Декоративно-прикладне мистецтво

У районах Західного Поділля образно виділяються рослинні килими (Збараж-чина). У них квітучі дерева, вазони з квітами, стрункі галузки у горщиках, розміщені по три в ряд по горизонталі і вертикалі. Поле -- суцільне, однотонне (червоний, малиновий, вишневий кольори). Кайма переважно відділена від центру вузькою стрічкою і на ній є пряма, хвиляста або ламана квіткова галузка. Типове розташування рослинних мотивів за вертикальною схемою. У таких килимах композиція зорієнтована за поздовжньою віссю. В ряд по вертикалі одне над одним виткані квіткові деревця у глечиках. Обабіч їх симетрично розміщені видовжені хвилясті галузки з густими листочками, квіточками. Зустрічаються різні варіанти розташування квіткових галузок рядами по вертикалі. Різновидність квіткових килимів створюють різні варіанти доцентричних композицій. У них квіткові галузки, часто стилізовані грона винограду, розміщені рядами і своїми верхівками спрямовані з верхньої і нижньої сторони килима до центру. Наприкінці XIX--на початку XX ст. поширилися килими з одним або двома квітковими віночками на центральній площині. Характерними для Збаражчини є килими з великими різнокольоровими трояндами. Тло килимів з доцентричним квітково-рослинним орнаментом бував синього, вишневого, чорного кольорів, їхнє функціональне призначення -- застелення столів, диванів тощо. Високим професійним рівнем відзначаються килими, в яких гармонійно поєднані рослинні і геометричні мотиви, різні варіанти шахового і рядового розташування таких мотивів, як «яблука», «дубові листочки», «віконця» і т. ін. Народні майстри Поділля розробили високохудожні композиції килимів з геометричним, геометризова-но-рослинним орнаментом.

Оригінальні осередки килимового мистецтва -- подільські центри Токи, Товсте, Вікно та ін. Великою популярністю користувалися килими, виткані у майстерні Федоровича у Вікні. Тут розробляли різні варіанти композицій з вазонами, деревцями, заокругленими плодами, подібними до яблук, ромбами з гачками і т. ін. Дещо змінювали поле: крім чорного» вишневого, виготовляли килими з сіруватим, коричневим, синім, білявим та іншим тлом.

Численні збережені зразки килимів з усіх районів Поділля дають змогу усвідомити досягнення народних майстрів у розвитку килимового мистецтва, прослідкувати еволюцію орнаментальних схем, з'ясувати питання взаємозв'язків і взаємовпливів з килимовим мистецтвом сусідніх районів, зокрема Буковини, Молдавії.

Чіткістю орнаментально-композиційної побудови характеризуються килими Буковини. Вони відмінні від килимів інших районів. Тут поширене було виготовлення невеликих за розмірами настінних килимів, оббиванців, так званих скорців. У них переважно суцільне чорне поле, на якому виткані багатоколірні зелені, рожеві, білі вазони, гільця, дерева життя, їм підпорядковані менші геометричні мотиви, качечки і т. ін. Композиційна будова буковинських килимових виробів з рослинним орнаментом близька до подільських, але за кольором вона контрастніша, навіть перенасичена.

На Буковині були популярними килими з геометричним орнаментом. Прямокутні, ромбові мотиви, клинці, зубці, круги тощо у сонячній, барвистій гамі розташовані у чітких композиційних схемах. Цікаві килими із смугастим типом композиції. Окрему групу утворюють настінні килими-коверці, поле яких поділене вузькими стрічками на прямокутні або квадратні ділянки, котрі різняться і полем і мотивами. Коверці видовженої форми ткали в Кельменецькому районі. В них ритмічно чергуються великі (на всю ширину килима) мотиви і дрібні, розміщені рядами. Найулюбленіші мотиви орнаменту: зубчасті ромби і восьмикутні розетки, їх площини й обрамування густо заповнені зубчастими багатоколірними стрічками.

Високим художньо-технічним рівнем виконання виділяються буковинські килими, в яких орнамент розміщений за схемою косої сітки. У віконцях сітки -- хрести, ромби або розети (звідси і назви килимів «хрещатий», «зіркатий», «на вічка»). У таких килимах гармонійно поєднані чорні, червоні, оранжеві, білі, жовті кольори.

Численну групу утворюють килими, в яких орнаментальні смуги побудовані за схемою закритого ряду. В них вся площина ділиться на непарну кількість смуг (три--п'ять і більше). Середня частина килима -- найширша смуга -- різниться від бічних, обрамовуючих крупнішим орнаментом і кольором. В її центрі витканий один мотив (ромб чи розетка) або два, поєднані між собою. З двох боків основного мотиву розміщуються у зустрічному або протилежному плані менші і часто зубці його завершують. Така смуга -- основний акцент, обабіч якого по горизонталі будуються вужчі орнаментальні смуги, йому підпорядковані, розділені гладкотканими стрічками. Кольорова гама барвиста, соковита, сонячна. Така система побудови орнаменту і кольорового вирішення характерна для геометричних килимів з Івано-Франківської області, окремих районів Карпат і Закарпаття. Килими з багатоколірними смугами такого типу відомі під назвами «гуцул», «кучері», «граничний», «скрилка» і т. ін. Подібні килими з домінуючими мотивами («кучерями», ромбами, зубцями, клинцями) побутували наприкінці XIX--на початку XX ст. на території Львівської, Тернопільської, Закарпатської областей. Оригінальне локальне явище -- геометричний орнамент у килимах, що ткались у с. Глиняни на Львівщині. Тут сформувались два основних типи композицій смугастих поліхромних килимів. В одних орнаментальні смуги з рядами ромбів із східчастими і зубчастими контурами, розташовані по горизонталі; в інших -- ламані смуги витягнені на всій площині килима по вертикалі. Вони густо розміщені і переливаються відтінками теплих тонів золотисто-кремових, оранжевих, ясно-брунатних, їм підпорядковані жовті, зелені, білі нитки. Все продумано так, щоб від світлого центру, як від сонця, райдужно переливались промені, розходились до країв. Такий тип килима отримав назву «сонце». У межах названих компози-ційних схем побудови геометричних килимів існують численні варіанти доповнень, відхилень.

Закарпатські килими засвідчують давні традиції килимарства, зокрема, у таких осередках, як Ганичі, Арданове, Велике Поле Іршавського району *°. У геометричних килимах ромбовидні фігури, трикутники, гачки тощо часто витягнені, загострені, розташовані у системі смугастого рядового повторення. Цікаві композиції закарпатських килимів, де геометричні мотиви скомпоновані з рослинними, передусім квітковими. На чорному полі контрастно виступають рожевий, ясно-вишневий, яскраво-зелений кольори.

