Культурологія

Сучасне уявлення про рівноправність культур виходить з того, що кожна культура є зоною оригінальної культурної творчості. Її вклад в скарбницю світового мистецтва є унікальним. Це означає, що кожна культура правомірно вплітається в візерунок культур світу.

Загалом, для культурного простору сьогодення характерною є наявність в одному полі різноманітних традицій, які за своїм внутрішнім змістом досить важко поєднуються одна з одною. Однак, ця сполученість має особливий відтінок, оскільки в цих поєднаннях непоєднуваного, в сусідстві та переплетінні найрізноманітніших, аж до взаємовиключаючих традицій, виражається дух сучасної культурної динаміки.

Перетин з іншими культурними системами може здійснюватися через різні форми. Так, зовнішня культура для того, щоб вторгнутися в наш світ, повинна перестати бути для неї “зовнішньою”. Вона повинна знайти собі “місце та ім'я в мові тієї культури, в яку вривається ззовні” (Ю. М. Лотман).

Тема змінення культурного поля суспільства під впливом модернізації є особливо актуальною для України, яка переживає часи непростих соціальних метаморфоз. Основним стрижнем в вирішенні проблеми збереження своєї ідентичності повинно стати наданння підтримки власній культурі всіма можливим засобами, відсутність утисків стосовно інших культур.

Феномен глобалізації представляє собою виклик людини самій собі і є випробуванням здатності людей існувати у вигляді всепланетної єдності, не втрачаючи своєї культурної ідентичності.

Оскільки процеси глобалізації спричиняють тенденції уніфікації культури, з чим не всі суспільства можуть погодитися, то, як реакція на згадувані тенденції, виникають явища “етнічного ренесансу”. Як зазначають дослідники, підвищення ролі етнічного фактору в суспільному, політичному житті, властиве й суспільствам, що трансформуються, й суспільствам сталого розвитку. Важлива роль в цьому процесі відводиться традиції.

Поєднання традиціоналізму та новаційності як перспектива гармонійного розвитку культури

Традиція є постійним елементом людської культури взагалі, характерним для всієї суспільної практики способом передачі досвіду поколінь.

Традиція виконує ряд незамінних культурних функцій, а саме:

встановлює спадкоємність культури, цементує її елементи в міцний каркас. Від покоління до покоління передаються знання, досвід, символи, звичаї;

слугує каналом передачі інформації (особливо потужним засобом фіксування, збереження та обробітку інформації ця фукція традиції виступає в усній культурі);

слугує формою або механізмом соціалізації, навчання та виховання підростаючого покоління (ритуал передається із покоління в покоління шляхом зучування його частин, блоків, фрагментів);

селективна (в традицію закладається все найцінніше, що має колектив - пізнавальні, соціальні, технологічні, міфологічні знання. В безписьмовому, архаїчному суспільстві традиція відтворюється через ритуали та обряди).

Культурна традиція як специфічний для суспільного життя механізм акумуляції та передачі соціокультурного досвіду людей виникає та конституюється як своєрідна форма стабілізації розвитку, опанування його результатів у процесі колективної творчості. Поза традицією немає соціальної пам'яті, отже, девальвуються почуття відповідальності перед минулим, життя перетворюється на потік беззмістовних новацій, виникає відчудження людини як від історії, так і від майбутнього. Отже, традиція є саме тим важли---вим гомеостатичним механізмом культури, який приходить на зміну біогенетичним формам наслідування й забезпечує адаптацію людини в умовах соціального середовища та природи, що змінюється.

Специфіка традиції як форми збереження духовних цінностей та актуалізації їх у нових умовах визначається формальним алгоритмом зв'язку між старим та новим, котрий сутнісно характеризує тра---дицію. Вона є не просто елементом соціокультурної спадщини, що пе---редається від покоління до покоління, а певним типом передачі цієї спадшини. Будучи взятою в єдності своїх фор---мальних та змістовних моментів, традиція визначається як "особливий тип відношень між послідовними стадіями" соціокуль---турної системи, що розвивається, "при якому на новому рівні буття цієї системи стереотипно та інваріантно відтворюються структурні та функціональні характеристики її попереднього буття" (Зеленков А.І ).

Традиція постає як доля (В.Липинський), що вимагає від людини праці та творчості, боротьби та руху в ім'я творення нового, виходячи й спираючись на усталене. А тому традиція трак---тується не як консервативний момент, що забезпечує статику, неру---хомість форм життя, а як творчий, динамічний чинник історичного розвитку. Введення поняття творчої традиції зумовлене не---обхідністю усунення всепоглинання як сторони традиції (тобто утримання в собі як позитивного, так і негативного досвіду). Лише в критичному традиціоналізмі постає можливість об'єктивного погляду на минуле та сьогодення, можливість запере---чення минулого досвіду як винятково позитивного. Прагнення штучно відтворити віджилі форми життя виглядає в кращому випадку комічно; сучасна людина має творити своє буття, свою ре---альнІсть, але при цьому важливо зберегти плідний дух давнини.

Будь-яке культурне, соціальне утворення, при---датне до життя лише тоді, коли вписується в існуючу національну ---традицію, продовжує та поглиблює її, в іншому разі це буде мерт---вонародженим дитям.

Отже, основним змістом поняття "тра---диція" є не просто досвід минулих поколінь, а саме такий досвід, який включає в себе умови майбутнього розвитку на даному історичному етапі, в конкретних соціальних умовах для даного суспільства, класу, соціальної групи. (М.Ю.Русин) Успадковується й розви---вається лише те, що не втратило своєї суспільної й культурної ---значущості.

Таким чином, смисл традиції полягає в передачі культурної інформації, відтворення сутності, живого духу культури.

В сучасній культурології проблема традиції досить часто розглядається в рамках загального процесу модернізації, яка є збірним поняттям сучасного соціального знання, котре характеризує різнорідні процеси та явища, що супроводжують становлення індустріального суспільства західного типу. В зв'язку з цим в культурології останнім часом активізувалась дискусія навколо понять “традиція”, традиційний”, “традиційне суспільство”, “традиціоналізм”.

