Національна семантика, стилістика та розвиток архітектурних типів православних храмів Лівобережної України

Розвиток українського національного архітектурного стилю у культовій архітектурі XVII-ХІХ ст. Взаємопроникнення та неподільність дерев’яної та мурованої архітектури. Загальні типологічні риси храмів України. Мурована культова архітектура Запоріжжя.

Рубрика Строительство и архитектура
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 28.10.2014
Размер файла 46,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми даного дослідження обумовлюється задачами релігієзнавства в області вивчення різноманітних видів взаємозв'язку релігії та мистецтва в аспектах діахронії та синхронії, а також пояснення естетичної складової релігійної культури у різних проявах, включаючи архітектуру.

Для сучасного українського релігієзнавства та мистецтвознавства характерні вільний вибір та пошук, широкий простір наукових досліджень. На відміну від європейських умов, де ці науки розвивалися безперервно, без утисків і гонінь, створювали багатий емпіричний матеріал, в Україні дані галузі гуманітарних знань мають зміцнювати свої позиції та збирати по крихтах матеріал для наукових досліджень. Для вивчення української культової архітектури як культурного феномену слід вивчити всі галузі, що становлять цілісну історію національної релігійної культури.

Слід зазначити, одне з провідних місць у цій царині відводиться необхідності дослідження національної семантики, стилістики та розвитку архітектурних типів православних храмів Лівобережної України. Це має ще більшу важливість, враховуючи, що нині існує значна кількість проблем у пам'яткоохоронній галузі України, що з року в рік призводить до втрати нових пам'яток, що у свою чергу наносить значний удар по культурі та духовності України та звужує поле для наукових досліджень пам'яток історії, культури та архітектури України;

Наукова новизна одержаних результатів випливає із ідеологічної заангажованості радянської науки, що свідомо накладала заборону на ретельні дослідження семантики, стилістики та архітектурних особливостей пам'яток культової архітектури, свідомому зведенні більшості робіт до описового характеру. Дана тема почала досліджуватися лише із 1990-х рр., через що бракує фундаментальних праць цієї спрямованості. Не менш важливим аспектом дослідження є те, що у роботі проведено аналіз архітектурних, типологічних та семантичних особливостей православних храмів Лівобережної України у нерозривному зв'язку дерев'яної та кам'яної культової архітектури регіону, що дозволяє комплексно типологізувати храми даного періоду. Крім цього, до уваги взяті маловідомі та малодосліджені пам'ятки культової архітектури.

Джерельна база: представлена історичними, мистецтвознавчими та релігієзнавчими науковими та науково - популярними творами, частково - власними фото та описами досліджуваних споруд. Перші дослідження пам'яток історії, архітектури та духовності, їхньої семантики та типології у епізодичному вигляді розпочалися іще у 1840-ві роки (сам Т.Г. Шевченко замальовував найцікавіші споруди доби Гетьманщини). Початок ХХ-го ст. дав українському пам'яткознавству цілу плеяду нових імен - Микола Білящівський, Юхим Сіцинський, Григорій Павлуцький, Ігор Грабар, Вадим і Данило Щербаківські, Микола Шумицький, Микола Макаренко, Кость Широцький. Першими науковими збірками цього періоду є: «Історія російського мистецтва» І. Грабаря (1912 - 1914 рік); «Дерев'яні та кам'яні храми» Г. Павлуцького (1905-го - 1907-го років). Ці роботи ще не мають системного підходу до вивчення даної проблематики.

Із встановленням радянської влади процес досліджень у цій сфері пожвавився: певний час (до поч. 1930-х років) продовжували свою справу уже знані мистецтвознавці (М. Макаренко, Ф. Ернст), стали відомі нові та гучні імена, такі, як С. А. Таранушенко (найвидатніший український мистецтвознавець (період досліджень - 1917 - 1932 роки)), П. Жолтовський тощо. Майже всі вони потрапили у жорна репресій [2,3,4,7,8]. Післявоєнний період дав знекровленій на той період пам'яткознавчій науці нові імена: Г. Логвин, П. Юрченко, М. Цапенко, М. Макушенко, Д. Малаков тощо [2, 14]. Даний період має багато суперечностей: з одного боку, маємо справу із збільшенням кількості досліджень та розвідок, з іншого - більшість із них зводяться до описового характеру. Серед сучасних дослідників найвидатнішими є такі науковці: В. Слободян, Я. Тарас, Л. Прибєта, О. Крушинська, В. Громик, А. Бурлака, А. Парамонов, що вивчають збережені донині культові пам'ятки та намагаються популяризувати їх в українському суспільстві. Нині проводяться перші спроби комплексного вивчення пам'яток, проведено перші спроби їхньої типологізації.

Мета роботи - дослідити стильові, семантичні та архітектурні особливості православних храмів Лівобережної України, що належать до виокремленого у роботі «українського національного архітектурного стилю» сер. XVII-го - поч. ХІХ-го ст. шляхом вивчення їх типологічних особливостей семантичного, стилістичного та архітектурного характеру.

Досягнення поставленої мети зумовило вирішення таких задач:

1) співставити існуючі нині культові пам'ятки із конкретним типом стильового напрямку певного етапу розвитку українського національного архітектурного стилю у культовій архітектурі сер. XVII-го - поч. ХІХ-го ст.;

2) з'ясувати походження архітектурних та стильових особливостей українського національного архітектурного стилю цього періоду;

3) довести взаємопроникнення та неподільності української дерев'яної та мурованої архітектури;

4) визначити основні архітектурні школи досліджуваного періоду; дослідити їх характерні особливості на основі збережених культових пам'яток;

5) визначити пам'ятки, на основі яких здійснюються семантичні, архітектурні та типологічні дослідження; сприяти їх подальшому дослідженню та популяризації в українському суспільстві та за кордоном.

Об'єкт дослідження: православні храми Лівобережної України XVII-го - поч. ХІХ-го ст.

Предмет дослідження: історична, семантична та архітектурна типологізація культових пам'яток дерев'яного зодчества та українського Відродження і бароко на території Лівобережної України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період XVII-го - поч. ХІХ-го ст.

Методи дослідження: робота базується на історико-релігієзнавчому підході щодо вивчення теми. В даному дослідженні використовуються методи семантичного, теологічного аналізу, що дає змогу вивчити вищезгадану проблематику храмів та запропонувати їх типологізацію, визначити певні стильові особливості культових пам'яток. У роботі також використовувалися: порівняльно-історичний, структурно-функціональний, аналіз із синтез, аналогій та узагальнень, порівняльний метод наукового дослідження.