Окрему групу утворюють поширені в карпатському регіоні килими з орнаментальними смугами, розміщеними як вертикально, так і горизонтально. Орнаментальні мотиви часто групуються у зубчасті або хвилясті смуги. При симетричному зустрічному розташуванні вони формують ромбові розводи, складні геометричні фігури. Орнамент таких композицій поширений у ліжниках, джергах, покрівцях ". Різними варіантами орнаментування характеризуються ліжники Гуцульщини, джерги Закарпаття, покрівці Бойківщини. Вони в кольоровому рішенні зазнали послідовної еволюції від чорно-білих, сіруватих, коричневих відтінків до поліхромії з яскравими червоними, зеленими, рожевими акцентами. Бойківські покрівці виділяються чорно-білими поперечними смугами, а гуцульські -- яскравими червоними, білими, зеленими ромбами, зубцями.

Присідки, невеличкі ліжникові килимки, якими накривали коней під сідла-тарниці, гуцули ткали в поперечні чорно-білі смуги, подібно до бойківських покрівців. Різниця полягає в тому, що гуцульські ліжники мають довгий двосторонній ворс, а бойківські -- безворсові, густо ткані з грубо напрядених вовняних ниток.

Ткання килимових і ліжникових виробів Карпатського регіону рахунковою технікою на горизонтальних верстатах позначається на симетричності орнаментально-композиційної будови килимів (чіткість, геометричність ліній), а ткання гребінковою технікою дає змогу заокруглювати контури мотивів, довільно їх розміщувати по всьому полі килима. У перших переважають геометричні засади творення художньої образності, у других -- живописно-мальовничі. Це важливі фактори килимарського мистецтва.

Народні майстри розробили численні варіанти виготовлення килимів -- високохудожніх творів, в яких відбилася висока культура технічного, орнаментально-композиційного, колористичного вирішення. Килими України XIX--початку XX ст.-- яскрава сторінка народної культури.

Багатющі художні традиції килимового мистецтва попередніх століть -- це життєдайне джерело його дальшого розвитку. Виготовлення килимів все більше зосереджувалось у сільських осередках. Поширення тканин вітчизняного і зарубіжного промислового виробництва зменшило кількість килимів ручного ткання. Перша світова війна призвела до занепаду промислів, зокрема килимарських. Не вистачало сировини, барвників, обладнання.

У 20-х роках виробництво килимів поступово відновилося у традиційних центрах на Полтавщині, Київщині, Поділлі. Спочатку були створені художні майстерні, художньо-інструкторські школи, дЗ готувалися кадри для килимових промислів, виготовлялись килими на основі давніх традиційних зразків та розроблялися нові орнаментальні килимові композиції. Килимові артілі й майстерні розпочали роботу в Решетилівці, Нових Санжарах, Великих Будинцях, Опішні на Полтавщині, Дігтя-рях на Чернігівщині, у Клембівці на Поділлі. В кооперативно-промислових артілях у цей період працювали відомі народні майстри, художники-професіонали,'інструктори, технологи. Основною формою виробництва було надомництво. В окремих селах, де майстрині ткали килими на замовлення артілей, існували роздавальні пункти, які забезпечували ткаль матеріалами, приймали від них готові вироби, надавали консультації тощо. Висока мистецька якість, добротність технічного виконання, якість сировини спричинились до популярності тодішніх килимів не тільки в нашій країні, а й поза її межами. Значну кількість килимових виробів експортували до Америки, Німеччини, Чехословаччини та ін. Ці килими, переважно рослинного орнаменту, створені на основі глибокого осмислення композиційних принципів, орнаментальних форм і колористичних особливостей, характерних для окремих осередків Полтавщини, Київщини, Поділля.

У 30-х роках килимарство як вид народного мистецтва посіло одне з чільних місць. У 1936 р. відбулися виставки українських килимів у Києві, Москві, Ленінграді. Найбільшим успіхом користувались килими з цікавими, неповторними композиціями П. Власенко з Києва; І1. Кисіль, О. Балун з Дігтярів, М. Щур, П. Іванець із с. Скопці, Т. Кононенко з с. Диканьки та ін.12 Найхарактерніша ознака квіткових килимів 30-х років -- композиційна будова (центральне поле -- сіре, жовтаве, чорне, коричневе і широка кайма іншого кольору). Окрему групу утворюють килими, в яких кайма і центральне поле мають спільне тло, а розділяються вузькою стрічкою або вільним, не орнаментованим тлом. Центральне поле заповнене прямими горизонтальними і вертикальними рядами або в сітчастому чи шаховому плані стилізованими рослинними мотивами, «птахами», «качечками». Переважно за цими схемами килимарниці, художниці розробляли безліч варіантів 'рослинних композицій.

У 40--50-х роках відновилось виготовлення килимів у ряді артілей західних областей України, зокрема, в Косові (Івано-Франківська область), Глинянах (Львівська область), Ганичі (Закарпатська область), Атаки (Чернівецька область). Крім цього, організовано ряд нових килимарських осередків у Чернівцях, Садгорі, Кіцмані Чернівецької області, в с. Іршава на Закарпатті, а також в Кутах, Коломиї, Заболотові, Яблунові Івано-Франківської області. Збільшенню кількості килимових виробів сприяло як розширення мережі підприємств, так і проведення їхнього технічного переобладнання, зокрема заміни ручної трудомісткої праці механізованою.

У 1961 р. в Білій Церкві споруджено фабрику, де килимову пряжу фарбували в різні кольори, відтінки. Але заміна рослинних, природних барвників хімічними негативно позначилася на якості килимів.

Поступово зміцнювалася матеріально-технічна база підприємств, удосконалювалася їхня структура. Килимарські артілі були реорганізовані у фабрики і великі художньо-промислові об'єднання. Основні з них -- це Решетилівська фабрика художніх виробів ім. К. Цеткін (Полтавська область), Дігтярівська фабрика художніх виробів ім. 8 Березня (Чернігівська область), Кооівське виробничо-художнє об'єднання «Гуцульщина», Косівський художньо-виробничий комбінат Художнього фонду України, Коломийська фабрика художніх виробів (Івано-Франківська область); Глинянська фабрика художніх виробів «Перемога» (Львівська область), Хотинська фабрика художніх виробів їм. Н. К. Крупської (Чернівецька область) та ін. Основне виробництво килимів зосереджене у давніх центрах народного килимового мистецтва всіх областей республіки.

