Земля є части-ною космічного еволюційного про-цесу Всесвіту. Турботу про космічне ціле треба поєднувати з турботами про конкретних людей.

Гуманізм і оптимістичний світогляд ґрунтуються на законах розвитку культури і самої природи.

Найбільш доказо-во розвинуті ці ідеї в роботі В.І.Вернадського "Наукова думка, як планетарне явище".

Людина і її розум, це початок нового руху, створюю-чого сферу космічної культури, ко-лективного розуму, які будуть виз-начальною силою еволюційного роз-витку.

В чому сутність космічної куль-тури?

1) Еволюційний процес визнача-ється втручанням розуму і людської волі. Людина захопила всі природні стихії. Вода, земля, повітря в її користуванні. Важлива умова еволюції - об'єднання людства. Рівність, брат-ство, єднання - це природний фак-тор, об'єктивно необхідний для загальнолюдської космічної культури. Сучасні засоби пересування і інформації зближають людей. Незважаю-чи ні на що люди прийдуть до єдності, цілісності.

Головним фактором створення космічної культури є наука, яка є могутньою космічною силою.

Однак космічна культура, яка формується людиною носить синергетичний характер, оскільки планета Земля лише краплина у безмежності Всесвіту, оскільки ряд глобальних проблем (екологічної, економічної криз, запобігання воєн, подолання бідності і т.д.) за-лишаються не вирішеними. І в цьо-му її трагедійність.

4.8. Демократичний гуманізм. Екологічна етика. Питання про відповідальність лю-дини, за еволюцію, її культуру постає у 3-му тисячолітті з особливою на-полегливістю. 3-є тисячоліття вирішить, як людина житиме.

Х.Ортега-і-Гассет говорить: "Гірка наша розтлінна епоха, де змішувались перевороти, які провалились, обезуміла техніка, мертві боги і виснажені ідеологи, де посередні сили можуть сьогодні все знищити, але не зможуть більше перемогти, де розум опустився до прислужництва перед ненавистю і гнітом."

Є закон людського роду, в межах яких індивід може існувати, як лю-дина. Людина, яка вийшла з приро-ди є продуктом і природи і культу-ри, не може не рахуватись з їх зако-нами, а також і з законами еко-номіки, логіки, політики і краси.

Зло має бути покарано тому, що роблячи злі вчинки, людина піднімає руку на себе, знищуючи у собі людське.

Виходячи з цього сьогодні особ-ливо постають проблеми мораль-ності і кантівські вимоги:

1) не ставитись до людини як до засобу, як до предмета. Це замах на переконання, волю. Ставлення, як до речі, перетворює людину в раба. Забороняється нав'язувати віру, волю і цілі. Це веде до ідеологічного перетворення в раба Заборона на політичне і ідеологічне обмеження. Це відкриє горизонти творчості. І людина стане справжнім творцем гуманістичної космічної культури і її продуктом.

Що характерно для стану сучасної культури: 1) гуманістична орієнтація (демократичний гуманізм (в епоху відродження - елітарний гуманізм). Ця тенденція визначила становлення сучасної політичної культури, моралі. Ця тенденція панує давно. В українській культурі вона продукована ще запорозькими козаками, зафіксована в "Пактах і конституції Війська Запорозького" (1710 р.), набагато раніше ніж в Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), стаття 1 якої проголосила. "Люди народжуються і остаються вільними і рівними в правах".

"Всезагальна декларація прав людини" 1949 р. лише уточнює

Стаття 1. "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах".

Сьогодні гуманізм - став основною рисою сучасної політичної культури.

Іншим підсумком нинішньої культури є установка на науково-раціональне пізнання світу і така соціокультурна система, як наука. Наука сприяє економічному об'єднанню. Ми сьогодні бачимо як інтернаціоналізується економіка. Створюються транснаціональні корпорації, з єдиними формами організаційної культури.

НТР - народження нового змісту інформаційних технологій, виявляється нова роль засобів ма-сової інформації, з'явились гло-бальні проблеми.

Техногенне ставлення до при-роди, як засобу задоволення не духовних, а технічних потреб - провідна тенденція в розвитку культури XXI століття.

Кожна нація, соціальна група бере із системи загальнокультурних людських зв'язків тільки те, що відповідає духовному настрою їх рівня розвитку і рівню їх можливостей.

4.9. Творчо-діяльнісний (праксеологічний) напрям. Творчість - діяльність, в результаті якої створюють нові матеріальні і духовні цінності (Коган Л.Н.). Творчість має місце там, де людина займається не шаблонною діяльністю.

До творчості науковці відносять:

Нові наукові відкриття, відкриття невідомих раніше явищ, законів природи і суспільства, процесів, більш точне пояснення цих законів.

Створення нових суспільних програм, які відповідно регулюють людську діяльність.

Створення оригінальних самостійних творів в любій галузі культури.

Розробку нових методів пізнання і діяльності, нових технологій в любій сфері людської практики, пошук оптимальних шляхів для вирішення відомих завдань з відомими наслідками.

Виявлення нових фактів, підтверджуючих чи навпаки спростовуючих прийняття наукового чи культуротворчого рішення.

Носіями творчих засад як правило є інтелігенція.

Інтелігенція (від лат. Intelligentin, розуміння, розум), слово стало вживатись в Україні понад 120 років тому.

Серед ознак інтелігенції дослід-ники називають:

орієнтацію на загальнолюдські цінності, ідеї справедливості, гуманізм і демо-кратію;

патріотизм, вірність українському народові, творча одержимість;

незалежність, самостійність, свобода.

мужність, стійкість у відсто-юванні позицій власної совісті.

особистісне начало для інтелігента вища цінність;

Головна роль інтелігенції - ви-конувати моральну місію, при лю-бих обставинах бути носієм інтелігентності - здатності сприй-мати, берегти, розповсюджувати і створювати духовні цінності.

Інтелігентність це моральна зрілість особистості, це вища якість мислення, поведінки, здатність по-ставити себе на місце іншої люди-ни, відчуття себе людиною у відно-синах з іншою людиною.

Інтелігентність - це сплав розумової і моральної культури.