Практичне значення одержаних результатів: основні положення і висновки роботи можна використовувати у галузі релігієзнавства та мистецтвознавства для осмислення особливостей розвитку української культової архітектури як культурного феномену. Отримані результати можна застосувати у галузі історії України, історії архітектури, мистецтвознавства, релігієзнавства, культурології. Матеріали даного дослідження можуть застосовуватися для підготовки навчальних дисциплін «Релігієзнавство», «Історія архітектури», «Культурологія», «Історія української культури», спрямованих на професійну підготовку істориків, культурологів, мистецтвознавців, релігієзнавців. Дані дослідження культових пам'яток робить можливим паломницько-туристичних маршрутів під назвою «Духовні пам'ятки Лівобережжя та Слобожанщини» для українських та іноземних туристів.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ СЕМАНТИЧНІ, СТИЛІСТИЧНІ ТА АРХІТЕКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОСЛАВНИХ ХРАМІВ

Що стосується семантики, тобто символіки православних храмів, то для більшості вона є спільною: храм сам по собі є, як наголошують усі, хто має причетність до культових споруд, домівкою Божою. Православний храм складається із кількох «областей» різного призначення: земної області буття (притвору); ступені сходження від земного до Небесного (бабинця); небесної області земного буття (передбанника та бані), що у внутрішньому просторі виконує роль «видимого неба»; Царства Небесного («Небо небесі»), яким є вівтар. Підлога у храмі також має надзвичайне семантичне значення: більша її частина символізує землю, а підняття біля вівтаря («амвон») - Стрітення «Неба» та «Землі». Іконостас виконує функції своєрідної «стіни», між світом земних та небесним. Що стосується особливостей перебування парафіян у храмі, то переважна його частина доступна для перебування у неї звичайної людини: це так звані бабинець або притвор, де стоять прості віруючі, нава або центральна частина храму, де правиться служби, відбувається таїнство євхаристії та вівтар, особлива частина храму, куди мають право входити лише священнослужителі, та у виключних випадках - віруючі чоловічої статі; жінкам у вівтар входити заборонено взагалі. Від інших частин храму вівтар відгороджує іконостас, що є у своєму роді межею між світом мирян та світом небесним, місцем, де перебуває Божий дух. Отже, із семантики храму випливає те, що він має бути тридільним. Такий тип є найрозповсюдженішим у православ'ї. Слід зауважити, що цей тип є чи не найпоширенішим у храмовій архітектури України, передовсім, найрозповсюдженішим він є саме на Лівобережній Україні [5 - 29; 9 - ст. 5; 2; 6].

Будь - який православний храм орієнтований вівтарем на схід. У цьому, можливо, відчувається вплив дохристиянських часів, коли люди вклонялися сонцю. Пізніше з'явився новий тип храму - хрещатий, що пов'язаний із візантійським періодом, хрещато - баневий, що засновується на грецькому хресті із рівними частинами. Іще пізніше з'являється необхідність у наявності дзвіниці задля того, аби гучно прославляти ім'я Бога. Українським традиціям суголосне влаштування дзвіниці окремо, західніше храму (пізніше, під впливом російських архітектурних традицій, її починають будувати впритул до бабинця, із заходу храму). Також досить важливими частинами православного храму є приміщення, розташовані на північ та на південь від вівтаря - дияківник і паламарня. Українські храми були одно- ( на честь Бога - отця ), три- (на честь св. Трійці), пізніше, комбінуючи ці семантичні поєднання виникають більш складні п'яти- та дев'ятиверхі храми. Велике значення надавалося віконним прорізам - вони були невеликими, аби показати темряву людського буття та віддаленість людини від святого. Їх влаштовували у верхній частині храму, ближче до Бога, подалі від людей. В українській архітектурі, на відміну від російської, активно використовувалися вікна круглої форми - прадавній символ сонця. На Лівобережній Україні активно використовувалися і хрещаті вікна, що символізували хрест, на якому було розіп'ято Ісуса Христа. Велике значення надавалося вхідним отвором: вони мали бути невеликих розмірів, символізуючи «тісні врата раю» [3 - ст. 5 - 29; 1; 2].

Велике семантичне значення мало те, що внутрішній простір українських дерев'яних та кам'яних храмів був розкритий повністю, до зеніту бань, на відміну від аналогічних будівель у Росії. Із посиленням російського впливу на території України наприкінці XVIII-го - на початку ХІХ-го ст. українська сакральна семантика активно починає замінюватися російською - спершу - класицистичною, згодом - еклектичною та псевдоросійською. Саме на вивчення пам'яток української архітектури на Лівобережній Україні, що зберегли національні семантичні та архітектурні особливості, і зорієнтована ця робота [3 - ст. 5 - 29; 9 - ст. 5; 1; 2; 6].

Що стосується архітектурних типів храмів, досліджуваних у роботі, то увагу сконцентровано передовсім на тих, котрі найбільше відповідають архітектурно - мистецьким уподобанням українського народу. Це стосується культових споруд доби найбільшого розквіту української архітектури - дерев'яних та кам'яних храмів XVII - XVIIІ-го століть. Архітектура цих культових споруд бере свій початок ще від архітектури доби Київської Русі, що увібрала у себе, окрім візантійських, ще й народні, дохристиянські будівельні традиції, однак, говорити про національні риси у архітектурі Київської Русі, у більшості випадків, не зовсім коректно. Традиції храмобудування, котрі відповідають і значною мірою стали основою для храмів українського Відродження та бароко, почали будувати ще у ХІІІ-му ст. на землях Галицько - Волинського князівства (церква св. Пантелеймона в Галичі та деякі інші). Однак, до XVII-го ст., через польське національно - релігійне гноблення українське храмобудування розвиватися не могло. Лише поодинокі пам'ятки 1630-х років репрезентують сприйняття народних храмобудівних традицій та їх змішування із традиціями Київської Русі та Ренесансу. Це дає змогу називати стиль храмобудування домазепинської доби «українським Відродженням» замість некоректного щодо того періоду терміну «українське бароко», що, скоріше, може бути вжитий щодо заключного етапу розвитку кам'яної культової архітектури у XVIIІ-му столітті. Внести ясність у ці терміни намагалося багато дослідників. Взагалі, поняття «українське Відродження» та «українське бароко» - дуже дискусійні: дехто вважає, що усе, що збудовано в Україні у XVI - ХVIIІ-му століттях - це українське бароко (напр. Г. Н. Логвин, раніше - Г. Павлуцький, В. Щербаківський ), інші диференціюють розвиток українського архітектурного стилю двома етапами, зводячи його географію до Лівобережжя, Наддніпрянщини та Слобожанщини (В. Вечерський, раніше - В. Шумницький, С. Таранушенко). Автор цієї роботи схиляється до другої позиції, адже вона краще відображає особливості стилю, який можна назвати «українським національним стилем» [3 - ст. 5 - 29; 9 - ст. 5; 13 - ст. 2 - 11, 1; 2; 6].