Провідний центр художнього килимарства України -- Решетилівська фабрика художніх виробів ім. К. Цеткін. Тут виготовляють орнаментальні квіткові і сюжетно-тематичні килими, шпалери, що здобули всенародне визнання і славу. У розробку новаторських напрямів розвитку художніх традицій полтавських килимів вагомий внесок зробили заслужені майстри народної творчості України Н. Бабенко, художники Г. Миндричан, О. Машкевич, П. Коротич, майстри О. Василенко, Л. Циганська, К. Люта, Г. Бондарець, М. Михайло та ін. Провідні ткалі фабрики виконують шпалери за ескізами художників Києва, Москви, Ленінграда тощо.

На Опішнянській фабриці художніх виробів над традиційними композиціями цікаво працював художник Г. Гринь.

Виділяються квіткові килими ще одного важливого осередку Дігтярівської фабрики художніх виробів ім. 8 Березня. Порівняно з решетилівськими у дігтярів-ських килимах квіткові мотиви зображені узагальненіше, контрастніше виділяються на чорному, темно-синьому, бордовому або вишневому полі. Розроблено багато варіантів композицій з різним розташуванням квіткових галузок на центральному полі і каймі (в ряд, довільно або в шаховому плані). Квіткові килими Решетилівського і Дігтярівського осередків -- важливе явище українського народного декоративного мистецтва.

Геометрична орнаментація характерна для килимів, що виготовляють у Львівській, Івано-Франківській областях. При численних композиційних різновидах виділяються дві найтиповіші схеми геометричних мотивів: у ритмічно змінних смугах, розділених гладкотканими вузькими стрічками, і на суцільному тлі -- у рядовому або сітчастому плані. Особливо поширилися килими «гуцул», «сонце», які ткали у 50--60-х роках в Косові і Глинянах 13. Для перших характерна основна риса -- поділ поля на три--п'ять--сім поперечних смуг, геометричні мотиви, колір яких повторюється у задуманому ритмі.

В килимах «сонце» використана вертикальна система зустрічних і з'єднаних між собою зубчастих ромбовидних фігур з тональним переходом від світлих золотавих до темніших відтінків при вертикальних краях.

У 70--80-х роках високохудожні зразки килимів з поперечно-смугастим розташуванням ромбів, розеток розробив художник В. Карась и.

Вагомий внесок у розвиток нових геометричних візерунків гуцульських килимів у насиченому жовтаво-гарячому звучанні і з різними варіантами контрасту (чорно-білі акценти) зробили С. Повщук, І. Бович, М. Ганущак, І. Гушко, М. Балагурак, М. Дзюбей та ін.

Творча група виробничо-художнього об'єднання «Гуцульщина» під керівництвом художниці О. Василович (М. Дзюбей, Г. Гулей, М. Боєчко, Л. Ферман-Березовська, М. Балагурак) нагороджена орденом за нові творчі розробки орнаментальних композицій.

Унікальні килими за кольором і орнаментацією виготовляють провідні майстри Косівського художньо-виробничого комбінату Худфонду України Й. Джурангок, О. Червінко, Е. Майданюк, X. Гавриш, П. Павлюк, П. Бондаренко. Найбільшою популярністю користуються килими «Чорнобривці». В них домінуючі мотиви (ромби, трикутники) розміщені позмінне у ширших і вужчих поперечних смугах. Особливої привабливості їм надають переливи теплих барв -- оранжевих, жовтих, теракотових, коричневих, білих і сірих.

Високохудожні композиції килимів розробили художники Коломийської фабрики художніх виробів І. Гулик та О. Лоріна. Вони зосередили свої пошуки на компонуванні мотивів на спільному полі килима і тридільному розміщенні основних орнаментальних площин з різним тлом. На цьому підприємстві нитки фарбують у задумані за композицією, вдало підібрані теплі коричневі, охристо-золотаві, зелені, теракотові, сірі та білі тони. Вони гармонійно узгоджені, образно виділяють основні і доповнюючі орнаментальні мотиви.

Оригінальні килими, доріжки з геометричним і стилізовано-рослинним орнаментом виготовляють на Тячівській, Рахівській фабриках художніх виробів, а також у с. Новоселиця Тячівського району. Своєрідну килимарську школу Закарпаття створив своєю активною творчою діяльністю заслужений майстер народної творчості Г. Візичканич із с. Ганичі (килимки, доріжки, накидки тощо). У 1967 р. йому присвоєне почесне звання заслуженого майстра народної творчості України.

Характерно, що у 70--80-х роках килимарство у домашніх умовах (для власних потреб і на замовлення) бурхливо розвивалося на території Українських Карпат. Особливо популярним і перспективним стало виробництво ліжників. Найпоширеніші візерунки: «вічкаті», «криві», «дубового листя», «підківкові», «шахові», «кнігинькові» та ін. Ці народні назви залежать від домінуючих мотивів -- вічок, зубців, «кривуль» тощо. Тчуть ліжники чорно-білі і яскраві, багатоколірні. В останнє десятиріччя визначилася тенденція збереження великого вільного поля, на якому рідко, в рядовому і шаховому плані розташовані мотиви, обрамовані каймою. Зразково показова творчість відомого художника М. Біласа у виробленні нових напрямів розвитку ліжникарства. Він перший зумів наділити м'які, пухнасті вироби живописно-образними художніми акцентами. Його композиції «Ватра», «Царинка» стали зразком для пошуків народним ткалям, що працюють і вдома, і в системі підприємства народних художніх промислів.

Оригінальні композиції ліжників монументального характеру розробили художники Л. Жоголь (м. Київ), О. Сатурська, Н. Дзюбей, І. Чумак (м. Львів), майстри Г. Вінтоняк (м. Коломия), Г. Візичканич (с. Ганичі Тячівського району).

Ліжникарство Карпатського регіону має свої локальні відмінності. Виняткової уваги заслуговують гуцульські ліжники, їх тчуть на Косівському художньо-виробничому комбінаті (провідні творчі майстри П. Шкрібляк-Хім'як, А. Копанюк), у радгоспі «Брустурівський» (Г. Типофійчук, Г. Баборак), на Путилівській міжколгоспній фабриці по переробці вовни (П. Том'як, Г. Захарюк, Г. Довбуш, Л. Скидак, Г. Тимош) та ін. Тчуть ліжники в окремих селах, присілках.

Визначались провідні осередки -- школи ліжникарства, зокрема, села Яворів (В. Шкрібляк, Г. Шкрібляк, Б. Шкрібляк, В. Калинич, Н. Корпанюк, В. Корпанюк, П. Бучук), Верхній Ясенів (М. Шкрібляк, Г. Шкрібляк. В. Чорнобуряк), Космач (М. Сіреджук, К. Никорак, Я. Слюсарчук), Лазенщина (М. Вінтоняк, М. Теміцька) та ін.

