Народні символи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народні символи України

Вступ

Актуальність. Народні символи - це те, що найбільше любить і цінує народ. Кожен народ має народні символи. В одних народів їх більше, в інших менше. Характеризуючи народну символіку, можна дізнатися, про яку країну йде мова. Так, коли ми говоримо - клен, то знаємо, що це символ Канади. Символікою Росії є береза, ромашка, ведмідь. Є загальновизнані народні символи й такі, що є значущими для певної місцевості. Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості -- в писанках.

Народні символи - це людські святині. Народними символами України вважають рослинні і тваринні. До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі. Вони розповсюджені по всій території нашої держави. З рослин дівчата плели віночки й кожна квіточка щось означала.

Наприклад:

- деревій (кривавник) - символ нескореності;

- ромашка - символ доброти й ніжності;

- калина - символ краси та дівочої вроди;

- барвінок - символ життя;

- любисток і васильок (базилік) - символ людської відданості, вміння бути корисним;

- чорнобривці - символ вроди;

- безсмертник (сухоцвіт) - символ довголіття;

- цвіт вишні та яблуні - символ материнської любові;

- ружа (троянда) - символ любові;

- незабудка - символ пам'яті;

- волошка (синець) - символ кохання;

- мак - символ крові невинно вбитої людини.

Для розкриття сутності народної символіки України ми обрали тему: “Народні символи України”, адже в сучасних умовах національного відродження фольклорних традицій країни це питання є вкрай актуальним.

Об'єкт - значущість народних символів України в житті та побуті людей.

Предмет - рослинні й тваринні народні символи України.

Мета - охарактеризувати суто народні символи України, що позначаються на формуванні національної свідомості людей та виховують почуття любові до своєї рідної землі.

Виходячи з мети, нами поставлені наступні завдання:

1. Дати характеристику кожної з груп народних символів.

2. Виокремити рослинні та тваринні народні символи України.

3. З'ясувати значущість народної символіки в житті та побуті народу України.

Питанням даної тематики опікувалося багато вчених народознавців, українознавців, етнографів, зокрема, О. Воропай, Л. Залізняк, Я. Калакура, П. Кононенко, С. Кульжинський, Ю. Мицик, О. Онищук, В. Сергійчук, С. Таранушенко, В. Тітінюк, П. Чубинський, В. Шаян та ін.

Дослідження виконано з використанням пояснювального способу викладення матеріалу. Результати роботи можуть бути застосовані у навчальній та практичній діяльності всіх, хто цікавиться історією, культурою та звичаями й традиціями українського народу.

Розділ І. Класифікація народних символів України

1.1 Символіка традиційного одягу українців. Вишиванка. Рушник

Святою для кожної людини є земля, де вона зробила перший крок, вимовила перше слово, почула мамину пісню-колисанку, пішла стежиною до школи. Ці почуття вічні. Для кожного з нас найдорожча і найрідніша та земля, на якій ми народилися, де живуть наші батьки, рідні, де поховані наші предки. Це -- наша рідна земля, наша Україна. Кожна країна світу обов'язково має свої народні символи.

З'ясуємо сутність поняття “символ”. Символ (з англ. symbol символ) -- знак. Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад, матеріальний об'єкт може використовуватися для позначення абстрактного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

Друге значення поняття “символ” походить з грецької -- “знак”, умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях присутні наявні традиційні уснопоетичні народні символи, що зображують сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна та ін. [23].

Розглянемо класифікацію української символіки. У “Словнику символів культури України” подана наступна класифікація символівhttp://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BC%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2 - cite_note-1:

1. Поселення та житла українців (хата, покуть, ворота).

2. Народного одягу (кожух, китайка, символіка верхнього одягу).

3. Громадського побуту і звичаєвості (Зелені свята).

4. Галузей господарства, народних промислів (сінокіс, ткацтво, писанкарство, веретено).

5. Народної ботаніки, зоології, медицини, астрономії (барвінок, бджола, лелека, зоря).

6. Народної міфології, демонології (чорт, мавка).

7. Язичництва, християнства (Білобог, Ярило, Ісус Христос).

8. Атмосферних явищ, географічних назв (роса, вітер, Дніпро).

9. Чисел, геометричних фігур (три, дев'ять, коло).

10. Геральдики, нумізматики, архітектури (тризуб, храм).

11. Усної народної творчості (замовляння).

12. Народних звичаїв, обрядів, вірувань, традицій, ігор (символіка народних ігор).

