Стан та охорона замкових та палацових комплексів

Але все ж в не обладнаних приміщеннях на другому поверсі можна побачити уламки історії від ліпних і мармурових прикрас, створених одночасно з фортецею, до металевих табличок часів німецької окупації.

На першому поверсі під напівкруглими склепіннями можна побачити шлях розвитку колісного транспорту від селянської візка до Урал-ЗІС часів Другої світової.

А серед зелені двору височіє мініатюрний макет замку, або те у що він, в ідеалі, повинен перетвориться після реконструкції, якщо держава знайде кошти на його гідну реставрацію. [13]

Скалатський замок - видатна пам'ятка оборонної архітектури, яскравий приклад регулярних баштових замків Поділля ХVII ст. Замок збудував галицький мечник Кшиштоф Віхровський у 1630-1634 роках. Після того як його дочка Вероніка вийшла заміж за сяноцького каштеляна Яна Фірлея, замок перейшов у власність дому Фірлеїв.

У часи свого спорудження у ХVII ст., замок знаходився на околиці міста й охороняв під'їзди до нього. Сьогодні ж Скалатська твердиня знаходиться у самому серці Скалата і є унікальним об'єктом Поділля. Замок розташований у заплаві притоки річки Збруч, у південо-західній частині населеного пункту. Його було зведено на кошти польського шляхтича Кшиштофа Вихровського в 1630 р. За планувальною конфігурацією замок наближений до квадрата. Усі стіни впираються у чотири ідентичні п'ятигранні наріжні вежі, які орієнтовані точно за сторонами світу. У вежах розташовані бійниці, що мають чотири яруси. П'ятикутні в плані вежі мають високі шатрові черепичні покрівлі. Найдовша, північна, стіна мала довжину 92 метри, південна і західна - по 72, а східна майже 63 м. Уздовж східного муру містилося панське помешкання. До протилежної, обводової, стіни прилягав комплекс господарських приміщень. Замок був розрахований для утримання та забезпечення бойової діяльності цілого гарнізону. В північній оборонній стіні знаходилася в'їзна брама. Крім веж, котрі подібно до бастіонів охороняли підходи до замку, цей оборонний комплекс мав добре продуману систему допоміжних фортифікацій. Для посилення обороноздатності та неприступності Скалатського замку, його будівничі використали природні фактори цієї місцевості. Так, з півночі та південного сходу замок оточували вали і рів глибиною до 2 метрів, наповнений річковою водою. Зі слів старожилів, ще кілька десятиліть тому можна було побачити цей рів з водою. З двох інших сторін підступи до міста охороняли в'язка багнюка і трясовина. [16]

Сам Скалатський замок неначе дрімає над мальовничим ставком. Можна сміливо припустити, що це водоймище відігравало у життєдіяльності міста й фортеці не лише естетичну роль. Принаймні, про тутешній ставок, яким володів костел, є писемні згадки від 1728 р., коли місцеві жителі, мабуть, протидіючи католицькій експансії, розкопали греблю.

Незважаючи на свої різнопланові фортифікаційні задумки, скалатський замок недовго простояв неушкодженим. XVII століття в українській історії закарбувалося великими перемогами та нищівними поразками. Так, під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького замок опинився у вирі подій. У вересні 1648 р. Скалатський замок захопили озброєні повстанські загони та ватаги місцевої бідноти. У 1651 р. фортеця вже вдруге не змогла витримати натиску військ Хмельницького. Наслідком цих подій, було цілковите спустошення замку. Остаточно скалатська фортеця втратила свої оборонні функції у 1672 р., під час турецько-татарських набігів на Поділля, Волинь та Галичину.

В кінці XVII ст. новий власник замку Ян Фірлей перебудував його та використовував як своє житло. На замковому дворі, поблизу східної стіни, виростає палац, у північно-східній фортечній стіні з'являється кам'яна в'їздна брама з двома воротами по боках, пишно декорована кам'яним лицарем, вазами і меморіальною дошкою з описом історії замку. Старі вежі теж оновили: два верхніх яруси вимурували з цегли і облицювали тесаними регулярними блоками вапняку. Стіни замку з усіх боків сягали 6-метрової висоти та двометрової товщини. В XVIII ст. Марія з роду Водзітських-Сцип'янових перебудовує твердиню під власну резиденцією. А наприкінці ХІХст. на кошти графа Ростовського архітектор Теодор Талевський відреставрував башти замку в неоготичному стилі. Залишки вхідної брами ще можна побачити у північно-східній частині замкових мурів. До цієї брами вів колись дерев'яний міст. Перша світова, а потім і Друга Світова війни стерли Скалатську твердиню з лиця землі. Все, що ми сьогодні можемо побачити - результат повоєнної відбудови. Існуючі наріжні башти замку теж результат реставраційних робіт 60-их років ХХ століття. Ці муровані з місцевого пісковику башти мають ще й підвальний рівень. У двох нижніх наземних ярусах, крім квадратних, влаштовано й характерні для подільських замків перехресні бійниці. На третьому ярусі виступають машикулі. Бійниці четвертого ярусу мають ключеподібну форму. Шестиметрових стін ми зараз уже не побачимо, хоча ще у 20-их роках ХХ столітття вони височіли над містом. Безумовно, численні відбудови та реставрації, яких зазнала Скалатська твердиня вподовж століть, своєрідним чином вплинули на її зовнішній вигляд. Очевидно, що первісний образ оборонної фортеці уже в минулому. Реставраційні роботи багато в чому спростили архітектурне вирішення фортифікаційного призначення замку. Відбудова палацу зробила його набагато скромнішим. За п'ять десятиліть, коли за фортецею ніхто не доглядав, не підтримував її у належному стані, вона зазнала значних руйнувань. В радянський період територію замку з його спорудами місцева влада використовувала для господарських потреб міста. Довгий час Скалатський замок був улюбленим танцювальним майданчиком городян.

