Культурологія

Після 70-х років основна увага була приділена проблемі взає-мовпливу, взаємозбагачення і зближення національних культур, а аналіз сутності і природи самої національної культури ставився на другий план; часом були спроби іґнорувати наяв-ність національної культури в умовах «розвитку соціалізму». Усе це було причиною поми-лкового розуміння сутності інтернаціональної, загальнолюдської якості національних культур.

З останніх праць з методології національної культури варто ви-ділити роботу В.Ф. Вавіліна про компоненти етнічної культури. У ній автор чітко визначає поняття компоненти і дає характеристику існуючим компонентам етнічної культури: «Компонента етнічної культури - істотна структурна складова частина, що якісно характе-ризує системну визначеність етносу: мовний компонент; компонент матеріальної культури; обрядовий компонент; фольклорний компонент; компонент професійної культури; етнопси-хологічний компонент» [3, с. 14]. Аналіз причинно-наслідкового механізму функціонування компонент в етнічній культурі на рівні орієнтованих свідчить про те, що їх розвиток зале-жить від багатьох факторів. Детермінантами є демосоціальні характеристики, фактори соці-альних мікросередовищ міжетнічного спілкування і міжетнічних взаємодій. В.Ф. Вавілін розташовує характеристики за важливістю в такому порядку (за спаданням): мовна; компо-нента професійної культури; етнопсихологічна компонента, що розкриває ступінь консолі-дації етнічних груп, орієнтованих як на внутрішньоетнічну, так і на міжетнічну інтеґрацію [3, с. 16]. Маючи дані про причинно-наслідковий механізм функціонування компоненти ет-нічної культури, можна ефективно вирішувати питання прогнозування етнокультурних про-цесів у реґіоні. Вивчення й аналіз проблеми національних культур дає підставу підкреслити, що у визначенні поняття національної культури і її місця в структурі самої нації необхідно враховувати, по-перше, первісний вихідний момент рушійних ресурсів, що характеризують індивідуальність, властиву будь-якій культурі. По-друге, стійкість, що робить вагомий вне-сок у визначенні місця культури в системі інших суспільних явищ. Виходячи з цього, можна сказати, що національна культура - це форма вираження самобутності національного ладу, світовідчуття, своєрідності моральних ідеалів, традицій і звичаїв, художнього бачення і ви-раження світу у цілому, що характеризує всі духовні цінності, властиві кожній нації.

Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня куль-тура йде своїми коренями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своє-рідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психоло-гічної відчуженості від рідного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей [4, с.17].

Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, вклю-чає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріа-льної і духовної діяльності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емоційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам'яті усвідомлення інтересів і цілей народу. Народний потенціал завжди був голо-вним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомо-сті.

При аналізі значення і ролі духовної спадщини народів дуже важливо приділити увагу не тільки її внутрішньому потенціалу, а й здатності природної сприйнятливості зі «сторони». У світі немає культури з багатим потенціалом, що за своїм змістом і розмаїтістю була б «чистою». Духовна спадщина народів не є застиглою і об-меженою. У силу об'єктивних закономірностей взаємозв'язок, взаємозумовленість, вза-ємовплив і взаємозбагачення різних культур посилюють їх розвиток. Серед основних закономірностей формування і розвитку національної культури особлива роль нале-жить творчому освоєнню культурної спадщини народу. Сутність культурної спадщини полягає в тім, що на кожному історичному етапі люди виробляють свої матеріальні і ду-ховні (мораль, філософія, світорозуміння, вдача, звичаї, традиції і т.п.) цінності. Академік Д.С. Лихачов писав: «Одне з найважливіших свідчень прогресу культури - розвиток ро-зуміння культурних цінностей минулого й інших національних цінностей, уміння їх бе-регти, нагромаджувати, сприймати як естетичну цінність». У процесі суспільного і людського розвитку роль культурної спадщини зростатиме. З цього по-гляду не можна не погодитися з одним з відомих фахівців із проблеми наступності культурної спадщини Е.А. Баллером у тім, що «протягом століть поступово відбуваєть-ся зростання ролі культурної спадщини в діяльності народу не тільки в силу природно-го процесу росту соціальних причин, що обумовлюють прискорення темпів суспільного проґресу. Ці процеси взаємозалежні: чим більше їх діяльність у цьому напрямку, тим більшого значення для них набуває культурна спадщина. І, навпаки, активне освоєння культурної спадщини робить культурну творчість народних мас більш безпосередньою за характером і більш масштабною за обсягом, більш вагомою за значенням».

Культурна спадщина народу має у собі таке поняття, як «на-ціональні традиції». Вони все частіше стають об'єктом дослідження в науковій літера-турі. Почато спроби з'ясування їх сутності, природи і механізмів функціонування; простеження зв'язку між традиційною діяльністю людей і соціально-економічними умовами. Разом з тим у літературі можна виділити три основних підходи до проблеми традицій.

Представники першого підходу трактують традицію як соціо-культурну наступність взагалі. Представники другого підходу обмежують обсяг поняття «традиція» сферою суспільної свідомості. І, нарешті, прихильники третього підходу тлумачать традицію як соціальний зв'язок індивідів і груп у суспільстві, як засіб соціалізації і творчий фактор практики повсякденного життя, вираження предметного світу людських відносин і діяльності, а не свідомості. На думку А.К. Уледова, традиції являють собою «соціальні ме-ханізми закріплення, відтворення, узагальнення і передачі суспільного досвіду, що акумулю-ється в стійких, повторюваних загальнозначущих формах життєдіяльності людей» [7, с. 11]. Критерієм соціальної природи традицій є також їх нормативність, що дає можливість напра-вляти поведінку особистості відповідно до інтересів суспільства.

