Модернізм в українській культурі кінця ХІХ-початку ХХ століття

Розгляд модернізму як системи художніх цінностей. Аналіз соціально-політичних обставин в Україні на зламі віків. Визначення основних ідейний орієнтацій українського модернізму. Виникнення літературно-мистецьких об'єднань в кінці ХІХ-початку ХХ століття.

Рубрика Культура и искусство
Вид лекция
Язык украинский
Дата добавления 22.09.2010
Размер файла 150,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Особливість самобутньої манери письменника полягає в тому, що він ніколи не висловлює своїх симпатій чи антипатій безпосередньо. Письменник - весь у підтексті твору. І.Труш, називаючи твори Стефаника майстерно вихопленими шматками життя, зазначав, що автор віддає не лише факт, хвилю, але й враження , яке би виніс кожен вразливий чоловік, оглядаючи описану ним сцену і людину. З того виходять типи мужиків лише легко зазначені, але психологічно глибоко поняті. Експозиція здебільшого відразу вводить у хід подій. Розв'язки дії в звичайному розумінні досить часто не буває. Але події у творі зображені така майстерно, що читач неодмінно уявлятиме собі розв'язку саме такою, якою передбачав її автор. Поза сюжетні компоненти "пейзаж, ліричні відступи) зустрічаються дуже рідко. За винятком новели "Палій", в якій наявні екскурси в минуле Федора, в творах В.Стефаника немає будь-яких відхилень від основної сюжетної лінії - це сприяє динамічності і цілеспрямованості дії.

В кожній з новел кількість дійових осіб завжди обмежена - рідко їх буває більше двох-трьох. З усіх відомих засобів створення характеру автор найчастіше використовує прийоми самохарактеристики персонажа, відзиви інших дійових осіб про нього і показ вчинків його самого. Іноді розкриття характерів підсилюється контрастністю їх ("Палій", "Засіданнє") або за допомогою відповідного пейзажу ("Палій", "Сон", "Лан"). Замість неї маємо кінцівку з якоюсь реплікою, що емоціонально підсумовує діалог. Основні дані про героя, місце і час події стають відомими читачеві з окремих натяків уже по ходу дії. Виразну психологічну функцію у новелах відіграє пейзаж - він імпонує загальному настрою твору або підсилює психологічні переживання героїв. Портрет героїв теж психологічно загострений. Змальовується він стисло, окремими виразними рисами, які завжди допомагають розкрити вдачу персонажа, його характер, умови його життя. Стефаник не визнавав багатослів'я і розрахованого на зовнішній ефект "декламаторства"; він домагався, щоб кожне слово було вагомим, промовляло на повний голос, було образним і вивіреним на слух та вражало читача. Новеліст уникав довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій, зокрема дієприкметникових і дієприслівникових зворотів. Речення в нього короткі, прозорі за своєю будовою, іноді навіть уривчасті. В них багато дієслів і порівняно мало означень, складних тропів.

1897 року у чернівецькій газеті "Праця" побачили світ перші новели - "Виводили з села", "Лист", "Побожна", "В корчмі", "Стратився", "Синя книжечка", "Сама-саміська". Перші новели не були зрозумілими для всіх. Так 11 березня 1898 року В.Стефаник написав листа у редакцію "Літературно-наукового вісника", адресованого О.Маковею. Цей лист являє собою своєрідне літературне кредо письменника, його ідейно-естетичну програму. Редакція в особі Маковея підійшла до оцінки новел з позицій старої стильової манери. Однак Стефаник, керуючись новітніми тенденціями, зводив "присутність автора у творі до мінімуму". Зображуючи розорення селянства, Стефаник зосереджує увагу на "перехідному найболючішому стані", на тому моменті, коли рвуться останні зв'язки. М.Зеров писав про Стефаника, що він як автор ніде не показує свого хвилювання, але написані його рукою рядки захоплюють читача своїм рухом, своєю елементарною силою.

І. Перша збірка новел - "Синя книжечка" (1899). Сюди входило 15 новел: "Синя книжечка", "Виводили з села", "Стратився", "В корчмі", "Лесева фамілія", "Мамин синок", "Майстер", "Побожна", "Катруся", "Ангел", "Сама-саміська", "Осінь", "Шкода", "Новина", "Портрет". Всі вони поєднані спільною темою, характерною для творчості письменника першого періоду: злиденна доля галицького селянства. Тема розпаду патріархальних відносин на селі, яка супроводжувалась драмами і трагедіями. Письменник зображує і немовби доводить до довершення ті конфлікти та суперечності на селі. Проблема зубожіння та розорення ("Синя книжечка"), солдатчина ("Виводили з села", "Стратився"), моральна деградація селян - пияцтво ("Майстер", "В корчмі", "Лесева фамілія"). Новела "Синя книжечка" - суцільний монолог Антона, що переривається короткими репліками автора, які вказують на поведінку героя, підкреслюють його характерні рухи, жести. В мові Антона багато окличних інтонацій, уривчастих незакінчених речень. В новелах "Осінь", "Шкода", "Катруся", "Новина" показана жахлива бідність галицького селянства, на ґрунті якої послаблюються родинні почуття, виникають різні трагічні конфлікти. Письменник не описує докладно і всебічно важке становище селян, а бере тільки кілька таких моментів, які найкраще свідчать про те, що селянська родина знаходиться на грані повного розорення.

В психологічних новелах Стефаника немає композиційної послідовності. Окремі його новели починаються з найвищого напруження дії - кульмінації, а потім уже йде зав'язка, розвиток дії і розв'язка. Частина новел починається зразу з розв'язки, а далі йде розвиток дії. Так побудована новела "Новина". Дія в новелі розгортається з величезним драматичним напруженням і являє собою немовби суцільну кульмінацію. Тут не просто потрясіння старожитніх устоїв, а найбільша з усіх сімейних та суспільних трагедій - дітовбивство, самознищення сім'ї. У творі досягнуто глибокого переконливого психологічного мотивування вчинку Гриця Летючого. Думка потопити дітей приходить асоціативно - діти схожі на мерців. Стефаник як і завжди не вдається до опису переживань героя. Про їх характер свідчить сама поведінка Гриця. Тут фізичне виступає синонімом психологічного. Коли Гриць кинув Доцьку, йому стало легше не так фізично, як душевно. Іншу дочку він жаліє, оскільки її чекають поневіряння в наймах, і йому здається, що смерть краща, ніж таке життя. Душевна напруга з актом потоплення дочки вичерпалася. Для Стефаникових персонажів смерть - бажаний порятунок від злиденного і голодного існування.

