Підвищення конкурентоспроможності творчих індустрій України в умовах євроінтеграції

2) Транснаціональне поширення культури і праць художників;

3) Особлива допомога юним художникам;

4) Полегшення доступу до участі в культурному житті для широкої громадськості;

5) Безпосереднє визнання культури як економічного чинника соціальної інтеграції

Щорічно Євросоюз визначає європейську культурну столицю. Це звання активізує культурне життя міста, сприяє насиченню його різними заходами. При цьому структури Євросоюзу надають значну фінансову допомогу для їх організації. На звання європейської столиці 2010 р висувалася кандидатура Києва.

Для інтеграції важлива культурна присутність України в Європі і світі. Про Україну ще мало знають. Культура і спорт прискорюють ці знання.



РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ТА АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НА ФОНІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

2.1 Домінантні характеристики творчого потенціалу України

Український народ як творець національної та співтворець світової культури нагромадив за свою багатовікову історію величезні духовні надбання. До його духовної скарбниці входять видатні пам'ятки трипільської та скіфської культури, княжої доби, українського барокко, творча та філософська спадщина Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Лисенка. Новітня історія української культури визначається діяльністю її творців і реформаторів Олександра Довженка, Леся Курбаса, Бориса Лятошинського, Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Павла Вірського, Степана Турчака та багатьох інших талановитих майстрів.

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної само ідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому - нових соціально цінних і громадянських орієнтирів.

Тож завдання в осягненні даної теми і полягає в осмисленні цього контексту та тих соціально-культурних змін, які з ним пов'язані.

Розвиток української культури базується на таких загальновизнаних засадах:

1)самоцінність культури й мистецтва в усіх їх численних проявах;

2)творення єдиного загальнонаціонального культурного простору, як одного з найважливіших консолідуючих факторів у справі розбудови української державності;

3)забезпечення активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя держави;

4)забезпечення гарантій свободи творчості, доступу до культурних надбань, створення можливостей активної участі громадян у художній творчості, особливо молоді;

5)підтримка високо професіональної мистецької творчості, яка забезпечує якісний рівень національної культури, незалежно від політичної чи комерційної кон'юнктури;

6)збереження національної культурної спадщини (рухомих та нерухомих пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників тощо) як основи національної культури, турбота про дальший розвиток традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;

7)утримання зусиллями держави та місцевого самоврядування базових елементів культурної інфраструктури, основних (у національному, регіональному та комунальному масштабі) культурно-мистецьких закладів та організацій;

8)забезпечення державної підтримки та сприятливого господарсько-правового режиму для культурно-мистецьких організацій, об'єднань, окремих митців незалежно від підпорядкування чи форми власності;

9)створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів та засобів до підтримки культури й мистецтва[18, c.45].

Процес реформування культурної сфери має включати:

1)створення нової правової бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим вимогам та українським особливостям;

2) реорганізацію майнових та фінансово-господарчих взаємин у культурній галузі, аби привести їх у відповідність із загальним

3) напрямком суспільно-економічних реформ;

4)заохочення становлення й зміцнення мережі недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фундацій, професійних гільдій, виконавських колективів тощо), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через багатоманіття творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування, через множинність каналів її підтримки суспільством і державою;

5)створення умов здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Важливо прослідкувати плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них в першу чергу слід віднести напрямки, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей. Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Впроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення зарубіжних модерністських і пост-модерністських напрямків. Відбувалось "розхитування" традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію "ідейності".

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в СРСР), які мали ряд плідних наслідків. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період "перебудови", доповнились широким андеграундом - напрямками мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України призвело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «пост-тоталітарне суспільство». Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, в залежності від умов), впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. В той же час стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу «порядок-хаос». Модель культурно збалансованого суспільства - плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть нинішнього століття.

На сьогоднішній день українська література переживає чи не найбільший занепад серед усіх культурних галузей. На те є об'єктивні підстави. По-перше, література потребує певних інвестувань, але ці інвестування можливі лише у випадку, коли література стане популярною. Зараз популярною є лише гостросюжетна література, так званий «низький жанр», котра зовсім не задовольняє культурні потреби освіченої людини. Знайти ж книжку сучасного українського автора на іншу тематику, справа досить важка, оскільки видавці не погоджуються друкувати книжки, які не є прибутковими. Основною надією для молодого автора залишається підтримка культурних організацій (як українських так і закордонних). Але все залежить від українського читача. Коли більшість українців відкладе чергову купу паперу під гучною назвою «Месть бешеного» (чи щось на кшталт цього) і нарешті зверне увагу на дійсно варті уваги українські твори[19, c.12].

Проте Спілка письменників України, та інші об'єднання письменників вже зараз мають досить коштів та ресурсів для більш-менш гідної підтримки українського автора. Тож найближчим часом слід очікувати відродження власне української літератури, котру деякі дослідники вважають мертвою після останної хвилі -«шістедесятників».

Протягом останніх років умови творчої свободи значно розширили стильові і тематичні межі у театральному мистецтві й виконавсько-концертній діяльності, Йшли пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. З'явилися перші, часом досить вдалі спроби організації недержавних театрів та концертних груп. Помітно розширилася мережа державних театрів, переважно за рахунок надання бюджетного статусу нововиниклим театрам-студіям. Нові вистави українських театрів виступи українських виконавців стали помітними мистецькими подіями далеко за межами нашої держави.

Проте за умов вкрай повільних кроків щодо реорганізації творчо-організаційного та економічного життя колективів, нерозробленості недержавних механізмів підтримки у розвиткові театрального і музичного мистецтва загострилися негативні тенденції. Зважаючи на це необхідно здійснити низку заходів. Зокрема, забезпечити перехід театрально-концертних організацій на господарювання в нових умовах, розширити їхню творчу та фінансово-економічну самостійність, стимулювати пошук позабюджетних форм фінансування, вдосконалення системи формування творчих складів тощо. Водночас шляхом здійснення цільових державних замовлень, підтримки окремих мистецьких проектів цілеспрямовано здійснювати заходи по підвищенню професіональної майстерності, впливати на формування репертуару творчих колективів задля повнішого репрезентування в ньому вершинних надбань світової та національної культур, кращих творів сучасних авторів, інтеграції у світовий культурний простір. Значна увага має приділятися забезпеченню мовного статусу українських театрів, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів.

