Українська культура. Архітектура Росії XVIII-XIX століття

Зіставлення двох найбільших центрів Росії - Москви і Петербургу - Ленінграда, що більше двохсот років виступав як "нова столиця", існує з давніх років. Звична опозиція підкреслюється в різних гранях міської культури і в традиціях художніх шкіл, в психології жителів і їх поведінці, але понад усе в характері просторової організації міської тканини. Зіставленням Москви і Петербургу зазвичай ілюструється думка про протилежність живописного і регулярного, інтуїтивного і розсудливого початків російського містобудування. Проте і тут реальна картина складніша, ніж зіставлення роздільно існуючих і несумісних якостей, що особливо ясно показує історія формування міста на Неві.

Якась гібридність була властива і архітектурі собору. Будував його швейцарець з італомовними кантони Тессин Доменико Трезіні (близько 1670-1734 р. р). Це був перший іноземний архітектор, що приїхав працювати до Петербургу (він прибув сюди вже в 1706 році з Копенгагена; де працював при дворі короля Фрідріха IV). Умілий професіонал, що не відрізнявся зухвалою фантазією, але що володів безпомилковим смаком, підлеглим тверезої розсудливості, він виявився хорошим виконавцем архітектурних ідей, які охоплювали Петра I (у 1709 році писав Трезіні Петру про свою роботу у фортеці Петропавлівської: "... я зі всяким радінням радий трудитися проти креслення вашого... "). Смаки і ідеальні представлення замовника з'єднувалися в композиції собору з тим, що йшло від професійного досвіду архітектора, що виступав виконавцем його "художньої волі".

Петербурзька будівля, проте, зовсім не була повторенням московського прообразу. Його загальні контури динамічніші, рішучіші і жорсткіші, що підкреслює і квадратний перетин башти, що замінив восьмигранник. Декор його швидше графичний, чим об'ємний. Вже ясно відчуємо тверезий раціоналізм, що затверджувався в архітектурі Петербургу петровського часу. Головним відступом від традиції став "латинський" інтер'єр собору, підлеглий подовжньої осі, з трьома нефами, перекритими зведеннями однакової висоти (відмітимо, проте, що така його структура дозволила найбільш простим і ефектним прийомом зв'язати горизонтальний об'єм і дзвіницю в динамічній композиції). Місце традиційних округлих апсид зайняла прямокутна прибудова, фасад якої, звернений до головних комірів фортеці, своїм високим барочним фронтоном як би відгукується на їх архітектурну тему тріумфальної арки. З'єднання національної традиції з іноземним, таким, що сприймався як новація, так безумовно намічене в цій найважливішій монументальній будівлі молодої столиці, стало ключовим для характеру архітектури петровського Петербургу.

Все це було цілком звичайним для російського міста. Не була новацією і двухчастність міського організму очевидну аналогію їй можна бачити, скажімо, в Новгороді. Мабуть, декілька незвична для російського міста розтягнуть уздовж річки, яку отримало лівобережне поселення. Втім, і це зустрічалося на берегах крупних судноплавних річок. На першому етапі будівництва Петербургу нове, мабуть, лише та цілеспрямована енергія, з якою ресурси всієї країни направлені на створення нового міста.

Навіть при Івані Грозному і Борисі Годунові містобудівна діяльність не мала подібного розмаху і організованості. Знаменням Тягаря стала зміна цінностей, відбита в міських структурах. Центральну позицію в лівобережній частині міста зайняв не храм або палац, а утилітарна споруда, Адміралтейська верф. Подібні будівлі разом з житлом стали "жанром" архітектури, ведучим в процесах стилеутворення. Н.Ф. Гуляницький відзначив, що панорама обох частин Петербургу за перші півтора десятиліття його існування зберігала цілком традиційний характер. Шпилі Адміралтейства і собору Петропавлівського були віхами, що виділяли центри головних частин міста, другорядні вузли наголошувалися меншими вертикалями, якими доповнювалася система орієнтації. Тяжіння до планоутворюючому центру підпорядковувало собі вуличну мережу, живописну, всупереч спробам розмічати їх "лінії" і підпорядковувати їм забудову.

