Психічне здоров'я молодших школярів

45

Зміст

Вступ

1. Теоретичний аналіз проблеми

1.1 Психічне здоров'я як психолого-педагогічна проблема

1.2 Підходи вітчизняних вчених

1.3 Підходи зарубіжних вчених

2. Психічне здоров'я школяра: аналіз зовнішніх та внутрішніх чинників

2.1 Сім'я як джерело психічного здоров'я дитини

2.2 Вплив школи на психічне здоров'я дітей

2.3 Вплив телебачення та інших ЗМІ

2.4 Вплив самооцінки

2.5 Вплив типу темпераменту

2.6 Вплив музики

2.7 Вплив кольорів

3. Експериментальне дослідження психічного стану школярів

3.1 Методичні шляхи дослідження та характеристика вибірки

3.2 Якісний і кількісний аналіз результатів

3.3 Методичні рекомендації

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Тема психічного здоров'я молодшого школяра, аналіз зовнішніх і внутрішніх чинників, яка розглядається в цій курсовій роботі, за своєю актуальністю заслуговує увагу не лише спеціалістів, а й батьків, вихователів, вчителів.

Гіпотеза: вважається, що є зв'язок між чинниками, які діють на дитину, і її психічним здоров'ям.

Ціллю праці є вивчення впливу зовнішніх і внутрішніх чинників на психічне здоров'я дитини.

Об'єктом вивчення є психічне здоров'я молодшого школяра.

Предмет вивчення - внутрішні і зовнішні чинники, які впливають на психічне здоров'я.

Для досягнення цілі курсової роботи потрібно: розглянути вплив різних чинників на дитину; вияснити залежність між психічним здоров'ям дитини і її вчинками.

Щоб змогти навчити дитину, потрібно зрозуміти її. Адже кожна людина неповторна і до кожної потрібно знайти свій підхід. Та щоб знайти цей підхід потрібно знати, що впливає на дитину, стати на її місце. Для цього потрібно знати про стан психічного здоров'я.

На людину Впливає дуже багато чинників. Дорослі можуть деякою мірою не піддаватись їм, але діти більш чутливі. На них впливають школа і сім'я, позашкільні групи, ЗМІ, музика і, навіть, колір. Та й сама дитина уже має певний темперамент, характер і у неї формується самооцінка.

Завдяки дослідженню цієї проблеми можна знайти підходи до різних дітей, а певні тести допоможуть в деякій мірі визначити психічний стан дітей.

1. Теоретичний аналіз проблеми

1.1 Психічне здоров'я як психолого-педагогічна проблема

Проблема психічного здоров'я привертала увагу і привертатиме надалі багатьох вчених з найрізноманітніших галузей науки і практики: медиків, психологів, педагогів, філософів, соціологів і ін.

Існує багато підходів до розуміння і вирішення цієї проблеми. Сам термін «психічне здоров'я» неоднозначний, він, ніби, зв'язує дві науки і дві області практики - медичну і психологічну.

В «Енциклопедичному словнику медичних термінів» терміну «психічне здоров'я» немає, але є просто «здоров'я». Дуже важливо, що терміном «здоров'я» визначається «стан повного душевного, фізичного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів» [17].

В медичній літературі і в медичній практиці термін «психічне здоров'я» широко застосовується. При цьому стан психічного здоров'я пояснюється умовами психосоціального розвитку дітей.

В «Кратком словаре по социологии» [18] дається тлумачення терміну «здоров'я населення», який означає:

- стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб чи фізичних дефектів;

- природній стан організму, який характеризує його рівновагу з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін;

- стан оптимальної життєдіяльності суб'єкта (особистості і соціальної общини), наявність умов його всебічній і довготривалій активності в сферах соціальної практики;

- якісно-кількісну характеристику стану життєдіяльності людини і соціальної общини;

- здоров'я окремої людини характеризується повнотою проявлення життєвих сил, відчуття життя, всебічністю і довгочасністю соціальної активності і гармонійністю розвитку особистості. [18]

Термін «психічне здоров'я» був введений Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ). В доповіді Комітету експертів ВООЗ «Психічне здоров'я і психосоціальний розвиток дітей» сказано, що порушення психічного здоров'я зв'язані як з соматичними захворюваннями чи дефектами фізичного розвитку так і з різними несприятливими факторами і стресами, які впливають на психіку і зв'язані з соціальними умовами. [19]

Основною умовою нормального психосоціального розвитку (крім здорової нервової системи) вважається спокійна і сприятлива обстановка, яка створена завдяки постійній присутності батьків чи заміняючи їх осіб, які уважно відносяться до емоціональних потреб дитини, розмовляють і грають з ним, підтримують дисципліну, створюють необхідний нагляд і забезпечують матеріальними засобами, які потрібні сім'ї. Підкреслюється, що в той же час потрібно надавати дитині більше самостійності і незалежності, давати йому можливість спілкуватися з іншими дітьми і дорослими поза домом і забезпечувати відповідні умови для навчання. «Багато дітей не мають таких умов», - констатується в доповіді. [19]

Експерти ВООЗ на основі аналізу результатів багатьох дослідів в різних країнах переконливо показали, що порушення психічного здоров'я набагато частіше є у дітей, які страждають від недостатнього спілкування з дорослими і їх ворожим ставленням, а також у дітей, які в умовах сімейного розладу. Ці ж дослідження виявили, що порушення психічного здоров'я в дитинстві мають дві важливі характерні риси:

- по-перше, вони лише кількісні відхилення від нормального процесу психічного розвитку;

- по-друге. Багато їх проявів можна розглядати як реакцію на специфічні ситуації. Так, діти часто відчувають серйозні труднощі в одній ситуації, але успішно справляються з іншими ситуаціями. Наприклад, у них можуть спостерігатися порушення поведінки в школі, а вдома вони поводять себе нормально, чи навпаки. [19]

У більшості дітей в ті чи інші періоди під впливом певних ситуацій можуть з'являтися порушення емоційної сфери чи поведінки. Наприклад, можуть виникнути безпричинні страхи, порушення сну, порушення, зв'язані з прийомами їжі. Зазвичай ці порушення мають тимчасовий характер. У деяких же дітей вони проявляються більше і призводять до соціальної дезадаптації. Такі стани можуть розглядатися як психічні розлади.