В сучасних умовах відбувається бурхливий розвиток різних жанрів та видів образотворчого мистецтва, значне пожвавлення художньо-виставкового життя, З'явилися численні державні та приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції, Творчість багатьох українських художників та скульпторів отримала загальносвітове визнання.

Після здобуття Україною незалежності посилилася увага до збереження національної культурної спадщини. Протягом останніх років створено низку нових державних заповідників, музеїв, присвячених постатям та подіям національної історії. Розпочато роботу над створенням Реєстру національного культурного надбання та поверненням пам'яток, незаконно вивезених з України.

Проте через брак фінансування різко скоротилося придбання творів образотворчого мистецтва. Мають місце непоодинокі випадки перепрофілювання мистецьких галерей, занепадають мистецькі видання, погіршилося матеріальне становище митців. Вимагає радикальних змін робота історико-культурних заповідників[20].

Для подолання негативних проявів у цій сфері духовного буття необхідно здійснити заходи по сприянню дальшому розвиткові образотворчого мистецтва, створенню ефективної системи обліку, охорони й використання пам'яток історії та культури, їх поверненню в Україну, зокрема розробити законодавчі та нормативні документи про охорону національної культурної спадщини, які відповідали б вимогам міжнародних правових актів з цього питання, ратифікованих Україною. Слід продовжити пошук шляхів забезпечення додаткових надходжень для розвитку пам'ятко охоронної справи й художнього облаштування об'єктів соціально-культурної сфери господарської діяльності заповідників. З метою поліпшення системи естетичного виховання вдосконалити взаємодію між закладами культури та освіти й виховання. Передбачити здійснення заходів для підтримки молодих обдарованих художників. Забезпечити збереження і загальнодоступність кращих творів сучасного малярства, відтворення ряду пам'яток історії та культури, створення пам'ятників видатним діячам України, подіям її новітньої історії.

Колективи України недостатньою мірою беруть участь у міжнародних культурних проектах, що дозволило б залучити іноземні кошти в культурну сферу нашої держави. Натомість фактично відбуваються значні бюджеті інвестування України в культуру інших держав унаслідок виїзду на постійну роботу за кордон висококваліфікованих мистецьких кадрів, недоліків в організації зарубіжних гастролей українських колективів. Далеко не кращими зразками представлена масова зарубіжна культура в Україні.

З огляду на це необхідно вдосконалити систему культурного співробітництва із зарубіжними країнами на основі міжнародних, міжгалузевих, регіональних договорів та прямих зв'язків з використанням тих можливостей, що їх надає участь України в міжнародних організаціях (Рада Європи, ЮНЕСКО, ІКОМ, ІКОМОС тощо). При цьому державна підтримка має надаватися насамперед здійсненню значущих, політично резонансних культурних ініціатив, що дозволять істотно підвищити авторитет України в світі, сприятимуть посиленню взаєморозуміння між народами. Водночас Україна сприятиме інтенсифікації творчих обмінів на всіх рівнях, в тому числі й на комерційній основі, збільшенню відкритості нашого суспільства.

Однією з важливих складових культури в Україні є кінематографія. Вона покликана відігравати помітну роль у справ і формування духовних запитів суспільства. Однак за останні роки внаслідок недостатньої державної підтримки, численних адміністративних реорганізацій, непродуманого впровадження елементів ринкових відносин при відсутності сучасної нормативно-правової бази вітчизняний кінематограф опинився у вкрай важкому стані, Українська кінематографій в останні роки значно скоротила обсяги виробництва фільмів і швидкими темпами втрачає кінопрокат, кіномережу, глядача[20, c,19].

У нових умовах потрібно розв'язати ціпу низку завдань: здійснити структурну перебудову всієї галузі кінематографії з врахуванням умов ринкової економіки, сприяти формуванню ринкової інфраструктури української кінематографії, сформувати сучасні механізми фінансування національного кіновиробництва, зокрема виробництва фільмів для дітей, впровадити продюсерську систему виробництва фільмів, створити стимулюючу, протекціоністичну законодавчу базу, структури кінореклами вітчизняної кіно- та відеопродукції, забезпечити пріоритетні умови українським фільмам на вітчизняному екрані, відродити українську кіноархівну справу, побудувати стабільні й двосторонні канали мистецьких та комерційних зв'язків української кінематографії із світовим кінопроцесом.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну "ікону" нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося "білими плямами". Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма "Повернуті імена" інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної Академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в результаті яких "пригадано" імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх не кращих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену систему національних цінностей, робити привабливим для молоді "героїв" західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що починає викликати протест громадськості, особливо інтелігенції.

У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукування культури української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату. Розв'язанню цієї проблеми сприятиме виконання Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян", яким затверджено основні напрями розвитку духовності українського суспільства. «Розбудова суверенності й незалежності, демократичної, соціальної правової держави, - підкреслено в Основних напрямах, - потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу, укріплення в суспільній свідомості загальнолюдських моральних цінностей, виховання соціального оптимізму та впевненості кожного громадянина у своєму майбутньому, формування здорового способу життя»[21, c.53].

У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі посилюється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які повинні відповідати потребам оновлення суспільства.

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму «Освіта XXI ст.», «Засади гуманітарної освіти в Україні", концепція «Основи національного виховання», «Українознавство в системі освіти». Обговорюються громадськістю проекти програм «Національна комплексна програма естетичного виховання», «Дозвілля і молодь» [21, c.53].

2.2 Соціально-економічні передумови формування та еволюції українського кіно

Починаючи з 1993 року можна із граничною чіткістю спостерігати системну кризу української кінематографії. І вже у першому наближенні очевидно, що аналіз причин такої прикрої ситуації неодмінно має виходити далеко за межі суто кінематографічної проблематики.

