Анатомія і фізіологія

Блукаючий нерв - це найбільший і найдовший нерв з усіх черепно- мозкових нервів. Зона його іннервації простягається від області голови до органів черевної порожнини включно. Через свій довгий шлях одержав назву блукаючого (проходить в області ший, грудної і черевної порожнини).

Ядра знаходяться в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки), корінці 10 пари на основі мозку виходять з довгастого мозку , бокової борозни. З порожнини черепа нерв виходить через яремний отвір, на ший лежить поблизу внутрішньої яремної вени і загальної сонної артерії. В грудній порожнин підходить до стравоходу і разом з ним через діафрагму проникає в черевну порожнину. Блукаючий нерв має такі відділи: головний, шийний, грудний, черевний.

Блукаючий нерв по складу волокон і області іннервації являється головним парасимпатичним нервом.

Додатковий - n. accessoriuus, по функції руховий, складається з рухових волокон, ядра розміщені в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки) і в шийному сегменті спинного мозку. Корінці 11пари на основі мозку виходять з довгастого мозку в задній латеральній борозні. З порожнини черепа виходить через яремний отвір на шию. Зона іннервації іннервує грудиноключичнососкоподібний м'яз і трапеційноподібний м'яз.

Під'язиковий нерв - n. Hypoglossus руховий по функції, тобто являється м'язовим, має рухові волокна, що йдуть до м'язів язика. Єдине соматично - рухове ядро нерва, закладене в довгастому мозку, в сірій речовині ромбоподібної ямки. Корінці 12 пари на основі мозку виходять з довгастого мозку між пірамідами і оливами, з бокової борозни довгастого мозку. З порожнини черепа через однойменний канал(canalis n. Hypoglossi) потиличної кістки, спускається по латеральній1 стороні, а a.carotis interna, проходить під m. digastricus і йде по латеральній поверхні m. hypoglossus і розпадається на кінцеві гілки, які входять в мускулатуру язика. Одна з гілок під'язикового нерва утворює разом з гілками 1-3 шийних нервів так звану шийну петлю. Гілки цієї петлі (за рахунок волокон із шийних спинномозкових нервів) іннервують м'язи ший, що лежать нижче під'язикової кістки.

9. Симпатична частина автономної нервової системи. Симпатичні центри, стовбури сплетення. Особливості впливу на функції організму

До автономної нервової системи відносять відділи головного мозку і нерви з їхніми розгалуженнями, які іннервують переважно внутрішні органи: серце, судини, залози внутрішньої секреції та ін. Автономна нервова система, в свою чергу, поділяється на симпатичну і парасимпатичну (мал. 1)

Мал. 1. Автономна нервова система (схема):

а - парасимпатичний, б - симпатичний відділи.

Автономна нервова система іннервує весь організм у цілому, всі органи й тканини: залози, непосмуговані м'язи, кровоносні судини, органи чуття, нарешті, головний і спинний мозок, тобто саму центральну нервову систему. Більшість органів іннервується одночасно як симпатичною, так і парасимпатичною нервовою системою, однак вони діють на один і той самий орган протилежно. Наприклад, симпатична нервова система збільшує ритм і силу скорочень серця, звужує судини і підвищує їхній тонус, уповільнює перистальтику кишок; парасимпатична -- навпаки, уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, прискорює перистальтику кишок. Загалом симпатична нервова система забезпечує витрачання енергії, а парасимпатична -- відновлення її запасів в організмі.

Автономна нервова система не має своїх особливих аферентних, чутливих шляхів. Чутливі імпульси від органів спрямовуються по чутливих волокнах, спільних для вегетативної і соматичної нервової системи. Вищий контроль і регуляцію функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, здійснює кора великого мозку.

Центри автономної нервової системи розміщені в середньому, довгастому й спинному мозку, а периферична частина складається з нервових вузлів і нервових волокон, які іннервують робочий орган. Від тіла нейрона (першого), що міститься в центральній нервовій системі, відходить довгий відросток, який утворює пресинаптичне, або прегангліонарне, волокно. Воно переключається на другий нейрон, тіло якого міститься в периферичному вузлі (ганглії, сплетенні), від тіла цього нейрона відходить постсинаптичне (постгангліонарне) волокно до іннервованого органа.