13. Кольорів, форм, мінералів, прикрас (білий, дукач).

14. Частин людського тіла (голова, око, рука).

15. Запорозького козацтва (Запорозька Січ).

16. Слова, мови, мовлення, алфавітів (символіка слов'янської абетки, книга, Слово).

17. Творів художньої літератури, зокрема, Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Рильського, О. Гончара та ін.

18. Кінесики (адорація, поцілунок).

19. Астрології, антропоніміки (антропонімічна символіка).

20. Географії, геології, землезнавства (гора, камінь, земля, захід - схід).

21. Квітникарства (мак, мальва, конвалія).

22. Історичних постатей, видатних діячів культури (Тарас Шевченко, Маруся Чурай) [18].

Охарактеризуємо детальніше народні символи України.

Вишиванка вважалася символом здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості та виступала своєрідним оберегом. Вишивають національні жіночі та чоловічі сорочки. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові -- нареченому, чоловікові, хлопцеві, або дівчині чи заміжній жінці.

Виготовлялися вишиванки з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, датованих VI ст., ідентифікуються з візерунками вишиванок XVIII--XX ст. Щоправда, символіка вишивки іноді складалася з двох частин: історичної (родової) та прогнозуючої (загадування майбутнього, продовження роду тощо).

На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти:

- геометричні (вважаються найдавнішими);

- рослинні;

- зооморфні (тваринні).

Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього. Символіку форм конкретизувала символіка барв. Наприклад, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою (качалочкою) подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків (“баранячі роги”). В орнаментах переважає чорний і червоний кольори з украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою та людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом -- запліднення (слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки). Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю (дві лінії).

Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.). За традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити своєму нареченому сорочку, примовляючи: “Шовком шила, шовком шила, золотом рубила та для того козаченька, що вірно любила”.

Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання й вірності. В давньому замовлянні сказано: “Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був”, звідки видно, що “білий -- милий”. У деяких народних піснях, як зауважував О. Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень: “Ой коби я була знала, що я твоя буду, Випрала би-м сорочечку від чорного бруду” (тобто: покохала б, поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього заміжжя); “Заковала зозуленька на жовтім пісочку. А хто ж мому миленькому випере сорочку?”

У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, -- символ вірності: “поки сорочка біла, доти жінка вірна”. Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі (в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця), не дозволяє якій-небудь “прати сорочку”, хоча вона й не біла, бо “сьома неділя”. Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися.

Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості, в тому числі жартівливих, пародійних, а також сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема. Проте в XX ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. Із здобуттям Україною державної незалежності в 1991 р., особливо нині, на початку ХХІ ст., спостерігається відродження традиційного вбрання. Жіноча й чоловіча вишиванки набувають не лише ідентифікаційного статусу, репрезентанта в діалозі культур, а й органічного одягу високої мистецької естетики, родового оберегу, предмета національної гордості українців.

Рушник в українській культурі (український традиційний рушник) -- це прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна, що має на кінцях, а часто й на всьому полі різноманітні вишиті або виткані композиції, які відображають світогляд та звичаї предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров'я. Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення -- дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги -- захисна сила її, відповідно, посилюється. На території всієї Україні рушником накривали хліб на столі; коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник; хлібом-сіллю на рушнику й досі зустрічають гостей; в українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя. Рушники є символом матеріальної культури слов'ян, важливою складовою обрядів та ритуалів. Вишивати рушники -- давній український народний звичай. Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті: ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах і надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів.

Наприкінці XIX-початку ХХ століть на Полтавщині, Черкащині, Київщині, Чернігівщині та Слобожанщині побутували рушники, вишиті заполоччю або гарусом червоного кольору із можливим вкрапленням інших кольорів, основу композиції яких становило так зване Світове дерево. Такі рушники мали ширину 40-50 см і довжину близько 2 м. Вишиванню передувало нанесення контурів майбутнього орнаменту на полотно, далі вони повторювалися вишивкою двосторонньою штапівкою та простір орнаментальних мотивів заповнювався “рушниковими швами”. Кожен з перерахованих регіонів поряд із спільними рисами мав свої особливості. На Київщині разом з червоним використовувалися вкраплення синього (а потім чорного), поряд із Деревом розміщувалися зображення птахів (голубів, півнів тощо). Для рушників Чернігівщини були типовими зображення “орликів” та “шулiк”. На думку М. Селівачова “саме ці орнітоморфні зображення пізніше трансформувались у фітоморфні Дерева” [17].

