Стан та охорона замкових та палацових комплексів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Архітектура з усіх видів діяльності людини найбільше пов'язана із суспільством і відображає всі сторони його життя.

Як соціальне явище - це діяльність людини, подана в матеріалізованій формі. Однієї із форм були замки та фортеці.

Оскільки життя в Україні протікало серед безнастанних воєн, число замків і фортець з кожним століттям ставало все більшим. Як у княжі часи укріплені городи, так пізніше оборонні замки і фортеці служили для населення захистом у часи воєнної небезпеки. Деякі замки і фортеці дійшли до нас через віки і принесли з собою історію українського народу. Але набіги ворогів та дві світові війни зруйнували більшість із них. Та й ці руїни є не менш привабливими для туристів, ніж цілі замкові комплекси. Вони містять в собі історичну архітектурну цінність, і мають велике значення в розвитку української національної культури. Замки і фортеці стали важливим об'єктом для туризму в Україні. Вони огортають новоприбульців романтичним серпанком давно минулих часів, справляють незабутнє враження - ваблять до себе, наче стара, забута казка. Будівлі становлять довершений твір, над яким працювало по черзі кілька поколінь. Саме це спонукало автора на детальніше дослідження замків і фортець Волині.

Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період від княжої доби до другої половини 19 ст.

Мета дослідження - бажання глибше вивчити історію цих споруд, процес їх спорудження та розвиток подій, які пов'язані з ними.

Завдання дослідження:

ѕ Розкрити теоретичні основи історичного дослідження історико-культурної спадщини та історико-культурного туризму в Тернопільській області.

ѕ Проаналізувати замкові та палацові комплекси Тернопільської області.

ѕ Визначити аспекти використання замків та палаців Тернопільської області.

Предмет дослідження - історія, стан та охорона замкових та палацових комплексів Тернопільської області.

Об'єкт дослідження - замки та палаци Тернопільської області.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що містить 55 позицій та додатків.

1. Теоретико-методичні основи дослідження історико-культурного туризму

1.1 Поняття історико-культурної спадщини та історико-культурного туризму

культурний спадщина палацовий замковий

Історико - культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини;

Об'єктом культурної спадщини є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

Також є нерухомий об'єкт культурної спадщини, це об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

Рухомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами культурної спадщини, - елементи, групи елементів об'єкта культурної спадщини, що можуть бути відокремлені від нього, але складають з ним єдину цілісність, і відокремлення яких призведе до втрати археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової або культурної цінності об'єкта; [3]

Історичний туризм (історико-культурний туризм) - це різновид туризму, метою якого є відвідання місцевості, пов'язаної з історією та історичною спадщиною.

Ряд регіонів багатий такими унікальними історичними територіями, як стародавні міста, садибні і палацово-паркові ансамблі, комплекси культової архітектури, історичні будівлі, історико-культурні пам'ятки. При організації унікальних територій слід поєднувати традиційні форми діяльності, що історично сформували ці території, з інноваційними видами, до числа яких належить і туризм. Причому, нові види діяльності повинні доповнювати, а не придушувати сформовані господарські, соціокультурні та природні процеси. При розвитку туристської інфраструктури важливо не порушувати історичний вигляд території. Кожен знову створюваний туристський центр або ж об'єкт повинен відповідати національним особливостям, традиціям і одночасно мати свій неповторний вигляд. Створення природно-історичних парків має сприяти порятунку найцінніших пам'яток культури та історії як цілісних архітектурно-ландшафтних і культурних комплексів. Власне, культурну, історичну та природну спадщину в історичному туризмі прийнято ділити на такі категорії:

- надбання, що використовується в основному туристами (фестивалі, пам'ятники);

- надбання змішаного користування (менш значні історичні пам'ятники і музеї, театри, заповідники);

- надбання, що використовується в основному місцевим населенням (цивільні споруди, культові об'єкти, кінотеатри, бібліотеки).

Прикладом нового підходу до розвитку традиційних форм туризму є рекомендації щодо підвищення рівня історико-культурного змісту туру через включення до його програми знайомства з місцевими визначними пам'ятками, навіть якщо мова йде про організацію короткострокової екскурсії або спеціалізований тур. Кожен регіон має унікальну історичну спадщину.

Виділяють чотири принципи історичного туризму:

1) активне сприяння у збереженні спадщини місцевості - культурного, історичного та природного;

2) підкреслення і виділення унікальності спадщини місцевості щодо інших регіонів;

3) створення у місцевого населення почуття гордості і відповідальності за унікальну спадщину;

4) розробка програми розвитку туризму на основі використання унікальної спадщини місцевості.

Історичний туризм не тільки приносить доходи регіону, але й дає місцевому населенню підставу пишатися своєю унікальною спадщиною та можливості ділитися нею з туристами. Якщо суспільство буде це враховувати, то зможе створити систему раціонального використання унікальних ресурсів для туризму. Успішний розвиток туризму, а отже, масове залучення потенційних туристів залежить від дій, спрямованих на збереження культурних, історичних і природних ресурсів місцевості. Реалізація програми з використання історико-культурного та природного потенціалу регіону з метою туризму вирішить одну з найважливіших його проблем - проблему сезонного коливання попиту, шляхом пропозиції різноманітних форм міжсезонного туризму, які передбачають використання елементів культури.

Журнал National Geographic Traveller визначив найкращі і найпопулярніші у туристів світові пам'ятки історії. [4]

1.2 Замкові та палацові комплекси як складова історико-культурної спадщини

культурний спадщина палацовий замковий

Замок - укріплений комплекс будівель або одна споруда, в якій жив феодал. Замок, як оборонний об'єкт, оточували високими мурами з бойовими вежами, валами й ровами. Перші замки будувались феодалами в епоху cередньовіччя, потім нерідко перетворювались в укріплений центр міських поселень. Старовинні замки, багато з яких збереглося в Іспанії, Франції, Чехії, Україні та інших країнах, є чудовими об'єктами туристичного показу. Окремі з них збережені і відновлені, в них влаштовані музейні експозиції, а в деяких навіть ресторани і фешенебельні готелі.

