Декоративно-прикладне мистецтво

На Тернопільщині побутували короткі сорочки (до стану). У районах Подністров'я, особливо Борщівському, Заліщицькому, сформувалась унікальна система декорування сорочок багатоколірною вишивкою килимового характеру. Рельєфно виділяється вишивка на двох або трьох смугах, крім пазушних, що вертикально розміщені по довжині всієї передньої і задньої пілки сорочок і на рукавах (передпліччя, уставки), рукаві і обшивці. Кольори: чорний, червоний, жовтий, золоті і срібні нитки. Виділяються сорочки з перевагою жовто-оранжевого, чорно-сріблястого, чорно-вишневого і чорно-червоного кольору, так звані чорнобриві. У чоловічих сорочках шви при рукавах, на плечах оздоблені вишитими стрічками.

Характер вишивки, її розташування на окремих частинах одягу суттєво впливають на загальний вигляд цілісних комплексів.

У класичних формах подільського одягу важливу роль відіграють його поясні частини, зокрема, чоловічі звужені довгі штани, що шили з полотна, тонкого сукна, вибійчаної тканини. На півдні Поділля полотняні штани часто поперечно рясовані у дрібненькі виступаючі складки (типу плісе), підперезані кольоровим пасочком. У жіночих комплексах унікальні форми поясного незшитого вбрання: обгортки, горбатки, фоти, каптрінці тощо. Це прямокутні полотнища з чорної тонкої доморобної, пізніше фабричної тканини. Ними туго обгортали фігуру від пояса донизу, нижче колін. На них виткані позмінно, у різному ритмі повторення вузькі стрічки з двох-трьох білих, зелених, жовтих ниток. Густо розміщені стрічки часто утворюють кайму -- смугу при низу, поясі і вздовж передньої поли обгортки. У трьохдільних фотах уся площина полотнища поділена на три однакові частини. Дві крайні густо орнаментовані рядами геометричних, стилізовано-рослинних мотивів, а центральна -- суцільно чорна. Строго прилягаючі до фігури обгортки у напівприлеглі, розширені, різні за кроєм свити, запаски, фартухи надають формам одягу цікавих акцентів об'ємно-просторового звучання.

На Вінниччині побутували плахти і запаски. Тут знайшла втілення велична краса простих, прямих форм, гармонійність масштабних співвідношень, зручність для практичного користування.

Розрізняють свитоподібні верхні одежини: опанчі, чугаї, чемерки, манти, катанки, гуньки тощо. Вони чорного, коричневого кольору, розширені донизу. Наприклад, манти тунікоподібні, виготовлені з доморобного сукна з невеликим стоячим коміром. Чоловіки й жінки носили манти, а також кожухи -- переважно білі, «розкльошені» донизу, без підрізання в талії і вишиті різнокольоровими нитками.

З головних жіночих уборів, крім наміток, хустин у дівчат поширені були вінки із штучних квітів, оздоблені скляним намистом і кольоровими стрічками. Такі вінки називали карабулями. Нагрудні прикраси -- намиста, ґердани, ланцюжки, низки монет -- солби або згарди. Парубки носили кресані -- солом'яні капелюхи, прикрашені ґерданами, плетеними шнурками, фабричними стрічками, качуровим і павиним пір'ям тощо.

Одяг Поділля характеризується, по-перше, специфікою доморобних матеріалів (сукна, полотна, візерунчастих одягових тканин) більш рельєфного килимового характеру, порівняно з іншими районами України; по-друге, прямолінійністю крою (за прямими лініями поєднані між собою не тільки частини, а й деталі окремих компонентів, цілі комплекси; масове поширення незшитого поясного одягу); по-третє, перевагою чорного, коричневого кольорів в об'ємно-просторовій структурі одягу. Перевага чорного кольору -- важливий фактор посилення символічного звучання білих, червоних, золотистих акцентів в одязі, співзвучних з родючою землею і барвистою природою Поділля.

Різновидний за матеріалом, кроєм і прикрасами одяг Буковини (сучасна Чернівецька область). Його виготовляли із доморобного лляного, конопляного полотна, вовняної тканини, овечої шкури. Окремі елементи традиційного одягу шкіряні -- чоловічі паси-череси, постоли, чоботи. Фабричні тканини увійшли в побут на початку XX ст.

В окремі групи виділяються такі локальні комплекси, як одяг Буковинського Поділля, Прикарпаття, Верхнього Припруття, Нижнього Припруття та Буковинської Гуцульщини н.

Хоча в окремих прикордонних районах Буковини відчутні взаємовпливи народної культури молдаван, румун, однак стійкіше збережені спільні риси з одягом інших регіонів України, передусім Поділля. Жіночий буковинський одяг -- довга тунікоподібного крою сорочка; одноплатові обгортки, фоти; кептарі, сердаки, кожухи. Головні убори дівчат -- вінки, зокрема ка рабу лі, стрічки, кодини; у жінок -- рушники, намітки, перемітки, «фустки». Одяг чоловіків: тунікоподібна сорочка без складочок біля горловини; штани -- портяниці, гачі, сердаки і кожухи. Головні убори: солом'яні капелюхи і шапки-клепані. Взуття -- постоли, чоботи.

Суттєва відміна буковинського одягу -- вишивка дрібними кораликами, бісером, лелітками; білим і жовтим шовком, золотою і срібною нитками тощо. Важливу групу утворюють цікаві тунікоподібні безрукавки -- цурканки, пошиті з овечої шкури, розширені донизу, їх край часто обшитий тхорячим хутром, аплікований шкірою орнаментальними мотивами -- зубці, круги, розетки і под. Зрозуміло, що одяг гірських районів Буковини має прямі аналогії з одягом Карпатського регіону.

Кліматично-географічні, соціально-історичні умови сприяли формуванню специфічних особливостей одягу районів Північного Прикарпаття (частково Львівська, частково Тернопільська області), гірських районів Карпат (Івано-Франківська, частково Львівська області) та Закарпаття. Так, на Львівщині сформувались унікальні комплекси одягу, які отримали визнання як важливі явища культури українського народу: одяг Яворівщини, Сокальщини, Городка, а в Івано-Франківській області -- одяг Покуття, Городенківщини та ін. Найважливіше в них -- це способи декорування вишивкою: у Городку -- червоно-білою; Яворові -- багатоколірна гладь; Сокалі -- чорна хрестикова вишивка на сорочках з відкладними комірами типу матроських тощо. В Яворівському районі тулупи і капоти носили зелені, у Куликові -- сині, Болехові -- темно-коричневі; у Миколаєві -- опанчі і жупани ясно-блакитного кольору; Болехові -- білі з рясними складками спенсери.