Яскраві представники інте-лігенції українського народу: це В.І.Вернадський, М.С.Грушевський, Є.О.Патон, Б.Є.Патон, О.О.Кришталь, О.Т.Гончар, Д.Чижевський, В.Кубійович, О.О.Потебня, Б.Д.Грінченко, Д. Яворницький, Б.Мозолевський, А.П.Радзіховський, А.Ф.Павленко К.М.Ситник, М.Попович, С.Кримський, Л.Івшина і тисячі, тисячі інших.

Однак, інтелігенція України стає байду-жою до турбот про душу людини. Адже вона сама вже давно перебуває за межею виживання, кращі її сили змушені працювати в руслі інших культур і культуротворчих процесів.

Дослідники стверджують, що інтелігенція втрачає сьогодні внаслідок об'єктивних соціально-політичних умов своє місце в суспільстві. На арену виходять інтелектуали-професіонали, аван-гард інтелігенції, якому ще вдаєть-ся утримуватись. Сьогодні робляться нелегкі зусилля, щоб відродити нашу технічну, техно-логічну, економічну еліту, мозок нації.

Ця еліта має консолідувати суспільство на будівництво неза-лежної держави, держави, яка б ви-конувала свої функції захисту прав громадян, їх економічної і соціаль-ної безпеки, творення держави творців.

Постіндустріальна цивілізація здійснює всеосяжний вплив на всі галузі життя людини. Вона формується на інформаційній та біотехнології. Машинна ж технологія підкоряється інформаційним системам.

Цікавою і сучасною є праксеологічна концепція діючої особистості покійного Кароля Войтили, Івана Павла ІІ, папи Римського.

"Через працю, творчість людина не тільки творить культуру, а наближається до свого Творця, до Бога, до його пізнання".

Людина є образ Бога. Практична робота має бути спрямована на розкриття творчих здібностей людини, розвитку її діяльності у формуванні Боголюдини. Боголюдина - є творцем і носієм наукового знання, без якого вона не може досягти справжнього розвитку своїх сутнісних сил і якостей. Людина представляє собою єдність душі і тіла. "Тому, що які думки і душа її, така і вона".

Сучасне людство - це тисячі на-родів, майже 200 держав, понад 6,5 млрд. населення. За час існування людства змінилось понад 1200 по-колінь, якщо взяти (вихідним - по-коління - 60 років). Між людьми існують національні відмінності, вікові, сімейні, індивідуальні. І все ж є фактор, який об'єднує всіх лю-дей в єдине людство.

Це перш за все культура, загаль-нолюдська культура на основі цілісного світорозуміння. Цілісний світ - це взаємозв'язок і взаємозалежність людей і народів, як наслідок розвитку виробництва у світовому масштабі і виникнення глобальних проблем.

Сучасна культура ґрунтується на загальнолюдських цінностях, правах особистості, гуманізмі, творчому розвитку особи, взаємозбага-ченні національних культур, екологічному ставленні до природи.

При сталінізмі, фашизмі, авторитаризмі відбувалась підміна загальнолюдсь-ких цінностей груповими.

Загальнолюдська культура - це кращі форми, зразки художньо-по-етичної, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовід-чуття і світосприйняття життя і дійсності, вироблені різними наро-дами, поколіннями, на основі яких людство будує єдину цивілізацію, де має панувати справедливість, право особи і народів, всебічна ос-віченість, безпека, економічний добробут.

Мова йде про взаємозв'язок те-риторіальних національних куль-тур.

В загальнолюдських цінностях провідним є бережливе ставлення до чужого життя, тобто до всього живого, як до свого. Берегти життя, сприяти життю, розвивати його цінності, вдосконалювати - це і є добро. Руйнування, шкода життю, пригнічення навіть через незнання, невігластво - це і є зло.

Любов, співчуття, самовідда-ність, співвідчуття радості з іншим - це основа загальнолюдської ети-ки. Чи осмислене наше життя у відповідності з нашим призначен-ням. Придивімось до себе, знайде-мо себе в собі і знайдемо свою усвідомлену дорогу в житті, ре-алізуймо себе в творчості.

До цього і кличе та наука, основи якої ми з вами прагнемо освоїти. У Вас попереду життя. Проживіть його за кращими людськими нормами і цінностями.

9.5 Культура грунтів як людський феномен

Як духовна так і матеріальна культура народів світу формувалась різноманітними чинниками. Найважливішими імперативними спонуками їх становлення були відповідні природні умови. На українській етнічній території це були Дніпро, Дністер, Десна, Буг, Рось, десятки тисяч менших річок. Далі інші фактори - ліси, степи, гори Карпатські, помірні кліматичні умови, родючі грунти. Кожен з цих факторів відповідно спонукав до духовного і до матеріального творення, зміни форми природного матеріалу, пристосування його на службу людині.

Стверджують, що першим привернув людську увагу камінь, спочатку, як незвичайна краса і з'явився кам'яний ніж, скрібок, згодом як первинний інструмент, засіб для здійснення перших технологій (ударної, різальної, свердління і т.д., потім молоток, сокира), як засіб захисту і нападу. З їх допомогою змінюється вольова спонука людини, з'являються вторинні інструменти і знаряддя - оброблені палиці, зроблені з каменю сокири і молотки. На грунті своєрідних природних умов створюються і своєрідні соціально-економічні умови нашої Землі - України. Палеолітичні стоянки на Десні (с.Мізинь), на Дніпрі (м.Київ, Межиріччя), Королівська в Закарпатті дають підтвердження того як з Божої волі відбувалась еволюція нашої культури. Від покоління до покоління (а було їх всього то 1200 поколінь) нагромаджувався досвід, удосконалювались здобутки культури як духовної, так і матеріальної. Сьогодні ми можемо вести мову про такі матеріальні здобутки. Назвемо їх видами або категоріями матеріальної культури. До цього нового світу створених людиною речей відносять: інструменти та знаряддя праці, засоби захисту і нападу, одяг, будинки і споруди, зв'язок і його засоби, технології, шляхи сполучення і засоби транспорту (господарські артерії), енергетичні засоби, технології, засоби освоєння космосу, побутове та виробниче устаткування, засоби масової комунікації, форми і засоби торгівлі та обміну досягненнями. Однак є три види матеріальної культури, які у формуванні нашої етнічної та й світової культури були вирішальними. Це культура грунтів, сорти рослин і породи тварин. Оце на сьогодні, напевне і всі штучні матеріальні види культури створені людиною. І створені вони не відразу. Людина довго розвивалась поки з волі Бога і власних спонукальних вимог не зайнялась культурою грунтів (землеробством). Отже культура грунту. Землеробство! Але про все спочатку.