Найчастіше під словом замок мають на увазі середньовічний європейський замок. Через своє подвійне значення (фортеці та помешкання), середньовічні замки нерозривно пов'язані з фортифікаційною та житловою архітектурою.

З ростом місцевих громад, стало необхідним запровадити більші та надійніші укріплення, які б могли забезпечити сильний захист периметра. Замкові стіни разом з баштами, призначеними для володаря, та з житлом в межах замку для певної частини місцевих мешканців, добре слугували цій меті.

Замки також будувалися для оборони ключових точок місцевості, таких як гірські переходи або гирла річок. Для цієї мети широко використовувалися елементи рельєфу: скелі, ріки, пагорби і таке інше.

Ці споруди було задумано як довговічні, завдяки чому багато з них збереглося до наших днів. Переважна більшість з них перетворена на пам'ятки історії та архітектури.

Палац (від «князевий двір» - житло князя), монументальна парадна будівля. Спочатку резиденція лише володаря, пізніше - представників вищих шарів суспільства стали називати також найважливіші будівлі органів державної влади, а з 19 ст - особливо значні спорудження різного суспільного призначення. Для палацового будівництва різних епох характерна участь видатних архітекторів, живописців, майстрів декоративного мистецтва. Д. зазвичай відрізняються крупними розмірами, монументальними формами.

Пам'ятки архітектури, що залишили нам зодчі минулих епох, становлять вагому частину багатої культурної спадщини України. Вони - свідки життя народу і розвитку його національної культури. Їм належить важлива інформативна роль щодо пізнання історії краю, їм властивий емоційний вплив на людей, а тому - особливе значення у вихованні почуття патріотизму та відданості своїй землі.

Вивчення народних традицій в архітектурі, її взаємозв'язок із навколишньою природою, аналіз художнього естетичного світу, створеного народом протягом багатьох століть, без сумніву, будуть допомагати у вирішенні актуальних завдань сьогодення, пов'язаних з формуванням національно визначеного світогляду зі збереженням індивідуальних рис історичних поселень - у поєднанні зі створенням належних комфортних умов життя людини.

На території сучасної Тернопільщини є багато історико-архітектурних пам'яток, серед яких особливе місце займають оборонні споруди та княжі двори а саме - замки та палаци.

Згідно з Основами законодавства України про культуру держава в особі ії органів влади і управління забезпечує охорону пам`яток історії та культури України, захист історичного середовища.

Відповідно до Законів України «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» та «Про основи містобудування», Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів, Держбуд України здійснює державне управління в галузі охорони пам'яток містобудування і архітектури. Чинним законодавством визначено, що усі пам'ятки історії та культури, які знаходяться на території України, охороняються Державою.

Україна, як член Конвенції «Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» зобов`язана забезпечувати охорону, збереження в належному стані культурної спадщини, що розташована на своїй території.

1.3 Методичні засади дослідження історико-культурного туризму

За даними органів охорони культурної спадщини в Україні на державному обліку перебувають 131 тис. пам'яток історії та культури (з них 4 тис. - національного значення). Функціонує 61 історико-культурний (історико-архітектурний, історико-меморіальний, історико-археологічний, історико-етнографічний та інші) заповідник. До Списку історичних населених місць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. №878 включено 401 населений пункт. Зазначені об'єкти та території спадщини можуть бути віднесені до історико-культурних ресурсів та, в тій чи іншій мірі, використані при наявності певних умов соціального, економічного, технічного та екологічного характеру.

Аналіз публікацій та досліджень останніх років дозволив сформулювати визначення історико-культурних ресурсів як систему об'єктів та явищ культурної спадщини, в тому числі нематеріальної, які мають велике суспільне значення, можуть використовуватись або використовуються для задоволення духовних, пізнавальних і рекреаційних потреб людини та розглядаються як фактор економічного, соціального та гуманітарного розвитку суспільства.

Історико-культурні ресурси є найважливішою складовою частиною історико-культурного потенціалу, під яким розуміється сукупна здатністьнаявних історико-культурних, природних, соціально-економічних та інших факторів та передумов забезпечувати включення культурної спадщини до соціально-економічного та культурного розвитку певної території.

До останнього часу питання оцінки культурної спадщини не включалися у площину наукових досліджень та практичної діяльності щодо визначення сукупного потенціалу території та шляхів її розвитку, не зважаючи на значний методологічний, методичний та практичний доробок іноземних та вітчизняних учених у цій галузі. Якісні зміни щодо усвідомлення ролі та оцінки культурної спадщини, як однієї з важливих складових потенціалу розвитку територій, сталися на початку 2000-х рр., про що засвідчив ряд нормативно-правових документів [2].

Проведений розгляд 20 методик оцінювання культурної спадщини територій, розроблених вітчизняними й зарубіжними вченими, дозволив класифікувати сукупність існуючих методик за наступними критеріями:

ѕ географічний (просторовий аналіз розміщення об'єктів культурної спадщини);

ѕ значимість (ранжирування об'єктів культурної спадщини за їх місцем у світовій і вітчизняній культурі);

ѕ інформативність (за часом, необхідним і достатнім для огляду пам'яток);

ѕ пізнавальна цінність;

ѕ аттрактивність (видовищність);

ѕ частота згадувань у тексті засобів масової інформації (контент-аналіз);

Окрему групу складають інтегральні методики, в яких використовується сукупність вищезазначених методів.

Аналіз існуючих методик та теоретичних засад оціночних підходів дозволив розробити методику оцінки культурної спадщини для різних територіальних одиниць України. Її основні методологічні принципи: цільова спрямованість, комплексність та репрезентативність, адаптація системи показників та індикаторів оцінки до можливостей існуючої статистичної звітності, інтегрованість, простота, наочність, інформативність і зрозумілість.

