За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, інфекційні хвороби являють собою «глобальну загрозу людству». І простежується така ситуація на будь-якому етапі розвитку суспільства. Так, протягом минулих століть, інфекційні хвороби були справжнім лихом для людства, знищуючи цілі міста і країни. І нині, навіть незважаючи на прогресивний розвиток медицини, інфекційні захворювання несуть не меншу загрозу, ніж сотні років назад. Визначається це тим, що упродовж останніх двадцяти років було описано понад тридцять раніше невідомих інфекційних хвороб, профілактика та лікування яких ще не розроблені.

Тому, на сьогодні, учення про інфекцію, яке покладено в основу науково обґрунтованої профілактики, діагностики та терапії інфекційних хвороб, не втрачає своєї актуальності.

Метою нашої роботи є дослідження основних механізмів передачі збудників інфекційних хвороб.

Для досягнення мети були поставлені і вирішені наступні завдання:

1) визначити основні поняття учення про інфекцію;

2) охарактеризувати збудників інфекційних хвороб;

3) дослідити основні механізми передачі збудників інфекції.

Методологічною основою дослідження є праці вітчизняних учених біологів та медиків з проблем профілактики, діагностики та терапії інфекційних хвороб, зокрема: М.А. Андрейчина, Г.І. Заговори, С.І. Климнюк, В.С. Копчі, В.А. Люти, І.О. Ситник, М.С. Творко, В.П. Широбокова та ін.

Структура роботи: індивідуальна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Поняття про інфекцію

Усі відомі нам захворювання поділяються на дві групи: заразні та незаразні. Заразні захворювання викликаються мікроорганізмами (бактеріями, грибками, найпростішими, вірусами або пріонами), які розмножується і можуть здійснити хвороботворний ефект.

Мікроби, як відомо, є убіквітарними, всюдисущими істотами. Вони присутні в ґрунті, літосфері, гідросфері й атмосфері. Людина, тваринний і рослинний світ скрізь зустрічається з мікроорганізмами і вступає з ними в різні форми взаємодії. Однією з таких форм є інфекція.

Інфекція - це процес взаємодії мікро- та макроорганізму в певних умовах навколишнього середовища (рис.).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Компоненти інфекції та їх взаємодія

Інфекційний процес - це сукупність фізіологічних (захисних) і патологічних реакцій, які відбуваються в макроорганізмі при проникненні в нього мікроорганізму.

Інфекційна хвороба - це крайній ступінь розвитку інфекційного процесу. Вона проявляється характерними клінічними ознаками (симптомами), а також біохімічними, імунологічними, гістологічними та іншими змінами.

Інфекційні хвороби характеризуються:

1) наявністю інфекційного агента (живого збудника);

2) контагіозністю (вони заразні), схильністю до масового поширення;

3) циклічністю перебігу;

4) наявністю імунної відповіді.

До інфекційних хвороб відносяться також інтоксикації, спричинені продуктами життєдіяльності мікроорганізмів, які накопичилися у харчових продуктах (ботулізм) [4, с. 69].

Вчення про інфекційні хвороби сягає в глибину віків. Такі хвороби як чума, холера, віспа та багато інших існували задовго до нашої ери.

Гіпократ вважав, що інфекційні процеси викликаються міазмами - заразними випарами.

Важливе відкриття було зроблене в кінці 17 ст. - Антоній Левенгук винайшов мікроскоп і вперше побачив мікроби.

У 18 ст. Дженнер розробив високоефективний метод щеплень проти натуральної віспи.

Вітчизняний лікар-епідеміолог Д.С. Самойлович довів заразність чуми та важливість дезінфекції. Луі Пастер відкрив метод видобування вакцин для запобіжних щеплень проти інфекційних хвороб.

На початку нашого сторіччя німецький вчений Р. Кох не тільки описав збудника чуми, але і першим виділив чисту культуру бактерій в лабораторії.

Вітчизняні вчені С.П. Боткін, О.Ф. Остроумов, О.О. Васильєв описували та вивчали інфекційні хвороби. Академік Д.К. Заболотний досліджував імунітет при чумі, І.І. Мечніков, В.І.Ісаєв, В.Н. Високович вивчали імунітет та застосовували його реакції для діагностики. Л.В. Громашевський заснував науково-дослідний інститут епідеміології та інфекційних захворювань, у якому було зроблено багато наукових відкриттів [6].