Радикальна й по суті раптова зміна суспільних пріоритетів у пострадянський час поставила кіногалузь, як, власне, й усіх громадян України, перед нагальною потребою екстренно адаптуватися до зовсім інших, ніж були доти, соціоекономічних і політико-культурних обставин. Така вимога часу була закономірною, але її не вдалося реалізувати в короткі терміни, і це спричинило глибоку й тривалу інволюцію багатьох галузей громадської діяльності. Спад виробництва, грошова девальвація, остаточна невизначеність у політико-правових та світоглядних засадах нового життя - ці та інші фактори не могли не позначитися на долі «наймасовішого з мистецтв». Адже, як відомо, кіно є техногенним різновидом творчої діяльності, й на стан кінопроцесу безпосередньо впливає майже уся сукупність характеристик даного суспільного ладу. Причому історія світового кіно переконливо засвідчує саме таку кореляцію: прогрес сфери екранних мистецтв є функцією поступального розвитку всього суспільства (звичайно, з невеликою поправкою на інерційність кінопроцесу). І навпаки: занепад екрану є завжди наслідком відповідних явищ у найширших колах даного соціуму. За таких обставин за підтримки Національної Спілки кінематографістів і Міністерства культури і мистецтв України було започатковано теоретико-практичний проект під назвою «Українські альтернативи». Головною метою цього заходу було ініціювання у серії громадських та експертних обговорень інтересу до перспектив нашого кіномистецтва і створення, принаймні теоретично, «нової моделі нового українського кіно», що протистояло б ситуації його практичного небуття. Згодом усі матеріали «Українських альтернатив» за підтримки МФ «Відродження» було видано у двох томах загальним обсягом близько 50 д. а. («Українське кіно: ідентифікація у часі» та «Українське кіно: євроформат» - К., Альтерпрес, 2003).

До плану розвідок «Українських альтернатив» зокрема входило кілька масових опитувань ключових учасників кінопроцесу - кіноглядачів, кінематографістів та кіножурналістів. Так, у співробітництві з Українським філософським фондом (С. Пролеєв) та Інститутом соціології НАН України (Н. Паніна і Є. Головаха) було проведено два соціологічні дослідження з метою виявлення громадської думки щодо вітчизняного кіно (обидва вперше в Україні): всеукраїнське опитування глядацької аудиторії та наскрізне анкетування 1147 членів НСКУ. За підсумками такого паралельного «зондування» позицій виробників і споживачів кінопродукції виникла поки що унікальна можливість порівняльного аналізу взаємоочікувань глядацької аудиторії та кіномитців, тобто - адресатів і адресантів нашої екранної продукції. Перше загальноукраїнське дослідження кіноаудиторії проводилося у червні 2013 року соціологічною службою «Социс». Методом стандартизованого інтерв'ю за квотною вибіркою було опитано 1200 чоловік, які репрезентують усе доросле населення України у віці від 16 до 75 років у 38 містах, 10 селищах міського типу і 26 селах України[22, c.12]. Максимальна помилка вибірки складає +/- 3%. Анкетування підтвердило певні апріорі прогнозовані характеристики вітчизняного кінопроцесу (скажімо, пряму залежність низької відвідуваності фільмів від матеріального стану громадян), але нарешті з'ясувало конкретні кількісно-пропорційні масштаби очевидного. Було виявлено і деякі несподівані параметри української глядацької кіноаудиторії, особливо - у порівнянні із відповідними показниками, що їх було зафіксовано для кінематографістів.



Таблиця 2.1 Частота відвідувань кінотеатрів різними категоріями населення України, %, складено за данними соціологічної служби «Социс»

"Коли Ви останній раз були на перегляді художнього фільму в кінотеатрі?"	Менше тижня тому	Від тижня до місяця тому	Від місяця до року тому	1-3 роки тому	3-12 років тому	Ще за радянсь-ких часів	Не пам'я-таю коли	Не дивлю-ся кіно	N
ЗАГАЛОМ ПО УКРАЇНІ	1.4	2.3	5.8	9.6	19.4	36.0	22.3	3.1	1200
СТАТЬ
Чоловіки	2.0	3.9	5.7	9.7	20.0	35.0	21.2	2.7	547
Жінки	0.9	1.1	6.0	9.5	19.0	36.9	23.3	3.4	653
ВІК
До 20 років	6.7	5.6	25.6	22.2	7.8	10.0	18.9	3.3	90
20-29	3.2	5.4	11.3	22.2	25.8	10.4	19.5	2.3	221
30-39	0.5	4.2	5.1	8.9	33.2	29.0	18.2	0.9	214
40-49	1.0	0.5	1.5	6.8	21.5	48.3	19.0	1.5	205
50-59 років	0.6	0.6	2.4	3.0	12.4	53.8	23.7	3.6	169
60 і більше	0.0	0.0	1.3	2.7	11.0	49.2	29.9	6.0	301

За освітнім та мовними категоріями дані опитування відображені у табл.2.2

Таблиця 2.2 Мовно-освітній склад відвідувачів кінотеатрів, складено за даними соціологічної служби «Социс»

ОСВІТА	Менше тижня тому	Від тижня до місяця тому	Від місяця до року тому	1-3 роки тому	3-12 років тому	Ще за радянських часів	Не пам'ятаю коли	Не дивлюся кіно	N
Неповна середня	1.0	0.0	4.2	2.6	9.9	40.1	33.9	8.3	192
Повна середня загальна	0.7	2.0	6.4	8.1	17.2	40.0	22.8	2.9	408
Середня спеціальна	1.4	2.0	3.4	11.1	26.6	35.1	19.1	1.1	350
Вища	2.8	5.2	9.6	15.2	20.4	27.6	17.2	2.0	250
НАЦІОНАЛЬНІСТЬ
Українці	1.2	2.8	4.7	10.2	19.1	35.4	23.2	3.3	927
Росіяни	1.7	0.4	8.6	7.3	20.3	39.2	20.3	2.2	232
МОВА СПІЛКУВАННЯ
Українська	0.6	1.3	3.9	9.5	19.7	34.5	26.3	4.2	623
Російська	2.2	3.6	8.0	10.2	19.6	37.2	17.4	1.8	551

Жителі українських міст мають більше можливосте потрапити до кінотеатрів, на відміну від сільських мешканців. Частоту відвідування кіно міськими та сільськими жителями наведено у таблиці 2.3.