Методична схема оцінки складається з двох складових в залежності від територіального рівня її охоплення: регіону або адміністративного району (міста, планувальної зони). Різниця запропонованих підходів до територій різного рівня полягає у відмінностях критеріїв, покладених в основу оцінки, відповідних показників оцінювання та галузей застосування. Практичне значення запропонованого підходу полягає в тому, що його застосування сприятиме підвищенню ефективності використання культурної спадщини території.

Даний методичний підхід оцінювання культурної спадщини потребує подальшого опрацьовування та удосконалювання, перспективні напрямки якого полягають у наступному:

· розробленні та удосконаленні науково-методологічної та методичної бази цього процесу, зокрема, відповідно до вимог ринково орієнтованої економіки: розроблення методів економічної оцінки об'єктів культурної спадщини, вартісної оцінки територій історико-культурного призначення, територій центрів історичних поселень тощо;

практичному впровадженні оцінки культурної спадщини у рейтингові оцінки соціально-економічного розвитку регіонів України, рейтингові оцінки інвестиційної привабливості регіонів тощо;

розробленні засад ефективного організаційно-економічного механізму використання потенціалу культурної спадщини;

визначення оцінки впливу потенціалу на соціально-економічний розвиток, визначення інвестиційної ємності освоєння потенціалу тощо. [25]

2. Аналіз замкових та палацових комплексів Тернопільської області

2.1 Історія дослідження замкових та палацових комплексів Тернопільської області

Будівництво замків на Тернопільщині починається з другої половини XIV ст., в період польської та литовської експансії, найбільш активно ведеться з другої половини ХVI ст., відколи територія області стала південно-східними окраїнами Речі Посполитої. Замки будуються на головних шляхах турецьких походів - Чорному, Кучманському, Волоському вздовж річок Збруч, Серет, Коропець, Золота Липа.

Археологічні дослідження на території області розпочалися в другій половині XIX ст. Замки і палаци в цей час в основному входили до складу родових маєтків і перебували в приватній власності заможних польських родин. Частина з них - Тернопільський, Скалатський, Збаразький - в різні часи були передані військовим під казарми. Напевне цим можна пояснити, що предметом наукових зацікавлень вони стали досить пізно, починаючи з 30-их років XXст. (Я. Пастернак, Л. Чачковський, Б. Ґверкен).

Активне дослідження замків спостерігається в радянський час, зокрема в 50-60-их роках львівськими та ленінградськими археологами (О. Ратич, П. Раппопорт). В 70-80-тих роках - представниками української та московської археологічних шкіл (Б. Тимощук, І. Русанова, Є. Пламеницька, В. Савич).

В 90-тих роках XX ст. дослідження з об'єктивних причин скорочуються. На Тернопільщині в цей час працюють лише археологічні експедиції Інституту українознавства (Львів), Тернопільського та Борщівського краєзнавчих музеїв. [7]

Найбільш активно досліджуються замки протягом першого десятиліття ХXI ст. Закони України «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини» визначили інститут органів охорони культурної спадщини, підняли роль заповідників, виписали повноваження Інституту археології НАН України в системі охорони пам'яток. Це сприяло активізації археологічних досліджень загалом. В 2001 році на території області утворено Кременецько-Почаївський та Бережанський історико-архітектурні заповідники, в 2005 році на базі існуючого Збаразького ДІАЗу постав національний заповідник «Замки Тернопілля», до складу яких ввійшло 12 найбільш збережених замків Тернопільщини. Цей період знаменується охоронними археологічними дослідженнями структур Інституту археології, зокрема ДП ОАСУ «Подільська археологія», Інституту «Укрзахідпроектреставрація», Інституту археології Львівського національного університету, а також Тернопільської обласної інспекції охорони пам'яток історії та культури, районних краєзнавчих музеїв.

До найбільш досліджуваних у різні часи належить Теребовлянський замок. Теребовля вперше згадується в Іпатіївському літописі, як столиця княжого уділу, що його Любецький з'їзд 1097 року визнав за Васильком Ростиславичем. Теребовлянський замок XIV-ХVII ст. розміщений у південній частині високого клиноподібного мису правого берега р. Гнізна та лівого берега р. Печинія (ур. Замкова Гора). Під час його будівництва був вибраний шар землі та материкової глини до рівня скельних порід і таким чином зруйнована частинарозташованого на Замковій горі давньоруського городища, яке займало найвужчу частину мису і було захищене з напільної сторони рядами валів та ровів (чотири вали і п'ять ровів).

Перші археологічні дослідження здійснив український археолог, директор музею НТШ(а) Я. Пастернак. Майже одночасно дослідник історичної топографії галицьких міст Л. Чачковський описав археологічні пам'ятки Теребовлі, зафіксував ряд ознак, які вказують на замок, як на княжу резиденцію. Важливим у вивченні оборонних споруд Теребовлі були археологічні дослідження Б. Тимощука, проведені в 1984, 1986 роках на валах давньоруського городища. За твердженням Тимощука будівництвом кам'яного замку XVII ст. була знівельована територія княжого двору, що разом з сакральною частиною і селищем-супутником складав дитинець городища. Дослідження дали підстави для встановлення етапів спорудження укріплень. Його висновки були підтримані І. Свєшніковим. Протягом 1996-1997 років проводились архітектурно-археологічні дослідження оборонних споруд Теребовлі Інститутом «Укрзахідпроектреставрація». Вияснено етапи спорудження фортифікаційних споруд на території замку, культурний шар якого вважався втраченим внаслідок розчисток 30-их років та будівельних робіт XV-XVII ст. На основі матеріалів археологічних досліджень та архівних історичних документів вдалося окреслити етапи спорудження замку. [8]

Фаза раннього заліза. Спорудження оборонного рову за 6,5 метрів від внутрішньої грані існуючої північно-західної стіни. Зачистка поверхні материка та терасування її над схилами з використанням залягання пластів материкової плити. Вибраний матеріал використано для підсипки під вал у західному пряслі та спорудження кам'яного ескарпу у східному пряслі.

Перепад терас материкової плити заповнено гумусовим ґрунтом, у верхній частині якого масово зустрічається матеріал, характерний для ранньослов'янського періоду та епохи Київської Русі.