Людині дістаються традиції і звичаї, перевірені суспільством, тобто вона отримує «естафетну паличку» від предків. На основі національних традицій і звичаїв відбувається формування її особистісних якостей з раннього віку. Але це не означає, що індивід за допомогою традицій включається просто в дану національну спільність людей. Засвоєння цих традицій має світоглядний характер, через них формуються потреби, мораль-ні ідеали, переконання, бачення світу. Водночас на їх основі індивід дістає перші уроки мо-ральності, зразки поводження в родині і суспільстві, виробляє манери. З початку дослідники тільки описували національні традиції, не намагаючись розібратися в їх сутності. Потім була почата спроба загальносоціологічного підходу до вивчення цього соціального явища. На-приклад, А. Чотонов визначає національні традиції так: «Це звичаї, які склалися історично, відзначаються наступністю і стійкістю і захищені силою суспільної думки, правилами пове-дінки людей, характерними для побуту нації, груп народів, близьких за своїм історичним минулим, мовою і культурою» [8, с. 21]. Інше визначення дає І.Ф. Дроздов: «Національні традиції - це складний комплекс історично сформованих, повторюваних елементів суспіль-них відносин, звичаїв, психологічних рис, характерних для визначених націй» [9, с. 36]. На наш погляд, національні традиції - це історично сформовані, відносно стійкі, повторювані соціальні явища, які виникають у сферах національного життя, властиві національним особ-ливостям, ментальності, психології тієї чи іншої нації, що передаються з покоління в поко-ління і закріплюються за допомогою суспільної свідомості.

Нині, у зв'язку з «вибухом» національної самосвідомості, прагненням кожної нації і народності до свого «кореня», із засвоєнням власної культу-рної спадщини, дуже гостро стоїть питання необхідності глибокого вивчення культур-ної спадщини кожного народу і його відновлення.

Наступною закономірністю формування і розвитку національної культури є взаємовплив, взаємозбагачення національних культур. З історії розвитку світової культури відомо, що середньовічний Схід своїми культурними досягненнями впливав на Захід, коли почалася криза культури його народів. Захід, у свою чергу, своїми культурними досягнен-нями впливав на Схід.

Поняття взаємовпливу і взаємозбагачення національних куль-тур діалектично взаємозалежні. У процесі взаємозбагачення кожна культура розвива-ється і стає багатшою. У цьому процесі кожна національна культура піднімається на новий рівень розвитку. Під взаємовпливом у розвитку національних культур розумієть-ся такий процес, що йде не тільки в прямому, але й у зворотному напрямку, а також з декількома національними культурами одночасно. Отже, кожна національна культура, впливаючи на інші національні культури, сама в свою чергу збагачується і розвиваєть-ся.

Процес взаємовпливу і взаємозбагачення національних культур є джерелом збагачення національних культур, він спрямований на взаємний проґрес. Треба пам'ятати, що більш розвинута культура має більший вплив, ніж слабка. Г.В. Плеханов писав, що «вплив літератури однієї країни на літературу іншої прямо пропорційний подібності суспільних відносин цих країн. Це вплив односторонній, коли один народ через свою відсталість не може нічого дати іншому, і взаємний, коли вна-слідок подібності суспільного побуту і культурного розвитку кожний із двох народів, що обмінюються, можуть що-небудь запозичити в іншого» [10, с. 658].

Об'єктивними закономірностями розвитку національних культур, взаємовпливу і взаємозбагачення є тенденції їх інтернаціоналізації. Хоча останнім часом поняття «інтернаціоналізація», «інтернаціоналізм» набули неґативного звучання, цей процес виявляється загальною закономірністю розвитку людства і світо-вої культури, має зворотний характер у розвитку національних культур. Інтернаціоналі-зація народжується, по-перше, на основі національного, тільки через його накопичений досвід чи іґнорування невизнанням цього дуже важливого складного процесу породжу-ється національна відчуженість, ізольованість, тенденції до соціально-політичної і ду-ховної відособленості; по-друге, вона формується на основі синтезу нових процесів і явищ, що відповідають потребам розвитку націй і народностей. Як і всі інші явища, процес формування і розвитку національних культур теж має свої суперечливі моменти і тенденції.

Протиріччя не є злом, яке призводить до гальмування суспіль-ного розвитку. Навпаки, відсутність суперечностей у будь-якому процесі призводить до його омертвіння. Суперечності виникають у результаті несумісності, невідповідності, ди-сонансу і дисгармонії двох чи більше явищ у суспільному розвитку. Суперечності у розви-тку національної культури і національної самосвідомості типологічно виступають як внутрішні протиріччя у розвитку даної національної культури або як зовнішні у її взаємодії з іншими.

Внутрішні суперечності пов'язані із зіткненням між стійкіс-тю національного буття і об'єктивною тенденцією суспільного розвитку, наявністю культурних цінностей, стійкістю народних культурних основ, їх взаємозв'язком і взає-модією з релігією чи іншими формами виховання мас, на основі нової ідеології, зрос-танням прагнення кожного народу до розвитку власної культури і невідповідністю слабкого розвитку чи інших факторів матеріальним, соціально-політичним можливос-тям і т.д.

Разом з тим внутрішні суперечності в розвитку національних культур не залишаються незмінними, застиглими, вічними. Під дією об'єктивних і суб'єктивних умов окремі протиріччя, виконавши свою місію, можуть зникнути і замість них можуть виникнути нові, властиві новому етапу національного розвитку. Внутрішні протиріччя в розвитку національних культур тісно зв'язані з зовнішніми факторами. Тому що, як уже говорилося, національні культури, який би багатий власний потенціал не мали, не можуть існувати і розвиватися, відмовляючись від взаємодії з іншими культурами [11, с. 83, 90].