В психологічну літературу поняття психічного здоров'я стало входити порівняно недавно. Майже в всіх психологічних словниках термін «психічне здоров'я» відсутній. Тільки в словнику А.В. Петровского і.Г. Ярошевского зроблена спроба визначити це поняття з точки зору психології. Психологічне здоров'я розглядається в словнику як стан душевного благополуччя, яке характеризується відсутністю хворобливих психічних явищ і яке забезпечує адекватну умовам навколишньої дійсності регуляцію поведінки і діяльності.

В ряді психологічних робіт психічне здоров'я прирівнюється до переживання психологічного комфорту і психологічного дискомфорту.

Дуже перспективним є підхід до проблеми психічного здоров'я з точки зору повноти, багатства розвитку особистості. Так, а усіх працях А. Маслоу писав в основному про дві складові психічного здоров'я. Це, по-перше, прагнення людей бути «всім, чим вони можуть», розвивати весь свій потенціал через само актуалізацію. Необхідну умову само актуалізацію, на його думку, знаходження людиною правильного представлення самого себе. Для цього потрібно прислуховуватися до «голосу імпульсу», оскільки «більшість з нас частіше прислуховуються не до самих себе, а голосу тата, мами, до голосу державного закладу, вище стоячих людей, влади, традицій». І друга складова психічного здоров'я - прагнення гуманістичних ціль. Маслоу вважав, що в самоактуалізуючій особистості присутні такі якості, як прийняття інших, автономія, спонтанність, почуття до прекрасного, почуття гумору, альтруїзм, бажання покращити людство, нахил до творчості. [21]

Психологічний аспект психічного здоров'я якраз пропонує увагу до внутрішнього світу дитини до його впевненості чи невпевненості в собі, в своїх силах, розумінню їм своїх власних можливостей, інтересів, його відношенню до людей, навколишньому світу, подіям, що відбуваються, до життя як такого. [1]

1.2 Підходи вітчизняних вчених

Проблемами психічного здоров'я дітей займалися багато вітчизняних вчених, зокрема О. Кочерга, О. Васильєв, І. Сікорський, В. Бехтерев, О. Лазурський, Л. Виготський, В. М'ясищев, С. Рубінштейн, О. Леонтьев, К. Платонов, Г. Костюк, П. Чамата, О. Кульчицький, О. Ткаченко, В. Моргун, О. Дусавицький, І. Бех, Б. Цуканов

Українські вчені психологи О. Кочерга та О. Васильєв стверджують, що гармонія душі і тіла порушується внаслідок дії негативних чинників, зокрема, таких, як:

- стан на межі норма - патологія;

- негаразди у родинних взаєминах;

- вплив авторитарного вчителя;

- дитячі страхи;

- порушення психогігієнічних основ навчального процесу;

- порушення оптимумів навчальної діяльності;

- порушення гармонії творчих здібностей;

- гіподинамія;

Іван Олексійович Сікорський активно шукав нові Фоми застосування своїх знань. Проектом, яким він захопився, стало заснування в Києві Фребелівського товариства. Комітет для утворення цього товариства запросив його як знаного на той час спеціаліста з питань дитячої психології та чудового організатора до співпраці. У вересні 1907 р. вчений виступив перед громадськістю Києва з популяризацією цього проекту, а також ідей німецького педагога Фрідріха Фребеля - прихильника виховання дитини в колективі. Сікорський - психолог у своїй промові підкреслив важливість вивчення психології дитини майбутніми учителями-вихователями дошкільнят. Особливу увагу він приділив ролі жінки. Промова Сікорського знайшла позитивний відгук з боку київської громадськості. Вже у жовтні 1908 р. товариство відчинило свої двері, і почали діяти його інститути. На відкритті знову мав слово професор, який наголосив на важливості проблем виховання дітей і закликав педагогів спиратися на педагогічну спадщину Я. Коменського, Ф. Фребеля, М. Пирогова та інших видатних вчених. Товариство відкрило дитячий садок, початкову школу, притулок для дітей, педагогічну, а згодом і психологічну лабораторію. Було розроблено Положення про Педінститут, завдання якого полягало у підготовці вихователів дошкільної освіти на дворічних курсах, що базувалися на середній освіті, а також підготовці кваліфікованих нянь, які б мали початкову освіту. Навчання в інституті було платним. Курсистки вивчали психологію, педагогіку, фізіологію, медичну допомогу, історію, літературу, співи, математику тощо. Більшість дисциплін викладали науковці з вищою освітою, в тому числі і професор Сікорський.

Різноманітність інтересів професора знайшла своє відображення у численних наукових та науково-популярних працях. Деякі з них: «Душа ребенка», «Психологические основы воспитания».

Рубінштейн казав, що основним змістом психічного розвитку дитини є більш глибоке відображення дійсності - відображення активне, діюче, яке відображаючи, перетворює почуттєву частину явищ, щоб проникнути в їх сутність, впіймати тенденцію їх розвитку, які пізнає дійсність, змінюючи її, і змінює, пізнаючи. З все більш багатогранною діяльністю пов'язана сповнене напруги емоційне внутрішнє життя. Все більш глибоке дієве і пізнавальне проникнення в дійсність на одному полюсі пов'язане на другому з все більшим поглибленням внутрішнього плану з поглибленням і розширенням внутрішнього життя особистості.

М'ясищев вважав, що в центрі робіт стоїть проблема неврозів, яка становить соціальний, фізіологічний і психологічний інтерес. Розглядав також питання неврозів і інших аномалій дитячого віку, диференційованої діагностики неврозів, їх відмежування від вихідних станів, зв'язки неврозів і соматичних порушень, психотерапії, трудової терапії, профілактичного напрямку в зв'язку з проблемою неврозів.

1.3 Підходи зарубіжних вчених

Серед зарубіжних вчених дитячою психологією займалися Холл Грен, Жан Паже, Лоренс Кольберг, Біне Альфред, Ганс Айзенк.