В широкому значенні під традиціоналізмом розуміють виключну орієнтацію на традицію, підтримання її авторитету та підчинення цьому авторитету. “Розуміємий” таким чином традиціоналізм, не дивлячись на свою неоднорідну ідейну та культурну “подоплека”(підоснову), прагне сформувати певну альтернативу ідеології модернізму, котра розкривається на різних етапах історії як раціоналізм, матеріалізм, плюралістичний лібералізм.

Оскільки в доіндустріальному суспільстві більшість рис культури передавалось через традицію, то воно називалось традиційним. В сучасному суспільстві основними каналами передачі знань минулого виступають бібліотеки, преса, радіо, телебачення, школи, університети, що не применшує значення традиції як феномену людського життя.

Якщо провести грань між традиційним та сучасним суспільством, то виявиться, що сучасне суспільство - це в масі своїй все зростаючий потік інновацій, а традиційне - це глиба традицій.

Звичайно, постає питання, чи рівноправне співвідношення "традиція-інновація". Можна сказати, що існують суспільства більш традиційні, й суспільства більш схильні до інновацій. За ступенем цієї схильності їх можна розподілити таким чином. З однієї сторони шкали - суспільства стовідсотково традиційні, на іншій - стовідсотково інноваційні. Хоча ми можемо говорити лише про наближення до тієї чи іншої абсолютизації, тому що стовідсоткове те чи інше - абсурд в історії людства. До першого типу відносять---ся суспільства, де не відбувається нічого, ніякого нового, здійснюються ті ж дії, в тих же формах, що й вчора. Багато які суспільства - ізоляти первісності (гірські, острівні, лісні) - бува---ють подовгу близькі до такого існування. Відсутність інновацій означає культурний застій, але не погрожує безпосередньо самому існуванню суспільства.

Але абсурдно виглядають і постійні зміни, коли кожна нова дія перекреслює, заперечує попередню, коли абсолютно все сьогодні робиться не так, й не те, що робилося вчора, а завтра ж знову діється по-іншо---му.Саме в цьому вбачаємо загрозу як суспільству, так й розвиткові особистості. Засилля традиціоналізму призводить до нівіляції осо---бистості, в той час, коли засилля новаторства - до втрати себе, забування себе як особистості. (Переписування історії в "1984" Дж.Орвела, зміни, що не припиняються, призводять людину до стану цілковитої байдужості до себе та інших, втрата ціннісних орієнтацій, власне, їх здобуття стає сумнівним. Відсутність уста---леного минулого, відсутність коріння - відсутність теперішнього ---і, в перспективі, майбутнього. Відсутність "мене" як особис---тості). Постійна новизна призводить др неможливості самоіден---тифікації. В даному контексті зміни неминуче ведуть до руйнації.

Тому не буде невірним, якщо ми скажемо, що традиціі абсолютно необхідні для самої підтримки існування особистості, суспільства, інновації ж необхідні для їх розвитку.

Співзвучність та співдіяльність "вічної", "світової" традиції з традицією яскраво-національною є тим джерелом, що дає могутній поштовх розвиткові талановитих особистой в історії тієї чи іншої культури, та основа, що поглиблює духовний світ людини, збільшує варіативність та образність її мислення.

Творча свідомість лише тоді може бути розкута, звільнена від застарівших догм та стереотипів, коли поєдує в собі настроєнність на чередування традиційного та новаційного. Саме такий підхід на---дає нових імпульсів для виникнення свіжих ідей та переживань. То------му не лише найкраще , але й найбільш індивідуальне в творчості особистості проявляється там, де сильніше всього ствердили своє безсмертя її попередники.

Для нормального існування особистості неприяйнятні як жорс---ткий традиціоналізм, так і безстримна новаційність. "Істина поза сумнівом, світ без сміху, віра без іронії - це не лише ідеал се---редньовічного аскетизму, це й програма сучасного тоталітариз---му" (У. Еко).

Творчий процес вимагає гармонійного поєднання тра---диціоналізму та новаційності. Подолання традиційної системи може й повинно супроводжуватися багатством напрямків прориву людини до інших цінностей, інших життєвих орієнтирів. Та напруга, яка вини---кає на стиці двох підходів: усталеного, традиційного та но---ваційного, створює ціннісно насичене, багате можливостями вибору середовище, в якому у людини творчої завжди зберігається спро---можність оновлення, гри, творчості. Нормальною має бути ситуація, коли “виникають правила для порушення правил та аномалії, що не---обхідні для норми” (Ю.М.Лотман)

Проте новаційні ідеали мають сприйматися і як позитивні, скільки в них втілюється не всяке заперечення традиції, а лише таке, що стверджує право особи на знецінення існуючого, на оригінальність, яка, в свою чергу, теж не є випадковою. Во---на (оригінальність) вписана в дану культуру, спирається на ті фор---ми традиційності, котрі несуть в собі певний позитивний смисл.

Всяка традиційність існує, вірніше може існувати, в різно---манітних формах її порушення, відхилення від неї. Тому люба нето------тальна новація покликана різноманітити світ, створювати ситуації, що змушують людину замислюватися, осягнувши неповторність та ба---гатство світу, робити вибір, а, отже, пізнавати, творити.

Таким чином, результати протистояння традиціоналізму та модернізму на перший погляд виглядають парадоксальними. Оскільки бажання осмислити історію досить часто слугує способом прориву в новий культурний простір, проте бажання творити культурні нововведення обертається відродженням традиційних культурних, духовних стандартів. Повнота традиціоналізму розкривається лише в співвіднесенні з культурною динамікою, через призму модернізму, в той час як останній розкриває себе через традиціоналізм.

***

Динамізм складності культурного процесу, тенденції сучасності, котрі призводять до масовості, уніфікації культури, ніваляції особистісних початків, розрив культурних зв'язків з минулим змушують людину переосмислювати себе та своє місце в світі, цінності людського життя, ставлять культуру перед новими “викликами”.

Питання для самоконтролю.

Охарактеризуйте основні ідеї масової та елітарної культури.

Що таке глобалізація культури? В чому, на Вашу думку, полягає вплив процесу глобалізації на універсалізацію культур?

Чому серед характеристик процесу глобалізації культурний вимір набуває особливого значення?

