Вплив живих організмів на географічну оболонку

В юрський період Гондвана і Лавразія відокремилися одна від одної. На той час еволюція динозаврів досягла досить високого ступеня, хвойні ліси існували вже впродовж мільйонів років, з'явилися перші птахи і ссавці. Ще до того як почався поділ Гондвани на південні континенти й Індію, що існують нині, динозаври і хвойні ліси зайняли панівне становище серед живих організмів. Після поділу Гондвани еволюція видів на різних континентах пішла різними шляхами. Так, сумчасті ссавці досягли великої різноманітності в Австралії і Південній Америці, тоді як плацентарні ссавці зайняли домінуюче становище на інших континентах.

Приблизно в цей же час відбувся поділ Лавразії, де вже існували хижі, копитні гризуни, примати і багато інших ссавців. Тому не дивно, що північноамериканські, азіатські і європейські види ссавців пов'язані між собою ближчою спорідненістю, ніж із ссавцями Австралії і Південної Америки. Нинішні континенти сформувалися в основному наприкінці мезозою, близько 110 млн. років тому, хоч Індія, переміщаючись на північ, з'єдналася з Азією тільки 20--30 млн. років тому. [5]

1.4 Будова біосфери

Планета Земля унікальна. На ній серед інших планет Сонячної системи в тонкому шарі, де взаємодіють вода (гідросфера), земля (літосфера) і повітря (атмосфера), мешкають живі організми. Цей шар називається біосферою (від грец. bios-- життя, sphaira-- куля).

Біосфера (за В.І. Вернадським) -- область планети, в якій існує або коли-небудь існувало життя і яка постійно піддається або піддавалася дії живих організмів.

Погляди видатного вченого про провідну роль живої речовини в утворенні сучасного хімічного складу атмосфери, гідросфери і частини літосфери отримали різностороннє підтвердження.

Біосфера є єдиним місцем існування людини та інших живих організмів. З побудов В. І. Вернадського та інших учених випливає закон незамінності біосфери.

За цим законом, кінцеве завдання охорони природи -- це збереження біосфери як єдиного місця існування людського суспільства. Сучасні філософські концепції зводяться до того, що процес взаємодії суспільства і біосфери має бути керованим і не повинен призвести до деградації біосфери як середовища існування суспільства. На відміну від біогенезу цей етап еволюції біосфери розглядають як етап розумного розвитку, тобто ноогенезу. Відповідно відбувається поступове перетворення біосфери в ноосферу. Під цим терміном мається на увазі особлива оболонка Землі, що включає суспільство з індустрією, мовою, господарською діяльністю, релігією. Ноосфера розглядалась як "мислячий пласт", що розгортається над біосферою, зовні її.

Біосфера неминуче перетвориться на ноосферу, тобто сферу, де розум людини відіграватиме домінуючу роль у розвитку системи "людина -- природа". Цей закон справедливий, хоча деякі сучасні учені розглядають його як соціальну утопію. Водночас очевидно, що якщо людство не почне регулювати свою чисельність, управляти власними діями на природу, спираючись на її закони, то воно приречене на загибель. Тому значення закону ноосфери бачиться в тому, що люди управлятимуть не природою, а перш за все собою.

В. І. Вернадський вважав, що ноосфера -- це нове геологічне явище на Землі. В ній вперше людина стає могутньою геологічною силою. Але мислити і діяти людина, як і все живе, може тільки в області розповсюдження життя, тобто в біосфері, з якою вона нерозривно пов'язана і з якої не може піти.

Біосфера -- це геологічна земна оболонка, яка не тільки охоплена життям, а й структурно ним організована. При цьому біосфера як планетна система входить у більшу надсистему Землі, якій властива єдність взаємодії земних і космічних процесів.

Таким чином, найважливішими особливостями біосфери є її організованість і стійка динамічна рівновага. Організованість означає, що біосфера -- не хаос розрізнених складових, а деяке єдине і пов'язане ціле.

Наприклад, термодинамічний рівень організованості біосфери виражається в наявності двох взаємопов'язаних шарів: верхнього, освітленого (фотобіосфера), де існують фотосинтезуючі організми, і нижнього, ґрунтового (афотобіосфера), де розміщена зона підземного життя.

Сучасна біосфера разом із живою речовиною включає повністю гідросферу, верхню частину літосфери і нижню частину атмосфери.

Гідросфера. Ця геосфера є сукупністю океанів, морів, озер, річок, боліт, підземних вод і льодовиків. Вона утворює переривисту водну оболонку Землі, що займає більше 70% її поверхні. Маса гідросфери розподілена вкрай нерівномірно: 98,3% її становить Світовий океан, 1,6% зв'язано в материкових льодах і лише 0,1% припадає на води материків.

Вода -- один із найважливіших, незамінних природних ресурсів, хімічна сполука водню і кисню. Найпростішу формулу -- Н₂О -- має водяна пара. Молекула рідкої води складається головним чином зі сполуки двох простих молекул (Н₂О)₂. Лід -- сполука трьох простих молекул - (Н₂О)₃. Вода -- це єдина речовина на Землі, що існує в природі в усіх трьох агрегатних станах: рідкому, твердому, газоподібному.