Все змінилося, коли що поступово визрівала у Петра I думка перенести до Петербургу столицю перетворилася на 1714 році в тверде рішення. Для столиці стихійно двочасність, що склалася, була неприйнятна. Створення імпозантного центру, якому підпорядковано все місто, стало питанням престижу російської держави, а до цього Петро відносився із загостреною чутливістю. Почався пошук об'єднуючої ідеї.

Встав, поза сумнівом, і питання про той образ, який повинно нести нове. Роздуми Петра про це відображали міфологічний канон, якому підкорялося саморозуміння епохи, міф про повне і досконале переродження країни, про те, що розпався зв'язок часів, старе почало протистояти новому і молодому, минуле - майбутньому. Насильницькі голені бороди затверджували орієнтацію на молодість. Новим став з кінця XVII сторіччя сам відлік часу - 20 грудня 1699 року вийшов Указ про введення нового літочислення і святкування Нового Року 1 січня. Нове на Русі здавна пов'язувала з незвичайним, "іншим", іноземним. Петро тому переодягнув вищі стани в угорське, потім німецьке плаття. Але що повинне було позначити новизну і енергійну молодість північної столиці?

Петро I не повинен був спиратися на відомості, отримані з третіх рук. Першим серед російських государів він виїжджав за межі своєї країни, бачив багато міст Європи. Найяскравішими спогадами залишилися діловитий Амстердам з його рівними рядами цегляних будинків над спокійною водою каналів і символ абсолютної єдиновладності - Версаль, з нескінченними прямими перспективами його "городу", що став символом всесвіту, підлеглій волі абсолютного монарха.

Регулярність, що спирається на все проникаючу регламентацію, стала для Петра принципом, який повинен об'єднати майбутній "рай", протиставляючи його тому свавіллю, яке бачилося в примхливо-живописній забудові старих російських міст. Розвернути без перешкод цей принцип краще всього там, де "дорегулярне" будівництво ще не велося. І Петро відбирає у свого улюбленця, А.Д. Меншикова, раніше дарований йому Васильєвський острів, що займає серединне положення в Невської дельті.

Тут, як би на чистому місці, Петро і вирішив створити збій регулярне місто, забудоване в строгому порядку. "Для цього він повелів зробити різні креслення (проекти) нового міста, зважаючи на місцевість острова, поки один з них, що відповідав його задуму, йому не сподобався". "Випробуваний" і затверджений підписом Петра креслення було виконане Д. Трезіні в кінці 1715 року. План цей, заснований на прямокутній сітці каналів, як би накладеною на територію, слідував схемі нездійсненого планування міста на острові Котлін, яку розробив в 1712 році англійський командор Э. Лейн. Проте проблема цілісності столиці, створення об'єднуючого її представницького центру вирішена не була.

Петра, що відправився в свою другу довгу зарубіжну подорож, ця проблема, мабуть, надзвичайно турбувала. У 1716році Петро, знаходячись на водах в Пірмонте, зустрівся з французьким архітектором Жаном-Батистом-Александром Леблоном (1679-1719р. р), послідовником А. Маневру, художником великого дарування, умілим практиком і впливовим теоретиком. Розмах будівництва Петербургу захопив Леблона, і Петро запросив його на російську службу, призначивши "генерал-архітектором" і наділивши великими повноваженнями: "всі справи, які знов починати будуть, щоб без його підпису на кресленнях не будували, також і старе, що можна ще виправити".

Проект Леблона не був знехтуваний офіційно, але і не був затверджений до виконання. Автор його, померлий в 1719 році, неначе не вплинув істотно на подальші роботи. Але дві ідеї, які вперше знайшли зриму форму в леблонівському кресленні, принципово важливі для Петербургу: по-перше, синтез містобудівних традицій - російською, такою, що належить XVII століттю, але висхідною до середньовіччя, і європейською міжнародною, такою, що йде від культури італійського Відродження і бароко; по-друге, утворення центрального ядра Петербургу на основі трьохприватної єдності (Адміралтейська частина - Васильєвський острів - фортеця і східна частина Міського острова Петропавловська), зв'язаної водним простором Неви. Виникли ці ідеї у Леблона, архітектора неабиякого, такого, що стояв в професійному відношенні на голову вище інших іноземців, що працювали тоді в Петербурзі, або у самого Петра, людини, що шукала лише, здатної їх утілити (як це було з першими планами Васильєвського острова або, наприклад, з генеральним планом Нижнього парку в Петергофі, для якого Петро малював ескізи), - немає потреби ворожити. Важливо, що стратегія розвитку міста і конкретна тональність його образу визначилися. Далі вони здійснювалися неухильно.