У вишивці рушників Слобожанщини наприкінці XIX-початку ХХ століття утвердився тамбурний шов. Композиція орнаментів залишилася спільною з рештою названих регіонів. Поряд з рушниками з червоними рослинними узорами у названих регіонах (а особливо на Полтавщині) побутували рушники, вишиті біллю у техніках настилування по сітці та чисної мережки. На противагу попереднім, святковим червоним, білі використовувались у піст і жалобу. Орнаменти таких рушників були як суто геометричними (восьмипроменеві зірки, геометричні дерева), так і геометризованими пишними рослинними, що походили з друкованих джерел. Нішу білих рушників на початку ХХ століття доповнили також рушники, вишиті вирізуванням. До цього ця техніка використовувалася переважно у вишивці сорочок. Внаслідок складності технік мережання, вони поступово замінюються на імітації розсипним хрестиком.

Обухівські рушники генетично пов'язані з полтавськими, проте мають ряд особливостей. На їх виокремленість звернув увагу свого часу І. Гончар [12]. Основу композиції тут, так як і на полтавських, становить дерево-вазон, проте його зображення грубіше, різноманітні фантастичні квіти замінені узагальненими квітами-листками. Дерево на обухівському рушнику дуже часто має квітку посеред стовбура. Композиції протилежних кінців рушника тут поєднані ламаними гілками. Техніки вишивання також грубі та маловаріативні. Це переважно безкінечники, виконані двосторонньою штапівкою, що чергуються з грубими “качалочками”. Колекції автентичних обухівських рушників мають Музей Івана Гончара, Музей українського народного декоративного мистецтва, Обухівський районний історико-краєзнавчий музей. Друге життя обухівський рушник отримав нині завдяки вишивальницям Надії Химиченко, Світлані Зохнюк, Ользі Литовці, Надії Поліщук, Олені Удод, Ользі Давидюк, Вірі Власенко та іншим. Рушниками роботи Надії Химиченко прикрашено садиби Мамаєвої Слободи.

Подільський рушник -- локальне явище, що побутує у вузькій смузі вздовж Дністра у Вінницькій та Одеській областях. Рушники тут вужчі і, відповідно, коротші, ніж у Центральній Україні. Їх ширина коливається від 25 до 45 см, довжина від 1,5 до 2,5 м. Вишивка займає зазвичай третину половини рушника на кожному з кінців і чітко просторово обмежена квадратом або прямокутником. Колористика була синьо-червоною ще наприкінці XIX століття й еволюціонувала до поліхромної у ІІ пол. ХХ століття. Вишивають подільський рушник вовняними нитками по конопляному домотканому полотну техніками штапівка, “качалочка”, пряма гладь. Основні орнаментальні мотиви: дерево, восьмипроменева зірка, хрест, ромб, антропоморфні та зооморфні образи. Композиція подільського рушника може творитися або окремим орнаментальним мотивом, або двома чи трьома ярусами таких мотивів, розмежованих вузькими орнаментальними стрічками. Над останнім ярусом стрічка відсутня.

Для Карпат і Прикарпаття вишитий рушник довгий час залишався невідомим. Він з'явився на початку ХХ століття. Для його створення застосовували старі техніки й орнаменти одягової вишивки, так звані, низинні узори вставок жіночих сорочок.

1.2 Народні символи здоров'я, щастя та достатку. Писанка. Коровай

В уявленнях багатьох народів яйце втілювало джерело життя і всього всесвіту. У стародавніх персів, індіанців, візантійців, а також у древніх греків та римлян вважалося, що всесвіт виник з яйця. Стародавні індоіранські легенди теж це підтверджують. Предки слов'ян називали розписані яєчка “красними яєчками” [5].

Писанка -- символ Сонця, життя, його безсмертя, любові та краси, весняного відродження, добра, щастя, радості. У міфах багатьох народів світу саме яйце є світотворчим початком. У слов'ян-язичників, на думку С. Килимника, писанки існували вже за часів антів -- наших прародичів (ІІІ -- VIII ст. н. е.) і були символом сонячного культу. Птахи -- це вісники весняного воскресіння, Сонця, а їх яєчка -- емблема сонця -- життя, народження. “Яйце птаха взагалі, -- писав С. Килимник, -- це зародень життя, символ бога сонця; воно в давнину символізувало -- добро, радість, щастя, любов, достаток, успіх, прихилення добрих сил, захист людини від лихих сил” [8,176].