РОЗДІЛ 2. АРХІТЕКТУРНІ, СТИЛІСТИЧНІ ТА СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПАМ'ЯТОК ДЕРЕВ'ЯНОГО ЗОДЧЕСТВА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

2.1 Загальні типологічні риси храмів України

Розвиток та становлення дерев'яного народного культового зодчества Лівобережної України сягає ще часів Київської Русі (під час археологічних розкопок у Чернігові, Любечі та Новгороді - Сіверському були знайдені залишки дерев'яних храмів ХІ - ХІІ ст.). Після періоду Київської Русі у місцевому храмовому будівництві спостерігається криза, пов'язана із пануванням чужорідної еліти (монголо-татарською навалою, литовським, а згодом - польським пануванням на цих землях, постійними війнами із Московською державою за них). Після національно - визвольної війни під проводом Б. Хмельницького ( 1648-го - 1657-го років ) настає нова доба у царині розвитку храмобудування на території Гетьманщини, адже було знищено релігійне гноблення з боку Річ - Посполитої, котре значною мірою заважало релігійному життю на українських землях. Окрім того, церковні громади отримували значну допомогу від козацької старшини в будівництві як великих, міських соборів (див. Розділ 3), так і невеликих, парафіяльних храмів. Позбавившись на тривалий час від зовнішнього тиску, українське храмобудування набуло свого найбільшого розквіту саме у період існування автономної козацької держави Гетьманщини ( 1648 - 1764 (1781) рр. ).

Що стосується дерев'яного зодчества, то доба його розквіту припадає на 1750-ті рр. - 1802 рік (рік ухвали сумнозвісної синодальної заборони на будівництво храмів у народних стилях та накази будувати храми виключно за «испробоваными образцами», що мали бути ухвалені Святійшим Синодом у Петербурзі). Щоправда, окремі храми, суголосні народним традиціям, будували аж до початку 1830-х років, коли остаточно припинили діяльність артілі народних майстрів безпосередньо у сільській місцевості. Після цього спостерігається цілковита уніфікація храмобудування, при якій було втрачено зв'язок із семантичними, стильовими, архітектурно - пропорційними особливостями українського народного храмобудування, котру починаючи із ХІХ-го ст. переповняли чужорідні українському зодчеству, спершу класицистичні, що мали своє підґрунтя у античній архітектурі, далекій не тільки від українських, а й від християнських традицій (оскільки давньогрецька та давньоримська архітектура в своїй основі - архітектура язичницька), а згодом - псевдоросійські, еклектичні архітектурні форми, що являли собою недолуге, спрощене та вульгаризоване копіювання архітектури Московської держави доби пізнього середньовіччя та дерев'яного зодчества, притаманного території так званого «Русского Севера».

Що стосується загальних рис, характерних для пам'яток дерев'яного зодчества Лівобережної України, то головна їхня ознака, що відрізняє їх від храмів як сусідніх народів (передовсім - росіян) - повна тотожність зовнішніх форм формам інтер'єрів: висотне розкриття внутрішнього простору українського храму, що семантично вказує на наближеність віруючих до Бога та бажання піднестися на Небеса, наявність в інтер'єрі арок - вирізів, що переводять відвідувача храму із однієї його частини до іншої; незначні розміри вікон у храмі, що мали підтримувати його внутрішній простір у напівтемряві, що семантично вказує на грішність земного буття; пріоритетність інтер'єру над екстер'єром, що семантично пояснюється пріоритетністю життя духовного над життям мирським. Що стосується особливостей, притаманних виключно храмам Лівобережної України, то це - ще більший акцент на висотне розкриття будівлі, що семантичне пояснюється акцентом на підняття до Бога церковної споруди, а в архітектурному плані підсилюється невеликим, приблизно на 5 градусів, ухилом стін усередину та тим, що храми здебільшого оббивали вертикальною шалівкою, що іще більше візуально підсилювала ефект вертикального спрямування культової споруди, що надавав їй «легкість».

Доволі цікавим, як семантично, так і архітектурно, є всефасадність (відсутність домінуючого фасаду) храму, що вказує на те, що майстри прагнули не обмежувати красу храму лише одним фасадом, що створює можливість казати про гуманістичні, тобто ренесансові риси дерев'яного зодчества Лівобережної України. Семантично це дозволяє говорити про бажання майстрів показати однаковість Божої любові та милості для усіх, хто із будь - якого боку підійде до його дому, що є гуманістичною тенденцією. Вкрай важливим є питання архітектурно - типологічної та регіональної класифікації пам'яток дерев'яного зодчества Лівобережної України.

Типологічно дані споруди поділяються на два основні типи: а) тридільні одно- та триверхі храми. Цей тип семантично ґрунтується на традиції шанування Святої Трійці. Це - найдавніший тип храму на території Лівобережної України, що з архітектурної точки зору є модифікацією поширеного іще з часів Київської Русі і аж до ранньомодерної доби типу баштового храму із значним, три- або чотирикратним переважанням за розмірами центрального зрубу (найдавнішими такими пам'ятками були нині втрачені церкви 1630-х років із Морівська на Чернігівщині та Іваниці (1654-го року) там само). Нині цей тип є найпоширенішим з - поміж пам'яток, що репрезентують несинодальне (народне) (до указу 1802-го року) храмове будівництво на українських етнічних землях Слобожанщини, Полтавщини, Лівобережної Наддніпрянщини;

б) хрещаті храми із непарною кількістю верхів (одно-, три-, п'яти-, рідше - семи- (напр. втрачена Вознесенська церква (1757-го р.) у смт Березна на Чернігівщині) та дев'ятиверхі культові споруди (єдиний храм цього типу - Троїцький собор (1773-го - 1778-го років) у м. Новомосковську на Дніпропетровщині (етнографічне Запоріжжя)). Семантично такі храми походять від хреста, на якому було розіп'ято Ісуса Христа. За спостереженнями дослідників С. Таранушенка, М. Цапенка, В. Вечерського та ін., найбільше храмів цього типу за доби розквіту української народної архітектури (1650-ті - 1800-ті роки) на Лівоберепжній Україні було зведено на території етнографічних Чернігово - Сіверщини та суміжної із нею Стародубщини (нині - територія Брянської області Російської федерації), а також на землях Запоріжжя та Західної Донщини [1 - ст. 13 - 18; 2 - ст. 24 - 128].

На території Лівобережної України (включно із Слобожанщиною) на даний момент виділяють такі регіональні школи народного зодчества: а) Чернігово - Сіверську, що охоплює північ Лівобережної України - майже усю Чернігівську, північ Сумської областей та суміжні землі Брянської області РФ, відзначається найбільшої з-поміж інших шкіл кількістю вцілілих пам'яток (на території України їх близько 48); б) Полтавську або Лівобережно - Наддніпрянську, що охоплює Центральну частину Лівобережної України - усю Полтавську, крайній Південь Чернігівської областей, Південний Захід Сумської області, Лівобережні частини Київської та Черкаської областей. Відзначається незначною кількістю вцілілих пам'яток даного періоду, що певним чином ускладнює її вивчення (збереглося близько 25 споруд); в) Слобожанську, що охоплює майже усю Харківську, південь Сумської, північ Луганської та Донецької областей. Вивчення архітектурно - семантичних особливостей цієї школи вкрай ускладнене тим, що її пам'ятки чи не найбільше в Україні постраждали від руйнувань радянської доби (нині їх збереглося лише близько 9).

Дерев'яні храми етнографічних Запоріжжя та Донщини, що історично та етнографічно також тісно пов'язані із Лівобережною Україною не належить до жодної чітко окресленої та історично сформованої архітектурної школи через порівняно пізнє освоєння та заселення цих земель, що, як і більш раннє заселення Слобожанщини мало характер внутрішньої колонізації, та не дало сформувати своїх стійких архітектурно - будівельних традицій, адже, по - перше, місцеві храми будувалися за канонами храмобудівних шкіл Лівобережної України та Наддніпрянщини, звідки прибувала переважна більшість переселенців, а, по - друге, масове народне храмобудування тут розпочалося лише у 1770-ті - 1790-ті роки, незадовго до синодальної заборони 1802-го року, що забороняла будувати храми у народних стилях.