Схожість плану Петербургу з системою Москви якщо воно було усвідомлене робила для Петра ще відвертішим суперництво з не коханій ним старою столицею. Нове заохочувалося за рахунок обмеження старого. Швидке розгортання кам'яного будівництва в Петербурзі забезпечував указ від 1714 році, яким заборонено будівництво кам'яних будинків скрізь, окрім нової столиці - "поки тут задовольняються будовою". Тим самим створювався "не тільки образ Росії майбутнього, але і образ Росії минулого - Росії дерев'яною", якій і протиставлявся кам'яний регулярний Петербург.

У 1720-1730-і р.р. Московська сторона міста, зручно пов'язана із зовнішніми сухопутними дорогами, жила і розросталася особливо активно. Прямокутне планування з дрібними кварталами здійснювалося тут по частинах, загальні контури яких визначали традиційно радіальні вулиці, направлені па Адміралтейство і вертикальну віху його шпиля. Найчіткіше позначеним серед цих радіусів став направлений на південь Вознесенський проспект.

Проте лише в післяпетровський час, коли руйнівні пожежі (1736-1737 р. р) майже повністю знищили слободу Адміралтейського острова, була створена "Комісія про санкт-петербурзьку будову" (1137рік), яка перейшла від вирішення локальних і "сьогохвилинних" питань до осмислення і формального завершення загальної концепції просторової структури міста. Головним архітектором комісії був П.М. Єропкін (1698-1740р. р). Канвою послужив перший точний план існуючої забудови Петербургу, складений інженер-майором Ф. Зіхгеймом (1737рік). На Московській стороні міста чітко виділялися два її головних світивши, що сходилися до адміралтейської башти Невський і Вознесенський проспекти. Серед проміжних, променів Єропкін, що ледве намічалися, виділив і ввів в систему середній, ділячий навпіл кут між проспектами Горохову вулицю. Тим самим була закладена основа "тризубця" головних напрямів, що підпорядкував собі обширну частину міста.

Форма ця, відома на той час по знаменитих планах барочного Риму і класичного Версаля, дозволила привести до органічної єдності дві планувальні традиції, до того що лише виступали поряд в розвитку міста, - середньовічну російську, з її прагненням до радіальних структур, орієнтацією по об'ємних "віхах", живописністю, і ренесансно-барочну, з її прямокутними структурами, орієнтацією по жорстко обрамлених забудовою напрямах, регулярністю і раціоналізмом. Що очолює роль Адміралтейства в частині міста на південь від Неви була закріплена. Завершили систему цього міського масиву дугові вулиці, що з'єднали промені тризубця. Проект остаточно затвердив за цією частиною міста значення головною в столиці.

Після того, як Єропкін уточнив стратегію формування міста в конкретній системі, розвиток, збагачення і уточнення цієї системи продовжувався. Просторовий каркас обростав архітектурною плоттю. Істотними складовими цього розвитку були поступове уточнення контурів системи площ, що охопила з трьох сторін Адміралтейство, і освоєння східного краю Васильєвського острова.

Цікаво порівняти систему площ центру Петербургу в її завершеній формі з площами західноєвропейських міст. Очевидно, що ні її побудова - ланцюгом взаємозв'язаних просторів, оточуючих об'єми "островки", ні її просторість, підкреслена широкими розкриттями до Неви, ні, нарешті, її асиметрія не мають аналогій в композиціях міжнародного класицизму і бароко. Лише у ансамблі Лувр - Тюїльрі - площа Згоди в Парижі можна знайти деякі віддалені паралелі з відвертістю перспектив і просторовим розмахом північної столиці.

З іншого боку, безперечна аналогія в топологічному характері побудови анфілади площ Петербургу з Червоною площею Москви та ж протяжність основного простору, зумовлена освітою з "порожнистих місць" (гласиса) перед фронтом зміцнень, те ж поєднання периметральної обстройки і головних об'ємів, що стоять "островом", та ж асиметрія цілого при симетричності окремих частин.