У новелі "Сама-самісінька" Стефаник, щоб досягти найбільшого впливу на читача, щоб примусити його пережити подію так, як переживають її герої і сам автор, навмисне не розмежовує дійсності від марення баби і подає все в одному плані. Все зливається в одну жахливу дійсність - в страшну картину конання хворої, самотньої жінки.

ІІ. У 1900 році вийшла друга збірка - "Камінний хрест". Головна тема - безкрає море мужицької нужди і горя. Мотив "влади землі". Хоча традиційно у творчості Стефаника селяни покірливі, проте вже у другій збірці з'являються твори, у яких герої вже більше не хотіли миритись з своїм підневільним життям і безправним становищем ("Засідання"). Тут письменник використовує такі засоби зображення, до яких раніше звертався тільки зрідка - сатиру і гумор. В сатиричному плані змальована "сільська влада", в гумористичному - збір членів виборної ради. З часу написання цього твору елементи гумору й сатири властиві багатьом пізнішим новелам автора.

Новела "Камінний хрест" - йдеться про еміграцію галицького селянства на Американський континент, у чому письменник вбачав трагедію народу. Коли такі талановиті і працьовиті люди покидають свій край, свою землю, то це трагедія цілого народу. Однак при всій трагедії твору, герої виявляють багатство і твердість душі, котрі вселяють віру у невмирущість людини праці. Образ "камінного хреста" у новелі стає символом того страшного тягару, який несло на своїх плечах селянство.

Крім того, у цій збірці посилення громадянського пафосу. Головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього його життя - одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі присвячені твори із "Синьої книжечки" ("Сама-самісінька", "Ангел", "Осінь", "Школа"), новели зі збірок "Камінний хрест" ("Святий вечір", "Діти"), "Дорога" ("Сніп", "Вістуни", "Озимина").

ІІІ. 1901 року виходить третя збірка "Дорога". Тут ліричний струмінь набуває найяскравішого вияву як одна із рис індивідуального стилю письменника. Значний відступ від реалізму відчутний у своєрідній поетичній біографії "Дорога" та роком раніше написаній ліричній сповіді "Confiteor", що в переробленому вигляді була надрукована під назвою "Моє слово". Близькі до поезій в прозі вони були написані як листи-сповіді до дня народження Євгенії Калитовської. В автобіографічній присвяті "Серце" письменник про неї сказав: "Євгенія Калитовська - мій найвищий ідеал жінки". Познайомився він з нею і покохав її, коли вона була одружена і мала дітей. Неможливістю поєднати свої долі великою мірою зумовлений сумний тон цих творів.

У новелі "Моє слово" автор, вживаючи чорні фарби, показав себе великим самітником, якого ніхто не розуміє. Про факти свого життя письменник прагнув розповісти не звичайною мовою, а вдаючись до складних метафор. Не знайшовши співчуття в товаришів, які примирилися з панським кривдним світом, ліричний герой створив собі свій світ. Стефаник поетизував примхливий світ розбурханої уяви. У творі "Дорога" основна увага приділяється показу тяжкої праці. Горе ліричного героя - не лише особисте, а породжене горем народним. Він був радісним і щасливим, доки не пізнав страждань робітників і селян. Билинно-епічними рисами малює письменник трударів. Причини страждань героя насамперед - громадські. Особисті ж причини, зокрема смерть матері, тільки посилили гнітючий настрій. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану. Великий знавець селянської душі проникає в нові її глибини. У зображенні дійсності Стефаник йде здебільшого від реальних подій до внутрішніх психологічних процесів. Про попереднє життя героя він говорить скупо або зовсім не згадує. Подає тільки ті відомості, що мають безпосереднє відношення до зображуваного. Відправним пунктом стає настрій людини, який передує змістові подій. Стефаник виловлює з життя кульмінаційні події.

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється у письменника у життєвому переплетінні з іншими темами ще у ранніх збірках, проте найсильніше вона подається у новелі "Кленові листки". Тут автор підпорядковує народнопоетичний символ основному мотиву твору - возвеличенню материнської любові. В новелі "Похорон", описуючи похоронну процесію, письменник користується прийомом, до якого взагалі звертається тільки зрідка - прийомом нагнітання таких художніх деталей, які передають глибокий трагізм зображуваного. Для творів першого періоду характерна одна закономірність. Так само, як після "Камінного хреста" зникає тема еміграції, так після "Кленових листів" зникає тема материнства. 1905 року вийшла четверта збірка "Моє слово". В ній була надрукована новела "Суд", яка завершує перший період творчості. Новелам "Моє слово" і "Дорога" характерне є використання символів, надзвичайна барвистість, швидка зміна у сприйманні героєм природи і предметів, мінливість і хаотичність настроїв і відчуттів цього героя, невиразність і розпливчастість його характеру.

IV. У період імперіалістичної війни Стефаник знову береться за перо - починається другий період творчості. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу "Діточа пригода" (написана восени 1916 року, а опублікована на початку 1917 року). Разом з іншим новелами вона виходить у 1926 році у збірці "Вона - земля". Всі новели цієї збірки - безпосередній відгук на воєнні шкоди. Новели Стефаника зараз засвідчують близькість до тенденції на антимілітаристську тему. Жанрово такі малюнки нагадують репортерський відгук.