На Покутті поширене декорування одягу візерунчастим тканням і багатоколірною вишивкою. Особливо цікаві переміточні забори (орнаментальні смуги на кінцях пере-міток). У Городенківському районі виділяється килимовим звучанням вишивка сорочок.

Найвиразніше виступають відмінні риси в одязі таких етнічних груп українського народу, як гуцули, бойки, лемки.

Живописними акцентами, вишуканим пропорційним співвідношенням окремих частин характеризується народний одяг гуцулів, що заселяють гірські райони Івано-Франківської і Чернівецької областей, Рахівський район Закарпатської області.

Жінки-гуцулки носили додільні уставкові сорочки, дві запаски, обгортки, пояси, намітки, хустини, кептарі, сердаки, постоли, в'язані шкарпетки-капчурі. Взимку одягали сердаки з чорного або коричневого доморобного сукна з яскравою, кольоровою або чорною вишивкою, китицями, на свята -- білі сукняні свити-гуглі. Одяг чоловіків -- короткі, до колін, тунікоподібні сорочки; широкі штани з грубого білого полотна (поркениці), червоного сукна (крашениці), чорного або білого сукна (гачі); прямоспинний плечовий одяг -- з рукавами (сердак) чи безрукавний (кептар). З головних уборів найбільш поширені чорні повстяні капелюхи -- кресані, зимові шапки -- клесані.

В ансамблях гуцульського одягу важливі численні доповнення: шкіряні сумки -- ташки, тобілки, табівки; ткані вовняні торбини -- тайстри, дзьобенки; у чоловіків -- різьблені з інтарсією, інкрустацією топірці, келефи, порохівниці; у жінок -- палиці з мосяжними завершеннями тощо. При цій ніби сталій композиційній будові кожен район, навіть окремі села та їхні присілки, мають відмінності в одязі. Як високомистецькі твори увійшли в історію чітко розроблені комплекси одягу у таких осередках, як Космач, Яворів, Верховина, Шешори, Рахів та ін. Окрему групу утворюють так звані червоні ансамблі одягу (окремі компоненти -- сердак, штани -- пошиті з червоного сукна).

Барвиста кольорова соковитість, архаїчність форм, різноманітна вишивка, аплікація, плетіння, складність прикрас і доповнень виділяють гуцульський одяг серед інших костюмних комплексів України.

Перевагою чорно-білих акцентів характеризується одяг Бойківщини (гірські райони Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей). Жінки носили білі доморобні сорочки, дрібно рясовані при шиї, манжетах-михалках. Типове вишивання на дрібних брижах сорочок. Поверх них одягали безрукавки з чорного або коричневого сукна -- лейбики. Поясний жіночий одяг: білі спідниці; вишиті внизу фартухи; точени-ки, фарбани і полотняні запаски. Важливе художнє явище -- бойківські вибійчані спідниці -- друкавиці. Вони зберегли важливу інформацію про культуру вибійчаного мистецтва бойків, пласти орнаментальної культури. Поясний одяг чоловіків: літні полотняні вузькі штани -- портяниці, портки, порти, гаті; зимові -- сукняні холошні, волосянки. Верхній одяг взимку -- кожухи. Взуття -- шкіряні постоли.

Суттєва ознака бойківського жіночого одягу -- прикраси з різнокольорового бісеру (силянки). Важливою частиною комплексів одягу є складні головні убори: очіпки-кибалки із стрічками, які опускались на спину; партиці, пантлики; великі з торочками хустини. Цікава форма жіночого головного убору -- молодиці, круглень,ко пов'язані хустками із кінцями, зшитими так, щоб три кінці з кутасиками спадали на спину. Головні убори відіграють важливу роль у створенні композиційної цілісності одягових комплексів, котрі мають варіантні типи у східних, західних і центральних районах Бойківщини.

Художніми особливостями виділяється одяг лемків, етнічної групи українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів (в Карпатах між річками Саном і Попрадом та на захід від Ужу). Йдеться про принципи дещо об'ємнішого, овальні-шого формування одягу і кольорове рішення.

Жіночий комплекс: коротка безуставкова сорочка -- чахлик, спліча (до неї пришивали полотняний подолак -- спідник); дрібнорясовані спідниці -- фартухи. Поверх них одягали дрібнорясовані запаски, знизу обшиті рядами різнокольорових стрічок -- фарбіток. Плечовий одяг -- приталена безрукавка (лейбик, лейбича) чорного або синього кольорів. Верхній одяг -- кожухи (кожушаниці). Жіночі головні убори: кибал-ка (хімка, химка, хомля), на яку накладали очіпок (чеплик), великі хустки. Поширені бісерні прикраси -- «драбинки».

Чоловічий комплекс: безуставкова сорочка, лляні штани (ногавки), камізелька голубого кольору (друшляк), лейбик з двома фалдами блискучих ґудзиків, сукняні куртки (гуньки, сердаки). Взуття -- шкіряні ходаки і чоботи. Чоловічі головні убори: чорні фетрові капелюхи, круглі шапки з овечої шкури, зверху обшиті синім сукном. Тільки в одязі лемків побутувала цікава верхня одежина з доморобного темно-сірого сукна -- чуга, чуганя -- довга, прямоспинна, з нашитими рукавами. У неї великий відкладний комір з довгими, звисаючими нижче коліна на спині, вовняними стрічками (китиці, свічки). Крім чугів були поширені гуні з коричневого сукна, з великими клинами по боках -- крилами, фалдами.

На округленість композиційних форм лемківського одягу, легкість його силуетних ліній вплинули дрібне рясування сорочок при комірі, на широких рукавах нижче ліктя; одягання по декілька спідниць, рясованих, зібраних у складочки.

У кольоровому відношенні образно переважає темно-синій колір спідниць, запасок; блакитний -- у камізельках; червоно-білий -- у вишивках і прикрасах з бісеру. При ледь помітних впливах словацької, чеської, польської, угорської культур одяг лемків відбиває цікаву, самобутню матеріально-духовну культуру, її давньослов'янські, архаїчні корені.

