Суспільство нерівних. Класовий аналіз нерівностей у сучасному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ"

КУРСОВА РОБОТА

з Соціології

на тему: Суспільство нерівних. Класовий аналіз нерівностей у сучасному суспільстві

Одеса - 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Суть та походження теорій соціальної нерівності

1.1 Історія виникнення теорій соціальної нерівності

1.2 Причини та сутність соціальної нерівності

Розділ 2. Класовий аналіз нерівностей у сучасному суспільстві

2.1 Передумови виникнення існуючих в сучасній Україні суспільних прошарків

2.2 Стратифікаційні процеси у сучасному українському суспільстві

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На сьогоднішній день Україна знаходиться у процесі формування своєї державності, розбудови демократії та побудови громадянського суспільства. В умовах таких необхідних і дуже важливих процесів для молодої держави особлива увага повинна приділятись питанням соціальної справедливості та соціальної нерівності.

Актуальність даної роботи зумовлюється необхідністю чіткого та детального наукового аналізу таких важливих для нашої держави питань як сучасна класова нерівність. Адже, тільки розуміючи всі проблеми що є у суспільстві, всю повноту соціальної несправедливості, яка існує, можна ефективно з нею боротися.

Об'єктом дослідження цієї роботи є суспільні відносини у сучасному суспільстві, з приводу розподілу економічних благ.

До предмету відноситься дослідження конкретних класів та прошарків сучасного суспільства.

Будь яке суспільство є неоднорідним. Вивчення неоднорідності суспільства здійснюється за допомогою двох головних базових характеристик - гетерогенності та нерівності. Гетерогенність являє собою сукупність показників, які показують ступінь строкатості, різнорідності суспільства, підкреслюють багатство відтінків цього товариства. Це означає, що за цими показниками не можна сказати, вище або нижче знаходиться індивід, що займає соціальну позицію у групі, по відношенню до індивіда, що займає позицію в іншій групі. Іншими словами, гетерогенність говорить нам лише про відмінності в позиціях індивідів, але не про їх ранги.

Другою базовою характеристикою суспільства вважають нерівність. Нерівність є природним розходженням стану членів сучасного суспільства за деякими показниками. Такі показники описуються ранговими параметрами. За ними ми можемо сказати вище або нижче стоїть даний індивід або група по відношенню до інших індивідів. Нинішня культура допускає наявність такої нерівності. Наприклад, нерівність за доходами або за посадовими статусами не викликає у нас ніяких заперечень, на відміну від нерівності за національною ознакою. Нерівність закріплюється в будь-якому суспільстві за допомогою соціальних інститутів.

Показники, що характеризують нерівність, повинні обов'язково відслідковуватися і оцінюватися в кожному суспільстві. Це необхідно зробити з тієї причини, що ступінь нерівності може перевищувати деякі допустимі межі. Збільшення ступеня соціальної нерівності пов'язане з протікаючими у суспільстві нерівноцінними соціальними обмінами. Початкова нерівність людей за фізичними даними, з енергетики, цілеспрямованості, рівня мотивації дозволяє одним групам вступати в нерівні обміни з іншими групами. Перевищення допустимого ступеня нерівності призводить до великої різниці у рівні життя окремих статусних груп суспільства, що може розцінюватися як дискримінація, обмеження деяких груп населення. Ця обставина часто призводить до виникнення соціальної напруженості у суспільстві та є сприятливим ґрунтом для виникнення, розвитку і поширення соціальних конфліктів. У зв'язку з цим кожне суспільство має виробляти систему регуляторів для зниження ступеня соціальної нерівності.

Метою даної курсової роботи є оцінка та максимально глибинний аналіз нерівності сучасного суспільства. Також, до мети цієї роботи відноситься виведення спеціальних пропозицій та висновків, щодо того, яким чином можна сучасну класову нерівність привести у більшу відповідність до таких понять, як соціальна справедливість, громадянське суспільство та правова держава.

Дана курсова робота складається з вступу, трьох розділів, підрозділів, висновку та списку використаної літератури. У першому розділі роботи розкриваються суть теорій соціальної нерівності та їх походження. Другий розділ роботи присвячений аналізу класових нерівностей у сучасному суспільстві. Третій розділ роботи відведено для аналізу сучасної соціальної мобільності.

Розділ 1. Суть та походження теорій соціальної нерівності

1.1 Історія виникнення теорій соціальної нерівності

Перші спроби проаналізувати соціальну нерівність в суспільстві, її причини і характер, виміряти її параметри, були зроблені ще в епоху античності, зокрема, Платоном і Аристотелем. Проте подібні теоретичні доробки були несистематичними, випадковими і не мали жодного емпіричного підґрунтя. Ці теорії були науковими лише почасти. І лише з утворенням індустріального суспільства, а також утвердженням соціології як науки, намагання осягнути сутність і ступінь соціальної нерівності уже більше носили не випадковий, а концептуальний характер.

У своїй праці "Держава" Платон стверджував, що правильну державу можна науково обґрунтовувати, а не шукати навпомацки, боячись, вірячи й імпровізуючи.

Аристотель у "Політиці" також розглянув питання про соціальну нерівність. Він писав, що нині у всіх державах є три елементи: один клас - дуже багатий, другий - дуже бідний; третій -- середній. Цей третій - найкращий, оскільки його члени за умовами життя найбільш готові дотримуватися принципу раціональності. Саме з бідняків і багатіїв одні виростають злочинцями, а інші шахраями.