У наш час уявлення про інфекцію та інфекційний агент значно розширилося.

Так, встановлено, що поряд з інфекціями, які спричинюються живими клітинними збудниками, існують інфекції, зумовлені неклітинними агентами (вірусами та пріонами).

У багатьох збудників здатність спричинювати захворювання контролюється генами, розміщеними у хромосомі мікроорганізму, та генами, перенесеними плазмідами.

Відкрито явище вірогенії (інтеграції) генома вірусу в геном клітини хазяїна. Доведено здатність інфекційного агента передаватися вертикальним шляхом (від батька до нащадків) [4, с. 69].

2. Характеристика збудників інфекційних хвороб

Людина контактує з величезним світом мікроорганізмів, але спричинити інфекційне захворювання здатна невелика частина цього світу - приблизно 1/30000. Заразні захворювання викликаються мікроорганізмами - бактеріями, грибками, найпростішими, вірусами або пріонами.

Бактерії - одноклітинні доядерні організми. Виділяють такі форми бактерій: монококи, диплококи, стрептококи, сарцини, стафілококи, кокобактерії, бацили, стрептобацили, клостридїі, вібріони, спірили і спірохети, мікоплазми, рідкісні види бактерій - хламідії, рикетсії, мікобактерії, стели, селіберії, карінобактерії.

Вірус - це автономна генетична одиниця, здатна до розмноження (редуплікації) лише в клітині господаря. Він складається з відрізка нуклеїнової кислоти (ДНК чи РНК) і білкових молекул, що виконують функцію оболонки. Залежно від типу нуклеїнової кислоти розрізняють ДНК-геномні і РНК-геномні віруси. До ДНК-геномних належать збудники гепатиту В, вітряної віспи, оперізувального лишаю. РНК-геномні віруси спричинюють грип А, В, С, кір та інші захворювання. Особливу групу вірусів становлять так звані ретровіруси, представником яких є вірус імунодефіциту людини (ВІЛ).

Особливою групою мікроорганізмів є фаги - віруси бактерій.

Збудниками небезпечних хвороб людини можуть бути також нижчі гриби-паразити. Більшість грибів - аеробні організми, але трапляються і такі, що здобувають енергію внаслідок бродіння (наприклад, деякі дріжджі).

Збудниками інфекційних хвороб є також найпростіші (дизентерійна амеба, кокциди, споровики тощо) і черви (стьожкові і круглі) [3].

Для виникнення та прояву інфекційного процесу необхідно, щоб хвороботворний мікроб у тій чи іншій дозі проник у сприятливий для нього макроорганізм та призвів до певної руйнівної (патогенної дії).

Властивості мікроорганізму, які зумовлюють виникнення інфекційного процесу, визначаються його патогенністю і вірулентністю.

Розрізняють мікроби патогенні, безпечні й умовно-патогенні (рис. 2.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Класифікація мікроорганізмів за їх впливом на організм людини

Патогенність (від грец. Pathos - страждання та грец. Genes - народження) - це особлива якість мікроба, яка надає йому здатності викликати інфекційний процес і захворювання. Патогенність є видовою ознакою мікроорганізму, яка склалася і закріпилася в процесі еволюції. Патогенність не є абсолютною чи постійною і має різний ступінь виявлення, який різко змінюється в межах одного і того ж виду.

Різні патогенні мікроорганізмами можуть викликати такі захворювання:

­ бактерії (холера, сепсис, туберкульоз);

­ віруси (грип, гепатит, ВІЛ);

­ гриби (мікози шкіри);

­ найпростіші тварини (дизентерія, малярія).

Умовно-патогенні мікроорганізми спричинюють захворювання тільки за певних умов. Умовно-патогенними є збудники опортуністичних інфекцій.

Безпечні (непатогенні) не спричиняють захворювань, точніше, не здатні викликати ураження у здорової людини

Вірулентність (лат. Virulentus - отруйний) - міра або ступінь патогенності. На відміну від патогенності вона не є видовою ознакою, а притаманна конкретному штаму того чи іншого збудника. Вірулентність може змінюватися в залежності багатьох факторів, що мають впалив на мікро - або макроорганізм.