Другий період творчості підпорядковується тій же заповітній мрії: зробити із мужиків народ. Щоправда тепер письменник менше уваги приділяв трагічному. Тепер письменник іноді навіть посміхався крізь сльози там, де колись плакав. Новели другого періоду помітно відрізняються від новел першого періоду послабленням трагічності зображуваного і посиленням елементів гумору і сатири. Надзвичайно сильним антивоєнним спрямуванням відзначається новела "Діточа пригода". Тут події зображуються крізь сприйняття дитиною, ще не здатною усвідомлювати весь жах війни. Найважчий момент у зображуваній події - смерть матері - передано буквально в трьох словах: "Сіла, дуже боліло, і лягла". Поведінка дітей надзвичайно сильно підкреслює трагізм становища. Тема "влади землі" над селянином продовжується письменником і у другий період його творчості. Тільки тепер вона розглядається в рамках антивоєнної тематики. Зображенню страждання трудового народу у вихорі війни В.Стефаник присвячує новелу "Вона - земля". На думку автора, єдиний порятунок для хлібороба за всяких умов - триматися землі і своєї домівки. Цій же проблемі присвячено новелу "Межа", у якій сусід із-за землі зарізав сусіда.

У новелі "Марія" на першому плані високо поетичний, новий для української літератури образ матері-страдниці. В новелах "Сини", "Дід Гриць", "Марія" Стефаник з глибоким співчуттям описує трагедію старих дідів і бабів, діти яких загинули на фронтах. Війна не тільки фізично руйнувала селянську родину, але й підривала моральні устої. Повертаючись з фронту, чоловіки нерідко знаходили у своїй хаті позашлюбних дітей, у зв'язку з чим виникали родинні драми. Цій проблемі присвячено новели "Пістунка", "Гріх", "Мати". Стефаників експресіонізм: у галузі змісту зосередженість на глобальних проблемах, які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, фатальна визначеність людського життя. Гіперболізоване ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Гіперболізованість почуттів героя обумовлюється загостреним конфліктом, нагнітанням протиріч, зведенням докупи різнополюсних почуттів. Зображення експресивне. Всі засоби підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Подія підпорядковується потребам виразу емоцій.

Жіноче письмо і творчість Ольги Кобилянської. Зародження фемінізму.

Кінець ХІХ століття дав поштовх до розвитку жіночого письма. Його представниками стали Христя Алчевська, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка. До того проблеми феміністичної психології не стояли так гостро, не зосереджувалась увага на внутрішньому бутті жінки, її переживаннях. Згодом поряд із уже художньо осмисленими проблемами постали психологічні аспекти внутрішнього світу особистості. Відразу ж з'явилася потреба у розмежуванні чоловічого та жіночого світовідчуттів. Основні тенденції у світовому фемінізмові, як зазначила Мар'яна Лановик, "розвивались у двох напрямках. Перший полягає у "розмиванні" меж між чоловічим та жіночим […]. Другий напрям досліджень, навпаки, увиразнював межі чоловічого та жіночого, чи по-новому порушував проблему непорозуміння між статями". Це є закономірним, оскільки чоловіки та жінки суттєво відрізняються і в емоційному, і в психічному, і в фізичному планах, а тому незаперечною видається думка, що у світі існує чоловічий та жіночий шляхи буття. "У ХХ столітті принципово змінилися відносини чоловічого та жіночого начал, бо жіноче, яке перебувало у сутінках протягом століть, вийшло на перший план. Воно постійно вимагає врахування своєї своєрідності". Жінки-митці, які вийшли на літературну арену, прагнули довести не лише чоловікам, а й собі, що вони можуть на рівні з ними творити літературу та культуру загалом. Таку думку обстоює Ніла Зборовська: "Якщо традиційна сентиментальна жінка своїм розумом і волею повністю підкоряється чоловікові, то модерна -- виступає в активній і самостійній позиції, утверджуючи разом з чоловіком моральні та культурні цінності". Ця ж авторка у праці "Психоаналіз і літературознавство" стверджує, що "жіноче мусить перебрати на себе чоловічі функції, щоб знову не опинитися в царині природи -- там, куди його помістило патріархальне суспільство...". Водночас, в усі часи (навіть у період розквіту фемінізму) жіноча позиція, думка врешті решт, жіноче письмо зазнавали репресій, оскільки, -- як зауважила Елейн Шовалтер, -- домінантну групу в літературі становлять чоловіки, а жінки -- "приглушену". "Жіночі думки знаходять своє вираження через ритуал та мистецтво вираження, яке можуть розшифрувати етнографи як чоловіки, так і жінки, що намагаються усвідомлювати себе за ширмою домінантної структури".