Дослідники вважають, що українська писанка має понад 100 символічних малюнків. Наприклад, кривулька знаменувала нитку життя, вічність сонячного руху. Кривулька або безконечник -- це символ початку й кінця. Тригвер або триніг символізував, на думку одних, небо, землю і повітря, на думку інших -- повітря, вогонь і воду, треті вважали його символом життя людини. Четверті трактували його як символ неба, землі і пекла. Символічне навантаження мала і кольорова гама писанки. Червоний колір усимволізовував радість життя, любов, жовтий -- місяць і зорі, урожай; зелений -- багатство, буяння рослинного світу, його воскресіння; блакитний -- чисте небо, здоров'я; бронзовий -- матінку-землю; чорний з білим -- пошану до померлих родичів, їхніх душ та ін.

Із запровадженням християнства змінюється поступово й символіка писанки. Вона стала символом радості та віри у Воскресіння Ісуса Христа як символу всепрощення. Для писанок були характерні такі орнаменти: решітки, віконця, клинці, вітрячки, кошики, грабельки, зірки, хрестики, павучки (символ працелюбства). Писанки використовували як опредмечений символ кохання, даруючи їх юнці. У народній медицині ними “викачували” хвороби. Свячені писанки закопували у землю (на високий врожай), клали у домовину, у ясла для худоби. Лушпиння з писанки кидали “на щастя” на дах оселі та ін.

Цікаво, що писанкарство було притаманне лише тим етнічним групам, які стали називатися українцями. Українська писанка є шедевром декоративно-ужиткового мистецтва. В радянський період писанкарство тривалий час було заборонено, але, незважаючи на це, воно продовжує свої традиції й нині. Виготовляють писанки окремі люди, оскільки ця праця клопітка, вимагає терпіння, зосередженості, а також знань символів, які зображуються на пташиних яйцях. Писанки усієї України різні, вони не схожі між собою, різняться нанесеними елементами та символами.

У канадському місті Веґревілі, провінції Альберта, велику частину населення якого становлять канадські українці, за проектом художника Павла Цимбалюка створено дванадцятиметровий пам'ятник українській писанці, що за розміром дорівнює триповерховому будинкові. Пасхальне яйце з алюмінію створене в 1974 році. Щороку в липні у цьому містечку відбувається Український фестиваль писанки. Єдиний у світі музей писанки збудовано в місті Коломия. Частиною музею є пам'ятник писанці, висота якого сягає 13,5 метрів [24]. Також в Україні знаходиться пам'ятний знак українській писанці в с. Доброгостів Львівської області. Писанка - це один з найкращих старовинних символів України, маленьке диво, яке кожен може зробити сам. В народі кажуть: “У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки”.

Коровай -- великий круглий хліб, що зазвичай випікають на свята, виконує святкові та обрядові функції. В Україні коровай готують на весілля, при цьому дотримуючись певних обрядових правил. Весільні короваї готують заміжні жінки тільки тоді, коли дівчина виходить заміж.

М. Сумцов пише, що “…коровай - священний хліб, який має велике ритуальне значення і, без сумніву, жертовний характер” [19,13-16.] Про це свідчить і його назва, близька до санскритського kravya, що з латинської мови означає м'ясо. Цього ж кореня мають слова корова, кров та ін. Як стверджують науковці та дослідники історії виникнення коровайництва, зокрема волиняни Віктор і Зоряна Давидюки, еволюція короваю від тваринної жертви, до короваю - жертви рослинної, вказує на різні епохи розвитку людської спільноти на Волині: мисливці - скотарі - хлібороби. А якщо це жертва, то й ставлення до неї особливе [4]. Прикрашають коровай складними візерунками з тіста й гілочкою калини, якій з язичницьких часів приписують містичні властивості та яка є символом кохання.