Холл Грен вілл Стенлі - американський психолог, один з засновників педології, прихильник експериментальної психології. З метою дослідження дитячої психіки Холл широко розповсюджував питальники, відповідаючи на які діти повинні були розповідати про свої почуття (в тому числі про моральні і релігійні), про своє ставлення до інших людей. Методика зустріла різку критику, оскільки будувалась на визнанні правдивості висловлювань дітей про себе самих. Згодом метод питальників був замінений методом тестів. В поясненні психічного розвитку дитини Холл опирався на біогенетичний закон, на основі якого в дитячу і педагогічну психологію вводився принцип рекапітуляції (скороченого повторення основних етапів розвитку людства). Формування психіки дитини трактувалось як фатальний перехід від однієї фази розвитку людського роду до іншої. Наприклад, характер дитячих ігор пояснювався виявом мисливських інстинктів первісних людей, а ігри підлітка вважались відтворенням способу життя воюючих племен. Зі застосування біогенетичного закону до психології дітей були зроблені висновки для педагогічної практики, які і зробив Холл. Він наполягав на тому, що дітям потрібно дати можливість проходити через анімістичні, релігійні і інші стадії в своєму розвитку. Біологізація свідомості і ігнорування ролі, яка оприділяє виховання знижують наукову цінність праць Холла.

Жан Піаже - швейцарський психолог. Захоплювався психоаналізом. Паже помітив, що маленькі діти постійно дають неправильні відповіді на певні запитання. Але він фокусувався не стільки на неправильних відповідях, скільки на тому, що діти роблять одинакові помилки, які не властиві старшим. Він створив загальну теорію стадій розвитку, яка стверджує, що люди, які знаходяться на одній стадії свого розвитку, проявляють схожі загальні форми пізнавальних здібностей. В навчальний період своєї діяльності Паже описав особливості уявлення світу дітьми. Паже виділяв такі стадії розвитку інтелекту: сенсо-моторний інтелект (0-2 роки), підготовка і організація конкретних операцій (2-11 років), в який входять: підперіод доопераційних уявлень (2-7 років) і підперіод конкретних операцій (7-11 років). Формальні операції (11-15 років).

Лоренс Кольберг американський вчений. В своїй роботі опирався на ідеї Ж. Піаже в області вивчення моральних суджень дітей. Він проводив дослідження в процесі якого ставив перед опитуваними дітьми моральні дилеми. Відповіді представників різних вікових груп підштовхнули Кольберга до думки, що в розвитку моральних суджень можна виділити кілька стадій - більше, ніж вважав Піаже. Теорія Кольберга була підтверджена в результаті певних досліджень, які показали, що хлопчики (дівчатка залишались поза його дослідженнями), принаймні в західних країнах, зазвичай проходять етапи морального розвитку саме так, як це описано Кольбергом.

Біне Альфред - французький психолог-позитивіст. Розробник першого в світі тесту для оцінки розумового розвитку людини. Головним чином розробляв питання психології мислення. Він автор багатьох методик психологічних досліджень. В 1905 році Біне разом з Б. Сімоном розробив систему тестів для вимірювання загальної розумової обдарованості дітей. Ці тести стали основою сучасних тестів для визначення коефіцієнту розумового розвитку.

Ганс Айзенк - британський психолог німецького походження. Він розвинув та експериментально перевірив описову теорію головних вимірів особистості, теорії причинності для цих вимірів. Визначаючи структуру людської особистості, Айзенк насамперед використовує протилежності екстраверсії та інтроверсії.

2. Психічне здоров'я молодшого школяра: аналіз зовнішніх та внутрішніх чинників

2.1 Сім'я як джерело психічного здоров'я дитини

Дитина залежить від дорослого і проходження етапу становлення особистості багато в чому залежить від її стосунків з дорослими. Однак, дорослі не завжди розуміють як їх особисті якості стають надбанням дітей і яке значення вони мають для них.

Стиль поведінки дорослих відносно дитини впливає не тільки на формування тенденції до відповідного стилю дитячої поведінки, а й на психічне здоров'я дітей. Тривалий дефіцит емоційного спілкування між дорослим і дитиною зумовлює появу невпевненості в останнього в позитивному ставленні до нього дорослих загалом, викликає відчуття тривоги і емоційного неблагополуччя. Під впливом досвіду спілкування з дорослими у дитини не лише формуються критерії оцінки себе інших, а зароджується дуже важлива здібність - співчувати іншим людям, переживати чужі радість і сум, як свої власні. В спілкуванні з дорослими і однолітками вони вперше розуміють, що потрібно враховувати не лише свою, а й чужу думку. Саме з налагодженої системи стосунків дитини з дорослим і починається орієнтація на інших, до того ж йому потрібне визнання оточуючими людьми. Переоцінити значення дорослого і, головне, спілкування з дорослим для психічного здоров'я важко. Саме з близькими дорослими (мамою, татом, бабусею, дідусем і т.д.) дитина зустрічається на перших етапах свого життя і саме від них і через них знайомиться з навколишнім світом, вперше чує людську мову, починає оволодівати предметами і засобами праці своєї діяльності, а надалі і опановувати складну систему людських взаємин. Однак серед дітей, які виховуються в сім'ї, спостерігається високий відсоток психічних захворювань, в тому числі неврозів, поява яких зумовлена не спадковими, а соціальними факторами, тобто причини захворювання лежать в сфері людських стосунків.

Неврози у дітей не виникають, якщо батьки вчасно розбираються зі своїми особистими проблемами і підтримують теплі стосунки в сім'ї, люблять дітей і добрі до них, відкликаються на їх потреби, прості в спілкуванні, дозволяють виражати свої почуття і вчасно стабілізують виникаючу нервову напругу, діють відповідно в питаннях виховання, приймаючи до уваги відповідні захоплення дітей. Походження неврозів зумовлене порушеними сімейними стосунками і неправильним вихованням. Діти хворіють на неврози через вплив несприятливих обставин, до яких неможливо адаптуватися і які неможливо перенести безболісно. Виникаючий в таких умовах невроз як психогенне захворювання особистості, яка формується означає на психологічному рівні морально-етичну несумісність з таким же ставленням батьків, несумісність, яку дитина не може подолати через особливості власної психіки і тиску обставин. Іншими словами він не настільки поганий, наскільки його такими роблять стосунки в сім'ї і негативні особливості особистостей батьків.