Після творчості Марко Вовчок, що стала певним підґрунтям розвитку жіночої тематики, саме на "зламі віків" вперше в історії української літератури голосно заявила жінка про жінку. Хоча й чоловіки не залишались осторонь кола заторкуваних феміністками тем, але, звісно, лише жінці відомі найпотаємніші внутрішні бажання слабкої статі. В Україні "чоловіча реакція на жіночий голос і феміністичну ідею була складною". І Франко, і Маковей, і Стефаник з острахом сприймали фемінізм, оскільки тодішні емансипантки у своїй творчості торкалася тем, табуйованих у тодішньому "чоловічому" суспільстві. Проте "жінки-письменниці цього переломного часу не тільки відкинули, зруйнували патріархальні образи імперсональних жінок, які домінували в національній культурі ХІХ століття, але й зруйнували міф про жіночу пасивність, слабкість та про одвічну чоловічу активність, поставили під сумнів усе -- від існуючих суспільних норм до лінгвістичної традиції". У процесі досліджень жіночого письма критики дійшли висновку, що воно абсолютно відмінне від чоловічого: у ньому яскравіше виявляється мовна експресія, у ньому своя специфіка побудови речень, які більш емоційні, більш таємничі, а тому за стилем легко розрізнити, до якої статі належить автор тексту. "...Жіноча мова завжди пов'язана з усним побутуванням -- мовленням, а чоловіча -- з письмом". Яскравим прикладом розрізнення двох діаметрально протилежних світів є гумореска Ольги Кобилянської "Він і вона". Це простежується на трьох рівнях -- жінка у сприйнятті чоловіка, чоловік у сприйнятті жінки та чоловік і жінка як такі, у власній повноті буття. Час оповіді варто розглядати у двох пластах -- до знайомства молодих людей та після знайомства, коли погляди на загальноприйняті речі починають зміщуватися. Авторці вдалося представити внутрішні світи, чоловічий та жіночий голоси. Побачивши вперше героїню, він (медик) -- вважає людину протилежної статі поверхневою істотою з "бабськими" смаками, депресивною (ознака ментальності). Його погляди -- не без ніцшеанського впливу, оскільки герой гадає, що до жінки потрібно брати батіг. Виразним є ставлення лікаря до емансипації. Тут простежується й суголосність бачення жіночого питання з поглядами Кобилянської: "А умна яка! Ну, се імпонує вже чоловікові без лютості, а при тім і "тиха" і "жіночна", наче б споріднена з германським ідеалом жіночності. Вона і емансипована, оскільки я завважав, але її емансипація має свій стиль і не вражає так немило, як у деяких наших жінок, що дратують нас на кождім кроці до крові. […] Її емансипація гарна і лагідна […]. …не держиться судорожно старосвітських упереджень і кухнею пахучих чеснот буденщини не отруює… Вона є, власне, наскрізь інтелігентною. І осталася помимо емансипації женщиною". Вона теж (до знайомства) доволі шаблонно сприймає чоловіка як упереджену особу, якій притаманні консервативні погляди на жінку. Після знайомства бачення Софії теж змінюється, вона розуміє, що він -- втілення того ідеалу, про який вона мріє: "Він має в собі щось таке, округ чого душі других можуть кристалізуватися. Він і не є невільником якоїсь-небудь політичної партії, ні, тим він не є. Він є об'єктивно-критичний. Він такий справдішній європеєць, котрий собі мимо того каже: "Іду собі дорогою -- і не журюсь товпою". Окрім того, здається, він з характеру благородний…". З процитованого видно, що героїню зацікавила екзистенція чоловіка, який видався їй справжнім, вольовим, більш того, -- іншим, оскільки він не належить до тих, хто, за Ніцше, з "натовпом" цілується у вуста (показовим є епізод із гонораром, де лікар проявляє себе гордим та самодостатнім). Проте основний акцент зроблено на бутті-у-собі жінки і чоловіка, на тому, що і чоловік, і жінка -- особистості, які можуть однаково мислити, яким може й подобатися однакове, які здатні залишатися собою у власному бутті, незалежно від того, разом вони чи окремо. Важливо, що вони переживають однакові екзистенційні стани (за Ясперсом): відчай, нудьгу від втоми, кохання. Саме в коханні розкриваються їхні натури. Для Софії, яка недавно вважала, що ніколи не поєднається з чоловіком, стало зрозуміло: "Перед ним я покорилась би" (втілення релігійного екзистенціалізму та дотримання Божого закону, за яким жінка має коритися чоловікові). Для нього вона стала сенсом життя. Письменниця-модерністка втілює ідею -- тільки взаємне кохання здатне знищити межі небуття, тільки в існуванні для когось життя людини стає наповненим, набуває сенсу.

Проблеми літературного фемінізму висвітлено у працях Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Ніли Зборовської, Соломії Павличко та ін. Не зупиняючись на аналізі фемінізму літературного явища, висвітлимо найхарактерніші риси "першої хвилі" цього руху, що припала саме на період модернізму (їх, як констатують польські дослідники, було три). Крізь призму феміністичних проблем з'ясуємо специфіку осмислення екзистенції жінки у новелістиці Ольги Кобилянської та, меншою мірою, у творах В. Винниченка ("Зіна"), В. Стефаника ("Вовчиця"), М. Коцюбинського ("Під мінаретами"), Б. Лепкого ("Мініатюра"). Жіноче питання найглибше заторкнула Ольга Кобилянська. Вона зуміла зосередити увагу на окремому епізоді життя, на вирваному фрагменті, який характеризував та розкривав глибину вразливої душі. Її персонажі представлені у драматичних, мрійливих, меланхолійних ситуаціях у часи духовних потрясінь.

Кобилянська Ольга Юліанівна

Авторка на перший план вивела особистість із глибоким внутрішнім світом, жінку, яка прагнула до свободи слова та свободи самовиявлення, інтелектуалку та мисткиню, яка нарівні з чоловіком може дебатувати та протистояти йому. Проте особливий акцент зроблено на самотності жінки, рушійною силою якої є любов. Письменниця по-особливому висвітлювала феномен любові-самопожертви, любові-відданості своєму покликанню, любові до чоловіка та християнської любові ("Думки старика"), яка чинить екзистенційний супротив суспільним догмам. Її твори -- це своєрідний бунт проти усталеного погляду на жінку як слабку, ірраціональну істоту, рабиню, яка підвладна своїй природі та чуттю. Її твори -- це повернення до свого внутрішнього "Я". Така манера викладу цілком відповідала естетиці екзистенціалізму. Показовим у цьому зв'язку є твір "Час". Тут розгортається екзистенційний простір Ільїнки, який вибудовується через розповідь матері про дочку. Дівчина зображена самодостатньою, сильною духом (судимо про це із фрагментарного портретного опису з акцентом на погляд молодої горянки), вона екзистенційно відчуває фатальність свого буття, намагаючись захистити власну позицією, виголошує її у соціумі. Філософія Ільїнки випливала з бажаної самотності та була доволі простою: "Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять мене […]. Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Молода героїня переконана, що шлюб без ідеального чоловіка -- це не мета, що самотність вдвох -- це страшніше, ніж самотність соціальна, яка не сприймається родом. У ХІХ столітті незаміжню жінку вважали не такою, як усі, тому страхи матері теж вироблені родом, який, згідно з думками Н. Хамітова, "…приписує їй вибирати в певному віці та в певному віці відмовитись від того вибору. Проте у героїні нема страху залишитися без чоловіка і, хоч у тексті не сказано, але прочитується її бажання зустріти та дочекатися ідеального чоловіка, який би відповідав її внутрішнім запитам (її прогулянки лісом верхи, на наш погляд, є не простою примхою, а пошуком власної долі).