Гідросфера -- компонент неживої матерії, але з нею пов'язано життя на Землі. Там, де є вода, є і життя. Вода -- найважливіша складова будь-якої живої клітини. Біохімічні реакції протікають у воді, оскільки більшість органічних сполук із біологічної підмножини водорозчинні. На зорі виникнення життя летючі органічні сполуки розсіювалися в атмосфері й розпадалися. Ті, що не розчинялися у воді, занурювалися на дно, а у воді залишалися переважно водорозчинні речовини, які й брали участь у подальшій еволюції життя.

Функції води дуже різноманітні. Вода порівняно з рештою речовин земного походження має унікальні й аномальні властивості, наприклад, термодинамічні (теплоємність, константи паротворення і кристалізації) і фізико-хімічні (в'язкість, досягнення максимальної щільності при 4°С, нестисливість, високий коефіцієнт поверхневого натягу, плавучість льоду, розчинювальна здатність, можливість формування лужного, нейтрального і кислого середовища).

Різноманітність скупчень і рухів води в різних її фазових станах -- це хмари, водоспади, річки, озера, засніжений ліс, льодовики, морський прибій, тобто естетичний ресурс планети Земля.

Світовий океан, що є основною частиною гідросфери, -- це середовище існування величезної кількості найрізноманітніших представників рослинного і тваринного світу і світу мікроорганізмів. Всі морські організми поділяють на три великі групи: планктон, нектон і бентос. Планктон (від грец. planktos -- ширяючий, блукаючий та оп -- живе) -- найбільша за числом видів група організмів, що включає рослини і тварин, які не здатні самостійно пересуватися, "ширяючих" у товщі води і переміщуваних течіями. Планктон поділяють на фіто- і зоопланктон. Основна маса фітопланктону зосереджена в поверхневому (60 - 80-метровому) шарі води океанів, де для фотосинтезу достатньо сонячного світла. До нектону (від грец. nektos -- плавний) належать тварини, здатні самостійно пересуватися у воді (риби, водні ссавці, кальмари та ін.). Організми, прикріплені до дна водоймищ, що повзають по ньому і зариваються в нього, відносять до бентосу (від грец. benthos-- глибина), який поділяється на фітобентос (різноманітні багатоклітинні водорості) і зообентос (губки, хробаки, молюски та інші безхребетні).

Маса живої речовини в гідросфері розподілена вкрай нерівномірно. Найбільшу біомасу має фітопланктон, області концентрації якого займають близько 10% площі Світового океану і в основному розташовані на шельфах. Оскільки для більшості представників нектону і зообентосу фітопланктон є основним або єдиним джерелом їжі, розподіл областей їх концентрації приурочений до ареалів фітопланктону.

Літосфера. У сучасному розумінні літосфера (від грец. litos -- камінь та sphaira -- куля) -- верхня тверда оболонка Землі, товщина якої коливається в межах 50--200 км. Верхня частина літосфери утворює земну кору, а нижня -- верхню частину мантії Землі. Земна кора, що є, на відміну від гідросфери, суцільною оболонкою планети, складається із трьох шарів: осадового, гранітного і базальтового. Осадовий шар в основному складений осадовими породами (глинами, пісковиками, вапняками, доломітом, гіпсом та ін.), що утворилися на поверхні Землі в основному в результаті відкладення продуктів вивітрювання і руйнування стародавніх порід, хімічного і механічного випадання осаду з води, а також продуктів життєдіяльності організмів. Потужність осадового шару вкрай мінлива: в одних місцях його немає, в інших він досягає товщини 20--26 км. Загальний об'єм цього шару становить близько 10 % від обсягу всієї земної кори, причому основна частина порід, що його складають, припадає на материки і шельфи океанів.

Нижня межа біосфери проходить у верхній частині земної кори. Виразне розповсюдження життя простежується тут лише до глибини в декілька десятків метрів, проте з підземними водами мікроорганізми розповсюджуються до глибин 2-3 км, хоча відомі випадки виявлення мікроорганізмів у нафтових водах і нафті, видобутих при бурінні свердловин з глибин більше 4 км.

З погляду концентрації живої речовини в біосфері особливий інтерес становить ґрунтовий шар, товщина якого в різних ландшафтних і кліматичних зонах змінюється в широких межах (від декількох сантиметрів до 1--1,5 м). Практично вся рослинність суші, а отже, і весь її тваринний світ пов'язані з ґрунтом як необхідним джерелом їжі.

Ґрунт. Тверда земна кора, на якій ми мешкаємо (літосфера), має складну будову. Верхні шари літосфери (до 2--4 км) називають літобіосферою, а поверхневий шар -- ґрунтом. У глибину Землі живі організми проникають на невелику відстань. Найбільша глибина, на якій у породах земної кори були знайдені бактерії, становить 4 км, на дні океанів -- до 11 км.

Ґрунт є найважливішою ланкою, що зв'язує біотичні й абіотичні компоненти наземних екосистем. У цьому полягає особлива роль ґрунту в біосфері. Процес утворення ґрунту отримав назву ґрунтоутворення. Наука про ґрунти називається ґрунтознавством. Ґрунтоутворення -- результат фізичного, хімічного і біологічного перетворення гірських порід. Воно є трифазним середовищем, що містить тверді, рідкі й газоподібні компоненти. Найважливішою властивістю ґрунту є його родючість.