З 1988 р. інститут «Укрзахідпроектреставрація» проводив обстеження пам'ятки, і у 1990 р. архітекторами І. Андрушком, Л. Ліщинським, Ю. Курцем під керівництвом М. Гайди розроблено ескізний проект реставрації та виведення замку з аварійного стану. Проект передбачає покриття новим дахом існуючих веж, а оборонних мурів - гонтами, розчищення бійниць, а також відновлення опалювальної системи оборонних веж. Що стосується навколо замкового рову, то він є засміченим. [12]

Серед замків Тернопілля Скалатський - один із найпривабливіших. Шкода, що попри словесні та документальні обіцянки чиновників різного рівня, процес цілісної реставрації сильно забуксовує у бюрократичних тенетах. А тим часом, коли ми чухаємо потилиці, очікуючи на диво, наші західні сусіди отримують немаленькі кошти від своєї історичної спадщини, перетворивши замкові комплекси на туристичну Мекку. На даний час замок у Скалаті є складовою Національного Заповідника «Замки Тернопілля». Можливо, тепер процес реставрації набере потужніших обертів. Й нарешті, завдяки ґрунтовним державним інвестиціям, вдасться відновити цю непересічну оборонну пам'ятку, яка заслужено увійде до реєстру найкоштовніших архітектурних перлин України. [11]

Чортківський замок. Споруджено його наприкінці XIV - початку XV ст. з ініціативи першовласника цих земель Єжи Чартковського. Спочатку він був дерев'яним і мав призначення стримувати напади турків і татар на місто. У 1522 р., коли за магдебурзьким правом Чортків став містом, а замком заволодів Станіслав Польський, замок після зруйнування турками було перебудовано на кам'яний. На той час це була міцно укріплена феодальна, а відтак і козацька фортеця. П'ятибічна, з баштами на «рогах» та брамою, вважалася вона характерною спорудою перехідного типу. Двір уміщав палацовий та господарський корпуси, а зовнішні стіни служили водночас оборонними мурами та бійницями. Г. Лонгвин, видатний знавець древніх мистецьких пам'яток, зазначає, що древні фрески розповідають про те, що палац у замку був розписаний цікавими, на світські теми, малюнками. У 1610 р. двір прикрасили кам'яні будівлі з аркадними галереями. Перший поверх перекривався хрестовими і напівциркульними склепіннями. Вежі виступали за лінію оборонних стін. В плані вони були чотири - або п'ятигранними. Товщина замкових стін сягала від півтора до двох метрів, висота - шести-дванадцяти. У 1640 р. замок вже вп'яте від нападу на місто турецьких військ зазнав значного руйнування, але знову був відбудований. [16]

Йому судилося відіграти значну роль у визвольному русі нашого народу в першій половині XVII ст. В 1648 р. розміщалися тут три козацькі полки під проводом полковника Максима Кривоноса. Спільними зусиллями жителів міста, яких очолив міський кушнір Северин Настільний, та козаками було штурмом взято замок і захоплено в полон багато польських шляхтичів па чолі з графом Павлом Потоцьким. Багато чортківчан тоді влилося до військ гетьмана Богдана Хмельницького. Федір Лизогуб пізніше став одним помічників соратника Хмельницького полковника Лавріна Капусти, що був у гетьмана начальником розвідки. Земляки наші з козаками М. Кривоноса брали активну участь в боях за Бучач та в інших епізодах иизвольної війни.

Наступного р. один із козацьких загонів знову визволив Чортків, але після Зборівського миру тут запанували польські загарбники, а в 1672 р. захопили ці землі турки, які панували 11 років. Замок став резиденцією субпаші Подільського пашалику. [15]

Але об'єднані сили європейських держав, розгромивши турків під Віднем у 1683 р., змусили їх покинути ці землі. Польща знову утвердила своє панування, яке тривало аж до першого її поділу у 1772 р., після чого Чортків увійшов до складу Австрійської імперії.

Яка ж подальша доля судилася замку? Власники міста Садовські здавали його в оренду то під військові, а то під торгові склади єврейським купцям. У 1863 р. була тут в'язниця, де перебували арештовані польські повстанці. Наприкінці XIX століття останній спадкоємець Садовських - Перонім передав свої володіння і замок польському жіночому монастирю сестер-кармеліток, які продовжували здавати його під склади товарів місцевим купцям.

Кричевський замок. Перші письмові згадки про Кривче (тоді Оплакане) датуються 1639 роком. Саме тоді у поселенні родина Концьких розпочала будівництво замку. Твердиня розташовувалась на крутому обривистому пагорбі над долиною річки Циганки, що робило її з цього боку абсолютно неприступною. З трьох інших сторін замок оточили глибокими ровами. Споруда була прямокутною в плані, а по кутах було зведено чотирьохярусні вежі. Ще одна вежа була над в "їздною брамою, яка розташовувалась у східній стіні. Оскільки замок в Кривче відігравав дуже важливу роль у оборонних функціях на Поділлі, а також входив до складу укріплень Кам" янець-Подільської фортеці, то він часто потерпав від нападів. Зокрема у 1648 р. війська Богдана Хмельницького зайняли замок практично без бою, вигнавши звідти польський гарнізон. Твердиня відігравала важливу роль і під час польсько-турецької війни, проте у 1672 р. після підписання Бучацького миру султан Османської імперії Магомет ІV захопив замок, проходячи повз нього. І навіть деякий час перебував у ньому. Існує версія, що саме тоді споруда зазнала значних пошкоджень. [12]

До 1675 р. замок контролював турецький гарнізон, аж поки його в облогу не взяли війська короля Яна ІІІ Собєського, таким чином вибивши звідти турецькі війська. Під час цієї облоги споруда зазнала сильних пошкоджень. Хоча польським військам вдалось захопити замок, проте довго контролювати його не вдалось, бо все у тому ж 1675 р. твердиню захопили татари, скориставшись допомогою польського зрадника Кричинського. Споруда вкотре зазнала пошкоджень, але зважаючи на величезну роль у тих військових протистояннях її кожного разу швидко відбудовували. Качелі з переходом замку з одних рук в інші тривали і надалі, зокрема у 1687 р. татари взяли в облогу польський гарнізон і вибили його звідти. Все втихомирилось лише у 1699 р., коли турки покинули Кам "янець-Подільський. З початком ХVІІІ століття на ці землі приходить відносний спокій, тому з" являється можливість повноцінно відновити сильно поруйновану споруду. Проте вже під кінець ХVІІІ століття замок втрачає своє оборонне значення, і з того часу слугував лише як місце проживання родини Голієвських. Саме в той період понизили стіни і позасипали рови. [15]

Найбільш поворотний момент у долі твердині відбувся у середині ХІХ століття, коли замок перейшов до рук єврея Зейдмана, який швиденько зметикував як заробити на споруді. Він не придумав нічого кращого, як просто розібрати замок на будівельний матеріал, який вигідно продав. Так за короткий час було розібрано на каміння дві замкові башти, а також північну, східну та західну стіни. Тільки завдяки втручанню спілки охорони та консервації пам"яток архітектури розбирання замку вдалось припинити. На початку ХХ століття власник замку Лазар Мельцер віддав його в подарунок Подільському туристично-краєзнавчому товариству, яке у 1920-1930-их роках спробувало відреставрувати споруду. До початку Другої світової війни вдалось відновити і накрити одну з веж, яка мала слугувати місцем зупинки туристів. В повоєнні роки під час будівництва дороги і сільського клубу було розібрано залишки надбрамної вежі.

