Модернізм в українській культурі кінця ХІХ-початку ХХ століття

Імпресіоністи не прагнули зображення, відтворення предмета, реалій навколишнього світу. Вони намагались викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли у них при спостереженні з певної точки зору. Важливо було те, що імпресіонізм відмовлявся від типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя. Проголошувалось випадкове. Герой наділений винятковою витонченістю сприймання. Оскільки кожна мить у змінному житті неповторна, наділена своїм значенням і своєю красою, і оскільки завданням мистецтва є саме фіксація реально існуючих моментів, а не конструювання якихось моделей, то в імпресіонізмі втрачає смисл поняття ідеалізації.

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Богдана Лепкого та Михайла Коцюбинського.

Богдан Лепкий народився на хуторі Кривенький (нині не існує), дитинство минуло в селі Крегулець, із 1879 по 1891 родина жила у селах Поручин і Жуків (нині Бережанського району). Протягом восьми років (із 1878) мешкав у Бережанах у свого діда-священника і віце-маршалка Бережанського повіту, Михайла Глібовицького. Брат Левка і Миколи Лепких, батько Лева Ростислава Лепкого.

Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. вчився (відразу з другого класу) в "нормальній школі" з польською мовою навчання у Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. Співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського, у хорі "Боян" (м. Бережани). Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. Мав змогу познайомитися з акторами мандрівного театру "Української Бесіди" Владиславом Плошевським, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марією Романовичівною та ін., які кілька разів гастролювали в місті, бували в домі Лепких. Малярство вивчав у Юліана Панькевича, згодом знаного українського художника. Під його керівництвом намалював портрет діда -- о. М. Глібовицького, бабусі, батька -- о. Сильвестра Лепкого, публіциста і письменника (літературний псевдонім -- Марко Мурава), матері -- Домни (з дому -- Глібовицької), низку портретів українських поетів, зокрема Т. Шевченка, портрети своїх учителів -- Матеуша Куровського, Михайла Соневицького; окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах. У 1891 р. закінчив гімназію і вступив до Віденської Академії мистецтв. Через три місяці за порадою Кирила Студинського перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Тут брав участь у роботі студентського товариства "Січ", у дискусіях на суспільно-політичні та літературні теми, разом із Ф. Колессою займався етнографічними дослідженнями. У Відні заприятелював з художником Миколою Івасюком, продовжував малювати під його опікою; з ним приїжджав на літні канікули до Жукова, де їм позували селяни; у селі створив кілька картин на історичну тематику, серед них "Коронація короля Данила", робив рисунки для дальших праць "Козацькі бої", малював сцени з полювань.

З другого курсу студіював на філологічному відділі Львівського університету; українську історію та літературу вивчав під керівництвом М. Грушевського, О. Огоновського, І. Шараневича. Брав участь у львівських молодіжних товариствах "Ватра" і "Сокіл", хорі "Боян". З 1895 р. почав працювати учителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії у Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні "Просвіти", бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору "Боян" і драматичного гуртка. Зіграв роль Петра у "Наталці Полтавці", (1898).

1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті (м. Краків) лекторату української мови та літератури запрошений сюди викладати ці предмети. Одночасно працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові; доцент "виділових курсів" для вдосконалення кваліфікації вчителів. Співпрацював з літературним об'єднанням "Молода Польща", заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром та ін. Один із засновників (1901) і активний учасник "Слов'янського Клубу", що видавав часопис "Swiat slowjanski" (Краків, 1905 -- 1914); у ньому Б.Лепкий упорядковував постійні рубрики "Руська хроніка" і "Огляд руської преси"; в 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією. Того ж року виступив з ініціативою збирання коштів на народні школи; написав з цією метою відозву-заклик.

Співпрацював з товариством "Рідна Школа" щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів, 1904), куди увійшли і його твори. Був членом управи (заступником голови) краківської "Просвіти", читав лекції з української літератури і культури; ввів у традицію постійні Шевченківські академії; один із організаторів у Кракові вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених М.Шашкевичу, І. Франкові, М. Лисенку, В. Стефаникові та іншим видатним українцям.

Перша світова війна застала сім'ю Лепких у Кракові.

Коли російська армія восени 1914 р. почала займати Галичину і Буковину та вивозити українську інтелектуальну еліту, Лепкі разом з іншими біженцями переїхали у Карпати в надії, що війна у гори не дійде і зупинилися в м. Яремче у готелі (згодом він був знищений снарядами, й у ньому згоріли речі Лепких, а також рукописи третього тому "Начерку історії української літератури" та історичної драми "Мотря" (зберігся лише "Пролог"). Щоб не потрапити до рук царської жандармерії, виїхав через Угорщину до австрійської столиці. Спочатку мешкав у м. Рудави неподалік од Відня, згодом прибув у м. Відень. Тут працював у часописі "Вістник Союзу Визволення України" і в Культурній Раді.

