Декоративно-прикладне мистецтво

У розробці класифікації (ділення за певними спільними ознаками) і типології (ділення на групи, що відбивають суттєві відмінності) вишивки дослідники йшли за виразними основними ознаками: матеріал і техніка, орнамент, композиція, колорит, функціонально-практичне призначення.

[Матеріали зумовлюють художній рівень твору. Згідно з призначенням вишивальні матеріали поділяються на два типи: 1) основа, на якій вишивають,-- вовняні, лляні, полотняні, домашнього виробництва тканини, шкіра, сукно та пізніше -- тканини фабричного виготовлення: перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, су раж, муслін, плис, шовк, шкіра та ін.; 2) матеріал, котрим вишивають: нитки ручно-прядені лляні, конопляні, вовняні; нитки фабричного виготовлення -- запал, біль, кумач, волічка, гарус, зсукані вовняні нитки «коцик», шнури, шовк; металеві, золоті та срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металеві пластинки -- лелітки, ґудзики, сап'янові стрічки тощо. Вишивальні матеріали поступово вдосконалювалися. Так, на зміну ручнопряденим приходили нитки фабричного виготовлення. Для окремих компонентів одягу та інтер'єрних тканин використовували інший матеріал. Полотняний одяг переважно вишивали лляними, вовняними, ручнопряденими нитками, бавовняними фабричного виготовлення; вовняний -- свити, кептарі, сердаки, гуглі, крім названих ниток, вишивали ще й шнурами, вовняними нитками фабричного виготовлення -- волічкою; перемітки -- заполоччю, шовковими, срібними, золотими нитками; кожухи -- вовною, сап'яновими стрічками, шовком тощо. З середини XIX ст. дедалі частіше для вишивання використовували гарус, заполоч, а з початку XX ст.-- нитки «ДМС», муліне, бісер, шовк тощо.

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає у мистецькому хисті згармонізування різних видів матеріа-. лів, найвиразнішого виявлення їхньої краси у двомірній площині і продуманій пропорційності вишиваних візерунків і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів орнаменту, колориту.

Творча винахідливість, сила художньої фантазії виявлена у різноманітних способах використання вибілених і невибілених ниток, рецептів фарбування лляних, конопляних, вовняних вишивальних ниток природними і хімічними барвниками.

Часто для вишивання *одного візерунку використовували і лляні вибілені нитки («білі», «білка», «білизна», «біла білка» тощо), і нитки з сіравим, охристим відтінком, і бавовняні нитки «памуть», «заполоч», «запол», і вовняні нитки ручного прядіння й фабричного виготовлення -- «волічку», «лучок», гарус, металеві золоті й срібні нитки, бісер тощо. Вишивання різними за якістю й структурою шовковими, вовняними, металевими нитками посилювало рельєфність візерунків, їх об'ємно-просторове звучання.

За матеріалом вишивки поділяються на основні типи: лляна, вовною, шовком, золотом (сріблом). Загальнопоширене в усіх районах України поєднання матеріалів лежить в основі поділу вишивок на окремі підтипи: золото-шовкова, вовняно-памуто-ва тощо.

Техніка. Українська народна вишивка славиться багатством технічного виконання. Безперечно, слово вишивка походить від слова шити. На думку дослідників, давня назва вишивки -- «шити», «шитво», «шов». У народній термінології вишивка ще й зараз називається «нашиттям», «пошиттям», «розшиттям», «прошиттям» тощо.

Шити, вишивати -- це різними способами протягати, закріплювати нитку, заволочену в голку, наносити стібки на тканину або шкіру. Від того, як ці стібки прошивали тканину, як вишивальна нитка лягала на основу, через які проміжки (скільки ниток основи), чи були стібки прямими, нахиленими чи скісними, натягнутими чи вільно постеленими на тканині,-- залежали відмінності, специфіка виконання.

Результати аналізу збережених зразків вишивок X--XII ст. 'орнаментального й образотворчого гаптування (вишивання золотом, сріблом, шовком) дає змогу виділити такі техніки, як «прокол», «шов по формі», «шов в ялиночку», «шов в прикріп». Техніка гаптування «в прокол» полягає в тому, що металевою ниткою проколюється основа тканини і на лицьовому боці стеляться стібки. Різноманітність густоти і напрямок їхнього розташування створюють привабливу неоднорідність структур окремих елементів, мотивів та форм.

Технікою «шов по формі» (скісними стібками застелювались заокруглення, хвилясті обрамування) та технікою «шов в ялиночку» -- поверхневим нанесенням зустрічно скісних стібків зображувалися галузки, вузькі стрічки.

Техніка «в прикріп» полягала в тому, що металеві нитки щільно накладали одна біля одної на тканину і пришивали до основи тканини шовковими нитками. Такою ж технікою виконувалася вишивка перламутром, коралами, бісером, шкіряними стрічками, вовняними шнурами тощо. У XVII ст. була поширена техніка «в прикріп» по м'якій підстилці, коли під металеві нитки підстелювали м'які лляні, шовкові, а також техніка «уприкріп» по твердій підстилці, коли під металеві нитки підкладали картон. В українському сюжетному гаптуванні ці техніки можна побачити на плащаницях, ризах, покровах, завісах тощо. Художнє звучання підсилювалося введенням дрібненьких скісних стібків на підстеленні -- «шов по мотузці», прямих стібків часто в шаховому порядку -- «панцерний шов». У сюжетних зображеннях -- обличчя, руки -- вишивали шовковими нитками плоскісно, густо, гладенько застеляючи площини різними, згідно з формою, стібками -- «єдвабний шов».

Упродовж століть домінуючими способами вишивання було нанесення вишивальною ниткою прямих, скісних, зустрічно-скісних стібків. Ці три способи накладання розвивалися по-різному в певних середовищах, у творчості вишивальниць у поміщицьких, дворянських, монастирських, міських майстернях та в народній творчості.

Результати аналізу датованих вишивок XVII--XIX ст., виконаних ручнопряже-ними лляними, вовняними нитками, заполоччю тощо, дає змогу виділити два основних методи нанесення стібків вишивальної нитки на основу: двосторонній і односторонній.

Двосторонньо на тканину наносяться стібки такими техніками: перебір, штапівка, «позад голки», двостороння гладь, стебелевий шов, соснівка, штапівка, різні техніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання, обметання тощо. Вони відомі в усіх областях України, але вирізування набуло особливого поширення на Полтавщині, а штапівка -- на Вінничині і т. ін.