У 1990 р. місцевий колгосп ініціював масштабну реставрацію замку, проте через складні економічні умови на початку 1990-их років далі документації справа не пішла.

У 2008 р. замок у Кривче увійшов до складу Національного історико-архітектурного заповідника «Замки Тернопілля». [12]

Буданівський замок. Перша згадка про с. Буданів датована 1549 р., у зв'язку з переходом тутешніх маєтностей до галицького воєводи Якуба Будзанова. Близько 1550 р. новий господар для захисту села зводить дерев'яний форт для захисту від татарських набігів.

На початку XVII ст. на місці зруйнованих татарами старих укріплень будується кам'яний замок.

У 1631 р. замок перейшов у володіння О. Сємінського, потім - до родини Лєвочинських. [12]

Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького селянсько-козацькі полки кілька раз брали приступом це укріплення. Замок відбудували, але турецька армія Ібрагім-паші в 1765 р. потужними артобстрілами вщент його зруйнувала. Звитяжних оборонців твердині місцеве населення поховало на сусідний горі Погибниця.

Після нападу турків у 1675 р. замок лежав в руїні. Військова комісія визнала недоцільним відновлювати весь фортифікаційний ансамбль.

У 1765 р. Євстахій Потоцький на прохання своєї дружини Марії подарував Буданівський замок черницям. Коштом Євстахія та Марії Потоцьких частину замкових мурів було перебудовано під духовну обитель.

У 1846 р. монастирські приміщення було реконструйовано, добудовано шпитальний корпус. З приходом радянськой влади черниць порозганяли, а в замку організували психіатричну лікарню закритого типу. Вона функціонує тут досі.

Замок височить на Замковій горі, підступи до якої утруднюють природні перешкоди. Його основною атракцією є дві наріжні конусоподібні башти з двома ярусами гарматних амбразур, що зводяться на висоту п'ятиповерхового будинку. Поряд з баштами збереглися фрагменти замкових мурів та старі келійні корпуси, переобладнані із замкових казарм, що тягнуться до костьолу. Загалом архітектурний ансамбль справляє доволі атракційне враження. За умови перегляду суспільної доцільності функціонування тут психіатричної клініки Буданівський замок-монастир зможе ефективно виконувати роль сакрального й музейно-туристичного об'єкту. [16]

Ягільницький замок (Замок Лянцкоронських). Родинне гніздо Лянцкоронських Ягільницький замок збудували у 1630 р. в селі Ягільниця на річці Черкаска за наказом великого польського короного гетьмана Станіслава Лянцкоронського. Частину споруд добудовано у XXVIII-XIX століттях, а одну будівлю - ХХ ст. [12]

Фортеця належала до найкращих і найміцніших на Поділлі.

У XIX ст. австрійська влада зробила деяку перебудову споруди і облаштувала там тютюнову фабрику, яку за радянської влади замінив тютюново-ферментаційний завод. За часів незалежності він став приватним, відтак почав потроху занепадати.

Зараз Ягільницький замок розташований не у Ягільниці, а сусідньому селі Нагір'янці, яке утворили, розділивши старе містечко по річці Черкасці. Давня фортеця стоїть на високому пагорбі над річкою і немов дивиться на село, з яким пов'язана вся її історія. Твердиня збереглася досить добре: височіють мури з гладкого тесаного каменю над Черкаскою, стоять старі будинки з дерев'яними сходами і склепінчастими стелями, манять підземелля. До льохів Ягільницької цитаделі можна потрапити цілком пристойними кам'яними сходами, але вони відкриті лише частково: входи у довгі ходи стоять замуровані.

Одна з історій розповідає, що фортецю з цим лісом сполучає таємне підземелля, котрим могли рятуватися оборонці. Жоден із нападників так і не зміг знайти шлях до нього і 1648 р. замок витримав облогу козаків Богдана Хмельницького, а в 1655 р. його здобули тільки через зраду в рядах захисників.

Втім, підземелля, як розповідають місцеві мешканці, збереглися досі і в часи Другої світової війни в них переховувалися вояки УПА. Ще одна історія розповідає, що підземелля Ягільницького замку ведуть і до фортеці у Червоному городі біля Ниркова, що у Заліщицькому районі. Є свідчення, що в цих льохах подекуди могли розминутися два вози. Цікавою є також історія роду-засновника фортеці, який відомий з XIV століття. Усі чоловіки Лянцкоронські займали поважні посади у Речі Посполитій: були гетьманами, генералами, воєводами, старостами і єпископами. Так, фундатор замку Станіслав Лянцкоронський відзначився у багатьох битвах, бував воєводою брацлавським, руським, великим польним гетьманом, воював проти козаків гетьмана Хмельницького на Вінниччині, де його переміг полковник Іван Богун.

Ягільницька фортеця - одна з найкраще збережених в області. [12]

Золотопотоцький замок. Історія замку у Золотому Потоці відноситься до початку ХVIІ ст. Відомо, що тоді, в 1601 р. польський король Зиґмунд ІІІ надає магдебурзьке право місту і наказує воєводі Брацлавському Стефану Потоцькому укріпити його оборонними мурами, щоб захистити жителів і приїжджих (в основному купців) від можливих нападників. За історичними свідченнями, замок до кінця XVIII ст. був не оборонний, а житловий. Він був головним маєтком Потоцького, який тут довгий час проживав зі своєю дружиною. Саме вона після смерті чоловіка намагалася надати замку оборонного характеру. Золотопотоцький замок впродовж XVII ст. зазнав випробувань, як і інші фортеці Галичини. [12]

В 1648 і 1655 рр. його захопили козаки. В 1672 р. він був взятий турецькою армією. В 1676 р. замок захопили орди Ібрагіма Шишмана, який наказав зруйнувати замок і місто вщент. На короткий час замок став власністю турків, але після поразки під Віднем у 1683 р. турки залишили його. Замок знову став власністю магнатів Потоцьких, які володіли ним до середини XVIII ст. На цей період припадає часткове відродження замку. В ХІХ ст. замок належав Янові Стойовському, Ізраїлеві Фрідману, згодом - послу Державної Ради у Відні Володимиру Гневошу і його сину Олександру, якому він належав до 1939 р. За останні роки замок використовували для господарських і адміністративних завдань

Теребовлянський замок. У 60-х pоках XIV ст., боячись народного гніву, король Казимир почав будувати в Галичині ряд замків. Перераховуючи їх, польський хроніст Ян з Чарнкова серед інших називає і Теребовельську твердиню.

