається протистояння роду окремих сімей. Як наслідок останнього - йде зростання культу померлих предків, виділення поховань знаті, зникнення образу жінки в статуетках і заміна його чоловічим образом. Але в цілому весь цей період позначений майже повним пануванням світогляду розвинутого первісного суспільства з характерним для нього віруваннями аграрного й астрального стилів, передусім культом родючості, в надрах якого з часом виникають “вищі” образи духів та духів-богів.

Перші з них у праукраїнській міфології представлені, а потім і передані українському язичництву віруваннями в рожаниць, дива та інших духів. Рожаниці, як і Род, не є дрібними демонами особистої людської долі або домовиків. Передусім, образи рожаниць та Родапевним чином пов'язані з культом предків.

Рожаниці, як культ більш архаїчний порівняно з культом Рода (про якого буде сказано нижче). Вони, як образи духів-заступників, виражають ідею єдності урожаю і долі людини, що є цілком зрозумілим відносно стародавнього селянина-хлібороба. Звичайно духи-рожаниці були заступниками й жінок-породіль, а також духами плідності промислового звіря й худоби. В змісті цього образу уже видніє зародок ідеї плідності як такої - ідеї, розвиток якої з часом має вивести надприродне за порівняно вузкі межі орудної функції. В образах рожаниць можна знайти першу ознаку уособлення історичних явищ (наприклад, верві - сільської общини, яка приходила на зміну кровоспорідненої сім'ї), що було зовсім немислимим раніше - на “поверсі” духів-перевертнів.

Привертає увагу й таємничий образ дива. Дослідники тлумачать образ дива по-різному: одні називають його божком, інші - лісовиком, ще інші - драконом, змієм, лиховісною птахою, пугачем. Але див спершу постає як дух-перевертень (за “Велесевою книгою”) - ранній різновид демоністичного; потім - як дух в образі матері-благодійниці (див-Ладо), що оберігає посіви й дає лад у сім'ї (за українською веснянкою) - пізній різновид демоністичного; нарешті, Ладо може бути ідентифікоаний як антропоморфний бог-дух, розпорядник природних явищ і деяких соціальних сфер, але не творець людини та її довкілля.

Отже, як можна бачити з наведеного, демоністичний тип вірувань охоплює велики період історії слов'ян, праслов'ян та їхніх індоєвропейських попередників. Характерним для демоністичних персонажів, створених уявоюлядини, яка ще не порвала з пуповиною родових відносин, є зооморфне уособлення їх; дух як особа у тваринній зовнішності. Елементи ж антропоморфізму тут або результат пізніших, теїстичних впливів, або є, і здебільшого, вияв натуралістичного уособлення, надання духам рис особи як елемента скоріше природно ряду, а не як особистості. Нарешті, демоністичним віруванням, через цілком зрозумілі причини, ще не властиві уявлення про ієрархію духів або ж такі уявлення мають зародковий вигляд.

ВИСНОВОК

Отже, беручи до уваги вищевикладену інформацію можна дійти до висновку, що міф та міфологія є найпершою формою світогляду якій притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.

Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка -- тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі.

По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок -- панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство -- це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфо-поетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Калінін Ю.А. «Релігієзнавство» Київ, «Наукова думка» 1994.

2. Мифологический словарь. (Под ред. Мелетинского Е.М.).- М.: БРЭ, ЛАДА, МАКОМ, 1992.

3. Костомаров М.І. Слов'янська міфологія / Упоряд. приміт. І.П. Бетко, А. М. Покотай; Вступна ст. М.Т. Яценка. -- К.: Либідь, 1994.

4. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії і онтологія людини. -- К., 1995.

5. Філософія: Курс лекцій. -- К., 1994.

Размещено на Allbest.ru