Ліричністю ліній, емоційною живописністю на фойі вічнозелених гір і долин харак-теризуєтсья одяг Закарпаття. Його різновиди визначають передусім сорочки. Тут були поширені сорочки: 1) довганя -- з цільнокроєними рукавами, манжетами (зап'ясника-ми), пришитими по основі, з пазухою на лівому боковому шві станка; 2) опліччя -- коротка (до підточки), з цільнокроєними рукавами, біля шиї мала «моршенку» -- дрібні складочки,-- поверх яких в рядовому плані розташована вишивка хрестиком і гладдю; 3) заспульниця -- додільна, з пазухою збоку, з рукавами, пришитими по основі, найважливішу роль відігравали широкі вишиті смуги на місцях уставок рукавів, вишивка виконана дрібною низинкою фіолетового кольору з вкрапленням зелених, синіх, жовтих ниток; 4) «волоська» сорочка -- з чотирикутним вирізом горловини, при краях широкі вишиті смуги, рукави широкі, знизу призбирані оборкою, суцільно вишиті; 5) лептянка -- коротка, тунікоподібна, з широкими вишитими рукавами, часто знизу не призбираними, а зарубленими вузеньким рубцем. До сорочок одягали доморобні спідниці з тонких вовняних ниток, вишиті при краях, обшиті зубчастими тасьмами і фартухи-плати. Більш поширені спідниці з синього і яскравого рожевого, блакитного ситцю. Живописні акценти до сорочок і кольорових спідниць, фартухів-платів -- цє кожушані безрукавки-бунди, суцільно вишиті червоними вовняними нитками (рослинний орнамент) так, що, здається, немає місця для проколу голки. Крім бунд з доморобного сірого сукна виготовляли короткі куртки-уйоші та тунікоподібної форми білі сукняні гуні з довгим ворсом на лицьовому боці. У другій половині XIX ст. масового поширення набули короткі, з сірого або білого доморобного сукна куртки (сіряк, сердак, уйош, реклик, петик).

Характерні і чоловічі сорочки тунікоподібного крою, з довгими широкими рукавами, їх вишивали білими нитками, на швах інколи з жовтими стрічками. Штани білі, широкі, полотняні; вузькі сукняні (ногавиці) або холошні. Сорочки підперезували шкіряними широкими пасками -- чересами з трьома пряжками та тисненим геометричним орнаментом.

Кожен район Закарпаття й окремі села мають відмінності в одязі. Та скрізь білий колір контрастно підсилює яскраві фіолетові, сині, рожеві, жовті, червоні і чорні акценти як вишивки, так і фабричної тканини, стрічок тощо.

Невичерпна творча фантазія народних майстрів виявилась у тому, що вони розробили у межах локальних традицій численні варіанти художньо-образного вирішення. Часто одна, на перший погляд, невеличка деталь відіграє важливу роль у локальних різновидах традиційного одягу.

Народний одяг -- це складна цілісна система взаємозв'язків і взаємовпливів форми, матеріалів і прикрас. Для одягу України XX ст. найбільш характерні три основні форми: трапецієвидна, овальна і прямокутна. Є різні варіанти їх викроювання в окремих районах, селах України. Як зазначалося вище, подільський одяг виділяється пластичною стрункістю, вертикальністю звучання силуетних ліній, а волинський -- більш приземлений, із заокругленими, широкими формами. Є різниця і в носінні одягу.

Локальні художні особливості визначають також матеріали (переважно лляні, конопляні, вовняні тканини ручного і фабричного виготовлення), методи крою, пошиття, прийоми об'єднання окремих компонентів у комплекси, принципи формотворення й оздоблення різними доповненнями: коралями, аплікацією і т. ін.

Народний одяг синтетичне акумулював у собі різні види народного декоративного мистецтва: тканини, вишивку, вибійку, вироби із шкіри, ювелірні прикраси тощо. Художні принципи, методи формотворення вироблені внаслідок колективного досвіду певного регіону.

Одяг -- це результат як практичної, так і духовної діяльності народу. Він охоплює сферу знань, художні смаки, естетичні погляди, обрядові аспекти, етнічні особливості. Народний одяг матеріально виражений і зберігає інформацію про формотворення, орнамент, колорит, які е в пам'яті народу. Багаті художні традиції -- постійне джерело творчих пошуків і відкриттів сучасних народних майстрів, художників-професіона-лів, конструкторів. Вони по-різному підходять до багатющих традицій українського одягу. Одні беруть за основу крій, другі -- засоби декоративного оформлення, треті -- колорит. Разом з тим важливу роль відіграє індивідуальне бачення художнього образу народного одягу.

Велике значення у розвитку теорії і практики мистецтва, художніх традицій народного моделювання має робота Київського художнього інституту, Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Харківського художньо-промислового інституту, Київського філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання, Київських художньо-виробничих майстерень художнього проектування, Художнього фонду України, філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання у Харкові, ряду середніх спеціальних навчальних закладів.

На особливу увагу заслуговує науково-дослідна і творча праця кафедри моделювання костюма, створеної 1959 р. при Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Тут готуються спеціалісти з моделювання костюма у галузі декоративно-прикладного мистецтва, промислового проектування костюма з трьох спеціальностей (швейні вироби, вироби з трикотажу, взуття і головні убори). Група викладачів, художників інституту працює у напрямі переосмислення традиційної форми при створенні єдиного ансамблю, стилістичної єдності всіх його компонентів. Оригінальні нові комплекси одягу за народними мотивами створили художники-модельєри О. Коровицький, С. Заблоцька, В. Шелест, 3. Шульга, 3. Тканко, Т. Кечеджі, М. Безпальків, Н. Яворська, О. Нешенко та ін.

У справі розвитку художніх традицій народного одягу важливу роль відіграють Київський, Харківський, Львівський будинки моделей, їхні колективи вивчають локальні різновидності народного одягу і мовою кольору, форми, орнаменту розкривають таємниці краси народного одягу.

Важливим етапом дальшого розвитку художніх традицій народного одягу є творча співпраця художників-модельєрів, конструкторів, технологів і майстрів-виконавців, що працюють на підприємствах системи народних художніх промислів -- фабриках, об'єднаннях, цехах, дільницях різного підпорядкування. Останнім часом активізувалася робота по моделюванню одягу за народними мотивами. Художники-модельєри, провідні майстри працюють у двох напрямах: створення унікальних творів виставочного характеру; розробка зразків для малосерійного і масового виробництва з урахуванням перспективного напряму моди і кращих досягнень мистецтва моделювання.

Яскравою сторінкою в історії мистецтва моделювання є творча діяльність художників і народних майстрів виробничо-художнього об'єднання ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ), «Вінничанка», «Полтавчанка» (чоловічі і дитячі сорочки-чумачки, гуцулки, жіночі блузки та сукні тощо), фабрики художніх виробів ім. Лесі Українки (м. Львів), фабрики художніх виробів ім. Р. Люксембург (м. Івано-Франківськ).

Художні традиції українськогб народного одягу знайшли оригінальне продовження у творчості групи художників, що розробляють театральні костюми для професійних і самодіяльних колективів, театральних вистав тощо.