Спробуємо коротко розповісти про замок, закладений у нашому місті за часів Казимира Великого.

На превеликий жаль, майже ніяких відомостей про нього до нашого часу не дійшло. І лише на основі деяких історичних згадок можна описати його вигляд. За розмірами він був значно менший від сучасного і мурований з каменю. Про це знаходимо свідчення в ревізійному акті комісії від 1551 р. Про роботу комісії детальніше розповімо дещо пізніше, а тепер нас цікавлять ось такі її висновки: «Дерев'яними дилями з північної і східної сторін закривались пошкоджені місця, а західну і південну сторони замикав кам'яний мур, який залишився ще з Казимирового часу». Можливо, деякі будівлі на території замку, перелічені в інвентарі, були зведені Тенчинським на місці колишніх Казимирових. [12]

Стіни будівлі, що стикалися з північної і східної сторін, були з дуба. Західну і південну сторони замикав кам'яний мур. Вхід до замку був з півночі, зі сторони прилягаючого підвищення, через браму, яку влаштовано у підніжжі чотирикутної дерев'яної сторожової вежі. Вхід замикали великі подвійні ворота. Піші входили через хвіртку, що, як і ворота, зачинялася на «колодки».

Праворуч від воріт була комора для вартових, а над брамою - кімната для міського писаря, в якій комісія знайшла скриню з гродськими актами. У внутрішньому дворі фортеці стояв ряд будинків. Зліва, зі сторони міста, до північної стіни тулилося дерев'яне помешкання. В його підвалі було шість комор для запасів їжі, а над ними - п'ять кімнат, до яких заходили сходами з дитинця. [13]

Із сіней через ліві двері потрапляли до великої кімнати з трьома заскленими вікнами, а праві вели в кімнату з одним незаскленим вікном. Умеблювання обох їх складали довгі прості столи і лави. Велику кімнату обігрівала біла піч. Звідси двері вели до кімнати з двома вікнами. Вона відрізнялась від інших розмальованими стінами, оздобленими до того ж портретами «панів з Тенчина». Тут іще були стіл, помальований начорно, крісло, плетене з лика, і піч, викладена зеленими кахлями. Наступна кімната служила за спальню. За цим помешканням, у куті замку з боку міста, стояв дерев'яний будиночок, де містилися замкова кухня і дві комори кухарські.

Під дерев'яною стіною замку з боку міста стояло одинадцять однакових за величиною комор, збудованих з дерева на кам'яному фундаменті. Призначені вони були для того, щоб у разі небезпеки оборонці і ті, хто шукав тут захисту, мали де жити. В одній в них пушкар тримав запаси вугілля, сірки і селітри для виробництва пороху. Дах комор, як і житла, служив одночасно за поміст для захисників замку: з нього можна було разити ворога «камінням і дерев'яними колодами» (був їх тут величезний запас), а також з вогнепальної зброї.

При мурованій церкві стояли дерев'яна стайня для одинадцяти коней, з жолобами і драбинами, та пекарня з двома вікнами і з двома печами: чорною і білою, кахельною на залізі. Відомо обладнання пекарні: стіл з дошки, дві діжки для хліба, одна - для борщу, два сита, корито велике для засолювання веприни; перед пекарнею була криниця, з якої за допомогою колеса тягли воду.

Характерно, що в замку не було інших веж, крім сторожової, бо з трьох боків він мав природний захист. Сторожова вежа стояла з північного боку, де хребет підвищення підходив до самої стіни і брами. Тільки великий перекоп міг утруднити доступ і зміцнити північну сторону. Такий перекоп шириною 40 ліктів (приблизно 20 м) почали копати в 1551 p., і комісія застала цю роботу в розпалі. [16]

В коморах, праворуч від брами, тримали запаси вогнепальної зброї. Інвентар називає всі її види: дві старі середньовічні гармати, 15 рушниць, одна нова спижева (бронзова) гармата на окутих колесах; гаківниць (важких рушниць) - 33 штуки, аркебузів - 26, рогатин - 21, мідних бубнів - 2, ядер - 404, куль гаківничих -1234, куль аркебузів - 2401; пороху було п'ять великих і дев'ять менших бочок.

У замку мешкали підстароста зі слугою і хлопцем, писар зі слугою, два пушкарі, воротний, ключник, пекар, чотири гродських слуги, воловці - доглядачі стаєнь, два пастухи. Запаси харчів, судячи з опису, були невеликі і, напевне, призначались для харчування замкової служби. Поза замком стояли три фільварки: підзамковий з пивоварнею і два інших - у селах Зубів і Лошнів.

Одночасно в інвентарі відзначалося, що замок потребує уважного догляду та ремонту. Із занедбаного стану його виводить наприкінці XVI ст. теребовлянський староста Якуб Претвич. Замок, «що на два шляхи дивиться», надійно боронив Львівське воєводство зі сходу і, реставрований Я. Претвичем, стояв ще довго. Але і він не раз ставав об'єктом різних нападів.

Так, у липні 1595 р. ним оволодів керівник селянсько-козацького повстання Северин Наливайко. Допомогли йому у цьому тутешні міщани та селяни, і твердиня залишилась неушкодженою. Тут Наливайко захопив значні запаси одягу, харчів, зброї, пороху та 160 коней. Посеред замкового подвір'я козаки розвели велетенську ватру і спалили документи про феодальну залежність місцевого люду. [14]

Протягом 1605-1629 pp. Теребовля і її фортеця зазнали близько 20 татарських нападів. Це змусило королівський уряд виділити кошти для будівництва нової, більш міцної оборонної споруди.

У 1632 р. теребовлянський староста Олександр Балабан завершив спорудження нового замку, значно більшого, мурованого. Зверху він мав вигляд видовженого п'ятикутника, вершина якого замикалась овальною баштою-ронделем. З протилежного боку боронили замок дві башти: п'ятибічна - від Драганівського вертепу і чотирибічна - від Гнізни, що сполучалися високими стінами. Стіни і башти мали багато бійниць, укріплених тесаним каменем; збудовані в два яруси, вони були зручні для ведення вогню з гармат і рушниць. Звідна брама знаходилась у східній стіні мурів, при чотирибічній башті. Загальна довжина мурів становила 107 м, найбільша ширина - 3,8 м.