Реалістично розмірковуючи про стабільність держави, Аристотель зазначав, що необхідно думати про бідних. Адже бідність породжує бунт і злочин там, де немає середнього класу і бідних величезна більшість, виникають ускладнення, і держава приречена на загибель. Аристотель виступав як проти влади бідняків, позбавлених власності, так і проти егоїстичного правління багатіїв. Найкраще, коли суспільство сформовано із середнього класу, і держава, де цей клас більший і сильніший, ніж обидва інших, разом узятих, функціонує набагато краще, тому що в ній забезпечується рівновага.

На думку соціологів всіх ідейних напрямків, ніхто в історії суспільної думки настільки виразно як К. Маркс не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між антагоністичними суспільними верствами (класами). За Марксом, класи виникають і протиборствують на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства.

Але сам К. Маркс справедливо зазначав, що йому не належить заслуга відкриття існування класів і їхньої боротьби між собою. І дійсно з часів Платона, але, звичайно, особливо з тих пір, як буржуазія владно вступила в XVIII столітті на сцену історії, багато економістів, філософів та істориків вводять у суспільствознавство Європи поняття соціального класу (Адам Сміт, Етьєн Кондільяк, Клод вересня - Симон, Франсуа Гізо, Огюст Мінье та ін.)

Однак ніхто до Маркса не давав настільки глибокого обґрунтування класової структури суспільства, виводячи її з фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин. Ніхто до нього не давав настільки всебічного розкриття класових відносин, механізму експлуатації у тому капіталістичному суспільстві, яке існувало в його час. Тому в більшості сучасних робіт з проблем соціальної нерівності, стратифікації і класової диференціації рівною мірою й у прихильників марксизму, і у авторів, далеких від позицій К. Маркса, дається розбір його теорії класів. Вирішальне значення для складання сучасних уявлень про суті, форми і функції соціальної нерівності, поряд з Марксом, мав Макс Вебер (1864 - 1920 рр..) - Класик світової соціологічної теорії. Ідейна основа поглядів Вебера полягає в тому, що індивід є суб'єктом соціальної дії.

На противагу Марксу Вебер крім економічного аспекту стратифікації враховував такі аспекти, як влада і престиж. Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якому суспільстві. Відмінності у власності породжують економічні класи; відмінності, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні розходження дають статусні угруповання, чи страти. Звідси він сформулював своє уявлення про "трьох автономних вимірах стратифікації ". Він підкреслював, що "класи", "статусні групи "і" партії "- явища, які відносяться до сфери розподілу влади всередині спільноти.

Основне протиріччя Вебера з Марксом полягає в тому, що за Вебером клас не може бути суб'єктом дії, тому що він не є громадою. На відміну від Маркса Вебер зв'язував поняття класу лише з капіталістичним суспільством, де найважливішим регулятором відносин виступає ринок. За допомогою нього люди задовольняють свої потреби в матеріальних благах і послуги.

Однак на ринку люди займають різні позиції або знаходяться в різній "класової ситуації". Тут усі продають і купують. Одні продають товари, послуги, інші - робочу силу. Відмінність тут у тому, що одні володіють власністю, а в інших вона відсутня. У Вебера немає чіткої класової структури капіталістичного суспільства, тому різні інтерпретатори його робіт дають не співпадаючі переліки класів.

З огляду на його методологічні принципи і узагальнюючи його історичні, економічні і соціологічні роботи, можна в такий спосіб реконструювати веберівському типологію класів при капіталізмі: 1. Робітничий клас, позбавлений власності. Він пропонує на ринку свої послуги і диференціюється за рівнем кваліфікації. 2. Дрібна буржуазія - клас дрібних бізнесменів і торговців. 3. Позбавлені власності "білі комірці ": технічні фахівці й інтелігенція. 4. Адміністратори і менеджери. 5. Власники, які так само прагнуть через освіту до тих переваг, якими володіють інтелектуали. 5.1 Клас власників, тобто ті, хто одержує ренту від володіння землею, шахтами і т.п. 5.2 "Комерційний клас", тобто підприємці.

Вебер стверджував, що власники - це "Позитивно привілейований клас". На іншому полюсі - "негативно привілейований клас ", сюди він включав тих, хто не має ні власності, ні кваліфікації, яку можна запропонувати на ринку. Існує безліч стратифікаційних критеріїв, за якими можна ділити будь-яке суспільство. З кожним з них пов'язані особливі способи детермінації і відтворення соціального нерівності. Характер соціального розшарування і спосіб його затвердження у своєму єдності утворюють те, що, ми називаємо стратифікаційних системою.

Коли заходить мова про основні типи стратифікаційних систем, зазвичай дається опис кастової, рабовласницької, станової і класової диференціації. При цьому прийнято ототожнювати їх з історичними типами суспільного устрою, які спостерігаються в сучасному світі або вже безповоротно пішли в минуле. Ми ж дотримуємося дещо іншого підходу, вважаючи, що будь-яке конкретне суспільство складається з різних комбінацій стратифікаційних систем і безлічі їх перехідних форм. Тому ми вважаємо за краще говорити про "ідеальних типах" навіть тоді, коли використовуємо елементи традиційної термінології.