* * *

Саме з тих найдавніших часів сформувалось в українців шанобливе ставлення до землі, як до неньки. Наші пращури завжди схилялись перед таємницею життя, розуміли, що його джерелом є взаємодія трьох сил грунту, вологи і сонця. Поклоніння полю, вшанування землі - ставало необхідністю. Так було і в прадавні язичницькі, і в християнські часи. Архетип поля, лану вимальовується в нашій етнічній свідомості як життєстверджуюча материнська сила, символізуючи життєве начало. (С.Кримський)

Саме земля, процес її обробки, плекання (культивування) заклав перші основи цивілізаційного творення у світовій історії. Однією з перших таких прадавніх цивілізацій була землеробська цивілізація Подніпров'я та Причорномор'я, так звана Трипільська цивілізація.

Взагалі цивілізаційне творення у світі стало можливим лише там, де були необхідні кліматичні умови і плодюча земля, на берегах рік (Тигру і Євфрату, Нілу, Інду, Хуанхе). Материнська ж працивілізація, яка виростила доісторичне населення і Європи і інших регіонів - це наше Подніпров'я, Подесення, Почорномор'я, це наші чорноземи. Ці чорноземи, ця земля, як стверджував В.Глипинський володіють особливою енергетикою, яка впливає на долю етносу, населяючого неї.

Ця земля завжди утримувала на собі при любих збуреннях і міграціях частину корінного населення, яке берегло досвід, традиції, вміння для прийдешніх поколінь.

Ця земля мала і має такі можливості. Їй було під силу становлення і працивілізацій і стане під силу народження майбутньої людської спільності. Адже мають справдитись і прогнози Нострадамуса про майбутнє нашої землі, «де гряде новий стократ привабніший звичай» і прогнози німецького філософа XVIII ст. Йоганна Готфріда Гердера, який порівнював Україну з Елладою і говорив, що вона стане для світової культури новим наріжним каменем як і антична культура.

Варто все ж повністю навести слова Нострадамуса із його знаменитих «Центурій»:

«Гряде новий стократ

Привабніший звичай

Старому, бусурманському на зміну.

Де мова тішить слух,

Там Борисфенів край

Початок здвигам покладе, злама рутину».

Чи не про животворний моральний зразок нашого Майдану тут ідеться?

Що ж це за Земля, яка є не тільки грунтом, а і явищем, і енергією, і втілює в собі набутки культури?

* * *

Земля - поняття широкоосяжне, містке, і не лише біосферне, а й ноосферне. Це головне наше національне багатство, це наш життєвий простір, життєва база українського народу.

Потягом тисячоліть формувались наші чорноземи, де були широкі луки, заплави, трав'яниста рослинність, помірний клімат з теплим літом, 500-600 мм опадів на рік. З заходу на схід вони простягаються майже на 600 км. Нічого подібного у світі немає. Наші чорноземи різні. У лісостеповій і степовій зоні це справді чорноземні грунти. У південних луких степах це бурі, сіробурі та каштанові, у Поліссі - темносірі, світлосірі (підзолисті, дерново-підзолисті). 650 видів різних грунтів має Україна.

Грунти - це жива лабораторія, складні природні утворення, які забезпечують рослини, необхідними життєвими речовинами, містять в собі всі мінерали, воду. Грунт об'єднує органічні і неорганічні сполуки, віруси, бактерії, черви, гриби, багато інших живих елементів, які формувались тисячоліттями.

Найважливішим компонентом грунту є перегній (гумус). Це рештки відмерлих рослин, які під впливом мікроорганізмів перетворюються на глюкозу, амінокислоти, гліцерин, поліфеноли та інші елементи. Мікроби синтезують гумус, вуглекислий газ, воду, інші речовини. Тисячоліттями йшов цей процес ґрунтоутворення, який є важливою частиною біологічного кругообігу речовин і енергії.

Плодоносність грунту залежить від кількості азоту в перегної, перегною в грунті та його потужності.

Грунти - основне джерело вирощення сільськогосподарських культур, фільтр і нейтралізатор стічних і природних вод від людських забруднень.

Українська етнічна територія найбагатша скарбниця грунтів-чорноземів. Наш земельний фонд - це 60 мільйонів 354 тисячі гектарів землі. З них сільськогосподарського призначення - 42 мільйони 985 тисяч гектарів, з яких під ріллею - 32 мільйони 482 тисячі гектарів, сіножатей - 2 млн. 438 тисяч, пасовищ - 5 мільйонів 530 тисяч гектарів. Під впливом обробітку, догляду грунт, наша рідна матінка земля віддячує щедрими врожаями, годує нас. Однак під впливом непродуманої господарської діяльності, природної і людської стихії грунтам наноситься непоправна шкода.

Механічно руйнується їх структура, збіднюється гумус, вони забруднюються отрутохімікатами і мінеральними добривами. В результаті втрачається родючість грунтів, вони починають деградувати.

Однак нинішня агрономічна наука, землеробська культура впроваджують найповніші технології землеробства, обробітку, щоб забезпечити і врожай, і плодоносність грунтів.

А починалося це на наших етнічних землях десь до 7 тисяч років тому. Сьогодні вже ніхто не заперечує, що праісторичне доцівілізаційне і цивілізаційне становлення білої людини, нарощування великих племенних і етнічних спільностей відбувалось саме на берегах наших річок, в степах і полях, в лісах і горах, які світ сьогодні називає українськими.

Наші пращури вперше в світовій культурній практиці на берегах Дніпра, Дністра, Десни, Дону, Дунаю, Буга стали самобутніми творцями землеробської культури, тобто і, взагалі, культури. Так як ми знаємо термін «культура» має багато значень, найперше з них це обробіток, догляд, вирощування, поряд з вшануванням. Лише у 45-му році до н.е. римський філософ і оратор Ціцерон вперше вжив термін «культура» стосовно духовної (розумової) діяльності.