У формуванні і розвитку національної культури і національ-ної самосвідомості велику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об'єктивними закономірностями розвитку суспільства, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискорити той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток націо-нальної культури і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування націона-льної культури і національної самосвідомості завжди існують об'єктивні закономірності і суб'єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неоднозначним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє піднесенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей. Крім того, в культурі, у тому числі в національній культурі, завжди існував могутній соціальний потенціал, що сприяв формуванню і розвитку націй і народностей. Культура виконувала роль не тільки духовного, але і матеріального стимулу у збереженні і зміц-ненні стійкості національних особливостей, психологічного складу, традицій і обрядів. Це підсилювало вплив національної культури на національну самосвідомість.

Пробудження національної самосвідомості вимагає активної дії національної культури, цінностей. У свою чергу, ріст національної самосвідомості сприяє зростанню духовних потреб. Потім останні породжують нові проґресуючі сили в розвитку національних культур. Таким чином, даний процес перебуває у постійному русі, завжди взаємозалежний і взаємообумовлений.

Потреба в національних цінностях виступає важливим фак-тором соціальної активності нації, яка формується. Потреба у національній культурі - це процес прагнення до збереження і забезпечення духовних запитів нації за рахунок влас-них, внутрішніх потенціалів та їх відтворення. Звичайно, у цьому процесі матеріальне виробництво робить визначальний вплив на зростання потреб. Будучи первинним стосо-вно духовного виробництва, матеріальне виробництво обумовлює його зміст і засоби за-доволення духовних потреб. Але духовне виробництво відносно самостійне. У своєму русі духовне виробництво визначає потреби розвитку цілісного суспільного виробниц-тва, які фіксуються у функціональних зв'язках його галузей: соціально-культурному середовищі, кристалізованому у мові і духовних цінностях.

Зростання потреб у духовних цінностях (у тому числі у цін-ностях національної культури) сприяють збагаченню і відтворенню культури в цілому й окремо, оскільки, як писав А.К. Уледов, «духовні цінності, виступаючи предметом споживання, не зникають у процесі задоволення духовних потреб, а перетворюються в багатство духовного світу людини» [12, с. 157].

Таким чином, зростання духовних запитів є об'єктивною за-кономірністю розвитку суспільства, результатом його матеріального, духовного й інтеле-ктуального проґресу.

Без «втручання» культури неможливий взагалі повноцінний суспільний розвиток. Культура є не тільки єдиним джерелом, що забезпечує духовні потреби людей, соціальних груп, націй; вона також виконує захисну і охоронну функції. «Чутливість» культури сильніша порівняно з економічною і соціально-політичною сфе-рами. Ця «чутливість» виходить зі стійкого характеру захисних і охоронних функцій. З цього погляду національна культура відіграє роль носія національної самосвідомості.

Ще однією важливою рисою культури як носія національної самосвідомості є те, що вона виступає імпульсом, імперативом спонукальних засобів і сприяє виявленню особливостей внутрішнього і духовного світу різних націй і народ-ностей.

Крім того, у культурі існують якості національного почуття, що сприяють порушенню національної емоційності. Остання відіграє як позитивну, так і неґативну роль у розвитку: у першому випадку як вираження національного інтересу, а в другому - як фактор гальмування національного розвитку.

Взаємозв'язок і взаємозалежність національної культури, наці-ональної самосвідомості і національних почуттів є основним чинником збереження і роз-витку націй. Поки існує нація, потреба в національних цінностях буде зростати. Останні є стимулом збереження нації і разом з тим сприяють подальшому розвитку національних культур.

Узагальнюючи, можна сказати, що роль національної культу-ри як носія національної самосвідомості виходить з наступного:

- наявності бази для забезпечення зростаючих духо-вних потреб;

- наявності стимулів і механізмів забезпечення стій-кого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сфе-рами суспільства;

- наявності спонукальних якостей;

- наявності захисних і охоронних функцій.

Національна культура є першоджерелом формування і роз-витку національної самосвідомості, яка орієнтована на вираження національних інтере-сів, а національна культура є важливим фактором зближення націй і народностей.

Щодо національної самосвідомості, важливо враховувати, що вона вже більш обмежена, ніж національна культура. По-перше, вона, природно, містить у собі тільки ті чи інші духовні феномени; по-друге, вона здійснює добір цінно-стей культури, обумовлений усякий раз конкретно-історичними умовами; по-третє, во-на набагато рухоміша, змінна, ніж культура. Національна культура щораз ніби фокусується у національній самосвідомості. Рівень розвитку національної самосвідомо-сті є характеристикою ступеня розвитку національної культури.

Роблячи висновки з усього сказаного, відзначимо, що націо-нальна культура і національна самосвідомість є основними ознаками нації, без яких во-на не може існувати і розвиватися як єдине ціле. Національна культура і національна самосвідомість - це два крила одного цілого - духовного світу націй і народностей. Аналіз показує, що донині тут нерозкритих, невивчених сторін більше, ніж відомих.

87. Як мораль впливає на культуру спілкування?

Вважається, що етика походить від давньогрецького слова “ethos”, що визначається як: нрав, звичай, характер. Латинським аналогом слова ethos є слово mos, що перекладається як нрав, звичай, характер, поведінка; властивість, внутрішня природа, закон. Римляни (Цицерон), що орієнтувалися на досвід греків, утворили від слова mos новий термін moralitas (мораль).

У живій мові термін “етика” до цього часу вживається як синонім слова “мораль”. Наприклад, словник з етики під редакцією О.Г.Дробницького та І.С.Кона тлумачить етику “як філософську науку, об'єктом якої є мораль”.

У будь-якому суспільстві (вірніше, будь-якій культурі) існує певна єдність відносно того, що вважати мораллю. Наприклад, у рамках християнської культурної традиції за образ моралі була взята Нагорна проповідь Ісуса Христа. Людина є творінням за образом і подобою Божою. Усі чесноти сконцентровані у щонайвищій лобові до Бога як до носія моралі, блага. Протягом усього середньовіччя обстоювалася думка про перевагу віри над розумом, переважаючу силу релігійного авторитету у порівнянні з людським пізнанням.