Традиції народного одягу є основою діяльності провідних народних майстрів України, зокрема, Г. Верес (Київ), О. Возниці, С. Грицай, М. Калиняк (Львів), Г. Вінто-няк (Коломия), Г. Григоренко (Чернігів), 3. Романової (Рівне) та ін.

Упродовж віків шліфувалися закономірності формотворення, колориту, прикрашення українського народного одягу. Створюючи справжні шедеври мистецтва, українські майстри напрочуд тонко володіли вишуканістю лінії в об'ємно-просторовій структурі, гармонійністю форм, пропорцій, ритму.

1 Історія Української РСР: У 8 т. К., 1977. Т. 1. С. 35--39; Археология Украинской ССР:В 3 т. К., 1985. Т. 1. С. 54, 59.

2 Історія Української РСР. Т. 1. С. 67.

3 Археология Украинской ССР. Т. 1. С. 166.

4 Історія Української РСР. Т. 1. С. 72.

5 Пасек Т. Трипільська культура. К., 1941. С. 57.

6 Історія Української РСР. Т. 1. С. 102.

7 Там же. С. 144.

8 Там же.

9 Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977. С. 14--18.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ХУДОЖНЄ ДЕРЕВООБРОБНИЦТВО ТА ПЛЕТІННЯ З ПРИРОДНИХ МАТЕРІАЛІВ

Художнє деревообробництво. Первісні вироби з дерева, мабуть, появилися вже в епоху мезоліту внаслідок застосування кремінного долота, тесла й сокири. Знаряддя і посуд з дерева, яке значно податливіше обробці, ніж кістка чи камінь, ще ширше розповсюдилися у побуті неолітичних племен Східної Європи, оскільки вдосконалювалися інструменти. Однак для дослідників залишається нез'ясованим ранній етап розвитку деревообробного виробництва через малу кількість дерев'яних археологічних знахідок. Слабка тривкість деревини і руйнівна сила часу спричинили до цілковитої втрати більшості дерев'яних виробів найдавніших епох.

Твори первісного мистецтва з Мезинської, Кирилівської та інших стоянок, виготовлені з мамонтових бивнів, декоровані гравійованим орнаментом, дозволяють припустити застосування у ті часи аналогічної техніки контурного різьблення до виробів з дерева.

У житті людини часів неоліту важливе значення мав винахід засобів пересування: човна і саней, їх виготовляли із товстого стовбура дерева, випалюючи відповідні заглибини та видаляючи горілий шар кам'яним теслом. Сліди такої обробки дуже добре простежуються на внутрішніх стінах човна, знайденого під багатометровою товщею відкладів р. Оскол на Харківщині. Рештки саней і лиж виявлено при розкопках неолітичних поселень на Уралі і в Скандинавії. Вони можуть служити аналогією деревообробного виробництва людей, які жили на віддалених територіях, у різних природних умовах, але перебували на однаковій стадії історичного розвитку. Чимало матеріалів для гіпотетичних міркувань щодо виготовлення й оздоблення виробів з дерева дають розкопки поселень епохи міді--бронзи.

Первісне ремесло і мистецтво, тісно переплітаючись з міфологією і релігією, утворювали первісний синкретичний комплекс. Лише в класовому рабовласницькому суспільстві ремесла і художня творчість стали самостійними видами професійної трудової діяльності. У цей час зростали технічні можливості виробництва, розвивалася функціональність форми, збагачувався декор тощо.

Літературні джерела та археологічні матеріали, знайдені на території України при розкопках скіфських поселень і поховань, засвідчують майстерне володіння скіфськими ремісниками-деревообробниками техніками видовбування-витесу-вання, столярними з'єднаннями, плоскорельєфним та об'ємним різьбленням, інкрустацією тощо. При кочовому способі ведення господарства скіфи надавали перевагу виробам із дерева -- практично зручнішим і значно дешевшим від металевих.

Рештки дерев'яного посуду (ковші, тарілки, чаші, черпаки) знайдені при розкопках кургану Солоха поблизу м. Велика Знаменка Запорізької області, кургану Баби в околицях м. Апостолове, Першої Завадської Могили і Холминої Могили біля м. Орджоні-кідзе на Дніпропетровщині та ін.

Масового характеру набуло у Скіфії виробництво зброї і транспортних засобів. Зброярі виготовляли з дерева списи, луки, стріли, піхви для мечів, щити, горити і подібні предмети військового обладунку, оздоблюючи їх золотими і бронзовими бляшками з орнаментальними та міфічними зображеннями. Не менш важливе значення для кочового життя скіфів мали виготовлені з дерева засоби пересування: сани, вози, човни, сідла, ярма, які також прикрашували.

Скіфська знать користувалася дерев'яними меблями: стіл, стільці, лави та ложе (IV--III ст. до н. е.). Форми, мабуть, запозичені в аристократії з близькосхідних міст-держав. Конструкцію та художні особливості цих меблів можна прослідкувати як за окремими знайденими предметами, так і за рельєфними зображеннями на золотих бляшках. Своєрідною формою та декором відзначаються дерев'яні погребальні ложі і саркофаги, що зустрічаються при археологічних розкопках багатих поселень.

Сарматські племена населяли південь нашої країни в II ст. до н. е.--IV ст. н. е. і також користувалися дерев'яними виробами: предмети військового обладунку, посуд і т. п. Деякі з них пофарбовані у червоний колір, оздоблені поліхромним розписом, різьбленням, вставками із різноколірних камінців і скла.

Після землеробства і скотарства важливою галуззю виробничої діяльності стародавніх слов'ян у VI--IX ст. були ремесла, передусім обробка дерева, каменю і металу, гончарство, ткацтво. Широкий набір теслярських, столярних і різьбярських інструментів (сокири, струги, тесла, пили, сверла, долота, різці тощо) свідчить про диференціацію вже на той час деревообробного ремесла і появу майстрів-професіоналів. Вони виготовляли й оздоблювали речі хатнього вжитку, знаряддя праці, зброю, засоби пересування та сакральні предмети, пов'язані із поганським культом.

Сусідство давніх слов'ян зі скіфо-сарматськими племенами на початку І тис., очевидно, сприяло засвоєнню слов'янами технічних прийомів обробки дерева -- виготовлення за допомогою клинків дощок та їх фальцювання, впровадження у художнє оздоблення дерев'яних виробів плоского й об'ємного різьблення та розписів у поліхромному стилі. Деякі орнаментальні мотиви і декоративні зображення (священне дерево з оленями, велика богиня з кіньми та птахами, обожнювані вершники і под.) також проникли у давньослов'янське мистецтво із сарматської культури і дійшли навіть до наших часів.