Розкрийте зміст понять “традиція”, “традиціоналізм”, “традиційне суспільство”

Дайте основні характеристики культури індустріального суспільства та культури постіндустріального суспільства.

В чому полягає сутнісна відмінність культури індустріального суспільства від культури постіндустріального суспільства.

Що, на Вашу думку, є запорукою гармонійного розвитку культури?

Література.

Виклик глобалізації. - К., 2001.

Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии. - 1990. - №4.

Гуревич П.С. Культурология. М.: Проект, 2003. - 336 с.

Козловски П. Миф о модерне. М., 2002.

Культурология ХХ век: Энциклопедия. - Т.1-2. - С.-Пб.: Университетская книга, 1998.

Культурологія. Навч. посібник / За ред.І.І.Тюрменко. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 368 с. - С. 325-330.

Лук'янець В. С., Соболь О.М. Філософський постмодерн. - К., 1998.

Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас. // Вибрані твори. К.: Основи, 1994. - 420 с.

.: Покликання університету: Зб. наук. пр. К.: РІА “Янко”; “Веселка”, 2005. 304 с.

Тема 9. Феномен української культури і тенденції її розвитку

Ключові поняття: Трипільська цивілізація, аграрна культура, етнотворення, геополітичні фактори, орії, національна духовність, національна свідомість, постмодернізм, гуманізм, екологічна етика, праксеологія, масова культура, космізм, космічна культура, ноосфера, біосфера, семіосфера, інформаційне суспільство, творчість, авангардизм.

Історичні та географічно-просторові чинники як основа феномену української культури.

Українська мова - природньо-соціальний феномен української культури.

Формування нової соціокультурної дійсності в сучасній Україні.

Основні напрямки формування філософської свідомості українського суспільства.

Культура (обробіток) грунтів як людський феномен

Збереження світової і національної культурної спадщини та формування Концепції державної політики в галузі культури

Місце і роль музейної і архівної справи в збереженні культурної спадщини та розвитку української культури

1. Історичні та географічно-просторові чинники як основа феномену української культури.

Феноменальність української культури породжувалась і формувалась у найбільшій мірі просторово-географічним та історичним чинниками. І це тісно пов'язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України і у формуванні її матеріальних, духовних, в першу чергу, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних часів, з часів унікальної трипільської цивілізації.

У жовтні 2004 року перший Всесвітній конгрес “Трипільська цивілізація”, який відбувся за сприяння Національної комісії Украіни у справах ЮНЕСКО, багатьох культурницьких організацій презентував нашу прадавню культуру, як феноменальне явище світового масштабу. Науковці та дипломати більше як з 20 країн світу, присутні на конгресі у дискусійних доповідях підкреслювали унікальність трипільської цивілізації як світового явища давньої української і слов'янської історії.

Терени розташування трипільської культури займали мало не половину території України. Трипільська ж цивілізація, її аграрна культура явили світові перше докласове суспільство, суспільство базоване на зачатках демократичного (а згодом вічевого) влаштування. Звідси і ті високі духовні цінності не лише українців, а всього слов'янського люду.

Тут, доречно навести прогнози німецького філософа Й.Г.Гердера, який у XVIII ст., спираючись на могутній культурний потенціал України, порівнюючи її з Елладою, передбачив за українським народом велике майбутнє.

У української культури, як і в українського життя чисті джерела, які споконвіку б'ють і світотворять на нашій землі. Її становлення, традиції складались тисячоліттями. Нашу культур, історію, нашу свідомість розтягували, обкрадали, переписували спеціально створені комісії при царях і при генсеках. Нас переконували, що українці - це якийсь випадковий народ без історії, без культури, без власного розуму. Але сьогодні все нові і нові факти свідчать про унікальність, своєрідність, базовість, грунтовність та феноменальність нашої культури.

Перша її ознака - це те, що її генеза, її виникнення і становлення відбувалось на споконвічній батьківській землі, на її тисячолітніх чорноземах (для природного нарощення 1 сантиметра якого потрібно не менше тисячоліття). Подібного багатства нема в жодній культурі. Суттєві ознаки нашої культури, її внутрішні і зовнішні історичні виміри проявляються, як в часових, просторових чинниках, так і свідомісних, духовних.

Просторові географічні чинники матеріальної, духовної і фізичної української культури визначались своєрідними природно-кліматичними умовами: лісами, ріками, степами, лісостепом, оточеність цього життєвого простору горами і морями. У цьому просторова унікальність і своєрідність. Пізніше вона доповнилась тим, що до неї проявлялась зацікавленість інших народів і культур. Через її територію пролягли торгівельно-економічні шляхи (Шовковий, з варяг у греки). І це поставило її у центр взаємовпливів і північних, і південних, і західних культурно-історичних впливів, сприяло прилученню до інших культур, їх засвоєнню і взаємозбагаченню.

Тобто проявились і геополітичні фактори, значення яких особливо зросло у наші дні.

Унікальні природні умови - наші унікальні грунти-чорноземи Наддніпрянщини та Наддністрянщини єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони досягає 500 км.

Ще один факт. Землі Житомирщини, Вінничини в найдавніші часи майже не затоплювались водами морів, як свідчать дослідники. Звідси розселилась по планеті і флора, і фауна, і доісторичне населення.

Саме ця земля стала центром етнотворення.

До цієї землі прив'язана культура, символіка, духовність і ментальність світорозуміння етносу, які відображають основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі.

Тобто, одним з найголовніших сегментів феномену української культури є її історизм, глибока заглибленість в історію, адже земля наша і сьогодні найбагатша, найдавніша, найпристосовніша для проживання, для культурно-цивілізаційного творення. Тут відсутні геокатаклізми: землетруси, повені, тайфуни, помірний клімат.

Тисячоліттями звідси вели шляхи на Схід і на Захід, на Північ і на Південь, була велика можливість взаємовпливів культур, обміну надбанням. Всі вони мали величезний вплив на формування епічно-міфологічної свідомості проживаючих тут племен, які вбирали в себе соціальний, культурний досвід, формували свій духовний світ. Адже нема в світі такої унікальної лісової міфології. Разом з тим своє світорозуміння вони несли в інші землі.