Прикладами розвинених станових систем є феодальні західноєвропейські суспільства або феодальна Росія. Стан, це, в першу чергу, юридичний, а не, скажімо, етнічний, релігійний або економічний поділ. Важливо також і те, що приналежність до стану передається у спадщину, сприяючи відносної закритості даної системи.

Деяка схожість з становою системою спостерігається в п'ятому типі етократичній системі (від французького і грецького - "державна влада"). У ній диференціація між групами відбувається, в першу чергу, на їх положенню у владно державних ієрархіях (політичних, військових, господарських), по можливостях мобілізації та розподілу ресурсів, а, так само як і відчувається ними престиж, пов'язані тут з формальними рангами, які ці групи посідають у відповідних владних ієрархіях. Всі інші відмінності - демографічні та релігійно - етнічні, економічні та культурні грають похідну роль. Масштаби і характер диференціації (обсяги владних повноважень) в етократичній системі знаходяться під контролем державної бюрократії. При цьому ієрархії можуть закріплюватися формально - юридично - за допомогою чиновницьких табелів про ранги, військових статутів, присвоєння категорій державним установам, а можуть залишатися і поза сферою державного законодавства (наочним прикладом може служити система радянської партноменклатури, принципи якої не прописані в жодних законах). Формальна свобода членів суспільства (за винятком залежно від держави), відсутність автоматичного успадкування владних позицій також відрізняють етократичну систему від системи станів.

В давнину яскравим зразком етократичної системи були суспільства азіатського деспотизму (Китай, Індія, Камбоджа), розташовані, втім аж ніяк не тільки в Азії (а, наприклад, і в Перу, Єгипті). У двадцятому сторіччі вона активно стверджується в так званих соціалістичних суспільствах і, можливо, навіть грає в них визначальну роль. Потрібно сказати, що виділення особливої етократичної системи поки не традиційно для робіт з стратифікаційних типологій.

1.2 Причини та сутність соціальної нерівності

Визрівання в надрах постіндустріального суспільства основ постекономічного ладу є найбільш глибокою соціальною зміною останніх сторіч людської історії. У процесі цієї трансформації відбуваються радикальні зрушення у всіх сферах життя, змінюються соціальна структура і роль основних суспільних інститутів.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в "горизонтальній проекції", вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його "вертикальній проекції" -- це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституційно як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності. Однак, розкриваючи суперечності культури, джерела її розвитку, він надто акцентує на відмінностях культур, байдужий до їх спільних рис.

Термін соціальна стратифікація застосовується для позначення структурованої соціальної нерівності, умов, при яких соціальні групи мають нерівний доступ до таких соціальних благ, як гроші, влада, престиж, освіта, інформація, професійна кар'єра, самореалізація. Соціальна нерівність може виявлятися як нерівні можливості (або нерівна винагорода за одні і ті ж зусилля або досягнення) не тільки для соціальних груп, але і для окремих людей усередині соціальної групи. У контексті досліджень соціальної стратифікації розглядається в основному нерівність, що систематично виявляється, між групами людей, що виникає як ненавмисний наслідок соціальних відносин і що відтворюється в кожному наступному поколінні. Соціальна стратифікація є найважливішою категорією макро-соціології, що вивчає суспільство в цілому, його стабільність і зміни, що відбуваються з ним.

Бідність і соціальна нерівність - прямий наслідок державної політики й ідеологічних принципів, якими керуються владні структури. Вони не є, отже, неминучими. Однак долаються довго і болісно.

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata - це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

В соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а значить і соціальної стратифікації. Так в основі функціоналістських теорій (Т.Парсонас, Т.Девіс, І.Мур) лежить ідея про те що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими в порівнянні з іншими. Тому люди, які виконують ті соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Функціоналісти вважають, що стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства, що вона природна, необхідна, неминуча, бо пов'язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Згідно марксистської школи соціології, в основі нерівності лежать відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства - це історія боротьби класів, тому розвивається конфлікт, який з часом завершиться ліквідацією експлуатації.

Марксистську школу вважають представником конфліктного підходу до аналізу соціальної стратифікації. Конфліктний підхід набуває розвитку у М.Вебера, який виділяє крім економічного і такі критерії, як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кругів чи партій. Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П.Сорокіна, який вважав, що неможливо дати єдину сукупність критеріїв приналежності до якої-небудь страти і бачив у суспільстві три групи диференційованих ознак: першу утворюють такі характеристики, якими люди володіють від народження (етнічна приналежність, статеві особливості, родинні зв'язки і т.д.); друга включає ознаки, пов'язані з набутим соціальним статусом і виконанням відповідної ролі (різні види професійно-трудової діяльності): третю групу утворюють елементи "володіння" (власність, матеріальні і духовні цінності, привілеї, підвищені права, можливість керувати людьми і т.д.).

І хоч, як бачимо, існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж виділяємо загальну позицію. Соціальна стратифікація - це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастова лад в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальна обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборони.

Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п'ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів - від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих - тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі - робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої - належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.

Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об'єднає і бізнесменів, і людей найманої праці. Соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда з одної соціальної позиції в другу. У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп.