Наша українська земля вперше прийняла в своє лоно зерна дикої пшениці, які вважались Божим даром. Вперше людина доглядала ці зерна і плекала їх. Вперше зібрала, спожила, а частину зберегла для нового посіву. Цей час ввійшов в історію під назвою неолітичної революції. Він дав поштовх до розвитку землеробства (культури грунтів), виникає рільництво, тваринництво, ремесло, розумова праця. З'являються слідом за родом, племенами нові суспільні одиниці, формується первинні осередки суспільства. В найраніші часи свого виникнення землеробство стає у пращурів наших земель, трипільців найрозвинутішою і основною галуззю економіки (господарювання). Поряд з споживчими формами господарювання (збиральництво, мисливство, рибальство, бортництво) формуються виробляючі галузі господарювання - рільництво, кераміка, гончарство, ремесло, ткацтво, прядіння. Наші пращури піклуються про примноження сортів рослин. Уже в найраніші часи були відібрані для вирощування пшениця, жито, овес, просо. Ділянки для обробітку розташовувались поряд з поселеннями. Оброблялись грунти мотиками з рогів оленя або лося. Колоски врожаю збирались в основному вручну, з'являються і серпи ( правда, археологи знаходять їх невелику кількість. Господарювання було екстенсивним за рахунок розширення площ. Грунти виснажувались і трипільці кожні 30-60 років змушені були залишати поселення і освоювати нові ділянки землі. Цим дослідники пояснюють спалення трипільцями своїх поселень і протоміст. Ще в перших століттях нашої ери на наших землях користувались плугами з залізним лемешем та череслом, користувались також ралом та сохою. За влаштуванням плуг нагадував сучасний. Він складався з робочої частини та тяглової (передка). На передній частині було прилаштовано передок.

Рало - найдавніше землеробське знаряддя. Рала, що використовувались на наших землях були однозубі та багатозубі.

Плуги використовувались для оранки, у якій ґрунтовий пласт перевертався, рало - не давало перегортання, це був давній безвідвальний спосіб оранки.

Згодом рало, удосконалюючись, було перетворено на культиватор. При обробітку ріллі використовували також борони.

При обробці картоплі, буряка, кукурудзи використовували сапи. Її форми мало що змінились. Для збирання врожаю застосовували серп і косу.

Серп був спочатку кремінним, потім залізним.

Серпами жали і жінки і чоловіки. Коси були під силу тільки чоловікам. Для молотіння використовувались ціпи.

Сучасні знаряддя землеробської культури - складні машини і механізми, які пройшли шлях розвитку і змін, особливо протягом ХХ століття. В колективних сільськогосподарських підприємствах застосовується комплексна механізація, однак інколи послаблене вивчення досвіду попередніх поколінь.

Багато призабутих цінних землеробських навичок і агротехнічних засобів, технологій необхідно відроджувати в наші дні.

Відродження потребує шанобливе ставлення до землі, довкілля, до всього живого.

Важливою складовою землеробської культури є системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, з часів Київської Русі відома трипільна система.

З початку ХХ століття в Україні поширилась багатопільна система.

Перероблялись продукти землеробства у найдавніші часи за допомогою зернотерок (жорен), які складались з верхнього і нижнього каменів. Цю роботу виконували здебільшого жінки. Підтверджують це знайдені фігурки жінок, які мелють зерно.

Паралельно з землеробством трипільці розводили тварин, з продуктів рільництва робили запаси, бували неврожаї, посухи. Тоді виручало скотарство.

Трипільцям ні в кого було вчитися культурі землеробства. Вони були першими і самобутніми творцями-землеробами і творцями взагалі людської цивілізації. Ці хлібороби першими приручили коня для праці в полі, винайшли перший віз (знайдені моделі трипільського воза), без воза в полі не обійдешся.

Збільшення населення на наших етнічних теренах, прагнення кращого спонукало наших пращурів до руху в Месопотамію, на землі Тигру і Євфрату, на береги Інду і до Нилу, на Захід Європи.

Наші предки в ті часи досягли найпередовішого культурного розвитку і соціального прогресу. Дехто ще і досі заперечує, що трипільці були предками українців. Аналіз археологічних артефактів, подальший їх розвиток, зокрема і культури землеробства, технологій, ремесел вченими вітчизняними і західними підтверджують це. Характерні риси трипільської культури землеробства і взагалі культури найяскравіше проявились саме в українській культурі.

Українська аграрна культура існувала на нашій землі в дошумерські і доєгипетські цивілізаційні часи. Це підтверджують археологи Г.Кларк і С.Піггот у праці «Праісторичні суспільства» (Лондон, 1985). Вони доводять, що перші вози (тобто перший транспорт, як вид культури в історії людства), були винайдені там, де були приручені коні. На карті, поданій у книзі дослідники позначили села Дереївка, Євмінка, Усатове, де знайдені кістки коней, упряж і колеса від воза. У цій же книзі повідомляються, що у 3500 роках до нашої ери землі Середнього і Близького сходу (Індія, Іран, Пакистан, Ірак, Палестина) були підкорені племенами, які були автохтонами степу та лісостепу між Карпатами і Кавказом. Тобто аграрна трипільська культура і цивілізація стала материнською для всіх давніх цивілізацій, шумерсько-вавілонської, давньоіндійської, давньоєгипетської. Можна вважати, що пошук прабатьківщини шумерів (сумерів) однієї з найрозвинутіших цивілізацій завершено! Вони прийшли на землі Тигру і Євфрату з берегів Дніпра і степів Причорномор'я. Це підтверджують і протушумерські петрогліфи (написи) Кам'яної Могили біля Мелітополя. Згадаймо розшифрований напис, який зробили струски про плуг, який красиво крає землю. У різні світи понесли здобутки своєї аграрної культури індоєвропейці трипільці. У ті часи історія ще не знала ні греків, ні іудеїв. Вони з'явились в історії десь за 1100 років до нашої ери. Англійські вчені оприлюднили своє мовознавче фонологічне дослідження, яке доводить, що витоки всіх нинішніх мов ведуть до єдиного у світі етимологічного джерела землеробської материнської культури і цивілізації на берегах Дніпра. Науково доведеним є факти, що всі західні і східні племена вийшли з української етнічної території. Втім, російський академік Б.Рибаков давно у цьому не мав сумнівів, коли закликав українців шукати витоки людської цивілізації у Середньому Подніпров'ї.