Восени 1915 р. Б.Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи серед українців-військовополоненних царської армії. Тут з листопада 1915 р. мешкав у м. Раштат біля Бадена. Там працював у просвітньому відділі табору, протягом двох місяців викладав історію української літератури та культури. Лекції вченого мали великий успіх, тому заняття перенесли з бараків до міського театру. Потім табір поділили на дві частини, Б. Лепкий переїхав до Вецляра. У Вецлярі із лютого 1916 р. вів просвітницьку працю в таборі, викладаючи в народному університеті, організував малярську школу. Учнем Б. Лепкого був згодом відомий український митець Іван Бабій із Херсонщини; у домі письменника часто гостював Юрій Лукомський, маляр та історик українського мистецтва; разом з М. Паращуком Б. Лепкий брав участь у проектуванні та виконанні пам'ятників померлим воїнам у Вецлярі.

Допомагав організовувати крамниці, книгарні, художнє ательє, майстерню музичних інструментів та видавництво часопису "Громадська Думка" (1917 -- 1918

Навесні 1920 р. після ліквідації таборів Б. Лепкий переїхав до Шпандау біля Берліна, у січні 1921 р. -- до Берліна. Тут очолював (до 1925) Український Допомоговий Комітет, Комітет Опіки над Утікачами, Товариство Охорони Могил, належав до співорганізаторів українських видавництв: Якова Оренштайна "Українська Накладня" (із Зеноном Кузелею і Василем Сімовичем) та гетьманського руху "Українське Слово"; співпрацював з цими видавництвами та редакцією газети "Українське слово" (1921--1923). Працював в управі Українського Червоного Хреста, був головою "Української Громади". Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні. Був співорганізатором Товариства Вищої Освіти і керував ним; приймав іспити у випускників середніх шкіл; виступав з рефератами на святкових академіях. З грудня 1922 р. до 1925 р. мешкав у Ванзеє біля Берліна, де зустрічався з колишніми гетьманом України П.Скоропадським, президентом ЗУНР Є. Петрушевичем, а також полковником Є.Коновальцем, професорами І. Мірчуком, З. Кузелею та іншими видатними українськими діячами політики, науки й культури, які теж там проживали.

1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. З того ж року -- голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. Почесний член товариства "Просвіта" (з 25 грудня 1925 р.). Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні (з 1926). Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування у 1930 р. Член Історично-Філологічного Товариства у Празі. 1932 р. отримав ступінь звичайного професора Ягеллонського університету.

Згодом -- почесний член НТШ. Того ж 1932 р. Український Вільний Університет у Празі присвоїв Б. Лепкому науковий ступінь доктора "гоноріс каузе" (почесного доктора).

1 січня 1935 р. президент Речі Посполитої (Польща) надав Б. Лепкому титул надзвичайного професора університету. У 1938 р. його обрали сенатором польського сейму; в сенаті протягом цього й наступного років представляв українців Галичини. З 1938 р. за ухвалою уряду УНР в екзилі -- академік відновленої у Варшаві Київської Могилянсько-Мазепинської Академії.

Жителі Бережанщини та Рогатинщини, зібравши добровільні пожертвування, 1932 р. придбали для Б. Лепкого на Опіллі місце і цеглу для вілли в с. Черче (нині -- Рогатинського району Івано-Франківської області), яку збудували за ці кошти та заощадження письменників; її назвали "Богданівка". У Черче Б. Лепкий у 1930--1939 рр. відпочивав і творив у канікулярний період -- спочатку в пансіонаті "Роксоляна", з 1933 р. -- у віллі "Богданівка". Із Черче навідувався до родича Петра Смика (батька д-ра Романа Смика) у с. Жовчів (нині -- Рогатинського району Івано-Франківської області), там малював картини, ікони. У Жовчівській церкві св. Михайла збереглося десять образів роботи Б. Лепкого: два намісних образи -- Краснопущанська Богоматір і Христос-Учитель; чотири круглих образи євангелістів на царських воротах і стільки ж круглих образів на кивоті.

Друга світова війна

Друга світова війна застала Б. Лепкого на відпочинку в Черче. 23 вересня 1939 р. він із сім'єю і братом Левом повернувся до Кракова. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття Б. Лепкий дописував до українських журналів, газети "Краківські Вісті", перекладав з української німецькою.