Тепер перейдемо до розгляду архітектурних особливостей кожної із архітектурних шкіл на прикладі конкретних, збережених донині пам'яток:

2.2 Пам'ятки Чернігово - Сіверської храмобудівної школи

Що стосується Чернігово - Сіверської храмобудівної школи, то її пам'ятки демонструють чи не найбільше розмаїття форм, типів, конструкційно - технічних будівельних засобів тощо. Від інших шкіл (Полтавської та Слобожанської) вирізняється найбільшим на Лівобережжі тяжінням до хрещатого типу храму. Висота храмів переважно дорівнює їх довжині. Зупинимося лише на найбільш характерних та цікавих із близька 48 збережених пам'яток даної храмобудівної школи [2 - ст.43 - 137, 9 - ст. 8 - 24, 12 - ст. 123 - 125; 18 - арк. 1 - 5; 19 - арк. 1 - 3; 3; 9]:

1) Миколаївська церква у с. Городище Чернігівської області (1763 рік, є дані, що 1722 рік), 1888-го року перебудована: добудовано бічні притвори та дзвіницю (2-й ярус втрачено у 1930-ті роки). Первісно церква була тридільною, триверхою, за характером архітектурних форм (заломів, бань, арок - вирізів в інтер'єрі тощо) наближалася до стилю українського Відродження та бароко доби Гетьманщини. Відносно архаїчними рисами в архітектурі споруди були здвоєні та потроєні вікна, що семантично сягають християнських символів - Бога - отця та Бога - сина і св. Трійці. Споруда є вкрай цікавою ще й тим, що належить до окремої, локальної підшколи дерев'яного храмобудування. За висновком видатного дослідника С, А. Таранушенка, до неї належали іще збережена донині Покровська церква у сусідній Синявці та втрачені церкви у Березній та Нових Млинах. Відрізняло їх застосування унікального конструкційного прийому: наявності у кожному зі зрубів двох бічних підпірних стінок, що мали надати цим спорудам міцності та загальної жорсткості, завадити усіданню зрубів (чого, однак, так і не було досягнуто). Споруда зберегла первісну вертикальну спрямованість архітектурних форм, не дивлячись на перебудови та катастрофічний сучасний стан, є вкрай цінною пам'яткою сакрального мистецтва регіону; 2) Покровська церква у с. Синявка Чернігівської області (1775 рік, є дані, що 1706 рік). Первісно, як і зараз, складалася із трьох частин та мала три верхи. Як і зараз, мала форми, дуже наближені до стилю українського Відродження та бароко. Бічні прибудови - поч. ХІХ-го ст. Має унікальний конструктивний прийом, аналогічний із тим, що застосований у храмі сусіднього села Городище. Проте, не дивлячись на певну закономірність в архітектурних формах двох сусідніх храмів, є у них і значні відмінності, адже народні майстри ніколи із абсолютною точністю не повторювалися у своїх храмах: у бічних зрубах перехід зроблено одразу, без підбанників, а у центральному восьмигранному підбаннику спостерігаємо вкрай цікаву деталь: рідкісні хрещаті вікна по чотирьох сторонах світу, що символізують світле Христове Вознесіння. Споруда добре зберегла первісні форми, що дає нам змогу зрозуміти усю пропорційність та красу справжньої, не спотвореної перебудовами кінця ХІХ-го ст. народної архітектури Чернігово - Сіверщини;

3) Успенська церква у с. Волосківці Чернігівської області ( 1765 рік ). Бічні прибудови - поч. XIX-го ст., дзвіниця та притвор - сер. ХІХ-го ст. Первісна частина храму репрезентує найпоширеніший на Чернігівщині тип хрещатого одноверхого храму. Форми споруди мають яскраво виражену вертикальну спрямованість, що підкреслюється незначним, не більше 5 градусів, ухилом стін усередину. У конструкції верху спостерігається перехід від чотиригранника до восьмигранника із банею та ліхтарем, що своїми грушоподібними обрисами яскраво ілюструють вплив стилю українського Відродження і бароко доби Гетьманщини. Важливою із семантичної точки зору деталлю є наявність потроєних вікон у другому ярусі усіх рамен, що, окрім символізування Святої Трійці іще символізують верховенство Бога - отця своєю яскраво вираженою середньою частиною. Цей храм - представник колись найпоширенішого на Чернігово - Сіверщині типу хрещатого одноверхого храму.

4) Троїцька церква у с. Степанівка Чернігівської області ( між 1767 та 1769 роками ). Дзвіниця та бічні притвори - 1881-го року. Демонструє дещо спрощену, порівняно із пам'ятками сусідніх Городища та Синявки концепцію побудови тридільного триверхого храму Чернігово - Сіверської школи народного храмобудування. У таких храмах менше відчувається вплив українського Відродження і бароко. Церква первісно становила собою симетричну композицію із квадратною у плані чотиригранною навою, що переходить у восьмигранний верх із таким самим ліхтариком та двох симетричних шестигранних зрубів вівтаря та бабинця, безпосередньо накритих восьмигранними верхами із невеликими ліхтариками. Проте, під час перебудови 1881-го року було змінено форму бабинця із шестигранної на чотиригранну (при цьому надано дещо невиразної сферичної форми центральній церковній бані). Дана церква - зразок тридільного храму Чернігово - Сіверської школи народного храмобудування.

5) Троїцька церква у с. Новий Білоус Чернігівської області ( 1646 рік або поч. XVIII-го ст., до 1739-го року ). Бічні прибудови - поч. XIX-го ст.. Поруч - дзвіниця 1739-го року. Складається із чотиригранного бабинця та нави і шестигранного вівтаря. Вкрай цікавим із архітектурної точки зору є конструктивний прийом переходу чотиригранної нави у восьмигранний верх, що здійснюється за допомогою високої, зрізаної восьмигранної усіченої піраміди. В інтер'єрі використано прийом видовжених трикутних пандативів, що несуть на собі верх, перебираючи на себе його основну вагу. Баня восьмигранного верху та ліхтаря мають вишукані восьмигранні завершення вишуканої грушоподібної форми, що характерна для пам'яток українського Відродження та бароко доби Гетьманщини. Дзвіниця демонструє порівняно аскетичні та вертикально спрямовані форми, що семантично пояснюється її чи не найбільшими наближенням до Бога та нагадуванням про Небеса для простого люду. Ансамбль церкви та дзвіниці є вкрай цінними пам'ятками народного зодчества Чернігово - Сіверської школи на ранньому етапі її розвитку.