Ансамбль стрілки Васильєвського острова на початку XIX століття створений Ж. Тома де Томоном, завершив реалізацію ідеї триєдиного центру Петербургу, зв'язавши панорами невських берегів. У пестумской дорике будівлі Біржі очевидні відгомони неогрецький захоплень, що розповсюдилися в Європі, і архітектурних фантазій часу французької буржуазної революції. Проте можна побачити і інше ансамбль, сміливо обернений назустріч величезному простору Неви, нагадує "перси" староруських міст, так само рішуче виступаючі вперед на злитті річок, річкова далечінь, що так само приймає на себе (пригадаємо кремль Пскова). Спроби забудувати стрілку, нехтуючи цією аналогією, закінчувалися повною невдачею. Томон знайшов рішення, що єдино вірне в даній ситуації, несе в собі аналогію, якою продовжене двуєдність художньої традиції Петербургу.

Створення міського ансамблю Петербургу стало кульмінацією століття змін в архітектурі Росії, його вершиною. Унікальною його особливістю була відвертість системи, закладеної Петром I, до розвитку і вдосконалення. Місто більше тридцяти років не мало жорстко зафіксованого генерального плану. Проте з самого початку його розвиток прямував художньою ідеєю, образом молодої столиці оновленої держави, зухвало виставленої на його край, відкритої всім вітрам, відкритої до всієї обширності миру.

Образ цей, що визрівав спочатку в уяві Петра I, увійшов до масової свідомості його часу, став реальністю культури, отримавши власне життя. Він направляв не тільки зростання міських структур, але і стилеутворення тих конкретних форм, в які утілювалася архітектура міста. На його основі в 1710-1750-і рр. розгорталися ключові явища розвитку російського бароко, а в подальшому перехід від нього до класицизму і розвитку російського класицизму.

Тому важко говорити про зростання Петербургу, розчленувавши його процес відповідно до хронологічних меж періодів історії архітектури, якщо головною темою є традиції російської архітектури. Потенціал "генетичної коди", закладеної в динаміку містоутворення північної столиці Петром I, зберігав своє значення до 40-х років XIX сторіччя. Разом з тим виник і цілий ряд явищ, ключових для "століття змін" в російській архітектурі. Важливий урок для майбутнього містив в собі самий процес розвитку Петербургу, його безперервність.

У поступовому розвитку міста багатство і складність його зовнішності накопичувалися завдяки тому, що нове доповнювало і розвивало, а не відміняло старе, і завдяки тому, що побудоване не перекривало шляхів до цілей, що ще не визначилися, і далечіні. Національна традиція, що лежала в першооснові формування міста, була не стерта, але асимілює новою традицією, пов'язаною із загальноєвропейською культурою свого часу. Їх синтез став фундаментом своєрідності міста, його особливого місця в міській культурі взагалі. Виникли незвичайні версії бароко, а потім і класицизму, що виходять далеко за межі загальнопоширених стереотипів цих міжнародних стилів.

Петербург найповніше відобразив значення петровських реформ для російської культури. Воно далеко перевершує найсміливіші конкретні цілі, що висувалися у міру розвитку перетворень. Проникливо писав про це Ф.М. Достоєвський: "Насправді, що таке для нас Петровська реформа, і не в майбутньому тільки, а в тому, що вже з'явилося перед твоїми очима? Що означала для нас ця реформа? Адже не була ж вона тільки для нас засвоєнням європейських костюмів, звичаїв, винаходів і європейської науки... Так, дуже може бути, що Петро спочатку тільки в цьому сенсі і почав проводити її, тобто в сенсі ближче - утилитарному, але згодом, в подальшому розвитку ним своєї ідеї, Петро поза сумнівом покорявся якомусь прихованому чуттю, яке вабило його, в його справі, до цілей майбутнім, незрівнянно величезним, чим один тільки найближчий утилітаризм. Так точно і російський народ не з одного тільки утилітаризму прийняв реформу... Адже ми разом спрямувалися тоді до самого життєвого возз'єднання, до єднання вселюдяному. Ми не вороже (як, здавалося, повинно б було трапитися), а дружньо, з повною любов'ю прийняли в душу нашу генії чужих націй... і тим вже висловили готовність і схильність нашу... до загального загальнолюдського возз'єднання... Так, призначення російської людини безперечне вселюдське і усесвітнє. Стати сьогоденням російським... може бути і означає тільки... стати братом всіх людей, вселюдиною, якщо хочете".

Петровськоє бароко