Симпатична частина автономної нервової системи бере початок у середній частині спинного мозку (останній шийний, грудні і II--III поперекові сегменти), де містяться тіла перших нейронів, відростки яких закінчуються в нервових вузлах двох симпатичних ланцюгів, розміщених по обидва боки і спереду від хребта. В цих ланцюгах містяться тіла інших нейронів, відростки яких безпосередньо іннервують робочі органи. У вузлах перший і другий нейрони з'єднуються за допомогою синапсів.

10. Поняття про аналізатори. Шкіра, будова. Шкіра як рецепторне поле. Види рецепторів шкіри

Аналізатор розглядається як єдина складна й організована динамічна система, до якої входять рецепторний апарат (периферійний відділ аналізатора), аферентні нейрони і провідні шляхи (провідниковий відділ) та ділянки кори півкуль великого мозку (центральний кінець аналізатора).

Периферійний відділ аналізатора представляють органи чуття із закладеними в них рецепторами, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ, одержує інформацію про нього. Вони називаються органами зовнішнього чуття, або екстерорецепторами. Розрізняють шість екстерорецепторів: дотику і тиску, гравітації (земного тяжіння), зору, слуху, смаку та нюху. Крім того, є рецептори, що відображають рухи окремих частин тіла і стан внутрішніх органів: м'язово-суглобове чуття, рівновага, відчуття органів. До них належать пріорецептори й інтерорецептори, які сприймають нервові імпульси з внутрішніх органів і судин. їх описано в розділах про опорно-руховий апарат, шкіру.

У центральному відділі аналізатора нервові імпульси набувають нових якостей та відображаються в свідомості у вигляді відчуття. На основі відчуття формуються складніші суб'єктивні образи: сприймання (психічний процес відображення дійсності, який створює суб'єктивний образ об'єктивного світу), уявлення (образ предмета або явища матеріального світу, відтворений у свідомості на основі минулих впливів на органи чуття), мислення (абстрактне, узагальнене пізнання явищ зовнішнього світу, їхньої сутності шляхом аналізу та синтезу, суджень та висновків).

Шкіра складається з трьох шарів:

1. Епідерміс (зовнішній шар)

2. Дерма (власне шкіра - середній)

3. Підшкірна жирова клітковина (внутрішній)

Епідерміс (надшкір'я) 0,07-2,5 мм - представлений багатошаровим плоским зроговілим епітелієм. Його глибокі шари складаються з клітин, які розмножуються і мають назву росткового епітелію.

Наближаючись до поверхні шкіри, клітини стають плоскими, зроговівають, злущуються і відпадають (зроговілий шар). Саме роговий шар захищає шкіру від механічних, хімічних пошкоджень, проникнення води і мікроорганізмів усередину тіла (мозолі - потовщений роговий шар), забезпечує регенерацію шкіри та очищення шкіри.

В ростковому шарі міститься пігмент меланін, який надає шкірі забарвлення й поглинає ультрафіолетові промені, захищаючи цим організм. Цей шар приймає участь у синтезі вітаміну D.

В епідермісі містяться чутливі нервові закінчення.

Дерма (власне шкіра) - щільна сполучна тканина товщиною 4 мм. В ній виділяють сосочковий і сітчастий шари.

а) Сосочковий шар складається з пухкої сполучної тканини і утворює сосочки, які впинаються в епідерміс. Відповідно їм на поверхні шкіри утворюється рельєфний малюнок з ліній різної конфігурації. Їхня форма й розташування індивідуальні (дерматогліфіка). Цим широко користуються в криміналістиці та судово-медичній практиці (дактилоскопія). Сполучна тканина цього шару крім клітин містить галогенові і еластичні волокна, які зумовлюють міцність і пружність шкіри. Шар пронизаний кровоносними і лімфатичними судинами, нервовими волокнами і закінченнями. Тут розташовані клітини з пігментом, м'язові клітини. Вони беруть участь у підніманні волосся, у виділенні секретів шкірних залоз, підтримують пружність шкіри. Сосочковий шар здійснює живлення епідермісу, в якому немає кровоносних капілярів.

б) Сітчастий шар - еластичні і колагенові волокна, створюють переплетення. Завдяки своїй еластичності шкіра не перешкоджає рухам людини. У цьому шарі залягають сальні і потові залози, волосяні сумки, рецептори.