6) Успенська церква у с. Сваричівка Чернігівської області ( 1709 рік ). Бічні рамена - 1820-х років. Дзвіниця із притвором - 1871-го року (2-й ярус дзвіниці втрачено у 1930-ті роки). Найстаріша точно датована церква Лівобережжя, адже датування теоретично більш давніх храмів із Нового Білоуса та Гайворона (обидва - Чернігівської області) викликають багато дискусій у науковців. Первісно складалася із трьох частин та мала один верх. Її архітектурні форми були вертикально спрямованими та дуже близькими до форм українського Відродження доби гетьманування Івана Мазепи, яке більшість дослідників називають «Мазепинським бароко». Бічні рамена - 1820-х років. Дзвіниця із притвором - 1871-го року (2-й ярус дзвіниці втрачено у 1930-ті роки). Гранчасті нава та вівтар є значно висотно розвиненішими за порівняно низький бабинець, що це дає змогу казати про важливу із семантичної точки зору деталь: бажання донести духовну недосконалість простим людям, що зазвичай під час служби стоять у бабинці, у порівнянні із навою, де ведеться служба та вівтарем - найсвятішим місцем храму, де зазвичай зберігаються найцінніші церковні реліквії. Із архітектурної токи зору вкрай цікавою є конструкція однозаломного восьмигранного верху, що є настільки органічно вписаним у концепцію розвитку не лише української, а й європейської архітектури. Дана церква - зразок тридільного храму Чернігово - Сіверської школи народного храмобудування.

7) Костел німців - колоністів у с. Зеленівка (Гросс - Верде) Чернігівської області (кінця XVIII-го ст.). У 1930-ті роки знищено верх та дзвіницю. Унікальна та єдина у своєму роді на Лівобережжі будівля опинилася нікому непотрібною у цьому селі, адже тамтешня православна громада не сприймає дану споруду як таку, що є чужою для православних церковних традицій. Первісно костел, як і зараз, мав витягнуту наву та гранчастий вівтар. Його верх та дзвіниця (втрачені у 1930-ті роки) були за архітектурними формами (гранчасть, грушоподібні завершення, прийом використання трикутних пандативів у заломах тощо) наближені до форм тодішніх православних храмів (наприклад, Успенської церкви у с. Сваричівка). Ця споруда - надзвичайно цікавий та єдиний у своєму роді (збережений) приклад поєднання традицій німецької архітектури із народною українською.

Отже, приклад Чернігово - Сіверської школи народного храмобудування, як найбільш численної за кількістю збережених пам'яток на даний момент, може слугувати прикладом для вивчення архітектурних та семантичних особливостей усієї народної культової архітектури доби її становлення та найбільшого розквіту (середина XVII-го - початок ХІХ-го ст.), для якого характерні наступні особливості: розвиток архітектури цього періоду ґрунтується на більш давньому типі баштового храму; у тодішній архітектурі органічно поєднуються християнські та язичницькі символи; дерев'яна архітектура перебуває у постійному контакті із тогочасною мурованою.

2.3 Пам'ятки Полтавської храмобудівної школи

Що стосується Полтавської, або Лівобережно - Наддніпрянської архітектурної школи, то місцеві пам'ятки будувалися за схожими із храмами сусідньої Чернігово - Сіверської школи концепціями, проте, вона відрізняється від неї абсолютним переважанням тридільної храмової композиції. Висота храму зазвичай дорівнює його довжині. Зупинимося на двох, найхарактерніших для доби становлення та розквіту архітектурної школи храмах, аби зрозуміти її основні архітектурні та семантичні особливості [13 - ст. 47, 56, 92; 1; 2].

1) Спаська церква у Полтаві 1706-го року побудови, що фактично опинилася у середині цегляного «футляру», надбудованого задля збереження споруди у 1840-ві роки за наказом російського імператора Миколи І-го на знак вічної пам'яті перемозі російських військ над шведами під Полтавою 21 червня 1709-го року (ця подія є вкрай суперечливою). Церква будувалася із матеріалу старого п'ятиверхого храму, що стояв у Хрестовоздвиженському монастирі, слугуючи його трапезною і згорілого за рік до спорудження даного храму. Церква є тридільною в плані із домінуючим квадратним у плані зрубом нави, що ледь не вдвічі перевищує за розмірами та висотою незначні за розмірами чотиригранний зруб бабинця та шестигранний - вівтаря. Цікавою і в той же час архаїчною деталлю храму є те, що перехід від зрубу нави до конструкції верху здійснено одразу, без передбанника та залому. Храмова баня та завершення ліхтарика мають грушоподібні обриси, характерні для доби розквіту стилю Українського Відродження та бароко, найбільший злет якого прийнято називати «Мазепинським бароко». Цікавою із семантичної точки зору архітектурною рисою храму є значне переважання центрального зрубу, що символізує особливе значення Бога - отця у св. Трійці. Церква - зразок раннього етапу розвитку Полтавської школи народного храмобудування.

2) Миколаївська церква у с. Нижня Будаківка Полтавської області (кінець XVIII-го ст., перебудована та розбудована на початку XIX-го ст., на теперішнє місце перенесена 1912-го року). Первісно храм був тридільним, одноверхим із чотиригранними в плані зрубами нави та бабинця та гранчастим вівтарем. Усі зруби, на відміну від раніше описуваної Спаської церкви у Полтаві, усі її зруби є однаковими за висотою. Семантично це показує рівність усіх трьох складових св. Трійці: Бога - отця, Бога - сина та св. Духа. Однак, підкреслена важливість Бога - отця таки підкреслена однією деталлю: потроєним вікном у вівтарі із перевершуючи бічні частини заокругленою основною половинкою. Храм - зразок пізнього етапу розвитку Полтавської школи народного храмобудування.

Отже, на прикладі Полтавської школи народного храмобудування можна спостерігати поступову еволюцію, переважно у руслі тридільного одноверхого храмового типу, що проявляється у поступовому переході до гранчастих зрубів та до світлових восьмигранних верхів, збагачення арсеналу архітектурних засобів через ретрансляцію у дерев'яне зодчество форм бань та заломів, сформованих в результаті еволюціонування українського національного стилю (українського Відродження та бароко).

2.4 Пам'ятки Слобожанської храмобудівної школи

Для Слобожанської школи народного храмобудування характерною є втрата 97-98% дерев'яних храмів у 1930-ті роки ( у тому числі й усіх церков т. з. «Лиманської школи» (відомо близько 18 втрачених об'єктів), для якої характерним було широке використання хрещатих (церкви 1797-го та 1802-го років у Лимані та двох храмів 1799-го року у Червоному Осколі (обидва - на Харківщині)) планів та перехідних, тридільно - хрещатих храмів (церква 1757-го року у с. Черкаський Бишкин та 1776-го року у с. Берека (обидва - Харківської області)) із архітектурними формами, характерними для пізнього етапу розвитку стилю українського Відродження і бароко та Охтирської школи (приблизно 6 втрачених об'єктів) (напр., Юріївська ( Георгіївська ) церква у м. Охтирка ( 1795-го року ) та сільська парафіяльна церква 1798-го року із с. Солдатьске (обидва - Сумської області)), що за характером архітектурних форм (два ряди світлових вікон, відсутність нахилу стін усередину тощо) характеризуються частковим засвоєнням основних форм класицизму. Вцілілі донині храми Слобідської школи переважно є тридільними три- або одноверхими або хрещатими одноверхими. У цілому, розвиток місцевих храмобудівних традицій відбувався в тому - самому річищі, що й розвиток сусідніх Чернігово - Сіверської та Полтавської шкіл, проте відрізнявся іще більшою вертикальною розвиненістю архітектурних форм та ще глибшим засвоєнням архітектурних форм не лише стилю українського Відродження та бароко, а й рококо та класицизму, особливо це стосується храмів 1790-х - 1800-х років. Висота храму часто перевищує його ширину (особливо - у храмах втраченої Лиманської школи). Для Слобожанської школи характерним є майже однакове застосування тридільного та хрещатого типу культових споруд, тісний зв'язок із двома іншими школами Лівобережжя - Чернігово-Сіверської та Полтавської. Зупинимося на чотирьох, відвіданих мною особисто спорудах, найхарактерніших для доби становлення та розквіту архітектурної школи храмах, аби зрозуміти її основні архітектурні та семантичні особливості [2 - ст. 239 - 267, 7 - ст. 81, 97, 8 - ст. 8 - 18, 9 - ст. 129; 16 - арк. 18-212; 6].