Горизонтальна соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому ж рівні, без змін статусу. Вертикальна соціальна мобільність - це переміщення індивіда із однієї соціальної страти в іншу, різну за рівнем. Якщо таке переміщення відбувається вгору, то це висхідна соціальна мобільність (підвищення в званні, в посаді, і т.д. і навпаки, рух вниз (як правило, вимушений) характеризує низхідну соціальну мобільність (деградація, банкрутство і т.д.). В зв'язку з тим, що соціальні переміщення людей та інших соціальних об'єктів здійснюються як індивідуально, так і спільно, організовано, розрізняють індивідуальну і колективну соціальну мобільність. У певні складні періоди розвитку суспільства з'являються передумови для появи та виділення ще однієї стратифікаційної групи - маргіналів. До них можна віднести людей, які з тих чи інших причин відмовились від зв'язків з тією стратою, з якої вийшли, (а інколи із усім суспільством), а до іншої так і не приєднались. Тому маргінальність - це стан особистості або спільноти, що існує на межі різних культур. Прикладом може послужити стан тих людей, які переїздять із села до великого міста, міняють своє місце роботи і т.д. Труднощі адаптації, постійна внутрішня напруга впливають на поведінку маргіналів. Маргінальним може бути і все суспільство у свій перехідний період. Деякі вчені вважають, що сучасне українське суспільство і е маргінальним, оскільки існує на межі різних культур. Однак, хочеться вірити, що наше суспільство стане відкритим суспільством з дієвим і чисельним середнім класом, що створить оптимально можливі для успішного функціонування всіх соціальних груп та спільної та самореалізації особистості зокрема.

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Розділ 2. Класовий аналіз нерівностей у сучасному суспільстві

2.1 Передумови виникнення існуючих в сучасній Україні суспільних прошарків

Після тривалого періоду існування "нової єдності - радянського народу", де всі розбіжності (принаймні зовні) зводились до мінімуму, українські науковці розпочали дослідження структури суспільства, визначати та вимірювати нові страти. На перший план спочатку вийшли проблеми бідності та бідних в Україні, потому черга дійшла і до інших верств, передусім до визначення ролі і вимірювання масштабів поширеності середнього класу в сучасній Україні, оцінки перспектив розвитку соціальної стратифікації суспільства. Соціальну структуру та характерні ознаки суспільної поведінки визначає передусім економічна система суспільства. Отже, перехід до соціально орієнтованої економічної системи має супроводжуватися адекватними змінами соціальної структури суспільства, формуванням нових страт у відповідності до нових майнових та суспільних відносин.

Аналіз існуючого в сучасному світі розмаїття соціальних структур дає підстави для висновку про існування двох полярних варіантів: суспільства, де основним шаром населення є середній клас (так званого європейського суспільства), і соціально поляризованого суспільства з двома головними соціальними групами - багатими та бідними (латиноамериканського суспільства). Проголошені в Україні принципи соціального розвитку, зокрема прагнення побудувати демократичну державу із соціально орієнтованою ринковою економікою передбачають формування і відповідної соціальної структури, низької економічної нерівності і численного середнього класу. Таке суспільство характеризується:

1) домінуванням активної життєвої позиції - прагнення самостійно забезпечувати добробут собі та своїй родині, дбати про майбутнє, зокрема про старість;

2) наявністю внутрішніх джерел інвестування - населення не проїдає миттєво всі зароблені кошти, а інвестує значну їх частину в бізнес, житло, освіту тощо;

3) високим платоспроможним попитом населення і, відповідно, масштабним внутрішнім ринком - попит породжує пропозицію, тобто спричиняє до економічного зростання, збільшення зайнятості тощо;

4) демократичними принципами управління, зокрема постійними звітами владних структур - середній клас, який має належний рівень освіти, відзначається обізнаністю у своїх правах і прагненням їх обстоювати у визначених законодавством межах.

На відміну від цього соціальна поляризація може перекреслити розвиток демократичних засад державного устрою, намагання побудувати соціально орієнтовану економіку, становлення України як стабільної міцної держави, оскільки неминучими її наслідками є:

1) концентрація капіталів і влади у відносно нечисленних колах - відповідно результатами економічного зростання користується вельми обмежена частка населення, а економічний спад призводить до значного погіршення матеріального становища численних верств;

2) безконтрольність дій владних структур всіх рівнів - якщо влада представляє інтереси відповідних верств населення, то соціальна поляризація неминуче призводить до того, що як у законодавчій, так і у виконавчій владі домінують представники або олігархів, або бідних; перших задовольняє сприяння їх економічним апетитам, а других - популістська риторика;

3) поширення корупції - багатократне прискорення процесу первинного накопичення капіталу не могло здійснюватись іншим шляхом, крім розподілу колишньої державної власності під контролем чиновників;

4) масштабна бідність.

Таким чином, основою соціальної стабільності в сучасному світі є потужний і численний середній клас - головна складова громадянського суспільства. Як основний платник податків середній клас формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу поведінку населення і внутрішній ринок країни, через накопичення та участь у різноманітних системах страхування забезпечує інвестиційний потенціал, завдяки домінуванню в громадських та політичних організаціях визначає поведінку електорату і значною мірою формує моральні стандарти суспільства, шляхом участі у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод. Таким чином, наявність сформованого середнього класу є ознакою демократичної держави з ринковою економікою і розвиненим громадянським суспільством. Важливо, що всі ці процеси (розвиток демократії, формування громадянського суспільства, розбудова ринкової економічної системи, становлення середнього класу) реалізуються майже синхронно, жоден не може істотно випереджати інші, хоча підґрунтям (у термінах математики - необхідною умовою) є економічна ситуація.