Отже, тепер достеменно відомо, що кількість відвідувачів кінотеатрів за місяць в Україні не перевищує 4% від усієї потенційної кіноаудиторії, а за рік складає лише близько 10%. Згадуючи, що за радянських часів доля активної кіноаудиторії складала більше третини населення і коментуючи отримані показники в цілому (див. Табл. 2.1), соціолог Є. Головаха, справедливо відзначає: "Помітно також, що нині трохи вища активність у відвідуванні кінотеатрів характерна для чоловіків, молоді, жителів великих міст, матеріально забезпечених людей, високоосвічених, невіруючих і російськомовних громадян. Що ж стосується решти категорій населення, то менша частота відвідувань ними кіно пов'язана зокрема із, скажімо, концентрацією віруючих і україномовних громадян у невеликих містах і сільській місцевості, де існує набагато менше можливостей для відвідування кінотеатрів. У зв'язку з цим на особливу увагу заслуговують украй низькі показники відвідуваності в сільській місцевості. Ці дані свідчать про практично повний розвал мережі сільського кінопрокату" ("Українське кіно: євроформат", с. 428).

Схематично за віком відвідувачів можна відобразити у діаграмі нижче, де більша частина підлітки та молодь, а найменша - люди віком від 40 років і старші (рис2.1).



Рис.2.1 Відвідувачі кінотеатрів за віковою категорією

Так, якщо вважати за більш-менш регулярні контакти з великим екраном візит до кінотеатру хоча б один раз на рік (тобто сумарно усіх респондентів перших трьох стовпчиків даної таблиці), то за віковим показником можна побачити, що більшість сучасної української кіноаудиторії (57,8%) складають підлітки (37,9%) і молоді люди до 29 років (19,9%), тобто ті категорії населення, які матеріально залежать від старшого покоління або роблять лише перші самостійні життєві кроки. Окрім того, ці ж глядачі, як відомо, здебільшого мають специфічно "полегшені" смаки, орієнтуються на розважальне кіно з акцентом на показі самодостатнього сексу й насильства.

На противагу цьому найбільш соціально продуктивні вікові групи населення виявляють усе меншу зацікавленість до кіно взагалі. В наступній групі (тридцятирічні) ми бачимо подвійний відсоток падіння кіноактивності (9,8%).

Й надалі спостерігаємо ще більше, трикратне, скорочення відвідуваності із певною стабілізацією (сорокарічні - 3,0% та п'ятдесятирічні - 3,6%). Тим часом очевидно, що попит на кіно, серйозне, інтелектуальне, соціально вагоме, формується саме на базі певного життєвого й освітнього досвіду, тобто серед тих, хто мало або зовсім не контактує з великим екраном.

Таким чином, в Україні на терені пострадянського новонародженого кінобізнесу фіксуємо серйозну соціокультурну колізію. З одного боку, нинішній прокат фактично утримують "утриманці" - молодь, яка "ретранслює" гроші кінематографічна пасивних батьків до кінокас. Якби не молодь - причому переважно міська й заможна, - то платні сеанси нових фільмів у сучасних Dolby-форматах стали б нерентабельними, а тому й взагалі неможливими в Україні. З іншого боку, "новоукраїнська" молода генерація, зрозуміло, диктує прокатникам виключно свої гедоністичні смаки голівудського штибу, а зовсім не культурно вагомі запити переважної решти дорослого населення, котре лишається у «пасиві». Проблема ж полягає в тому, що у ринкових умовах будь-який захід, який буде спрямовано на адміністративно-директивну зміну такого прикрого становища (більш жорстке податкове чи цензурне обмеження кінобізнесу, квотування зарубіжної продукції тощо), призведе до ще гіршого status'у quo в прокаті. Того самого стану, який існував доти, коли в 90-х рр. у занехаяних кінотеатрах радянської доби демонструвалися лише аналогічні за якістю старі фільми - за копійчаними цінами або на безкоштовних сеансах для дітей, та пенсіонерів.

Якщо ж звернутися до зафіксованої в дослідженні порівняно меншої активності селянства у відвідуванні кінотеатрів, то, справді, побачимо, що на селі публічні покази фільмів відвідують приблизно у п'ять разів рідше, ніж у великих містах, й у дев'ять разів менше, ніж у столиці країни. І це при тому, що відвідуваність у містах, як вже зазначено, є загалом дуже низькою. Такий значний розрив, гадаємо, зумовлений, окрім іншого, й такими об'єктивними матеріально-економічними обставинами, як специфічність сільської праці: сезонні спади-підйоми інтенсивності польових робіт і ненормованість робочого часу. Має значення і традиційно значно менша, ніж у місті, доля обігової готівки на селі, що її потребує візит до кінотеатру. Відіграє свою негативну роль і незрівнянно нижчий рівень діяльності на селі кінореклами, взагалі - послуг кіносервісу.

Також можна говорити й про певні культурологічні фактори, які відштовхують нинішніх селян від сучасного кіно: жорстоке насильство і відверта еротика, що характерні для новітньої «кіноестетики», які входять в гострий конфлікт із нормами традиційної моралі, яку віками сповідують вітчизняні хлібороби. Або зауважимо, що майже відсутня в сучасних фільмах (байдуже, в поодиноких вітчизняних чи в основній масі зарубіжних) сільська проблематика, яка б стимулювала саме глядача "від землі" до ідентифікації із персонажами та сюжетними подіями.