1) Миколаївська церква у смт Вільшани Дергачівського району Харківської області (1753-го року побудови, одна із найдавніших в області, муровані прибудови добудовано на початку XX-го століття), у 1990-ті роки споруду недбало оббили залізними пластинами; одна із двох таких споруд, що визнані пам'ятками архітектури місцевого значення. Споруда первісно була тридільною, із чотиригранними в плані вівтарем, навою та бабинцем, триверхою. Всі зруби храму мають однакову висоту, що семантично вказує на рівність усіх трьох компонентів св. Трійці, що є вкрай важливим для розуміння специфіки православної віри на Слобожанщині. Найцікавішою архітектурною особливістю церкви є перехід у зрубах бабинця та вівтаря від чотиригранника до восьмигранника в основному об'ємі. Пам'ятка - зразок архітектурної конфігурації раннього тридільного триверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування.

2) Церква Введення пресвятої Богородиці у смт Введінка Чугуївського району (1777-го року, найкраще серед церков області зберегла первісні архітектурні форми; одна із двох таких споруд, що визнані пам'ятками архітектури місцевого значення). За радянської доби була досить сильно пошкоджена (використовувалася як колгоспне зерносховище. Споруда у плані тридільна, триверха, усі зруби - гранчасті (вівтар та бабинець - шестигранні, нава - восьмигранна). Цікавою з архітектурної точки зору особливістю споруди було те, що її верхи мають наметову, а не грушоподібну, як зазвичай, форму, що свідчить про відсутність істотного впливу стилю українського Відродження та бароко на архітектуру даного храму. Всі зруби храму мають однакову висоту, що семантично вказує на рівність усіх трьох компонентів св. Трійці, що є вкрай важливим для розуміння специфіки православної віри на Слобожанщині. Не менш важливою, з точки зору семантики, є наявність вікон круглої форми, що розташовані по сторонах світу у восьмигранному під баннику споруди і семантично є символами сонця, що вказує на певний вплив дохристиянських символів на українську народну архітектуру. Пам'ятка - зразок архітектурної конфігурації тридільного триверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування доби її найбільшого розквіту та піку розвитку.

3) Спасо - Преображенська церква у м. Харкові, у колишньому передмісті Льодне (Лєдноє), по вул. Петра Набойченка (споруда 1771-го року побудови спершу стояла у с. Велика Бабка Чугуївського району області, на нинішнє місце перенесена вже за радянської влади, тут вона замаскована під житловий будинок і у ній проводилися таємні богослужіння). Від 1990-х років і до сьогодення іде процес обмурування споруди цеглою та розбору первісного зрубу, що є великою втратою для української історії та духовності, адже ця церква - єдина така споруда на території міста Харкова. Споруда первісно була тридільною, із значним переважанням у плані центрального восьмигранного зрубу (нави), видовженого у плані прямокутного бабинця та порівняно короткого, проте широкого вівтаря. Вкрай цікавим є той факт, що цей храм за основними архітектурними канонами є суто українським, хоча і споруджувався в етнічно російському селі, що промовисто підтверджує той факт, що українці грали провідну роль у формуванні сакральної культури Слобідської України. Цікавим із архітектурної точки зору є цілковите домінування в об'ємно - просторовій структурі монументального центрального зрубу. Важливою із семантичної точки зору деталлю є надзвичайно велике вікно у східній грані вівтаря, що створює ефект найбільшої освітлюваності саме із боку вівтаря - найсвятішого місця храму. Також храм є символом стійкості православної віри, адже він не припиняв служіння навіть у добу найбільших релігійних гонінь. Пам'ятка - зразок архітектурної конфігурації тридільного одноверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування доби її найбільшого розквіту. Втратити цей храм не можна, адже дана будівля є єдиною дерев'яною церквою, що збереглася на території міста Харкова.

4) Церква св. Іоана Богослова у с. Курилівка Куп'янського району (можливо - 1625-го року побудови, отже, теоретично, найстарша церква Харківської області; перенесена на теперішнє місце із с. Петропавлівки на поч. XIX-го ст., дзвіниця та бічні прибудови - сер. - кін. XIX-го століття). Первісно складалася із домінуючого у просторовій структурі храму восьмигранного зрубу нави, восьмигранного вівтарного зрубу та прямокутного чотиригранника - бабинця. Історичним фактом є те, що храм стояв на кладовищі міста Куп'янська, що не могло не відобразитися на архітектурі храму. Основною архітектурною особливістю храму є відсутність світлового підбанника верху, це - риса, притаманна найдавнішим храмам. Семантично це може бути пояснено тим, що цвинтарний храм, місце де моляться за померлих, має завжди перебувати у скорботній напівтемряві. Споруда є унікальним прикладом збереженого до сьогодні давнього дерев'яного цвинтарного храму та прикладом раннього тридільного одноверхого храму Слобожанської школи народного храмобудування.

Отже, прослідковується досить чіткий розвиток культової архітектури Слобідської школи народного храмобудування, що простежується у вищезазначених храмах в ускладненні верхових конструкцій дерев'яних храмів, широкому застосуванні світлових восьмигранних верхів, переходу від тридільного до хрещатого типу культової споруди, тісному зв'язку із тогочасною мурованою архітектурою українського національного стилю (українського Відродження та бароко), що втілилося у загальних гуманістичних концепціях (всефасадність, чітка геометричність форм), перейнятті витончених грушоподібних форм бань та заломів [2 - ст. 239 - 267, 3 - 56, 2 - ст. 4 - 34, 8 - ст. 8 - 18, 9 - ст. 129, 15 - ст. 227 - 315; 16 - 2 арк. 18 - 21; 17 - арк. 8 - 11; 6].