Коровай вважався народним символом щастя та достатку. Його виносять на вишитому рушнику. Чим пишніший вдавався випечений коровай, тим щасливіше й багатше життя чекає молодят, які скуштували коровай. Випікання весільного короваю було обов'язковим у молодого та молодої, відступати від певних ритуалів при цьому не дозволялося. Мати весільна запрошувала жінок на коровай: “Прошу, дорога сусідко, чи сестро, чи кумо, на хліб, на сіль, на коровай”. Вдовиці, розлучені, ті, хто мав по два шлюби, не могли бути коровайницями. Коровай пекли з ритуальними піснями, примовками (в молодої - коровай і “паристий” калач, у молодого - тільки коровай). Мати вибирала дві заміжні жінки, що гарно жили з сім'єю, не сварилися, не розлучалися, щоб розчиняли коровай. Символ “пари” подружжя зберігався протягом усього обряду випікання короваю, який місили старші коровайниці, їх перев'язували хустками, “щоб молоді в майбутньому були тісно зв'язані між собою”. Коли жінки сходились, то несли з собою обов'язково муку, яйця, масло, а дехто й цукор. Все це приймала кухарка і клала в одну посудину. Це було колись повною формою взаємодопомоги, а також мало на меті міцніше скріпити молоду сім'ю. Рушником розділяли тісто, клали на стіл і виробляли з нього різні прикраси: шишки, квіти, листя, птахи. Найкраще прибирали середину короваю, де мати поклала гроші і жито, бо цю частину віддадуть молодятам. Під час виробляння короваю не дозволялось нікому сідати, “щоб не сів він у печі, а виріс високим”. Колись короваї були житніми, традиція пекти пшеничний коровай склалася пізніше. Виробляли коровай на вікові пікної діжі, підсипаному борошном. Складався коровай з двох частин: нижня, так звана “підошва” - вироблялася з житнього або пшеничного борошна, яке було менш здобним, на неї клали велику круглу здобну хлібину - власне коровай, який обкладали “обручем” з тіста, а вже потім прикрашали. Випікали його багатошаровим, ділив хресний батько нареченого або нареченої. Разом зі шматочком короваю молоді ділилися з гостями своїм щастям. Гості у відповідь дякували жениху й нареченій подарунками.

Дослідники відзначають, що в XI столітті жодна весільна трапеза на Русі не відбувалася без короваю. Такі весільні чини, як “коровайники” згадуються в документах XIV століття. Згідно з українськім звичаєм, дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю -- короваєм, який виносять на вишитому рушнику. Цей звичай прийшов із язичницької давнини, коли хліб був божеством. Коровай також використовують на похоронах. Його кладуть на кришку труни, а на цвинтарі роздають рідним.

Таким чином, у вище зазначених народних символах дійсно відчувається своєрідність української душі. Наші предки не бездумно наділяли їх певними властивостями, адже вони прагнули пояснити й розкрити єдність людини та навколишнього світу.

Розділ ІІ. Сутність рослинних та тваринних народних символів-образів України

2.1 Рослинна народна символіка

народний символ вишиванка рушник

У символах-образах через віки пронесли українці любов до різних речей, а особливо рослин, тому що з давніх-давен вважали їх святинями свого народу. Їхні обриси використовувалися в обрядах і звичаях, у пісенній народній творчості, вишиванках, рушниках, сорочках, серветках. Часто вони приходять до нас із легенд.

Рослинні символи-святині здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі. В українського народу в особливій пошані багато рослин: не можна уявити собі двору, де б не ріс кущ калини, не садили вербу, тополю, вишню й, звичайно, не прикрашали б садибу квітами: барвінком, чорнобривцями, соняшниками, мальвами, червоною рутою.

Розглянемо деякі з них.

Калина -- символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву з сонцем, жаром, паланням. Старослов'янська мова запозичила назву через церковнослов'янську з грецької [25]. Грецьке слово утворено з прикметника “гарний” та іменника “перемога”. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих. Калина символізує також материнство: кущ -- сама мати; цвіт, ягідки -- діти. Це є уособленням дому, батьків, усього рідного.

Калина -- це символ дівочої вроди, вірності, чистоти. Леся Українка написала драму “Лісова пісня”, де її героїня Мавка у дні тяжкої зради ходила в чорному вбранні. На грудях у неї червонів маленький пучечок калини. “То кров моя” -- казала Мавка. Тут калина символізує невгамовну тугу за втраченим коханням.

Калина -- це пам'ять про матір, найдорожчу людину в світі, про тих, хто не повернувся до рідного дому. За традицією на могилах загиблих садили калину. Калина -- український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя й тими, котрі ще чекають на своє народження. Як символ Батьківщини, вона “проросла” в гімнові січових стрільців: “Ой у лузі червона калина похилилася, чогось наша славна Україна зажурилася, а ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо!” [26]. Таким чином, калина уособлює й саму Україну та свою рідну домівку.