Екзистенційні проблеми жінки Ользі Кобилянській найяскравіше вдалося розкрити в "Природі" та "Некультурній". Ці новели, що сприймаються як антитеза одна одній, об'єднує спільна тематика: внутрішнє буття жінки, ідея її самодостатності. У "Природі" зображено дві полярно-протилежні долі, два типи свідомості -- жіночий та чоловічий. Тут стать виявляє себе і як біологічний, і як соціально-культурний та психологічний, і як екзистенціальний феномени. Із перших рядків розгортається внутрішнє буття русинки: на тлі природи постає самотня, сумна, меланхолійна, розумна дівчина з феміністичними рисами характеру, сильна духом, мрійлива. Сенсом її буття було бажання досягнути щастя, яке аристократка уміла відстоювати: "Боротьбу любила так, як любиться пишні, багаті красками картинки […]. Іноді опановувала її невиразна жадоба чувства побіди". Меланхолійну дівчину охопило невимовне бажання побачити молодого чоловіка, який привів коня до її батька. Вона насмілюється зробити перший крок до знайомства (що в тодішньому суспільстві вважалось неприпустимим). Вона інстинктивно вдалася до хитрощів. У неї з'явилося бажання приборкати коня. "Заворушилось у ній щось таке, що нагадувало охоту до діла й вигнало надвір". Як бачимо, у панянці заговорила внутрішня сила, яка вмить зникла після того, як кінь почав ставати на диби. Читачеві розкрилась ще одна особливість жіночого буття -- фізична слабкість.

Поступово із розгортанням тексту, розкриваються грані її внутрішнього буття -- гармонія з природою, ліричність, самозаглиблення. Юнак закохався, не збагнувши, що заволодіти фізично не значить заволодіти духовно. У моральному сенсі справжню владу над ним здобула панянка. "Так, він просто казився", ним заволоділа пристрасть, а нею -- "щось інше". Раніше у літературі існували образи жінок, які марили і тужили за коханими, ходили до ворожок, а тут бачимо іншу картину -- смертельно тужить за жінкою чоловік, він шукає порятунку у знахарки, він не знаходить собі місця. Сон горянина є завершальним акордом до образу аристократки: жінка за своєю суттю -- загадка, таємниця, і чим більше у ній нерозгаданого, тим цікавішою, бажанішою вона стає. Його переслідують слова: "Мусиш мене шукати", у ньому говорить злість, бо вона заволоділа його буттям, а не він -- її. Напрошується висновок: на його чоловічність ("маскуліну") наклалися риси жіночності ("феміни"). Хоча й "маскуліни" у ньому не бракує -- його чоловіча природа власника, внутрішня суть керує думками: "А таки я її дістану". Панночка і селянин не змогли би бути разом через різницю соціального походження. Своїм зникненням аристократка запалила у селянинові нове почуття -- кохання, вона розкрила йому глибинність існування (для нього панянка стає найбільшою мірою існуючого).

Проблему взаємин між статтями Ольга Кобилянська продовжує в новелі "Некультурна". Тут постає яскравий тип горянки Параски, у поведінці та характері якої багато чоловічого, але попри це вона -- уособлення вільної, незалежної, ніжної натури, яка за своєю суттю була передусім справжньою жінкою з "родзинкою". Параска через усе життя пронесла екзистенційний ідеал -- у будь-якій ситуації залишатися собою. Завдяки гармонійному поєднанню чоловічого та жіночого начал горянка не цуралася чоловічої роботи, яка була частиною її життя. Вона не чинила опору своїй природі, не соромилася свого покликання, не зрадила власному "я", не обрала фальшивих цінностей, насаджених псевдокультурою. З розповіді Параски видно, що фізіологічні метаморфози (втрату сили) вона сприймає з гордістю, оскільки до життя ставиться по-філософськи мудро: "Був початок, то буде кінець, а жаль -- нехай його вітри рознесуть". Така філософія характеризує все її буття. Меланхолія та смуток, такі близькі панянці з "Природи", зовсім чужі горянці Парасці. Ольга Кобилянська пояснює відмінність між жінками тим, що першу огортала меланхолія від неробства, а друга завжди мала себе чим зайняти, через те й не знала відчуття самоти. У ній були повага та любов до себе. "Така любов постає подоланням егоїзму щодо себе. Вона виводить людське буття із само-замкненості й спрямовує до подолання власних меж. І, разом із тим, дійсна любов до себе породжує переживання само-значущості власного "я" у будь-якому стані й вимірі буття. У конструктивній любові до себе долається та внутрішня самотність людини, що може бути окреслена як самотність на самоті із собою, яка є результатом постійної самозміни та самооновлення людини -- результатом самотворення та трансцендентування. Гуцулка в усьому покладалася на Творця, її буття можемо визначити як буття до Бога, довіру долі Богові. Навіть сни вона вважала мовою Всевишнього. Будучи простою селянкою, вона інтуїтивно мислила, намагаючись збагнути своє буття у світі через вихід у трансцендентне, що підтверджує і психоаналіз: "Сни -- джерело різноманітної інформації, вони забезпечують зв'язок з неусвідомленою частиною психіки, тому в змісті сновидінь є глибокий символ з множинністю відтінків […]. Образи сновидінь […] розробляють "індивідуальне майбутнє особистості".

У стосунках із чоловіками гуцулка теж покладається на волю Господа. Тамара Гундорова зауважила: "Стосунки Параски з чоловіками -- Гаврісаном, паном Кубою, молодим чабаном-молохом, вдівцем Юрієм засвідчують споріднену з чоловічою незалежність, з одного боку, і водночас вроджену жіночу пасивність -- підкорення долі, з іншого боку" [Ошибка! Источник ссылки не найден., с. 45]. Її феміністичному буттю відповідають такі риси: вміння постояти за свою гідність (навіть докладаючи фізичної сили, б'ючись із чабаном-молохом), безстрашність, внутрішнє відчуття щастя, кмітливість, волелюбність, відповідальність за власну долю, впевненість у собі. Зауважимо, що для героїнь буковинської авторки питання збереження власної ідентичності, плекання власного буття у собі було принциповим навіть тоді, коли вони вголос не говорили про це. (Наприклад, Магдалена з новели "За готар"). У творі "Аристократка" Ольга Кобилянська створила образ ідеальної, справжньої аристократки духу, яка, попри економічну нестабільність, розчарування у житті, до кінця своїх днів залишалася внутрішньо сильною та нескореною (прерогатива чоловіків у суспільстві). Жінка була в усьому "справжньою", передовсім, справжньою жертовною матір'ю, людиною, що "…для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була "бабунею", а недужим -- "лікарем" […]. Покладала всю свою гордість в те -- зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом". Старенька інтелігентка мала в житті опору -- бути завжди з Богом, тобто прощати та доносити істину до ближнього. Її життєва мета -- навчити внука бути глибоко моральним та людяним -- не зазнала поразки, тому її буття було повним. Вона з полегкістю та спокоєм припинила земне існування, бо будучи вже мертвою, але ще в хаті (тобто -- між буттям та небуттям) бачила, що внукова душа зложила німу присягу на все життя: "Він пригадав собі, що прирік їй у своєму житті дві речі: раз, коли числив сім років, ніколи не пити. А другий раз, як мав тринадцять років, -- остати свому народові вірним".