Василь Васильович Докучаєв (1846--1903) -- видатний російський учений -- вперше представив ґрунт як динамічне, а не інертне середовище в класичній роботі "Російський чорнозем", де розглянув ґрунти Росії і їх утворення. В. В. Докучаєв виявив головні ґрунтотвірні чинники -- клімат, геологічну основу (материнська порода), топографію (рельєф), живі організми і час. Всі ці чинники належать до екологічних (чинників середовища існування).

Родючість ґрунту визначається як здатність ґрунту забезпечити органічне і мінеральне живлення рослин. Надлишок або нестача гумусу, а також едафічні чинники визначають родючість ґрунту.

Едафічні чинники (від грец. edaphos-- ґрунт) -- сукупність фізичних і хімічних властивостей ґрунту.

Гумус, або перегній, -- це складний комплекс органо-мінеральних сполук, що утворилися з органічних залишків рослин і тварин шляхом розкладання останніх за допомогою мікроорганізмів.

Ріст рослин залежить від вмісту потрібних поживних речовин у ґрунті і від його структури.

До складу ґрунту входять чотири важливі структурні компоненти: мінеральна основа (зазвичай 50--60 % загального складу ґрунту), органічна речовина (до 10 %), повітря (15--22 %) і вода (25--35 %). Мінеральний кістяк ґрунту -- це неорганічний компонент, який утворився з материнської породи внаслідок її вивітрювання.

Структура ґрунту. Мінеральні фрагменти, що утворюють речовину ґрунтового кістяка, різні -- від валунів і каміння до піщаних крупинок і найдрібніших частинок глини. Матеріал кістяка зазвичай довільно розділяють на дрібний ґрунт (частинки < 2 мм) і більші фрагменти. Частинки менше 1 мкм у діаметрі називають колоїдними. Механічні й хімічні властивості ґрунту в основному визначаються тими речовинами, які належать до дрібного ґрунту. Співвідношення частинок різних розмірів у дрібному ґрунті досліджують шляхом механічного аналізу в лабораторії або за наявності досвіду на дотик у полі.

Структура ґрунту має велике значення для сільського господарства. Середньо-дрібноструктурні ґрунти, такі як глина, суглинки й алеврити, містять достатньо поживних речовин і здатні утримувати воду. Піскуваті ґрунти швидше дренуються і втрачають поживні речовини через вилуговування, але їх вигідно використовувати для отримання ранніх урожаїв: їх поверхня висихає ранньою весною швидше, ніж у глинистих ґрунтів, що сприяє кращому прогріванню. Ступінь каменистості ґрунту теж має значення, оскільки впливає на швидкість зносу сільськогосподарських знарядь, а також на дренаж. Зі збільшенням вмісту каміння в ґрунті зменшується його здатність утримувати воду.

Ідеальний ґрунт має містити приблизно рівні кількості глини і піску в поєднанні з частинками проміжних розмірів. У цьому випадку утворюється пориста, крупчаста структура, і ґрунти називаються суглинками. Вони зазвичай мають переваги двох крайніх типів ґрунтів і не мають їх недоліків. Таким чином, легко здійснюваний механічний аналіз ґрунту дає корисне уявлення про його вірогідні властивості.

Земля необхідна людині для різних цілей, які інколи несумісні. Зростає зневага до істинної цінності землі. Це нерідко призводить до того, що в ролі "годувальниці" вона цінується нижче, ніж як "основа для бетонного фундаменту". Земля -- слово особливе. Так називається наша планета. Йдучи на чужину, наші предки брали із собою жменю рідної землі і берегли її як святиню.

Світ ґрунтів -- "душі ландшафту", за висловом В. В. Докучаєва, мінливий, ранимий. Створений рослинами і тваринами, він управляє біогеоценозом, відновлюючи його зональний тип. Динамічність ґрунтів цілком пов'язана з динамічністю біосфери, і цей зв'язок може зіграти з людьми злий жарт, якщо ми не враховуватимемо ті численні процеси, які протікають у "четвертій стихії" -- ґрунті.

Атмосфера. Третя геосфера Землі, з якою пов'язана біосфера, -- це атмосфера, що є газовою оболонкою Землі, яка складається з азоту (78,08 % об'єму), кисню (20,95 %), аргону (0,93 %) і вуглекислого газу (0,03 %). На частку решти газів припадає близько 0,01 % загального об'єму атмосфери. З віддаленням від поверхні Землі щільність атмосфери поступово зменшується до висоти близько 3 тис. км, де стає рівною щільності міжпланетного простору. Звичайно атмосферу представляють у вигляді сукупності шарів -- тропосфери, стратосфери та іоносфери. Тропосфера, що містить у собі близько 80 % маси всієї атмосфери і практично всю водяну пару, сягає висоти приблизно 9 км (на полюсах) -- 17 км (на екваторі). У нижній частині стратосфери, що простягається від верхньої межі тропосфери до висоти близько 50 км, розташовується озоновий шар, для якого характерний підвищений вміст озону. Концентрація озону на висотах розміщення озонового шару 15--26 км більш ніж у 100 разів перевищує його концентрацію біля поверхні Землі.

Озон О₃ утворився в результаті реакції між атомарним (О) і молекулярним (О₂) киснем під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця.