Які ще обставини, окрім очевидного в наших умовах безгрошів'я, заважають людям регулярно дивитися нові фільми в кінотеатрах? Відповіді на таке запитання подаються нижче:

- Зручніше дивитися всі фільми пізніше по телебаченню 33.3%;

- Висока вартість квитків 30.6%;

- Заважають домашні обставини: діти, родинні обов'язки тощо 23.2%;

- Замало вільного часу - треба заробляти гроші 21.0%;

- Замало по-справжньому хороших фільмів у репертуарі 14.3%;

- Зручніше дивитися і нові, і старі фільми на відео 11.2%;

- Віддаю перевагу іншим видам мистецтва, читанню книжок 5.6%;

- Замало сучасних кінотеатрів із стереозвуком 2.3%;

- Відсутність у репертуарах кінотеатрів фільмів українського виробництва 2.1%;

- Нічого не заважає 3.3%;

- Важко відповісти 1.6%;

Як бачимо, ще більше значення, ніж фінансові нестатки, має зростаюча конкуренція інших різновидів аудіовізуальних медіа - телебачення і відео (разом 44,5%). Втім, "домашні обставини" й "нестача часу" також очевидно походять з розряду факторів, які межують з матеріальним станом респондентів. Однак, дуже прикро, що лише 2,1% опитуваних пов'язує обмеженість у контактах із сучасним кіно з відсутністю в репертуарі вітчизняних фільмів. Таким чином, перед нашими кінематографістами постає неозоре поле діяльності по відродженню авторитету національного кіно в очах всього загалу їх співвітчизників. Детальніше шкала кінопріоритетів українського глядача постає у відповідях на наступні запитання.

Як виявлено в дослідженні, погляд у минуле українського кіно, навпаки, демонструє схильність громадян до його ідеалізації. Радянський період історії вітчизняного кіно громадяни незалежної України оцінюють, як правило, дуже високо: 63,7% респондентів вважає його "переважно високої художньої якості. Як це не дивно, але так є. Ніби й не було колись поширене зневажливе ставлення до фільмів "Довженківської студії". Втім, таку оцінку найчастіше давали люди старшого покоління (від 50 років і старші - близько 80%), менш освічені респонденти (громадяни з неповною середньою освітою становлять 74%, тоді як з вищою освітою - 58,8%) і найменш заможні верстви населення (70,6% прихильників радянських фільмів вважають, що їм не вистачає грошей навіть на життя). Дивно, але третина молоді до 20-ти років і майже половина з тих, кому до тридцяти, також поділяють цю думку. Навряд чи зазначені вікові категорії глядачів мають достатній особистий досвід знайомства з радянським кіно, щоб так масово симпатизувати йому. А отже, таку ідеалізацію кіно минулого молодими можна пояснити, з одного боку, міфологізуючим впливом на них старших поколінь; а з іншого - відомою психологічною закономірністю, згідно з якою невдоволення сучасним життям повертає свідомість людини у минуле.

Взагалі розподіл оцінкових суджень серед української кіноаудиторії, за даними опитувань в інших проблемних рубриках, як здається, свідчить про домінуючі консервативні уподобання нинішнього вітчизняного соціуму. Зокрема значна більшість населення України (57%) сьогодні упевнена в тому, що комуністична ідеологія і радянська влада сприяли розвитку справжнього кіномистецтва в Україні, і лише 23% оцінюють цей вплив негативно. Про те ж саме найвиразніше, на нашу думку, свідчить розмежування точок зору у відповідях на запитання про можливість запровадження в сучасній Україні державної кіноцензури. Про те ж саме найвиразніше, на нашу думку, свідчить розмежування точок зору у відповідях на запитання про можливість запровадження в сучасній Україні державної кіноцензури. У середньму 46,8% громадян схвалили б це. При тому ще 22,2% виступають за громадські механізми цензурування, а ще 14,6% - за цензурування лише дитячої кінопродукції. Отже, різні форми зовнішнього обмеження кінотворчості підтримало більше 83% українців. Хоча цензура в Україні є конституційно забороненим інститутом.

Втім, самі кінематографісти дотримуються радикально іншої думки. Вони налаштовані до кіно останнього десятиліття дуже критично, власне - самокритично. На аналогічне запитання члени Національної Спілки кінематографістів України відповіли таким чином: 68,8% респондентів вважають цей період «часом тотальної руйнації здобутків минулого і заміни одного виду жорсткої регламентації творчості іншим, зі ще гіршим мистецьким результатом»; 16,7% схильні вважати це часом «органічної трансформації одного типу кінотворчості в інший» і тільки! 0,5% схвалює останнє кінодесятиліття як «час позитивного процесу ствердження автентичної національної кінематографії після докорінної руйнації імперської кіномоделі».

Однак звернемося до найбільш конструктивної частини цього першого зондажу українського кінопростору - до того, як обидва ці головні фігуранти національного кінопроцесу оцінюють найближчі бажані перспективи розвитку рідної кінематографії. Гадаємо, що порівняльний аналіз таких очікувань адресата і адресанта вітчизняного фільму здатний прямо вказувати на черговість завдань по відродженню нашого фільмовиробництва. Адже ясно, що найоптимальніші шляхи розвитку позначено пунктами співпадання інтересів обох сторін.

2.3 Аналіз конкурентоспроможності творчої індустрії на прикладі українського кінематографу

У 1990-і пострадянські роки українське кіно значно відстало від східноєвропейського і, природно, від наших північних сусідів. Експерти пов'язували тяжке становище вітчизняного кінематографа з багатьма причинами. Але ключові проблеми української кіноіндустрії складалися в недосконалому законодавстві.

У той час поки виробництво фільмів на Російської Федерації поступово піднімалась до радянського рівня, в Україні, на увазі різних причин, вітчизняні фільми ховалися на корені. І не дивно, адже всі роки незалежності країною керували проросійські політики або колишні комсомольці-комуністи з радянським менталітетом.

Український парадокс: галузь, яку по прибутковості в усьому світі порівнюють з наркобізнесом або торгівлею зброєю, влада не жалувала.