Героїні Ольги Кобилянської є втіленням її переконань. Кожна з них пройшла свій шлях самовдосконалення, ставши самодостатньою, кожна сама гартувала власну волю, виховувала почуття. Вони, як і їх авторка, прагнули самореалізуватись -- чи то свідомо (панянка з "Природи"), чи то несвідомо (Параска з "Некультурної"). Погоджуємося зі словами Соломії Павличко, що "український модернізм, свободолюбивість не тільки не позбавлений статі, як очевидно вважала більшість дослідників, ніколи не торкаючись цієї теми, а навпаки, -- пов'язаний з нею тісними генетичними зв'язками. Новелістика Ольги Кобилянської, представивши ідеали слов'янської ментальності, національної самобутності буття української жінки стала визначним явищем європейського фемінізму і заслуговує подальшого ґрунтовного вивчення у річищі переосмислення культурно-естетичних надбань української модерністської літератури. Така проза, як вважає Тамара Гундорова, вимагала співтворчості читача, "формуючи новий комунікативний простір, відбиваючи певний тип читачів". Дослідниця модерного дискурсу констатує, що людське мислення набирає трансцендентального характеру, а це, у свою чергу, продукує "нові, модерні смисли й модуси буття, причому одним із них є модус буття "нової", "повної", автономної України" [68, с. 289]. На думку Марії Моклиці, "модерністський твір ніколи не надається до легкого комфортного сприйняття. Його спочатку мусиш взяти приступом, подолавши спротив, звикнути до нього, вчитатись, і лише пізніше, на якомусь етапі отримаєш можливість насолоджуватися читанням" [166, с. 35]. Авторка говорить про два типи насолоди від модерного твору -- насолоду естетичну та інтелектуальну.

"Причина -- в мірі суб'єктивності. Чим яскравіша чужа суб'єктивність, тим більш вона насторожує, тим важче читачеві подолати бар'єр, який завжди існує між людьми. Але подоланий бар'єр зате відкриває чудову перспективу: не впізнавати власні емоції, а пережити незвідане, подивитись на світ очима іншої людини…" [166, с. 36]. Вважаємо, що такий ефект від модерністських творів забезпечує різнорідність модернізму, його неоднозначність. Двоякість модернізму відзначили і М. Бредбері та Дж. Мак Фарлен: "Модернізм у більшості країн був надзвичайним поєднанням футуризму і нігілізму, революційності і консерватизму, натуралізму і символізму, романтизму і класицизму. Він оспівував епоху технічного прогресу і водночас засуджував її; висловлював захоплення думкою про занепад старих форм культури і виявляв повне розчарування перед обличчям страху від усвідомлення цього…".

4. Розквіт модерного живопису: О.Мурашко, М.Жук, М.Бурачек, І.Труш

З кінцем XIX ст. передвижництво видохлося; опозиційно настроєне суспільство в поступовіших елементах перейшло до революційної тактики, й "направлєніє" передвижників уже перестало імпонувати, видавалося застарілим і наївним. Разом із тим опозиційно настроєні майстри з "направлєнієм" перемогли академізм і самі щасливо увійшли до Академії, з якою стільки воювали, -- увійшли як переможці, як нові професори. Але доля не забарилася проти цих нових професорів озброїти нову мистецьку молодь, яку не задовольняв тенденційний реалізм передвижників з опозиційним забарвленням. Нова молодь цікавилася мистецтвом, а не громадськими течіями. Й передвижники тільки завоювали свої позиції та здобули Петербурзьку академію, як зараз опинилися в стані консерваторів (щоб не сказати -- реакціонерів) відносно молоді, яка рвалася вперед, до нових мистецьких досягнень. Із передвижниками залишилися або менш обдаровані елементи з молоді, або слабші мистецькі індивідуальності. Між ними були й добрі майстри, як учень Рєпіна, внук Шевченка Фотій Красицький, що добре малював, дав добрі мальовані портрети Шевченка, але як майстер мистецтва без композиційної винахідності й без тонкого відчування фарб. Його товариш Михайло Козак при тих самих вадах -- ще й далеко слабший рисувальник. Трохи вище їх стоїть західноукраїнський майстер Модест Сосенко (1875 -- 1920), що свідомо ухилився від надто поступових мистецьких течій і, закінчуючи мистецьку освіту в Парижі, умисно обрав собі вчителів між солідними академістами. З Парижу Сосенко вернувся до Львова як солідний майстер реалістичного напряму без імпресіоністичних ухилів. Його портрети та автопортрет добре зроблені, але позбавлені яскравої характеристики; жанрові образки, як хлопці на плоті, дуже живі, але мало цікаві. Між тим за кордоном реалізм вже давно зробив сміливий крок від фотографічного й академічного реалізму до розв'язання проблеми світла й світлотіні, віддання тремтіння сонячного світла й розбивання світлових хвиль, але це мистецтво довго не знаходило адептів між українськими майстрами. Першим українським майстром, що пристав до імпресіонізму, й то в найбільш конвенціональній формі, була Марія Башкірцева (1860 -- 84), але її приклад не знайшов наслідувачів. Власне, Башкірцева прожила майже увесь свій короткий вік за кордоном -- у Франції та Італії, і для процесу розвою українського малярства зосталася сторонньою. Її мистецтво добре виводиться із французького, але ця талановита дівчина стоїть осторонь у мистецтві українському. На Україні для її мистецтва за її життя час ще не прийшов.