Помонгольський етап (ІІ половина XIII ст.). Спорудження муру з напільної сторони і розбірка дерев'яних конструкцій над ровом. Спорудження муру і вежі на східному пряслі. Верхню платформу подвір'я знову зачищено до материкової плити, але нижніх терас не відновлено. Вони залишились на рівні верхньої відмітки подвір'я, зі східного боку, обмащені глиною.

«Каземирівський» етап (середина XIV ст.) Споруджено мурований корпус зсередини напільного муру.

Руїна і пожежа замку. Очевидно, під час нападу Стефана - Молдавського господаря у 1498 році. Потужний пласт згарищ і глиняної обмазки.

1534 р. Відбудова замку старостою А. Теньчинським. Споруджено підмурівки дерев'яних стін і веж південного і західного прясел. Останнє примкнуло до існуючого північно-західного муру. Будова недбала на недостатньо надійних фундаментах.

1634 рік. Повна реконструкція замку старостою О. Балабаном. Спорудження трьох веж та прясел мурів на вирубаній у материку та заглибленій платформі. Часткова розбірка замкових мурів попереднього етапу. Збережені ж стіни використано для спорудження надвірних будівель (казематів, палацу). Влаштування заглибленого господарського подвір'я на північ від замку, при цьому знищено природну поверхню гори і сліди укріплень на ній. [10]

Безпосередньо територія замку досліджувалась у 2002 році давньоруською археологічною експедицією Тернопільської обласної інспекції охорони пам'яток історії та культури (керівник М. Ягодинська, науковий консультант - к.і.н. Л. Виногродська). На подвір'ї замку були відкриті поховання XVI-XVII ст. Одне з поховань - сімейне (чоловік, жінка та дитина в ногах жінки), прикрите зверху дверима з двома металевими фігурними завісами, які знайдено на кістяках. Між черепами похованих виявлено мушкетну кулю XVIст., яка разом з керамікою та скляними виробами XVI-XVII в культурному шарі дозволяє стверджувати, що поховання здійснювались в один із ворожих нападів на замок в XVI-XVIIст.

В 2006 році львівські археологи Р. Миська і Я. Погоральський разом з М. Ягодинською провели археологічні дослідження для визначення топографії літописної Теребовлі тауточнення хронології окремих оборонних ліній та ділянок княжого граду. На основі узагальнених археологічних матеріалів було деталізовано етапи спорудження оборонних споруд на Замковій горі в X-XI ст., зокрема з'ясовано, що городище за цей час перебудовується двічі, зокрема в X ст., коли в результаті перебудови набуває ознак князівської фортеці, і на межі X-XI ст., у зв'язку з переходом під управління київської адміністрації (похід Володимира Святославовича на хорватів 993 р. та приєднання території Західного Поділля до Київської держави). На місці культового валу споруджуються нові оборонні конструкції, на старому валі було споруджено дерев'яні оборонні стіни, до яких з внутрішнього боку прилягали житлово-господарські кліті, реконструйований зовнішній рів. В 2011 році археологічні дослідження Теребовлянського замку продовжились експедицією ДП ОАСУ «Подільська археологія» під керівництвом М. Ягодинської. На території замку виявлені фундаменти легкої будівлі, зруйнованої в XVII ст. Результати будуть опубліковані автором досліджень після опрацювання матеріалу. [9]

Кременецький замок посідає чільне місце по рівню дослідженості серед замків волинської частини області. Розташований на Замковій горі (гора Бона), що входить в пасмо Кременецьких гір, у верхів'ї річки Ікви Має в плані неправильну форму, повторюючи конфігурацію рельєфу. Неприступність замку, що розміщувалась на горі, висловлена в архівних записах древніх актів «…з долу до стены нигде з лука дострелити не може». На користь замку платили податок та працювали селяни 18 сіл. До нашого часу збереглася квадратна в плані двоярусна надбрамна вежа з арковим готичним проїздом, вежа з боку міста та великі ділянки оборонних стін, що завершуються зубцями - мерлонами і дірковидними стрільницями. [11] Ще з 50-их років минулого століття замок став предметом археологічних зацікавлень. О. Ратичем тут виявлений культурний шар XІІ-XIІІ ст. П. Раппопорт констатував, що перші кам'яні укріплення були збудовані у другій половині XІІІ-XIV ст.. В 1973 році розкопки проводила Є. Пламеницька (Київ), а в 1981-1986 роках В. Савич (Львів). В 2009 року на замовлення Інституту «Укрзахідпроектреставрація» ДП ОАСУ «Подільська археологія» проведено попередні археологічні роботи на пам'ятці (нагляд за геологічними шурфуванням, пов'язані із розробкою проекту реставрації Кременецького замку). На території замку фіксуються матеріали ранньозалізного віку, виявлено городище давньоруського часу. [10]

Тернопільський замок - єдина подільська твердиня, що має точну дату свого народження - 15 квітня 1540 року. Саме тоді Краківському каштеляну, коронному гетьману Яну Тарновському надано королівський привілей на будівництво замку над річкою Серет в Галицькій землі Теребовельського повіту. В першій половині XVII ст. фортечні укріплення мали форму прямокутника. Тепер замок демонструє форму, надану йому внаслідок перебудови і пристосування у XIX ст. для військових потреб. Археологічні дослідження біля Тернопільського замку проводилися в 2007 році ДП «ОАСУ Подільська археологія» в рамках розроблення проекту його реставрації.