Літературна творчість

Літературною творчістю почав займатися під час навчання у Бережанській гімназії, ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася). Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання "Дідусь", "Нездала п'ятка", "Над ставом", "Настя", "Скапи", "Гусій". 1897 р. написав повість "Зламані крила". Співзасновник (1906) гуртка "Молода муза" (м. Львів).

Автор збірок поезій "Стрічки" (Львів, 1901), "Листки падуть" (Львів, 1902), "Осінь" (1902), "Книжка горя" (1903), "На чужині" (1904), "З глибин душі" (1905), "Над рікою" (Львів, 1905), "Поезіє, розрадо одинока" (Львів, 1908; перевидана у Тернополі 1996 з передмовою Р. Гром'яка та післямовою Б. Кусеня), "Для ідеї" (Львів, 1911), "З-над моря" (Жовква, 1913), "Тим, що полягли" (1916), "Доля" (Вецляр, 1917), "Вибір віршів" (1921), "Сльота" (Львів, 1926), "Під ялинку" (вірші та оповідання; Львів, 1930).

Вірш "Журавлі" ("Видиш (Чуєш), брате мій…", 1910) став народною піснею (музика Л. Лепкого).

Видав збірки оповідань "З села" (Чернівці, 1897; 1909), "З життя" (Львів, 1899), "Щаслива година" (Львів, 1901), "Оповідання" (1901), "На послуханнє до Відня" (Львів, 1902), "В глухім куті" (Львів, 1903; Ужгород, 1922), "Нова збірка" (1903), "В горах" (1904), "Кара та інші оповідання" (1905), "Кидаю слова" (Чернівці, 1911), "Оля" (1911), "От так собі" (Львів; Київ, 1926), науково-популярних нарисів "Донька і мати, або Не протився науці!" (Львів, 1904), "Чекає нас велика річ" (Відень, 1916) та ін.

Автор випущених окремими виданнями повістей "Сотниківна" (Львів, 1927; 2-е, виправлене і доповнене видання -- Львів, 1931), "Зірка" (Львів, 1929), "Вадим", "Веселка над пустарем" (обидві -- Львів, 1930), "Крутіж" (Краків, 1941), повісті-казки "Під тихий вечір" (Українська Накладня, 1923), циклу історичних повістей про гетьмана І. Мазепу ("Мотря" у 2 тт., "Не вбивай" (усі -- Київ-Лейпціг, 1926), "Батурин" (Київ-Лейпціг, 1927), "Полтава", т. 1 "Над Десною" (Львів, 1928), т. 2 "Бої" (Львів, 1929), "З-під Полтави до Бендер" (видана 1955 р. в Нью-Йорку стараннями Л. Лепкого, який дописав загублений кінець рукопису), книг для дітей ("Під ялинку", 1930; "Про діда, бабу і качечку кривеньку", "Про дідову Марусю і про бабину Галюсю", "Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки", "Три казки", всі -- 1931); "Казка про Ксеню і дванадцять місяців" (Краків, 1934), історичних оповідань "Орли" (Львів, 1934) та "Каяла" (Львів, 1935), трилогії спогадів "Казка мого життя" ("Крегулець" (Львів, 1936), "До Зарваниці" (Львів, 1938), "Бережани" (Краків, 1941), споминів "Три портрети. Франко. -- Стефаник. -- Оркан" (Львів, 1937), п'єси "За хлібом" (Поставив театр "Української Бесіди"), драматичного прологу "На тарасовій могилі". Б. Лепкий -- автор літературознавчих досліджень "Василь Стефаник" (Львів, 1903), "Про житє великого поета Тараса Шевченка…" (Львів, 1911), "Маркіян Шашкевич: Характеристики українських письменників" (Коломия, 1912), "Про Шевченків "Кобзар" (Львів, 1914), "Чим жива українська література?" (Відень, 1915), "Про життя і твори Тараса Шевченка" (Вецляр, 1918), "Незабутні" (Берлін, 1921), "Пушкін" (1939), двотомного науково-популярного "Начерку історії української літератури" (Коломия, т. 1. -- 1909; т. 2. -- 1912), праці "Наше письменство: Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів" (Краків, 1941), розвідок про творчість І. Котляревського, Марка Вовчка, П. Куліша, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, Л. Толстого, статей та спогадів про І. Франка, О. Турянського, М. Коцюбинського, В. Липинського, нарисів і статей польською мовою про творчість Ю. Федьковича, М. Драгоманова, М. Старицького, Л. Глібова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника, М. Драй-Хмари та ін.