Здавалося б, у парламенті сидять далеко недурні люди, більша частина з яких - бізнесмени. Але дати поштовх розвитку вітчизняного кіно Верховна Рада наважилася лише через 18 років незалежності. Все українське кіноспівтовариство знаходилося в очікуванні чуда, або повного відчаю. Багато давали песимістичні прогнози і не вірили, що закон все-таки буде підписаний. На початку 2010 р парламент проголосував за кардинальне поліпшення умов розвитку української індустрії фільмів.

В Україні діють кілька кіностудій, найбільш відомими з яких є Національна кіностудія ім. Довженка (Київ), Одеська та Ялтинська кіностудії, Національна кінематека України, FilmUA та інші. У нас проходять кілька кінофестивалів, в т.ч. Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», Одеський міжнародний кінофестиваль, кінофестиваль «Крок», Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Харківський бузок»[24, c.10].

Одними з останніх повнометражних українських стрічок стали - «Іван Сила», «Трубач» і «Параджанов», режисерів Е. Фетісової (Україна) і С. Аведікян (Франція), який номінований на престижну премію Оскар від України в номінації Фільм іноземною мовою. У відборі також брали участь картини «Вічне повернення» реж. Кіри Муратової та «Хайтарма» Ахтема Сейтаблаєва. В Українському оскарівському комітетіавторів повідомили, що за фільм «Параджанов» було віддано 6 голосів членів Комітету з 10, за «Вічне повернення» і «Хайтарму» - по 2 голоси.«Параджанов» знятий у копродукції України, Франції, Грузії та Вірменії за підтримки Державного агентства України з питань кіно. З української сторони фільм являє кіностудія «Інтерфільм».

За даними Європейської аудіовізуальної обсерваторії, в 2013 році Україна зайняла друге місце в Європі за кіновідвідуваності; а в світовому рейтингу країн наша країна займає дев'яту позицію за касовими зборами.

Таблиця 2.5 Європейський рейтинг країн за кіновідвідуваністю, складено за даними «Держкіно»

№	Країна	Відвідуваність (млн)	Касові збори (млн)	Валюта
1	Франція	192,3	н/д	EUR
2	Україна	173,5	41873,9	UAH
3	Велика Британія	165,5	1083,0	GBP
4	Німеччина	129,7	1023,3	EUR
5	Італія	106,7	646,5	EUR
6	Іспанія	79,0	510,7	EUR
7	Турція	50,4	505,3	TRY
8	Польща	36,3	665,2	PLN
9	Турція	30,8	249,4	EUR
10	Швеція	16,6	1643,0	SEK



Таблиця 2.6 Світовий рейтинг країн з кассових зборів в 2013 році, складено за даними «Держкіно»

№	Країна	Відвідуваність (млн)	Касові збори (млн. долл)
1	США	1215,5	9877,0
2	Китай	610,0	3450,3
3	Японія	155,9	2433,5
4	Індія	2894,0	1749,9
5	Велика Британія	165,5	1716,9
6	Франція	192,8	1675,7
7	Південна Корея	213,3	1377,2
8	Німеччина	129,7	1355,6
9	Україна	171,4	1327,1
10	Австралія	87,0	1129,0

Компанія Research провела дослідження українсько кіноринку за підсумками 2013 року. У 2013 році українські касові збори розраховані як 34,5% від СНД, відвідуваність - 72% (на підставі зважених даних п'яти прокатників - WDSSPR, «XX століття Fox СНД», «Каро Прем'єр» / «Каропрокат», UPI і «Вольга» ). За оцінкою фахівців компанії, касові збори кінопрокату 2013 році на території України склали 426 млг. грн. - На 13% більше, ніж у 2012 році (на 10% - у доларовому еквіваленті). Зростання відвідуваності виявився дуже вражаючим на тлі кількох попередніх років стагнації - 10,4% (до 177 100 000 глядачів). Касові збори та відвідуваність кінотеатрів в Україні відображені на рис.2.5-2.6



Рис.2.5 Динаміка касових зборів

Рис.2.6 Динаміка відвідування

Причини такого зростання відвідуваності не цілком ясні і можуть бути пояснені як якістю кінофільмів, що вийшли в прокат, так і горезвісною непрозорістю ринку (під цим мається на увазі недостовірність статистики колишніх років: передбачається, що з розширенням числа кінотеатрів, підключених до ЄАІС, спотворень статистики на нижньому рівні стає менше; хоча на рівні прокатників все ще залишаються можливості для маніпуляцій). У той же час інших об'єктивних причин для сплеску відвідуваності в Україні немає: кіномережа розширюється все більш повільними темпами і чисельність охопленого кінопоказом населення майже не зростає.

Вартість кіновідвідування в Україні стабілізувалася: вона досягла 64 грн. (7,59 дол.), що в гривневому еквіваленті лише на 2,6% вище, а в доларовому - на 0,3% нижче рівня 2012 року (66 ну., Або 7,61 дол.). Це стало наслідком декількох причин, в тому числі сократившейся частки 3D-релізів в прокаті (їх число залишилося на колишньому рівні на тлі збільшення загальної кількості фільмів на кіноекранах), але головним чином розширення практики застосування демпінговою цінової політики новими гравцями на конкурентних ринках українських міст.

Середня ціна квитка в Україні відображена на рис.2.7

Рис.2.7 Динаміка цін на квитки

Плівка стрімко виходить з обороту: у 2013 році число виключно цифрових релізів збільшилася до 77% (в порівнянні з 58% в 2012 році), а частка релізів на плівці скоротилася з 42% у 2012 році до 23% в 2013-му. У початку 2014 року більшість прокатників підтвердило повна відмова від плівкових релізів, дані відображені на рис.2.8. Таким чином, в році Україні під тиском дистриб'юторів повинна повністю перейти на цифровий кінопоказ, а що не встигли завершити переоснащення кінотеатри або підуть з ринку, або будуть змушені показувати старі картини або фільми на побутових електронних носіях.