Не менш різноманітні на території України і техніки одностороннього вишивання, тобто нанесення вишивальних стібків з виворотного або лицевого боку тканини. Вишивання з виворотного боку (низинка, занизування) -- це послідовне протягання вишивальної нитки від одного кінця тканини до другого, під час якого застеляється певна кількість ниток основи поперемінно один раз -- з виворотного, а другий -- з лицевого боку. Внаслідок цього на виворотній стороні тканини утворюється візерунок зворотний, тобто негативний тому, що є на лицевій стороні. Відома поперечна, поздовжня, із замочками, «розквітчена» низинка.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхневого вишивання з лицевого боку. До них належать: поверхниця, набирування, кафасор, двобічна штапівка, верхоплут, бігунець, плетінка, кіска, ретязь, хрестик, «через чисницю», ланцюжок-тамбур, «кучерями», парами, рушниковий, городоцький, бавничковий шов, вибирання тощо.

Названі техніки -- найтиповіші у вишивальному мистецтві українського народу. Вони не вичерпують усього багатства вишивання, їх різні типи збагачують локальні підтипи, групи, відомі в кожному районі, навіть в окремих селах} Крім цього, індивідуальна творчість вишивальниць, «легкість» рук впливає Тїа~я1дшнність виконання одних і тих самих технік вишивання, які змінювалися залежно від призначення, матеріалів, розмірів, форми, кольору виробів.

Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер. Дуже часто вишивки виглядають однаково як з лицевої, так і з виворотної сторони, відрізняючись цікавими акцентами зеркальної симетрії. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняються близько 100 типів вишивок.

Від техніки вишивання значною мірою залежить характер трактування орнаментальних мотивів, їх композиційне, колористичне рішення, структурно-пластичні акценти. У розробці орнаменту вишивальниці йшли від окремих простих елементів до найскладніших мотивів, комплексів.

Вишивка -- унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла у собі багатовікову культуру декоративної лінії. Стібки-лінії -- прямі по горизонталі або вертикалі, діагоналі -- основа творення складних орнаментальних форм.

Вишивка розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих переливів вишивки білими нитками на білому тлі, дзвінких звучань вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними нитками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає змогу стверджувати, що у цій галузі всебічно розкрилося колористичне обдарування народних майстринь. Виділяється одноколірна, двоколірна, багатоколірна вишивка -- орнаментальна скарбниця колективного генія. У ній втілені чудеса народної фантазії -- геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини.

За змістом і формою орнаментальних мотивів вишивка переважно поділяється на геометричну, рослинну, зооморфну, орнітоморфну та антропоморфну. Найпоширеніші мотиви у традиційному геометричному орнаменті вишивок -- прямі, скісні, ламані й зубчасті лінії, зигзаги, меандри, плетінки, ромби, квадрати, трикутники, розетки, хрести, зубці. Слід підкреслити різноманітність геометричних візерунків, гармонію і взаємозв'язок усіх елементів, чітку ритмічність ліній, окреслень.

Рослинний орнамент характеризується розмаїттям зображень квітів, листя, квіткових галузок, дерев тощо. Зооморфні (птахи, орли, півники, зозульки) й антропоморфні (зображення людини) мотиви здебільшого геометризовані, підпорядковані домінуючим рослинним або геометричним мотивам. Сюжетна вишивка більш поширена у культових виробах.

У XIX ст. мотиви архаїчного типу, наприклад, богині-берегині, зазнають активних змін, доповнюються новими елементами, збагачуються засоби їх технічного виконання. Відбуваються зміни в кольоровому рішенні (перевага поліхромності), складні процеси переходу від чітких геометричних до геометризовано-рослинних форм (водночас -- співмірність існування навіть в одних візерунках).

Серед розмаїтих варіантів композиційного вирішення вишивок переважають стрічкова, букетна, «вазонна» композиції. Дещо меншого застосування набула розеткова і шахова системи розміщення вишитих орнаментальних мотивів.

Вишивка відбиває живописну, графічну й орнаментально-композиційну культуру народу. Разом з тим вона є результатом як матеріально-практичної, так і духовної діяльності людей. У ній міститься інформація про орнамент, композицію, колорит, вона охоплює і сферу знань, естетичні погляди, смаки, а також звичаєво-обрядові аспекти, етичні переконання тощо.

Але найбільше значення мають естетична й пізнавальна функції вишивки. Через систему орнаменту, кольору передаються складні аспекти світорозуміння та світосприйняття навколишнього світу. Вишивка активно виконує комунікаційну функцію -- зорову передачу інформації від покоління до покоління, від митця до митця. Слід виділити також святково-знакову, символічну функцію вишивки, передусім вишивку хоругв, знамен.

Вишивка своєрідно виступає у складній системі інших факторів, передусім мови -- як ознака її приналежності до творців однієї етнічної групи людей. У ній правомірно виступають не тільки національно-специфічні ознаки, а й загальнолюдські. Вишивка входить до системи міжлюдської комунікації, це мистецтво зрозуміле для всіх. Вивчення її у системних структурах орнаментально-композиційного вирішення, функціональних речей дає змогу визначити відмінні ознаки, специфіку художньої образності вишивок одягового, інтер'єрного, обрядового призначення.

Типологія вишитих виробів. Вишивка одягу, давня східнослов'янська традиція, набула особливого розвитку на Україні у XVIII--XIX ст. На цей час сформувалися комплекси українського народного чоловічого й жіночого одягу. Вишивка одягу об'єднує типи, підтипи, групи вишивок, які різняться змістом орнаментальних мотивів, характером композицій, кольором, матеріалом і технікою виконання. Існують численні локальні розбіжності. Упродовж віків визначилися переважно сталі принципи розміщення вишивок на головних уборах, натільному, нагрудному, поясному, верхньому одязі, взутті.

Вишивка головних уборів (стрічок, переміток, хустин, бавниць, капелюхів, шапок) характеризується оригінальною композицією. Стрічки вишивали рядами пишних квітів, складних геометричних мотивів або ламаною чи хвилястою гнучкою лінією, у вгинах якої розташовані квіти, а на виступах -- листочки, пуп'янки.

Перемітки-обруси вишивали широкими смугами геометричних та геометризовано-рослинних мотивів по краях та в налобній частині. Матеріал: заполоч, шовк, гарус, бісер тощо.

Очіпки, кибалки виділяються переважно суцільно вишитими складними розетковими композиційними мотивами, розміщеними по краях у вигляді кайми, в кутах і на всій площині у розетковому або стрічковому плані. Матеріал: заполоч, шовк.