Волосяні сумки - утворення, в яких знаходяться корені волосся. Сюди підходять кровоносні судини, нерви і м'язи. М'язи випрямляють волосся, рефлекторно скорочуючись при охолодженні тіла, з'являється „гусяча шкіра”.

Сальні залози розміщені біля коренів волосся, виділяють жир, який змазує волосся і шкіру - попереджуючи тим самим від пересихання, надмірному випаровуванні води і мікроорганізмів. За добу виділяється до 20 гр шкірного сала. Багато сальних залоз є на шкірі обличчя, але тут вони не зв'язані з волосяними мішечками (2 млн).

Рецептори шкіри. Шкіра містить велику кількість рецепторів, що сприймають різні подразнення із зовнішнього середовища. В залежності від характеру подразнень розрізняють больові, температурні (теплові, холодні) і тактильні шкірні рецептори.

В епітелії особливо чутливих ділянок шкіри є так звані чутливі диски (клітини Мерк еля). Температурні рецептори - це кінцеві колби (колби Краузе), вони лежать в глибоких відділах дерми і підшкірному шарі.

До рецепторів дотику відносять чутливі тільця (тільця Матеснара), залягають в сосочках шкіри, до рецепторів тиску - пластинчасті тільця (тільця Фатера - Пучіні)

Фізіологія

1. Автономні рефлекси

Вісцеро-вісцеральний рефлекс

Вісцеро-вісцеральний рефлекс включає шляхи, в яких збудження виникає і закінчується у внутрішніх органах. В цьому випадку рефлекторні дуги можуть бути різного рівня. Одні замикаються в інтрамуральних гангліях і забезпечуються метасимпатичною іннервацією, інші - в пара- і превертебральних симпатичних вузлах, нарешті, треті мають спинальний і вищий рівень замикання.

При вісцеро-вісцеральному рефлексі внутрішній орган може відповідати двояко: або гальмуванням, або посиленням функцій.

До таких рефлексів належить класичний рефлекс Гольця: механічне роздратування брижі викликає уповільнення частоти сердечних скорочень. Іншим прикладом служить роздратування рецепторів травного тракту, що супроводиться ослабінням тонусу м'язів, що звужують зіницю. Роздратування каротидною або аортальною рефлексогенних зон спричиняє за собою зміну інтенсивності дихання, рівня кров'яного тиску, частоти сердечних скорочень.

Аксон-рефлекс

Різновидом вісцеро-вісцерального рефлексу є аксон-рефлекс. Це поняття охоплює рефлекторні процеси, що здійснюються по розгалуженнях аксона без участі тіла нервової клітини. Збудження виникає в одній гілці аксона, потім переходить на іншу і по ній прямує до виконавського органу, викликаючи відповідну реакцію. Є і інше пояснення виникненню аксон-рефлексу. Експериментально доведено, що при збудженні безпосередньо рецепторів з рецепторних мембран виділяються біологічно активні речовини типа АТФ і всіляких пептидів, що володіють вазодилататорною дією, які викликають відповідний ефект.

Поняття аксон-рефлексу використовується досить широко. Ним, наприклад, пояснюють механізм виникнення судинної реакції при роздратуванні шкірних больових рецепторів. Аксон-рефлекс удається відтворити навіть після видалення спинного мозку, а також дегенерації симпатичних волокон, що іннервують судинну стінку досліджуваної області.

Вісцеро-соматичний рефлекс

Вісцеро-соматичний рефлекс також виникає при роздратуванні внутрішніх органів і на додаток до вісцелярних викликає появу соматичних реакцій. Вони виражаються, наприклад, в зміні поточній активності, скороченні або розслабленні скелетних м'язів.

Прикладом такої реакції може служити гальмування загальної рухової активності організму при роздратуванні чутливих закінчень синокаротидної зони, а також скорочення м'язів черевної стінки або сіпання кінцівок при роздратуванні рецепторів травного тракту.