Деякі дослідники західної культури стверджують, що британський Стоунхендж збудували пришельці з берегів Дніпра. Дослідники Кам'яної могили під Мелітополем стверджують, що нарешті віднайдена I прабатьківщина шумерів, могутньої цивілізації між Тигром і Євфратом. Протошумерські тексти восьмитисячолітньої давнини виявлені і оприлюднені перед світом (їх фотоальбом опубліковано 2003 року).

Тобто засновники однієї з найраніших відомих цивілізацій шумерської прийшли на Тигр і Євфрат з Причорномор'я, з берегів Дніпра. Наша культура увібрала досвід і дотрипільських, і трипільських цивілізацій. Пізніший український фольклор, відомі міфи, билини, перекази свідчать про прив'язаність їх творців до нашої етнічної території.

Та й західний фольклор, епос, і східний (російський) свідчить про прив'язаність саме до цього етнопростору, до наших чорноземів.

Чимало дослідників стверджують, що праісторичне населення Європи сформувалось саме тут. Спільність міфологічного мислення свідчить про спільність інформаційних основ суспільного розвитку і етнотворчості. Потім уже відбувалось розселення, міграції, освоєння інших геопросторів. Найдавніші ще палеолітичні стоянки у Межиріччі на Дніпрі, у Мізині на Десні, у Києві, у Кролевці на Закарпатті, їх артефакти, а потім трипільська цивілізація - свідчення цьому.

Характеризуючи феномен української культури слід говорити саме про його сутність, про види матеріальної культури, світ зроблених речей, а також явищ духовної культури, про світ традицій, законів і програм, реалій, в яких і міститься ота сутність.

2. Українська мова - природньо-соціальний феномен української культури.

Мова є природньою (вербальною) знаковою системою і найголовнішою у структурі культури, без мови нема культури, вона її фундамент, основа.

Сьогодні в українській, як і світовій культурі є чимало штучних (формалізованих) - комп'ютерні, математичні, фізичні, нотний запис) мов. Українська мова це історично складена знакова система, яка є основою української культури, її головним культуротворчим інструментом. Мова формується у процесі соціального буття і спілкування. За своєю сутністю мова є соціальним феноменом. Вона має ряд переваг перед іншими знаковими системами. Вона зручна в користуванні, не потребує додаткових затрат енергії, економічна у передачі інформації, надійна як засіб її збереження. Мова кодує інформацію більшою кількістю знаків ніж потрібно.

Українська мова багата своїм лексичним словниковим фондом, розширюються її термінологічні і наукові закони.

Граматична будівля української мови зручна у словотворенні і слововживанні. Відзначається вона і своєю синтаксичною структурною і манерою оформлення думки, стилістичними особливостями .

Українській мові підвладні і високостильові думки, і нейтральні, і низькі. Вона має, як знакова система необхідні засоби вираження. Українська мова - засіб мислення, засіб спілкування, засіб творення української культури. Вона виконує номінативну, конструктивну і акумулятивну функції у нашій культурі. Вона дає назви предметам мислення, дає можливість їх складати у логічні структури, фіксувати і зберігати результати мислення і творчості.

Українська мова визначає хід наших мисленнєвих процесів. Ми класифікуємо спостережувані явища так, як того вимагає лексика і граматика мови, тобто мовними засобами ми ідентифікуємось у світовій культурі.

Всі мови, як стверджують дослідники зароджувались і розвивались з прадавніх часів, з кам'яного віку, вони формувались як саморегульовані самодостатні системи з часу, коли людина розпочала спілкуватись за допомогою мови. Якщо мова не зазнає асимілятивного тиску з боку мов завойовників, вона може функціонувати тисячі і десятки тисяч років. Прикладом можуть бути нинішня китайська (мандаринська) мова, давньоєгипетська, грецька, фінська. Китайська нараховує від 6-10 тисяч років, давньоєгипетська понад 4 тис. років. Український мовознавець І.Свєнціцький наголошував, що поодинокі мови з першопочатку розвивались своїм індивідуальним шляхом. Бодуен де Куртене стверджував, що племінні і національні мови сягають «зачатків розвитку людської мови взагалі».

Коли у людини виникла вольова спонука висловити свої враження від природи, це робилось за допомогою природонаслідувальних звуків а також вигуків. В багатьох мовах ці вигуки - звуки функціонують і нині. В українській мові це вигуки (ну, на, но (дай-но), геть, хлоп). Ці звуки відігравали інформаційну, забороняючу, спонукальну роль (ну, еге, агов, гу, ей). За Олександром Потебнею перші слова створювались як з вигуків, так і як звуконаслідувальні.

Природа (ліси, ріки, степ, гори, море, вода, дощ, земля, вогонь, а найбільше - сонце) спонукала людину до розмови, вчила її розмовляти. Ці природні умови на нашій етнічній території були особливі, клімат м'який, помірний (а це впливало на розвиток голосових зв'язок), тому і мова українська м'яка, мелодійна, лагідна. Вона годиться для всіх випадків життя. Природня мова розвивається як правило на консервативних засадах, для зміни назв, найменувань (топонімів, антропонімів, гідронімів, зоонімів, хрононімів, явищ, дій, об'єктів, термінів) потрібні дуже серйозні причини. Освоюючи, пізнаючи світ людина давала назви предметам, людям, діям і т.д., систематизувала оточуючий світ згідно певних розрядів імен.

Творчі корені наших мов почали свій розвиток у період родового становлення людського соціуму. Асимілятивні, об'єднавчі процеси суспільного розвитку знищили тисячі і тисячі мов. Але українська мова витримує всі випробування. І запровадження церковно-слов'янської писемності, як мови церкви і держави ще тисячу років тому і наступні пригнічування не порушили її коріння, адже воно в рідній землі. Дослідники стверджують, що всі нині існуючі мови розвивались своїми індивідуальними і дуже давніми джерелами.