Ультрафіолетове випромінювання Сонця -- це електромагнітні хвилі сонячного випромінювання з довжиною хвилі менше 400 нм, а видиму частину сонячного спектра становить проміння з довжиною хвилі 400--760 нм. Вище озоносфери існування життя неможливе без спеціального захисту через жорстке ультрафіолетове випромінювання Сонця.

Вплив атмосферних чинників на біологічні процеси величезний -- це саме життя. Атмосфера -- один із продуктів процесу виникнення і розвитку Землі. Кисень і дихання -- синоніми життя. "Поки дихаю -- сподіваюся" (Овідій). У міру переходу до більш високоорганізованих форм життя залежність від кисню збільшується: анаероби (мікроорганізми) можуть жити без нього завжди, жаби -- кілька днів, люди -- кілька хвилин.

В атмосфері знаходиться приблизно 1 % від загальної кількості води на планеті, але цього достатньо, щоб дощі підтримували життя на Землі.

Горизонтальні й вертикальні переміщення повітряних мас відіграють провідну роль у формуванні погоди і клімату. Основними силами, що визначають горизонтальний рух повітря, є перепади тиску, сили Коріоліса і тертя. Нерівномірний нагрів атмосфери Сонцем створює перепади тиску. [5]

2. Роль живої речовини

2.1 Жива речовина планети

Одним із центральних ланок концепції біосфери є вчення про живу речовину. Досліджуючи процеси міграції атомів у біосфері, В.І.Вернадський підійшов до питання про генезис (походження, виникнення) хімічних елементів у земній корі, а після цього й до необхідності пояснити стійкість з'єднань, з яких складаються організми. Аналізуючи проблему міграції атомів, він прийшов до висновку, що "ніде не існують органічні сполуки, незалежні від живої речовини". Пізніше він формулює поняття "живої речовини": "Жива речовина біосфери є сукупність її живих організмів... Я буду називати сукупність організмів, зведених до їхньої ваги, хімічному складу й енергії, живою речовиною". Головне призначення живої речовини і його невід'ємний атрибут - нагромадження вільної енергії в біосфері. Звичайна геохімічна енергія живої речовини виробляється насамперед шляхом розмноження.

Наукові ідеї В. І. Вернадського про живу речовину, про космічність життя, про біосферу й перехід її в нову якість - ноосферу своїми коріннями йдуть в XIX - початок XX ст., коли філософи й натуралісти робили перші спроби осмислити роль і завдання людини в загальній еволюції Землі. Саме їхніми зусиллями людина почала своє просування до вершин природної еволюції живого, поступово займаючи екологічну нішу, відведену йому природою.

В 30-і роки В.І.Вернадський із загальної маси живої речовини виділяє людство як його особливу частину. Таке відокремлення людини від усього живого стало можливим по трьох причинах. По-перше, людство є не виробником, а споживачем біогеохімічної енергії. Така теза вимагала перегляду геохімічних функцій живої речовини в біосфері. По-друге, маса людства, виходячи з даних демографії, не є постійною кількістю живої речовини. І по-третє, його геохімічні функції характеризуються не масою, а виробничою діяльністю. Характер засвоєння людством біогеохімічної енергії визначається розумом людини. З одного боку, людина - це кульмінація несвідомої еволюції, "продукт" спонтанної діяльності природи, а з іншого боку - зачинатель нового, розумно спрямованого етапу самої еволюції.

Які ж характерні риси властиві живій речовині? Насамперед, це величезна вільна енергія. У процесі еволюції видів біогенна міграція атомів, тобто енергія живої речовини біосфери, збільшилася в багато разів і продовжує рости, тому що жива речовина переробляє енергію сонячних випромінювань, атомну енергію радіоактивного розпаду й космічну енергію розсіяних елементів, що приходять із нашої Галактики. Живій речовині властива також висока швидкість протікання хімічних реакцій у порівнянні з речовиною неживою, де схожі процеси йдуть у тисячі й мільйони разів повільніше. Приміром, деякі гусениці за добу можуть переробити їжі в 200 разів більше, ніж важать самі, а одна синиця за день з'їдає стільки гусениць, скільки важить сама.

Для живої речовини характерно те, що її хімічні з'єднання, складають, найважливіші з них білки, стійкі тільки в живих організмах. Після завершення процесу життєдіяльності вихідні живі органічні речовини розкладаються до хімічних складових частин.

Жива речовина існує на планеті у формі безперервного чергування поколінь, завдяки чому знову утворене генетично пов'язане з живою речовиною минулих епох. Це головна структурна одиниця біосфери, що визначає всі інші процеси поверхні земної кори. Для живої речовини характерна наявність еволюційного процесу. Генетична інформація будь-якого організму зашифрована в кожній його клітині. В. І. Вернадський класифікував живу речовину на однорідну й неоднорідну. Перша в його уявленні - це родова, видова речовина й т.п., а друга представлена закономірними сумішами живих речовин. Це ліс, болото, степ, тобто біоценоз. Характеризувати живу речовину вчений пропонувала на основі таких кількісних показників, як хімічний склад, середня вага організмів і середня швидкість заселення ними поверхні земної кулі..