Особливості становлення етичного знання у Новий час визначилися, з одного боку, поворотом до особистості як самототожного суб'єкта, в об'єктивній моральній ситуації ранньобуржуазної епохи. З іншого - зростанням цінності мислення, наукового знання в соціокультурних підвалинах суспільства, що народжувалося. Людина повинна керуватися у всіх своїх справах розумом. Освіта й наука зуміють розв'язати як соціальні проблеми, так і проблеми індивідуального існування. Реабілітація самоцінності людської особистості, її здорового глузду, раціональної здатності осягнути загальнообов'язковість, об'єктивність і всеохопленість моральності - ось сенс етичної позиції Нового часу.

Етична думка ХІХ століття відтворена, з одного боку, в німецькій класичній філософії, з іншого - у марксизмі. Моральність виступає як загальний спосіб дії індивідуумів, тобто у вигляді звичаїв, суспільної та індивідуальної звичок. Джерелом моралі в марксистській етиці виступають умови матеріального життя людей, реальні суспільні потреби й інтереси, праця. ХХ століття виробило новий ідеал, у якому моральна особистість постає в якості вільного громадянина.

Своїм шляхом йшов розвиток моралі в СРСР. У перші роки революції багато хто вважав, що нове суспільство обійдеться без моралі. В 30-50 роках мораль ототожнюється з політичною доцільністю, практичними потребами радянської держави. В 60-70 роках вона розглядалася в якості відносно самостійного духовного феномена, зумовленого економічними інтересами і класовими цілями. Сьогодні поняття про мораль знову змінюються. Ми постійно чуємо думки про те, що у нашому суспільстві відбувається не лише економічна та політична революції, а й революція моральна. Прискорення радикальних перетворень ускладнює ситуацію морального вибору, робить значною необхідність всебічного врахування мотивації вчинків і всієї лінії поведінки. Тим часом ще не до кінця осмислені в етичній теорії наслідки заміни, що відбуваються нині, “традиційного” типу соціально-моральної регуляції поведінки на “сучасний” тип. Якщо перший позначається жорстокою запрограмованістю, грунтується на ритуалізованому звичаї й зовнішніх механізмах контролю (“а що люди скажуть?”), то другий тип регуляції передбачає поведінку людини, яка має на меті “власноручно” поставлені цілі, усвідомлює тісний зв'язок суспільних і власних інтересів, сприймає суспільні потреби як свої особисті.

В умовах кардинальних змін, що відбулися у нашій країні, особливого значення набуває проблема формування колективних перспектив - себто мова йде про вибір моральних принципів, цілей, що могли б служити організації життєдільності як старшого покоління, котре переживає крах соціалістичних ілюзій, так і молоді, яка шукає нові життєздатні ідеали.

Важливим елементом загальнолюдського в моралі є моральна культура спілкування. Спілкування розпочинається з відчуття людини людиною. На думку багатьох психологів симпатія або антипатія, зазвичай, формується протягом п'яти хвилин. Наша підсвідомість фіксує кожну дрібничку: ходу людини (впевнену і рішучу або мляву та повільну), її осанку (пряма спина, розгорнуті плечі, підняте підборіддя або сутулість, хворобливо опущені плечі), манеру сидіти на стільці (спокійно або знервовано, зручно вмостившись або на краєчку стільця), який у співрозмовника зовнішній вигляд (одяг, взуття, зачіска), вираз обличчя (життєрадісний, привітний або похмурий і невдоволений). Проте чи не найголовнішим у визначенні вашого ставлення до співрозмовника є його манера спілкуватися (культура мови, вміння слухати) тощо. Отже, виходячи з загальноприйнятих норм етики на формування образу людини у значній мірі впливає етика ділового спілкування, яка, як уже зазначалося, є практичною формою існування самої моральності.

Не менш важливим за спілкування людей є також дотримання норм етикету. Етикет як сукупність загальноприйнятих, упорядкованих норм поведінки покликаний регулювати безособові стосунки між людьми, втілювати на ділі зовнішню культуру спілкування. Але так само, як і моральність, етикетні приписи реалізуються в поведінці, манерах, емоційних реакціях. У цій статті автор намагалася лише нагадати відомі істини та закликати представників еліти держави бути зразком у всьому.

Крім загальнолюдських норм поведінки, прийнятих у суспільстві, особа, яка хоче бути популярною та зробити кар'єру, має бути, насамперед, зовнішньо привабливою. То ж як добитися цієї привабливості? Б.Грассіані радив державним мужам свого часу декілька нескладних правил завоювання симпатії народу: намагайтеся робити так, щоб у тобі була потреба; слідкуйте за манерами (грубощі - на шкоду всьому, навіть справедливому та розумному), своїм зовнішнім виглядом; змінюйте прийоми; не домагайтеся всього, вникайте у глибину; намагайтеся робити добро; уникайте зобов'язань; підтримуйте чекання і не виказуйте свої наміри; будьте невимушеними, простими у спілкуванні; слідкуйте за своїм зовнішнім виглядом.

Ми вже звикли чути: “Протокольний захід”, одягнений “за протоколом”... Так що ж таке протокол, якого мають дотримуватися офіційні особи? Протокол - це звичаї, правила проведення офіційних церемоній або заходів. Правила поведінки на званих заходах складалися століттями. Безумовно ці правила мають і національну специфіку. Що ж стосується поняття “бути одягненим за протоколом”, то за звичаями нашої країни, особи, які приймають участь у дипломатичних заходах, одягнені у темні костюми.

Щоб справити гарне враження і добитися успіху, потрібно дотримуватися таких нескладних правил: одягайтеся, за можливості, добротно; слідкуйте за чистотою одягу; якщо не знаєте, що одягти у певній конкретній ситуації, краще одягніться консервативно; слідкуйте, щоб ваше волосся було чистим і гарно зачесаним.