За функціонально-художнім вирішенням усі вироби умовно можна поділити на три групи. До першої, найбільшої, належать ужиткові предмети побуту широких мас народу з майже відсутнім декором, їхні художні переваги практично зведені до утилітарне вмотивованої форми. Побутові вироби та обладунок, що належить до другої групи, мали вишукану форму, оздоблювалися різьбленням, розписом та інкрустацією, засвідчуючи цим панівне становище їх власників у суспільстві. Третя група виробів -- це старанно виконані і прикрашені культові предмети, обереги, які використовувалися для релігійних ритуалів. Такі функціонально художні відміни виробів виникли в часи формування класового устрою і зберігалися протягом наступних століть феодальної і капіталістичної формацій.

Писемні джерела XI--XIII ст. засвідчують доволі вузьку спеціалізацію деревообробних промислів: «древодельници», «плотници», «кораблетворящие», «мостники», «огородники», «порочники», «лучники» тощо. «Древодельници» і «плотници» споруджували перші християнські церкви, житлові і господарські будівлі, інколи прикрашуючи їх різьбленням та розписом. «Мостники» прокладали мости і бруковані вулиці, «огородники» -- кріпосні стіни, вежі та інші укріплення. «Порочники» виготовляли стінобитні і метальні пристрої, «лучники» -- луки та інші дерев'яні предмети військового обладунку. Майстри «кораблетворящие» й «древодельци» виготовляли різні засоби пересування по воді і суші, доконче необхідні для торгівлі, військових походів та рибальського промислу. У літописі часто згадуються плавальні судна -- «корабль», «челнь», «лодья», «стругь» і под. Вони вирізнялися розмірами, формою, спорядженням, декором. Суднобудівники засвоювали не тільки ранньослов'янські, а й варязькі, античні традиції. У X--XII ст. найбільші кораблі були великими човнами (довжиною близько 20 м), не мали палуби, лише настил з дощок, який при потребі знімали. Судна йшли на веслах і під вітрилами (в центрі ставили щоглу). У XIII ст. на великих суднах появилися палуба, постійна щогла і спеціальне кермо. Човни, як і інші дерев'яні вироби, оздоблювали різьбою, пласкою і рельєфною, з геометричними, рослинними і тваринними візерунками, іноді на носі і кормі човна вміщували зображення реальної або фантастичної істоти, виконане об'ємним різьбленням.

Літописні відомості і археологічні знахідки засвідчують широке застосування у Древній Русі возів і саней. Вози були двоколісними й чотириколісними та нагадували сучасні. Однак ця подібність лише зовнішня. Конструкція воза не мала теперішньої досконалості. Основа складалася з двох довгих жердин, з'єднаних поперечними перекладинами, дишла кріпилися нерухомо, що затруднювало повороти. Колесо, знайдене при розкопках у Києві, складалося з дерев'яного обода і 13 дубових спиць.

Сани залежно від застосування були трьох типів, про що свідчать їх знайдені в Києві рештки. Великими саньми перевозили вантажі, менші мали короби, служили для різноманітних подорожей, їх часто прикрашували різьбленням і розписом, а формою вони нагадували залубні і гренджоли, поширені наприкінці XIX--на початку XX ст. Третій тип -- легкі санки для швидкої їзди і, мабуть, для полювання, нагадували сучасні нарти. Полози саней -- дубові, гнуті.

Предмети внутрішнього обладнання хат також виготовляли з дерева й оздоблювали різьбленням. Бідняцькі, напівземлянкові житла обставляли пристінними лавами, їх доповнювали стіл і стільці, рідше ліжка. Меблі феодальної знаті різноманітні і вишукано декоровані пласким геометричним різьбленням та інкрустацією. У письмових джерелах цього часу згадуються деякі види меблів: «стіл», «столец», «стулья», «скамья», «кровать», «постель» «ложе» та ін. Ліжка мали неоднакове призначення, форму, а відтак і різні назви: ложе, кровать, постіль, одр. У скринях (коробицях) зберігали одяг та коштовності. Про зовнішній вигляд князівського престолу довідуємось зі срібняків Володимира Святославовича. Його красу, пишність відзначив арабський мандрівник Ібн-Фадлан: «Престоль же его великь й украшень драгоценньїми кам-нями» 2. Загалом предмети хатнього обладнання князівсько-боярської знаті вирізнялися багатим оздобленням і, за справедливим зауваженням дослідників, їхні художні особливості характеризуються деяким впливом візантійського та романського стилів.

У побуті різних верств населення Древньої Русі набув широкого вжитку різноманітний дерев'яний посуд. Великооб'ємні посудини -- бочки («бочька», «бчелка») і діжки («кадки») служили для зберігання зерна і рідини, їх виробляли майстри «древодельци» із клепок, стягуючи виріб дерев'яними обручами. У той же спосіб виготовляли посуд середніх розмірів -- цеберко («ушат») і відро для води. Ночви («корита» видовбували з однієї товстої колоди. Столовий дерев'яний посуд поділявся на посуд для пиття -- ковші, братини, корці, чаші та для гарячої страви -- ставці, миски й тарілки.

Більшість дерев'яного посуду виготовляли із клепок, видовбуванням і лише частина виточувалася на токарному верстаті з лучковим приводом. На посуді добре помітні густі концентричні кола, які утворилися внаслідок обробки. Залишки дерев'яного точеного посуду, прикрашеного пласким різьбленням та поліхромним розписом, знайдені при розкопках у схованці Десятинної церкви в Києві, у «будинку токаря» на Подолі, на Житньому ринку і Красній площі (Київ). Уламки дерев'яних точених мисок з лінійно різьбленими візерунками виявлені на Райковецькому городищі, Колодяж-ному, Городці Житомирської області.

З-поміж іншого столового начиння з дерева виготовляли ложки і черпаки. Дерев'яними ложками користувались усі -- селяни, міщани, феодали і навіть князі. У літописі розповідається про випадок на урочистому бенкеті у великого князя київського Володимира. Дружинники докоряли князеві, що мусять їсти дерев'яними ложками: «Зле єсть нашим головам. Дав він нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними!» 3

На основі археологічних матеріалів встановлено побутування в Київській Русі дерев'яних ложок двох типів -- з короткими держаками, округлим «їдаком» та довгих, які мали ручку з «їдалом» овальної форми. Ці основні типи існували протягом століть і дійшли до нашого часу.

V Широка утилітарність більшості дерев'яних виробів не виключала і художньої довершеності форми, своєрідного декору. Майстри-деревообробники, теслі, столярі водночас були і досвідченими різьбярами, конструкторами, опанували прийоми поліхромного розпису тощо. Невипадково радянський дослідник М. Макаренко відносить різьблення на дереві до найважливіших технік створення художніх виробів у слов'ян домонгольського періоду 4. Важливо і те, що засвоєні навички роботи у дереві майстри переносили на інші матеріали (кістку, камінь, метал).