В.І.Вернадський приводить середні цифри швидкості "передачі життя в біосфері". Час захоплення даним видом всієї поверхні нашої планети різними організмів може бути виражено наступними цифрами (кількість діб):

ь Бактерія холери 1,25

ь Інфузорія 10,6 (максимум)

ь Діатомові 16,8 (максимум)

ь Зелений планктон 166-183 (середнє)

ь Комахи 366

ь Риби 2159 (максимум)

ь Квіткові рослини 4076

ь Птахи (кури) 5600-6100

Ссавці:

ь пацюк 2800

ь дика свиня 37600

ь слон індійський 376000 [3]

Уся жива маса біосфери оновлюється за 33 доби, а фітомаса (тобто маса рослин) - щодня.

В. І. Вернадський говорив, що, концентруючи сонячну космічну енергію і трансформуючи її в активну (вільну) енергію земних процесів, живі організми виявляють прагнення до максимального прояву цієї діючої енергії в процесах обміну, у кругообігах і біохімічних циклах.

Жива та нежива речовина на Землі становлять гармонійне ціле, що, власне, й називається біосферою. Крім тих живих істот, що живуть сьогодні на Землі, В. І. Вернадський включав у біосферу істоти минулих епох, від яких до нашого часу дійшли товщі гірських порід органічного походження (такі, як вапняки чи вугілля), їх вчений називав "палео-біосферами".

Узагальнюючи результати досліджень у галузі геології, палеонтології, біології та інших природничих наук, В. І. Вернадський дійшов висновку, що біосфера - це "стійка динамічна система, рівновага в якій встановилася в основних своїх рисах... з археозою й незмінно діє протягом 1,5-2 млрд. років". Стійкість біосфери, за Вернадським, виявляється в сталості її загальної маси (10¹⁹ т), маси живої речовини (10¹⁵ т), енергії, пов'язаної з живою речовиною (10¹⁸ ккал) і середнього хімічного складу всього живого.

Оскільки всі функції живих організмів у біосфері не можуть виконуватись організмами якогось одного виду, а лише їх комплексом (подібно до того, як якась клітина в організмі не може діяти сама по собі, а лише в складі всього організму), то звідси випливає важливе положення, розроблене Вернадським: біосфера Землі від самого початку сформувалася як складна система з великою кількістю видів організмів, кожен з яких виконував свою роль у загальній системі. Без цього біосфера взагалі не могла б існувати, тобто стійкість біосфери була з самого початку обумовлена її складністю.

Величезна кількість живих істот (2 млн. видів) знаходиться в надзвичайно складних взаємовідносинах між собою й неживою речовиною.

Біосферні зв'язки складалися протягом тривалого часу, у природі немає видів небажаних, непотрібних. Система зв'язків у біосфері поки розшифрована лише в загальних рисах. Найголовнішою ланкою управління біосферою є енергія Сонця, другорядною - енергія Землі, енергія радіоактивного розпаду елементів. Неживою речовиною біосфери керують продуценти, ними - консументи, діяльність яких визначають зворотні зв'язки, що йдуть від продуцентів, і т.д. У цілому біосфера схожа на єдиний гігантський супер-організм, в якому автоматично підтримується гомеостаз - динамічна сталість фізико-хімічних та біологічних властивостей внутрішнього середовища та стійкість основних його функцій,

В. І. Вернадському належить відкриття й такого основного закону біосфери: "Кількість живої речовини є планетною константою з часів архейської ери, тобто за весь геологічний час". За цей час живий світ Землі морфологічно змінився невпізнанно, але ці зміни не впливали ні на загальну кількість живої речовини, ні на її валовий склад.

Однією з найважливіших особливостей біосфери є різноманітність живих організмів, яка утворилась протягом тривалої еволюції і привела біосферу до стабільності в часі. У природі живі організми перебувають у постійній взаємодії як всередині одного роду, так і в біоценозі. Другою особливістю біосфери є нерівномірність, мозаїчність її структури, так би мовити, її абсолютна асиметрія. Асиметричним є розподіл і співвідношення материків та океанів, гірських хребтів, великих водо акумулятивних рівнин і гідрографічної системи; розподіл життя і живої речовини на суходолі та в океані також нерівномірний. Найбільша концентрація живої речовини характерна для мілководних зон і поверхневих шарів води, які включають нашарування планктону в морях і океанах, а також вологі, помірні субтропічні і тропічні пояси на суші. Найменшою концентрація живої речовини є в полярних і субполярних та посушливих районах і в пустелях, високо в горах і в океанських глибинах. Життя в атмосфері, як правило, зустрічається дуже рідко. На континентах жива і біогенна речовина в основному сконцентрована в низинах та рівнинах, у заплавах і гирлах річок, у мілких озерах, вологих лісах, преріях, степах та ін.

Розрізняють кілька рівнів організації живої речовини на Землі. Рівень - це сфера дії специфічних законів, що виражаються у вигляді різних біосистем, що якісно відрізняються одна від одної. В усьому різноманітті живої матерії виділяють шість основних рівнів її організації: молекулярний, клітинний, організменний, популяційно-видовий, біогеоценотичний (екосистемний) і біосферний. Деякі автори називають основними тільки три структурні підрозділи: клітинні, організменні і популяційно-біоценотичні. Інші вважають за необхідне виділити не шість, а більше рівнів, додавши до них ще такі, як тканинний, органний, популяційний окремо від видового і біоценотичний окремо від біогеоценотичного. Рівнева ієрархія, яка склалася в результаті тривалої еволюції біосфери, обумовлює стійкість і цілісність органічного світу.