Вірулентність визначає 3 основні властивості патогена:

­ інфекційність - здатність заражати;

­ інвазивність - здатність проникати в тканини;

­ токсигенність - здатність утворювати токсичні речовини, які мають хвороботворну дію [3; 5, с. 179].

3. Основні механізми передачі збудників інфекції

інфекція збудник мікроорганізм

Для усіх інфекційних хвороб притаманна контагіозність (заразність) - властивість передаватися від хворих людей і тварин до здорових.

Збудники інфекційних хвороб переміщаються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі інфекції.

Передача збудника від джерела інфекції до сприйнятливого організму складається з трьох послідовних етапів:

1) виділення із зараженого організму;

2) перебування у довкіллі;

3) проникнення у новий організм (рис.).

Схема механізму передачі інфекції

Механізм передачі інфекції реалізується через чинники передачі - елементи довкілля, що забезпечують передачу збудників інфекційних хвороб від одного організму до іншого.

Шляхи передачі інфекції визначають конкретні чинники передачі або їх сукупність, що забезпечують перенос інфекційного агента від хворої людини або від носія до здорової особи.

Механізми передачі інфекційного агента мають кілька шляхів.

При локалізації збудників у кишечнику їх виведення може здійснитися разом з випорожненнями (фекаліями) або блювотинням. Із забрудненого ними довкілля мікроби можуть потрапити у травний канал сприйнятливого організму разом з харчовими продуктами або водою. Такий механізм передачі називається фекально-оральним і включає аліментарний (харчовий), водний або контактно-побутовий шляхи передачі (рис.).

Фекально-оральний механізм передачі інфекції

Харчовий (аліментарний) шлях передачі інфекції - один з найчастіших варіантів поширення кишкових інфекцій. Терміни перебування патогенних мікробів у продуктах харчування коливаються в дуже широких межах і залежать як від властивостей самого мікроорганізму, так і від продукту, умов його зберігання та способів приготування.

Водний реалізується внаслідок забруднення води стоками, при змиві з поверхні ґрунту забруднень під час злив, танення снігу, при купанні людей і тварин у водоймах тощо.

Контактно-побутовим шляхом захворювання передається безпосередньо або через предмети, що оточують хворого.

Аерогенний (респіраторний) механізм включає повітряно-крапельний і повітряно-пиловий шляхи передачі.

Збудники, що локалізуються на слизових оболонках дихальних шляхів, потрапляють у повітря (при кашлі, чханні, голосній розмові і т. п.), зберігаються в ньому короткий час у крапельках аерозолю або на частинках пилу і попадають в організм людини при вдиханні. У цьому випадку механізм передачі називають повітряно-крапельним (рис. 3.3). Передача інфекції крапельним шляхом можлива переважно на відстань 2-3 м, тобто в межах кімнати, де перебуває джерело збудника.

Повітряно-крапельний механізм передачі інфекції

Повітряно-пиловий шлях передачі, фактично, є продовженням крапельного. Осідаючи на різні поверхні, контаміновані збудником крапельки перетворюються на пил. При підмітанні підлоги, струшуванні одягу патогенні мікроби з пилом піднімаються в повітря і можуть потрапити в дихальні шляхи.

У разі перебування збудників у крові й лімфі джерела вони циркулюють у замкнутій кровоносній системі, яка не має прямого зв'язку з довкіллям. Роль переносника можуть зіграти кровосисні комахи. Насмоктавшись контамінованої збудником крові, вони самі стають заразними і передають його здоровій людині під час укусу. Цей спосіб зараження отримав назву трансмісивного, який включає передачу збудників через укуси переносників, парентеральний і статевий шляхи передачі.

Якщо ж збудники локалізуються на шкірі або слизових оболонках, то зараження може відбутись у випадку безпосереднього чи опосередкованого контакту між джерелом і сприйнятливим організмом. Такий механізм називається контактним і включає раневий та контактно-побутовий шляхи.

Крім перерахованих чотирьох основних механізмів передачі розрізняють ще один - вертикальний, що забезпечує перехід збудників від матері до плода через плаценту, тобто від одного покоління до іншого. Цей спосіб зараження можна розглядати як різновид контактного механізму [1, с. 191-192].

Висновок