Трипільська цивілізація була найрозвинутішою по тих часах на Землі землеробською цивілізацією. Крім колеса, воза, колісниць наші предки винайшли плуг, що стало наступним етапом у культурі землеробства. Згадайте античного історика Геродота, який описував перекази наших предків, його легенда про трьох братів і синів першої людини Таргітая, як з неба їм звалився золотий плуг, сокира і чаша, які охоплювались полум'ям і підкорились тільки одному з братів Колаксаю. Тобто, першим даром від богів скіфи отримали знаряддя землеробської праці. Це сприймається відповідно до тих культурних цінностей, які сповідувались на цих землях. Академік Б.О.Рибаков стверджує про існування шляху хлібного експорту до Ольвії. Збереглися кам'яні скульптури на цьому шляху. Окремі з них вважаються праслов'янськими.

З приходом войовничих сарматських племен хлібороби-скіфи рухаються на північ і на Дунай. Хліборобська культура особливо розвинулась на початку першого тисячоліття нашої ери, коли повноправними господарями на наших землях стали слов'янські племена. У слов'ян використовувався символ поділу короваю, хліба, який потрібно було поділити (покраяти) порівну між учасниками обіду. На весіллі також відбувалось краяння короваю між усіма учасниками свята. Тут працювала символіка захищеної землі і поділу хліба. Є точка зору, що ідея украювання землі (оволодіння нею, захист) пов'язується з первісним значенням терміну Україна, яке вживалось у значенні соціального топоніму. (В.Греченко, І.Чорний).

Наші предки - з віку у вік землероби обожнювали природу, раділи, коли вона прокидалась, перший вихід в поле весною був святом, прокладання першої борозни було урочистим ритуалом. Це збереглось у давніх піснях і переказах. Давні обряди, звичаї давні архетипи шанобливого ставлення до землі, як до неньки-годувальниці і сьогодні в наявності в нашій культурі.

Але серце болить, коли бачиш, що землі не культивуються, або обробляються так, що вони занепащуються, знижується їх плодоносність, коли довідуєшся про відсутність земельних кадастрів, коли грунти не класифікуються за якістю, місцем розташування, коли їм не складені об'єктивні ціни. На хаос, незавершеність, недосконалість механізмів у цій справі чекають полки шахраїв - нинішніх завойовників - впевнених, що саме вони майбутні землевласники. Вони готові за безцінь скупити найбільше наше багатство, чорноземні грунти. Згадайте дії фашистів-окупантів, які ешелонами вивозили українські грунти на свої кам'янисті пагорби. Селяни надіються на справедливість, мріють про відродження землеробської культури, вірять, що вони в черговий раз не будуть пограбовані, що держава уже в який раз не зрадить їх, що вони не залишаться рабами на рідній але чужій землі. Тому мають бути складені детальні грунтові карти з врахуванням їх якості, розташування, плодоносності, порівняльній продуктивній силі, налагоджено земельний облік. Це сьогодні нагальна потреба сучасної земельної культури. Це організаційний елемент культури землевпорядкування на шляху до того, коли кожне поле матиме справжнього господаря і власника. Сьогодні на порядку дня має стати убезпечення суспільства від того, щоб земля стала лише засобом торгівлі, товаром для перепродажу, а не продуктивною силою. Небезпекою над суспільством висить несправедливе захоплення земель, виснаження їх протягом декількох років.

Але ж ми не зможемо, як трипільці, спалити свої поселення і шукати плодоносніших ланів.

Сьогодні на часі наступні кроки земельної реформи - механізми здійснення перших її кроків виявились руйнівними для аграрного комплексу. Ніби війна прокотилась селами, де розібрані і господарські приміщення, ліквідацію розпорошеності землеволодінь і їх концентрацію (тобто колективізацію, навпаки, тепер уже в приватних руках) у багатьох випадках змушені будуть розпочати з нуля. Адже нинішні пайовики - це люди здебільшого пенсійного віку, не спроможні ні обробляти землю, ні робити в неї фінансові вкладення. Чи зможе наша держава, якій вони делегують владні, законодавчі, управлінські повноваження, захистити їх спадкоємців від перетворення в рабів, холопів, наймитів, закупів і рядовичів (так називали боржників у середньовічній Україні). Власне, більшість з колишніх рабів-колгоспників ще й зараз продовжують ними бути. 6 мільйонів 800 тисяч працівників села сьогодні ще є власниками 27 мільйонів 200 тисяч гектарів землі. Уже розгорається стихійний перерозподіл земельної власності. Чи створить влада механізми захисту селянина від полчищ своїх і чужих шахраїв, чи допомагатиме новітнім завойовникам ?

* * *

Сучасна агрокультура передбачає зменшення частоти обробітку важкою технікою, щоб не відбувалось розпилювання поверхні грунтів. Трактор «Білорусь» на сухому полі здіймає до 15 тонн пилу на кожному гектарі. Це без пилових бур зносить щорічно мільярди тонн родючого шару грунту.

Під дією важкої техніки грунт ущільнюється, рідко знищується його родючість. Коли об'ємна маса структурного грунту змінюється до 1,6-1,7 г/см3 (норма 1,1-1,2 г/см3) урожай зменшується на 20%. Особливо ущільнюють грунт колеса комбайну «Дон», трактора «Кировец -700».

Нині в грунтах України кількість гумусу зменшилась у шість разів і становить приблизно 3%. Втрачається гумус за рахунок мінералізації, по Україні щорічно до 14 млн. т, ерозія виносить до 19 млн. тонн. Грунти забруднюються промисловими відходами - сульфатами, окисами азоту, важкими металами.