Конфлікт, який таким чином формується, має декілька тісно пов'язаних однин з одним рівнів:

- соціально-психологічний, який вмотивований невдачами спілкування і труднощами в досягненні соціально значущої позиції;

- психологічний, обумовлений несумісністю з деякими сторонами стосунків батьків і загрозою втрати «я»;

- психофізіологічний як наслідок неможливості відповідати підвищеним вимогам і очікуванням дорослих.

Ситуація ускладнюється тим, що діти з неврозами не можуть через свій обмежений і уже психогенно деформований життєвий досвід, умови виховання і стосунків в сім'ї емоційно відреагувати на зростаючу нервово-психічну напругу. Вони змушені пригноблювати її, що перевищує межу адаптаційних можливостей. Коли тривало діючий стрес переважає над можливостями дітей, не дає їм виразити себе, затвердитися на життєво важливих позиціях, своєчасно вирішити ситуацію, яка травмує, то він підриває можливість адекватно сприймати себе, супроводжуючись заниженням самооцінки, невпевненістю в своїх силах і можливостях, страхами і тривогою, відчуттям безсилля, розвитком ідей самознищення, неповноцінності, неможливості бути собою серед інших, однолітків.

Соціально-культурний характер факторів, які негативно впливають на психічне здоров'я, зумовлений пришвидшенням темпу сучасного життя, дефіцитом часу, недостатніми умовами для зняття емоційної напруги і для розслаблення. Наслідком цього є надмірне завантаженість батьків, їх нервовість, поява багатьох особистих проблем в поєднанні з недостатньою обізнаністю про шляхи вирішення внутрішньо особистісних конфліктів і про можливості психологічної і психотерапевтичної допомоги. Така особистісна дисгармонія батьків знаходить своє відображення в розвитку дітей і показує негативний вплив на їх психіку[22].

2.2 Вплив школи на психічне здоров'я

Перш за все доведено, що негативно впливає на пізнавально-емоційну сферу дитини відсутність у неї позитивних контактів ще у дитячому садочку. Незадоволеність спілкування формує дитячі фобії, негативізм по відношенню до шкільної установи, невротичні реакції. Широко вивчається роль школи у формуванні здоров'я особистості.

Психологами доведено, що під час навчання число здорових дітей скорочується у п'ять разів. При цьому тільки 14% випускників середньої школи можна вважати повністю здоровими. Є спроби охарактеризувати причини шкільної невротизації дитини, яка призводить до дезадаптивного стану. Чинники погіршення здоров'я індивіда у шкільний період називають різноманітні. До них, в основному, на думку дослідників, належать непідготовленість дітей до школи, негативне ставлення вчителів та учнів, страх покарання та отримання незадовільної оцінки, нездатність засвоїти шкільний матеріал, перевтома під час учбових занять. Але в одному психологи одностайні, що психічні фактори є основними в процесі шкільної дезадаптації. У свою чергу дезадаптація призводить до безпричинної агресивності, депресії, відмови відвідувати уроки, заниженої самооцінки, страху відповідати біля дошки, очікування поганого відношення до себе як з боку вчителів, так і учнів. Згідно даних дослідників, серед дітей, які не адаптувалися до умов школи, у 95% спостерігаються психічні розлади. Значимим чинником, що погіршує здоров'я дітей, є агресія з боку вчителів. Ця ситуація не тільки знижує рівень успішності учнів, але й призводить до появи так званої шкільної тривожності і захворювань невротичного характеру.

Згідно результатів досліджень, існує 3 групи дітей, які страждають шкільними неврозами. До першого типу належать педагогічно занедбані або розумово відсталі учні. Для них характерні явні відхилення у поведінці, грубість, агресія, підвищена самооцінка, низька успішність. До другого типу відносяться школярі, які добре вчаться і задовільно ведуть себе на уроках, але під впливом стресів різко змінюються: з'являється депресія, апатія, нав'язливі стани. Третій тип представлений зовнішньо благополучними дітьми, у яких все ж таки спостерігаються деякі ознаки невротизації: страх відповідати біля дошки, тремор рук, плаксивість, фобії, занижена самооцінка.

2.3 Вплив телебачення та інших ЗМІ

На сьогодні вивчення проблем впливу телебачення на психічну сферу дитини має надзвичайно важливе значення. Педагоги, психологи, вчителі, батьки, учні, дорослі та самі діти повинні знати про особливі психологічні «стосунки», які встановлюються між глядачем і телевізором, який у наш час став не просто джерелом різноманітної інформації, а часто править за співрозмовника, є сурогатом живого спілкування, технічним засобом, який претендує на роль головного вихователя людини. Проблема стосується не тільки виховання дітей, а й їх навчання, бо телебачення, і цьому є докази, впливає на становлення і мотиваційної, і пізнавальної сфери особистості, розвиток її інтелектуальних і творчих здібностей. Тобто пам'ять, увага, мислення, фантазія дітей теж перебувають під впливом цього засобу масової інформації. Тому, здавалось би, така невинна для дітей розвага в школі, як перегляд мультфільмів або телефільмів під час перерви або після уроків у очікуванні батьків, яким учнів нібито винагороджують за гарну поведінку і який переходить у звичку, може мати, хоча й латентні на перших порах, але досить вагомі, не завжди однозначні наслідки.

Сучасне телебачення є найбільш розповсюдженим і популярним засобом масової інформації. Експерти питань з теорії ЗМІ, осмислюючи величезний їхній вплив на суспільне життя взагалі та на життя окремої людини, виокремлюють значущість і силу впливу електронних засобів комунікації, блискавичний порівняно з видавничою справою та пресою розвиток. У чому причини того, що телебачення настільки швидко завоювало ринок масової комунікації, а переважна більшість населення відає йому перше місце у структуру вільного часу та відпочинку. Відповідь на це питання криється у декількох аспектах, які розкривають природу та механізми дії телебачення на глядача.

Телебачення є найлегшим у сприйманні людиною інформації засобом масової комунікації

Телебачення найшвидше та найоперативніше інформує про події у світі, легко та комфортно може перенести людину у будь-який куточок світу.

Телебачення імітує трьохвимірний простір на екрані, одночасно використовує зорові і слухові образи, створює справжнє видовище, яке приносить відчутну насолоду людині.

Нерідко телебачення стає чи не єдиним співрозмовником для самотніх, спустошеними соціальними бідами людей.