Крім того, життя на нашій планеті існує в неклітинній і клітинній формах.

Неклітинна форма живої речовини представлена вірусами, які позбавлені подразливості й власного синтезу білка. Найпростіші віруси складаються лише з білкової оболонки й молекули ДНК або РНК, що становить серцевину вірусу. Іноді віруси виділяють в особливе царство живої природи - Vira. Вони можуть розмножуватися тільки усередині певних живих клітин. Віруси повсюдно поширені в природі і є загрозою для всього живого. Поселяючись у клітинах живих організмів, вони викликають їхню смерть. Описано близько 500 вірусів, що вражають теплокровних хребетних, і близько 300 вірусів, що знищують вищі рослини. Більше половини хвороб людини зобов'язані своїм розвитком дрібним вірусам (вони в 100 разів менше бактерій). Це поліомієліт, віспа, грип, інфекційний гепатит, жовта лихоманка й ін.

Клітинні форми життя представлені прокаріотами й еукаріотами. До прокаріотів відносять різні бактерії. Еукаріоти - це всі вищі тварини й рослини, а також одноклітинні й багатоклітинні водорості, гриби й найпростіші. [3]

Зазначимо головні особливості основних шести рівнів організації життя.

1. Молекулярний рівень життя. Елементарні структурні одиниці цього рівня - хімічні речовини. Серед них ті, що несуть спадкову інформацію молекули ДНК, РНК, ферменти, амінокислоти, високоенергетичні речовини (АТФ, цукри) та ін. Основні явища молекулярного рівня життя - біосинтез, реплікації, мутації, передача інформації, фізико-хімічні реакції, акумуляція в хімічних зв'язках енергії. Виявлення суті процесів, що відбуваються на цьому рівні, допомагає зрозуміти деякі явища на наступних рівнях організації живого. Основна стратегія життя на молекулярному рівні - здатність створювати живу речовину і кодувати інформацію, набуту в умовах навколишнього середовища, що змінюються.

2. Клітинний рівень життя. Структурними елементами тут виступають різні органоїди. Здатність до самовідтворення собі подібних, включення різних хімічних елементів Землі у вміст клітини, регуляція хімічних реакцій, запасання і витрачання енергії - основні процеси даного рівня. Функціональна спеціалізація клітини (нервової, видільної, провідної, покривної чи іншої тканини) є регулятором функціонування даної біосистеми. Основна стратегія життя клітинного рівня - залучення хімічних елементів Землі і енергії сонячного випромінювання до живих біосистем.

Клітина є цілісною системою, яка має специфічні властивості даного рівня. Разом з тим, вона в усьому розмаїтті форм і функцій є частиною багатоклітинного організму і виступає основним структурним елементом організменного рівня організації живого.

3. Організменний рівень організації життя притаманний багатоклітинним біосистемам. Тут життя представлене у вигляді рослин, тварин, у тому числі людини, грибів і різноманітних мікроорганізмів. Всі вони є структурними одиницями цього рівня.

У будь-якого представника організменного рівня виявляються такі "нові" властивості порівняно з попереднім рівнем, які завжди ототожнювалися з поняттям живої матерії. До цих властивостей належать живлення, дихання, подразнення, рухомість, виділення, розмноження, ріст, розвиток, поведінка, тривалість життя, плодючість, спосіб життя, взаємовідносини з навколишнім середовищем. Всі названі процеси характеризують організм як цілісну саморегульовану біосистему. В основі процесів управління (регулювання) організмів лежить біологічна (вірніше, генетична) інформація, яка визначає тенденцію функціонування і розвитку в онтогенезі, забезпечуючи гармонійну відповідність особини і середовища існування.

Всі процеси управління в організмі мають подвійну спрямованість: стратегічну (еволюційну) і оперативну (адаптаційну). Це зумовлює подвійність основної стратегії життя: 1) орієнтація організму (особини) на виживання в умовах навколишнього середовища, що постійно змінюються; 2) орієнтація на забезпечення тривалого існування його популяції, виду.

4. Популяційно-видовий рівень організації життя. Об'єднання споріднених особин у популяції, а популяцій у види приводить до виникнення нових властивостей системи, які відрізняються від попередніх рівнів організації живого. На цьому рівні властивості індивідів лише пояснюють, ілюструють картину групової форми життя популяції та виду. Основні ознаки виражаються в "надорганізменних" характеристиках: народжуваність, смертність, структура (статева, етологічна, вікова, просторова та ін.), щільність, чисельність, функціонування в природі.

Основна стратегія життя популяційно-видового рівня виявляється:

1) у більш повному використанні можливостей середовища існування і накопиченні у зв'язку з цим "досвіду" в інформаційній системі;

2) у прагненні до якнайдовшого (до нескінченності) існування у світі;

3) у збереженні властивостей виду і самостійного розвитку з урахуванням "досвіду".