Необґрунтовано вилучаються з використання орні землі під різні види складування промислових відходів. По Україні це 333 тис. км 2 (це більше території Одеської області. 700 тис. га найродючіших земель затоплено штучними морями на Дніпрі. Під відвалами відходів 200 тис. га.

Тільки 8% території України збереглись в природному стані.

Сьогодні в Україні безпроцентно високий показник сільгоспосвоєння земель - це 72%. Це чи не найвищий у світі. Це свідчення про дуже низьку ефективність сільгоспвиробництва. Можна навести десятки процесів екодеструктивного впливу на землю. Так ми розбазарюємо своє національне багатство, свій неоціненний скарб - чорноземи. Їх у нас було до 50% від світового запасу. І щорічно втрачається до 100 тис. га родючих грунтів.

Як впровадити високу культуру обробітку грунтів, як зберегти і поліпшити їх плодоносність? Це перехід на використання легких машин і механізмів, скорочення повторності обробітку грунтів, використання його прогресивних форм.

Мова йде про полтавський досвід, канадський, про відмову від традиційного плуга. Ще в кінці ХІХ ст. систему безплужного обробітку грунту розробив український агроном І.Є.Овсинський. Суть системи полягає в глибокому розпушуванні спеціальними плоскорізами без перегортання пласта. Це надає цілий ряд переваг, збільшується вміст гумусу, зберігається у грунті волога, зменшується ерозія, економиться пальне.

Сьогодні в Україні поширюються безвідвальні технології обробітку грунту, які дозволяють ефективніше і швидше готувати грунт до посіву. Але це переважно на невеликих приватних ділянках, у садово-городніх товариствах. Це підвищує біологічну активність землі і її плодоносність. Плоскорізи дозволяють швидко рихлити грунт, прокладати борозенки під посів насіння, знищувати бур'яни, обробляти насадження суниці та малини.

Така технологія обробітку зберігає дощові черви, які прокладають у землі свої шляхи-нірки, заносять на глибину рослинні рештки, зберігається цілий біосвіт різних комах та їх личин. На одному квадратному метрі грунту ховаються як стверджують вчені до 20 мільярдів най простіших істот. Чим частіше перевертається земля, тим менше їх залишається. В Америці уже більше 15 років не використовують плуги, а тільки машинні плоскорізи.

Для збільшення кількості гумусу після збирання врожаю вирощують ще врожаї зеленої маси сидератів. Сіють як правило вузьколистий люпин, віковівсяну суміш, рапс, свірипу. При механізованому обробітку заболочених ділянок використовують спеціальні плуги, для формування гряд. Сьогодні вчені рекомендують різні ощадливі технології, щоб зменшити руйнуючий вплив на внутрішній космос грунтів. Це і плоскоріз Т.Мальцева, і ручні плоскорізні та інші сучасні засоби обробітку. Наука агрокультури в Україні постійно удосконалюється, впроваджується органічне (біологічне) землеробство без застосування мінеральних добрив та отруйних хімічних речовин.

Щоб український чорнозем працював з повною віддачею на гектар йому потрібно 30-40 тонн органіки (гною). Поступово відроджують в Україні гнойове господарство. Існують технології переробки в спеціальних установках гноївки при тваринницьких комплексах, в результаті яких отримується екологічно чисте паливо (газ метан) і цінне концентроване органічне добриво. Концентрація по поживних елементів у ньому у 10 разів вища ніж у гної. Такі технології широко практикуються в Китаї. Уже 20 років тому Китай отримував 100 млрд. м 3 біогазу і звичайно велику кількість якісних добрив. Для ряду земель потрібні меліораційні заходи - переривчасте боронування, щілинкування, лункування та інші прийоми для затримання вологи.

Однак, ми захопились сучасними технологіями обробітку (читай культури) грунту, наше ж завдання культурологічне осмислення цього процесу.

До кінця ХVIII ст. у Центральній Україні діяло право власності на землю за давнім звичаєм, хто перший займе і освоїть (займанщини). В його основі було традиційне уявлення, що вкладена в землю праця надавало права володіння і розпорядження нею. Таке право було поширене серед козаків та селян, які мігрували з інших країв України на Запорізьку Січ, Лівобережжя, Слобожанщину.

У період середньовіччя на українській етнічній території для земельних відносин характерними було дарування, купівля, а також привласнення общинних земель. Відбувалось закабалення смердів, основних годувальників, вони перетворювались в закупів, рядовичів, наймитів, холопів, які перебували у різних формах залежності від господаря-власника. Холопи були у повній власності господаря і повністю безправні.

Про норми земельного права є згадка про законодавчу діяльність Володимира Святославича, який думав з дружинниками і про «строї землянем, и о ратех, и о уставе землянем».

Культура землеробства, як один з видів матеріальної культури є невід'ємним компонентом духовної, пісенної, обрядово-ритуальної культури, які передавались від покоління до покоління.

Земля як і річка уособлювала духовне начало. Річка притягувала до себе, спонукала до поселення на її берегах, до створення відповідних видів матеріальної і духовної культури.

Взагалі заселення земель біля річок - риса загальнолюдська, але на українському етнічному тлі це ставало духовною засадою. На землях біля води здійснювались ритуально-обрядові дії. Саме тут, на березі, найбільше ставало відчутною особлива духовна цінність землі, її трисутня єдність, цілість життєвідтворювального процесу (землі, води, світла (Сонце - повітря), складалась система світоглядних уявлень. Земля вирощувала рослини-обереги, рослини-прикраси. Чудодійну силу передавав грунт маку. Мак ототожнювався з жіночим началом. Особлива шана з давніх давен в Україні віддавалась хлібові. Хліб - головна цінність хліборобства. Він звеличувався адже вінчав собою результати хліборобської праці, ґрунтувався на культі землі і родючості. У культурі жодного етносу нема такої поваги до хліба, це проявляється навіть у кількості його споживання, у виготовленні хлібопродуктів, у формуванні меню, яке складалось здебільшого з хлібних страв.

Хліб, мистецтво пригощання, хлібосольство є важливими елементами як давньої, так і сучасної української землеробської культури. Обробіток грунтів, рільництво в Україні формувались тисячоліттями, садівництво, городництво століттями. Воно включало в себе такі атрибути, як: культ землі, магію слова, магію знарядь праці, магію живого світу, інші елементи світоглядної системи.