Економічні трансформації, зокрема зміни відносин власності та зайнятості, змінили соціальну структуру українського суспільства, відбилися на суспільній психології. Поступово долаються патерналістські настрої, і сьогодні 72% дорослого населення країни вважають виключно себе відповідальними за свій добробут . Результати виборів до Верховної Ради засвідчили істотне зниження в суспільстві ролі маргінальних політичних сил. Усе це дає підстави для оптимістичної оцінки наявних психологічних передумов становлення в Україні суспільства європейського типу, хоча середнього класу, який відповідав би за майновим статусом та рівнем особистих доходів критеріям розвинених країн, у нас, безумовно, ще немає. З огляду на загальний низький рівень життя населення та поширення, зокрема серед забезпечених верств суспільства, практики отримання доходів без реєстрації, тобто з порушенням законодавства, можна зробити висновок про те, що формування середнього класу тільки розпочинається.

Середнім класам різних країн притаманні певні загальні ознаки, хоча вони, безумовно, не ідентичні, оскільки віддзеркалюють економічні, культурні, політичні особливості розвитку кожного конкретного суспільства. Відповідно середні класи різних країн відрізняються не тільки за рівнем доходів та стабільністю, але і за роллю в суспільному житті. Водночас такі специфічні риси середнього класу, як наявність спеціальної освіти та високий професійний статус, спостерігаються в усіх країнах. Характерною ознакою розвитку середнього класу є поступові зміни його структури. Якщо на початкових етапах основу цього угруповання становили дрібні власники, то сьогодні більшість середнього класу економічно розвинутих країн утворюють особи найманої праці з високою освітою та кваліфікацією, які практично гарантують їм зайнятість і високі доходи. Власність же цього "нового середнього класу" формується переважно шляхом купівлі акцій, участі в пенсійних та страхових програмах, придбання в кредит житла тощо. Слід підкреслити, що ознаки середнього класу взаємообумовлені та взаємопов'язані. Саме їх сукупність і дозволяє йому виконувати відповідні суспільні функції. Залежно від економічної ситуації та домінуючих ідеологічних принципів у різних суспільствах розрізняються і акценти на окремих ознаках середнього класу. Скажімо, європейський, передусім скандинавський, середній клас відрізняється від північноамериканського за важливістю таких ознак, як наявність індивідуальної власності та участь у громадських організаціях.

Безумовно, такий соціальний шар, який би повністю відповідав усім критеріям середнього класу в суспільствах, що протягом тривалого історичного періоду розвивалися тільки (або принаймні переважно) еволюційним шляхом, у країнах перехідної економіки ще не сформувався. Але групи, які мають частину необхідних ознак, у країні є.

Упродовж періоду трансформації адміністративно-командної економіки в ринкову і тривалої економічної кризи в Україні потенціал формування суспільства європейського типу було значною мірою зруйновано. Передусім це сталося внаслідок падіння рівня життя широких верств населення. І навіть зростання реальних доходів від 2001 р. - а реальної зарплати від 2000 р. - ще зовсім не компенсувало втрат попередніх років. У 2003 р. середні доходи населення, включаючи заробітну плату та пенсію, перевищували ті, які населення одержувало в 1993 р., надолуження ж утрат 1992 р. (а саме тоді відбулося критичне падіння рівня життя переважної частини українського населення) ще залишається завданням майбутнього.

Зниження легальних доходів тільки частково компенсувалося формуванням у значної частини населення незареєстрованих надходжень. До того ж наявність незареєстрованих доходів у переважній більшості випадків означає порушення законодавства, що несумісне з приналежністю до середнього класу, а є породженням і водночас передумовою становлення поляризованого суспільства із корумпованою владою.

Економічні зміни супроводжувалися формуванням значної нерівності населення за доходами. Трансформаційні процеси значно посилили економічне розшарування. Якщо в умовах адміністративно-командної системи високі доходи і доступ до високоякісних товарів та послуг відносно нечисленної групи населення не були відомі широкому загалу, а варіація доходів переважної частини громадян не перевищувала 50%, то приватизація і стрімкий розвиток незареєстрованого сектора економіки докорінно змінили ситуацію.

Сам по собі ступінь економічної нерівності в країні (принаймні, за офіційними даними) не є надто високим - він більш-менш збігається зі стандартами інших країн перехідної економіки. Однак - на відміну від тенденцій, наприклад, Польщі - навіть за офіційними даними коефіцієнт Джині збільшився з 28,5% у 1999 р. до 30,3% у 2001. До того ж, жодне з обстежень не охоплює дійсно заможні верстви населення: максимальні індивідуальні доходи у 2001 р. становлять, за їх даними, 94 тис. грн., а навіть за даними ДПА у 2001 р. офіційні річні доходи 185 осіб становили від 500 тис. до 1 млн. грн., а 75 - перевищили 1 млн. грн. (рис. 2); за даними ДАІ, населення України володіє майже 5 млн. легкових автомобілів, тоді як, за даними обстежень умов життя домогосподарств, проведених Держкомстатом, - тільки 3 мільйони. Зазначені розбіжності є результатом того, що саме ті домогосподарства, які мають високі доходи (непрямою ознакою чого є наявність автомобіля) не охоплюються вибіркою. Відповідно всі прямі розрахунки показників економічної нерівності є істотно заниженими. За експертними оцінками, що спираються на непрямі дані - про наявність дорогих автомобілів, дорогих екскурсійних турів, продаж дорогих меблів, предметів розкошу тощо, - доходи 10% найбільш заможних верств населення України перевищують доходи 10% найбідніших приблизно у 12-15 разів.