Візерунчасті джерги виготовляють на Закарпатському художньо-виробничому комбінаті Худфонду України, надомниці працюють у селах Кваси, Богданівка, Ясіня Рахівського району. Зазнало поширення ткання ліжників у селах Ганичі, Діброва, Нересниця, Новоселиця, Дубове Тячівського району; Буковець, Річка, Лісковець, Вуч-кове Міжгірського району; Горінчове, Нижній Бистрий Хустського району; Великий Раковець Іршавського району та ін. На Закарпатті переважно тчуть багатоколірні, поперечно-смугасті і візерунчасті ліжники. Часто стилізовані квіткові галузки розташовані рядами, обрамовані вузькими і ширшими стрічками. Такі мотиви, як зубці-«кривулі», клинці- «скосики», розетки у закарпатських ліжниках образно виділяються фіолетовими, вишневими, рожевими, охристими, червоними нитками на білому або світло-сірому тлі.

Поперечно-смугасті ліжники -- покрівці, наліжники, джерги виготовляють передусім у Турківському, Сколівському районах Львівської області, Рожнятівському і Долинському районах Івано-Франківської області. Народні ткалі шукають різні темпи повторень чорно-білих, сірих смуг, їхнього обрамування, розділення рожевими, червоними пасочками. На основі вивчення орнаменту гуцульських ліжників ткалі в селах Либохора, Тухля, Орява (Сколівського району), Перегінське, Лецівка, Ясень (Рожня-тівського району) розпочали виготовляти і візерунчасті ліжники. Ідуть пошуки розроблення нових композицій на грунті художніх традицій поперечно-смугастих ліжників Бойківщини.

Ліжникарство Карпатського регіону -- перспективний вид мистецтва, який отримав визнання в нашій країні і за кордоном.

Слід звернути увагу також на складний, поліфункціональний вид ткацького мистецтва -- виготовлення шпалер, гобеленів. Український гобелен розвивався на основі національних художніх традицій, у руслі загальноєвропейських мистецьких тенденцій. Це засвідчують збережені пам'ятки XVII--XVIII ст., зокрема, відомі гобелени, виткані у Горохові на Волині і в мануфактурах Лівобережної України. У них знайшли відбиток художні риси традиційного народного килимарства: кольорова гама, квітково-рослинні мотиви, сюжетна тематика тощо.

Джерела вітчизняного гобеленового мистецтва сягають 20-х років і пов'язані з іменем художника С. Колоса. Під його керівництвом на текстильному відділі Київського художнього інституту розроблені зразки експериментальних гобеленів. Цікаві композиції підготували також художники М. Дерегус, В. Касіян, М. Бойчук, А. Петрицький, І. Падалка, Д. Шавикін, М. Рокицький та ін. Кращі народні килимарниці виготовляли гобелени за ескізами художників П. Власенко, Н. Вовк, Я. Дем-ченко, М. Щур. Творча взаємодія художників-професіоналів і досвідчених народних килимарниць позначилась на характері сюжетних тематичних зображень, їхній структурно-пластичнш виразності, взаємодії із традиційним килимовим мистецтвом, лубком, станковим живописом. Однак у гобеленовому мистецтві 30-х років все більше зауважується тенденція до механічного застосування художніх засобів станкового живопису, зокрема гобелени створювали за мотивами плакатів, станкових полотен. Ці процеси негативно позначались на гобеленах 40--50-х років.

У 60-х роках радикально змінилася структурна, пластично-образна мова цього виду мистецтва. Поширилось виготовлення гобеленів, близьких до народних орнаментальних тканин, з дуже цікавим кольоровим пластичним вирішенням. Цьому сприяло урізноманітнення технік виконання: введення ажурного плетіння, аплікації, вишивки, в'язання шнурків тощо. Часто в одному виробі використовувався і льон, І коноплі, і шкіра, і металеві нитки, і синтетичні волокна. Поступово склалися два основних види гобеленів: декоративний і монументально-декоративний. У кожного з них свої параметри, специфіка художньої виразності.

У 70--80-х роках сталося своєрідне відкриття -- гобелен малих форм 15.

У мистецтві монументально-декоративного гобелена плідно працюють художники І- і М. Литовченки, С. Кириченко, Н. Клейн, Л. Жоголь, С. Джус, 3. Медвецька, Є. Фращенко, Й. Джуранюк та ін. Ще в 1960 р. Іван і Марія Литовченки виготовили оригінальний гобелен «Т. Г. Шевченко» 16. Ця перша робота стала якби початком творчого злету молодих художників. Над новими композиціями цікаво працювали випускники Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Л. Пушкаш, Н. Павук та ін., чернівецькі художники О. Сідак, 3. Давиденко, В. Нікуліна, херсонські художники О. Прокопенко, Б. Шнейдер, М. Шнейдер-Сенюк та ін.

Неповторною творчою індивідуальністю позначені декоративні гобелени 70-х років художників І. і М. Литовченків, Н. Павук, О. Крип'якевич, В. Федько, О. Прокопенко, Г. Герц та ін. У декоративних гобеленах широко використовується фольклорна тематика.

У Львові у 1985 р. була організована виставка міні-гобелена, на якій 56 художників експонували 134 роботи. Вона засвідчила перспективність і актуальність розвитку гобеленів малих форм і гобеленової мініатюри.

Гобелени все частіше зустрічаються у громадських, житлових інтер'єрах, гідно виконують художньо-естетичну функцію образного оформлення навколишнього середовища, синтезу мистецтва в інтер'єрі, зберігаючи при сучасних структурно-пластичних тенденціях національну своєрідність.

1. Археология Украинской ССР: В 3 т. К„ 1986. Т. 1. С. 140.

2. Гаргула І.В. Народні тканини: Нариси з історії українського декоративно-прикладногомистецтва. Львів, 1969. С. 65.

3. Запаско Я. Українське народне килимарство. К., 1973. С. 5.

4. Летопись по Лаврентьевскому списку. СПб., 1872. С. 73, 127, 128, 261, 350.

5. Там же. С. 264.

6. Щербаківський Д. Український килим. К., 1927. С. 5.

7. Таранущенко С.А. Килими // Історія українського мистецтва: У 6 т. К., 1968. Т. 3. С. 365.

8. Там же. С. 366--357.

9. Запаско Я.П. Килимарство // Нариси з історії українського декоративно-прикладногомистецтва. Львів, 1969. С. 66.

10. Жук А.К. Український радянський'килим. К., 1973. С. 128.

" Никорак О.І. Сучасні художні тканини українців Карпат. К., 1988. С. 191--195.

12. Жук А.К. Український радянський килим. С. ЗО--ЗІ.

13. Сидорович С. Й. Художня тканина західних областей УРСР. К., 1979. С. 143.

14. Никорак О. /. Килими//Народні художні промисли УРСР: Довідник. К., 1986. С. 38.

15. Кусько Г.Д. Становление й развитие украинского советского гобелена. М., 1987. С. 16.