Рис.2.8 Кількість прокатів

У 2013 році в прокат вийшли 70 3D-фільмів, практично стільки ж, як у 2012-му (69). Тим не менш, зниження частки 3D-релізів триває: у 2013 році 13,5% всіх нових фільмів виходили в цьому форматі, тоді як їх частка в 2012 році становила 15,3%, а в 2011-му - 17,7%. При цьому в Україні розширюється список атракціонних видів кінопоказу, які, крім іншого, дозволяють дивитися кіно в хорошій якості - ефекти руху і нові звукові формати стають доступні все більшій кількості глядачів, і режисери випускають все більше картин під них. Так, у форматі D-Box в 2013 році вийшло 22 фільми, 4DX - 31, Dolby Atmos - 19, Barco Auro - 3.

Набирає обертів показ програм креативного контенту: в 2013 році вийшли 92 релізу (в порівнянні з 53 в 2012-м); це вже не тільки класичні музичні постановки і концерти популярних виконавців, а й спеціальні покази телесеріалів і незвичайні документальні роботи.

Збори українських фільмів у 2013 році склали 7,8 млрд грн. (244 млн дол.) За всіма фільмами в прокаті і 6,2 млрд грн. (197 млн дол.) За новими релізами, а число глядачів - 32,5 млн і 26,5 млн відповідно.



Рис.2.9 Касові збори кінопрокату України, по країнам виробникам

За даними на 1 січня 2014 року в Україні налічувалося 3479 комерційних кінозалів в 1101 кінотеатрі (середнє число екранів на кінокомплекс - 3,2). У 85% комерційних кінозалів встановлено цифрове обладнання - 2967 екранів (в 1010 кінотеатрах - 92%), з них у 2478 залах (84%) є можливість 3D-показу. Число кінотеатрів, де в кожному залі є цифровий проектор, досягло 809, а число кінозалів в таких кінотеатрах - 2363 (74% від загального числа кінотеатрів і 68% від загального числа залів).

Рис.2.10 Місце перегляду по роках



Число населених пунктів, оснащених комерційними кінотеатрами, за підсумками 2013 склало 475 (на початку 2013 року їх було 440), цифрові кінозали діють в 431 населеному пункті[25, c.9].

MPAU як асоціація, що представляє інтереси української кіноіндустрії, досягла значних успіхів, що дозволили істотно поліпшити кіноситуації в країні. Були встановлені партнерські взаємини з Держкіно, що надало хороші стартові умови для реформ і розвитку. Був збільшений бюджет держпідтримки національного кіно, пролобійовані податкові канікули для кіновиробництва до 2016 року, налагоджені механізми державного фінансування, - наприклад, кіно було виведено з системи державних тендерів, була визначена вартість хвилини екранного часу. Багато в чому завдяки цим досягненням зараз у виробництві перебувають майже 80 національних фільмів, з них - 14 повнометражних.«Ми, спільно з Держкіно, багато зробили для поліпшення ситуації в українському кінематографі, - зазначив Глава Української кіноасоціації Денис Ржавський. - Але це тільки перші кроки, початок глибинних змін у всій кіноіндустрії».[24]

Для досягнення нових завдань виконавчим директором MPAU призначений Ігор Савиченко, відомий продюсер і діяч кіноіндустрії. 2 квітня 2013 кіноспільноті була представлена масштабна програма дій MPAU на найближчі 2 роки, яка охоплює всі сфери кіноіндустрії - від розробки заявок до прокату. «Наш основний пріоритет - реформування української кіноіндустрії за європейським зразком, - оголосив Ігор Савиченко. - Ми спланували спільні дії кіноасоціації, Держкіно та основних гравців кіноринку. Ці дії дозволять створити справжню кіноіндустрію і дадуть нашим глядачам дійсно якісне кіно. Україна зможе зайняти гідне місце в сучасному світовому кінематографі»[25].

У найближчих планах MPAU - збільшення частки держпідтримки, введення особливого статусу для дебютантів та учасників фестивалів класу «А», розробка пакету документів, що регламентують держфінансування кіно, створення електронної системи документообігу в Держкіно, прийняття єдиної форми кошторису. Одним з першочергових завдань Асоціація вважає створення системи дистриб'юції національних фільмів, де будуть не зайвими держпідтримка просування кіно та подання його на міжнародних фестивалях, видача грантів для національного прокату.

На думку членів Асоціації, вітчизняна кіноосвіта, застрягла в радянських часах, потребує практично у всьому: системі грантів, удосконаленні існуючого і розвитку післядипломної освіти, організації циклів навчальних заходів, зокрема, із залученням коштів європейських фондів, перекладі сучасною кінолітератури.

Окрема важлива частина майбутньої діяльності MPAU - сприяння Держкіно у розвитку міжнародних відносин, підписання міжнародних Договорів про спільне виробництво з європейськими країнами, країнами СНД і Прибалтики, вступ до Eurimage та інших міжнародних об'єднань.

У кінотеатральной системі MPAU сприятиме введенню електронного квитка та системи контролю якості кінотеатрального обладнання та обслуговування.Життєво-важливим для існування українського кінематографа є формування позабюджетних фондів підтримки кіно і робота з телебаченням, залучення його в процес як гравця кіноринку, зацікавленого в розвитку вітчизняного кінопроцесу.

Сьогодні MPAU представляє інтереси практично всіх основних гравців української кіноіндустрії. До 18-ти її існуючих членам приєдналися ще 7.MPAU створена наприкінці 2011 року з метою об'єднання діючих продюсерів, дистриб'юторів, компаній-виробників, а також навчальних закладів у галузі кіно. Головною метою Асоціації є формування чітких і прозорих правил гри у сфері кіно, як серед учасників ринку, так і при взаємодії з державними органами. Частка українського кіно виросла з нуля до 1,5%.І хоча поки 85% всієї каси кінопрокатників припадає на американські фільми, українське кіно дуже скоро очікує епоха Відродження. На цьому тлі 1,5% частки прибутку від українського кіно в прокаті виглядають жалюгідно, але ще 2 роки тому про це можна було тільки мріяти.