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. “Без верби і калини - нема України”, - говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: “Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Верба одна з перших рослин, що за біблійними легендами після всесвітнього потопу виросла на берегах річок та водойм. Українці вірили, що дерево, яке одним із перших викидає бруньки, тобто прокидається до життя, передає людині силу та здоров'я, оберігає її та захищає. Верба завжди добре впливала на організм людини, рятуючи дорослих і дітей.

В останню неділю перед Великоднем люди освячують у церкві вербові гілки, б'ють ними один одного, промовляючи: “Не я б'ю -- верба б'є, не будь сонливий, до роботи лінивий, будь здоров, як вода і рости, як верба!” [27]. Освячену вербу зберігали в хаті й широко використовували як лікувальний засіб і оберіг. Народ вірив, що в таку хату не вдарить блискавка, до неї не забреде нечиста сила. Про це дерево складали в народі приказки. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні. Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу Т. Г.Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла вона йому на втіху. На тому місці росте верба Шевченкова й досі.

Верба -- одвічний народний символ України, а також відома культова рослина, що символізує вірність, рідний край, безмежну, ніби небокрай, любов.

Одним з найулюбленіших рослин-символів є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Хрещатий барвінок - символ вічності. Про нього існує така легенда. Це рослина, коли ще не мала своєї назви, дуже заздрила запашній фіалці, бо та була у великій шані серед людей. Тоді вона звернулася до богині Флори, щоб та подарувала їй аромат, красу й людську любов. Однак не всесильною була богиня квітів і весни, вона не змогла нагородити рослину великою красою. Проте дала її гучну назву “вінка”, що означає “перемога”. Що ж переможного вбачали люди у цій скромній, з такими ж скромними синіми квіточками рослини - вічнозеленій окрасі наших гаїв, садів? В ній прихована могутня цілюща сила перемагати тяжкі недуги. За це люди подарували барвінкові свою любов.

“Червоний” -- давньослов'янське слово, що позначало колір. Для порівняння слово “красний” вживали для позначення чогось гарного чи красивого. Червона рута пов'язана з українським святом Івана Купали. За переказами, що досі існує в Карпатах, рута -- жовта квітка, яка лише на декілька хвилин, в ніч на Івана Купала, стає червоною. Дівчина, яка її знайде і зірве, буде щаслива в коханні.

Купальська ніч вважалася і надзвичайно сприятливим часом для пошуку і збирання чарівного зілля, тобто трав, які наділялися магічними властивостями. Примітно, що для збирачів чар-зілля притягувальну силу мали місця розгулу відьом та “нечистої” сили. З-поміж іванівського чар-зілля найбільшої популярності в українців набув легендарний цвіт папороті, який, як вірили, з'являється лише опівночі на Івана Купала й дарує щасливцеві казкове багатство. Шукачі цього чарівничого засобу були готові до всяких несподіваних випробувань. За повір'ям, тому, хто знайшов чарівне зілля, слід було розрізати руку й зашити туди знахідку - завдяки цьому власник цвіту папороті нібито набував чарівничої здатності розуміти мову тварин і птахів. Натомість для карпатських знахарів “від зілля” сакральним часом був схід сонця на Івана Купала, коли годилося збирати на верхах Чорногори чар-зілля, передовсім лікарські трави. Магічними властивостями наділялися лише трави, зібрані з росою. Очевидно, не випадковим є приурочення заняття знахарською магією до особливої пори - сходу сонячного світила в день святкування літнього сонцестояння, коли, за повір'ям, “сонце купається”. Використання іванівського чар-зілля в апотропеїчній магії відображено в календарному фольклорі гуцулів: “На святого Івана ой треба верхами зілля назбирати, аби хати украсити, тай лиха не знати!”, “На все лихо помагає, хто си зілля назбирає”. Такий звичай існував від давнини і на Буковині: цього дня збирали у полі різні трави, приписуючи їм цілющу силу від всіляких болячок. Погляди на те, яка саме рослина відповідає червоній руті, розходяться. Одні вважають її квіткою роду рута (найчастіше садовою рутою)http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B0_%D1%80%D1%83%D1%82%D0%B0_%28%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%BD%D1%8F%29 - cite_note-2, інші -- квіткою роду Рододендрон.

У пісні Володимира Івасюка “Червона рута” згадується саме “квітка надії” - рута. Вона стала однією з найвідоміших українських пісень у світі, що несе нам легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання.