Вісцеро-сенсорний рефлекс

Вісцеросенсорний рефлекс здійснюється по тих же дорогах, що і висцеро-соматический, але для його виклику необхідна тривала і сильна дія. Реакція виникає не лише у внутрішніх органах, соматичній м'язовій системі, але на додаток до цього змінюється і соматична чутливість. Зона підвищеного сприйняття зазвичай обмежується ділянкою шкіри, иннервируемым сегментом, до якого поступають імпульси від дратованого вісцелярного органу.

Механізм цього явища заснований на тому, що вісцелярні і шкірні чутливі волокна конвергірують на одних і тих же нейронах спинно-таламічного дороги, в проміжних структурах відбувається втрата специфічності інформації, внаслідок чого ядерні структури центральної нервової системи і кора великого мозку пов'язують виникаюче збудження з роздратуванням певної області шкірної поверхні.

Вісцеро-дермальний рефлекс

Серед рефлексів вісцеро-сенсорного типу особливе значення надається вісцеро-дермальному рефлексу, при якому роздратування внутрішніх органів супроводиться зміною потовиділення, електричного опору (електропровідності) шкіри, зміною шкірній чутливості.

Унаслідок сегментарної організації автономної і соматичної іннервації на обмежених ділянках поверхні тіла, топографія яких різна залежно від того, який орган дратується, при захворюванні внутрішніх органів виникає підвищення тактильної і больової чутливості певних областей шкіри.

Соматовісцеральний рефлекс

Соматовісцеральний рефлекс виявляється тим, що при роздратуванні деяких областей поверхні тіла виникають судинні реакції і зміни функцій певних вісцелярних органів. Як приклад можна привести рефлекс Ашнера - уповільнення пульсу на 4-8 ударів в 1 хв. і зниження артеріального тиску при натисканні на очні яблука.

2. Механізм вдиху. Тиск плевральної порожнини, його зміни при вдиханні

Для того щоб газообмін здійснювався нормально, повітря в легенях має постійно відновлюватися. Це відбувається завдяки дихальним рухам - вдиху і видиху, що постійно і ритмічно змінюють один одного. Під час вдиху і видиху об'єм легенів то збільшується, то зменшується. Легені не мають власних м'язів, тому дихальні рухи відбуваються за допомогою міжреберних м'язів і діафрагми. Оскільки тиск у плевральній порожнині менший, ніж тиск у легенях, легені повторюють форму грудної порожнини, що змінюється внаслідок рухів діафрагми.

У спокійному стані людина робить 16-20 дихальних рухів за хвилину. В альвеоли атмосферне повітря надходить завдяки вдиху, а виходить з них із зміненим складом за допомогою видиху.

Під час глибокого вдиху водночас скорочуються міжреберні м'язи, діафрагма, а також деякі м'язи грудної клітки і плечового поясу, що піднімають ребра вище, ніж за спокійного вдиху. Під час глибокого видиху розслаблюються зовнішні міжреберні м'язи і діафрагма, скорочуються міжреберні м'язи, крім того, скорочуються м'язи черевної стінки. Завдяки цьому діафрагма ще більше випинається в бік грудної порожнини, об'єм якої зменшується.

Залежно від переважаючої участі в дихальних рухах міжреберних м'язів або діафрагми розрізняють відповідно грудний і черевний типи дихання.

Процес дихання відбувається мимовільно. Це забезпечується завдяки нервовій і гуморальній регуляції дихання. За нервову регуляцію дихальних рухів відповідальний дихальний центр, розміщений у довгастому мозкові.

Гуморальна регуляція дихальних рухів тісно поєднана з нервовою. Вона спричинюється впливом певних хімічних речовин крові. Оскільки нервові клітини дихального центру чутливі до вуглекислого газу, який є в крові, вони й регулюють частоту та глибину дихальних рухів, що сприяє вирівнюванню його концентрації. На уроках фізкультури ви виконували певні фізичні вправи і спостерігали, що частота й глибина дихання збільшуються. Це відбувається тому, що під час фізичних навантажень посилюється робота скелетних м'язів, а це прискорює процеси окиснення в їхніх клітинах, а відповідно й збільшення вуглекислого газу в крові. Кров з надлишком вуглекислого газу надходить до дихального центру і спричинює його збудження, яке передається до дихальних м'язів. Людина починає дихати глибше, і це зумовлює виведення надлишку вуглекислого газу.