Б. Лепкому належать теоретична праця "До питання про переклад ліричних поезій" (1933), ряд мистецтвознавчих публікацій ("Шевченко про мистецтво", Зальцведель, 1920). Разом з О. Поповичем, А. Крушельницьким та О. Кульчицькою уклав перший незалежний від польської Ради Шкільної народний буквар, виданий 1918 р. у Вецлярі, перевиданий 1920 р. в Станиславові. Б. Лепкий здійснив науково-текстологічну та редакторську підготовку одно-, три- і п'ятитомника поезій та прози Т. Шевченка (вийшли 1918 -- 1920 в "Українській Накладні"; Київ -- Лейпціг -- Коломия; останнє -- з життєписом, коментарями, увагами і поясненнями), підготував до друку кілька популярних однотомних видань Шевченківського "Кобзаря" та поему "Гайдамаки". Для берлінського видавництва Я. Оренштайна відредагував "Приказки" Є. Гребінки (1918), "Співомовки" С. Руданського (1919), підготував до друку третє видання "Історії України" М. Аркаса, доповнивши його передмовою, примітками та 32 власними ілюстраціями. Берлінському видавництвові "Українське Слово" відредагував твори О. Стороженка, Ю. Федьковича, Я. Щоголів, І. Котляревського, "Суєту" І. Карпенка-Карого, повісті та "Кобзар" Т. Шевченка; здійснив наукову підготовку двотомного видання творів Є. Гребінки (Берлін, 1922), тритомного -- Марка Вовчка, чотиритомного -- П. Куліша (Берлін, 1922 -- 1923) та ін., двох антологій: української поезії "Струни" у двох томах (Берлін, 1922) та прози "Рідне слово". Випустив кілька словників для польських шкіл.

Переклав польською мовою: "Слово о полку Ігоревім" (Краків, 1905; переклад високо оцінив І. Франко у "Літературно-науковому Вістнику", 1906, кн.3), збірку новел М. Коцюбинського "В путах шайтана" (Броди, 1906); Видав у перекладі польською мовою: збірку новел українських письменників "Молода Україна" (Варшава, 1908), разом із Владиславом Орканом -- антологію українських поетів (Львів, 1911), у серії "Слов'яни" -- "Нарис української літератури" (Краків, 1930), працю "Література українська" (Варшава, 1933).

Співавтор (з Петром Зайцевим) перекладів польською творів Т. Шевченка (книга "Т. Шевченко. Поезія" (Варшава, 1936), опрацював бібліографію творів Т. Шевченка у перекладах польською. Редактор ХІV-томного українського "Повного видання творів Т. Шевченка" і ХІV-томного "Повного видання творів Т. Шевченка" польською мовою. Переладав українською твори М. Конопніцької, А. Міцкевича, Г. Гейне, П.-Б. Шеллі, І. Крилова, М. Лермонтова, О. Пушкіна, В. Короленка, польською -- М. Рильського, П. Тичини та ін.

Образотворча діяльність

Як художник залишив, крім уже згаданих творів, автопортрети, портрети дружини, дітей, сестри, А. Чайковського та інших письменників, І. Богуна, О.Барвінського, ілюстрації до народних пісень, казок, творів Т. Шевченка та інших українських авторів, оздобив віньєтками, заставками, портретами "Приказки" Є. Гребінки (1918), "Байки" І. Крилова, збірник братів Грімм "Русалка й інші казки", "Співомовки" С. Руданського (всі три -- 1919), антологію "Струни" (1922) та ін. Спроектував обкладинки до повістей І. Нечуя-Левицького та кількох віденських календарів. Проілюстрував деякі власні твори, в тому числі збірку "За люд", виконав обгортки до циклу повістей про І. Мазепу, до повісті "Під тихий вечір". 1932 р. На відзнаку 60-річчя Б. Лепкого художники організували в Кракові виставку його робіт, де були представлені картина "Мадонна" (олія; Ванзеє, Німеччина, 1923), портрети, пейзажі, численні малюнки та ілюстрації до книжок.

У Кракові Б. Лепкий зібрав галерею картин та колекцію різьбярських робіт визначних українських митців, зберігши цінні пам'ятки культури (портрет І. Мазепи роботи О. Куриласа, портрети і пейзажі І. Северина, портрети Лепких авторства М. Бойчука, краєвиди І. Труша, П. Холодного, різьбярські твори М. Гаврилка, Г. Крука, Н. Кисілевського та ін.); тут на прохання П. Холодного здійснював нагляд за технічним виконанням його вітражів для церкви у Мразниці біля Борислава; після смерті цього художника присвятив йому вечір у краківській "Просвіті". Автор спогадів про українських та польських художників, культурно-мистецьку атмосферу в Галичині кінця XIX -- початку XX століть.