88. Ідеї О.Шпенглера та їх вплив на розвиток культурології

У 1918 році вийшла в світ робота Шпенглера «Захід Європи». У ній Шпенглер відмовляється від гегелівського логіцизму, від прагнення звести весь культурно-історичний процес до однієї стрижньової логіки, пронизливої всю історію і що знаходить своє завершення в якійсь вищій крапці. Для Шпенглера немає єдиної світової культури (як аналога гегелівської абсолютної ідеї). Є лише різні культури, кожна з яких має власну долю: «...У «людства» немає... ніякої ідеї, ніякого плану (...) Замість безрадісної картини лінійної всесвітньої історії... я бачу справжній спектакль безлічі могутніх культур, що з первісною силою розквітають з лона материнського ландшафту, до якого кожна з них строго прив'язана всім ходом свого існування, що чеканять на своєму матеріалі -- людстві -- власну форму і що мають кожна власну ідею, власні пристрасті, власне життя, хвилювання, відчуття, власну смерть».

Але і власна «ідея» кожної культури, про яку говорить Шпенглер, зовсім не аналогічна ідеї в гегелівському її розумінні. Якщо у Гегеля первинною була логіка, то у Шпенглера первинною є ірраціональна душа культури, що не зводиться ні до якої логіки. Логіка ж, як, втім, і мистецтво, наука, політика завжди вторинні по відношенню до цієї душі. Культура в шпенглерівському розумінні -- це символічно виражена смислова цілісність (система), в якій природно (і різноманітними способами) реалізує себе відповідна душа.

Шпенглеровский термін «душу культури» яскравий і в той же час точний вираз тієї обставини, що суть культури не зводиться до розуму. У кожної культури є своя власна «душа», що реалізовується в безлічі індивідуальних життів. Душа кожної культури унікальна і не може бути до кінця виражена раціональними засобами. Тому так важко вникнути у внутрішній світ людей іншої культури, зрозуміти природу їх символів, відчуттів, вірувань: «...Каждой великій культурі властива таємна мова світовідчуття, цілком зрозуміла лише тому, чия душа цілковито належить цій культурі» .

Шпенглер виділяє декілька («аполлонічний», «магічний», «фаустовський») типів душі, що лежать відповідно в основі грецької, середньовічної арабської і європейської культури. Для Шпенглера всі культури рівноправні в тому сенсі, що кожна з них унікальна і не може бути засуджена із зовнішньої позиції, з позиції іншої культури. «Феномен інших культур говорить на іншій мові. Для інших людей існують інші істини. Для мислителя мають силу або все з них або жодна з них».

Роботи Шпенглера відкрили цілий напрям в культурології, пов'язаний з виявленням смислової своєрідності інших культур. Сконцентрувавши свою увагу не на «логіці», а на «душі» культури, Шпенглер зумів точно помітити своєрідність європейського світовідчуття, образом якого може слугувати душа Фауста -- бунтівна, прагнуча подолати мир своєю волею. Цей душевно-смисловий тип і лежить в основі європейської культури: «Фаустовська душа, чиє буття є подолання видимості, чиє відчуття -- самота, чия туга -- нескінченність...». Тоді як «в картині античної душі відсутній елемент волі», «погляду фаустовської людини весь світ видається сукупним рухом до якоїсь мети. (...) Жити означає для нього боротися, долати, добиватися».

За Шпенглером, кожна культура має не тільки своє мистецтво, але своє власне природознавство і навіть свою унікальну природу, бо природа сприймається людиною через культуру. «Кожній культурі властивий вже цілком індивідуальний спосіб бачення і пізнання світу як природи, або (…) - у кожної є своя власна, своєрідна природа, який в такому самому вигляді не може володіти жодна людина іншого складу».

Отже, в основі кожної культури лежить душа, а культура -- це символічне тіло, життєве втілення цієї душі. Але ж все живе вмирає. Жива істота народжується, щоб реалізувати свої душевні сили, які потім згасають із старістю і відходять у небуття разом із смертю. Така доля всіх культур, які народжуються в цей світ з таємничого хаосу душевного життя. Шпенглер не пояснює витоки і причини цього народження, та зате подальша доля культури намальована їм зі всією можливою виразністю. «Кожна культура проходить вікові ступені окремої людини. У кожної є своє дитинство, своя юність, своя змужнілість і старість». «Культура вмирає, коли ця душа здійснила вже повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук...».

Тобто смерть культури є вичерпання її душі, коли її сенси вже не надихають людей, звернених тепер не до здійснення культурних цінностей, а до утилітарних цілей і впорядкування життя. Цей період Шпенглер пов'язує з настанням епохи цивілізації. «Як тільки мета досягнута, й... уся повнота внутрішніх можливостей завершена і здійснена зовні, культура раптово заклякає, вона відмирає, її кров згущується, сили надломлюються -- вона стає цивілізацією».

Культура жива, поки вона зберігає глибоко інтимний, сокровенний зв'язок з людською душею. Душа культури живе не сама по собі, а лише в душах людей, що живуть сенсами і цінностями даної культури. «Скороминуща будь-яка думка, будь-яка віра, будь-яка наука, варто тільки загаснути розуму, який з необхідністю відчував світи своїх «вічних істин» як істинні».

Якщо культура перестає притягати і надихати людські душі, вона приречена. З цих позицій Шпенглер бачить небезпеку, яку несе з собою цивілізація. Немає нічого поганого в практичному впорядкуванні життя, але коли воно поглинає людину цілком, то на культуру вже не залишається душевних сил, «вогонь душі згасає». Шпенглер нічого не має проти зручностей і досягнень цивілізації, але він попереджає: «Культура і цивілізація -- це живе тіло душевності і її мумія».