Дуже давнє походження української мови підтверджується у працях українських етнографів-фольклористів ХІХ ст. М.Максимовича, О.Потебні, П.Житецького, пізніших вчених-мовознавців М.Красуського, М.Марра, А.Булаховського, С.Губерначука, С.Наливайка, інших сучасних мовознавців. До нас дійшли дуже давні розмовні пам'ятки української мови, простежуються українські лексичні, морфологічні, фонетичні риси з найдавніших часів. Це і антропоніми, топоніми і зооніми, гідроніми, найменування дій зафіксовані в усних і писемних джерелах. Дослідники приводять приклади багатьох сотень назв країв, міст, сіл, річок, озер, гір, які звучали так як зараз.

А українські пісні, щедрівки, календарні складені нашими пращурами ще у сонцепоклонницьку добу. Рукописи України-Русі зафіксували більшість рис української мови. Міграції з Середнього Подніпров'я ведуть за собою в інші краї і багато елементів української мови. У багатьох мовах є чимало тотожних з українськими слів.

Вагомий праукраїнський скарб знаходять вчені у священному санскриті. Американські учені Г.Кларк та С. Піггот у праці «Праісторичні суспільства» стверджують факти колонізації вихідцями з Подніпров'я Месопотамії, Ірану, Індії. Десятки зарубіжних вчених стверджують, що орії, які колонізували майже всю Європу прийшли з наших етнічних просторів.

Український вчений філолог С.Губерначук у своїй праці «Трипілля і українська мова» простежив найдавніші витоки української мови. Проаналізувавши мовні, археологічні, етнографічні, антропологічні та історичні факти і джерела він робить висновок про спадкоємність мови і культури українців з мовою та культурою носіїв і творців Трипільської цивілізації, людей, які мешкали на нашій українській, етнічній території VI-III тис. до н.е. Спираючись на метод слів і речей він робить висновок, що мова трипільців є базовою для становлення праукраїнської мови. Він також доводить, що знаки, символи трипільських орнаментів і символів, українських обрядових пісень сонцепоклонницького походження пройшли дальший розвиток і втілились у символах, образах і мотивах української обрядової поезії. Десятки зарубіжних вчених, серед них англійські Брей, Вуллі, Кларк, Піггот, Равлінсон, Чайлд, німецькі Бонсрей, Ріттер, Паоле, Райнах, французькі Бовле, Ж. Ру, американські Веле, Гімбутас, угорські Тод, Хармала, індійські Магомандар, Пузалкер, польські Воланській, Красуський, російські Чертков, Класин, Кефішин та багато інших стверджують, що вивід орійських народів з нашої етнічної території на Інд, Тигр і Євфрат, Аппеніни, Малу Азію відбувався у V-IV тисячоліттях до н.е. Тобто, наша праукраїнська цивілізація, її праукраїнська культура є материнською для давньоіндійської, шумерсько-вавілонської, давньоєгипетської, давньогрецької цивілізацій, а мова наших середньодніпровських пращурів - трипільців є материнською для санскриту і його різновидів і для багатьох європейських мов. Мовні зв'язки зафіксовані там через тисячу років після відірваного проживання від своєї праукраїнської матері. Трипільські коріння, трипільські слова, назви речей, дій постійно знаходимо в нинішній українській лексиці. Це всі терміни землеробські, агрокультурні. Дослідники О.Маловічко, В.Козирський до таких слів відносять терміни: орати, жати, молотити, молоти, терти, місити, сапа, серп, каша, борошно, буда, булка, комора, огірок, олія, онук, орало, тісто, хліб, хата та багато, багато інших С.Губерначук. Трипілля і українська мова. К.: Фенікс, 2005. - 232 с..

Сьогодні український народ втілює завдання зміни і наповнення структури культури перш за все у широкому впровадженні рідної мови в засобах масової інформації, побуті, науці, розширення її сучасного термінологічно-понятійного апарату. Адже ще у давній Елладі стверджували чия мова, того й влада. Мова - засіб творення і трансляції культури, засіб пізнання світу. Сьогодні розроблено ряд основоположних перспективних культурно-освітніх програм. Це «Концепція державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки», «Освіта ХХІ ст.», «Засади гуманітарної освіти в Україні», «Основи національного виховання», інші.

«Концепція державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки» серед багатьох заходів передбачає формування цілісного україномовного інформаційно-культурного простору, позиціонування української культури у світі. Вже створено телеканал «культура», реалізуються освітньо-культурологічні та пізнавально-туристичні програми для молоді.

Однак Верховна Рада дуже повільно вирішує схвалення нового закону про державну мову, згідно з яким має реалізуватись десята стаття Конституції України, проголошуючи українську мову державною. І тут дуже важливо самоусвідомлення кожного громадянина України.

«Мова про те, - стверджує академік М.Г.Жулинський, - щоб кожен з нас все-таки відчував, що це рідне, наше, українське». - Чи то мова йде про українську пісню чи українську книгу, український фільм».

«Хочу щоб українська мова була на естраді, хочу щоб українська мова була престижною, європейською, світовою». Кожного має охопити почуття національної гордості, власної гідності, патріотизму, переживання за те, щоб Україна посіла достойне місце в світі.

3. Формування нової соціокультурної дійсності в сучасній Україні.

З великою тривогою сприймає українське суспільство долю сучасної культури. У роки незалежності України багато що відродилось і повернулось, багато відкрилось нового, до чого ми не мали доступу. Цьому сприяли перебудовчі, трансформаційні процеси.

З одного боку, триває боротьба за подолання загальної кри-зи, яка охопила всі сторони розвит-ку суспільства, з іншо-го - відродження культури, якому гостро протидіють і частина руси-фікованих владних структур, і ру-сифікований пролетаріат. Але по-при це саме завдяки культурі, її творчим процесам, відбувається становлення нашої держави. Культура є головною визначальною системою у її будівництві.

Соціокультурна дійсність - це становище в сучасній українській культурі, обумовлене сукупністю політичних, економічних, соціальних процесів, викликаних прагненням створити самостійну власну державу, утвердити розвинуте ринкове господарство, створити соціально справедливе суспільство.

Тобто, це конкретні зміни в сферах культури, духовному житті, наявність умов для відтворення суб'єктів діяльності (людини, соціальної групи, соціального прошарку чи суспільства в цілому), це і стан культурно-правових основ культурного життя людини і суспільства, це і стан управління культурним життям, пошуку форм і способів її реалізації.