Світ рослин життєво необхідний людині. Протягом тисячоліть багато рослин використовуються в найрізноманітніших сферах господарської діяльності, є незамінними продуктами харчування, цілющими оздоровчими засобами. Поряд з утилітарною функцією рослини займали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв і забобонів. Обряди і повір'я, пов'язані з деревами, травами, зіллям і квітами, доносять відгомін язичницьких уявлень наших предків про навколишню природу і базуються як на реальних, так і на уявних властивостях рослин. З утвердженням християнства ці властивості нерідко закріплювалися ритуалом освячення в церкві.

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегти господарство від нечистої сили. Особливе місце займали рослини-символи у сімейних обрядах. Жодне весілля на Україні не обходилося без барвінку і калини, якими прикрашали коровай та вінок молодої.

Рослинні мотиви та образи широко представлені і в українському фольклорі. Майже в усіх жанрах усної словесності рослинна символіка є одним із важливих виражальних засобів.

2.2 Тваринні народні символи

На Україні існує велика кількість тваринних символів. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи - кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака та згадували його вірного товариша - коня.

Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих, то їх місце в раю і повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося слово “вирій” - міфічна тепла країна, що лежить десь далеко за морями, де сонце ходить близько до землі, тому там завжди тепло. А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, - говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А ще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям і до вирію вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не склалося, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно “зозуленькою-матінкою”.

Улюбленим птахом українського народу є лелека. Його назвали на честь божества добра й кохання - Леля. Як відомо, від великого та світлого почуття кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір'ї лише добрих та чесних людей.

Лелека - священний птах, покровитель сім'ї і рідного дому. Він приносить з Вирію дітей. Жінки, побачивши вперше навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його. Ще з доби Трипілля існує староукраїнське повір'я про священність лелеки. Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які населяли Подніпров'я ще в IV-II тисячолітті до н.ч. Лелека був тотемом трипільських племен пеласгів, які називали себе лелегами (лелеками). Його зображення вони залишили на Балканах, на островах Егейського моря, в Малій Азії - всюди, куди переселялись. Від їхньої самоназви, очевидно, й походить назва цього птаха.

Інша його назва гайстер, що давньогрецькою означає “зоря”. Гайстер є символом давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, яка освятила птаха назвою зірки. Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини. Вбивство лелеки прирівнювалося до вбивства людини. Цей птах за повір'ям, має риси й звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Однак, для лелек робили виняток. З ними розмовляли, “радилися” як з членами сім'ї.

Вважають, лелеки розуміють людську мову, адже колись говорили, як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і через ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували і підмінили яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Коли на світ з'явилися пташенята, разом з малим лелекою в гнізді вилупилося й каченя. Побачивши його, лелека високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята, а за ними й лелека-мати. А садиба того господаря незабаром пішла з димом.

Символом туги за рідним краєм вважали журавля. Журбу, яку чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона знаходиться далеко від Батьківщини: “Журавлі кру, кру, в чужині умру, доки море перелечу, крилонька зітру”, - скільки смутку викликають ці прості слова в серці кожного.

Народним символом матері є ластівка. Народознавець Графіна Маковій пише, що “… на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці - покровительки матері - породілі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина” [28].

З ластівкою пов'язано багато прикмет, повір'їв. Це символ весни й відродження, добра та щастя. Вона - Божа пташка, а тому, вбити її - великий гріх; зруйнувати гніздо - накликати на себе велику біду. Благословенний той дім, на якому поселиться ластівчина сім'я. Божа благодать на ластівці через те, що в час, коли іудеї розпинали Христа, ластівки крали в них цвяхи. Тож ластівку люди вважають співучасницею долі. Повертаючись з вирію, ластівка приносить кохання людям і парування худобі. Її не можна брати в руки, бо на обличчі з'явиться ластовиння. Якщо ластівки залишають місцину чи окрему оселю, де вони перебували, то людям слід остерігатись великої біди, наприклад, мору, або руйнівного стихійного лиха. Вважається, що з ластівкою, яка несподівано влітає в хату, прилітає і душа покійного родича.

Тому з ластівками завжди треба бути максимально обережними та вдячним за їх присутність.

Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про маленку пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка - соловей. Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях, а гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну.