Одним з параметрів дихання є його глибина, що визначається об'ємом вдихуваного і видихуваного повітря. У спокійному стані до легенів під час вдиху надходить близько 0,5 л повітря і стільки ж виходить назовні під час видиху - це дихальний об'єм повітря. Після спокійного вдиху за максимального зусилля можна вдихнути ще близько 1,5 л повітря - це додатковий об'єм повітря, а при найглибшому видиху можна видихнути ще 1,5 л - це резервний об'єм повітря. Якщо скласти ці показники, то отримаємо життєву ємність легенів (ЖЄЛ). Отже, ЖЄЛ становить дихальний об'єм (0,5 л) + додатковий об'єм (1,5 л) + резервний об'єм (1,5 л) = 3,5 л. ЖЄЛ залежить від статі, фізичної тренованості. Її показники коливаються від 3,5 л до 4,8 л у чоловіків і від 3,0 л до 3,5 л у жінок. У фізично тренованих осіб життєва ємність легенів може досягати 6,0-7,0 л. Однак і після найглибшого видиху в легенях залишається ще 1000-1200 см3 повітря. Це залишковий об'єм повітря.

3. Травний канал, його функції, секреції, моторика, всмоктування

Система травлення забезпечує фізичну та хімічну обробку їжі та всмоктування отриманих продуктів у внутрішньому середовищі. Процес травлення відбувається послідовно в таких відділах: ротова порожнина, шлунок та кишківник.

Після потрапляння їжі в організм, вона підлягає:

1. Механічній обробці, перемішуванню та подрібненню (за рахунок жування);

2. Хімічній обробці, яка полягає в тому, що під дією ферментів, що виробляються залозами, білки розчеплюються до пептидів, а пептиди до амінокислот, жири розчеплюються до жирних кислот та гліцерину, вуглеводи до моноцукридів.

3. Фізико-хімічній обробці - білки під дією шлункової HCl змінюють свою структуру, що сприяє їх травленню.

4. Всмоктуванню епітелієм травного канала - транспорт продуктів розкладу їжу з травного канала в кров та лімфу.

5. Виведення неперетравлених решток з організму.

Травлення в ротовій порожнині.

Ротова порожнина - початковий відділ травної системи, виконує такі функції:

1. Механічна обробка їжі - подрібнення, перемішування.

2. Зволоження їжі слиною.

3. Хімічна обробка їжі відбувається за участю ферментів слини.

4. Знезараження - знищення мікроорганізмів лізоцимом слини.

5. Аналіз смакових якостей речовин смаковим аналізатором, на підставі аналізу формуються емоції відповідно до складу їжі (солодощі задоволення, лайно огида) й приймається рішення щодо продовження чи припинення її споживання;

6. Рефлекторне надходження інформації від рецепторів, які розміщуються в даній ділянці до інших органів системи травлення, що буде змінювати їх секреторну та моторну активність - це підготовка органів до перетравлення їжі з вже встановленим складом (багата на білок чи жири), що забезпечує більш ефективне травленя.

7. Всмоктування деяких низькомолекулярних речовин - це використовується для введення деякий лікарських препаратів - валідол.

8. Формування харчової грудки - порція їжі, що готова до ковтання.

Складно-рефлекторна (“цефалічна”) фаза регуляції шлункової секреції.

За головними механізмами регуляції шлункову секрецію поділяють на декілька фаз:

І фаза - складно рефлекторна. Секреція в цій фазі пов'язана з реалізацією умовних рефлексів (на вигляд, запах їжі, думка про якусь смакоту). Другий механізм - безумовні рефлекси, що виникають при подразненні їжею рецепторів ротової порожнини блукаючий нерв вплив на головні та G-клітини.

Особливості секреції в першій фазі (вивчають ці особливості при постановці досліду “уявного годування”):

1. Короткий латентний період (5-8 хвилин). Після початку досліду перша крапля соку з свища з'явиться через 5-8 хвилин. Цей період короткий тому, що секреція викликана нервовими механізмами регуляції.

2. Кількість соку невелика - 20% від всього об'єму, який виділяється під час їди.

3. Склад соку - в соці багато ферментів тому, що блукаючий нерв передає інформацію до головних клітин шлунка. Багато ферментів швидке переварювання білків їжі.