У чоловічих капелюхах вишивали горизонтальну стрічку між крисами і чолом-ком. Часто пришивали об'ємно-виступаючі кольорові стрічки, «черв'ячки», китиці і т. ін.

Шапки-магерки вишивали гарусом, заполоччю червоного, білого кольору, із вкрапленням синіх, зелених ниток. Техніка: стебнівка, ланцюжок. Мотиви: розетки, круги, зубці (рядами в налобній та наушній частинах).

Вишивка головних уборів -- важливий художній акцент в композиційній цілісності народного одягу.

Вишивка сорочок виділяється логічністю розташування, особливим багатством вишивальних технік. Здавна сорочці приписується чарівна сила, з нею пов'язана низка повір'їв, звичаїв, обрядів. Сорочка розглядається як «двійник» людини, що її носить. Сорочка наближала до тіла, і її здавна вишивали, наділяючи магічними символами -- знаками, щоб була берегинею.

У жіночих сорочках вишивали коміри, пазухи, подоли, рукави, у чоловічих -- коміри, манжети, маніжки, дуже рідко полики. Крій сорочок, еволюція народного моделювання впливали на принципи розміщення вишивки на окремих частинах сорочок. Так, на вузьких обшивках чоловічих сорочок (рубцях при шиї, стоячих комірах) стрічкове розташування вишивки за всією довжиною, а на відкладених комірах часто вишиті тільки передні краї і переважає центрична, розетково-галузева композиція. На передній пілці сорочок вишивали пазухи: 1) вертикальні суцільні смуги, вишиті обабіч близько розрізу пазухи; 2) дві паралельні вертикальні стрічки, вишиті на відстані 2--3 см від зарубленого розрізу пазухи; 3) суцільна вертикальна смуга, виконана на правій половині пазухи. Наприкінці XIX ст. внизу розрізу пазухи почали нашивати прямокутні клинці, де вишивка розташовувалася у горизонтальному напрямку, обрамовуючи вертикальні смуги, виконані уздовж розрізу пазухи. Дуже рідко у жіночих сорочках на передній пілці в нагрудній частині вишивали крім пазухи дві горизонтальні смуги -- від розрізу аж до рукавів. Такі сорочки зустрічаються на Західному Поліссі. Для Закарпаття, Бойківщини характерна вишивка на дрібному рясуванні при обшивці коміра у нагрудній частині -- брижі. На сорочках Західного Поділля, Буковини вишивали погрудки -- дві вертикальні стрічки, розміщені на відстані до 7 см від розрізу пазухи до низу станка. Такі стрічки робили і на плечах сорочки.

Вишиті рукави за характером розташування візерунків поділяються на такі основні групи: 1) вишита верхня частина -- уставки (полики) і манжет; 2) вишиті тільки уставки; 3) вишивка розміщена на всій їх площині.

Вершин художньої досконалості народні майстрині досягли у вишиванні уставок. Це домінуючий акцент не тільки вишивки рукавів, а й усієї сорочки. Логічно продумане розташування прямокутної площини уставки, висотою переважно до 15 см, шириною до 35 см на самій видній верхній частині рукавів.

Уставки барвистими стрічками горизонтально пересікають вертикальну площину рукавів нижче підопліч, виразно виділяючись в конструкції сорочок, легко проглядаються в круговому аспекті.

Вишивка манжетів -- «чохлів», «дудів», «михалок», «зап'ястя» залежить від їхньої форми. Однорядними стрічками розміщені орнаментальні мотиви на вузьких обшивках. На манжетах вишивались і кількарядові смуги, часто з переходом у дрібні складочки рукавів. Зустрічаються манжети, вишиті тільки на краях. Урізноманітнює вишивку манжетів їх обметування, обкидання, петлювання. Цікава вишивка на брижах -- зібраних горизонтальною стрічкою на відстані 8--10 см від обметаного краю.

На подолах додільних сорочок виконували горизонтальні смуги з мережаними рубцями. Зустрічаються сорочки з бочками -- в них низом при розрізах є вертикальні смуги, висотою до 12 см. Вишивка подолів сорочок несе вагоме художнє навантаження, вона обрамовує, композиційне завершує систему вишивки сорочки.

Нагрудний одяг -- прямоспинний, приталений, короткий, з рукавами і без рукавів -- мережили вертикальними смугами на полах, при нагрудному розрізі на проймах і горизонтальними -- знизу полів, спинки і рукавів. Виділяється вишивка-стебнівка у нагрудній частині рукавів центральних областей України. Своєрідна вишивка гуцульських безрукавок -- кептарів, їхні поли вишиті складними стрічками, а в кутах полів при бокових швах, на спинці розташовані розеткові або центрально-променисті композиції. Часто на спині кептарів між вирізами пройми -- зооморфні та антропоморфні мотиви у складному обрамуванні.

Вишивка поясного одягу (запасок, спідниць) виділяється стрічковим характером розташування мотивів у нижній частині. У різних варіантах ритмічного повторення виконані мотиви розеток, зубців, квітів, гілочок, деревець тощо.

Кожухи вишивали широкими горизонтальними смугами знизу на рукавах,у долішній частині та вертикально на правій пілці. Переважає вишивка концентричнихабо вазонково-галузкових композицій в куті правої пілки -- піднаріжників. У кожухахз відрізною спинкою мережили смуги на спині (над лінією талії), біля розрізів кишеньта на рукавах.*

Вишивка верхнього плечового одягу (свит, сердаків, гуглів тощо) характеризується складними орнаментальними композиціями на спині, при поясі, полах, рукавах, відлогах тощо.

Кожному видові одягу, окремим його компонентам відповідає визначена техніка виконання, матеріал, комплекси орнаментальних мотивів. Вишивка складніша й багатша на центральних площинах рукавів сорочок, полах кабатів, безрукавок, кожухів, свит, у рогах хустин, краях переміток, внизу запасок. Відрізняється вишивка жіночого, чоловічого, дитячого одягу, а також весільного, для щоденної праці, на свято і на смерть.

Дотримання цього принципу обов'язкове в праці вишивальниць, які чітко виділяли специфіку художніх прийомів, різних технік, залежно від її застосування на різних частинах одягу.

Вишивка тканин інтер'єрно-обрядового призначення мав специфічні художні засоби, її художня образність зумовлена функціональною роллю декорування інтер'єру, емоційно-символічною роллю.