Син антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський, який подорожував по Україні у роки визвольної боротьби очолюваної Б.Хмельницьким писав: «Кожна хата в козацькій землі оточена садками, огорожа з вишень, слив та інших дерев, а земля засаджена капустою, морквою, редькою, петрушкою, латуком тощо».

Хати українські і сьогодні потопають в зелені і садах, на городах росте і морковка і редька, але городяни змушені купляти турецьку чи польські овочі за цінами не співставленими з їх доходами. Закупівля ж у селян проводиться за мізер, селянин був, залишається основним елементом визиску.

300 літ тому Україна потопала і у виноградниках. З Мгарського монастиря у Лубнах при царю Олексію Михайловичу до Москви відряджали ченців і майстрів вирощування винограду. (Федір Вовк)

«На чотири мільйони десятин на Київщині на початку ХХ ст.. припадало 19 тисяч десятин садів. До Києва звозять силу яблук, слив, груш, вишень, волоських горіхів, брюкви та абрикосів» - писав видатний вчений і патріот України Федір Вовк у своїй праці «Студії з української етнографії та етнології». Від себе варто додати: ціни також були доступні. Сьогодні ми платимо європейські ціни за все при доходах, які не забезпечують ні відтворення, ні навіть людського виживання. Земля потребує поваги і шани.

Це відомо з давніх давен. Це закладено в архетипі землі. Земля в українському способі мислення є життєдайною силою, на якій зростає «світове дерево» - впорядкований всесвіт всього сутнього. Цю думку найкраще висловив поет і філософ Василь Стус: «Дозволь мені мій вечоровий світе, упасти зерням і рідній борозні». Найвище прагнення реалізуватись пов'язано з рідною землею.

Ще в античні часи Марк Порцій Катон у трактаті «Агрокультура» говорив про повагу і вшанування до землі. Даючи поради тим, хто хоче придбати ділянку, він вказував на необхідність обійти, оглянути її декілька разів і купувати тільки у випадку, якщо ділянка сподобається. Адже землю треба любити і поважати. Не буде цього, не буде і врожаю. І найголовніше - земля не терпить підневільної праці. Тільки вільна людина, вільна духовно і економічно, вкладаючи в землю вільну працю, знання, інтелект здатна перетворити її у квітучий сад, здійснивши одвічні помисли українців.

9. 6. Збереження світової і національної культурної спадщини та формування Концепції державної політики в галузі культури

Функціонування і розвиток суспільства неможливий без збереження культурної спадщини. Безсумнівно, значущість цієї ідеї розуміли люди на усіх щаблях розвитку суспільних відносин. Існували заборони щодо руйнації певних здобутків матеріальної культури, вимоги щодо вшанування культів предків, культових та релігійних споруд. Здебільшого люди піклувалися про культурну спадщину власної родини, племені, етносу, народу. Під час багаточисельних війн і збройних конфліктів культурні пам'ятки інших народів нещадно руйнувалися, знищувалися в полум'ї вогню, вивозилися як скарб разом з майстрами, які володіли відповідними знаннями і навиками їх виготовлення. Головними „ворогами” культурної спадщини були війни, людська жадібність, вандалізм, глухість, природна стихія та невблаганний час.

Історико-культурна еволюція людства засвідчує про невпинне зростання обсягу і значущості матеріальних і духовних цінностей, пам'яток культури, які потребують збереження. Однією з дуже важливих рис культури є її спадковість, тобто те, що кожне наступне покоління не формує повністю нову культуру на пустому місті, а трансформує отриману у спадок культуру попередніх поколінь.

На певному етапі розвитку людства прийшло усвідомлення необхідності об'єднання зусиль задля ефективної взаємодії у багатьох сферах життя, зокрема в і збереження культурної спадщини. В наш час охороною культурної спадщини опікуються міжнародні урядові і міжнародні неурядові організації, державні установи та організації, юридичні і фізичні особи.

Визначною віхою в справі збереження культурної спадщини стало формування починаючи з ХІХ ст. системи міжнародно-правових норм у цій сфері. Проблеми, пов'язані з охороною пам'яток культури розглядалися на міжнародних конференціях, які приймали важливі рішення: Брюссельська декларація про Закони і звичаї війни (1874 р.), Заключний акт Берлінської конференції (1885 р.), перша і друга Гаазька мирні конференції (1889, 1907 рр.), Договір про заборону війни як засобу національної політики (Пакт Бріана-Келлога, 1928 р.) та інші.

16 листопада 1945 р. представники 14 держав на установчій конференції у Лондоні підписали Статут міжнародної міжурядової організації ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). Ця організація є спеціальною установою ООН, яка офіційно існує з 4 листопада 1946 р., коли після ратифікації 20 країнами набрав чинності її Статут. Станом на 2 січня 2006 року членами ЮНЕСКО є 189 держав (членами ООН - 191 держав). Штаб-квартира ЮНЕСКО знаходиться в Парижі.

Організація є своєрідним інтелектуальним форумом, спеціальний мандат якого базується на постулаті, що мир і стабільність суспільства повинні ґрунтуватися на моральній і інтелектуальній солідарності людства, у тому числі і в питаннях, що стосуються збереження культурної спадщини. У 1954 р. за сприяння ЮНЕСКО була проведена міжнародна конференція, на якій була прийнята Гаазька конвенція і Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. У березні 1999 року приймається Другий протокол до Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

У 1966 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО приймає Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, а в 1970 р. - Конвенцію про заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності.

У 1972 р. було прийнято Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, яка заснована на розумінні того, що деякі цінності культурної і природної спадщини представляють виключний інтерес для всього світу і тому мусять вважатися спадщиною всього людства. Цілком поважаючи суверенітет держав, на території яких знаходяться пам'ятки, і не притисняючи права власності, що передбачені національним законодавством країни відносно цієї спадщини, країни-учасниці визнали, що охорона всесвітньої спадщини є обов'язком всього міжнародного співтовариства.