Язлівецький замок XV-XVII ст., що в Бучацькому районі, розміщений на скелястій стрімкій горі, має форму нерегулярного видовженого п'ятикутника з квадратною баштою в гострому західному наріжнику, п'ятиярусною баштою-донжоном. В середині XVII ст. зі сходу, заходу і півдня підсилений будівництвом нижнього замку. Досліджувався в 30-их роках XXст. архітектором Б. Ґверкеном. В 1967 році у Варшаві вийшла його монографія «Замок Язловецький» з докладним аналітичним матеріалом, з визначеними етапами будівництва, з порівняльним аналізом у контексті регіону та Європи. Наукові дослідження замку проводили співробітники Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» на чолі з Р. Могитичем. Як результат роботи вироблено перспективний проект реконструкції. [12]

Микулинецький замок кінця XVI ст. (смт. Микулинці Теребовлянського району) розміщений на горі, що вивищується над заплавою річки Серет. У серпні 1988 року архітектурно-археологічним загоном Звенигородської експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР під керівництвом І. Русанової та Б. Тимощука проводилися розвідки з метою виявлення умов залягання культурного шару давньоруського часу. В результаті розвідкових робіт встановлено, що замок збудований на місці городища XІ-XІII ст. [13]

Збаразький замок XVI ст. (архітектор Вінченцо Скамоцці) побудований Христофором та Юрієм Збаразькими. Замок складався з казематних валів, чотирьох бастіонів і рову. На рогах оборонних валів стояли п'ятикутні вежі. Двоповерховий палац побудований у стилі пізнього ренесансу. Від 1994 року замок входить до Державного історико-архітектурного заповідника (від 2005 року - національний заповідник «Замки Терн опілля»). В 2004 році експедицією Інституту археології Львівського національного університету досліджено стан збереженості фундаментів західного бастіону Збаразького замку. [14]

Роботи по вивченню Старозбаразької фортеці XIV-XVI ст. (с. Старий Збараж Збаразького району) розпочато в 1997 р. експедицією Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ (керівник М. Филипчук) Тоді ж територію Замкової гори вивчає експедиція Тернопільського обласного краєзнавчого музею під керівництвом М. Ягодинської [20].

Замок XVIІ ст. (с. Новосілка Заліщицького р-ну) досліджувався в 2007 році Південно-Тернопільською експедицією Заліщицького краєзнавчого музею під керівництвом В. Олійника.

Здійснено археологічну розвідку залишків замку - південно-східної башти - «Оборонної вежі Володийовського». Досліджено культурний шар XVII ст.

Замок XІV-XVIІ ст. (с. Нирків Заліщицького р-ну) розміщений на правому березі старого русла р. Джурин в ур. Червоне. Археологічні дослідження проводились в 2006, 2009 роках працівником ДП ОАСУ «Подільська археологія» В. Ільчишиним. Виявлено культурний шар трипільської культури, давньоруського часу XI-XIII ст. та пізнього середньовіччя.

Весною 1991 року Південно-Тернопільською експедицією Заліщицького краєзнавчого музею під керівництвом В. Олійника проводились археологічні розвідки в с. Касперівці Заліщицького р-ну в урочищі «Башта» на місці вежі замку XVII ст., яка існувала ще до 1958 року. За свідченням місцевих жителів вежа була округлої форми з рядом прямокутних бійниць, до 10 метрів в діаметрі, із збереженою висотою 3 м. Збудована із необробленого вапнякового каміння, скріпленого вапняковим розчином. Тут на глибині 1 м виявлені мідний солід Яна II Казимира Вази (1649-1668 р.) з потертою датою випуску, уламки глиняних посудин із зеленою поливою, уламки теракотових кахель з геометричною орнаментацією. Знахідки датуються XVII ст.

Скалатський замок XVII ст. (м. Скалат Підволочиського району) досліджувався ДП ОАСУ «Подільська археологія» в 2007-2008 роках на замовлення Національного заповідника «Замки Терн опілля» в рамках розроблення концепції його реконструкції та пристосування. В результаті досліджень на території замку виявлені матеріали бронзи-ранньозалізного віку, з'ясовано, що будівництво кам'яних стін замку здійснювалося по зовнішньому периметру земляного валу більш ранньої оборонної споруди. Досліджено залишки господарських приміщень XVII-XVIII ст., фундаменти житлової будівлі XVII ст., залишки палацу XVIII ст.

Археологами Борщівського краєзнавчого музею в 1993 році проведено археологічні обстеження 13 замків XVI-XVII ст. на території Борщівського району. З'ясовано, що 5 з них знаходяться на давньоруських городищах. На території двох замків зафіксовані матеріали трипільської культури. [12]

Отже, підсумовуючи, можна констатувати:

в 30-90-их роках археологічні дослідження замків проводились лише в рамках досліджень більш ранніх пам'яток, в основному давньоруських городищ;

середньовічні замки стають об'єктом археологічних досліджень лише на початку XXІ ст., розкопуються в основному структурами Інституту археології НАНУ на замовлення державних заповідників;

на території Тернопільської області археологічними дослідженнями охоплено 9, розвідками 23 замки, що складає 30% від загальної кількості замків Тернопільщини;

протягом останнього десятиліття вивчено культурний шар на території 6 замків, що становить більше половини усіх раніше досліджуваних.

2.2.Замки Тернопільської області

Збаразький замок. Протягом трьох століть древній Збараж не один раз гинув і відроджувався (татарські облоги 1474, 1558, 1567, 1572, 1588, 1590, 1594), змінюючи зовнішній вигляд у дусі часу (у 1393 р. на підмогу земляним валів і ровам Новгород-Сіверський князь Дмитро Корибут (1358-1404) побудував замок, а сорока роками пізніше Федір Несвіцький (- 1442) - кам`яні фортечні стіни), поки у 1598 р., після взяття ордами татаро-монгол, місто остаточно не перетворився на руїну.

Наступник зруйнованого форпосту виріс не на порожньому місці - у 1583 р. на місці нинішнього Зжаража було поселення, що одержало привілеї від князів, що вже іменувалися Збаразькими (нащадки Федька Несвіцького), і налічує 284 господарства, куди і була перенесена офіційна резиденція Янушем Збаразьким (- 1608) після руйнування колишньої столиці князівства.

Після смерті Януша його справу продовжили сини Єжи (1573-1531) та Кшиштоф (1580-1627), які будучи підготовленими фахівцями фортифікаційної справи, завзято беруться за облаштування фамільного гнізда: було подано прохання на ім`я короля про розбирання старого Збаразького замку, а венеціанському архітектору Вінченцо Скаморці (1552-1616) замовлено проект нового форпосту.