5. Біогеоценотичний рівень організації життя. Популяції та види - цілісні природні утворення. Але вони як частини, як структурні одиниці органічно включаються в біосистеми більш високого рангу - біогеоценози. Даний рівень характеризується багатьма надорганізменними властивостями. До них належать структура екосистеми, видовий і кількісний склад населення, типи біотичних зв'язків, харчові ланцюги, біомаса, трофічні рівні, продуктивність, енергетика, стійкість та багато іншого. Організуючі властивості виявляються в кругообігу речовин і потоці енергії, саморегулюванні й динамічній стійкості, автономності, відкритості (замкненості) системи, сезонних змінах, історичності. Основними функціональними одиницями тут виступають популяції (види), харчові зв'язки і піраміди енергії.

Основна стратегія життя біогеоценотичного рівня - активне використання всього різноманіття можливостей навколишнього середовища і створення сприятливих умов розвитку і процвітання життя в усьому його розмаїтті.

6. Біосферний рівень організації життя. Основними структурними елементами тут виступають біогеоценози, оточуюче їх середовище, тобто географічна оболонка Землі (атмосфера, ґрунт, гідросфера, сонячна радіація, космічне випромінювання та ін.), антропогенний вплив. У загальному вигляді В. І. Вернадський основними структурними компонентами біосфери назвав живу, косну і біокосну речовину з їх унікальними життєво важливими функціями. Для цього рівня організації характерні: активна взаємодія живої і неживої речовин планети; біологічний кругообіг речовин і потоки енергії з геохімічними циклами, що входять до нього; активна матеріально-енергетична і біогеохімічна участь живої речовини в усіх ланках кругообігу; господарська і етнокультурна діяльність людини.

Основна стратегія життя біосферного рівня - прагнення забезпечити динамічну стійкість біосфери як найбільшої екосистеми на планеті Земля.

Різноманіття форм і рівнів організації життя виявляється не тільки в їх різному складі, будові і функціональних зв'язках. Головна відмінність між рівнями організації живої матерії полягає в їх основних стратегічних властивостях. У них відбивається, з одного боку, принципова відмінність істотних якостей окремих рівнів, з іншого - глибоке взаємопроникнення структурних рівнів. [4]

2.2 Функції живої речовини

Поняття "жива речовина", як уже говорилося вище, введене В. І. Вернадським. У порівнянні з іншими речовинами біосфери (біогенною, косною, біокосною, радіоактивним, розсіяними атомами й речовиною космічного походження) жива речовина відіграє найбільшу роль і виконує ряд найважливіших функцій. В. І. Вернадський відзначав, що між косною, безжиттєвою частиною біосфери, косними природними тілами й живими організмами, що її населяють, іде безперервний обмін енергією й речовиною. Біосфера на нашій планеті виконує ряд важливих функцій, які обумовлюють властивості й відносну стабільність природи Землі:

- закріплення рухомих елементів поверхні літосфери (пісок, глина, гравій, дрібна галька, ґрунти різних типів);

- регуляція кругообігу води шляхом сповільнення поверхневого стоку і переведення його в підземний, зволоження повітря, зниження випаровуваності з поверхні внаслідок затемнення і зменшення швидкості вітру;

- зв'язування вуглекислоти, що виділяється тваринами та в ході хімічних перетворень у неживій природі;

- виділення кисню в процесі фотосинтезу наземними і водними рослинами;

- переведення в прості хімічні речовини величезної маси відмерлих організмів і їх виділень;

- участь в утворенні і відновленні ґрунтів, в очищенні атмосфери і води від різноманітних забруднень, в утворенні місцевого клімату і погоди;

- переміщення по планеті (суша, річки, моря і океани) маси різноманітних, хімічних елементів і речовин;

- участь в утворенні багатьох гірських порід, частина яких є корисними копалинами (кам'яне вугілля, крейда, вапняки та ін.);

- акумуляція і трансформація сонячної енергії, яка в трансформованому вигляді включається в кругообіг енергії Землі. [4]

Проте виділяють чотири основні функції живої речовини: енергетичну, руйнівну, накопичувальну й середовищеутворюючу (Лапо, 1987).

Енергетична функція виконується насамперед рослинами, які в процесі фотосинтезу акумулюють сонячну енергію у вигляді різноманітних органічних сполук. За словами Вернадського, зелені хлорофільні організми, зелені рослини, є головним механізмом біосфери, що вловлює сонячний промінь і створює фотосинтезом хімічні тіла - своєрідні сонячні консерви, енергія яких надалі стає джерелом діючої хімічної енергії біосфери, а значною мірою - всієї земної кори.

Всередині екосистеми ця енергія у вигляді їжі розподіляється між тваринами. Частково енергія розсіюється, а частково накопичується у відмерлій органічній речовині й переходить у викопний стан. Так утворилися поклади торфу, кам'яного вугілля, нафти й інших горючих корисних копалин, які слугують в наш час енергетичною базою для життя й роботи людей. Рослини - головне джерело їжі для людей і тварин.

Руйнівна (деструктивна) функція полягає в розкладанні, мінералізації мертвої органічної речовини, хімічному розкладанні гірських порід, залученні мінералів, що утворилися, у біотичний кругообіг.

Мертва органічна речовина розкладається до простих неорганічних з'єднань (вуглекислого газу, води, сірководню, метану, аміаку й т.д.), які знову використаються в початковій ланці кругообігу. Цим займається спеціальна група організмів - редуценти (деструктори).