В цьому ж році був створений Комітет з охорони всесвітньої спадщини, який наділений нормативними економічно забезпеченими функціями. Він слідкує за збереженням пам'яток, розподіляє субсидії спеціально утвореного для цієї мети фонду, заносить у Список всесвітньої спадщини нові об'єкти. На сьогоднішній день Список всесвітньої спадщини об'єднує 812 об'єктів, серед яких 628 пам'яток культури, 160 - природи та 16 - змішані. Усі об'єкти Списку розташовані на території 137 країн - членів ЮНЕСКО. Список постійно поповнюється новими об'єктами, які підлягають охороні. До Списку всесвітньої спадщини занесені і пам'ятки культури України: у 1990 р. - Собор Святої Софії та Києво-Печерська лавра, а в 1989 р. - історичний центр м. Львів.

Нацкомісія України у справах ЮНЕСКО не обходить своєю увагою питання включення нових об'єктів до Списку всесвітньої спадщини. З цією метою за сприяння Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО проведено у 2003 - 2005 роках три міжнародних семінари.

Сьогодні у попередньому Списку всесвітньої спадщини знаходяться вісім українських об'єктів культурної та природної спадщини:

Бахчисарайський ханський палац;

заповідник „Асканія - Нова”;

заповідник „Херсонес Таврійський”;

культурний ландшафт та каньйон м. Камінець - Подільський;

історичний центр м. Чернігів;

парк „Софіївка”;

Канівський заповідник „Могила Тараса Шевченка”.

За результатами семінару 2005 року до попереднього списку внесено спільний українсько-словацький об'єкт „Букові праліси Карпат”. Крім того, до попереднього Списку від України включено також чотири пункти геодезичного об'єкта „Дуга Струве”. Цей об'єкт, за ініціативою Фінляндії та підтримки Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і ІКОМОС, пропонується від 10 країн Європи для транскордонного номінування.

Проте організація не обмежується питаннями охорони матеріальних пам'яток культури та природних комплексів. Велика увага приділяється і нематеріальній спадщині, проведенню фестивалів, розвитку мови, пісенної творчості і збереженню культур нечисленних етнічних груп. ЮНЕСКО розробляє перший міжнародний правовий документ із захисту цієї спадщини. Зокрема, у 2001 році Міжнародне жюрі відібрало перші 19 шедеврів усної і писемної спадщини людства. Цей список, безумовно, буде поповнюватися іншими шедеврами, яким буде надаватися юридичний захист та фінансова допомога.

14 лютого 1992 року одинадцять країн світу підписали за ініціативи ООН Угоду про повернення культурних та історичних цінностей. Але вирішення зазначених в угоді проблем гальмується деякими країнами та недосконалістю нормативно-правової бази. У квітні 2002 року була проведена спеціальна 56-а сесія генеральної асамблеї ООН, присвячена захисту світової культурної спадщини, а 2002 рік було проголошено міжнародним роком із захисту культурної спадщини.

Важливу роль в питаннях охорони культурної спадщини відіграють також регіональні об'єднання та організації (наприклад, Європейський Союз), а також міждержавні угоди щодо розвитку співробітництва між країнами, які, зазвичай, охоплюють питання співпраці в галузі культури і освіти.

Разом з тим, слід наголосити, що налагодження міжнародної співпраці в сфері охорони культурної спадщини не знімає відповідальності з держав і народів щодо проведення цілеспрямованої політики з охорони національної культурної спадщини.

Україна є надзвичайно багатою країною на історико-культурну спадщину. Все це покладає високу відповідальність на органи державного управління у сфері охорони культурної спадщини. Починаючи з перших років незалежності в країні почали створювати відповідну нормативно-правову базу діяльності щодо збереження культурної спадщини: Основи законодавства України про культуру (1992 р.), Закони України „Про музеї та музейну справу” (1995 р.), „Про охорону археологічної спадщини України” (2004 р.), „Про затвердження загальнодержавної програми збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004 - 2010 роки”, „Про охорону культурної спадщини” (2000 р.), „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 - 2007 роки” (2005 р.) та інші.

Попри прийняті законодавчі акти стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

В Законі України „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 - 2007 роки” зазначається, що протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився і дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурної діяльності. Стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури, суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на ці питання, а розрізненні культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку.

Для подолання системних негативних явищ у галузі культури передбачається розв'язання таких проблем:

„залишковий принцип” ставлення до культури у суспільстві та державній політиці;

відсутність цілісного інформаційно-культурного простору і мережі партнерських зв'язків на вертикальному і горизонтальному рівнях;

відсутність середньо - і довгострокових програм культурного розвитку;

відсутність визначених державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;

непідготовленість кадрів до господарських відносин у ринковій економіці;

соціальна незахищеність працівників культури;

недостатня участь України в європейських і світових культурних проектах.

Ясна річ, що подолання зазначених проблем вимагає нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації. Концепція державної політики в галузі культури на 2005 - 2007 роки формулює основні принципи державної політики в галузі культури, що відповідають світовим і європейським засадам сучасної культурної політики. Серед них: принцип прозорості і публічності; принцип демократичності; принцип де ідеологізованості і толерантності; принцип системності та ефективності; принцип інноваційності.

Серед пріоритетів культурної політики знаходяться і охорона культурної спадщини, реалізація Закону України „Про охорону культурної спадщини” (2000 р.).

Під охороною культурної спадщини розуміють систему правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку, запобігання руйнуванню або заподіянню школи, забезпечення захисту, збереження, відповідного використання. Консервації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.

Головна мета охорони культурної спадщини полягає в збереженні, використанні об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Які ж об'єкти можуть бути віднесені до культурної спадщини? У відповідності до існуючих норм права до об'єктів культурної спадщини належать визначні місця; споруди (витвори); комплекси (ансамблі); їхні частини; пов'язані з ним рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, які мають певні властивості, а саме - мають цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Слід зазначити, що до таких об'єктів належать ті, що успадковані людством від попередніх поколінь і набули статусу культурної спадщини, незалежно від стану їх збереженості. Об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Ті об'єкти, які занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, вважаються пам'ятками культурної спадщини. Вони поділяються на дві категорії - пам'ятки національного та пам'ятки місцевого значення.