Але далекосяжні плани братів почали здійснюватися лише в 1620 р., коли в основу цитаделі було закладено перший камінь під керівництвом фламандського архітектора Генріха ван Пеена, що спорудив також палац Збаразьких в Кракові. [13]

Ось лише закінчення будівництва фамільного замку жоден з братів не побачив. Остаточні риси цитадель набуває лише в середині 30-х років XVII століття під патронатом князів Вишнівецьких, що отримали Збараж після кончини Єжи - останнього з роду Збаразьких.

Знаменним для міста і фортеці стає 1649, коли під його стінами укладається Зборівський мир між Богданом Хмельницьким, війська якого через зраду союзників - татар на чолі з Іслам-Гіреєм III (1604-1654) так і не змогли захопити форпост взятий роком раніше, і польським королем Яном II Казимиром (1609-1672), якого представляли захисники замку на чолі з Єремією Вишневецьким (1612-1651). За умовами мирної угоди Польща визнала існування козацької України, в замін збереження кріпацтва на землях польської корони (у тому числі Волинського та Подільського воєводств).

А через чверть століття (1675 р.) яничари турецького паші Ібрагіма Шейтана узяли фортецю штурмом, повністю спаливши її і підірвавши оборонні стіни, в наслідок чого місто було звільнене Сеймом від сплати податків на дванадцять років.

Своїм відновленням замок зобов`язаний Дмитр-Єжи Вишнівецькому (1631-1682), що отримав титул князя у 1673 р., спадкоємцями якого стає рід Потоцьких. Цьому роду належить честь перетворення фортеці в магнатську резиденцію з пишним зеленим садом і отримання містом Магдебурзького права.

Набіги татар припинилися лише в 1699 р., коли відповідно до умов Карловицького миру Збараж, як і багато інших фортеці Поділля та Волині, повернувся до складу Речі Посполитої (1569-1795).

Але крихкий мир тривав не довго - у ході Північної війни (1700-1721) місто спустошують шведські війська, несучи за його стіни запустіння та занепад. Їх справу продовжили гайдамаки під проводом самоназваного полковника Верлана, що захопили місто в 1734 р.

І хоча після цих подій замок залишається у володінні Потоцьких, сім`я не поспішає з його відновленням, в наслідок чого будівлі комплексу ветшають і приходять у занепад. Така ситуація зберігається аж до продажу Збаража, який тоді вже належав вже Австрійской імперії (з 1772 р. з перервою в п`ять років), в 1893 р. Тадеушу-Владиславу Нементовскому - останньому приватному власнику Збаразького замку, що зробив спробу його реконструкції під керівництвом історика-дослідника Яна Болоз - Антоновича (1858-1922), якої, проте, не судилося увінчатися успіхом - завадила Перша Світова війна (1914-1918). Російські війська, ступивши на Збаразьку землю незабаром після початку військових дій, значно пошкодили замковий комплекс: стіни частково розібрані на камінь, палац спустошений, каземати підірвані. [11,13]

Повторна спроба реконструкції в ХХ столітті була зроблена з 1935 по 1939 р. на момент знаходження комплексу в руках Союзу офіцерів запасу Польщі, у володінні якої місто перебувало з 1920 р. Але знову завадила війна.

Друга світова війна і німецька окупація, що тривала з 1941 по 1944 р., не завдали значної шкоди Збаразькій палацово-замковому комплексу. Так що вже у 1959 р. після реконструкції в його стінах активно починає діяти музей, який протягом свого існування активно поповнюється археологічними місцевими знахідками.

Музей у стінах Збаразької фортеці діє і понині, переживши ще одну масштабну реконструкцію в 1985 р., тільки вже зі статусом Державного історико-архітектурного заповідника (8 лютого 1994 р.). Його база, як в центрі заповідника «Замки Тернопільщини», використовується для проводення міжнародних конференцій та симпозіумів.

Замок, будівництво якого почали Єжи та Кшиштоф Збаразькі, представляв собою ренесансну споруду за типом «palazzo in fortezza» (палац у фортеці). Причому перлина комплексу (палац) був захищений потужною фортифікаційною системою укріплень: зовнішні та внутрішні оборонні стіни, між якими пролягав водний рів глибиною 10 м і шириною 40 м, з`єднувалися чотирма бастіонами; в`їзна вежа перегороджувала шлях до замку підйомним мостом; система підземних ходів з`єднувала фортецю з іншими оборонними об`єктами Збаража, що лежать далеко за його стінами. Крім того сама місцевість навколо міста представляла природну систему укріплень: з Півдня підступи захищала річка Гнізна, з заходу і сходу плескали свої води Збаразький і Базарінецкій ставки, а з півночі простягався «Чорний ліс», крім того за Базарінецкім ставком тягнувся дубняк аж до Лубянок.

До наших днів Збаразький замок дійшов у практично первозданному вигляді з незначними добудовами більш пізнього періоду (два бічних флігелі палацу, каземати). Зараз серед зелені парку, як і чотири століття тому, височить квадратна в плані твердиня з облицюванням з тесаного каменю, яка займає площу більше 16 га, поєднана із зовнішнім світом вже стаціонарним бетонним мостом. П`ятикутні бастіони замикають кути її ескарпів протяжністю більше 90 м кожна (північно-східний пошкоджений внаслідок обвалу). А внутрішнє фортечне оздоблення складається з палацу в стилі пізнього ренесансу і казематів, що оперізують стіни з внутрішньої сторони, відстою від них на 10 м (простір засипано землею).