4. Тривалість секреції невелика - 1-1,5 години тому, що нервові механізми регуляції.

Нейро-гуморальна (“шлункова і кишкова”) фаза регуляції шлункової секреції. Ентеральні стимулятори і інґібітори шлункової секреції.

ІІ фаза - нейрогуморальна. В цій фазі секреція пов'язана з реалізацією нервових та гуморальних механізмів регуляції. Нервові - це рефлекси. Гуморальні - шлунково-кишкові гормони гастроінтестинальні гормони).

Реалізується цей механізм таким чином: при розтягненні шлунку подразнюються чутливі волокна блукаючого нерва, ця інформація надходить в довгастий мозок, і парасимпатичними волокнами блукаючого нерва назад до шлунку, стимулюючи секрецію - ваго-вагальний рефлекс; в нервовій регуляції також беруть участь інтрамуральні нервові сплетення.

Хімічна стимуляція секреції здійснюється посередництвом гастрину, що виділяється G-клітинами. Гастрин з током крові надходить до парієтальних клітин - стимулює виділення соку з високою концентрацією соляної кислоти. Основні стимулятори секреції гастрину - продукти переварювання білків - пептиди, олігопептиди, амінокислоти - особливо триптофан і фенілаланін, а також кальцій, магній, алклголь та кофеїн.

При надходженні хімусу до дванадцятипалої кишки, здійснюється дуоденогастральний рефлекс - продукти гідролізу поживних речовин, соляна кислота, а також розтягнення дванадцятипалої кишки хімусом викликають підвищення секреції тканинних гормонів - секретину S-клітинами, котрий гальмує шлункову секрецію, і холецистокініну-панкреозиміну І-клітинами, що має подібну дію.

Стимулятори шлункової секреції:

- ацетилхолін;

- гастрин;

- гістамін;

- бомбезин;

- інсулін;

Блокатори шлункової секреції:

- вагогастрон виділяється вагусними закінченнями;

- секретин;

- глюкагон - -клітини pancreas;

- вазоактивний інтестинальний пептид - ВІП - метасимпатична нервова система;

- гастроінгібуючий пептид - ГІП - D-клітини кишково-шлункового тракту;

- нейротензин - N-клітини тонкого кишківника;

- соматостатин - -клітини pancreas;

- вазопрасин, окситицин;

- простагландини;

- катехоламіни.

Фази регуляції секреторної функції підшлункової залози.

В регуляції секреції підшлункової залози виділяють 2 фази:

Перша фаза - складнорефлекторна (цефалічна).

Секреція підшлункового соку під час цієї фази пов'язана з реалізацією складнорефлекторних механізмів регуляції, тобто умовних рефлексів (вигляд, запах їжі) і з реалізацією безумовних рефлексів (подразнення їжею рецепторів ротової порожнини).

Для цієї фази характерні такі показники:

1.Короткий латентний період (1-2хв.);

2.Об'єм соку невеликий (20% від загального об'єму соку, який виділяється при їді);

3.Сік містить багато ферментів і має високу перетравлюючу силу;

4.Невелика тривалість секреції (1-2год.);

5. Переважають нервові механізми регуляції.

Друга фаза - нейрогуморальна (кишкова).

Ця фаза називається нейрогуморальною, тому що вона зв'язана з реалізацією вагальних безумовних рефлексів у відповідь на подразнення їжею чи хімусом механо- та хеморецепторів слизової оболонки шлунка та тонкого кишківника.

Метасимпатичні рефлекси під час цієї фази мають менше значення, ніж в регуляції шлункової секреції.

Схема нервової регуляції під час 2-ї фази:

Для реалізації 2-ї фази підшлункової секреції великого значення набувають гуморальні механізми регуляції (за допомогою шлунково-кишкових гормонів).

На початкових етапах травлення виділяються гормони, які стимулюють підшлункову секрецію, а на пізніх етапах навпаки - які її гальмують.

Гормони, що стимулюють підшлункову секрецію:

1. Секретин. Виділяється S-клітинами стінки дванадцятипалої кишки під впливом соляної кислоти, яка надійшла з шлунку разом з хімусом. Він викликає виділення великої кількості підшлункового соку, багатого бікарбонатами, але бідного на ферменти, так як основна його дія спрямована на протокові клітини, що виділяють бікарбонати і він майже не діє на клітини ацинусів, що секретують ферменти.