Для більшості населення телебачення стало найдоступнішим засобом використання вільного часу, способом забуття проблем повсякдення.

Отже, телебачення за своєю природою та функціями має надзвичайно великі можливості впливу на внутрішній світ і поведінку людини, бо задовольняє різні соціальні потреби людини у психологічному комфорті, відпочинку, спілкуванні, новизні інформації, зручності тощо.

Разом із тим телебачення не тільки має позитивні для людини сторони, полегшує життя, а й може ускладнювати, негативно впливати на психіку та поведінку людини, особливо дитини, а саме:

- опосередкованість спілкування в системі телебачення технічними засобами. Як результат - витіснення безпосередньої живої комунікації між людьми, зникнення бесіди, розмови, збіднення контексту спілкування. ЗМІ женуть людей від суспільного життя до приватного, від відкритих місць, кафе, театрів тощо в закриті приміщення будинків.

- побудова спілкування з великою кількістю людей, великими соціальними групами. Ця ознака породжує декілька психологічних наслідків: сприймає телебачення велика кількість людей, «яким бракує цілісності». Такими людьми легко керувати; повідомлення на телебаченні має бути максимально чітким і зрозумілим для всіх категорій глядачів, тому на телебаченні домінують стереотипи та міфи і відбувається спрощення змісту інформації.

- відсутність безпосереднього зворотного зв'язку, монологічність ЗМІ, неможливість для глядача дізнатись, як багато людей поділяє його точку зору.

- великі можливості впливу телебачення на свідомість людей. У даному випадку позитивні сторони телебачення перетворюються на негативні.

Найбільше у психології вивчено вплив телебачення на властивості особистості та її життєвий шлях, формування девіантної поведінки, найменше - на окремі психічні процеси, особливо на уяву, фантазію, творче мислення.

Сучасна експериментальна психологія здійснила низку досліджень, які підтверджують негативний вплив телебачення на психофізіологію, психіку та поведінку людини. Узагальнення результатів цих досліджень дає підстави робити висновки про наявність негативного впливу телебачення.

Психомоторика. Після тривалого сидіння біля телевізора у відносно нерухомому стані у дитини може розвинутися стан неприродного збудження як компенсація попереднього стану гіподинамії. Діти деякий час не можуть зосередити свою увагу, не знають «куди себе подіти».

Сприйняття. Зображення на екрані не сприяють формуванню просторового та кольорового зору, тобто заважають сприйняттю перспективи, віддаленості об'єктів одне від одного та тонких кольорових відтінків.

Уявлення. У дошкільному віці активно формуються внутрішні образи та внутрішній план дій. Багато в чому цьому сприяє прослуховування казок та оповідань, які читає дорослий або ж сам малюк. Це є природним процесом у намаганнях маленької людини уявити події, запам'ятати та пережити їх. Свіжість сприйняття світу, відсутність шаблонів переробки інформації створюють яскраві образи. Отож, коли дитина сприймає вже сконструйовану на екрані реальність, споживає вже готові образи, то її внутрішні уявлення пасивні та позбавлені індивідуальності.

Пам'ять. Американські вчені вивчали особливості запам'ятовування дітьми інформації, отриманої під час перегляду телебачення та прослуховування радіо. Було доведено, що маленькі діти краще пам'ятають відео ряд, ніж словесний телевізійний сценарій; з іншого боку, діти краще пам'ятали словесну радіоінформацію, ніж телевізійну, але все ж таки інформація про події та інформація взагалі краще сприймалась та зберігалась, коли її передавали за допомогою телебачення. Отже, якщо виходити з того, що зорова пам'ять є провідною серед інших видів людської пам'яті, то сприйняття нового за допомогою телебачення є більш легким і привабливим для дитини, а значить, менш розвиваючим.

Увага. Після перегляду телевізора протягом певного часу вони погано зосереджують увагу та можуть відчувати себе не зовсім добре. Особливо сильно впливає на дитячу увагу реклама. Під час її показу посилюється звук, динаміка його подачі інша, вона може викликати у людини тривогу, актуалізувати потребу бути у безпеці, викликати емоційне напруження та відчуття власної самотності та необхідності зняти це відчуття. Реклама нав'язує певні стереотипи. Дитина, яка має низький рівень довільності поведінки, тобто погано керує власними психічними процесами та станами, надзвичайно жваво відзивається на такий згусток спрямованого впливу. Експериментальними дослідженнями доведено, що навіть дуже маленькі діти реагують на рекламу.

Мислення. Найбільше нарікань у психологів сучасне телебачення викликає тим, що воно уніфікує погляди людей, часто апелює до стереотипів повсякденного мислення, поверхово висвітлює події. Встановлена зворотна залежність між культурним рівнем людини на наданням нею переваги способу отримання інформації: чим вищий цей рівень, тим менше вона переглядає телевізор, тим більше слухає радіо і ще більше читає газети. Доведено, що телебачення культивує усереднену точку зору, згладжує стадії розвитку людини. «Діти стають схожими на дорослих, а дорослі на дітей». Реклама підштовхує людину робити поспішні висновки та необдумані вчинки. Діти, які регулярно споживають продукцію масової інформації, швидкими та готовими асоціаціями, ставлять поверхові запитання, так само відповіді дають поверхові. Діти мають небагатий життєвий досвід, тому їм важко порівнювати телевізійну інформацію з власним еталоном поведінки.

Мова та мовлення. Американський психолог Р. Грінфілд встановив, що регулярний перегляд телевізора навчає дітей особливому стилю розмови, а саме: діти не використовують чітких посилань на предмет обговорення, вірячи в те, що співрозмовнику і так все ясно. Інші, незалежні від попереднього, дослідження Дж. Біглз-Руса та І. Гета мали аналогічний висновок: перекази дітьми історій, прослуханих по радіо, більш інформативні та містять менше неясних слів, ніж переказ історій, побачених по телебаченню.

Уява, фантазія та творчі здібності. У психології давно добре відомі збудники та блокатори розвитку творчості людини. З цієї точки зору такі характеристики телебачення, як поверховість, спрощення, викривлення інформації, однобокий підхід до проблеми, виховання у глядача пасивності, відсутність певного діалогу з ним, стерео типізація свідомості, відсутність оптимістичних соціальних перспектив, нагнітання негативних емоцій, які провокують страхи, тривоги, невпевненість в собі, звикання до сцен насильства, є перепонами на шляху творчого потенціалу людини.