Історична експозиція у відновлених інтер`єрах залів палацу і казематів нараховує більше одинадцяти тисяч експонатів, велика частина з яких відкрита для огляду:

Зали другого поверху надбрамної вежі дивують відвідувачів багатою нумізматичною колекцією, яка крім грошових одиниць Україні, Німеччині, Польщі, Угорщини, Росії демонструє відзнаки і нагороди цих країн, ікомплекцією антикварних меблів і предметів інтер`єра, де в дзеркалах під ажурною рамою відображаються повиті виноградною лозою шафи та годинники, які почали свій відлік багато десятиліть тому, стільці з червоного дерева на кручених ніжках і рояль з кістяною біло-чорній палітрою клавіш.

У холі палацу розташована картинна галерея портретів історичних особистостей, з якими тісно переплелася доля фортеці, і документальні дані, пов`язані з найбільш значущою подією в історії Збаразького замку - облогою 1649 р. [15]

Другий поверх палацу відкриває багату колекцію сакрального мистецтва, представлену у двох суміжних залах, де мирно сусідять культові предмети східного і західного обрядів, стародруки і рукописні книги, предмети інтер`єрів релігійних споруд XVII-XIX століть. А зовсім рядів, через хол, де під скляним куполом Збаразький замок в мініатюрі, яскраві українські народні костюми і рушники в оторочці з національних орнаментів поруч з церковною вишивкою одягу священиків у експозиції вишивки. [14]

У казематах, що оперізують палацову площу, розташовані археологічна колекція предметів, знайдених при розкопках, що проводилися в різні часи на території Тернопільщини, і етнографічна експозиція предметів побуту та ремесел, де орало сусідить з строкатістю хусток, а серпи з різнокольоровими, як саме життя, смугами стьобаних доріжок.

І вже напевно нікого не залишать байдужими дерев`яні скульптури Володимира Ліпійчука (1929 -), в яких чарівний магічний танець в ніч на Івана-Купала опікає полум`ям багаття, а свист від занесеної нагайки козака дзвенить у вухах, і вітер від здибленого коня холодить обличчя. Умиротворення приносить лише сусідній зал культової скульптури, де світлі лики святих дивляться на тлінний світ з печаллю і смутком.

А страхітливий холод похмурих навіть у спекотні літні дні темниць в підземеллях Збаразького замку лише підсилюють знаряддя середньовічних тортур.

Збаразькій збройовій колекції, де лицарські обладунки, перебуваючи під захистом гострих клинків, довгих копій і оббитих шкірою щитів, відображаючи сонячні промені, міг би позаздрити будь-який титулований воїн середньовіччя.

Бережанський замок. Бережани вперше в літописних документах зустрічаються в 1375 р. як староруське поселення. Але потім майже на півтора століття вони зникає зі сторінок документальної історії, щоб виникнути в 1530 р. як великий торговельний центр на Львівсько - Кам`янець-Подільському шляху, який отримав від польського короля Сигізмунда І (1467-1548) статус міста і, одночасно з ним, Магдебурзького права в якості власності Сенявських.

Польський магнатський рід Сенявських, глава якого Микола (1489-1569), який обрав Бережани в якості фамільної резиденції, для підтвердження статусу маєтку в 1534 р. починає будівництво оборонного замку в заплаві двох рукавів річки Золота Липа. Через двадцять років будівництва світ побачила добре укріплена твердиня з високими стінами серед болотистої, важкодоступній місцевості, посилена валами, і каплицею, якій судилося стати родовою усипальницею Сенявських. [13]

За Бережанською фортецею остаточно закріплюється статус неприступної твердині після модернізації початкуXVII ст., проведеної французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом (1595-1685), в ході якої оборонні вали були укріплені по кутах бастеямі (будівля для поздовжнього обстрілу), а з внутрішньої сторони фортечні стіни збільшені до двометрової товщини.

Так твердиня в Бережанах змогла встояти проти татар в 1615, 1621, 1623, 1624 роках, шведів - в 1655, турків - в 1675 і 1676, беручи під свій захист не тільки міське населення (за даними на 1570 р. - 300 осіб), але і жителів навколишніх сіл. Лише одного разу замок Сенявських без бою розкрив свої обійми - військам під проводом Максима Кривоноса (- 1648) під час україно-польської війни 1648-1654 років. [14]

Наступні покоління Сенявських протягом майже двох століть всіма силами прикрашали і зміцнювали своє родове гніздо в Бережанах: палацові колекції живопису, зброї, прикладного мистецтва поповнюються новими експонатами, фортеця доповнюється арсеналом, а збільшена площа міста обноситься фортечною стіною.

Не останню роль зіграв замок під час Північної війни (1700-1721) між Російською імперією та Швецією, коли виступаючі на стороні проросійські налаштованого ставленика польської шляхти на королівський престол Августа II Саксонського (1670-1733) захисники бережанської твердині в 1709 р. витримали атаку прихильників другого претендента на польську корону Станіслава Лещинського І (1677-1766). Адже двома роками раніше фортифікаційні можливості цієї фортеці (на той момент озброєння фортеці складало 71 знаряддя різного калібру) вивчав сам цар всієї Русі Петро I (1672-1725) під час розробки плану військових дій проти шведської армії.

Після смерті останнього представника роду по чоловічій лінії Сенявських Адама-Миколи (1666-1726) місто і фортеця в Бережанах, на два роки затримавшись в руках Станіслава-Ернеста Денгоффа (1673-1728) як придане дочки Адама-Миколи - Марії Софії (1699-1777), переходять у володіння Августа-Олександра Чарторийського (1697-1782) - другого чоловіка Марії Софії. У цей період замку починає приділятися менше уваги, адже Чарторийські володіли великими маєтками, і Бережани для них були одним з довгого переліку, а не родовим маєтком. [11]

Однак саме з ім`ям цієї сімейної пари пов`язаний початок перетворення Бережанського замку з об`єкта військово-стратегічного призначення в розкішну магнатську резиденцію - в 40-х роках XVII століття в північній частині фортеці зводиться кам`яний палац.

Після смерті батьків Бережани успадковує дочка Ельжбета (1733-1816) з чоловіком Станіславом Любомирським (1720-1783), які мало піклуючись долею маєтки після вивезення сімейних цінностей віддають його в розпорядження австрійських військ в 1772 р.