Значення творчості

За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом творча спадщина Б. Лепкого складає понад 80 власних книг, у тому числі цикл романів "Мазепа", повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він -- упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів Б. Лепкого становить до тисячі позицій. Б. Лепкий приятелював з письменниками В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, М. Яцківим, О. Луцьким, М. Вороним, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та ін. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Барвінським, В. Гнатюком, В. Щуратом, З. Кузелею, М. Кічурою, Ольгою Кобилянською, Оленою Кисілевською та ін. Твори Б. Лепкого перекладені польською, російською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами. Письменник помер 21 липня 1941 р. у Кракові, похований тут на Раковецькому цвинтарі (поле XXXIV, південний ряд, гробівець Szajdzieckich), у гробівці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького. На надгробку є напис українською мовою "Богдан Лепкий поет" і встановлений у 1972 р. барельєф письменника (скульптор Григор Пецух).

Його пісню використано у стрічці "Секретний ешелон" (1993).

Б. Лепкий акцентував увагу на трансцендентних ірраціональних проблемах, які впліталися у пізнання таємниць людського буття, він неначе пензлем малював образи своїх персонажів ("Скапи", "Кара", "Жертва"), а його поезії в прозі своєю настроєвістю характеризували найглибші внутрішні порухи ("Жінка з квіткою", "Не виходимо з хати", "Лежав при відчиненім вікні"). Трагічним пафосом пройнятий твір Б. Лепкого "Двоє дітей". Братик-каліка і сестричка-красуня під час війни опинилися в межовій ситуації -- заблукали у чужій країні, не знаючи мови, втративши батьків, відчули себе закинутими та самотніми. Розв'язка дитячої муки -- болісна. Багата пані "побачила дітей і зіскочила до них. Хлопчикові золотий гріш у руку ткнула, дівчинку по голові гладить: "Бідна, бідна! Хочеш, заберу тебе з собою, у мене гарно. Суконки тобі пошию, біле ліжечко дістанеш, а як чемна будеш, то за свою візьму, бо я дітей не маю. Хочеш?". Останні слова заможної жінки свідчать про відсутність чуття такту: виокремивши красуню, вона принизила гідність каліки, образила дитину, додала обом ще більше болю та переживань. Лаконічна відповідь з уст дівчинки -- "не хочу" -- піднімає її на вищий моральний щабель. Сестричка збагнула, що рідна людина без неї пропаде, що вони потрібні одне одному. Великодушним виявився і хлопчина: "Їдь, Ганусю, їдь! -- радить дівчинці братчик, а голова йому ще глибше між рамена лізе". Із процитованого видно, що розлука болісна для малого (це простежується на рівні жесту дитини), але він поступається власними почуттями, оскільки підсвідомо розуміє, що для сестрички так буде краще. Це -- свідчення жертовної, християнської любові. Діти не пішли на компроміс, залишилися разом, можливо, не усвідомлюючи, що прийняли непоблажливу долю, не розуміючи до кінця, що їх чекає в майбутньому. Фінал твору Б. Лепкий залишає відкритим: "Повіз поїхав, а вони дальше пішли. Дівчинка, як образ, і хлопчик-каліка".

У прозі М.Коцюбинського, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа („Цвіт яблуні", „На камені").

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875--1876) та Шаргородському духовному училищі (1876--1880). У 1880 р. Михайло Михайлович відправляється в Кам'янець-Подільськ, маючи намір вступити до університету. Мрія ця не здійснилася через матеріальні нестатки. На сім'ю навалилось нещастя. Осліпнула мати, батько втратив посаду і вже ніколи не зміг дістати путящої роботи. Повернувшись у Вінницю, Михайло Михайлович дає уроки, щоб заробити трохи грошей на підтримку сім'ї, в якій було п'ятеро дітей. Часом він виїжджає в село, щоб навчати панських дітей. Ночами просиджує над книжками. Наприкінці 80-х років помер батько, і утримання всієї великої родини цілком лягло на плечі письменника. У лютому 1886 р. він їде в с. Михайлівку Ямпільського повіту працювати домашнім учителем, а в 1886--1889 рр. дає приватні уроки у Вінниці. 1890 р. Коцюбинський їде до Львова, знайомиться з західноукраїнськими діячами, зокрема з І.Франком, домовляється про співробітництво у місцевих журналах і газетах ("Дзвінок", "Зоря", "Правда", "Буковина"), надсилає туди свої вірші, оповідання, науково-популярні статті, нариси, переклади. Тут, у дитячому журналі "Дзвінок", вперше був надрукований його вірш "Наша хатка". Зиму 1894-1895 рр. Коцюбинський провів у Чернігові та Вінниці. У січні 1896 р. він одружився з Вірою Устимівною Дейшею, що стала справжнім товаришем і помічником Коцюбинського, допомагала йому в літературній роботі.