Емоції. Перегляд телевізора малюками може викликати в них страхи й інші розлади емоційної сфери. Зазвичай дошкільники бояться монстрів, мутантів та інших спотворених природних форм, а школярі вірять уже в реальну небезпеку, передбачають загрозу, співпереживають герою та лякаються за його подальшу долю. Дуже маленькі діти можуть взагалі не відчувати страху, коли дивляться фільм про неземних створінь. Щоб побороти страх, дошкільнята їдять, закривають очі, стискають який-небудь предмет, а школярі застосовують інший метод боротьби зі страхом: вони самі собі пояснюють страхи, нагадують, що це тільки кіно. Однак, як би не боролись діти із жахами, самій дитині його побороти важко, а найбільш сильні нервові зриви трапляються з тими дітьми, які вірять у реальність насильств на екрані. Після перегляду жорстоких фільмів у більшості людей зі здоровою психікою наступає стан так званої «сенсибілізації», тобто підвищеної чутливості у сприйнятті світу. Однак, якщо насильство бачити на екрані кожного дня, якщо спостерігати його в розслабленому стані, при цьому їсти, пити, то в них за етапом сенсибілізації розвивається стан десенсибілізації - зниження чутливості.

Вольова сфера й регуляція поведінки. Якщо дитина любить подовгу дивитись телевізор, то вона привчається отримувати задоволення, приємні враження, нічого при цьому не роблячи. Реклама, яка здебільшого побудована на використанні формування у глядача умовного рефлексу, теж вагомо впливає на свідому регуляцію поведінки: рішення приймаються поспішно, без належного аналізу власних дій. Більшою мірою під цей вплив підпадають діти.

Властивості особистості та її життєвий шлях. Головним контраргументом ти, хто не вбачає в телебаченні загрози для дітей, є те, що психічне збудження, страхи, агресивність, які можуть провокуватись переглядом певної телепродукції, мають ситуативний характер і не переростають у сталі психічні властивості та звички поведінки. Дослідження особливостей життєвого шляху шанувальників телебачення доводить зворотне: непомітні телевізійні впливи зумовлюють особистісні зміни. Психологи дійшли таких висновків:

- особливо сильний зв'язок існує між жорстокою поведінкою дітей і їхньою самоідентифікацією з жорстоким героєм;

- ті, хто часто дивився агресивне телебачення у віці 8 - 12 років, часто карали своїх дітей;

- не існує тісного зв'язку між рівнем жорстокості батьків та схильністю дітей до насильства;

- результатами регулярного перегляду дітьми сцен насильства на телеекрані є не тільки копіювання ними жорстокого стилю поведінки, а й втрата емоційної сприйнятливості до чужого болю, зміна уявлень про світ.

Великий вплив має телевізійне насильство на поведінку дитини, якщо воно винагороджується, якщо агресивну поведінку демонструє в цілому позитивний герой або ж якщо естетика фільму та його прийоми були «на висоті».

Та протидіяти негативному впливові телебачення можна й потрібно, і робити це можна різними способами і на декількох рівнях: суспільства, родини, окремої людини. Звісно людина не може повністю відмовитись від цього продукту людської творчості у своєму повсякденному житті, однак, недоречно його перетворювати на головну життєву цінність. [5]

2.4 Вплив самооцінки

Самооцінка - це знання людиною самої себе і ставлення до себе. Самооцінка включає в себе виділенням людиною власних вмінь, вчинків, явищ, мотивів і цілей своєї поведінки, їх розуміння і оцінка. Вміння людини оцінювати свої сили і можливості, прагнення, співставляти їх з зовнішніми умовами, вимогами навколишнього середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу ціль має величезне значення в формуванні особистості.

Самооцінка, в залежності від своєї форми (адекватна, завищена, занижена) може стимулювати чи, навпаки, пригнічувати активність людини. Неадекватна, занижена самооцінка знижує рівень соціальності людини, сприяє розвитку невпевненості в власних можливостях, обмежує життєві перспективи людини. Така самооцінка може супроводжуватись важкими емоційними зривами, внутрішнім конфліктом. Занижена самооцінка шкодить і суспільству, оскільки людина не реалізовує свої сили і можливості повною мірою. Працює без повної віддачі.

Західноєвропейські і американські психологи розглядають самооцінку як механізм, який забезпечує людині орієнтацію в навколишньому середовищі, відповідність його внутрішніх вимог до себе до зовнішніх умов. При цьому соціальне середовище розуміється ними як ворожа людині, ворожа її потребам і прагненням. Це точка зору неофрейдистів (К. Хорни, Е. Фромм). Оскільки самооцінка, вважають вони, складається під тиском постійного конфлікту між внутрішніми поривами і зовнішніми заборонами, адекватна оцінка як така неможлива. Уявлення людини про саму себе є неповним, викривленим. На думку З. Фрейда, найбільш важкі і гострі внутрішні конфлікти особистості пов'язані з переоцінкою чи недооцінкою себе. Ідеалізоване уявлення про своє «Я» постійно стикається з актуальним і реальним «Я».

Від самооцінки людини залежить характер його спілкування, стосунки його з іншими людьми, успішність його діяльності, розвиток його особистості. Адекватна самооцінка дає людині моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей і можливостей особистості, показує певний рівень прихильності, який визначається як рівень задач, які особистість ставить перед собою в житті і виконання яких вважає в своїх силах. Рівень прихильності людини і, відповідно, характер його самооцінки яскраво виражаються в різних ситуаціях, як і важких, так і в щоденних. Невдача чи успіх гостро переживаються в тій діяльності, яку людини вважає для себе головною.

Виділяють такі рівні розвитку самооцінки:

Процесуально-ситуативний. На даному рівні самооцінки людина не встановлює зв'язок між своїми діями і якостями особистості. Вона оцінює своє «Я» лише по певних безпосередніх зовнішніх результатах діяльності. Стихійність, випадковість, суперечливість зовнішніх ситуацій сприяє нестійкості і тенденції до необ'єктивності. Само зміна самооцінки на цьому рівні має характер самовиправлення вчинків. Це не розвиток особистості, а лише бажання робити, або відмова від вчинків.