На спорудження нового замку було витрачено 9000 золотих. По закінченні робіт сейм скерував ревізорів, які мали прийняти новобудову і визначити, «які кошти і працю вклав пан староста». Із документів ревізії довідуємось, що на території замку, ближче до східної стіни, зведено двоповерховий палац з квадратно тесаного каменю, критий ґонтом. У ньому були кімната з розмальованою піччю та дверима чудової столярної роботи, зала й кімнати з вікнами, оздобленими оловом. Під палацом обладнано чотири підвали; з четвертого мурований хід вів до п'ятого підвалу, а від нього - до шостого, призначеного для зберігання вин. Звідси йшов хід до сьомого підвалу. [12]

У дворі замку викопано глибоку криницю, а при воротах влаштовано хвіртку. Далі ревізійний акт повідомляє, що в замковому дитинці виявлено руїни монастиря або якогось старого замку, які заважали будівництву нової фортеці, і що на усунення їх пішло немало сил і коштів. Як ми уже зазначали, були це залишки споруди давніх українських часів - найімовірніше, княжої святині.

У люстрації за 1664 р. теж описується стан фортеці. «Замок лежить на дуже високій горі, дорога до нього дуже крута, брама звідна. В дитинці є мурований будинок з гарними кімнатами і залами. Є другий будинок і мурована криниця (глибина 45 м). Було три вежі: перша - шляхетська, друга - наріжна, третя - коло брами, а в ній два підвали для зберігання книг гродських і земських та актів. Гармати: фортечні бронзові гармати - 3, одна з них пошкоджена, а в другій запал зірваний; гармати і мортира пана старости Казимира Маковецького - 3; 4 бронзові гармати пана Замеховського, теребовлянського вояка; бронзова гармата пана Людецького - 1; 1 - пана Каліновського; 1 - монастирська; 20 гайдуків і пушкар». [12]

Замок Балабана також піддавався неодноразовим нападам. Так, у часи Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького його здобули повсталі теребовлянці. У 1651 р. козаки і татари облягали Теребовлю дев'ять тижнів, але твердиня вистояла. В 1656 р. спробу здобути фортецю здійснили опришки, а в 1672 p., після тривалої турецької облоги, вона капітулювала.

У 1675 р. Теребовлянський замок опиняється в центрі подій польсько-турецької війни: дев'ять днів турецькі загони, очолювані Ібрагім-пашею, тримали його в облозі. Але залога під командою Яна Самуеля Хшановського боронилася завзято. Тоді турки вирішили знищити мури замку мінами. Чотири рази яничари під охороною артилерійського вогню робили підкопи, закладаючи міни, їх вибухи змусили тридцятьох шляхтичів покинути свої пости. На спільній нараді оборонців було прийнято рішення здати фортецю, бо й запаси пороху та продовольства закінчувалися. Але випадково підслухала розмову на цій нараді дружина Хшановського - Анна-Дорота (Софія) і розказала про все чоловікові. Він з мечем у руках розігнав шляхтичів і заявив, що скоріше висадить замок у повітря, ніж здасть його туркам. Незабаром підійшов на допомогу із значним військом король Ян Собеський, і турки покинули табір.

Існує й інша, трохи змінена, але більш романтична версія тих подій. Переконавшись у неможливості дальшої оборони, сам Хшановський на таємній нараді запропонував виконати вимоги Ібрагіма-паші і здати фортецю. У той момент відчинилися двері, й у кімнату зайшли жінки і діти. З гурту виступила Софія Хшановська і, показавши зібраним два кинджали, сказала: «Немає і бути не може ніяких переговорів із загарбниками. Будемо битися разом! Або помремо, або відіб'ємо ворога… До тебе звертаюсь, муже мій, і заявляю, що один кинджал вразить твоє серце, а другий моє, якщо у них погасне любов до свободи і честі Вітчизни». Такі палкі слова підбадьорили обложених, і вони тримали оборону. А коли незабаром надійшла очікувана допомога, туркам довелося тікати. [14]

Вдячні теребовлянці спорудили відважній жінці пам'ятник, який стояв на штучному пагорбі поза замком. Остання згадка про нього датується 1829 p. Як виглядав цей «перший» пам'ятник, не відомо; важко тепер дізнатися, що й сталося з ним. Але через певний час Теребовлянська рада постановила побудувати на тому ж місці новий пам'ятник Софії Хшановській. Цю прекрасну роботу виконав із застіноцького каменю теребовлянський скульптор Я. Бохенек. Постать жінки з рішучим і водночас благальним виразом обличчя, яка однією рукою затискувала вихоплений з-за пояса кинджал, а другою вказувала на місто, тривалий час була окрасою Теребовлі. Пам'ятник знищено в 1944 p., а в 1982-му відновлено пагорб, де він стояв, і вмуровано плиту, що залишилася незруйнованою. Пагорб увінчано кам'яною чашею.

У зв'язку з тим, що Теребовлянський замок мужньо витримав облогу Ібрагіма-паші, сейм у 1676 р. прийняв ухвалу, що зобов'язувала міську владу тримати фортецю у найкращій консервації. Тому-то незабаром фортецю було капітально реставровано.

Але вже у 1688 р. новий напад татар завдав споруді таких сильних руйнувань, що відтоді вона зовсім занепадає.

Теребовлянська твердиня втрачає своє виняткове оборонне значення і поступається перед відвойованою в турків у 1699 р. Кам'янець-Подільською Старою фортецею. І саме туди в 1734 р. передано всі гармати, а вцілілі приміщення почали використовувати для міських та земських установ.

Руйнацію замку довершили австрійські окупанти, які збудували серед мурів військові казарми, а після їх знесення у 1880 р. дозволили брати фортечне каміння на мощення доріг та будови. Це безладдя тривало до XX ст. Під час Першої світової війни з дозволу старости Рудніцького на Замковій горі було викопано окопи.

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х pp. з ініціативи комісара міста Сильвестра Комісевича і бургомістра Казимира Міссони на замку проведено реставраційні роботи. Головну вежу фортеці розчищено і в ній відкрито корчму. Розчищено і колодязь, з якого воду діставали насосом.