Зростання доходів населення у 2000-2003 рр. мало неоднозначний вплив на стратифікацію. З одного боку, спостерігалося висвітлення частини незареєстрованих прибутків, зростання легальної зарплати та пенсії. Проте з іншого, тенденції розвивалися по-різному в різних галузях і навіть на різних підприємствах однієї галузі. Отже, різні верстви населення отримали різний виграш, що відбилося на посиленні економічної нерівності і в результаті - подальшій концентрації ресурсів у руках нечисленної групи. Зростання середніх показників відбувалось переважно (або навіть виключно) за рахунок збільшення доходів "верхньої частини" населення. У сукупності зазначені процеси посилювали розшарування українського суспільства, а отже протидіяли вирішенню проблем бідності та становленню середнього класу. Результатом високого майнового розшарування є формування соціально поляризованого суспільства, а не суспільства з потужним середнім класом.

2.2 Стратифікаційні процеси у сучасному українському суспільстві

соціальний бідність нерівність україна

В умовах трансформації українського суспільства виникають нові системи соціальної диференціації, що змінюють мотивацію діяльності й можливість економічних досягнень практично всіх категорій населення. Радикальні зміни відносин власності й влади привели до формування нової шкали рівності-нерівності в соціальній організації суспільства. Основною тенденцією трансформації українського суспільства є поглиблення соціальної нерівності. Внаслідок цього постає питання про виділення основного стратифікуючого фактору, що діє як об'єктивно, так і через визнання його таким у свідомості людей.

Деякі дослідники надають перше місце економічному (дохід, багатство, власність) фактору, ґрунтуючись на показниках середньо-осібного грошового доходу в системі "багатий - бідний". Наприклад, в дослідженні Серьогіної І.І. зазначається, що в 2004 р. доходи 10% найбільш забезпечених були в 12.8 разів вище, ніж в 10% найменш забезпечених, тоді як у розвинених західних країнах це співвідношення не перевищує 4-5, і навряд чи це співвідношення різко зменшилось до 2012 року.

В уявленнях населення багатство також є основним чинником, що визначає відносини нерівності. Так, за даними З.Т. Голенкової, основними факторами, що визначають соціальне розшарування суспільства, більшість респондентів (91,3% і 91,2% відповідно) назвали владу й дохід, тоді як освіта й професія посідають лише п'яте (35, 6%) і сьоме (30,1%) місця.

Таким чином, в українському суспільстві весь простір соціальної стратифікації визначається практично одним показником, а саме матеріальним при різкому зменшенні значущості інших критеріїв диференціації, які перестають відігравати регулювальну роль. Ситуація, що склалася, сприяє посиленню дезінтеграційних процесів, поляризації й соціальної нерівності, обмеженню висхідної мобільності й, як наслідок, замкнутості верхніх верств.

В процесі трансформації суспільства в Україні виникло значне майнове розшарування населення. Якщо у 1990 році середній прибуток 10% найзаможніших громадян України в 4 рази перевищував відповідний показник 10% найбідніших, то в 2005 році - у 17 разів.

Найбільш помітні зміни відбулися в положенні тих, хто належав до середнього класу. Цей статус зберегла лише частина, а більшість значно знизила рівень свого життя. Все це призвело до того, що маргіналізація перетворилася в одну з гострих соціальних проблем. При "класичному" підході до маргіналізації її головною ознакою визнається розрив соціальних зв'язків в широкому розумінні цього слова. Послідовно руйнуються спочатку економічні, потім соціальні і нарешті духовні зв'язки.

Наведена схема має принципове значення при розгляді проблем маргіналізації. У випадку, коли починає відбуватися включення маргіналів у нові соціальні спільноти, відносини відновлюються у тій же послідовності, що й рвуться. Але при цьому слід мати на увазі ось що: саме така послідовність відновлення відносин не означає, що один тип відносин відновлюється, а інші чекають своєї черги. Відновлюються всі відносини, але відродження соціальних і особливо духовних зв'язків вимагає значно більшого часу.

Для соціальної політики це означає, що, долаючи економічні передумови маргіналізації, не можна і навіть небезпечно нехтувати соціальними і духовними проблемами, тим більше, що від них значною мірою залежить включення особистості в нову систему діяльності.

Для характеристики соціальної мобільності маргінальних верств для нас важливим є положення Питиріма Сорокіна про те, що соціальна мобільність розглядається у нерозривній єдності з соціальною стратифікацією, під якою розуміється диференціація (або розшарування) за певною соціальною ознакою якоїсь сукупності людей на класи (страти), що знаходить свій вираз в існуванні вищих і нижчих верств цієї сукупності. Якщо маргіналів емпірично можна фіксувати, визнаючи їх поведінку, то для нас визначальним є висновок П. Сорокіна про вплив на соціальні дії соціальних статусів, владних повноважень прав і привілеїв, відповідальності і обов'язків, наявності чи відсутності соціальних цінностей.

Як уже зазначалось, вертикальна мобільність може мати як висхідну, так і низхідну спрямованість, але і в тому, і другому випадках його механізмом в стратифікованому суспільстві є наявність специфічних "сит", тобто механізмів соціального тестування, відбору та розподілу індивідів по соціальним стратам.