У часи Київської Русі існувало п'ять видів різьблення на дереві. Найуживанішим було пласке різьблення для декорування господарських і побутових предметів. Візерунок (переважно геометричний) врізували на поверхні предмета лініями, площинами, виграваючи контрастами світла й тіні.

Поширеним було також рельєфне різьблення. Воно давало опукле зображення. Цією технікою прикрашували здебільшого вироби значних масштабів -- елементи архітектури, засоби транспорту тощо. У композиції рельєфного різьблення найчастіше впліталися рослинні і тваринні мотиви.

Контррельєфне (виїмчасте) різьблення древньоруські майстри застосовували для виготовлення дерев'яних матриць, якими з глини відтискували керамічні рельєфні плитки. Досить чіткі уявлення про технічні й художні особливості цього різьблення дають декоративні плитки, знайдені археологами на території стародавнього Галича. На них у круглому медальйоні вміщені рельєфні зображення воїнів, коней, орлів, пав, грифонів, гармонійно поєднаних із рослинними мотивами. Добре розв'язані складні технічні та композиційні завдання при виготовленні дерев'яних форм-матриць не залишають жодних сумнівів щодо високої майстерності і таланту авторів. Кількома вправними врізами долота різьбярі підкреслили силу грифона, граціозну поставу пави, впевненість гордовитого орла.

Ажурне різьблення з прорізаним наскрізь тлом також було відоме в давній Русі, але порівняно з іншими техніками вживалося рідше. Частина лиштви, знайдена археологами в Києві, мотивами ажурного різьблення уподібнюється до мережива.

Останній різновид різьблення -- кругле, або об'ємне, було широко популярне на Русі. Стародавні різьбярі, крім скульптури, виготовляли і декорували об'ємним різьбленням різноманітні господарсько-побутові предмети, засоби транспорту та дитячі іграшки («коник», «качалка»). Таким чином, у побуті різних верств населення Київської Русі знайшли широке застосування найрізноманітніші дерев'яні вироби, часто оздоблені різьбленням, розписом та інкрустацією. Все це свідчило про великий розвиток і багатопрофільну диференціацію стародавнього деревообробництва східних слов'ян.

За соціальною ознакою древньоруські деревообробні ремесла поділяють на вільні сільські і міські, вотчинні і монастирські.

Монголо-татарська навала на Київську Русь у 1237--1240 рр. на деякий час загальмувала розвиток продуктивних сил, завдала страшних втрат стародавній культурі і художнім ремеслам. 'Перестали існувати ремісничі галузі, пов'язані зі складним виробництвом. Менших збитків зазнали деревообробні ремесла, які зосереджувались переважно в поселеннях лісової і лісостепової місцевостей.

У часи монголо-татарської навали центр інтенсивного виробництва предметів народного мистецтва на деякий час перемістився до Галицько-Волинського князівства. «І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар -- сідельники і лучники, і са-гайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили .вони дворами навколо города поле і села».

У XIV--XVI ст. деревообробництво розвивалося на Україні повсюдно --- і в містах, і в селах, покликане забезпечити простих людей і феодальну знать необхідними виробами з дерева. Для власних потреб селяни виготовляли деякі предмети хатнього обладнання, господарського реманенту і под. Складніші вироби або деталі вони замовляли у місцевих майстрів за відповідну плату.

Сільські деревообробні промисли, як і інші ремесла, все більше і більше відокремлювалися від рільництва, перетворюючись у галузі господарства. Характерною особливістю була спеціалізація у виготовленні місткого бондарного посуду (тара), дрібного бондарного посуду, столового посуду, ложок тощо (родини, а то й цілі села). Однак селяни не поривали зовсім із землеробством, для багатьох заняття ремеслом залишалося допоміжною галуззю в осінньо-зимовий період.

Сільські теслярі, бондарі, столярі виготовляли і вивозили на провінційні ринки (ярмарки) необхідні знаряддя праці, засоби транспорту, меблі, хатнє начиння, часто оздоблене різьбленням та розписом. Народні майстри XIV--XV ст. успадкували і розвинули традиції деревообробних ремесел стародавньої Русі. Існували і збагачувалися основні типологічні групи виробів, різновидів різьблення, деякі орнаментальні мотиви тощо.

Художні вироби з дерева здебільшого адресувалися невеликій .групі багатих замовників -- шляхтичам, міським патриціям, духовенству і купцям. Функціональні й художні особливості цих виробів мусили відповідати естетичним вимогам пануючих класів. Очевидно, обслуговуючи споживачів різного соціального рівня, конкуренція між сільським і міським ремеслом у XIII--XIV ст. відбувалась у прихованій формі. Згодом, у XV--XVI ст. конкурентна боротьба за ринок збуту зросла, насамперед у середині професійних міських об'єднань (теслярів, бондарів, столярів). Перші писані статути засвідчували юридичне право існування цехів, розвиток і перехід міського цехового ремесла до наступного етапу. У Києві теслярський цех відомий з кінця XV ст., у Чернігові, Лебедині, Полтаві -- в XVI--XVII ст. Теслярський і бондарський цехи у Львові згадуються в міських книгах кінця XIV--початку XV ст., столярний -- середини XVI ст. Значними центрами деревообробних ремесел у XVI ст. були Володимир, Луцьк, Кременець, Кам'янець-Подільський, Холм, Буськ та ін.

Незважаючи на соціальну нерівність, а часом і національні утиски, майстри, які вступали до цеху, користувалися певними привілеями. Приписи цехового статуту ставили всіх членів цеху в однакові умови. Визначалися максимальна кількість закупленої деревини та інших матеріалів, відповідні строки на виготовлення виробів, їхня вартість, ринки збуту тощо. Цех суворо слідкував за якістю виробів, зростанням технічної і художньої майстерності його членів.

Хоч утисків зазнавали насамперед українські майстри, художнє деревооброб-ництво на Україні у XV--XVI ст. набуло широкого розвитку: збагачувалося формами й орнаментальними мотивами західноєвропейського декоративного мистецтва, зароджувалося пишне різьблення культових предметів (наприклад, царські ворота з церкви с. Домажир неподалік Львова, XV ст.).

Із виробів цехових майстрів Києва, Львова, Кам'янця-Подільського до нашого часу дійшли різьблені ікони, кіоти, ручні хрести, меблі з панських палаців, церковні лави.

До рідкісних пам'яток різьблення XV ст. належать ручні двораменні хрести, оздоблені орнаменальними мотивами, написами і мініатюрами: «Розп'яття», «Зняття з хреста», «Причастя», «Умивання ніг» і под.