Сьогодні відбувається зацікавлення суспільства нашої держави краще влаштува-ти наш державний дім. Це дає ре-альні зрушення. Посилилась увага до національної культури, етнічних культур інших народів, визріває підтримка у формуванні їх своєрідності і самобутності (зросла увага до мови, літератури, звичаїв, традицій), відбувається пож-вавлення культурної діяльності. Відбувається процес відродження, знайомство нових поколінь з забороненими сторінками нашої культури. А вона майже вся була... заборонена! Історія культури збагатилась новими забутими постатями, з'явився реальний матеріал для її вивчення.

Художнє життя стало багатшим, різноманітнішим і набагато склад-нішим, розширюється сфера ху-дожньої творчості, з'явились нові театри, ансамблі, академії наук, господарські об'єднання, що доз-воляє виявити потенційні таланти і реалізувати їх можливості у сфері культури. Наступила розкованість і плюралізм. Відбувається віднов-лення прав вітчизняної релігійної культури. Відновлюється історична правда, культурна пам'ять народу. Відкрилось десятки но-вих парафій церков, монастирів, стала можливою відбудова і освячення Святогорської лаври (третьої в Україні!), відбудовується Десятинна церква, робляться спроби щодо об'єднання православної церкви. Відбувається розширення уявлень про світову культуру, розширюється взаємообмін і взаємовплив культур. Набу-ли прав чимало цивілізованих форм культурного обміну. Система середньої і вищої освіти стає європейською. Всі ці позитивні тенденції породили нові проблеми.

Візьмемо освіту: викладачі написали сотні кращих підручників для шкіл, ву-зів, технікумів - ними забиті видав-ництва, але коли мова заходить про їх видання, все зводиться до браку коштів. Ледве призупинено скорочення штатів вели-ких театрів, закриття малих теа-трів, глядач і сьогодні не має грошей, щоб їх відвідувати, а сучасні "нові" при-вчають себе не до кращих зразків мистецтва - а до нічних клубів, граль-них кафе. Класичне мистецтво стає доступним лише мистецькій, інтелектуальній, владній та господарській еліті. Жорсткими стали умови залучення трудящих до здобутків культури. Кінотеатри рідко хто відвідує. Після повного запустіння відродилось у столиці кілька кінотеатрів. Освіта для бідних стає недоступною. Все позитивне тривалий час не знаходило цілеспрямованої і заці-кавленої підтримки держави. Па-нує неузгодженість між об'єктив-ними закономірностями і суб'єк-тивним фактором. Дії всупереч об'єктивним факторам привели до колапсу технологічної культури і суспільного життя. Призупинення роз-витку таких видів матеріальної культури, як новітні технології, сучасні зразки знарядь та устатку-вань, агрокультури, поновлення ге-нофонду порід тварин та сортів рослин є гальмом нашого подальшого поступу. Лише в останні роки на виробництво стали проникати кращі технології, устаткування. Нині це характерно для всіх посттоталітарних країн. Відбувається пану-вання низькопробних зразків культури, ад-же є запит нового асоціального прошарку. Саме на вподобу асоціальним елемен-там відбувалась переорієнтація закладів культури на масове споживання, а виробництво орієнтується на прибуток любою ціною, не вра-ховуючи принципи екологічної культури і етики. На вулицях столиці і інших міст - скрізь гральні автомати і заклади, налагоджені по-шахрайськи.

Верховна Рада України затвердила Концепцію державної політики у галузі культури на 2005-2007 роки, де робиться оцінка сучасного стану культури в Україні, який характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору.

Це потребує нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації. У Концепції намічено, що «державна політика в галузі культури спрямована на створення такої моделі культурного розвитку, яка здатна забезпечити самовідтворення та послідовний розвиток культури в Україні».

Державна політика в галузі культури визначається такими принципами: прозорості і публічності, демократичності, деідеологізованості і толерантності, системності та ефективності, принципом інноваційності.

У Концепції визначені стратегічні напрями та механізми реалізації державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки.

Науковці, політики ставлять питання про створення національної культурної індустрії. Держава має отримувати прибутки не тільки від туризму, а й від комп'ютерного забезпечення культури, кіновиробництва, видавничої справи, музики, виконавчого та образотворчого мистецтва, антикваріату і моди. Для цього національний виробник має отримувати державну підтримку і захист від експансії іноземного виробника культурного продукту. Культура має заробляти на свій розвиток і давати прибутки.

Величезним успіхом користуються у світі українські художники, у них досконалі і вишукані школи живопису.

Лише ім'я Івана Марчука може багато сказати. Його доробок - понад тисяча картин. Він провів 20 персональних виставок. Твори кожного з п'яти періодів його творчості відрізняються за стилем та манерою виконання. Творчість Івана Марчука є свідомо авангардистською. Художник мріє подарувати Україні 300 своїх творів. У Києві створюється культурний центр «Музей художника Івана Марчука». Він розташується на схилах Дніпра неподалік Андріївського узвозу.

Українське театральне мистецтво давно відоме у світі. Сьогодні про нього говорять імена Богдана Ступки, Андрія Жолдака, Едуарда Митницького, Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого, Ади Роговцевої, Богдана Бенюка, Олекси Вертинського, Ярослава Стельмаха, Михайла Мельника та багато інших.

Українське кіно також займає належне місце у світовій культурі. Однак сьогодні штучно створена атмосфера відсутності національного кіно.

Українські літератори займають особливе місце у світовій культурі. Далеко за межами України відомі у світі Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Володимир Олефіренко, Володимир Базилевський. Не менш відомі і імена молодшої когорти - Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Любко Дереша, Марії Матіос, Сергія Жадана, Василя Герасим'юка, Марини та Сергія Дяченків високоінтелектуальних творів академіка Олега Кришталя, і багато інших.

В умовах демократії і плюралізму думок, долаючи залежність і продажність, за правду платячи кров'ю і життям, розквітає українська талановита журналістика.