Другий рівень якісно-ситуативний. Тут людина встановлює прямолінійні зв'язки між своїми вчинками і якостями. Тобто вчинення тих чи інших дій співвідноситься з наявністю чи відсутністю певної якості. Людина не відділяє якість від вчинку і не розуміє, що якість особистості виражається набагато складніше і багатше, ніж окремий вчинок. Самооцінка на цьому рівні має тенденцію до необ'єктивності і нестійкості.

Третій рівень можна назвати якісно-консервативний. Для нього характерно вирішення прямолінійних, формальних зв'язків між вчинками і якостями особистості. Якість особистості абстрагується людиною від окремого вчинку, виступає в його свідомості як самостійна об'єктивна реальність. Головну роль в самооцінці приймає констатація вже досягнутого рівня розвитку з недооціненням корективів. Така самооцінка має тенденцію до консервативності і недостатньої об'єктивності.

Четвертий рівень якісно-динамічний. Він характеризується розумінням складних зв'язків між якостями особистості і вчинками. Самооцінка має тенденцію до об'єктивності. Кожний генетично пізніший рівень самооцінки виникає не знищенням попереднього, а на основі перетворення попереднього.

Самооцінка - результат складного і тривалого процесу, в якому взаємодіють різні фактори її формування: оцінки оточуючих, аналіз самою людиною своїх успіхів і невдач, результатів діяльності, в яких проявляються якості його особистості. Основними засобами і прийомами самооцінки є: самоспоглядання, самоаналіз, самоконтроль, порівняння.

Самооцінка - результат постійного співставлення того, що людина споглядає в себе, з тим, що вона бачить в інших людях, в той же час з тим, що, як вона думає, бачать в ньому інші.

Є такі фактори формування самооцінки дітей молодшого шкільного віку.

- дитина стала школярем. Це призводить до нового розпорядку дня, з'являються нові зобов'язання.

- в її життя ввійшли нові явища, вона кожний день вчиться, засвоює нові знання, також впливає вчитель.

- нова роль дитини ставить особливі вимоги до її повсякденного життя.

- в школі дитина зустрічається з чіткою і розгорнутою системою моральних вимог.

- зміни в моральній сфері пов'язані з появою у молодшого школяра власних поглядів, стосунків, особистих вимог і оцінок.

- ознайомлення з новими явищами навколишнього життя, з фактами людської історії, з творами мистецтв, з світом природи.

- в формуванню самооцінки молодшого школяра велику роль відіграють оцінки учителя.

- засвоюючи в процесі навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під дією суджень інших ставитися певним чином до результатів своєї навчальної і до себе самого як особистості.

- в самооцінці відображається те, що дитина взнає про себе від інших.

- залежно від самооцінки діти реагують на допускання помилок.

- найприродніше на свої помилки реагують діти з правильною самооцінкою. Вони навіть з цікавістю шукають помилку.

- самооцінка дитини показує не тільки те, як вона оцінює себе, а те, як вона ставиться до успіхів інших.

- дитина не народжується з якимось ставленням до себе.

- діти з високою самооцінкою виділяються активністю.

- діти з низькою самооцінкою невпевнені в собі.

2.5 Вплив типу темпераменту

Індивідуальна неповторність дитини, яка характеризує її відмінність від інших дітей, своєрідність її психіки та особистості виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якості пізнавальних процесів. Особливості типів темпераментів достатньо просто фіксуються за результатами спостережень: вони проявляються в поведінці та діяльності дітей, оскільки темперамент є характеристикою людини з погляду її динамічних особливостей (швидкості, темпу, діяльності, ритму. Психічних процесів і станів). Також темперамент є фундаментальною характеристикою людини, він стійкий, обумовлений вродженими особливостями нервової системи і мало придатний до змін під дією середовища і виховання. Він виявляє себе у всіх сферах психічної та фізичної активності, оскільки її психофізіологічними компонентами є активність та емоційність.

Одним з важливих напрямків дослідження темпераменту є розв'язання питання про походження темпераменту й можливості його зміни та розвитку. У розробці цього аспекту проблеми темпераменту аналізують питання співвідношення його типологічних і вікових особливостей, зміну проявів темпераменту й фактори, від яких він залежить, шляхи пристосування темпераменту до вимог різних видів діяльності, темперамент і формування небажаних форм поведінки дітей різного віку.

Наявність індивідуальних відмінностей у перебігу психічної діяльності людей давно привернула увагу. Гіппократ стверджував, що темперамент визначається порушенням у пропорції чотирьох рідин у тілі: крові (лат. - «сангвіс»), лімфи (гр. - «флягма»), жовчі (гр. - «холе»), чорної жовчі (гр. - «мелана холе»). Але встановити зв'язок між цими рідинами, їх співвідношенням в організмі та психічними властивостями людини, зумовленими ними не зміг. Він зазначив лише про фізіологічну основу темпераментів.

Спираючись на вчення про чотири рідини, відомий лікар античності Клавдій Гелен (II ст. до н.е.) розробив першу типологію темпераментів. Сангвінічний темперамент він пов'язував з переважанням крові, холеричний - жовчі, флегматичний - лімфи, меланхолічний - чорної жовчі.

Відома також теорія темпераменту 30-их років нашого століття, що була розроблена У. Мак-Дауголлом. Ця теорія належала до давньої гуморальної концепції. Японський психолог Т. Фуру кава вважає, що основним методом діагностики темпераменту є встановлення хімічного складу крові. У нові часи було багато спроб дати інше трактування матеріальних основ темпераменту. Характеристика типів темпераменту була вперше систематизована німецьким філософом І. Кантом. Органічною основою темпераменту Кант вважав якісні особливості крові, тобто поділяв позицію прихильників гуморальних теорій.

Близько до гуморальних теорій темпераменту стоїть сформульована П. Лесгафтом ідея, що в основі встановлення темпераменту лежать властивості системи кровообігу. Причому малому просвіту і товстим стінкам судин відповідає холеричний темперамент, малому просвіту і тонким стінкам судин - сангвінічний, великому просвіту і товстим стінкам судин - меланхолічний, великому просвіту і тонким стінкам судин - флегматичний.