З XVI'ст. походять ікони, частини яких (тло, німби й обрамування) орнаментовані різьбленням, а пізніше тисненням дерев'яною матрицею по левкасу. Така попередня пластична обробка живописних ікон не тільки розмежовувала, членувала площини зображення, а й приглушувала одноманітний полиск дзеркально золоченої поверхні. В орнаментиці переважали хвилясті, прямі, скісні та перехресні лінії-жолобочки. Ікони, декоровані рослинними мотивами, мають аналогії серед давніх книжкових мініатюр та гравюр.

У виготовленні архітектурних деталей широко застосовували різьблення і профілювання. Унікальними пам'ятками XVI ст. є львівські сволоки (балки). Центр композиції, майже на всю ширину площини -- «вихрова» розетка. Обабіч і вздовж розміщувалися менші, шестипелюсткові розетки. Боки сволока мали складне профілювання, що доповнювало і вигідно підкреслювало різьблені мотиви.

Деяке уявлення про технічні й художні особливості різьблення народними та цеховими майстрами дають кахлі XV--XVI ст. з багатьох міст України, відтиснуті у дерев'яних формах. Зустрічаються орнаментальні мотиви тригранновиїмчастого різьблення, рослинні мотиви і сюжетні зображення, виконані контррельєфно.

Незважаючи на політичну розчленованість українських земель у XVII--XVIII ст., поступово зростало економічне та культурне піднесення, поглиблювалася національна самосвідомість.

Творча праця народних майстрів-деревообробників застосовувалась у багатьох галузях. Теслярі-будівельники водночас володіли різними техніками різьблення й профілювання. Тому деякі архітектурні частини дерев'яних споруд цього часу -- піддашшя і опасання, ґанки і галереї -- підтримувалися профільованими стовпчиками, консолями та кронштейнами.

Стовпчики були переважно чотиригранні, рідше круглі або багатогранні, їх також декорували вирізуванням-профілюванням у вигляді «ковбиків», «диньок», «напливів», що в контрасті з перехватами потовчених місць створювало напружені, динамічні форми. Стовпчики об'єднувалися з прогонами профільованими або різьбленими підковами, конструктивно посилюючи їх цінність і збагачуючи декоративно. Особливо ошатний вигляд мали піддашшя на Закарпатті, стовпчики яких з'єднували між собою півкруглими відкосами, інколи додатково оздоблені різьбленням та профілюванням.

Майстри надавали виняткової уваги пласкому різьбленню одвірків і сволоків, що вже тоді правили за найважливіші декоративні елементи споруд. Так, для східних областей України типовою формою церковних одвірків були шестикутники, а для західних -- чотирикутники. Вони мали переважно усталену композицію: на верхній горизонталі вирізаний хрест в оточенні шести-, восьмипелюсткових розеток та інших орнаментальних мотивів. Композицію інколи довершувала в'язь написів, що інформували про час спорудження будівлі та її фундаторів.

У різьблених одвірках, скобах та сволоках на зовнішніх карнизах дерев'яної архітектури XVII--XVIII ст. Подніпров'я та Слобожанщини чільне місце належало соковитим, пластичним мотивам (іоніки, намистинки, «сухарики» тощо), запозиченим з класичної спадщини. У Карпатах різьблення на одвірках було пласким і складалося з кола, заповненого тонким, дрібним візерунком, та стрічки у вигляді витої «вірьовки».

Різьблені сволоки загалом виготовляли за однією схемою. На Подніпров'ї центр сволока оздоблювали пласким різьбленням з мотивами кіл, розеток або смуг, бокові частини профілювали, різьбили «крученим» орнаментом і доповнювали написання (хто і коли побудував хату). Львівські сволоки відзначаються великою різноманітністю розет. Високим різьбленням геометричного характеру оздоблювали центральні сволоки на Гуцульщині. У середній частині сволоків переважно знаходився чотирьох-, шести- або восьмиконечний хрест. Для більшої виразності його мережили орнаментом -- «ільчетим письмом». Обабіч хреста розміщували розетові мотиви («ружі»), «ши-ринки» і «головкате». На Поділлі сволоки здебільшого мали багатоконечні хрести з датою побудови хати.

Столярі Придніпров'я, Поділля і Прикарпаття виготовляли й оздоблювали контурним і тригранновиїмчастим різьбленням дерев'яні предмети господарського вжитку: вози, сани, ярма, тарниці, притики. Ці та інші вироби з дерева продавали на сільських і міських ярмарках.

Найдавніші пам'ятки сільського транспорту, оздоблені різьбленням, дійшли до нашого часу, зокрема чумацькі вози XVIII ст. походять з Березова Великого та Пече-ніжина (Івано-Франківської області), зберігаються у Київському та Львівському історичних музеях і Коломийському музеї народного мистецтва. Подібність конструкції та декору цих возів схиляють до думки, що вони виготовлені в одному деревообробному осередку. Пишно декоровані геометричними, рослинними та архітектурними мотивами передня і задня крижаниці.

Наприкінці XVIII ст. у с. Коровинці на Сумщині майстер Рябко виготовляв масивні ярма. Середню частину ярма він оздоблював восьми- і чотиригранними розетками, а бічні -- півкруглими й овальними візерунками.

Профільовані лави, різьблені скрині, столи, різноманітні стільці, полиці та божниці -- основне хатнє обладнання селян і міської бідноти, здебільшого виготовляли на замовлення.

У декоруванні хатніх меблів великого значення надавали профільованому вирізуванню, яке найчастіше застосовували на мисниках, полицях і лавах. Божниці (дерев'яні полички для ікон) прикрашали пласким або тригранновиїмчастим різьбленням.

На Гуцульщині скрині виготовляли з букового дерева, розмальовували коричневою фарбою і лише тоді прикрашали контурним різьбленням у вигляді прямих і скісних 'Ліній, квадратів, прямокутників, кругів. Вони мали двосхилу кришку, невисокі ніжки, наприклад, скриня початку XVIII ст. з Верховини, оздоблена геометричними мотивами прямих і скісних ліній, хрестів і розеток з «вертунами» тощо. Глибокі порізи тригранновиїмчастого характеру споріднюють її з подібним полтавським різьбленням.

Скрині Подніпров'я і Слобожанщини мали іншу архітектоніку: пласку кришку, короткі ніжки або коліщата, їх переважно розписували багатобарвними квітковими мотивами.