Таким чином, народна культова архітектура Лівобережної України досягла найбільшого розвитку протягом сер. XVII-го - поч. ХІХ-го ст., що пов'язано у першу чергу із загальним соціальним та культурним розвитком цих земель, пов'язаних із існуванням козацької держави Гетьманщини та козацьких вольностей на Запоріжжі та Слобожанщині. Загалом для розвитку народного храмобудування цього періоду характерні такі особливості: а) перехід від концепції баштового храму із абсолютним переважанням центрального зрубу до концепції спершу тридільного, а згодом - хрещатого храму; б) велике значення надавалося семантичній складовій в архітектурі культових споруд: звичним стало поєднання як християнських (хрестоподібне планування храму та хрещаті вікна на фасадах та у світловому верху), так і дохристиянських елементів-символів (круглі вікна, як прадавній символ сонця); в) тісному зв'язку із тогочасною мурованою архітектурою, перейнятті у неї композиційних схем, конструкційних засобів, грушоподібних обрисів бань та заломів, творенням разом із тогочасною мурованою архітектурою українського національного архітектурного стилю (українського Відродження і бароко).

РОЗДІЛ 3. АРХІТЕКТУРНІ, СТИЛІСТИЧНІ ТА СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПАМ'ЯТОК МУРОВАНОГО ЗОДЧЕСТВА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Як і у дерев'яному зодчестві, процес активного розвитку у мурованій архітектурі розпочався із утворенням української козацької держави Гетьманщини на Лівобережній Україні та земель із козацькими вольностями на землях Запоріжжя та Слобожанщини. За період понад 130-річного існування Гетьманщини і навіть після її знищення, аж до початку ХІХ-го ст. людський геній творив дивовижну за своєю архітектурною стилістикою та семантикою сакральну архітектуру, котрі одні дослідники (І. Грабар, Г. Павлуцький) вважають регіональним відголоском загальноєвропейського стилю бароко, а інші (М. Макаренко, М. Шумницький, М. Цапенко, В. Вечерський), та, власне, і більшість сучасних дослідників включно із автором - цілком своєрідним архітектурним стилем, що мав набагато більше із епохою Ренесансу, аніж бароко та є нерозривно пов'язаною із дерев'яним зодчеством, творячи при цьому єдиний національний архітектурний стиль, або ж український національний архітектурний стиль [5 - ст. 86 - 92, 6 - ст. 34 - 41, 7 - ст. 6 - 11].

Перш, аніж перейти до більш ґрунтовного розгляду архітектурної стилістики та семантики досліджуваного стилю, слід розглянути еволюцію основних типів культових споруд, побудованих у стилі українського Відродження та бароко в контексті його зв'язку із зодчеством доби Київської Русі та українським народним дерев'яним зодчеством Лівобережної, Слобідської України та суміжних земель на предмет типологічної тотожності та просторово - планувальної структури, що дозволить говорити про існування єдиного українського національного стилю у культовій архітектурі сер. XVII-го - поч. ХІХ-го ст. на історичних землях Гетьманщини, Слобожанщини та суміжних територіях. Також було досліджено питання щодо регіональних архітектурних шкіл у мурованому будівництві цієї доби, що також об'єднує цей історико-культурний феномен із народним храмобудуванням. Взагалі, досліджуючи питання типологізації храмів у стилі українського Відродження і бароко, можна дійти висновку щодо існування двох чітко визначених та окреслених типологічних груп: 1) Перша група - храми так званого «державного жанру», що своєю просторово - планувальною структурою (хрещато - баневого шестистовпного храму із непарною кількістю верхів (переважно - п'ять або сім) та різною конфігурацією їхнього розташування - у міжрукав'ях, як у храмах княжої доби, чи утворювали у плані хрест, як у дерев'яних храмах). При цьому, дана, порівняно нечисленна архітектурна група мала свою особливість: вежі - ризаліти, що фланкували західний фасад, як у латинських костелах. Іще однією особливістю такого типу храмів було те, що центральна нава також робила ті самі виступи, що і ризаліти. Наявність фасаду, настільки нетипового для українського національного стилю, пояснюється серйозним впливом архітектури Річ - Посполитої на тогочасну українську, яка почала претендувати на роль державної за доби гетьмана Івана Самойловича, і, особливо - гетьмана Івана Мазепи, що прагнув максимально європеїзувати українську культуру, у тому числі - і сакральну, та створити презентабельне архітектурне середовище у головних містах держави - у Києві, Чернігові, Полтаві тощо. Таких храмів збереглося небагато, відомими серед нині збережених є Троїцький собор 1670-х - 1680-х рр. у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастирський собор 1700-х років у Полтаві та порівняно маловідомий Покровський собор 1680-х - 1690-х років у Свято - Покровському Мгарському монастирі біля Лубен на Полтавщині. 2) Друга група - так звані «народні» або верхові храми, що за характером планувально - просторових рішень абсолютно тотожні народним дерев'яним культовим спорудам. Як і дерев'яні храми, вони складаються із прямокутних або гранчастих у плані частин із верховими завершеннями. Як і дерев'яних церквах, присутні конструкції заломів. В інтер'єрі роль арок - вирізів здійснюють підпружні арки. Кількість верхів та складових частин така сама, як і у народному зодчестві: такі храми можуть бути тридільними або хрещатими, мати різну, непарну кількість верхів - від одного до дев'яти (єдиним таким храмом, відомим науці, була Спасо-Преображенська церква 1718-го - 1730-го рр. у с. Великі Сорочинці на Полтавщині, збудована на кошти гетьмана Д. Апостола. Внаслідок пожежі 1811-го року стала п'ятиверхою). Взагалі, тип тридільного храму із непарною кількістю верхів був найпоширенішим типом невеликого парафіяльного храму, адже гроші на нього збирала сама релігійна громада. Такий тип храму є найпоширенішим, особливо, - на Слобожанщині, де цей тип було взято за основу створення регіональної школи мурованого храмобудування. Проте, найбільш довершеними храмами цього типу є хрещаті п'ятиверхі храми (майже всі знаходяться у великих містах (Чернігів - Катерининська церква 1700-х років, Новгород - Сіверський - Покровський собор 1690-х рр. - 1721 р. і т. д.) та монастирях (Густинському - два храми, Видубицькому - собор і т. д.). Проте, є і маловідомі, занедбані та покинуті храми (як - от Покровська церква 1708 р. у с. Дігтярівка на Чернігівщині - остання фундація гетьмана І. Мазепи).