Наступне покоління спадкоємців Бережанського замку (онук Ельжбети - Олександр Станіслав Потоцький (1778-1845)) продовжує традиції закладені Чарторийським: розбираються верхні яруси веж, осушуються болота, зносяться земляні вали, рови засипаються, а навколо замку було закладено парк. Однак цей представник багатого і знатного роду по батькові (Потоцькі) був не позбавлений підприємницької жилки: у стінах надбрамної вежі фортеці розміщується пивоварня.

Свій внесок у збереження замку вніс, після входження в права володіння, і Станіслав Потоцький (1824-1884) - син колишнього власника, який в 1878 р. робить спробу реставрації його внутрішнього оздоблення, в першу чергу родової усипальниці. [16]

На час перебування в руках останнього приватного власника - Якуба Потоцького (1863-1934) на частку Бережанського замку припадає найважчий період за весь час його існування: спочатку лінія фронту Першої світової (1914-1917) майже р. проходила за цією місцевістю, несучи за собою розруху позиційних боїв (пошкоджено стіни, південні корпусу і східна башта), потім недовге перебування в руках Червоної армії (1920) завдало значної шкоди внутрішнім інтер`єрам, завершальним акордом стає підрив замкових стін відступаючими німецькими військами в 1944 р. Правда в міжвоєнний період, залишаючись номінальним власником, Якуб передає (після вивезення замкових цінностей в Краків) фортецю в розпорядження 51 - го піхотного полку польської армії, силами якого була зроблена спроба реставрації укріплень. Замкові цінності, в тому числі фамільні саркофаги, ж були вивезені відразу після закінчення військових дій Першої світової війни до Кракова. [15]

Після приєднання Бережан до складу інших земель Польщі до СРСР (1922-1991) за підсумками Великої Вітчизняної війни (1941-1945) нова влада звертає увагу на тяжке становище замку, внісши його в 1963 р. до Реєстру пам`яток архітектури національного значення, але коштів на його відновлення виділяється небагато.

Не дивлячись на зроблені в 80-х роках ХХ століття спроби реставрації, фортеця продовжувала тягнути досить жалюгідне існування, поступово ветшаючи, бо далі проектної документації справа не просунулася. [12]

В 1999 р. у Бережанській твердині з`являється надія на відродження - його внесли до Списку пам`яток архітектури, які підлягають відновленню. А після присвоєння статусу Державного історико-культурного заповідника в 2002 р., ця надія переросла у впевненість, адже на його території починаються розкопки і готується проект екстреної реставрації найбільш постраждалих західних будівель, згідно з якою з 2006 р. на території Бережанського замку ведуться реставраційні роботи.

Болотиста місцевість для будівництва Бережанськой твердині (острів в заплаві двох рукавів річки Золота Липа) була вибрана не випадково, адже вона створювала природну першу лінію оборони замку. [15]

Спочатку фортеця в ренесансному стилі складалася з п`ятикутного в периметрі двору, південна частина якого захищалася напівкруглої бастеєю з палацом, що прилягає до неї, в якому були влаштовані головні в`їзні ворота, а сходу і заходу - чотириярусними вежами-донжонами. Над брамою пам`ятний напис свідчив: «Вельможний пан Микола Сенявський, воєвода російська, гетьман польний галицький, королівський староста, побудував цей замок на власні кошти на славу Всевишнього Бога і для оборони вірних християн у р. 1554».

На початку XVII століття ознаменувався завершенням формування фортифікаційних ліній фортеці в Бережанах під проводом французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана (1595-1685): споруджується зовнішня чотирикутна лінія оборони валів з бастеями по кутах і вратами під захистом равеліну; по внутрішньому периметру фортеці зводяться двоповерхові житлові корпуси (товщина стін 2 м) з бійницями з зовнішньої сторони; всі будівлі комплексу вінчаються бойовим аттиком з бійницями.

У той же час внутрішній двір твердині був ближче до розкоші палаців, ніж до оборонних споруд: великі вікна, двоярусні арочні галереї, скульптурні прикраси. [14]

Зараз замкові укріплення, що зберегли практично весь периметр оборонних стін (у травні 2011 р. стався частковий обвал однієї із стін), не втратили більшість споруд (збереження від 2 (західна і східна бастеї) до 4 (південна бастея) ярусів), краща з яких - Південний палац, який єдиний зберіг аттиковий ярус.

У початковий етап будівництва увійшло і спорудження каплиці Святої Трійці в південно-західній частині замкового комплексу, тоді ще однонефного храму з гранованим прістворіем, в якому простежуються риси як ренесансу (оформлення вікон), так і бароко (овальні ніші). Вівтарна частина храму використовувалася як усипальниця старшого покоління роду Сенявських аж до першої реконструкції (1878 р.).

Пізніше до основної частини були добудовані дві бічні каплиці-усипальниці і головний фасад, що прикрасили скульптурами Святого Миколая та Святого Станіслава.

Західна каплиця (1619-1624) з колоною вівтарною частиною з білого і червоного мармуру в південній частині була зобов`язана багатству свого внутрішнього оздоблення Йогану (Яну) Пфістеру (1573-1648), який виконав декорові роботи склепінь, дверних прорізів, а так само надгробків Адама-Героніма Сенявського (1577-1619) та сини Николая, Олександра, Прокопа, що розташувалися в західній частині храму. Відновлено втрачені елементи декору каплиці під час реставрації 1878 р. під керівництвом Германа Конті.

Не декорована Східна каплиця (XVII) призначалася для спочинку наступних поколінь Сенявських, але після реставрації 1878 вона прийняла в свої обійми саркофаги з білого та рожевого мармуру старшого покоління: Миколи Сенявського, його сина Героніма, брата Яна і невістки Анни, а також до них приєдналися саркофаги із Західної каплиці. [15]

Зараз експозиція Бережанського замку досить мізерна, вона лише починає формуватися, адже в період занедбаності майже всі залишки його багатств були віддані іншим музеям у Польщі, а потім в Україні.