16. Жук А.К. Український радянський килим. С. 150.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ГАПТУВАННЯ І ВИШИВКА

Вишивка -- один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Проблема походження, еволюції вишивки на території сучасних українських земель складна й багатогранна. Вишивальні матеріали не тривкі, не можуть зберігатися тривалий час. Невідомо, хцр й коли був першовідкривачем художньої творчості з допомогою голки і нитки.

Людина палеоліту вперше зрозуміла можливість творчості шляхом відтворення художньої картини дійсності. Через льодовики і тисячоліття дійшли до нас шедеври епохи палеоліту, які досі не втратили естетичної сили і художньої виразності. З тих віддалених часів збереглися пам'ятки, котрі в певній історичній послідовності засвідчують високий художній рівень анімалістичних творів (об'ємних, барельєфних, графічних), антропоморфних зображень, знаків, ідеограм, складних геометричних композицій. Славнозвісні пам'ятки, археології часів палеоліту на Україні, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, розкривають складну абстрактно-знакову систему відбиття дійсності, початки зародження геометричного орнаменту. Він активно розвивався у різних видах декоративного мистецтва і досяг вершин художньої довершеності саме у вишивці. Круги, зубці, ромби, зигзаги, ялинки -- елементи меандра, ці строгі мотиви, які ми сприймаємо як абстрактно-геометричні, декоративні, у свій час виступали сюжетними зображеннями людей, землі, води, птахів тощо. Вони мали символіко-магічне значення, але сучасники не тільки виконували їх, а й розуміли, читали. Протягом тисячоліть вироблялись елементарні навички абстрагування, удосконалювались сюжетно-знакові композиції.

У ранніх землеробських культурах ромбічним візерунком -- символом родючості вкривали глиняні жіночі фігури богинь, посудини-жертовники. Звичайний ромб із крапкою посередині -- ідеограма засіяного поля; ромб з паростками або завитками на зовнішніх кутах -- символ родючості. Зокрема, трипільські художники вміло поєднували реальне і міфологічне. Зберігалися архаїчні пласти, виникли нові, відбиваючі світоглядні уявлення трипільців про життя на землі, природу, Всесвіт.

Через тисячоліття тягнуться зв'язки орнаментальних схем, які постійно видозмінювались, збагачувались, залежно від конкретних соціально-історичних умов. Дослідники неодноразово підкреслювали, що саме орнамент української вишивки найповніше проніс крізь віки тотожність з орнаментом попередніх епох, передусім з античним геометричним.

Важливі відомості про вишивку, принципи її розміщення донесли до нас пам'ятки металу. Так, детально відтворені вишиті сітчасті розводи, ромби, кола, хрести в одязі скіфів на славнозвісній вазі з Куль-Обського кургану. В с. Мартинівка на Черкащині біля р. Рось знайдені цікаві художні вироби з металу VI ст. н. е. Серед них чотири фігурки, що зображують чоловіків, мабуть, у ритуальному танці -- із зосередженими обличчями, руками, спертими на зігнуті ноги. Вони одягнеш у сорочки, які мають на грудях широку вишивку -- від коміра до пояса, подібні до нижнього одягу східних слов'ян. Умовний візерунок вишивки -- скісна сітка -- виконаний різцем. Подібне прикрашання одягу вишивкою характерне для всього населення Подніпров'я протягом багатьох наступних поколінь. Сорочка з вишитою до пояса манішкою є на бронзовій статуетці з околиць Хорола на Полтавщині (VI--VII ст. н. е.). Вишиті сорочки такого типу існували в період Київської Русі, про що свідчать фігурки чоловіків із так званого Тверського скарбу. Про особливості вишивки на території сучасних південноукраїнських земель свідчать численні «кам'яні баби»: чітко позначені вишивки на уставках, подолах, манжетах '. Відомості про побутування вишивки дійшли до нас в описах іноземців-мандрівників, наприклад, араба Ібн-Фадлана, котрий, зокрема, писав про слов'янський похоронний звичай: лавку, спеціально виготовлену для церемонії похорону, вкривали вишитими килимами.

У X--XI ст. для оздоблення тканин одягового та обрядово-інтер'ерного призначення широко використовувалась вишивка. З поховань цього періоду відомі фрагменти шовкових тканин з вишивкою золотими нитками: чільця (налобні пов'язки), стрічки, комірці, нарукавники, паски, кайми, плащі.

В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширилася в побуті феодальної знаті, її оцінювали як надзвичайну коштовність. Прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для храмів. Так, у літописах (1146 р.) в згадка про тканини «индигьб» і «платні служебньїе й все шито золотом*» 2 (йдеться про Путивль). У 1288 р. літописець писав про дорогоцінні прикраси для храмів у Володимирі -- «завєсьі золотом шитьі», а в Любовлі «платцьі оксамьітньг шитьі золотом й жемчугом» 3.

Збереглися важливі історичні відомості про місце виготовлення давніх вишивок, людей, котрі нею займалися. Так, в XI ст. сестра Володимира Мономаха Ганна Всеволодівна прийняла постриг у київському Андріївському монастирі й організувала школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Київ був центром вишивального мистецтва. Тут існували майстерні при монастирських школах. Дружина Рюрика Ростиславовича Ганна вишивала тканини для себе, своєї родини, а також Видубецького монастиря (1200 р.). Вишивка була важливим заняттям жінок і в родинах великих князів.

Гаптування -- вишивка золотом і сріблом -- потребувала неабиякої майстерності технічного виконання складних композиційних зображень, позначених давнім поганським змістом (антропоморфні мотиви), містила і новіші, зооморфні, геометричні мотиви. Вишивки переважно виконувались на цупких шовкових тканинах технікою «в прокол» і «в прикріп». Досі відома єдина пам'ятка, датована 900--1100 рр., із с. Жишава на Тернопільщині. Технікою «в прикріп» виконаний складний ромбовий розвід, з розетками на краях ромбів у круглих обрамуваннях.

Фрагменти вишитих тканин з розкопок Десятинної церкви у с. Городниця над Дністром, с. Білгород на Київщині та інші розширюють уявлення про орнамент вишивок X--XII ст. Збереженість лише фрагментів тканин, втрати вишивальних ниток не дають змоги реконструювати візерунки. Однак за отворами, які залишилися на тканинах від ниток, виявляється характер орнаменту.

Збережені фрагменти вишивок вперше класифікувала М. О. Новицька (19-- з Києва, 23-- з Київської області, зокрема, з Шаргорода -- вісім, с. Набутово -- шість, Білгоро-да -- п'ять, с. Ромашки, Княжої гори, Чернігова і Чернігівської області, с. Райки Житомирської області, Старого Галича і Звенигорода Львівської області -- по дві, з Херсонеса -- одну). М. О. Новицька виділила три типи орнаментально-композиційних стрічкових схем.