У травні 1930 р. учні Теребовлянської гімназії влаштували на фортеці театр під відкритим небом. Сцену обладнали в чотирикутній вежі, а поряд - гримерну і місце для оркестру. В східну стіну фортеці було вмуровано плити з прізвищами теребовлянців, які зробили найбільший внесок у впорядкування території. Кожної весни і літа на широкій площі Замкової гори відбувалися багатолюдні українські фестини з виступами читальняного оркестру, хорів, танцювальних колективів не тільки з Теребовлі, а й цілого повіту. Особливо величаво пройшло свято української пісні в 1937 р. Але того ж р. магістрат вирішив не давати нікому дозволу на фестини та інші імпрези на Замковій горі, мотивуючи це турботою про збереження пам'яток старовини. Відтоді українці стали проводити свої свята й інші урочистості на Княжій горі. [13]

На жаль, після Другої світової війни територія замку все більше і більше приходила в запустіння, хоча й були спроби впорядкувати її. Так, на початку 1980-х pp. силами колгоспів, установ і підприємств району вимощено камінними плитами замкову дорогу, побудовано багато дерев'яних альтанок, упорядковано дитячий майданчик, встановлено ліхтарі. Але дуже швидко все це стало (не без допомоги місцевих жителів) руйнуватися. Тодішнє керівництво району зініціювало грандіозне будівництво нової зони відпочинку. Було витрачено величезні суми грошей, але справу до кінця не доведено. Тепер знову все руйнується, заростає бур'янами. Рідкісна сосна європейська чорна, що росте на Замковій горі, по-злодійськи вирубується. Про сучасний стан замку не можна писати без болю в серці.

Фортеця Святої Трійці (с. Окопи). Фортецю було побудовано в 1692 р. На перешийку між р.ами Дністер та Збруч з метою блокування шляху до Камянця-Подільського, зайнятого турецькими військами в 1672 р.

Однак, вже з 1699 р. після визволення Поділля від турецького поневолення укріплення втрачає своє оборонне значення й занепадає.

За планувальною конфігурацією укріплення наближене до неправильного чотирикутника, утвореного двома лініями земляних валів, розміщених на східній і західній сторонах перешийка, та мурів з дозорними баштами, що пролягали вздовж стрімких скелястих берегів р. Західна та східна лінії оборони мали по два півбастіони та в'їзні брами, Львівську і Кам'янецьку які збереглися до наших днів.

Двох'ярусні укріплені брами, викладені з каменю-пісковику на другому рівні було пристосовано до оборони й оснащено бійницями в зовнішніх стінах. На Львівській брамі збереглася вмурована плита з написом, що фортецю Окопи Святої Трійці збудував коронний гетьман Станіслав Ян Яблонський за часів короля Яна III Собеського в 1692 р. Мармурова дошка на Кам'янецькій брамі свідчить, що фортецю реставровано коштом краю та стараннями консерватора пам'яток Мечислава Борковського у 1905 р.

Фортеця в с. Окопи є прикладом фортифікаційних земляних укріплень голландського типу.

Замок в Скалі Подільській. На початку XIV століття замок був збудований над річкою Збруч. В 70 роках XIV Поділлям правили Корятовичі. В1516 татари спалили дерев'яну будівлю. Кам'яний бастіон будували кілька років. Порохова вежа має чотири яруси та підземні ходи. 1672 місто захоплено турками.

Замок Скала-Подільський розташований на високій скелі на правому березі річки Збруч. Має витягнуту форму, що зумовлене рельєфом місцевості. З трьох боків природний захист забезпечує річка Збруч та її стрімкі скелясті береги. З єдиного доступного південного боку - глибокий рів, кам'яний мур із виступаючою напівкруглою пороховою вежею.

Поряд із нею - в'їзна брама, дістатися до якої можна було лише через підйомний міст. Упоперек замкової території розташований двоповерхевий палац прямокутної форми, що поділяв внутрішнє подвір'я на господарське і парадне. [14]

Перший дерев'яний замок, на думку багатьох дослідників, збудований на місці давньоруського городища і зруйнований в часи монголо-татарського нашестя. 1331 тогочасні власники Поділля литовські князі Коріятовичі звели кам'яний замок. 1393 його здобув литовський князь Вітольд. Від 1430 Скала (нині Скала-Подільська) - аміністративний центр староства, королівський населений пункт із замком як оборонно-житловим осередком, за історичними джерелами в поданні Михайла Грушевського - потужна фортеця.

Від 1515 замок - власність кам'янецького старости С. Лянцкоронського, згодом - сандомирського воєводи, який його перебудував й укріпив. 1516 споруду зруйнувували татари, на її місці збудували кам'яний замок бастіонного типу, з міцними мурами, однак 1538 його майже вщент знищили волохи.

Замок в селі Сидорів. Кінець XVI або перша половина XVII? Суперечки про століття, не кажучи вже про уточнену дату, народження замку в сидоріві ведуться до цих пір. А причиною тому - відсутність фундаментальних досліджень про його долю. Прихильники першої теорії базують свої висновки на наявних у розпорядженні нечисленних документальних свідченнях та результати дослідження наявних архітектурних об`єктах, а другі - на результатах розшифровки напису білокам`яної плити в`їзної вежі.

Достеменно відомо лише, що під час польсько-турецької війни укріплена фортеця в Сидоріві входила до числа важливих стратегічних пунктів, в наслідок чого неодноразово міняла своїх господарів: захоплення турецькими військами (1672), польський гарнізон повертає замок Речі Посполитій (1673), добровільна передача твердині турецькій стороні за умовами Журавенського договору (1676). [13]

Нові господарі не пощадили добре укріпленого оборонного центру, за який їм довелося дорого заплатити під час військових дій, і повністю знищили Сидорівську фортецю.

Через невеликий проміжок часу в тридцять з невеликим років Польща повернула під своє крило всі раніше втрачені землі Поділля, що послужило поштовхом до відновлення знищених турками форпостів, в число яких входив і замок в Сидоріві. Його відновлення починається з приходом нового, XVIII століття, під керівництвом Мартіна Калиновського (1640-1738) та його дружини з роду Тарнавських, нагадуванням про що зараз служать герби цих двох родів на в`їзний арці.

Сидорівський маєток передається в роду Калиновських аж до смерті його останнього представника чоловічої статі Льдвіга (-1765). По жіночій лінії замок вже в стані початкового занепаду переходить сім`ї Бєльських, а пізніше його власниками стають Мьончінські, потім Коритовські, їх змінюють Пангерти. При цьому твердиня хоч і не заселена, але, завдяки могутності кладки та охорони господарями від втручання людського фактора, зберігає практично весь периметр оборонного комплексу. [14]

Руйнування Сидорівської фортеці приносить, як не дивно, не бурхливі військово-політичні події ХХ століття, а цілком пересічне розпорядження місцевої влади, датоване 30-ми роками, про використання кам`яних матеріалів замку для будівництва птахоферми, що послужило сигналом для місцевого населення до використання кам`яної кладки в тому числі для власних господарсько-побутових потреб.