Приїзд Коцюбинського в Чернігів у 1898 р. відкриває нову сторінку в його житті. Головне було в тому, що він дістав можливість включитись у культурне й громадське життя, віддатися творчості. 900-ті роки, в які вступав письменник, були справжнім спалахом в українській літературі цілого сузір'я непересічних талантів. Ольга Кобилянська і Василь Стефаник, Марко Черемшина і Лесь Мартович, Гнат Хоткевич, Микола Чернявський та багато інших розсувають межі тем і проблем, оновлюють художні форми, намагаючись своїми творами відповісти на найпекучіші питання життя. У 1903 p. Коцюбинський разом із Чернявським пишуть своєрідну відозву до письменників, у якій оформлюються багаторічні роздуми письменників над завданнями літератури на даному етапі. Поставивши завдання відійти від етнографічного замилування сільським побутом, піднести українську літературу на вищий щабель - європейський, Коцюбинський придивляється і до творчості західноєвропейських письменників: Генріка Ібсена, Арне Гар-борга, Кнута Гамсуна, Юнаса Лі, Метерлінка та ін. Віддаючи перевагу психологічним темам, Коцюбинський глибоко студіює праці з психології - науки, що на цей час починає бурхливо розвиватись. Коцюбинський завжди брав активну участь у громадсько-літературному і політичному житті. Зокрема він був головою товариства "Просвіта" у 1906--1908 рр., влаштовував лекції, концерти, збирав у себе літературну молодь на традиційних "понеділках", де обговорювались нові твори (їх зокрема відвідували П. Тичина, В. Еллан-Блакитний), був одним з упорядників літературних збірників й альманахів -- "Хвиля за хвилею" (1900), "Дубове листя" (1903), "З потоку життя (1905).

Слід пам'ятати, що Коцюбинський був вимушений утримувати цілу сім'ю. Однак грошей постійно не вистачало. Адже заробіток дрібного урядовця був мізерним. Та й літературна праця не могла поліпшити його матеріальне становище. Досить сказати, що за новелу "Intermezzo" Коцюбинський одержав 35 крб. від редакції журналу "Літературно-науковий вісник", за цілком новаторський оригінальний твір "Невідомий" - 18 крб. 18 коп. За деякі твори платили більше, проте теж небагато. У 1903 р. видавництво "Вік" надрукувало перший том його "Оповідань", за які заплатило 200 крб. В той же час російські твори оплачувались значно краще. Так, А. П. Чехов, який у певному розумінні відіграв у російській літературі таку саму роль, як і Коцюбинський в українській, у 1899 р. продав свої твори видавцеві А.Ф.Марксу за 75000 крб. Навіть російські перекладачі Коцюбинського одержували набагато більше, ніж він. У 1911 р. "Товариство прихильників української науки і штуки встановило Коцюбинському довічну пенсію у розмірі 2000 крб. на рік, що дало змогу письменникові залишити роботу в земстві. Та було вже пізно. У жовтні 1912 р. Коцюбинський поїхав на лікування до Києва, а в кінці січня 1913р. повернувся до Чернігова, де й помер 25 квітня.

Писати Коцюбинський почав рано, перші його твори не збереглися. Ранні оповідання "Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма" (1884), "21 грудня на введеніє" (1885), "Дядько та тітка" (1886) за життя письменника не друкувалися. Перше оповідання позначене впливом поширених у колах української народницької інтелігенції 70-80-х рр. поглядів на просвіту як на ефективний засіб поліпшення становища народних мас. Уже з перших друкованих творів особливу увагу сучасників привернув цикл дитячих оповідань "Харитя" (1891), "Ялинка" (1891), "Маленький грішник" (1893), які високо оцінив Панас Мирний. В оповіданнях про дітей намітилася така особливість творчості письменника, як поетичне відтворення дійсності. Для розкриття найпотаємніших закутків душі маленьких героїв, їхніх характерів М. М. Коцюбинський використовує і такий художній прийом, як портрет, секрети створення якого він також добре знав. Кожна деталь портрета не тільки дає уявлення про зовнішній вигляд героя, а й характеризує його соціальний стан, спосіб життя, вдачу, тобто характер. Портрет, пейзаж (опис природи), епітети, порівняння та інші художні прийоми -- це своєрідні фарби, знаючи секрети яких М. М. Коцюбинський малює переконливі, правдиві характери людей, їхні почуття, переживання.

Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання "Лялечка" (1901). В оповіданні "Лялечка" вчителька Раїса Левицька переживає саме крах народницьких уявлень, опиняється в тупику, з якого вже не може вийти. Виклавши спочатку коротко історію формування поглядів Раїси, письменник простежує визрівання духовної кризи героїні в потоці її повсякденного життя, відірваного від реального народу. Раїса "рвалась із шкільних стін на волю, на службу "народові", але, коли вона потрапила в рідне село, то "там не було того улюбленого страдника, народу, він був десь далеко, в Росії; на селі були самі мужики, яких Раїса добре знала і не дуже любила". В "Лялечці" він критикує народницьку ідеалізацію села, сільської школи і, головне, народницької інтелігенції, що деградувала і вироджувалась, і навіть ширше - критика спрямовується проти самої народницької ідеології, яка в ті роки перероджувалася і не могла вказати правильних шляхів своїм послідовникам. Перевага психологічних малюнків над "подійністю" як жанрова ознака "Лялечки" (надалі це не раз зустрічатимемо у Коцюбинського), трактування "подій" в грубувато-комедійному дусі, переведення трагедійного мотиву запізнілого й неподіленого кохання в план сатиричний (народолюбка стає помічницею попа у всіх його справах, включаючи підготовку промов у церкві й нагляд за сапальницями) -- все це становить ідейно-художню своєрідність твору.

У 900-х роках Коцюбинський виступає яскравим представником соціально-психологічної новелістики ("На камені", "Поєдинок", "Цвіт яблуні", цикл "З глибини", "У грішний світ"). Для його творів характерна виняткова пластичність образів, мальовничість описів природи, стислість і лаконічність оповіді, використання засобів суміжних мистецтв, їм властивий гострий драматизм і напруженість дії, різкі контрасти, незвичайні асоціації. Переважає безпосереднє ліричне самовираження характерів дійових осіб, передача об'єктивного світу речей і явищ через уявлення і почуття героїв (звідси музикальність прози Коцюбинського). Новела "Цвіт яблуні" була в українській літературі новаторською за темою. Письменника цікавить тут основне питання естетики - ставлення мистецтва до дійсності - і, як окремий (але надзвичайно важливий) момент того ж питання, особливості творчого процесу, психологія виникнення образу. Внутрішній психологічний сюжет етюду ускладнюється тим, що в незвичайній трагічній ситуації перебуває не просто батько, а ще й митець. І його до краю напружена пам'ять фіксує, занотовує мимоволі кожну подробицю трагедії, його очі й мозок "жадібно ловлять усі деталі страшного моменту... і все записують... І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату... і забуту на столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку (ковпачок) кидає мертві тони на вид дитини... і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством...".

Прекрасною художньою знахідкою новеліста став символічний образ яблуневого цвіту. Жорстокість смерті, трагедію батька особливо чітко відтінюють "рожеві платочки" цвіту яблуні, машинально зірваного героєм. Образ зірваного цвіту глибоко входить у душу нещасного батька, асоціюється в уяві читача з передчасно перерваним життям дитини, стає тим завершальним акордом, який характеризує справжній мистецький твір. У циклі алегоричних мініатюр "З глибини", що складається з чотирьох поезій у прозі ("Хмари", "Утома" -- 1903, "Сон" і "Самотній" -- 1904), Коцюбинський знову торкається питання про значення мистецтва і вважає завданням поета -- закликати до активної діяльності. Душа поета уявляється йому переповненою скорботами світу, теплою од жалю й невиплаканих сліз. Вічно невдоволена, у вічних пошуках, вона завжди неспокійна, палає великим і праведним гнівом. Ідейно-художня своєрідність твору "Persona grata" (1907). Через переживання й уявлення арештанта Лазаря, якого зробили тюремним катом, розкри-вається політика самодержавства (страти, насильство), при якій поважною особою ("persona grata") ставав кат. Тонко аналізуючи психологію Лазаря -- темної, неосвіченої людини, яку жандарми зробили вбивцею, письменник підкреслює, що він, однак, "кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить". Серед творів малої форми "Intermezzo" посідає особливе місце не лише в творчості М.Коцюбинського, а й у тодішній українській новелістиці в цілому.