Пам'ятки вишивок X--XIII ст. засвідчують високий рівень орнаментальних композицій вишивок з антропоморфними, зооморфними і рослинними геометризованими мотивами.

Уже в цей період два напрями вишивання -- орнаментальний і сюжетний -- перебували в органічній єдності, надаючи тканинам сюжетно-художньої виразності. Важливими знахідками срібно-золотого гаптування з фігурними зображеннями XII ст. є фрагменти впітрахилі, знайдені 1936 р. у Софійському соборі. Вісім постатей -- жіноча Оранта, п'ять чоловічих (двоє святих і три святителі), двох ангелів -- вишиті золотою, срібною сухозліткою та світлим шовком «в прокол», «в прикріп» і «в настил». Між фігурками на впітрахилі -- рослинний орнамент: галузки, завитки, листочки і под. Про поєднання сюжетних й орнаментальних зображень як типове явище вишивального мистецтва свідчать пам'ятки і пізнішого часу. Так, сітчастий ромбовий орнамент червоними нитками зображений на білій скатертині, якою застелений стіл у фресці «Тайна вечеря» з с. Горяни Львівської області. Чітке, логічно продумане розташування квіткових галузок на іконах «Богородиця з дитиною» з Луцька (XV ст.), «Спас нерукотворний» з с. Терло (XV ст.), «Преображення» з с. Яблунів (XVI ст.), «Нерукотворний образ» з с. Либохори Львівської області (XVI ст.). Рядове і шахове розміщення квіткових червоних і чорних галузок передано в одязі Христа в іконах «Бо город иця-Одигітрія» з Красова (XV ст.) та «Поклоніння волхвів» з Бусовиськ Львівської області (XVI ст.) та ін. В іконі «Богородиця-Одигітрія» з Красова на одязі помітні рослинні та геометричні мотиви. На білому тлі виразно окреслена уставкова вишивка на сорочці дитини. Вона виділяється суцільно-килимовим заповненням смуги червоно-жовтавим кольором, обрамована стрічковим орнаментом, вишивкою з верхнього і нижнього боків. Стрічка, вишита чорними нитками на шийному вирізі, композиційне об'єднує орнаментальні мотиви в рядовому і шаховому повторенні на всій площині сорочки. Про побутування смугасто-рядової системи мотивів на тканинах свідчить зображення вишивки на іконі «Різдво Марії» з Нової Весі (кінець XV-- початок XVI ст., тепер Польща). На всій площині покривала ритмічно повторюються широкі орнаментальні смуги. Ряди кругів нагадують вишивки XII ст. Між орнаментальними смугами на певній відстані один від одного імітують вишивку ромби із чотирьох кружалець і променистих розеток. У цій же іконі представлено і стрічкове розміщення орнаменту в одязі -- на комірі, уставці, рукавах.

Розвиток сюжетного вишивального мистецтва засвідчують твори XI--XVI ст. Серед них особливо цінні так званий золочівський фелон (XIII-- початку XIV ст.), плащаниця із с. Жиравка Львівської області (XV ст.). У золочівському фелоні вишивка передає не тільки багатство орнаментальних мотивів, а й індивідуальність обличчя. Об'емно-рельєфними акцентами за допомогою різного напрямку стібків виділяються ромби з цяточками, зубці, хрести, прямі, ламані, зигзагоподібні стрічки тощо. Кожна з одинадцяти постатей різниться обличчям, орнаментом одягу, німбом. У творі віртуозно поєднані стібки шовковими і металевими нитками, золоті і срібні кольори зіставлені з жовтавими, блакитними, смарагдово-зеленими, синьо-чорними. Техніка виконання: «в прикріп», ялиночка, настил та ін. Плащаниця із с. Жиравка вишита крученими і некрученими шовковими нитками і пряденим золотом. Дрібні шовкові стібки, розміщені щільно, образно виділяють обличчя, деталі одягу. Німби, вишиті золотом, підсилені рельєфними акцентами на сріблясто-вохристому тлі.

На домотканому полотні вишита плащаниця XVI ст., що зберігається в Кам'я-нець-Подільському історичному музеї-заповіднику. Ця пам'ятка засвідчує орнаментальне багатство геометризованих і геометризовано-рослинних мотивів у сюжетних вишивках. У цьому плані цікаві буковинські гапти. Датовані сюжетні вишивки XVII от., що зберігаються у Національному музеї (м. Львів), дають змогу прослідкувати поступові зміни орнаментально-композиційної будови, технічних засобів виконання, побачити, як на зміну геометричним, геометризованим формам орнаменту дедалі активніше приходить рослинний орнамент. Особливо цікаві бордюри, де у вгинах хвилястих ліній зображені шестипелюсткові розетки, квіти, тюльпановидні мотиви, пуп'янки, січені листочки (кайма в плащаниці 1655 р., фелон з с. Низканичі на Волині та ін.).

Поступово збагачуються техніки виконання вишивок золотом, сріблом та шовком. У XVII ст. з'являється панцерний шов, різні методи закріплення металевих ниток, які утворюють ромби, зигзаги, кривулі тощо. На основі пам'яток вишивок» датованих 1640, 1642, 1643, 1653, 1672, 1673, 1674, 1687, 1690 рр., М. О, Новицька вперше зробила детальну класифікацію 19 видів орнаментальних закріплень золотих і срібних ниток. Подібні техніки поширені в пам'ятках із західних областей України.

Не ізольовано, а в єдиному руслі творчого процесу розвивалася вишивка у таких центрах гаптування, як Київ, Чернігів, Львів, Луцьк, Корець, Чернівці, Броди, Дубно, Острог та ін. Дороге шитво золотом, сріблом, шовком поширилося в побуті панівних верств населення. Вишивкою прикрашали одяг, скатертини, рушники, наволочки, кінську збрую (сідла, чепраки) та ін. У монастирських, гетьманських майстернях талановиті вишивальниці виготовляли дорогі вироби на замовлення. Як окремий вид художньої творчості поступово виділялося гаптарське ремесло. Про київських ремісників XVII ст. поет Климентій писав:

І гафтарство -- честное ремесло на світе, Й ім бо дал Бог речи мудрів іміті, Й хоч они й цеху у себе не мають, А поважние штуки до церков зробляють.

Як-то: пояси, покровці й воздушки, Й до сагайдаччя оздоби придавають. Й иньїе честнне діла виробляють 4.

Міські гаптарі об'єднувались у цехи. У XVII ст. славилися технічністю виконання, гармонійністю кольорових зіставлень вироби львівського гаптарського цеху. А цех золотарів утворився у Львові 1530 р.