Цей механізм діє відносно представників як вищих, так і нижчих страт. Але, з точки зору нормального функціонування суспільства і запобігання соціальних напружень, специфічне місце займають переміщення догори. Тут соціальне тестування має особливе значення.

Наприклад, щоб поступити у військово-морську академію США, тобто щоб мати право отримати звання полковника і вище, необхідні рекомендації не тільки вищого командування, але й одного з сенаторів штату, в якому проживає кандидат в слухачі академії або його батьки. Тут ми бачимо як професійне, так і соціально-політичне тестування.

Переміщення між стратами здійснюється за допомогою своєрідних соціальних "ліфтів". Такими традиційними "ліфтами" вертикальної мобільності в сучасному суспільстві є школа, особливо вища, сім'я, армія, різноманітні професійні, економічні, політичні організації та об'єднання. В Україні для представників малозабезпечених верств, навіть для тих, хто має високий рівень освіти, професійної підготовки і соціальної активності використання цих ліфтів є надзвичайно важкою проблемою.

По-перше, тенденцією розвитку системи вищої освіти в Україні є збільшення питомої ваги в ній платної освіти. Так, в 1999 році за власну плату навчалося 38,4% студентів державних навчальних закладів III-IV рівня акредитації і студенти 93-х навчальних закладів недержавної форми власності такого ж рівня. Особливо велика питома вага платної освіти була на найбільш престижних спеціальностях (юридичним, економічним тощо).

Наростання тенденції платності різко зменшує можливості одного з головних каналів соціальної мобільності, яка в сучасних умовах України спрямована не лише на перехід до вищої страти, але й на те, щоб вирватися із вимушеного перебування в маргінальному прошарку.

По-друге, служба в армії, особливо входження в офіцерський корпус, що раніше було доступно всім, при умові наявності відповідних воїнських якостей, перестала бути надійним засобом соціальної мобільності. Це пояснюється важким матеріальним становищем військових та їх сімей, вкрай негативним впливом, військової служби на здоров'я, невпевненостю в завтрашньому дні, незадоволенням соціальними процесами, що відбуваються в армії. Внаслідок цього майже кожен п'ятий молодий офіцер покидає армію, сподіваючись, що за її межами він має можливість набути більш значущого соціального статусу.

По-третє, що стосується підтримки сім'ї, то лише небагато хто може розраховувати на її дійову допомогу в подоланні маргінального статусу. Адже понад 17 млн. громадян України позбавлені сьогодні мінімуму матеріальних і духовних благ. Незважаючи на це, саме сім'я, мобілізуючи всі свої ресурси, залишається найбільш надійним інститутом, що забезпечує і шлях "до гори", і утримує від скочування до соціального дна.

Проблема виходу з маргінальних верств набула в Україні особливої гостроти і специфіки. Пояснюється це тим, що в процесі суспільної трансформації сформувався помітний прошарок людей, яких можна віднести до маргіналів і які формуються з абсолютно різних за соціальним походженням, освітою, професійною підготовкою і віком груп населення. ЇЇ маргінальність зумовлена тим, що вони позбавлені елементарних матеріальних і духовних благ, хоча основній частині їх притаманні висока професійна підготовка, освіченість, розвинена система потреб, значні соціальні очікування.

Маргіналами вони стали просто в силу суспільної незапитаності їх діяльнісних можливостей в умовах формування нового суспільного розподілу праці. Ці маргінальні групи здобули назву "неомаргіналів". Склад їх поданий у таблиці, що приводиться нижче.

З наведених у таблиці даних можна зробити висновок про гостроту проблеми мобільності маргінальних верств:

По-перше, 5 млн. чол., зайнятих неповний день, роботу не покинуть, щоб в умовах наявності 1,4 млн. безробітних не попасти в ще гірше становище. По-друге, зазначеним 1,4 млн. чол. нікуди податися. По-третє (і саме головне), мобільність, якщо вона і відбувається, це мобільність в межах злиднів і неможливості використати особистий освітній і професійний потенціал.

Справа погіршується ще й тим, що існуюча поки що в Україні система використання молодіжного "людського капіталу" веде до того, що починається формування механізму відтворення неомаргінальності.

Наприклад, в 1998-1999 роках працевлаштувалося лише 20% випускників навчальних закладів. В ці ж роки 30,5% осіб у віці до 28 років були безробітними - все це означає фактичне формування резерву неомаргінальності.

Таким чином, соціальна мобільність має першочергове значення для маргінальних верств у їх прагненні подолати свою маргінальність. В Україні в процесі соціальних трансформацій фактично перестали діяти основні ланки механізму соціальної мобільності. Внаслідок цього в маргінали попали не ті, хто не витримав тестування, а працівники цілих галузей, як правило, високого науково-технічного рівня, що не "вписувалися" в нові вимоги до суспільного розподілу праці.

Ці неомаргінали складають 40% трудового потенціалу України. Їх доля, є однією з найбільш гострих соціальних проблем. Вирішена вона може бути лише шляхом економічного розвитку, який забезпечить використання освітнього, професійного і особистісного потенціалу цих верств.

Висновок

Різноманітність відносин ролей, позицій призводять до відмінностей між людьми у кожному конкретному суспільстві. Проблема зводиться до того, щоб яким - то чином впорядкувати ці відносини меджду категоріями людей, що розрізняються в багатьох аспектах.