Рушники -- найпоширеніша типологічна група -- відігравали важливу роль у сімейному та громадському житті. Вони були необхідним атрибутом під час урочистих подій, зустрічі гостей, закладання нових житлових та громадських будівель, відзначення народження дитини, сватання, весілля, похоронних обрядів. У народі збереглася споконвічна віра у життєдайну силу рушників, їх символічне значення у людському житті. Дослідники стверджують, що у далекому минулому під час поганських свят дівчата прикрашали рушниками гілки дерев. Зображувані на рушниках ромби, розетки, квадрати символізували сонце, землю, рослини, їм вклонялись як явищам, котрі дають життя, оберігають від різних бід, страждань, злих сил. Центральний кут хати -- покуття -- споконвічне місце для поганських убрусів, а полотно відігравало роль іконної дошки, на нього наносили священні поганські зображення, які передували іконам 6.

Рушники, вишиті різними нитками (шовк, білі, памуть, золоті, сріблі, бісер тощо), мають певні типи композицій, різняться технічним виконанням, кольоровим вирішенням. На Полтавщині, Київщині, Чернігівщині рушники вишивали переважно так званими рушниковими швами, де поєднані такі техніки, як стебнівка -- просо, полтавська гладь, шахматка, стебелевий шов і т. ін. З середини XIX ст. почали використовувати настил, гладь, вирізування, «через чисницю»; на Поділлі -- пряму гладь, «качалочку», низь; на Волині -- занизування; на Харківщині, Сумщині -- двосторонню гладь, настилування; на півдні України -- хрестик, гладь і под. Переважають доцентричне розташування дерев життя, квіткових вазонів та стрічковий уклад мотивів в поперечні смуги. Рідше зустрічаються рушники з орнаментальною смугою при одній широкій стороні.

Скатертини вишивали на центральній площині і каймі з чотирьох боків, тільки по каймі; двома-трьом'а рядами тільки у вужчих краях.

Пілки, плати, хустини на відміну від хустин -- головних уборів мають інше, інтер'єрно-побутове, обрядове призначення. Невипадковим є прямі аналогії вишивок за орнаментальним, технічним, композиційним, колористичним рішенням з вишивкою тканин інтер'єрного призначення, зокрема рушників, скатертин.

Рідше побутували білі простирадла, до одного краю яких пришиті лиштви -- підзори. Це полотнища (2 м X 40 см), вишиті в орнаментальні ряди з розеток, хвилястих стрічок або дрібних квіткових галузок.

Вишивка на наволочках розташована переважно з одного боку на прошвах. На дитячих подушках центрально-кругова композиція -- переважно по центральній частині верхньої площини наволочки. На Закарпатті поширені два принципи вишивок: рядове з двох сторін наволочки і один звеличений ромб-розетка по верхній центральній площині.

Вишивки на тканинах інтер'єрного й обрядового призначення відрізняються продуманою конструктивністю. Візерунки переважно в усталеному порядку: на центральній площині, по краях, з боків, по кінцях з урахуванням їх доброго огляду.

Білий колір тканини, вибілених ниток, а також червоно-сині, багатоколірні візерунки збагачували живу гру світлотіней у вишивках, які ярусами спадали на ліжках, жердці, столах, стінах, посилювали їх звучання в інтер'єрі хат, культових приміщень.

В'ЯЗАННЯ

В'язання -- вид народного декоративного мистецтва, виготовлення в-'язаного полотна й окремих виробів вигинанням безперервної, цілісної нитки у петлях, що по-різному переплітаються між собою.

Технологічні особливості. Матеріал: нитки ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, фабричного виготовлення (шовкові, бавовняні, вовняні, металеві, синтетичні тощо). В'язання здійснюється гачком (дерев'яним або металевим), спицями і спеціальними машинами -- в'язальними або трикотажними. Залежно від засобів, за допомогою яких виготовляються вироби, в'язання поділяється на два типи: ручне (гачком або спицями) і машинне.

Народні майстри розробили численні варіанти технічного виконання плетених виробів. Ручне в'язання гачком здійснюється такими найпоширенішими техніками, як ланцюжок, стовпчики, зубці. Ручне в'язання спицями характеризується розмаїттям технічного виконання. Виділяються такі техніки, як панчішне в'язання, «в кіску», «в круги», «резинка» і т. ін.

Полотна і вироби, які виготовляють в'язанням на трикотажних машинах, називають трикотажем. Трикотажні машини бувають напівавтоматичні й автоматичні; для вив'язування полотна і готових виробів. Крім промислових трикотажних машин випускають ручні, вони широко використовуються в домашніх умовах.

Основні техніки машинного в'язання: поперечно-в'язальна і поздовжньо-в'язальна. При першій одна нитка послідовно вигинається в петлі одного ряду, котрий з'єднує поля з попереднім рядом, утворюючи полотно. Друга полягає у створенні петельного ряду системою паралельних ниток (основи); петлі однієї нитки розташовуються не в одному ряді, а переходять із ряду в ряд.

За кольором виділяються сирові, вибілені, строкатов'язані вироби. У трикотажному виробництві полотна часто піддають ворсуванню (начісне полотно), стрижуть (полотно типу велюр) тощо.

Народні майстри, художники-професіонали, трикотажники постійно вдосконалюють технічні засоби створення полотен, які характеризуються оригінальним орнаментально-композиційним, колористичним рішенням.

Типологія в'язаних виробів. За функціональною роллю виділяються ручно- і машиннов'язані вироби одягового та інтер'єрного призначення. Перші переважно використовуються для виготовлення одягу. Це безрукавки, головні убори, панчохи, шкарпетки, рукавиці тощо. Трикотажні вироби: білизняний та верхній одяг, панчішно-шкарпеткові та рукавичні вироби, головні убори, купони для суконь, блуз, курток.

Гардинно-тюлеві вироби, рідше скатерті вив'язують переважно на підприємствах трикотажної промисловості. Асортимент ручних і машинних виробів постійно збільшується, оновлюється.

З 60-х років XX ст. на Україні зазнало поширення макраме -- тематичні, орнаментально-декоративні композиції, виготовлені вручну з різноманітних еластичних матеріалів: ниток, шпагатів, шнурків.

МЕРЕЖИВО

Мереживо -- один із популярних видів народного декоративного мистецтва; ажурні, сітчасті, декоративні вироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, прикрашення тканин інтер'ерного призначення.

За технікою виконання мереживо поділяється на ручне й машинне.

Ручне мереживо виконується за допомогою голки і гачка. Плетіння мережива на коклюшках на Україні майже не поширене (за винятком Закарпаття, та й то зрідка). Популярне на Україні мереження за допомогою голки виконується на тканинах полотняного переплетення. Для мережки необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні орнаментальні мотиви: стовпчики, прутики, павучки, віконця тощо.