Уся образна система твору - композиція, чергування внутрішніх ліричних підрозділів, яке передає мінливість настроїв і хід складного психологічного процесу, що відбувається в душі головного героя; взаємодія персонажів: умовно-алегоричних ("моя утома", "залізна рука города", "людське горе") і соціальне конкретизованих (передовий митець і "мужик"); картини природи, повні життя і руху; контрасти безжурного, спокійного ("кононівського поля") і трагедійного (спомини героя про тих, з яких "витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки") - веде читача до пізнання важливих соціальних істин часу. Життя на лоні природи, де "над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності", заспокоює напружені нерви героя, якого втомило місто. В "Intermezzo" природа виступає як одна з дійових осіб, що рухають розвиток сюжету. Наскрізним образом "Intermezzo" є образ сонця: "Ти сієш у мою душу золотий засів -- хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?" Так пейзаж, ще тісніше, ніж у попередніх творах, пов'язаний з внутрішнім "я" героя, виступаючи в ролі своєрідного персонажа, психологічно вмотивовує наступний акт лірико-епічного твору -- повернення героя до лав революційних діячів. Адже та "молода сила", яку відчуває він у природі, те тремтіння життя і велике жадання, клекіт "в соках надії" є поетичним уособленням не лише природи як такої, а й нових, перспективних явищ людського життя XX ст. Лірична сповідь героя передає збентеженість його вкрай схви¬льованої душі, його нервове напруження, що виявляється в різких словах про людину взагалі, у звинуваченні людини за свою втому. Перевтома героя в страшні роки реакції, обурення й жах від людей, що не раз кидали в його серце "як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра", пояснюють його нинішню, висловлену, до того ж, цинічно, байдужість до всього, пов'язаного з людиною, її життям і діяльністю.

Експресіонізм. (В.Стефаник). В Україні в літературний напрям не оформився, але знайшов досить велике поширення як метод, особливо в українській поезії 20-30-х років. У галузі змісту експресіонізм зосереджений на глобальних проблемах (антипод імпресіонізму), які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, урбанізація, міжстатеві стосунки та біологічні потреби і залежність від них, фатальна визначеність людського життя (людина і доля) та ін. Експресіоністи борються з традиційною умоглядністю сприйняття цих проблем ("Мене особисто це не стосується"). Утверджується тип людини, яка кидає виклик світові і змагається з ним, незважаючи на неминучість поразки. Звідси-трагічне світосприйняття. Експресіоністи - противники технічного прогресу. Вони створюють страхітливий образ міста як земного пекла і утверджують природність життя. Гіперболізоване (відповідно до масштабу піднятих проблем) ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Всі засоби зображення підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Тому часто використовується прийом калейдоскопізму: низка емоційно насичених картин, котрі швидко змінюють одна одну без логічної обумовленості. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Деформується або зовсім знищується традиційний сюжет. Подія підпорядковується не потребам сюжету, а потребам виразу емоцій. "Поет мужицької розпуки", - так називав свого земляка і соратника Василя Стефаника Марко Черемшина. На своєму ювілею у 1926 році він говорив до селян-героїв своїх: "Більше писати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас - значить спалити себе". Його щирий друг і шанувальник Кирило Гаморак застерігав письменника: "Не пишіть так, пане Стефанику, бо вмрете". При творенні він страшенно переживав кожну річ, він терпів разом із своїми персонажами; і коли його герой кричить, лютиться, - кричить, лютиться він сам; хапає герой себе за голову й хилиться до землі, - й автор рве волосся на голові й не всидить на місці й кидає собою".

Народився Василь Стефаник 14 травня 1871 року в с. Русові в сім'ї заможного селянина. Навчаючись у польській гімназії в Коломиї, Стефаник починає пробувати сили в літературі. Разом з Мартовичем вони організували своєрідну літературну спілку під назвою "Л.М." і спільно працювали над двома оповіданнями: "Нечитальник" (1888), "Лумера" (1889). У 1890 році Стефаник продовжує навчання у Дрогобичі, у гімназії. Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців "Академічна громада". У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками, часто зустрічається зі Станіславом Пшибишевським та Владиславом Орканом. Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, друкує ряд статей у газетах і журналах. У статтях Стефаник головну увагу приділяє критиці народників. "Поет і інтелігенція" одна з найгостріших статей. Тут він зазначає, що галицька інтелігенція і донині не виробила собі ні ідеалів, ні життєвих форм, характеристичних для неї; і тому поети до того часу не можуть створити нічого тривалішого з їх життя. Як спочатку, так і тепер, звертаються до життя простого люду, бо там находять більше цікавого й вартісного. Своїм життям і ідеалами наша інтелігенція не годна заповнити кількадесяти томів повістей, ані захопити таланту, аби писав ті повісті. Грубе нерозуміння поетів, брак тепла і заохоти до праці, а то і явна ненависть до своїх письменників - се головна ціха нашої освіченої суспільності.

1896 - 1897 рр. - час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої описово-оповідної манери своїх попередників, турбота про те, щоб українське письменство вийшло на ширші простори, збагатилося досягненнями інших літератур, на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. Тоді ж він пише декілька поезій в прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені". Та підготовлена книжка не зацікавила видавців і письменник знищив рукопис. З тих поезій уваги заслуговують "Амбіції" - своєрідний символ віри, якої збирається додержувати митець. Образними порівняннями, взятими з сільського життя та природи Стефаник намагається визначити мету своєї творчості. "Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі... Така будь, моя бесідо".