У народному побуті XVII--XVIII ст. поряд з керамічним посудом часто застосовувався дерев'яний (миски, тарілки, яндови, салатниці, ступки, сільниці, бочечки тощо), які виготовляли на продаж бондарі Подніпров'я, Слобожанщини, Поділля- та ін. Особливо цікавими були великі миски для косарів -- яндоли та ковганки для замісу тіста. Вони завжди мали круглу форму, а на зовнішній стороні прикріплені два або й чотири вушка для перенесення і завішування на стіну, їх орнаментували із зовнішнього боку, і декор добре «читався», коли вони були завішені догори дном або стояли на полиці; із середини великі миски найчастіше розписували фарбами. Дотепер таких виробів збереглося небагато. У Рівненському краєзнавчому музеї є велика дерев'яна миска-корець XVII ст., ручку якої оздоблено скісними лініями плаского різьблення; у Чернігівському історичному мувеї миска-корець XVIII ст., ручку якої прикрашено великою розеткою, виконаною виїмчастим різьбленням. Так само оздоблено й дерев'яні посудини на кашу та сіль, зокрема ковганку з Харківського історичного музею. Декілька великих розписних мисок XVIII ст. зберігається у музеї Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АП України.

У кожній хаті користувалися сільничками різноманітної форми (куба, паралелепіпеда або у вигляді качок, гусей тощо, трактованих узагальнено).

Майже по всій території Лівобережної України вживали коряки для пиття, які найчастіше мали овальне пійло і ручку у вигляді плавної птиці.

У XVII--XVIII ст. пласким різьбленням народні майстри прикрашували деякі види знарядь праці та військового об ладунку -- самопали, рушниці, пістолі і т. ін. Дерев'яні порохівниці-натруски у формі баклаг, рогів і сердець декорували геометричними візерунками, інкрустували мідними цвяшками, підківками та спіралевидними дротиками. На замовлення кахлярів, вибійників тканин, пекарів цехові й позацехові різьбярі виготовляли спеціальні форми для відтискування кахлів, тканин та пряників.

У XVII--XVIII ст. особливого поширення набуло ажурне різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового обладнання. Кіоти, аналої, підсвічники, патериці, ручні хрести, панікадила, скриньки і под. переважно виготовляли столярсько-різьбярські майстерні при монастирях у Києві, Чернігові, Крехові, Жовкві та ін.

У деяких церквах України XVII--XVIII ст. зустрічалися рельєфно різьблені дерев'яні ікони: «Благовіщення», «Положення в гріб», «Св. Трійця», «Св. Миколай» тощо. Крім суцільно різьблених дерев'яних ікон були й комбіновані: лики мальовані, а тло оздоблене різьбленням (наприклад, ікони виготовлені київськими різьбярами 1698 р. для Чолнського чоловічого монастиря Трубачевського району колишньої Орловської губернії). .

Надзвичайно майстерно, з тонким моделюванням фігур, предметів і орнаменту виготовляли у XVII--XVIII ст. ручні різьблені хрести, їх часто підносили як коштовні дарунки високопоставленим особам. Так, 1640 р. Петро Могила надіслав російському цареві Михайлу Федоровичу лист і два різьблених хрести. У жовтні 1648 р. Богдану Хмельницькому під Львовом був вручений лист і дерев'яний хрестик від монастирської братії Крехівського монастиря. Ігумен Київо-Печерської лаври Йосип Тризна 1654 р. надіслав у подарунок цареві Олексію Михайловичу дерев'яний різьблений хрест.

Ручні та напрестольні хрести на землях України виготовляли найчастіше з місцевих порід дерева: груші, клена, липи та привізного кипарису, їх прикрашували пласким різьбленням геометричних мотивів і фігурних зображень (у XVII ст.-- з ледь окресленими формами і складками одягу). У другій половині XVII ст. моделювання фігур та предметів на ручних хрестах округлюване, а у XVIII ст.-- значно рельєфніше, реалістичніше трактування. Найкращими зразками хрестів з графічно-площинним різьбленням в витвори Якова Лукавецького 1669 р., хрести 1680-- 1686 рр. різьбяра Кузьми та праці майстра з ініціалами В. К., датовані 1700--1714 рр. До групи пам'яток з рельєфним зображенням належать ручні хрести Василя Поповича 1639 р., 1675 р. з Острова біля Галича, 1687 р. з Судової Вишні та «різьбяра Іосифа» 1697 і 1698 рр.

Зображені на хрестах фігурки і символічні предмети часто обрамовували геометричними візерунками у вигляді прямих, скісних і хвилястих ліній, поєднували з будівлями та краєвидами спрощеного трактування. Народні майстри надавали великої уваги написам, вирізаним з такою вигадливістю, що вони нагадували орнаментальні мотиви, гармонійно доповнювали загальну композицію твору.

У XVII ст. пласким, рельєфним або круглим різьбленням оздоблювали дерев'яні свічники, зокрема з П'ятницької церкви у Львові, Миколаївської церкви у Сокалі на Львівщині та з с. Тернівка на Київщині. Пишним рельєфним різьбленням рослинних візерунків відзначається свічник з Тернівки, який має підставку з трьох ніжок і два перехвати на стрижні. Поширені були й великі точені свічники-став-ники з багатьма перехватами і рельєфними листками, розмальовані в один або більше кольорів. Наприклад, свічники з с. Лук'янівка на Київщині, оздоблені точенням і малюванням, ставник з с. Артюхівка на Сумщині, розмальований зеленою фарбою різних відтінків.

Професійне цехове різьблення постійно засвоювало нові стильові віяння Ренесансу, барокко, не цураючись при цьому і глибоких народних традицій старослов'янського деревообробництва. Часом цехові столярі-різьбярі працювали разом з народними май-страми-кріпаками, передусім при опоряджуванні магнатсько-поміщицьких замків та палаців. За таких обставин взаємовпливи між професійним і народним деревооброб-ництвом неминучі.

У міських деревообробних цехах у XVII ст. стали з'являтися нові явища, зокрема вузька спеціалізація ремесла привела до комбінованих цехів (із декількох суміжних і навіть несуміжних професій). Наприклад, 1677 р. бондарський цех звернувся до київського магістрату з проханням виключити з ковальського цеху стельмахів; з рибальського -- трачів, байдачників, теслярів та мірошників; з малярського -- сніцарів та приєднати всіх згаданих ремісників до бондарського цеху, щоб до нього належали «всякого топорного дела мастера».

Після найбільшого розвитку цехових організацій у XVI ст. наступає період їхнього занепаду. Зростає чисельність позацехових майстрів (партачів). Натомість окремі цехові майстри втрачають зв'язок із засобами виробництва, з ринками, потрапляючи в неволю до купців-скупників. Назрілі протиріччя цехового ладу роз'їдали його суть, розривали статутні обмеження, прокладаючи шлях капіталістичним формам господарювання.