Таким чином, Шпенглер був одним першим, хто відчув трагедію культури в чужому їй світі цивілізації, і він перший виразив її у формах теоретичної думки. Тому шпенглеровский «Захід Європи» став не тільки подією культурології, але і подією європейської культури.

90.Типи взаємодії культур в процесі їх спілкування

В современной гуманитарной речи все чаще встречаются такие термины как социология общения, психология общения, философия общения, эстетика общения, педагогика общения. И, конечно же, правомерность сочетания слов «этика общения» не может вызывать особых сомнений; этический аспект общения, наверное, самый значимый и сложный, несомненно, предполагает свое отражение в соответствующем термине. Более того, особая теоретическая и практическая значимость этических вопросов общения детерминируют целесообразность создания специализированного раздела этического знания под названием «этика общения». Нельзя сказать, что проблемы общения не рассматриваются в этике; в учебных курсах этики изучается тема «нравственные основы общения», которая, на наш взгляд, должна быть существенным образом преобразована и расширена до особого раздела этики. Статус этого раздела может быть подобен, например, статусам таких разделов как: «прикладная этика», «профессиональная этика», «биоэтика». Этика общения не предполагает создание особой дисциплины вне рамок этики, однако общение как предмет исследования определяет специфику подходов и методологических принципов.

Для того чтобы уточнить предметную область этики общения, нужно вначале остановится на основном содержании самого процесса общения. Известно, что общение является тем фокусом, где сходятся основные характеристики, системы координат человеческого бытия: ценностные, антропологические, нормативные. Общение не может быть полностью проанализировано в рамках какой-то одной системы координат, поэтому этический аспект исследования общения, на наш взгляд, также не может ограничиваться анализом лишь одной из них: он должен включать в себя анализ всех структурных измерений общения с позиций этики.

Поэтому этика общения представляет собой нравственный анализ и ценностей общения, и качеств (добродетелей и пороков общения), и даже «техники» общения: этот анализ пронизывает всю глубину и все многообразные проявления феноменов общения. Этика общения, конечно же, не связана, например, с изучением конкретных, специальных деталей общения на экспериментальном уровне, с использованием аппаратно-технических исследований, «методов шкалирования», с изучением «динамики, циклов психических процессов», «задач зрительного и информационного поиска» и т.п. Но этика общения все-таки не может не рассматривать, не оценивать процессуальную сторону общения, так называемую «технику общения», разумеется, на основе этического опыта.

Дать развернутую дефиницию этики общения, наверное, еще сложней, чем определить сами понятия «этика» и «общение». Понятие «общение» определялось выше, поэтому снова обращаться к нему нет необходимости. Относительно понятия «этика» можно утверждать, что оно имеет два значения: первое - это синоним самой морали, второе - это учение о морали. Под моралью, в свою очередь, здесь понимается система ценностей, качеств, особых норм, определяющих выбор человеком своего отношения к миру и к окружающим людям. На наш взгляд, этика общения как раздел этики также может рассматриваться в широком и узком смыслах. В широком смысле этика общения должна изучать нравственные проблемы ценностных ориентацией и нормативных парадигм общения, содержания и сущности нравственных качеств (добродетелей) субъектов общения, проблемы нравственного выбора способов, средств, правил, форм общения. В узком смысле этика общения - это совокупность конкретных практических приемов, норм (прежде всего моральных), правил общения. Этика общения представляет собой сферу этического знания как нормативного, так и теоретического характера, в ней аккумулировался человеческий опыт в области морали общения. Этика общения включает в себя анализ проблем общения как на уровне сущего, так и на уровне должного.

Этика общения призвана не только концептуально исследовать процессы общения, но и учить общению, воздействовать на реальные процессы общения посредством создания новых нормативных конструкций. Этика общения призвана выполнять множество функций, среди которых можно выделить синтезирующую (этика общения синтезирует моральный опыт в сфере общения) и императивно-формирующую (обосновывает выбор гуманистических норм морали и убеждает в необходимости следования им). Этика и мораль учат должному, этика общения учит тому, как должно общаться, и как не должно общаться. Известно, что Аристотель утверждал: цель этики не знания, а поступки, и этику человек изучает для того, чтобы стать добродетельным. Если продолжить эту идею, то, наверное, можно было бы отметить, что цель этики - это создание этики общения и повышение культуры общения.

Этика общения в массовом сознании, как правило, отождествляется с этикой поведения, с культурой поведения, с этикетом, с культурой общения, с культурностью, с вежливостью и т.д. В связи с этим возникает вопрос: в чем же отличие понятий «этика общения» и «культура общения»? Во-первых, нужно, конечно же, отметить, что объем понятия «культура общения» шире, чем объем понятия «этика общения», так как, на наш взгляд, культура общения включает в себя всю совокупность ценностей, качеств, норм, поведенческих стереотипов. Этика общения рассматривает нравственный аспект этих ценностей, качеств, норм. Во-вторых, культура общения не ограничивается лишь поведенческим уровнем, качественной оценкой поведения, она включает в себя как культуру этикета, культуру поведения, культуру речи, чувств, мимики, жестов, так и психологическую культуру субъектов общения, культуру сознания, то есть культура общения является неотъемлемой частью культуры личности вообще. Выражаясь «научным языком», можно резюмировать: культура общения - это сложная, исторически изменчивая система, носящая интегративный характер и выражающая целостный подход к процессу общения.

Культура общения включает в себя ценности, ориентирующие процесс общения, уровень развития и особенности субъектов общения, их способности к взаимопониманию, меру овладения способами, средствами, приемами, правилами общения. Культура общения носит синтетический характер, имеет многоплановую, многоуровневую детерминацию. Можно сказать, что культура общения личности есть реальное воплощение культуры общества, а формируется она в процессе взаимодействия с культурой общения в рамках микро и макросреды.