Зараз найкраще збереглася північно-західна частина укріплення, а ось південно-східна - практично повністю втрачена.

Спочатку відновлений в 1718 р. замок в петлі річки Слобідки мав форму витягнутого восьмикутника, що повторює своїм периметром вигин хребта пагорба: дві довгі стіни (120 м і 140 м), максимальна відстань між якими не перевищувала 30 м, з двома замикаючими їх кутовими баштами з округленими зовнішніми кутами.

Північно-західна кутова, що збереглася до цих пір, вежа Сидорівський замку була утворена семиметровим стінами, що сходяться під кутом 58° завтовшки 3 м. Перемичкою ж її з основним периметром стін служили дві напівкруглі башти діаметром 15 м і товщиною кладки - близько 4 м. План вежі - практично рівнобедрений трикутник з додатково підсилює стіною з бійницями з боку внутрішнього двору замку, що робило її останнім оплотом захисників при прориві оборони. [12]

Південно-східна (не збереглася) кутова башта по зовнішньому периметру представляла собою ромб, а по внутрішньому - овал. Її зовнішній периметр утворювали зімкнуті під 85° та 95°-ними кутами чотири одинадцятиметрові стіни завтовшки 2 м із закругленими кутами і ровом біля підніжжя пагорба (зберігся донині). Перемичкою між цією вежею та основним об`ємом стін, як і у попередньому випадку, служили дві напівкруглі башти діаметром 15 м (східна не збереглася), тільки товщина їх кладки була лише 1,7 - 2,5 м.

Крім кутових і прилеглих до них напівкруглих веж (загальним числом - шість) у фортеці Сидоріва для посилення обороноздатності в місцях заломлення лінії фортечних стін були влаштовані дві додаткові напівкруглі башти із заходу (не збереглася) і сходу (частково зруйнована) та надбрамна вежа з пам`ятною таблицею на латині із коротким нарисом з історії замку (збереглася на рівень першого ярусу). [11]

Крім об`єктів оборонного значення після реконструкції Мартіна Калиновського на території з`являється кілька житлово-господарських корпусів (уціліли два у північно-східної стіни) з анфіладний першим поверхом, представницькими апартаментами на другому, третім - бойовим і мансардою на четвертому. Раніше між напівкруглими вежами північно-східній частині основного периметра розташовувалося господарське приміщення, що складається з двох частин, на жаль, воно не збереглася до наших днів.

Основним будівельним матеріалом для Сидорівської фортеці виступали тесаний блоки пісковика і вапняку, а для оформлення внутрішнього оздоблення подекуди використовувалася червона цегла.

Бойове ж оснащення твердині у вигляді бійниць різноманітно як за часом створення, так і за формою: від трьохчастинних триходових з великими зовнішніми камерами з арочними перемичками до простих невеликих прямокутних з архітравними перемичками.

Микулинецький замок. Микулинецький замок впродовж віків був центральною спорудою древнього міста Микулин. Першою спорудою на берегах Серету був дерев'яний замок, під стінами якого неодноразово відбувалися сутички з численними завойовниками. З кінця 16 століття підвищується роль поселення в обороні навколишніх теренів від постійних нападів кримських татар. У 1550 р. власниця Микулинців Анна Йорданова з роде Сенявських звеліла звести на місці старого дерев'яного мурований замок для захисту від нападів татар, що грабували ці землі мало не щор. Замок витримав не одну осаду, на його мурах до цієї пори видно сліди розпеченої смоли, яка лилася на голови нападаючих. Аме цьму замку судилося перегородити з України сумнозвісний Чорний шлях, яким впродовж віків гнали бранців татари в неволю. [12]

З 1595 р. зростає статус Микулинців і його замку. В цьому р. вони отримали Магдебурзьке право на основі наданого йому привілеєм короля Зигмунта ІІІ і стало містом-фортецею.

Після Сенявських власниками замку були магнати Зборовські, у 1637 р. його разом з містом купив Станіслав Конєцпольський.Пізніше Микулинецький замок був у власності магнатів Любомирських, Мнішеків, Потоцьких. З 1792 р. - у власності барона Конопка.

Замок зазнав значних пошкоджень у визвольній війні українського народу 1648-1657 рр. Ще більшої шкоди фортеці завдало військо Ібрагіма Шишмана у 1675 р. Облога тривала два тижні (15 днів), після чого у Микулинцях закінчилося продовольство. Почалися переговори з турками. За здачу ворог обіцяв волю обложеним, але не дотримав слова. Майже всіх чоловіків порубали, а жінок, дітей та ремісників взяли в ясир.

У XVIII ст. замок починає занепадати і 1815 р. тодішній власник замку - австрійський барон Конопка організовує в ньому суконну фабрику, чим пришвидшує його занепад фортеці.

У ХІХ ст. замок назавжди втрачає своє оборонне значення.

З початку XX ст. замок було залишено на самознищення. Ніяких робіт по реставрації не велося. Проте до 900-річчя Микулинців проектний інститут «Укрпроектреставрація» (місто Львів) виготовив документацію на відновлення замку. [14]

Кудринецький замок побудований на початку XVII ст. польськими шляхтичами Гербуртами герба «Павенжа». Реконструйований в XVIII ст. Розташовувався на плато високої крутої гори, яку називають «Стрілкою», над р. Збруч. В плані неправильний чотиригранник з трьома кутовими баштами. З трьох боків мав природну перешкоду, утворену гірським рельєфом. Найбільш неприступною була східна сторона, надійно захищена обривистим схилом гори і річкою біля її підніжжя. Північна сторона, звернена до плоскогір'я, була основним вузлом оборони, захищалася штучним ровом, валом і двома баштами, одна з яких - чотирикутна в плані - була надворотньою. Крупні розміри і форма башт були максимально пристосовані для ведення фронтального і флангового вогню. Другий в'їзд у вигляді арочного отвору знаходився в південній стіні. Житлова будівля розташовувалася уздовж східної стіни замку.

Зведення замку в цьому місці було цілком виправданим: село лежало недалеко від молдавського кордону, на татарському Волоському шляху. Татари нападали на ці землі в XVI-XVII ст. часто.

Літом 1648 козацькі загони під керівництвом Максима Кривоноса та повсталі селяни вигнали польський гарнізон з кудринецького замку. Також замок здобували турки в 1672 та 1694 роках. [12]

На початку XVIII ст. замок було перетворено в резиденцію Гуменецьких. Кам`яні мури та вежі відремонтували, а до східної стіни прибудували житловий будинок із 6 кімнат.