Залежно від техніки мережки поділяються на: одинарний прутик, подвійний прутик, схрещений прутик, черв'ячок, одинарний стовпчик, подвійний стовпчик, гречка, вівсяночка, лучка, одинарна, подвійна та багаторядова ляхівка з настилом, прутик з настилом, прутик через чисницю, через чисницю без прутика/ шабак, затяганка, безчисна квадратикова тощо. Ці мережки виконуються у стрічках висотою до 0,2 мм і в смугах до 60--70 см. Такими мережаними смугами оздоблювали кінці рушників на Сумщині, Дніпропетровщині, Полтавщині. У кожній області поширені ті чи інші види мережок. Наприклад, шабак часто використовувався для декорування одягу на Чернігівщині, Східному Поділлі, а мережка з настилом -- на Сумщині й Полтавщині. Змережування, ажурне зшивання окремих деталей застосовується в тканинах одягового та інтер'єрного призначення. Найбільш популярним на Україні є змережування черв'ячком, городками, зубцями, плахтовим швом, прутиком та шабаком, павучками, чернігівське змережування, подільська розшивка тощо.

Мереживо гачком набуло розвитку на Україні з XIX ст. Виділяється мереживо з геометричними і рослинними мотивами.

Машинне мереживо за способом виготовлення поділяється на три групи: плетене (на машинах з жаккардовим апаратом); в'язане (на в'язально-мереживних машинах) і ткане (утворюється за рахунок ажурних переплетень). Цікаві вироби машинного мережива випускає Коломийська гардинна фабрика.

Типологія виробів. За функціональним призначенням розрізняють суцільні мережані вироби (наприклад, стрічки, хустки, гардини) і мережані прикраси одягового та інтер'єрного призначення.

Мережані смуги -- на рушниках -- важливе художнє явище в українському народному мистецтві -- розміщені вузькими стрічками або великими смугами (висота від ЗО до 150 см). Настилом на мережаних смугах часто вишивають орнаментальні мотиви: квіти, дерева життя.

Мереживо на скатертях роблять по середині вздовж швів або з двох чи чотирьох боків. Мотиви: ромби, квіти, зубці.

На сорочках переважають невеликі орнаментальні мережки при швах на уставках рукавів, а широкі смуги -- на подолах, рідше -- на пазусі.

Ажурні покривала виготовляли із заздалегідь виплетених квадратів або рельєфних розеток, які потім з'єднували.

З одного рогу наволочок часто вшивали мережані прошви. Складні орнаментальні візерунки вив'язували гачком переважно з рельєфно-виступаючими елементами.

Народні майстри і художники-професіонали цікаво використовують декоративні особливості мережива -- ажурного, проглядово-ефектного в прикрашенні одягових та інтер'єрних тканин.

ВИБІЙКА, РОЗПИС

Вибійка, розпис (вибиванка, набійка, друкованиця, мальованка, димка, синильни-ця) -- це тканини з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок (форм, печаток, стемплів); декорування тканин, коли орнамент утворюється не в процесі ткання, а наноситься на готову тканину, друкується. Дослідники вибійки часто називають її народною графікою. Відмінність назв обґрунтовується різними техніками вибивання узорів, періодами виготовлення та побутування в окремих регіонах України.

Майстрів, які прикрашали тканини різними візерунками, відповідно їх фарбували, у XV ст. в центральних областях України називали вибійниками, а в західних -- друкарями (полотен), малярами, димкарями тощо.

Основні матеріали для вибійок -- тканини (лляні, бавовняні, шовкові, вовняні), вибивні дошки й фарби.

Важливе значення мають якість підготовленого полотна, орнамент вибивних дощок, колір барвників. Полотна для вибійок добирали гладенького ткання, поливали їх водою, рівно розгладжували. Дуже тонкі полотна інколи змочували розведеним тваринним клеєм.

Вибивні дошки виготовляли різьбярі з грушевого або липового дерева. Орнамент на них спочатку малювали олівцем, а потім вирізували ножем. За формою дошки можна поділити на три групи. До першої належать дошки прямокутної форми з одним великим візерунком або кількома дрібнішими, що рівномірно повторюються,-- рапорти. Такими дошками працювали в кілька прийомів: спочатку вибивали одну частину полотна, потім другу і т. д. Наступна група -- це дошки, які своєю шириною і довжиною відповідають розмірам полотна. За один прийом виготовляли вибійки відповідного призначення. Третя група -- квадратові дошки для вибивання орнаменту на хустинах.

Орнамент вибійок залежав від двох типів різьблених дощок. Перший -- з вибраним тлом, другий -- з вибраним орнаментом.

Фарби для вибійок виготовляли передусім з природніх барвників, наприклад, чорного кольору -- із сажі хвойних дерев, червоного -- з комашок червцю; синього -- із суміші індиго і свинцевого білила, коричневого -- із суміші охри і свинцю. Фарби розтирали на лляній олії, а потім варили. Відомі різні рецепти виготовлення фарб, їх варіння. Добре виварена фарба не залишала на полотні жирних плям, давала чисті орнаментальні відбитки.

Основні допоміжні знаряддя для верхнього вибивання: набір орнаментальних дощок; шкіряні подушки, прибиті на дощечки з держаком, або квачі, служили для нанесення фарби на дошку; дерев'яний валок для притискування полотна до дошки; камінь для розтирання фарби; горщиків для варіння оліфи й фарб і т. ін. Від якості підготовлених матеріалів -- тканин, вибивних дощок, фарб, допоміжних знарядь -- залежав художній ефект вибійок.

За техніками виготовлення виділяються вибійки верхнього вибивання; з надрука-ми (ясна фарба на темному тлі); кубового (резервного) вибивання.

Техніка зверхнього вибивання найбільш поширена на Україні. Полотно розстелюють і закріплюють на спеціальному столі з м'яким підстеленням. Підготовлену фарбу наносять на вирізьблену дошку і кладуть її на полотно. Зверху дошку прибивають, щоб фарба краще відбилась на тканині. Після нанесення орнаменту дошки знімали й просушували тканину. Щоб отримати дво-трикольорову вибійку, використовували окрему дошку для кожного кольору. Спочатку на полотно наносили один колір, просушували його, а потім, по черзі, інші кольори. Часто на один колір відбивали інші кольорові відтінки. Надруком зверхнього вибивання виготовляли тканину різного функціонального призначення.