Залишилася легенда про цю незвичну птаху. Були солов'ї дуже співучі, тому літали по всьому світу й збирали пісні всіх народів для індійського царя. Залетів один соловейко на Україну й сів спочити у якомусь селі. Всі люди в той час були в полі і село було німе. Але зайшло сонечко і люди гуртом поверталися додому, то тут, то там чулися пісні. Але пісні були дуже сумними, бо тяжка праця за день забрала багато сил. Тут соловей заспівав і звеселив їх. Забули люди про втому і так заспівали своєму заморському гостю, що він і не повірив. З усіх земель злетілися солов'ї до царського саду, співаючи йому принесені ними пісні. Але всі вони вже були знайомі цареві і він дуже розсердився. Аж ось під вікнами заспівав соловей з України і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув і велів тому солов'ю співати день і ніч. Зачудовані солов'ї навесні гуртом полетіли на Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію. Сама у нас вони висиджують пташенят, щоб від самого народження вони чули найкращі у світі пісні.

Висновки

Дослідивши сутність та значення вище зазначених народних символів України, ми дійшли наступних висновків:

1. Для наших предків природа була рідною домівкою. Саме від світу природи вони отримували їжу, одяг, матеріал для будівництва житла тощо. Тому людина й наділяла рослини, серед яких жила, і тварин, які жили поруч з нею, людськими рисами.

2. Олюднюючи навколишню природу, первісна свідомість вбачала рівність і партнерський зв'язок людини зі світом рослин і тварин. Більше того, людина вважала тварин не лише рівними собі, але навіть вищими та розумнішими.

3. Люди вивчали поведінку тварин і властивості рослин для практичної мети - співпраці з навколишнім світом.

Не перелічити всіх легенд, казок, пісень, віршів про дорогі й рідні нашому серцю народні символи. Вони відтворені у вишивках на сорочках, рушниках, оспівані в піснях, відображені у звичаях та традиціях.

З упевненістю можемо сказати, що в українців є багато символів-образів, якими лікують, прикрашають себе і свої домівки, захищають та оберігають від зла й негараздів. Таким чином, необхідно берегти, шанувати, вивчати традиції свого народу, як невичерпне історичне джерело, адже ми живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі, де жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки і ми.

Список використаних джерел

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К., 1992.

2. Важеніна О.Г. З барвінкового лугу. - К., 1997.

3. Воропай О. Звичаї нашого народу: у 2 т. - К., 1991.

4. Давидюк В. Ф. Первісна міфологія українського фольклору. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. - 310 с.

5. Дванадцять місяців 1994: Настільна книга-календар Для молодшого шкільного віку /Авт.-упоряд. Скуратівський В. Т.; Ілюстрації Козіної І. П., Мягкової О. В., Павлюк С. І. -- К.: Веселка, 1993.- 192 с.

6. Демянюк Т.Д. Народознавство в школі. - К., 1993.

7. Енциклопедія українознавства. - К., 1993, тт..1,2.

8. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн., 4 т. -- Кн. 2. -- К.: AT “Обереги”, 1994. -- 528 с.

9. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К., 1992.

10. Кононенко В.І. Рідне слово. - К., 2001.

11. Музиченко Ярослава. Тисячоліття на писанці. Писанкарка Віра Манько // “Україна Молода” № 070 за 16 квітня 2009 року.

12. Обухівський рушник / упор. Ю. К. Домотенко -- К.: “Задруга”, 2005. -- 28 с.

13. Основи національного виховання. - К., 1993.

14. Павленко Л. Цілющі скарби землі. - К., 1990.

15. Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. Словник символів. - 1997.

16. Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К., 1995.

17. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики -- К.:редакція вісника “Ант”, 2005. -- 400 с.

18. Словник символів культури України / за загальною редакцією В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка, В. В. Куйбіди. -- 3-е видання. -- Київ: Міленіум, 2005, -- 352 с.

19. Сумцов Микола Федорович // Шудря Є. Дослідники народного мистецтва: Біобібліографічні нариси / За ред. М. Селівачова. -- Київ: Ант, 2008. -- С. 13-16.

20. Українські міфи, демонологія, легенди. - К., 1967.

21. Чорі Ю.С. Прикмети і повір'я отчого подвір'я. Ужгород, 1994.

22. Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; за ред. М. М. Заковича. -- К.: Т-во «Знання», КОО, - 2000.

Інтернет-ресурси:

23. http://slovopedia.org.ua/36/53409/248029.html

24. http://www.castles.com.ua/pysanka.html

25. http://uk.wikipedia.org/wiki/

26. http://tvory.br.com.ua/19686

27. http://volnskola2.ucoz.ua

28. http://www.apologet.kiev.ua/?start=50

Размещено на Allbest.ru