Овладеть культурой общения - это значит ориентироваться на высокие нравственные ценности, овладеть высокой психологической и нравственной культурой, освоить «технику» общения: если какое-либо из этих «звеньев» отсутствует, то такое общение нельзя считать культурным. Человек, ориентирующийся на высокие нравственные ценности, но не овладевший элементарной «техникой» общения, этикетом общения, словом, не умеющий общаться, не владеет высокой культурой общения. И, наоборот, бездушный манипулятор, владеющий «техникой» общения и, как правило, использующий свои навыки в корыстных, эгоистических интересах, ориентируется порой на безнравственные цели и ценности, не может быть назван человеком высокой культуры. Духовная культура общения характеризуется ориентацией на гуманистические ценности, должна быть построена с учетом природных и социальных особенностей индивидуальностей партнеров по общению, должна отличаться высокой нравственностью выбора средств общения, соответствующим гуманистическим ценностям. Культура общения предполагает благородные цели общения, культуру понимания, сопереживания, ответственное отношение к своим словам и поступкам, она проявляется в деликатности, в чувстве такта, в умении «не замечать» человеческих слабостей и недостатков того, с кем общаешься, а, наоборот, увидеть в нем такие достоинства, которыми можно действительно искренне восхищаться и не бояться при этом ущемить свое достоинство и т.д.

Этика общения отражает уровень нравственной культуры личности. Так как этика общения представляет собой нравственное содержание культуры общения, то и анализ в ней культурологического материала занимает особое место. Принято считать, что этика общения выражает уровень должного в культуре общения, культура же общения отражает уровень сущего, хотя, на самом деле, выделить нравственный аспект из культуры общения, отделить этику общения от культуры общения можно лишь в рамках теоретического анализа. Понятия культура и этика общения можно рассматривать как в теоретическом, так и в практическом, нормативном смыслах. Этика общения является, можно сказать, ядром, сущностью культуры общения, связаны они самым тесным образом и в самых разносторонних аспектах.

Наряду с такими ведущими сферами культуры как познавательно-техническая, художественная и нравственная Г.С. Батищев выделил четвертую сферу культуры - «культуру глубинного общения», которая призвана быть, по его словам, «питающим духовно-ценностным истоком для нравственности.» (С. 125). На самом деле, нравственность, в конечном счете, определяет, как отмечал еще А. Швейцер, саму суть культуры. В культуре общения можно выделить нравственную культуру общения, которая по своему значению в нормативном смысле является по существу синонимом этики общения и именно которая и связывает понятия «культура общения» и «этика общения».

Общение неизбежно несет в себе нравственное содержание: от простого поверхностного контакта в анонимном общении до духовного взаимопроникновения свободных индивидуальностей в «глубинном общении». Общение как возможная сфера свободного выбора является полем реализации моральных ценностей, принципов, норм. Говоря о нравственной культуре общения, подразумевают нравственность мотивов общения, направленность нравственных ценностей, целей, чувств, уровень развития морального сознания. Нравственная культура общения является, на наш взгляд, не просто «верхним» этажом культуры общения, а ее интеграционной основой, это не все многообразие проявлений культуры общения, а лишь их нравственный аспект (так, например, нравственная культура общения - это не сами формы, способы и средства общения, а, в первую очередь, их нравственное содержание, нравственная качественная определенность).

Культура и этика общения рассматриваются на всех уровнях этического исследования - на эмпирически-описательном, на философско-теоретическом и нормативном. Конечно же, данные уровни связаны между собой и целостное изучение культуры общения подразумевает учет всех этих уровней и выявление механизмов их взаимосвязей. Для того чтобы более детально, обстоятельно и конкретно рассмотреть представленные выше положения относительно особенностей содержания этики общения, взаимосвязей этики и культуры общения требуется специально рассмотреть все основные их разделы: аксиологический, антропологический и нормативный (процессуальный или «технический»).

Культурній застой

результате исследования культурных процессов выявлена многообразная их структура разного масштаба и уровня. Рассмотрим лишь некоторые типы культурных процессов.

1. Фазовый или этапный тип культурной динамики, к которому применима историческая периодизация (либо формационное деление истории: первобытное общество, рабовладельческое, феодализм, капитализм; либо в соответствии с доминирующим типом социальных отношений: доиндустриальной и постиндустриальной).

2. Культурные процессы, ведущие к смене духовных стилей, художественных жанров и направлений, ориентаций и мод. Отчетливое деление это смена нашла в истории западноевропейской культуры: романский, готический, ренессансный, барокко, рококо и неоклассицизм, романтизм, реализм, модернизм (импрессионизм, постимпрессионизм, сюрреализм, авангардизм и т. д.), постмодернизм.

3. Культурный застой как состояние длительной неизменности и консервации норм, ценностей, знаний, как приверженность общества неизменным традициям и резкое ограничение или запрет нововведений. В этом состоянии общество может существовать десятилетиями или даже веками без значимых прибавлений и убавлений в своей духовной и социальной жизни.

Культурный застой -- это характерная черта устойчиво малых этнических культур. Однако застой становится уделом и высокоорганизованных цивилизаций, например, в различных регионах Востока. Как культурный застой следует охарактеризовать длительный период существования цивилизации древности (древний Египет и др.), цивилизаций доколумбовой Америки и др.

4. Культурный процесс, который определяется как упадок и деградация культуры вследствие устранения каких-то элементов культуры или прежде устойчивых норм и идеалов, упрощения культурной жизни. Такой тип культурного процесса можно рассмотреть на примере некоторых малых народов, попавших в орбиту сильных культур (индейцы Северной Америки, малочисленные народы Севера и т. д.).