Техніка кубового (резервного) вибивання полягає у тому, що орнамент наноситься з вибивної дошки не фарбою, а спеціально підготовленим розчином вапна, воску. Після цього тканину фарбували у великих бочках (кубах). Фон тканин фарбувався, а орнамент, вкритий вапном (воском), залишався нефарбованим. Потім тканину вимочували («відквашували») у розчинах, знімали вапно, віск, висушували й вигладжували. Таким чином одержували вибійки із забарвленим тлом, на якому виступали орнаментальні мотиви природного полотна.

Техніки часто комбінували, наприклад, резервне і зверхнє вибивання, що збагачувало орнаментальні й кольорові якості тканин.

З усього розмаїття геометричних і геометризованих мотивів переважають «звізди», «сосонки», «грибочки», «дороги», а з рослинних -- «галузки», «ружі», «огірки», «маки» тощо. Вироблені чіткі системи розташування орнаментальних мотивів у відповідних композиціях. У фондах музеїв найчастіше зустрічаються вибійки XVIII -- XIX ст. із стрічковими, сітчастими, концентричними, букетними композиціями.

Стрічкові композиції утворені передусім із дрібних орнаментальних мотивів -- «кружелець», «сосонок», квадратиків, ромбів (паралельні вертикальні ряди). Варіантність таких композицій залежить від орнаментальних мотивів та їхньої кількості в одному рапорті, а ритмічність -- від ширини стрічки, розмірів використаних мотивів, характеру їх трактування, введення додаткових елементів. Стрічкові композиції збагачували введенням прямих або хвилястих, інколи зубчастих ліній паралельного спрямування (між орнаментальними рядами). У таких композиціях розроблена система симетричного розташування паралельних смуг вертикального спрямування двох типів: окремих орнаментальних мотивів і суцільних прямих або хвилястих ліній.

Поширені вибійки із сітчастими композиціями, в яких орнаментальні мотиви вписувалися в прямокутник або діагональну сітку. Є різні варіанти нахилу сіток і розміщення мотивів -- у межах кожного віконця, місцях перехрещення ліній тощо.

Концентричні композиції використовувалися переважно у вибійках хустин.

За кольоровим вирішенням вибійки поділяються на двоколірні та багатоколірні.

Типологія виробів. За функціональним призначенням виділяються вибійки одягового та інтер'єрного призначення.

Вибійка одягових тканин -- найоб'ємніша типологічна група виробів. Це вибійчані спідниці -- димки, мальованки, друкавиці; кабати -- плечовий одяг з розміщенням вибійчасного орнаменту на полах або всій площині: рукавах, спинках; чоловічі штани -- переважно із стрічковими геометричними мотивами; хустини. Вибійка хустин посідала чільне місце. Часто на центральній площині хустини розташовували кругові, складні променисті композиції, які обрамовувалися каймою. В кожній хустині були дві різні композиції: 1) концентрична або сітчаста на центральному полі; 2) стрічкова по каймі. На центральному полі хустин в шаховому порядку розміщували дрібні квіточки, ягідки, «турецькі листочки», «огірки» тощо, а на широкій каймі -- великі квіти і листя, що за формою і характером виконання нагадували мотиви центрального поля.

Рідше для орнаментування середини поля хустини використовували центрально-променисту композицію. Тоді на радіальних променях вибивали квіткові мотиви. Обом типам композицій притаманні легкість, гармонійність орнаментації центрального поля, кайми, вдало знайдені і добре врівноважені пропорції квітів. Контур квітів легко окреслений червоним кольором, листочки -- зеленим, а гілочки -- коричневим. М'яка тонація кольорів створює відповідний ритм. Колір не порушує, а оживляє орнаментальні мотиви.

Вибійка інтер'єрних тканин об'єднує різні вироби: скатертини, рушники, покривала. Здавна виготовляли колтрини -- лляні або бавовняні полотна для оббивання стін. У скатертинах орнамент переважно на каймі, рідше посередині в ряд вибиті круги, розетки. У центральних областях України, передусім на Полтавщині, як унікальне художнє явище виділяються вибійчані рушники.

Візерунки у суцільно заповнених краях можуть розташовуватися у стрічковому горизонтальному плані або мотиви -- вертикально спрямовуватися до центру (дерева життя). Орнаментальні мотиви можуть також оздоблювати кайму з чотирьох боків.

Кольорове рішення вибійок інтер'єрних тканин передбачає переважно поєднання одноколірних орнаментальних мотивів (синіх, коричневих, червоних) з білим тлом. Орнамент завжди логічно узгоджується із тлом.

Розпис тканин, важливий вид їхнього художнього оформлення. Основне джерело його розвитку -- художні традиції вибійок. Однак важливу роль відіграє індивідуальна творчість художників-текстильників. Дещо обмежені необхідністю реалізувати малюнок у розмірах повторюваного рапорту метрової тканини, вони відчули певну свободу в ручному розписі, стали створювати цікаві вироби часто унікального характеру. Поступово вдосконалюючи технічні й колористичні прийоми ручного розпису, текстильники відкривали все нові художні можливості.

Різні способи ручного розпису текстильних виробів (тканих і нетканих матеріалів, трикотажу, повсті, текстильно-галантерейних предметів тощо) поширилися на території України на початку XX ст. Мистецтво розпису тканин розвивається і в наші дні.

Матеріал для розпису тканин поділяється на дві групи: основа, на якій виконується розпис, і матеріал, котрим декорується тканина: фарба, писальця, сітки, рами, пензлі і т. ін.

Техніки ручного розпису: холодний батік, гарячий ба тік, вільний розпис і фотофільмодрук.

Здавна відомі різні способи нанесення на тканину резерву, тобто такого спеціального складника, який охороняв її окремі частини від наступного фарбування. На Сході ці способи прикрашення тканин отримали назву батік.

Холодний батік -- ручний розпис тканин. Наперед заготовляють резервуючу суміш (парафін з гумовим клеєм, каніфоль з бензином тощо); шаблон -- контур візерунка; раму, на яку натягується тканина; скляні трубочки; пензлі; тампони для розпису і под. Спочатку візерунок контурно наноситься на кальку. Щоб контурні лінії було добре видно, їх обводять тушшю. Калька підкладається під тканину, але зворотною стороною, щоб не забруднити її. Тоді скляною трубочкою або пензликом з кальки резервуючою сумішшю наноситься контур на тканину. Утворюються геометричні, замкнуті форми рослинного орнаменту. Резервуюча суміш використовується не тільки для обмеження фарби, котра розтікається по тканині, але вона може мати і самостійне декоративне значення. Резервуюча суміш часто підфарбовується у різні кольори, звідси графічні контури на тканині можуть бути різноколірними. Ці засоби розширюють можливості холодного розпису.