Цікаво, що храми народного типу стилю українського Відродження і бароко споруджувалися на українських землях найдовше, адже вони мали найбільше підґрунтя у творчості народних майстрів (перший відомий храм - Свято - Духівська трапезна церква 1630-х років Братського Богоявленського монастиря у Києві, наймолодші - сільська церква 1810-го року у с. Русанівка на Сумщині та Вознесенська церква 1811-го року у м. Люботині на Харківщині). Існували і інші, маргінальні (другорядні) типи храмів: 1) комбінований тип, коли на основному кубічному об'ємі по повздовжній осі ставляться три чи п'ять бань, як у дерев'яних храмів (від широковідомого собору Різдва Богородиці 1750-х років у Козельці до маловідомого Спасо-Преображенського храму у м. Ніжині (обидва - на Чернігівщині)); 2) безверхий храм або храм зального типу - прямокутна в плані споруда із, зазвичай, виокремленим вівтарем - від усім відомої церкви - усипальниці Б. Хмельницького 1653 р. у Суботові на Чернкащині до маловідомої теплої Миколаївської церкви 1740-х рр. у м. Ніжині на Чернігівщині ; 3) триконхові храми - храм у формі витягнутого грецького хреста із витягнутим прямокутним бабинцем та напівсферичними вівтарем та бічними раменами. Із княжої доби відомий на Поділлі, на землях Гетьманщини почав розвиватися у 1750-ті рр., всі творіння цього типу пов'язані із ім'ям архітектора І. Григоровича - Барського (таких храмів усього три - Покровська церква у Києві, церква у Воронежі на Сумщині та собор Красногірського монастиря під Золотоношею на Черкащині); 4) тетраконховий храм - храм із чотирма екседрами (напівкруглими приміщеннями, орієнтованими по сторонах світу, інакше - апсидами). Такі храми поділяються на два підтипи: квадрифолієві тетраконхи (найдавніший - Спасо - Преображенська церква у Глухові 1756-го року, наймолодші - Петропавлівська церква 1790-го року у Максаках на Чернігівщині та церква 1796-го року у с. Жовтневому, там само), що мають виокремлений центральний квадратний об'єм, та класичні тетраконхи (найстарша - Покровська церква 1760-х років у Носівці на Чернігівщині, наймолодша - монастирська церква 1800-го року у с. Нові Млини, там само), що складаються із чотирьох екседр, що безпосередньо прилягають одне до одної.

Що стосується регіональних шкіл у мурованій архітектурі цієї доби, то їх, на відміну від багатого регіональними школами дерев'яного зодчества, можна виокремити лише дві регіональні архітектурні школи: 1) чітко окреслена межами історико-етнографічної території Слобідська школа, що має храми лише т. з. «народного типу», переважно тридільні триверхі, які тут називають «міщанськими», адже їх будували переважно на кошти міських ремісників або козаків - підпомічників (Покровський собор 1689-го року у Харкові, Юріївська церква Курязького монастиря (нині - закрита виправна колонія для неповнолітніх) 1709-го року, Вознесенська церква 1811-го року у м. Люботині тощо) та такий самий «народний» хрещатий тип, який на Слобожанщині, який, однак, прийнято вважати «старшинським» (Спасо - Преображенський собор 1684-го року у м. Ізюмі, фундація полковника М. Донця; Свято - Покровська (первісно - хрещата) церква 1782-го року у с. Новий Мерчик, фундація кол. полковника Шидловського; церква Віри, Надії та Любові 1812-го (?) року у с. Соснівка тощо). У всіх цих храмах традиційна українська просторово - планувальна структура поєднується із декором, притаманним зодчеству Росії (спершу - наришкінському, згодом - петровському та єлизаветинському бароко, згодом у досить сталі традиції починає проникати стиль класицизму); 2) чітко не окреслена та досить спірна Чернігово-Сіверська школа, раннім пам'яткам якої, переважно, - хрещатим храмам, притаманна велика кількість декоративних елементів, притаманних виключно цьому регіону (велика кількість декоративних ніш, поясків, специфічних цегляних прикрас тощо). Найхарактернішими прикладами цієї школи можуть слугувати лише найбільш давні храми: Петропавлівська церква (1650-ті рр.) у Новгороді - Сіверському та Воскресенська церква (1690-го року) у смт Седнів. Інші храми стилю українського Відродження і бароко, збудовані на Чернігово - Сіверщині, мають більш спільні для стилю, уніфіковані архітектурні риси. Факти, наведені вище дозволяють говорити про те, що храми у стилі українського Відродження і бароко є унікальним історичним, сакральним та культурним явищем, а не провінційним відгалуженням єдиного європейського барокового стилю. Усе вищезгадане за цілим рядом характерних ознак дозволяє об'єднати цей стиль із народною культовою дерев'яною архітектурою та з'єднати їх у єдиний стиль, найповніше суть якого ілюструватиме назва «український національний архітектурний стиль».


Подобные документы

  • Архітектурні, стилістичні та семантичні особливості пам'яток дерев'яного зодчества лівобережної України. Загальні типологічні риси храмів України. Взаємопроникнення та неподільності української дерев’яної та мурованої архітектури, архітектурні школи.

    курсовая работа [4,1 M], добавлен 28.10.2014

  • Історична довідка про розвиток архітектури в Україні. Якісна оцінка рівню архітектурних споруд, опис архітектури споруд доби християнства. Розвиток системи хрестово-купольного храму. Внутрішнє убрання храмів, опис будівель, що збереглися до наших днів.

    реферат [20,3 K], добавлен 18.05.2010

  • Ранньохристиянська храмова архітектура. Символіка та загальна структура християнського храму. Християнський храм на Русі. Розвиток храмового зодчества з давнини до наших часів, особливості архітектури Софії Київської та череди відомих храмів України.

    реферат [21,1 K], добавлен 31.08.2009

  • Монументальні будівлі Древньої Русі. Загальна схема зведень в усіх храмах другої половини і кінця XI ст. Пам'ятники архітектури древнього Полоцька. Особливості розташування циліндричних склепінь храмів. Вікна, двері та портали в культових спорудах Русі.

    курсовая работа [6,2 M], добавлен 04.05.2015

  • Характеристика специфіки архітектурних стилів дерев’яних храмів Закарпаття: ампір, готичний, бароко. Єдиний образ базилічних церков: декоративні деталі, орнаментальні композиції, розписи. Конструктивні особливості дерев’яних двох’ярусних дзвіниць.

    реферат [43,2 K], добавлен 21.11.2014

  • Розвиток архітектури на Україні в XVII ст. Проникнення в будівництво національних, народних рис. Новий напрям у мистецтві цілої Європи — стиль бароко. Самобутністс барокових споруд на землях Гетьманщини, Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи.

    реферат [51,0 K], добавлен 30.01.2010

  • Історія виникнення традицій романського стилю XI-XIII ст. Принципи зведення храмів, монастирських комплексів та укріплених замків феодалів в епоху раннього Середньовіччя. Ознайомлення із архітектурними пам'ятниками романського стилю в Франції і Німеччині.

    реферат [34,3 K], добавлен 13.10.2010

  • Розвиток кам'яної архітектури Київської Русі. Будівництво єпископського Спаського та Софійського соборів, Кирилівської церкви в Києві, Михайлівського собору Видубицького монастиря. Використання мозаїки і фрески, різьбленого каміння, майолікової плитки.

    презентация [1022,8 K], добавлен 02.04.2014

  • Характеристика стилістичної спрямованості архітектури України 1920-х рр. Розробка Мілютіним лінійної потоково-функціональної схеми соцміст. Архітектура секційних прибуткових будинків, особняків і житлових комбінатів. Громадські споруди 1920-30 рр.

    реферат [32,4 K], добавлен 16.09.2014

  • Вивчення історії Житомира та її відображення на архітектурі міста. Перелік історичних об'єктів та опис їх архітектурних стилів. Особливості декору будівель та елементи дизайну фасадів. Сучасна архітектура міста Житомиру. Перелік архітектурних термінів.

    реферат [7,8 M], добавлен 19.01.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.