Імена Віталія Карпенка, Юлії Мостової, Лариси Івшиної Сергія Рахманіна, Лідії Денисенко, Олексія Микитенка, Михайла Сороки, Павла Ларіонова, Олександра Зайця, Василя Сокура, Ольги Стоян, Олександра Балабка та багатьох, багатьох інших є славою української журналістики. Звичайно першими у цьому списку мали б стояти імена Гонгадзе, Александрова, Дерев'янка, Шевченка та інших, викарбуваних на меморіальних дошках і пам'ятниках, які за правду заплатили життям.

В соціальній сфері України відбувається процес демонстрації високого рівня терпимості і виживання.

Драматична доля у нашої культури: вона фінансується державою за все тим же залишковим принципом, уступає позиції некращим іно-земним зразкам. Продовжується маргіналізація всього українського. Захід не поспішає до ділового і культурного партнерства. Триває нелегка боротьба між нега-тивними і позитивними тен-денціями, що і визначатиме характер соціокультурної дійсності у наступні 10 років.

До негативних тенденцій слід віднести і комерціалізацію літератури, мистецтва; вестернізацію художньої культури, вільну конкуренцію культур, що завжди веде до задушення національної культури.

Звичайно ж, перемо-жуть тенденції добра, утвердження загальнолюдських і національних критеріїв і цінностей.

4. Основні напрямки формування філософської свідомості українського суспільства.

4.1. Національний світогляд та національна свідомість. Українська нація історично виробила самобутній світогляд. Незважаючи на те, що її визнання різні люди сприймали по-різному, що деякі з нас вагаються визнавати себе українцями. Сотні років імперського гніту та 70 років українського геноциду зробили свою чорну справу, розклали високодуховне, мудре, працелюбне українське суспільство. Сьогодні продовжується формування національного світогляду і національної свідомості. В нелегких культурно-історичних умовах сформувалась така система поглядів, переконань, ідеалів, які складають основу національної духовності. Вона базується на морально-етичній спадщині, традиціях, звичаях української нації, її історії і реальності. Фундамент, основу українського світогляду і української свідомості складають розуміння таких понять як людина, Земля, Світ, народ, любов, віра, нація, духовність, народна мудрість (етнософія), уявлення про світобудову, першопричини людських вольових спонук до діяльності, до творчої праці. І звичайно, справедливість. Де панує справедливість, там панує прогрес.

В умовах незалежності відбувся зліт національного духу, відбувається українське культурне оновлення, українська мова розширює терени свого функціонування навіть без підтримки держави.

Національна культура набуває розуміння як найважливіший здобуток, а важливим показником її розвитку є стан культурної самосвідомості самих громадян України. Вектор їх потреб, конкретні факти свідчать про впевнене зростання національної свідомості громадян.

Однак ще проявляються відмінності в системах цінностей, поглядах на життя, інших свідомісних аспектах буття жителів Донбасу, Сходу та Півдня України. За останній рік напрямок формування національної самосвідомості і культури набуває реального піднесення. І це вселяє великі надії на культурний, соціальний і моральний прогрес.

Об'єднуючою ідеєю України стає досягнення її конкурентноздатності у всіх сферах життя, геополітичній, економічній, соціальній, і в першу чергу культурній. Саме ця ідея, як стверджує Богдан Гаврилишин, зарубіжний член НАН України, член Римського клубу, дозволила після другої світової війни народам Японії, Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру досягти надзвичайно швидкого економічного прогресу, рівня добробуту і конкурентноздатності на міжнародних ринках. Можна навести приклади інших народів, які спираючись на свої національні давні традиції, культуру, індивідуальну і колективну самоповагу, досягли реальних успіхів. Не тільки японці відрізняються глибокою культурною спадщиною, усвідомленим розумінням праці, самодисципліною, вмінням підпорядкувати особисті інтереси інтересу групи, підприємства, держави, мудрістю і моральністю керівництва держави. Загальне прагнення громадян України до справедливості, порядності, добробуту, до знань, як новітнього типу економіки, принципів моральної самосвідомості є найвищою передумовою забезпечення конкурентноздатності держави в усіх напрямах. Моральність, знання, інформація, наукова творчість - сила, яка змінює і суспільства і людство. Виведе вона і Україну. І здійсниться віра багатьох, хто не дочекався щасливого майбуття України, про яке пророкував Нострадамус:

Де мова тішить слух

Там Борисфенів край

Початок здвигам покладе

Злама рутину.

В українському суспільстві, як і у світі, утверджується також постмодерністська свідомість.

4.2. Постмодернізм, - як стверджують дослідники, - це орієнтація на відмову від традиційних норм і зразків, вільне завоювання простору і часу майбут-нього, пошук нового, не знаючи орієнтирів. Сьогодні в Україні постмодер-нізм формується на основі заборо-неного в тоталітарні часи мис-тецтва. Український постмодернізм сформувався , як природна негативна реакція на усталений, вивірений і бездуховний соціалістичний реалізм і його художні ілюстрації в літературі, кіно, живопису.

Характерною рисою постмо-дернізму є його вторинність при всіх претензіях на новаторство. Постмодерністу культура уяв-ляється великим каталогом ідей і тем. Інструментом думки постмодерніста є цитата, а сама постмодерна культура - коментарем до ми-нулого. Першоджерелом постмодерніста є не сама реальність, а уяв-на реальність. Нині модернізм сприймається як норма, загальноприйнята система культурних цінностей.

Для філософії постмодерну характерний інтерпретативний розум (для філософії модерну законодавчий) з пошуком основ знань у повсякденно-побутовій практиці. Ніяких гарантій - пафос свідомості постмодерну. Людина більше ні в що не вірить, і їй вже нічим вірити.

Філософія постмодерну відмов-ляється від поняття істини, сутність, причина. Вона спря-мовується не на творення нового, а на переробку культури взагалі, не визнає закономірностей культуротворчих процесів. Негативне став-лення до минулого, класики, тра-диції - норма для постмодернізму.