2. Холецистокінін-панкреозимін (ХЦК-ПЗ). Виділяється І-клітинами стінки дванадцятипалої кишки під впливом продуктів початкового гідролізу харчового білка та жиру, деякі амінокислоти, а також соляна кислота та вуглеводи. Він діє на ацинозні клітини, а тому стимулює виділення невеликої кількості підшлункового соку багатого на ферменти. Виділяючись одночасно ХЦК-ПЗ та секретин посилюють дію один одного. ХЦК-ПЗ також стимулює скорочення жовчного міхура та вихід жовчі в дванадцятипалу кишку.

3. Гастрин. Виділяється G-клітинами шлунка та проксимального відділу тонкої кишки. Окрім посилення секреції підшлункової залози, гастрин також посилює перистальтику тонкого кишківника та жовчного міхура.

4. Бомбезин. Виділяється Р-клітинами шлунка та проксимальних відділів тонкого кишківника. Стимулює секрецію ферментів підшлунковою залозою через стимуляцію вивільнення ХЦК-ПЗ.

5. Субстанція Р.

6. Серотонін.

7. Інсулін.

Гормони, що гальмують підшлункову секрецію:

1. Соматостатин. Виділяється D-клітинами дванадцятипалої кишки та паренхіми підшлункової залози за умови підвищення вмісту поживних речовин в крові. Спричиняє зниження виділення підшлункового соку через гальмування секреції шлунково-кишкових гормонів.

2. Нейротензин. Виділяється N-клітинами дистальних відділів тонкої кишки. Гальмує виділення соляної кислоти шлунком зменшення, або повне припинення секреції секретину та ХЦК-ПЗ відсутність стимулюючих гуморальних впливів на секреторні клітини підшлункової залози пониження її секреторної діяльності. Посилює виділення глюкагону.

3. Глюкагон.

4. Енкефаліни.

5. Шлунковий інгібуючий пептид (ШІП).

6. Кальцитонін.

Характеристика секреції в 2-їй фазі:

1. латентний період довший, ніж в першій фазі;

2. об'єм соку = 80% від загального об'єму соку, що виділяється під час їжі;

3. до складу соку входить багато ферментів, води та бікарбонатів;

довготривалість секреції (декілька годин).

4. Таламус, колектор аферентних шляхів

Таламус - чутливе ядро підкірки. Його називають "колектором чутливості", оскільки до нього сходяться аферентні (чутливі) шляхи від всіх рецепторів, виключаючи нюхові. Тут знаходиться третій нейрон аферентних шляхів, відростки якого закінчуються в чутливих зонах кори.

Головною функцією таламуса є інтеграція (об'єднання) всіх видів чутливості. Для аналізу зовнішнього середовища недостатньо сигналів від окремих рецепторів. Тут відбувається зіставлення інформації, що отримується по різних каналах зв'язку, і оцінка її біологічного значення. У зоровому горбі налічується 40 пар ядер, які підрозділяються на специфічних (на нейронах цих ядер закінчуються висхідні аферентні шляхи), неспецифічних (ядра ретикулярної формації) і асоціативних. Через асоціативні ядра таламус пов'язаний зі всіма руховими ядрами підкірки - смугастим тілом, блідою кулею, гіпоталамусом і з ядрами середнього і довгастого мозку.

Вивчення функцій зорового горба проводиться шляхом роздратування і руйнування.

У людини зоровий горб грає істотну роль в емоційній поведінці, що характеризується своєрідною мімікою, жестами і зрушеннями функцій внутрішніх органів. При емоційних реакціях підвищується тиск, частішають пульс, дихання, розширюються зіниці. Мімічна реакція людини є природженою.

У клініці симптомами поразки зорових горбів є сильний головний біль, розлади сну, порушення чутливості як у бік підвищення, так і пониження, порушення рухів, їх точності, відповідності, виникнення насильницьких мимовільних рухів.

5. Фізіологічні основи методів дослідження аналізаторів

Аналізатори -- це складні нервові структури, які сприймають і проводять тонкий аналіз всіх подразнень, що надходять із зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Кожний аналізатор складається з трьох тісно пов'язаних між собою частин: периферичної, середньої і центральної.