Упадок имеет место и в различных сферах высокой культуры. Это происходит в том случае, когда ослабевает духовная значимость тех или иных жанров, а в обществе получают признание другие варианты художественного осмысления мира. так, например, после взлета высокого Возрождения XIV-XV вв. в Италии, Франции или Англии появились упадочные школы «маньеризма», пытавшиеся подражать классическим образцам. Упадком отмечена русская иконопись в период XVIII -- XIX вв., которая воспроизводила лишь слабые подобия высочайших образцов иконописи предшествующих веков.

5. Кризис культуры определяется как ситуация или тенденция разрыва между ослаблением и разрушением прежних духовных структур и институтов и формированием новых, более отвечающих меняющимся требованиям общества.

В историческом плане социальный и духовный кризис в древних обществах предшествовал возникновению новых духовных систем, послуживших основой для формирования мировых цивилизаций.

В Новое время кризис обычно возникает в ходе ускоренной модернизации общества. в зависимости от степени устойчивости духовной структуры кризис может привести к преобразованию или срыву в общественной жизни.

6. Циклические изменения также можно рассматривать как тип культурного процесса. Под их воздействием, общество движется по сходным циклам бытия, повторяя себя на протяжении многих поколений. Устойчивую форму эти циклы получают в мифологии, ритуалах, календаре.

В качестве варианта цикличности следует рассматривать инверсию. В инверсии изменения идут не по кругу, а совершают маятниковые качания -- от одного полюса культурных значений к другому. Такого рода перепады возникают в том случае, если в культуре не сложилось устойчивое ядро, «золотая середина» или прочая структура. Поэтому ослабление жесткой нормативности может приводить к распущенности нравов, бессловесная покорность по отношению к существующим порядкам может сменяться «бессмысленным и беспощадным бунтом» и т. д.

Так, например, в мифологическом сознании инверсия проявляется как соперничество двух разнонаправленных начал (день -- ночь, жизнь -- смерть и т. д.), и их поочередная инверсия означает лишь временную смену состояний. в китайском культурном наследии большое место отводилось соотношению двух противоположных жизненных начал -- инь и ян, различные варианты смены этой дуальности определяют, как предполагается, все жизненные ситуации.

Инверсионная волна может охватывать самые разные периоды -- от нескольких лет до нескольких веков. Инверсионный характер имели изменения культуры в разные времена и в разных обществах. Так, инверсионный характер принимал переход от язычества к монотеизму, сопровождавшийся искоренением прежних культов; от религии к атеизму, сопровождавшийся разрушением прежних святынь, огульной критикой религии и расправами со священниками и т. д.

Далеко идущая инверсия приводит к разрушению накопленного ранее культурного достояния, что приводит рано или поздно к возрождению прошлого, восстановлению необходимых компонентов духовной культуры, без которых жизнь общества оказывается неполноценной. Так Западноевропейское Возрождение привело к восстановлению достижений античной культуры, тех ценностей, которые изымались церковью на протяжении многих веков. Однако за Ренессансом последовали Реформация и контрреформация, частично восстановившие религиозное достояние.

7. Преобразование, или трансформация, культуры имеет место в том случае, если новое состояние культуры возникает под влиянием интенсивных процессов обновления, происходящих в данном обществе. Новые элементы вводятся через переосмысление исторического наследия или придания нового смысла привычным традициям, а также через заимствование извне. однако заимствованные элементы подвергаются качественному изменению. Такой процесс произошел, например, в русской культуре с принятием христианства, сопровождавшегося интенсивным обновлением культуры, но с сохранением преемственности с предшествующим достоянием языческой культуры восточных славян.

Занепад та деградація культур

Кризис культуры -- культурологич. понятие, фиксирующее ситуацию, возникающую в результате разрыва между культурой со всеми ее институтами и структурами и резко изменившимися условиями общественной жизни. На судьбе культуры сказывается столкновение духовнонравственных идеалов с реальной жизнью. Иссякает энергия культур, ценностей, творческий дух покидает культуру, неспособную утолить духовный голод общества.

Видный голландский культуролог Й. Хейзинга предложил определять культуру по трем основным признакам. Первый признак - это равновесие между духовными и материальными ценностями. Второй признак - стремление, направленность культуры к некому общезначимому благу. И, наконец, третий признак - господство над природой /8 /.

Исходя из указанных признаков, Хейзинга определяет культуру как определенную позицию общества, где подчинение природы основано и способствует гармоническому равновесию между духовными и материальными ценностями, а само общество культивирует и служит идеалу, основанному на метафизических представлениях.

Концепция Й. Хейзинга интересна тем, что он первым из исследователей культуры показал, что нынешний кризис культуры не идет ни в какие сравнения с прежними.

Понятие культурный кризис является историческим. На примере мировой истории можно показать не только кризис, но и гибель целых культур. Отличие нынешнего кризиса культуры от кризисов прошлых эпох состоит в том, что на смену нынешней культуре не приходит иная, более высокая, более гармоничная и более устремленная к высоким идеалам. Причем современный кризис имеет тенденцию к глобализации своего масштаба, что приводит к постепенному нивелированию совершенно различных культур. Современные общества увлечены идей технического прогресса, воспринимается только то, что является новым, а ценности прежних эпох отвергаются как устаревшие. В эту погоню за новым, вследствие революционных преобразований в области информации, втянуты практически все общества, поднявшиеся на высокие ступени развития.

Не один из признаков, которыми мы определили культуру, не выполняется в настоящее время. Вместо равновесия между материальными и духовными ценностями мы видим перепроизводство, как в материальной, так и в интеллектуальной сферах, при сохраняющейся нужде и безработице. Современные общества характеризуются частными интересами своих групп, которые не только не единят их, но даже противоречат друг другу. В своем стремлении господствовать над природой человек превзошел все границы дозволенного. “Взбунтовавшаяся” природа не желает более видеть в человеке своего господина, и человек вынужден считаться с этим.