Власне, імпресіонізм прийшов на Україну два десятки років після Башкірцевої, прийшов від науки Яна Станіславського (1860 -- 1907) -- професора Краківської академії, родом із Київщини й киянина, що все своє життя й талановиту мистецьку творчість присвятив українському краєвидові. Станіславський виховав більшу групу українських пейзажистів-імпресіоністів, що вчилися в Краківській академії. [ред.] Образотворче мистецтво

Клод Моне: "Враження, схід сонця (фр. Impression, soleil levant)" (1872)

Ця картина надала назву стилюІмпресіонізм не підіймає філософських проблем і навіть не намагається проникати під кольорову поверхню буденності. Натомість імпресіонізм зосереджується на поверхневості, плинності миті, настрої, освітленні чи куту зору. Як і мистецтво ренесансу, імпресіонізм будується на особливостях і навиках сприйняття перспективи. Разом з тим ренесансне бачення підривається доведеною суб'єктивністю і відносністю людського сприйняття, що робить колір і форму автономними складовими образу, для імпресіонізму не так важливо, що зображено на малюнку, але важливо як зображено. Змінилася також тематика образів. Були відкинуті біблійні, літературні, міфологічні, історичні сюжети. Замість того з'явилося баченя буденності і сучасності. Художники часто малювали людей у русі, під час забави чи відпочинку, представляли вигляд даного місця при даному освітленні, мотивом їх робіт була також природа. Імпресіоністи одни хз пеших малювали на повітрі, не допрацьовуючи своїх робіт у майстерні. Проте їх малювання представляло лише позитивні сторони життя, не порушувало суспільних проблем, оминало й такі проблеми як голод, хвороби, смерть. Це призвело до розколу серед імпресіоністів.

Генеральною творчою методою імпресіоністів був дивізіонізм - накладання різних барв з таким розрахунком, щоб з певної відстані барви сприймалися злитими в певний колір. Тіні також малювали за допомогою основних кольорів, без ужиття чорного. Дивізіонізм не став однак обов'язковим правилом, як і жодне інше правило. Тому ця засада застосовувалася більшою чи меншою мірою. Відомими піонерами імпресіонізму стали художники: Ренуар і Сіслей, пізніше приєдналися Сезан, Мане, Деґа та інші. Відомі також художниці-імпресіоністи - художниці-імресіоністи: Марі Бракмон, Єва Ґонзалес, Мері Касса, Берте Морісо. В 1880-1910-х рр. Імпресіонізм вплинув на багатьох живописців інших країн (М. Ліберман, Л. Корінт у Німеччині; К. А. Коровін, В. А. Сєров, Е. Грабарь, ранній М. В. Ларіонов у Росії й ін.), що виявилося в освоєнні нових сторін дійсності, в оволодінні ефектами пленеру, висвітлюванні палітри, ескізності манери, засвоєнні окремих технічних прийомів. З початком XX ст. Петербурзька академія з професорами-передвижниками занепала, а Краківська, навпаки, розцвітала творчістю групи молодих професорів, адептів поступовіших течій мистецтва, головно імпресіонізму й символізму. Між цими краківськими професорами особливо визначалися імпресіоніст Ян Станіславський та символіст Станіслав Вислянський. Обидва вони справили на модерне українське малярство дуже великий вплив. З огляду на високе реноме в тих роках Краківської академії досить значна група молодих українських майстрів замість Петербурга подалася до Кракова, як натурально до Кракова ж по мистецьку науку вдавалася вся молодь із Західної України (тоді австрійської). Й таким чином у Кракові зібралася група української мистецької молоді, яка й поділилася на ці два напрями: імпресіоністів -- учнів Станіславського і символістів -- учнів (безпосередніх або посередніх) Виспянського. Вплив Станіславського був благодійним для українського малярства. Між учнями Станіславського ми маємо таких талановитих пейзажистів, як Іван Труш -- елегантний і рафінований майстер, потім Микола Бурачек, що найближче підійшов до Станіславського і продовжував його працю над українським краєвидом.

Учнями Станіславського були і Віктор Масляників -- поет українського степу, і пікантний рисувальник Іван Бурячок; під впливом Станіславського гарні й тонкі краєвиди давав Михайло Жук. Його ранні роботи "Дівчина в кріслі", "Гуцул" (1902), "Жіночий портрет", "Дівчина в польському костюмі" (1903), "Портрет батька" (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Вдаючись до символіки, автор вбачав основне завдання художника не лише в поетизації образів, а й наповненні їх асоціативним змістом. Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей). З його спогадів довідуємося, що великого успіху вона не мала, хоча менше ніж через рік на виставці у Львові ті самі твори дістали гучний відгук не лише шанувальників образотворчого мистецтва, а й критики, зокрема І.Труша. Сучасні мистецтвознавці відзначають, що М.Жук був одним із найяскравіших виразників тенденцій модерну в українському малярстві. Живопис у стилі модерну краківської школи був близький і зрозумілий І.Трушеві, але виявився чужим старій київський інтелігенції.Молода група українських пейзажистів -- імпресіоністів вдерлася в українське мистецтво і заразила декого зі старших майстрів, що ще були в стані переродитися.

Так, моменти імпресіонізму появилися в М. Пимоненка, й зовсім до імпресіоністів перейшов Петро Левченко (1859 -- 1917), залишивши свою давню манеру фотографічного пейзажа й перейшовши до сонячних світляних імпресіоністичних краєвидів. Імпресіонізм захопив молодого учня одеських реалістів -- Василя Лепикаша. (1887 -- 1920), що з правовірного учня Г.Лодиженського обернувся теж у свіжого сонячного імпресіоніста.