Периферичною ланкою аналізаторів є рецептори, що перетворюють енергію подразника на процес нервового збудження або, як кажуть, трансформують силу подразника в нервовий імпульс. До рецепторної частини аналізаторів відносяться органи чуття: органи зору, слуху, смаку, нюху і т.д. В складі цих органів є рецепторні клітини, що сприймають відповідні подразнення.

Доцентрові нейрони, з'єднані між собою послідовно, що є шляхом, який веде від рецептора до кори великого мозку, становлять середню, або провідникову, частину аналізатора.

Ділянки кори великого мозку, які сприймають інформацію від відповідних рецепторних утворень, становлять центральну, або кіркову, частину (ядро) аналізатора. Ядра аналізаторів не мають чітко окреслених меж. В кожному із них розрізняють центральну частину -- це головне місце скупчення клітин ядра аналізатора і периферичну частину, де розташовані такі самі клітини, але розпорошені серед інших клітин. Роль ядра полягає в усвідомленні сприйнятого почуття.

Ділянки кори, де розташовані кіркові ядра аналізаторів, називають сенсорними зонами кори великого мозку.

Всі частини аналізаторів діють як єдине ціле. Порушення діяльності однієї із частин веде до порушення функцій всього аналізатора.

Розрізняють зоровий, слуховий, смаковий, шкірний та інші аналізатори. Центральні частини найбільш важливих аналізаторів містяться в таких ділянках кори:

1. Кірковий центр шкірного аналізатора, або аналізатора всіх видів загальної чутливості (тактильної, больової, температурної, м'язово-суглобової чутливості), знаходиться в задній центральній закрутці тім'яної частки.

2. Кірковий центр зорового аналізатора розташований у потиличній частці (на медіальній поверхні) навколо шпорної щілини.

3. Кірковий центр слухового аналізатора міститься у верхній висковій закрутці вискової частки.

4. Кірковий центр смакового аналізатора розміщений у нижній частині задньої центральної закрутки тім'яної частки.

5. Кірковий центр нюхового аналізатора локалізується в ділянці закрутки морського коника і його гачка.

6. Кірковий центр рухового аналізатора міститься у передній центральній закрутці лобної частки. В цій ділянці знаходяться нервові клітини, з діяльністю яких пов'язані всі рухи організму, а також формування свідомих рухових реакцій.

Кіркові центри усіх аналізаторів правої половини тіла розміщені в лівій півкулі, а лівої половини -- в правій.

Можна сказати, що вся кора великого мозку -- це складна система ядер аналізаторів, в яких відбувається безперервний аналіз і синтез подразнень, що постійно надходять до кори, внаслідок чого організм відповідає на них певними реакціями. Отже, ядра аналізаторів -- це центри, що регулюють виконання певних функцій.

Вищенаведені ядра аналізаторів властиві й вищим тваринам. Але людина має ще й інші ядра, яких немає у тварин. Це ядра аналізаторів мови. Анатомічні особливості їх полягають у тому, що вони закладаються в обох півкулях, але розвиваються лише в одній (у правші -- у лівій, у лівші -- у правій) і не мають безпосереднього зв'язку з рецепторами. Так у кіркові кінці аналізаторів мови імпульси надходять лише з кіркових кінців зорового і слухового аналізаторів.

Серед кіркових центрів аналізаторів мови розрізняють: ядро рухового аналізатора мови, ядро слухового аналізатора мови і ядро зорового аналізатора мови. Вони знаходяться в лобній, висковій і тім'яній частках півкуль.

Кора великих півкуль головного мозку, як найважливіший відділ центральної нервової системи, є матеріальним субстратом вищої нервової діяльності. Вона регулює через розміщені нижче відділи центральної нервової системи всі життєві процеси організму, а також зумовлює зв'язок організму із зовнішнім середовищем.

Прогресивний розвиток кори спричинив у людини появу нової вищої форми нервової діяльності -- абстрактне мислення, а разом з ним і виникнення мови. В останній час виявлена якісна особливість мозку людини -- функціональна асиметрія. З'ясувалось, що ліва і права півкулі нерівнозначні за своїм функціональним значенням. Права відповідає за образне мислення, ліва -- за абстрактне.