Гуменецьких змінили нові власники - Козібродські, за яких кудринецька фортеця перетворилася на своєрідний музей. Стіни палацу прикрасили родинні (і не тільки) портрети та старовинні меблі. Фрагменти кудринецької колекції експонуються зараз в залах Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

До нашого часу збереглися: південна, західна і північна стіни; частина об'єму південної п'ятигранної башти на висоту трьох ярусів; північно-західна шестигранна в плані триярусна башта; частина надвратной башти. Всі башти мають прямокутні бійниці і кубла від балок між'ярусних перекриттів в кладці стін. Підземний хід, що починався у п`ятигранній південній башті, зараз засипаний камінням і землею. Біля південної стіни простежується аркоподібний проріз. Це - невелика хвіртка, яку використовували для несподіваних нападів на ворога. Неглибока западина біля шестигранної вежі вказує на місце, де колись була криниця. Найбільша довжина замку всередині - 70 м., а ширина - 25 м. Стіни мають 1,5 м. в товщину.

Кременецький замок (руїни). Кременецький замок старовинна фортифікаційна оборонна споруда в м. Кременець на високій (397 м) стрімкій горі (остання має нині дві назви: давню - Замкова - та більш пізню - Бона, на честь королеви Бони Сфорца Арагонської, яка володіла містом і замком у 16 ст.). Перша письмова згадка про укріплення м. Кременець міститься в Галицько-Волинському літописі під 1227, у ній ідеться про те, що військо угор. короля Андраша II не змогло захопити місто. У той час Замкова гора була укріплена земляним валом з частоколом. Узимку 1240-41 місто не змогло взяти після тривалої облоги військо хана Батия, 1254 воно вистояло перед воїнами золотоординського воєводи Куремси. Однак 1259 на вимогу темника Бурундая волин. кн. Василько Романович змушений був таки зруйнувати кременецькі укріплення. [12]

14-15 ст. під час воєн між Короною Польською та Великим князівством Литовським за галицько-волин. землі м. Кременець не раз переходило із рук у руки і кожен його володар намагався відновити укріплення на Замковій горі. Бл. 1350-52 містом володів кн. Юрій Наримутович. 1354 його захопив волин. кн. Любарт, але невдовзі на деякий час втратив. Саме тоді новий господар міста - польс. король Казимир III Великий - зміцнив замок. Від 1370 (і до останніх днів свого життя - бл. 1384) містом і замком знову володів (з деякою перервою) волин. кн. Любарт, він же звів на Замковій горі мури з каменю-пісковику. Потім замок належав городенському кн. Вітовту, а 1392-95 був власністю Скиргайла Ольгердовича. 1395 повернутий вел. кн. литов. Вітовтові. За його наказом 1409-18 тут був ув'язнений кн. Свидригайло. Він же (кн. Свидригайло) після смерті Вітовта (1430) володів замком (з перервами) до своєї смерті 1452. [14]

1529 король польс. і вел. кн. литов. Сигізмунд I Старий передав Кременець із замком своєму позашлюбному синові - віленському єпископові Янусу. За розпорядженням останнього в Кременці було проведено ремонт замкових укріплень. 1535-56 замком володіла дружина Сигізмунда I - королева Бона Сфорца Арагонська; вона доклала багато зусиль для зведення на горі нових фортифікаційних споруд. Згідно з люстрацією 1545, замок був кам'яним, від міста недоступним, мав 2 мости на ланцюгах, 3 вежі, що іменувалися - «Над воротами», «Черлена», «Над новим домом», а також палац, приміщення для гарнізону, 25 закінчених і 8 незакінчених сховищ («городнів»), церкву св. архістратига Михаїла. У той час на озброєнні замку було 29 гармат, 2 мортири, 22 фальконети, 10 гаківниць, 33 рушниці. Мурами замку йшла крита галерея з бійницями. Тогочасну могутність замку підтверджують також люстрації 1552 та 1563. Природна недоступність гори, посилена фортифікаціями, значна кількість зброї та запасів пороху, води і харчів давали змогу захисникам замку, в разі потреби, тримати тривалу облогу. Нападники, зокрема крим. ординці, навіть не намагалися його всерйоз штурмувати.

Однак восени 1648, після 6-тижневої облоги, замок був узятий козац. полками М. Кривоноса та Ф. Джалалія за підтримки місц. повстанців на чолі з Колодкою. Тоді ж замок було зруйновано. Відтоді його повністю не відбудовували, а від кін. 17 ст. він втратив своє оборонне значення.

До нашого часу збереглися квадратна в плані в'їзна двоярусна надбрамна вежа з арочним готичним проїздом, вежа з боку міста та частина оборонних стін (товщина 2,3 м, висота 8-12 м), що завершуються зубцями-мерлонами та мають щілиноподібні бійниці.

Замок у с.Підзамочок. Фортифікаційна споруда розташована на плоскогір'ї на стрімкого берегу річки Стрипа на західній околиці села Підзамочок.

Замок звів на пологому схилі над річкою Стрипа, неподалік міста Бучача, близько 1600 р. Ян Бучацький. У 1676 р. укріплення захопили й зруйнували турки. З початку XVIII от. замок належав Потоцьким. Після відбудови його використовували як родинне помешкання, яке з часом занепало.

За планувальною конфігурацією укріплення наближено до прямокутного трикутника зі зрізаними гострими кутами, в яких розмістилися по дві наріжні башти. Це дало змогу на стратегічно важливих напрямках створити потужні північний та південно-західний оборонні вузли замку. Ще одна башта - п'ятигранна, що фіксувала прямий кут планувального трикутника, мала забезпечувати фланговий захист мурів у південно-східному напрямку. Від північного вузла збереглися лише фрагменти мурувань п'ятигранної двох'ярусної башти, гостр. тний виступ другої башти та стіна житлової будівлі, що міститься між ними. Південно-західний вузол замку складався також з двох гранчастих двох'ярусних башт, поєднаних на другому ярусі переходом з бійницями. Між баштами було влаштовано в'їзну браму з рустованим арочним порталом. Над аркою між бійницями на тлі мурувань з червоного пісковику виділяється понівечене часом білокам'яне рельєфне різьблення із зображенням двох левів та картуша з гербом.

Донині збереглися високі мури, масивна арка південного в'їзду; є залишки веж, земельного валу, руїни приміщень. [12, Додаток А, F]