На думку Дмитра Антоновича, наскільки благодійним для українського малярства був вплив Станіславського, настільки був шкідливим вплив Виспянського, цього маляра між літераторами й літератора між малярами. Виспянський приніс свій символізм до Польщі не з перших джерел, не просто з Франції, а з гіршого варіанту символізму, препарованого для німців колись славним Бекліном. Наскільки беклінізм слабший від французького символізму, настільки виспянщина слабша від беклінізму та настільки ж український символізм слабший від виспянщини. Тим часом Виспянський потрапив заразити своїм прикладом усіх українців, що вчилися в Краківській академії та не замкнулися в рамках пейзажу і школи Станіславського. Шкідливий вплив літературного символізму Виспянського багато псує таким талановитим майстрам, як Михайло Жук, Іван Кулець, Іван Северин та ін. Вплив Виспянського підірвав навіть могутній талант Олекси Новаківського. Можна сказати, що при всіх своїх незвичайних здібностях Новаківський ціле життя поборював у собі краківську виспянщину, але так до кінця її не здолав. І гуцульський народний герой Юрко Довбуш у Новаківського обертається в якогось краківського кшижака. Цікаво, що від'ємному впливу виспянщини (мабуть, через посередництво Новаківського) підліг і такий тонкий та чутливий перед тим пейзажист, як Петро Холодний (батько) (1876 -- 1930). Цікавий часами в композиціях, коли в них панує краєвид, як в образі "Князь Галич", Холодний стає неприємним у літературно-декламаційних, претенціозних образах на взір "Ой у полі жито". Вітражі Холодного, виконані для Братської церкви у Львові, подекуди нагадують невдалі й неприємні вітражі Виспянського в Кракові; так само вітражі Виспянського в Кракові більше псують, а не прикрашають ті церкви, по яких ті вітражі розміщено.

Від цих талановитих, але заражених виспянщиною майстрів вигідно відрізняється близький до них характером свого хисту Олександр Мурашко (1875 -- 1919). Учився в Петербурзькій академії, де засвоїв засади здорового реалізму, але не доводив його до крайності, фотографічності, ніколи не вдавався ні в яку символіку. Завершуючи свою мистецьку освіту в Парижі, Мурашко сприйняв дещо від імпресіонізму, але й тут не вдавався в крайність і не дозволяв ефектам світла панувати над кольорами, гама яких у Мурашка незвичайно багата. Пишність барв, вибагливість колориту, яскравість освітлення Мурашко вміє поєднати з точним реалізмом, що вибивається як із цілої композиції, так і з безлічі деталей, спостережених гострим оком майстра. Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а й його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори були долучені до контексту світового художнього процесу. Київ був містом, яке Мурашко по-справжньому любив: "тут сонце, тут чудесна природа, тут власна культура..." "

В 1907 році художник повертається в батьківський дім. Починається час активної роботи, спрямованої на створення своєї самобутньої образно-пластичної системи. Від традиції Мурашко переходить до новаторства. В його живописі органічно з'єднались імпресіоністична пленерність і етюдність з чіткою організацією форм, їх декоративним узагальненням і монументалізацією. Все це сповнене силою емоцій художника -- темпераментного, динамічного, із почуттям краси світу в душі. Прагнення віднайти нову формулу мистецтва, яка б відповідала характеру часу, стало рисою початку ХХ століття. В Україні митець Мурашко став першим, хто пішов шляхом пошуків та експериментів. Від імпресіоністів йде його ескізність, нова манера писати широким пензлем, а реалізм оберігав від порожньої формотворчості. Його художня манера схожа з віртуозною художньою манерою шведського художника Андерса Цорна (1860-1920). Але й віртуозу Цорну далеко до колористичних скарбів, що мав не менш талановитий Олександр Мурашко.


Подобные документы

  • Культурна ситуація першої половини XX століття. Загальне поняття модернізму, різноманіття його художніх і соціальних форм. Характеристика основних напрямів в мистецтві модернізму, використовувані техніко-конструктивні засоби створення нових форм.

    реферат [36,1 K], добавлен 16.06.2009

  • Поняття модернізму та його особливості. Структурно-стильовий аналіз модернізму. Естетичні концепції модернізму та стильові тенденції. Формування українського модернізму під впливом європейських тенденцій та зустрічних течій на перетині філософії.

    реферат [38,6 K], добавлен 18.05.2011

  • Авангардизм – напрямок у художній культурі 20 століття. Його батьківщина та основні школи. Нове в художній мові авангарду. Модернізм - мистецтво, яке виникло на початку XX століття. Історія українського авангарду, доля мистецтва та видатні діячі.

    курсовая работа [48,8 K], добавлен 20.02.2009

  • Визначення програми нового мистецтва у 90-Х роках ХІХ століття. Філософські теорії Шопенгаура, Ніцше, Бергсона, Фрейда. Течії модернізму. Здатність художньої творчості одухотворювати дійсність. Імпресіонізм, символізм, неоромантизм та "потік свідомості".

    реферат [25,7 K], добавлен 10.02.2013

  • Модернізм як характерне відображення кризи буржуазного суспільства, протиріч буржуазної масової та індивідуалістичної свідомості. Основні напрямки мистецтва модернізму: декаданс, абстракціонізм. Український модернізм в архітектурі, скульптурі та малярства

    контрольная работа [24,9 K], добавлен 20.11.2009

  • Англійське мистецтво початку XIX століття. Виникнення нових художніх напрямків. Видозміна пізніх форм бароко в декоративний стиль рококо. Творчість Вільяма Хогарта. Кращі досягнення англійського живопису XVIII ст. Просвітительський реалізм в літературі.

    контрольная работа [36,3 K], добавлен 14.12.2016

  • Характеристика і розгляд співпраці громадського діяча Є. Чикаленка з російським істориком Д. Яворницьким. Аналіз їхніх мемуарів, щоденників та листування. Відзначення позитивного впливу обох діячів на розвиток української культури початку XX століття.

    статья [19,0 K], добавлен 14.08.2017

  • Передумови і труднощі культурного піднесення XVI–XVII століття. Особливості релігійної ситуації в Україні. Розвиток літератури і книгодрукування, створення учбових закладів, формування нових галузей науки. Становлення професіональної художньої культури.

    реферат [40,6 K], добавлен 08.12.2010

  • Театральне і культурне життя як на професійному, так і на аматорському рівні кінця XIX - початку XX століття у Харкові. Театральні діячі у становленні українського та російського модерного драматичного мистецтва. Виникнення і розвиток кінематографу.

    реферат [24,4 K], добавлен 16.03.2008

  • Розвиток українського кіно у 20-х роках ХХ століття. Початок культурної революції. Пропагандистська роль кіно в умовах диктатури пролетаріату. Київська студія екранної майстерності. Досягнення українського кіно. Міжреспубліканське співробітництво.

    реферат [79,8 K], добавлен 26.01.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.