Значно вплинула на формування сучасних зарубіжних теорій особистості та її індивідуальних особливостей теорія темпераменту, висунута Е. Кречмером. Він виділяє на основі розроблених ним критеріїв основні конституційні типи будови тіла і робить спробу виділити темперамент саме через ці типи морфологічних конституцій. Е. Кречмер виділив чотири конституційних типи: лептосоматик (грец. - ламкий тіло), пікнік (грец. - товстий), атлетик (грец. - боротьба), диспластик (грец. - погано сформований).

Незважаючи на значну кількість теорій про типи темпераменту, виділяють лише чотири основні типи. Але перед тим, як характеризувати ці типи темпераменту та притаманні їм властивості, необхідно з'ясувати сутність поняття «темперамент». Темперамент у розумінні Павлова - це загальна характеристика вищої нервової діяльності, що виражає основні природні властивості нервової діяльності.

Темперамент, на думку Рубінштейна, - це динамічна характеристика особистості в усіх її діяльнісних проявах і чуттєва основа характеру, зміст якого пов'язаний з напрямком особистості.

За Г.С. Костюком, темперамент визначається як індивідуальні особливості людини, що виявляється в певній її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості й швидкості перебігу її психічної діяльності.

За Р.С. Нємцовим, темперамент - це сукупність властивостей, які характеризують динамічні особливості перебігу психічних процесів і поведінки людини, їх силу, швидкість, виникнення, припинення та зміну. Властивості темпераменту можна лише умовно віднести до особистісних якостей людини. Вони насамперед становлять індивідуальні особливості, оскільки є біологічно обумовленими та вродженими. Але темперамент істотно впливає на формування характеру й поведінку людини, іноді визначає індивідуальність, тому відокремлювати темперамент від особистості неможливо.

До властивостей темпераменту належать ті відмінні індивідуальні ознаки людини, які визначають динамічні аспекти всіх видів діяльності, які характеризують особливості перебігу психічних процесів, мають стійкий характер, зберігаються протягом тривалого часу.

Темперамент залежить від властивостей нервової системи, а вони, у свою чергу, визначають головні характеристики функціонуючих систем, які забезпечують інтегративну, аналітичну й синтетичну діяльність мозку та всієї нервової системи загалом.

Серед основних властивостей темпераменту слід назвати передусім сенситивність (чутливість), що характеризує силою та стійкістю того впливу, який справляє певне враження на людину. Залежно від особливостей темпераменту чутливість в одних людей більша, а інших менша. Чутливість характеризує найменшу силу зовнішнього впливу, що викликає реакцію темпераменту. В одних людей вплив (сильний чи слабкий) який на них справляє враження, поширюється з великою, в інших - із дуже малою швидкістю в глибший шар психіки. У різних людей залежно від особливостей їхнього темпераменту буває різна стійкість вражень: в одних людей враження - навіть сильне - стає дуже нестійким, інші тривалий час не можуть його позбутися. Чутливість - це завжди різна в людей різного темпераменту афективна чутливість. Вона пов'язана з емоційною сферою й виявляться в силі, швидкості емоційної реакції на враження. Нині вже доведено, що найчутливішим типом, який легко адаптується до нових умов середовища, є тип слабкий (меланхолік). Темперамент виявляється в емоційній збудливості (у силі емоційного збудження, швидкості, з якою воно охоплює особистість) і стійкості емоційної реакції на враження. Нині вже доведено, що найчутливішим типом, який легко адаптується до нових умов середовища, є тип слабкий (меланхолік).

Темперамент виявляється в емоційності збудливості (у силі емоційного збудження, швидкості з якою воно охоплює особистість) і стійкості, з якою вона зберігається. Від темпераменту людини залежить, як швидко й сильно вона спалахує та з якою швидкістю потім заспокоюється.

Інша властивість - реактивність, тобто сила ф енергія, з якою людина реагує на впливи. Найвища реактивність - це реактивність холерика. Крім реактивності, темперамент характеризує також активність, здатність самостійно, свідомо керувати своєю поведінкою. Пластичність і ригідність є параметрами пристосування до зовнішніх впливів. Екстраверсія - інтроверсія свідчать про загальну спрямованість на зовнішній чи внутрішній світ.

Центральним проявом темпераменту є імпульсивність, яка характеризується силою спонукання, швидкістю, з якою ці спонукання оволодівають моторною сферою й переходять у дію, стійкістю, з якою вони зберігають свою діяльні сну силу. Імпульсивність містить чутливість та емоційну збудливість у співвідношенні з динамічною характеристикою тих інтелектуальних процесів, які їх контролюють. Імпульсивність - та сторона темпераменту, Якою він пов'язаний із прагненням, із волею, з динамічною силою потреб як спонукань до діяльності, зі швидкістю переходу спонукань у дію.

Темперамент виявляється особливо хаотично в силі, а також у швидкості, ритмі, темпі психомоторики людини - в її практичній дії мовлення, у виразних рухах. Міміка й пантоміміка людини, її рухи, швидкі чи повільні, плавні чи рвучкі, тягуча в'ялість або плавність, нервова квапливість або велика швидкість мовлення відкривають певний аспект особистості, той динамічний аспект, який складає її темперамент.

Риси темпераменту є сталими, константними порівняно з іншими особливостями людини. Динаміка психічного життя залежить і від мотивів, і від інтересів, і від емоційних станів тощо. Усі вони змінюють характер психічної діяльності. На відміну від них, якості темпераменту виявляються в людини однаково, одноманітно, незважаючи на різні мотиви чи психічні стани.

Риси темпераменту - це фундамент індивідуальності, який закладається ще до народження дитини. Темпераментні реакції малечі нічим не замасковані, і спосіб поведінки, коли дитина чимось роздратована або засмучена, говорить сама за себе. Дехто спрямовує агресивні прояви на себе, дехто - оточення, хтось починає кричати, хтось - тихо плакати. Саме емоції стають мотиваційним поштовхом, що зумовлює виникнення темпераментної реакції.

Дуже цікаві та важливі дані щодо питання про риси темпераменту, а саме: гіперзбудливості, загальмованості та психомоторної нестабільності отримала Х. Спіонек, яка проводила дослідження їх негативного впливу на поведінку та навчання дітей.