З чим пов'язане зростання інтересу до українського кіно?Одна з причин збільшення витрат держави на кінематограф. Більше грошей - більше фільмів. За останні чотири роки бюджетне фінансування вітчизняного кінематографа збільшилася майже в 28 разів! З 6,05 млн грн у 2009 році до рекордних 167, 5 млн грн в 2012 році.

Таблиця 2.7 Витрати держбюджету на кіновиробництво, складено за даними «Держкіно»

Рік	Витрати держави на зйомки кіно (млн грн)
2009	6,05
2010	24,889
2011	117,64
2012	167,54
2013	146,687

У 2012 році українське кіно відсвяткувало першу маленьку перемогу. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка, знятий повністю за рахунок держави (16 млн грн), став першим вітчизняним фільмом за роки незалежності, який взагалі потрапив у прокат і навіть зумів покрити витрати на дистрибуцію, зібравши 1,7 млн грн. Подивитися його прийшло 86 тисяч українців.

Таблиця 2.8. Профінансовані стрічки, складено за даними «Держкіно»

Осінь 2013: головні українські кінопрем'єри
Фільм	Жанр	Режисер	Актори	Бюджет	Прем'єра
«Гамер»	драма	Олег Сенцов	Владислав Жук, Олександр Федотов, Жанна Бірюк	6 млн грн	осінь--зима 2013
«Іван Сила»	дитячий історичний	Віктор Андрієнко та Ігор Письменний	Віктор Андрієнко,Ольга Сумська, Василь Вірастюк	15,5 млн грн.	3 жовтня 2013
«Параджанов»	драма	Серж Аведікян і Олена Фетісова	Серж Аведікян, Юлія Пересільд, Карен Бадалов, Михайло Пшеничний	11,2 млн грн	осінь 2013
«Тіні незабутих предків»	Трилер, комедія, детектив	Любомир Левицкий	Богдан Юсипчук, Ольга Фреймут, Дмитро Ступка, Роксолана Кравчук, Ольга Сумська	8 млн грн	19 вересня 2013
«Загублене місто»	фентезі	Віталий Потрух	Ірина Новак, Андрій Джеджула, Сергій Романюк	6 млн грн	осінь 2013
«Трубач»	дитячий	Анатолій Матешко	Олексій Горбунов, Володимир Горянський,Нонна Гришаєва	16 млн грн	осінь--зима 2013

Очевидно, що в Україні є кіноталанти. У 2008-2012 роках 10 українських картин брали участь у міжнародних кінофестивалях, 8 з них отримали нагороди. Але, як це у нас прийнято, немає правильного бізнес-підходу. Український кінематограф досі не сприймається як бізнес - як і раніше тяжіє радянський стереотип, що хтось повинен дати грошей.Однак кіно має дбати саме про себе: і про закон, і про гроші, і про теми.

Що необхідно зробити, щоб українці змогли дивитися своє національне кіно:

- 1) знімати кіно з орієнтацією на прокат - повнометражні картини;

- 2) держава повинна сприяти розвитку всеукраїнської мережі кінозалів: з розрахунку 1 кінозал на 20 тисяч глядачів необхідно близько 3 тисяч залів;

- 3) міжнародні кінофестивалі для українських фільмів повинні стати майданчиком для пошуку інвестицій у вітчизняну кіноіндустрію;

- 4) державна підтримка не повинна зводитися до банального виділенню грошей на зйомки, необхідно також сприяння всім гравцям кіноіндустрії: податкові канікули для вітчизняного кінематографа і прокату, дотація на вартість квитків на українські прем'єри, розвиток мережі кінокружков в школах.

Тільки тоді українські фільми будуть в змозі відвойовувати аудиторію у голлівудських блокбастерів. Інакше на 5 знятих за гроші платників податків стрічок, у кращому випадку, доведеться один успішний проект, а глядач проголосує за той «попкорн», який йому зараз пропонують в кінотеатрах.

Примітивне трактування комерційної діяльності виключно як пошуком вигоди, економічного зиску та прибутків, не сприяє розвиткові культури і нині. Відразу після проголошення Україною незалежності, іноземні кінокомпанії та діячі шоу-бізнесу неодноразово звертались до урядових чинників з пропозиціями приватизувати кіностудію ім. Олександра Довженка. Згідно висновків і оцінок, павільйони кіностудії відповідали світовим стандартам, а обслуговуючий персонал був достатньо кваліфікованим. На жаль, об'єктивні труднощі (притаманні для суспільств періоду суспільних пертурбацій і реформацій) та ряд суб`єктивних причин змусили урядові чинники щороку зменшувати фінансування української кіноіндустрії. Недофінансування кіновиробництва поставило у вкрай скрутне становище всі державні кіностудії. Вони змушені були працювати у режимі скороченого робочого тижня; виникла заборгованість із сплати комунальних послуг, інших платежів до бюджету. Відповідно, деякі комерційні структури намагалися скористатися такою ситуацією та незаконно здійснити перерозподіл державного майна (ЗАТ «Одеська кіностудія», Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, тощо). Нині, павільйони кіностудії ім. Олександра Довженка здані в ренту комерційним структурам й використовуються не за призначенням (зокрема під склади) а кваліфіковані робітники звільнені. Про рівень кваліфікації робітників кіностудії свідчить наступний факт. Згідно підрахунків створених в 70-их роках минулого століття на всих кіностудіях СРСР науково-практичних груп «НОП» (наукової організації праці) допоміжні роботи по підготовці та розстановці освітлювальних приладів на кіностудії «Мосфільм» забирали в середньому 40 хвилин, в той час, як на кіностудії ім. О.Довженка витрачалось часу на ці роботи приблизно в 2 рази менше. Продаж Ялтинської кіностудії, перетворення Одеської кіностудії в житловий мікромасив, перетворення відомої кіностудії «Укркінохроніка» в навчальні корпуси Київського Державного Університету театрального мистецтва, розвал славетної «Київської кіностудії науково-популярних фільмів» також є свідченням занепаду нинішнього українського кіновиробництва. Ця обставина є однією з причин неспроможності творити власний, художньо-повновартісний й якісний продукт.