Що ж таке нерівність? У самому загальному вигляді нерівність означає, що люди живуть в умовах, за яких вони мають нерівний доступ до обмежених ресурсів матеріального і духовного споживання. Для опису системи нерівності між групами людей в соціології широко застосовують поняття "соціальної стратифікації".

При розгляді проблеми соціальної нерівності цілком виправдано виходити з теорії соціально - економічної неоднорідності праці. Виконуючи якісно нерівні види праці, різною мірою задовольняючи громадські потреби, люди іноді виявляються зайняті економічно неоднорідним працею, бо такі види праці мають різну оцінку їхньої суспільної корисності.

Сучасна структура українського суспільства віддзеркалює недостатню соціальну спрямованість економічних трансформацій і характеризується високим ступенем економічної нерівності та розшарування, значною часткою бідних і злиденних верств.

Створення середнього класу, якому буде властивий спосіб життя, притаманний населенню розвинених країн, і який охоплюватиме найрізноманітніші верстви населення (включаючи соціально вразливі групи), можна визначати як головний соціальний інтерес України, стратегічну соціальну мету реформування економіки і суспільства. Якщо головним пріоритетом економічних трансформацій є створення сучасної ринкової економіки, інтегрованої у міжнародну економічну систему, то в соціальній сфері національним пріоритетом такої ж значущості є формування сучасного середнього класу як основної складової реформованого суспільства.

Базовим положенням має бути усвідомлення того, що становлення середнього класу в реформованому українському суспільстві має відбуватися не шляхом створення принципово нового, неіснуючого в Україні соціального утворення, а поступовою трансформацією відповідних соціальних груп і способу їх життя.

Політика сприяння становленню середнього класу в Україні має спиратися на істотне коригування системи пріоритетів соціально-економічного розвитку країни. Протягом останніх 15 років соціальна політика вимушено зводилася переважно до надання мінімальної допомоги соціально вразливим верствам населення. Економічне зростання забезпечує фундамент для переорієнтації соціальної політики насамперед на підтримку працюючого населення, на забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати, захист інтелектуальної власності і зміцнення на цих засадах становища висококваліфікованої робочої сили та на підтримку підприємництва. У поєднанні з подоланням надмірної диференціації доходів населення це створить умови розвитку середнього класу в Україні, який своїми податками і внесками наповнюватиме бюджети всіх рівнів, фінансуватиме необхідні соціальні трансферти і забезпечить вирішення проблем бідності. Зрозуміло, що не йдеться про якусь цільову програму формування середнього класу в Україні.

Зміни соціальної структури суспільства мають завершитися формуванням суспільства з потужним і численним середнім класом, який у перспективі - як і в усіх розвинених країнах - охоплюватиме 55-60% населення із одночасним істотним зниженням частки населення з доходами нижче прожиткового мінімуму. Становлення середнього класу передбачає формування нової моделі споживання, яка відповідатиме достойному рівню життя і тому буде стимулом економічної (трудової та підприємницької) активності. Такий стандарт добробуту включає: належне житло, високу забезпеченість товарами довгострокового користування, автомобіль, доступність високоякісних послуг, охорони здоров'я, освіти тощо. Слід підкреслити значення високої професійно-освітньої підготовки для адаптації до ринкового середовища, зокрема для формування добробуту та адекватної поведінки. Водночас необхідно підвищити роль середнього класу в забезпеченні законності та правопорядку в державі. Усе більш неприпустимим стає отримування значною частиною середніх верств суспільства незареєстрованих доходів. Подальше консервування такої ситуації негативно впливає на укорінення в середовищі потенційного середнього класу належної правосвідомості та норм законослухняності.

Перспективи розвитку сучасного середнього класу в Україні тісно пов'язані із формуванням громадянського суспільства, становленням самодіяльних і самоврядних організацій. Саме середній клас у розвинених демократичних країнах становить соціальну основу переважної більшості впливових політичних партій та громадських організацій. Складовою частиною політики становлення середнього класу має бути запровадження форм конструктивного діалогу влади із інститутами громадянського суспільства, делегування громадським організаціям частини владних повноважень.

Політика створення середнього класу є наріжним каменем розбудови стабільного демократичного суспільства, де не буде масштабної глибокої бідності, корупції та розкрадання державної власності, де кожна людина, сплачуючи податки, відчуватиме себе громадянином, права якого належно захищені законодавством, а виконавча влада діятиме на користь платників податків, а не чиновників та олігархів. Створення середнього класу не досягається розробкою спеціальних програм чи окремих заходів, але ця мета має проходити червоною стрічкою через усю урядову діяльність та реформи законодавства.

Список використаної літератури

1. Заболоцький В., Ляшенко В. Середній клас в соціальній структурі пострадянського суспільства // Схід. -- 1996. -- № 7. - 243 c.

2. Баланда А. Доходи населення в контексті безпечного розвитку особи і суспільства // Україна: аспекти праці. - 2006. - с.3-7.

3. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. -- К., 1999. -- 123 с.

4. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. -- Рівне : РДГУ, 2005. -- 202 с.

5. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

6. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. -- 2-ге вид., перероб.і доп. -- К. : КНЕУ, 2002. -- 472с.

7. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. -- Донецьк, 2005. -- 224 с.