Після перенесення контурів візерунка з кальки на тканину резервуючою сумішшю кальку відкладають, наведеному контурові дають змогу висохнути і тоді починають працювати фарбами. Пензлями замальовують певні мотиви орнаменту, окремі частини рівномірно заливають фарбою за допомогою трубочки, ватного тампона.

Гарячий батік -- ручний розпис тканин. Калька підкладається під тканину, неї на тканину олівцем переводяться контури візерунка. Потім калька відкладається і починається розпис гарячою резервуючою сумішшю (парафін, вазелін, віск). Після цього тканину занурюють у кольорову фарбу або наводять її за допомогою пензлів, лійок, різних пристроїв тощо. Як тільки кольорова фарба, нанесена на тканину, висихає, знімають резервуючу суміш. Розроблені численні варіанти розпису тканин, досягнення різних декоративних ефектів.

Вільний розпис. Здійснюється без попереднього нанесення на тканину резервуючої суміші. Спочатку художник готує ескіз, потім легкими штрихами м'яким олівцем наносить на тканину основні контури. Таким чином, розпис тканини нагадує акварельний малюнок на папері. Кольорова фарба наноситься різними за величиною пензлями, тампонами тощо. Вільний розпис, виконаний на сухій або вогкій тканині, часто доповнюють графічними деталями.

Фотофільмодрук -- техніка орнаментування тканин. Малюнок на тканину наноситься за допомогою матриць -- дерев'яних або металевих рам із туго натягнутим на них шовковим або капроновим ситом. На сито фотоспособом нанесений малюнок. Місця, на яких зображений малюнок, прозорі. Вільне поле вкривають захисним, водонепроникним лаком. На тканину, розстелену на столі, накладають матриці, в які згідно із задумом залита кольорова фарба.

Уздовж матриці її протирають крізь прозорі місця сита на тканину. Існують різні способи нанесення орнаменту технікою фотофільмодруку: прямий друк на нефарбованій тканині; витравний друк по фарбованій тканині із застосуванням витравляючої речовини (ренгаліту), що знебарвлює фарбу на тканині, тощо. Техніка фотофільмодруку дає змогу репродукування з фотографічною точністю різних орнаментальних форм, велику свободу у використанні різних кольорів, забезпечує їх чистоту, соковитість звучання.

Розписні тканини, різні за орнаментом, технікою виконання, кольоровим рішенням, поділяються на типологічні групи за функціональним призначенням. В окрему групу об'єднують розписні тканини інтер'єрного призначення: декоративні панно, портьєри, скатертини, рушники і под. Розписні тканини одягового призначення (хустини, краватки, вироби з ручним розписом) -- це високомистецькі художні твори.

ОДЯГ, ПРИКРАСИ

Одяг захищає людину від холоду, дощу, сонця, вітру тощо. Крім складових частин, що прикривають плечову, поясну частину людського тіла, одяг включає також головні убори, взуття, рукавиці, панчохи, шкарпетки та ін. Конкретні географічні, кліматичні, історичні, соціально-економічні обставини, суспільні відносини, етнічна приналежність, рівень культури тощо визначають характер одягу, його спільні і відмінні риси.

З часів палеоліту людина навчилася виготовляти найпростіший одяг із шкір звірів, в епоху неоліту -- з лляних, конопляних, вовняних доморобних тканин. Первісні типи одягу: плечовий -- накидка (переважно шкура); поясний -- настегнові пов'язки. Із цих двох типів одягу поступово розвинулися різноманітні форми кроєного і шитого одягу: плечовий -- сорочки, плащі, Каптани; поясний -- штани, пояси, запаски, обгортки.

Одяг постійно змінювався, зникали деякі його частини і виникали нові. Він відбивав громадське й родинне становище людини, характер її праці, диференціювався на чоловічий, жіночий (дівочий і заміжніх жінок), дитячий, а також буденний, святковий, обрядовий тощо.

На території України вже у 1 тис. до н. е. чоловіки скіфо-сарматських племен носили сорочки, хутряні й ткані шапки, каптани, чоботи, а жінки -- широкі сорочки, плащеподібний верхній одяг.

Зростання продуктивних сил, поглиблення поділу праці, класове розшарування виразно позначилися на одязі. Показником соціальної диференціації передусім був матеріал. Для заможних верств населення одяг виготовляли переважно з привозних коштовних тканин: шовку, китайки, парчі, оксамиту тощо.

За часів Київської Русі князівське вбрання, пошите з дорогих матеріалів, було довгополим, вільним, прикрашалося вишивкою, коштовним камінням. Шапки обрамляли дорогим хутром. Взуття -- червоні сап'янові чоботи. Одяг простого народу: натільний -- сорочка із лляного, конопляного домотканого полотна; верхній плащ -- корзно, опанча, виткані з доморобної вовняної тканини; кожухи з овчини; личаки, постоли, чоботи. Використовувалися прикраси й інші доповнюючі предмети: сумки, пояси. Основні типи давньоруського одягу збереглися, упродовж віків зазнаючи певних змін. Поєднання різних частин одягу і доповнюючих його предметів, художньо узгоджених між собою в єдиному стилі, називається костюмом. Він включає в себе і зачіску, і манеру триматися, жести, грим тощо. Костюм, відбиваючи зв'язки з історичними стилями, піддається короткотерміновим змінам моди.

Стійкі традиційні основи, які часто сягають глибокої давнини, зберігає народний одяг (передусім селянський), відображаючи загальнонаціональні й етнічні, локальні риси. У ньому відбиті сфера знань, виробничий досвід, художні смаки, естетичні погляди, а також обрядові аспекти, етнічні переконання. Народний одяг містить інформацію про людину, соціальне середовище, культуру певної епохи, виконуючи комунікативну функцію.

В одязі поєднуються різні види мистецтва: тканини, вишивка, аплікація, вирізування, мережання і т. ін. Важливими художніми засобами одягу є фактура, колір, орнамент (матеріалу і доповнень -- сумок, поясів тощо). Найхарактернішими для одягу України є три основні форми: трапецієвидна, овальна і пряма. При створенні одягу використовуються принципи симетрії й асиметрії, нюансу або контрасту, рит-му, масштабність і динамічність поєднання всіх частин у цілісну композицію.