Вишивки XVII--XVIII ст. виконані переважно на домотканих полотнах: лляних, конопляних, вовняних, а також тканинах вітчизняного та зарубіжного мануфактурного виготовлення, шкірі місцевої виправки, з яких шили різні компоненти одягу, вироби інтер'єрного побутового та обрядового призначення.

Ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні нитки природного кольору, відбілені або пофарбовані природними барвниками,-- основний, масово поширений, доступний матеріал для вишивання. Вони забезпечували гармонійне співвідношення фактури ручно-тканого, мануфактурного виготовлення і фактури вишитих орнаментальних візерунків. З середини XVII ст. для вишивок використовували і привізні бавовняні, вовняні, шовкові, металеві нитки тощо. Пожвавлення торговельних відносин сприяло тому, що фабричні червоні, чорні і сині нитки масово поширилися в українській народній вишивці, їх імпортували з країн Близького Сходу. Через Україну пролягали торговельні шляхи, якими ввозили нитки фабричного виготовлення: бавовняні, вовняні, шовкові, металеві. Як і в інших східнослов'янських народів, бавовняні нитки на Україні називали заполоччю, а вовняні -- лучком, гарусом.

Різні верстви феодальної верхівки, козацька старшина, церква були замовниками дорогих вишивок золотими, срібними, шовковими нитками -- скатертин, завіс, шат для ікон, фелонів, плащаниць, антимісів, риз, інших коштовних виробів. Вишивка одягу заможних селян, купців, міщан XVII ст. характеризується досконалим поєднанням золотих, срібних ниток із шовковими, бавовняними, часто ручнопрядени-ми лляними нитками. Як головні мотиви -- смуги -- виступали квіти, дерева, стрічки; інші мотиви -- розеткові. Металеві нитки підсилювали звучання червоних, чорних, синіх та інших кольорів.

Суцільне гаптування золотими, срібними та мідними нитками було популярним видом народної творчості. Тривкість металевих ниток забезпечувала збереження виробів. Результати аналізу численних пам'яток золотого та срібного гаптування свідчать, що їх виконавці зберегли принципи народної традиційної вишивки. Тонкий смак, художнє бачення, досконале володіння складними техніками визначили самобутній характер, високий рівень галтувального мистецтва. У своїх композиціях вишивальниці вміло застосовували різновидні елементи геометричного, рослинного, зооморфного орнаменту, часто зберігаючи архаїчні форми: геральдичні зооморфні композиції, антропоморфні зображення, розетки, дерево життя і под. Особливого розвитку зазнав дуже стилізований рослинний орнамент, чільне місце посідала квіткова галузка.

Важливими пам'ятками галтувального мистецтва України XVII ст. в денця головних жіночих уборів -- кибалок. Вони вишиті золотими або срібними нитками на кольоровому оксамиті, частіше вишневого, зеленого кольорів. Характерно, що густою вишивкою заповнена вся площина денця. Кругла або овалоподібна форма кибалок зумовлювала варіантність концентричних орнаментальних композицій. Центральний мотив визначав характер орнаментального рішення вишивок. В усіх типах композицій орнаментальних мотивів небагато, вони укрупнені, своїм окресленням і розташуванням підпорядковані провідному мотиву. Різна висота підстелень, довжина і нахил металевих стібків, ритмічна сумірність узгоджених між собою мотивів, елементів -- усе творить завершену композиційну цілісність кибалок. Сріблясті, золотисті переливи рельєфної вишивки посилюють враження святковості.

Композиційні схеми вишивок завжди підпорядковувались призначенню та формі предмета. Місце, роль вишивки у житті, обрядово-ритуальній сфері освячені віковими традиціями, відгомін яких дійшов до наших днів.

Унікальні пам'ятки XVII--XVIII ст.-- рушники» вишиті ручнопряденими червоними нитками, інколи з вкрапленням синіх, на домотканому полотні. Техніки -- двостороннє шиття, перебір, стебелевий шов, пряма гладь. Крупномасштабні, сильно геометризовані рослинні мотиви на обох кінцях рушника спрямовувалися до середини центральної площини.

Залежно від головних мотивів, які ніби виростають від кінців рушника і пишними формами зростають до центру, виділяються в окремі групи рушники: з геометризо-ваними антропоморфними мотивами; з мотивом дерева життя; з сірінами (птахи з давніх легенд), орлами і под. Образи диво-птахів, віл-русалок збереглися у вишивках рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини. В характері їх трактування відчутні аналогії з подібними сюжетами, поширеними у російській народній вишивці. Ці мотиви нерозривно пов'язані з деревом життя. З часом відбулися значні зміни в їхньому зображенні. Орнітоморфний орнамент набував напіврослинного характеру. Фантастичні птахи видозмінювалися, губились у народній пам'яті.

У XVIII ст. з'явились орнітоморфні композиції, в яких можна було розпізнати реальні форми окремих птахів, у них виразніше окреслення голівок, дзьобиків, передусім виділені пишні хвости -- сильний декоративний акцент. У рушниках XVIII ст. у складні рослинні композиції дуже часто включені попарно або в круговому розміщенні півники, курочки, качечки.

Складні процеси переходу від геометризованих форм найрізноманітнішого сюжетного образотворчого орнаменту до рослинного прослідковуються у вишивках початку XVIII ст. На зміну ламаним стрічкам приходять хвилясті, у вгинах яких розміщуються чотирипелюсткові квіти, листочки тощо. Особливо цікаві смуги у вертикальному плані, де позмінно вишиті червоними і синіми нитками один над одним вазонні мотиви з квітами. Такий принцип вертикальної подачі вазонних мотивів, антропоморфних фігур, уподібнених до дерев життя, зустрічається в усіх районах України. Поширені трирядові композиції з мотивами дерева життя, котрі нагадують людські постаті.

Особливого розвитку зазнав рослинний орнамент у вишивках великих скатертин, запон, простирадл. Складні рослинні орнаментальні форми логічно розміщені на бордюрах, що обрамовують прямокутну і центральну частину. У міському купецькому середовищі були поширеними скатертини з виділенням концентричної композиції, бордюр -- прямокутна або кругова орнаментальна смуга. Існують різні варіанти центральних мотивів, навколо яких (часто в круговому плані) вишиті квіткові галузки, пташки, ягідки, зірки-квіти тощо. Цікавими пам'ятками вишивок XVIII ст. е скатертини, що датуються 1715--1722 рр., простирадло Ґалаґана 1760 р. (Чернігівський історичний музей).