Постмодерн змішав усі стилі і дати, святе і гріховне, високе і низьке. Це оязичнювання культу-ри, нападки на християнський світогля-д. Людина повертається до первіс-них вірувань. Зміст культури постмо-дернізму - у відмові від визнання існування Абсолюту, Бога, у втраті відчуття справжнього буття, що є основою життя і діяльності людей. Масова постмодерністська культура, яка сходить до нас з екранів те-лебачення, сторінок книг і періодики базується на байдужості і негативізмі. Людина стала сприймати себе, як учасник всезагальної смертельної гри: бізнес, політика, комерція, відносини між людьми - все гра. Розважальні шоу, гральні автомати на кожному кроці - все це виводить людину з життя в бік віртуальної реальності, подоби життя. Поезія постмодерну - часто це плетиво слів, яке не зачіпає людсь-кої душі, це світ метафор без змісту, без зрозумілих людських емоцій. Як добре, що це багатьом недоступне!

Що стоїть за культурою постмо-дерну? XXI століття внесе у це ясність. Жан-Франсуа Ліотар у книзі "Постсучасний стан" 1979 року так характе-ризує постмодернізм:

"1) це комплекс філософських вчень, які так чи інакше проголо-шують кінець історії, коли впоряд-кованість і структурованість людського світу будуть зруйновані і зникне сам поділ на "моє" і "інше";

2) це відчуття закінченості важ-ливого етапу в розвитку цивілізації, це закінченість цивілізації;

3) Постмодернізм - це характеристика сучасної художньої практики, яка грунтується на особливому типі письма, пов'язаному з ентропією змісту, радикальною іронією, карнавалізацією, деканонізацією матеріалу".

Український постмодернізм виробив свої правила, він іронічний, менш саркастичний, більш розважальний і поміркованіший, буває знущальним.

Відрадно те, що український постмодернізм, особливо літературний, позитивно заявив про себе у світовому культурному просторі. Він народив ряд творчих імен. Серед них Ю.Андрухович, О.Ірванець, Ю.Іздрик, О.Забужко, В.Медведь, створено ряд літературних об'єднань.

4.3. Сучасний гуманізм. Характерною рисою сучасної української як і світової культури - є гуманізм.

Сьогодні людство вступає в нову епоху, яка і має вирішити його долю і долю всього живого. Тому, гуманістичні цінності, які ви-роблялись тисячоліттями, переос-мислюються на рівні нових цивілізаційних вимог. Люд-ський добробут потребує непо-сильних жертв від природи.

Як вважали гуманісти епохи Відродження?

Вони вважали, що людина не матиме недоліків до того часу, коли спорожніють скарби природи. Життя ж говорить про інше. Сьо-годні час життя людини і час життя природи наблизились. Еколого-антропологічна катастрофа стає усвідомленою реальністю. Сучас-ний гуманізм стає спільним. Ця цінність - стає всезагальною. У центрі світоглядного гуманізму має стояти не людина сама по собі, а людина і екологія, людина і все живе, тобто існування людини у світі. Оскільки бог людину виділив з природи, вона є продуктом культури, дав змогу усвідомити не-безпеку, бо і відповідальність за все живе лежить на ній. Саме ця позиція покладена у визначення поняття «культура» кафедрою філософії КНЕУ. У якій мірі - перш за все дотримуватись принципу "не зашкодь" - при здійсненні любого проекту. Існування людини залежить від зробленого нею вибору сьогодні. Людина має зберегти унікальні цінності і природи, і культури. Цей процес взаємозалежний. Не зберігши природи - припиниться фізичне існування, не зберігши цінностей культури - припиниться і фізичне, і культурне існування, цивілізація знову стане на рівень первісності і розпочинати всі стадії еволюції спочатку. Такі явища як Чорнобильська катастрофа не повинні повторитись.

Декілька слів про "соціалістичне" минуле.

4.4. Інтерреалізм. У всіх країнах, які будували соціалізм, з різними національними традиціями, своєрідністю виник своєрідний загальний стиль - інтерреалізм, або тотальний реалізм. Створювався апарат контролю за мистецтвом, літературою. Всі засоби художнього життя монополізувались державою для однієї цілі, яка стоїть перед цією державою.

Людина стала гвинтиком і цьому потрібно було мистецьке і ідеологічне обгрунтування. Об'єднання та асоціації при тоталітаризмі чи авторитаризмі існують ілюзорно. Утруднений моральний розвиток людини, гальмується творчість, нівелюються інтереси громадян. Сьогодні можна говорити про впровадження масової культури в українську реальність

4.5. Маскультура. Масова культура - культура для широких мас при любій владі, заміняє реальний світ світом мрій, фантазій, ілюзій, вимислів, міфів, вона знімає психологічне напруження і в цьому її терапевтична функція. Однак у масовій культурі дуже часто страждає моральність мистецтва. Головний засіб масової культури - це створення іміджу і образу.

В українській національній культурі існує і такий феномен, як контркультура, яка виникає з суспільної потреби протистояння і заперечення. Це особливий вид морального протесту.

4.6. Орієнтири майбутньої культури. Кілька останніх десятиріч ста-новлення світової культури свід-чать: народжується нова соціокультурна реальність. Людст-во разом з Україною впевнено рухається до інформаційного та біотехнологічного суспільства.

Для інформаційного суспільства харак-терно:

створення національного культурно-інформаційного простору;

поси-лення ролі науки,

впровадження нової техніки, розробка і застосування новітніх технологій (комп'ютерних, інформаційних), біотехнологічних, біогенних, автома-тизації виробництва, служби сервісу;

збереження та транс-ляція культури в мережі технізованих за-собів масової комунікації (радіо-мовлення, телебачення), формування нового соціального порядку, який грунтується на телекомунікації.

4.7. Космізм. Антропокосмізм. Оптимістичний світогляд, обумовлений успіхами наукової думки в техніці, промисловості, перетво-рюючих планету послужило осно-вою для виникнення усвідомлення космічності свого існування.

Космізм - унікальне, цікаве явище сучасної культури. В числі космістів були С.А.Подолинський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден, О.Л.Чижевський, М.Д.Руденко, сучасні мис-лителі і вчені.

Основні ідеї нової космічної культури:

1) активна еволюція, у якій взаємовідносини людини і природи будуються на основі екологічної етики і принципів. Космісти вважа-ють, що розвиток людини, природи і космосу об'єктивні; свідомість, ро-зум, воля стають провідною силою світового розвитку. Людина має взяти на себе відповідальність за космічну еволюцію, за становлення космічної культури.