Типологія виробів. Для вивчення одягу як явища матеріально-духовної культури, ансамблевого виду декоративно-прикладного мистецтва важливе значення мають принципи його наукової класифікації (ділення на групи за певними спільними ознаками) і типології (ділення на групи, що відбиває суттєві розбіжності). У розробці класифікації і типології одягу дослідники йшли за окремими ознаками: матеріал, стать, вік, крій. Одяг поділяється на типологічні групи за функціональним призначенням: плечевий, поясний (натільний і верхній), головні убори, взуття; буденний і святковий; за порами року: літній, весняно-осінній, зимовий. Окрему групу створює обрядовий одяг. Костюм виконує декілька функцій, водночас є річчю і знаком-сим-волом.

У багатьох дослідженнях одяг класифікується за окремими компонентами: сорочки, безрукавки, штани, головні убори, пояси, свити, полотнянки тощо. Тут важливий детальніший підхід до розрозбки типологій окремих компонентів одягу. Наприклад, типології сорочок вперше розроблені В. Білецькою 8.

К.І. Матейко грунтовно розробила типові комплекси одягу окремих етнографічних регіонів: Полісся, Середнє Подніпров'я, Південь, Поділля, Карпати й Прикарпаття у. У кожному з них одяг має відмінні риси, які найбільш яскраво виявлені в крої, силуеті, методах поєднання окремих частин у цілісний комплекс, засобах прикрашення вишивкою, мережкою, аплікацією і т. ін.

Натільний одяг. Найдавніший тип шитого одягу -- сорочка. Існують загальнослов'янські терміни для означення жіночої та чоловічої сорочок: рубаха, ко-шуля, опліччя тощо. За часів Київської Русі сорочка (сорочиця) була як натільним, так і верхнім одягом. Залежно від соціально-економічного розвитку суспільства змінювались її художні якості (мали значення матеріал, крій, формотворення, пошиття, декорування).

Матеріал: лляні, конопляні, бавовняні, білі домоткані полотна, вовняні тканини та тканини фабричного виготовлення, колінкор, перкаль, шовк і под.

Основні типи сорочок: тунікоподібні; з уставками; з кокетками.

Тунікоподібні чоловічі і жіночі сорочки кроїли з одного перегнутого на плечах полотнища. Обидві частини (передня і задня поли) були рівними. По центру перегнутого полотнища на плечах вирізали горловину без коміра, з простою обшивкою навколо шиї і робили розріз на грудях по середині передньої поли -- пазуху. Це станок сорочок. До перегнутого полотнища, нагорі станка з обох боків (по пітканню) пришивали два довгих прямих рукави. Тунікоподібні сорочки були з бочками і без них. У сорочках з бочками під рукавами до стану пришиті вставки -- бочки. Вони розширюють сорочку. Між рукавами і бочками під пахвами вшивали клинці (ластки). Сорочки без бочків шили із широкого полотна, з прямим розрізом пазухи, стоячим комірцем тощо.

На Україні поширений тип уставкових сорочок. Уставки (плечові вставки, плічки, полики, вуставки) -- це прямокутні (інколи трапецієвидні) куски полотна, пришиті між передньою і задньою полами на плечах із спуском до рукавів по основі або пітканню стану сорочки. Вони розширюють плечову частину сорочки і дають змогу призбирувати і горловину, і рукав, котрий пришивають до уставки.

Сорочки з кокетками виникли під впливом міської моди. Кокетка -- неширока смужка на ширину спинки (грудей), до неї пришиті передня і задня пола сорочки.

За довжиною суцільних чи підрізних полотнищ полів сорочки поділяються на дві групи: додільні (суцільні) і до підточки до стану (з двох частин: верхньої плечової -- станка і нижньої поясної підточки).

Локальні різновиди основних типів крою виявляються і в методах поєднання плечових вставок і рукавів із станком; величині і формі уставок, ластовиць і рукавів; характері призбирування верхньої частини рукавів і горловини; крої- коміра, рукавів тощо. Сорочки розрізняють за місцем розміщення розрізу (пазухи): посередині станка, з боку, іноді і на спині; за способом її застібання: зав'язування через петельки, на ґудзики, брошки тощо. За формою коміра сорочки поділяються на підгрупи: із вузькими обшивками, дрібно зібраною горловиною на нитку» із стоячим коміром, з викладним великим коміром, без коміра (з круглим чотирикутним або овальним човниковим вирізом) і т. ін. За кроєм рукавів: з прямими широкими рукавами, зібраними при зап'ясті на нитку, з манжетами -- «чохлами», рюрешками і под.

Чоловічі сорочки, як і жіночі, поділяються за кроєм на два основних типи: у ставкові і безуставкові. Різновидність підтипів створює крій рукавів, коміра, довжина полів. Чоловічі безуставкові тунікоподібні сорочки з прямими рукавами, вставленими бочками, вузьким стоячим коміром, а сорочки з уставками -- з відкладеним коміром, зібраними рукавами на манжетах.

Безуставкові сорочки мають підгрупи: чумацькі, лоцманські. В них вишивка розташована вздовж пазухи, на комірі, по низу прямих, незбираних широких рукавів.

У сорочках з уставками вишивка на поликах, комірі, манжетах. Підгрупу уставкових сорочок створюють так звані стрілкові, вистіжкові. На плечах накладні смуги -- стрілиці. Такі сорочки набули поширення наприкінці XIX -- на початку XX ст. на Полтавщині, Дніпропетровщині. З 20-х років в артілях, на фабриках почали виготовляти чоловічі сорочки -- «чумачки» і «гуцулки».

Локальні особливості сорочок виявляються у розміщенні вишивки на рукавах, комірі, нагрудній частині, подолі тощо.

За характером декорування сорочки поділяються на вишиті, мережані та/ ін.; за матеріалом мережання -- вишиті шовком, золотими, срібними, металевими нитками, бісером і под., за колористичним трактуванням -- вишиті (мережані) білими: білими, сіруватими й охристими; чорними; червоними і чорними; червоними і синіми; різнокольоровими нитками.

Народні майстри, художники-модельєри своєю творчістю вносять нові риси у сучасне мистецтво моделювання сорочок.

До поясного одягу належать ті його частини, які прикривають людину нижче пояса. Поєднання плечового, натільного і поясного одягу передбачає гармонійне співвідношення форм, матеріалу, засобів цілісного художнього вирішення.

Чоловічий поясний одяг -- штани (гачі, гате, гаши, ногавиці, холош-ні, порти, портяниці, сподні та ін.). Матеріал: лляні, конопляні полотна, сукно, шкіра, тканини фабричного виготовлення: синя, червона китайка, сірий черкасин, ка-зимет.