На цих скатертинах кожна квіточка, стеблина, листок, пуп'янок і галузка вишиті різними швами. Так, скатертина 1710 р., на якій вишиті складні росдинні галузки, розетки-зірки, вражав багатством варіантів різного напрямку і щільності стібків червоною заполоччю, їх виділенням на білому тлі, грою світла й тіні на поверхні орнаментальних мотивів і тканин. Аналіз принципів суцільного двостороннього заповнення квіткових пелюсток, листя різними дрібними стібками, зубцями, ромбиками, квадратами дав змогу порівнювати скатертини з відомими рушниками Київщини і Полтавщини XVIII ст.

Аналогічним за характером технічного, орнаментально-композиційного рішення пам'ятками вишивального мистецтва XVIII ст. в хустини. Прямокутна або квадратна форми визначають схему мотивів у чотирьох кутах, на каймі, в шаховому плані на всьому полі. Найчастіше в кутах розташовані квіти у розрізі, квіткові галузки, орли, на каймі -- пелюсткові квіти, на центральній площині -- одинарні, паровані ромби -- шашечки. Вишивка -- переважно червоною заполоччю або червоною з вкрапленням синього, техніка -- двостороння пряма гладь, стебнівка, хрестик. Такі хустини поширені на Поліссі, Волині.

Поступово в техніці нанесення прямих, скісних, зустрічне скісних стібків золотими і срібними нитками відбувався процес сміливішого відхилення від графічності, до вільнішого, дещо живописного трактування. У XVIII ст. рослинний орнамент набув виняткової популярності у речах побутового призначення. Зображення квітів, листя, хвилястих галузок потребувало гнучкості стебелевого «малювання». Стібки наносили то видовжені, то вужчі в одній стрічці, моделюючи їх укладання згідно з формою мотивів. Так, у класичних мотивах січених листочків, масово пошщювдгх. у вишивці XVII ст., сіібки стелили навскіс, гнучко окреслюючи зубчасті виступи, вгини, заокруглення.

Ця живість, легкість стібків для відтворення таких орнаментальних мотивів, як розеток-квітів, плодів граната, січених листочків, яскраво виявлені у відомих гаптах-виши-ванках на лиштвах, полотнищах (переважно шириною 20--ЗО см), що облямовували краї скатертин, простирадл, одяг (часто культового призначення -- опліччя риз тощо).

Вишиті золотом, срібними нитками лиштви -- оригінальне художнє явище в українському мистецтві XVII--XVIII ст. Геніальність вишивальниць виявилась у незвичайному хисті домагатись живописного звучання геометризовано-рослинного орнаменту фризового розміщення, вишитого металевими нитками.

У гаптах XVIII ст. круги розети набувають вигляду квітів з ланцетовидними пелюсточками: дерево життя з густо розгалуженими гілками, квіточками, пуп'янками, заокругленими листочками. Ці пам'ятки засвідчують тенденцію монументального трактування рослинного орнаменту. Він зазнав особливого розвитку у вишивці шовковими нитками. Тонкими м'якими багатоколірними шовковими нитками з ефектами полиску тонального переливу вишивали широкі лиштви для козацької старшини, купців. Вишивання шовком було поширене і в сільському середовищі, що засвідчують музейні колекції.

Виняткової уваги заслуговують збірки з таких провідних центрів вишивання шовком, як Київ, Чернігів, Харків, Пирятин, Полтава, Львів, Золотоноша. Відомі вишивки XVII ст. з окремих сіл, зокрема, Мітьки, Крутьки Золотоніського повіту. Виходячи з характеру орнаментально-композиційного рішення, можна виділити дві основні групи вишивок шовком. До першої з них належать вишивки, виконані одним кольором -- вишневим, зеленим, чорним (переважно XVII-- початок XVIII ст.). Мотиви квітів, гранатів, січених листків тощо зображені у поздовжньому або поперечному розрізі великими площинами, легко заокруглені, всередині е вишивки золотою або срібною нитками техніками стебнівка, двобічна гладь. Лінії, кольори (контрастного, об'вмно-просторового звучання) рельєфно виділяються на домотканому полотні. Другу групу утворюють яскраві, багатоколірні шовкові вишивки. В них немає вкраплень металевих, золотих або срібних ниток. Вони захоплюють продуманістю, лагідністю кольорових зіставлень. У пишних рослинних галузках, розміщених у фризовій або шаховій системі, в багато фантастичних різнокольорових квітів, в кожній квітці -- відмінні за тональною гамою пелюстки. Часто в одних листочках поєднано до чотирьох різних відтінків зеленого кольору, з вкрапленням чорних, жовтих, білих, рожевих ниток.

У XVII--XVIII ст. ці дві групи вишивок шовком існували водночас. З другої половини XVIII ст. помітна тенденція до здрібнілого зображення рослинних мотивів, різка контрастність змінюється стриманішою кольоровою гамою.

Хоч вишивка шовком була найбільш поширена серед заможних верств українського населення, однак на її художнє рішення впливала народна уява про красу рослинного світу. В характері зображень гнучких рослинних мотивів на дорогоцінних шовкових виробах є прямі аналогії з вишивками заполоччю на рушниках, полотняних скатертинах.

Пам'ятки XVI--XVIII ст.-- твори високого художнього рівня -- засвідчили дальший етап розвитку давньоруських традицій вишивального мистецтва, нові явища, ніж у XIX ст. зазнали бурхливого розвитку. Загалом XIX ст.-- важливий період в історії української народної вишивки. З цього часу збереглося більше датованих пам'яток.

Результати аналізу вишивок одягового, інтер'єрного, обрядового призначення свідчать про те, що у XIX ст. виділилися окремі центри, осередки вишивального мистецтва з виразними локальними особливостями: Середнє Подніпров'я, Слобожанщина,

Полісся, Поділля, Карпати (з Прикарпаттям і Закарпаттям)чПівдень України та ін. У кожному з них -- власні традиції, своя система і творчі методи. Крім цього, у межах етнографічних зон сформувалися локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь, Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села (зокрема, на Поділлі Клембівка від Городківки, Баланівка від Ободівки, Залі-щики від Борщева), одна вишивальниця від іншої різнилися характером творчості.

Порівняно з іншими етнографічними зонами України вишивка Полісся наочно зберегла архаїчні корені ритуально-побутового призначення і характеру орнаментально-композиційного вирішення (передусім на обрядових предметах: рушниках, обрусах, весільному одязі і под.). Вона багата мотивами, своєрідними знаками, які у далекому минулому вважалися священними зображеннями 5. Збережені датовані орнаментальні і сюжетні вишивки Полісся свідчать про високий художній рівень майстринь, розкривають складність еволюції вишивального мистецтва впродовж одного століття. Повільній зміні тут піддавалися традиційні техніки вишивання, принципи орнаментально-колористичного вирішення. У XIX ст. широко поширилися техніки «заволікування», «підволікання», підбір 6.