Особливо слід звернути увагу на хімічне розкладання гірських порід. Завдяки живій речовині біотичний кругообіг поповнюється мінералами, що вивільняють із літосфери. Наприклад, пліснявий грибок у лабораторних умовах за тиждень вивільняв з вулканічної гірської породи 3 % кремнію, що втримується в ній, 11 % алюмінію, 59 % магнію, 64 % заліза.

Піонери життя на скелях - бактерії, синьо-зелені водорості, гриби й лишайники - мають на гірські породи найсильніший хімічний вплив розчинами цілого комплексу кислот - вугільною, азотної, сірчаною й різноманітних органічних. Розкладаючи з їхньою допомогою ті або інші мінерали, організми вибірково витягають і включають у біотичний кругообіг найважливіші живильні елементи - кальцій, калій, натрій, фосфор, кремній, мікроелементи.

Загальна маса зольних елементів, що утягує щорічно в біотичний круговорот тільки на суші, становить близько 8 млрд т. Це в кілька разів перевищує масу продуктів виверження всіх вулканів світу протягом року. Завдяки життєдіяльності організмів-деструкторів створюється унікальна властивість ґрунтів - їхня родючість.

Накопичувальна (концентраційна) функція полягає у вибірковому нагромадженні при життєдіяльності організмів атомів речовин, розсіяних у природі. Здатність концентрувати елементи з розведених розчинів - це характерна риса живої речовини. Найбільш активними концентраторами багатьох елементів є мікроорганізми. Наприклад, у продуктах життєдіяльності деяких з них у порівнянні із природним середовищем зміст марганцю збільшений в 1 200 000 разів, заліза - в 65 000, ванадію - в 420 000, срібла - в 240 000 разів.

Морські організми активно концентрують розсіяні мінерали для побудови своїх кістяків або покривів. Існують, наприклад, кальцієві організми (вапняні водорості, молюски, корали, моховатки, голкошкірі, і т. д.) і кремнієві (діатомові водорості, кремнієві губки, радіолярії). Особливу увагу варто звернути на здатність морських організмів накопичувати мікроелементи, важкі метали, у тому числі отруйні (ртуть, свинець, миш'як), радіоактивні елементи. Їхня концентрація в тілі безхребетних і риб може в сотні тисяч разів перевершувати зміст у морській воді.

Внаслідок цього морські організми корисні як джерело мікроелементів, але разом з тим уживання їх у їжу може загрожувати отруєнням важкими металами або бути небезпечним у зв'язку з підвищеною радіоактивністю.

Середовищеутворююча функція полягає в трансформації фізико-хімічних умов середовища (літосфери, гідросфери, атмосфери) в умови, сприятливі для існування організмів.

Можна сказати, що середовищеутворююча функція є спільний результат всіх розглянутих вище функцій живої речовини: енергетична функція забезпечує енергією всі ланки біотичного кругообігу (у ході фотосинтезу рослини виконують газову функцію: поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень); деструктивна і концентраційна сприяють витягу із природного середовища й нагромадженню розсіяних, але життєво важливих для організмів елементів.

Середовищеутворюючі функції живої речовини створили й підтримують баланс речовини й енергії в біосфері, забезпечуючи стабільність умов існування організмів, у тому числі людини. Разом з тим жива речовина здатна відновлювати умови перебування, порушені в результаті природних катастроф або антропогенного впливу.

Цю здатність живої речовини до відновлення сприятливих умов існування виражає принцип Лє Шательє, запозичений з області термодинамічної рівноваги. Він полягає в тому, що перебудова будь-яких змінних у системі у відповідь на зовнішні впливи відбувається в напрямку компенсації вироблених впливів. У теорії керування аналогічне явище зветься негативні зворотні зв'язки. Завдяки цим зв'язкам система повертається в первісний стан, якщо вироблені впливи не перевищують граничних значень. Наприклад, на підвищення змісту вуглекислого газу в атмосфері біосфера відповідає посиленням фотосинтезу, що знижує концентрацію СО. Таким чином, стійкість біосфери виявляється явищем не статичним, а динамічним.

У результаті середовищеутворюючої функції в географічній оболонці відбулися наступні найважливіші події: був перетворений газовий склад первинної атмосфери; змінився хімічний склад вод первинного океану; утворилася товща осадових порід у літосфері; на поверхні суші виник родючий ґрунтовий покрив (також родючі води океану, рік й озер).

Чистота морських вод - результат фільтрації, здійснюваної різноманітними організмами, але особливо зоопланктоном. Більшість із цих організмів добуває їжу, відціджуючи з води дрібні частки. Робота їх настільки інтенсивна, що весь океан очищається від суспензії за 4 роки. Озеро Байкал винятковою чистотою своїх вод багато в чому зобов'язано веслоногому рачкові епішурі, що за рік тричі проціджує його воду.

Вернадський пояснює парадокс: чому, незважаючи на те, що загальна маса живої речовини - плівка життя, що покриває Землю, мізерно мале, результати життєдіяльності організмів позначаються на складі й літосфери, і гідросфери, і атмосфери? Якщо жива речовина розподілити на поверхні Землі рівним шаром, її товщина складе всього 2 см. При такій незначній масі організми здійснюють свою планетарну роль завдяки досить швидкому розмноженню, тобто досить енергійному круговороту речовин, пов'язаному із цим розмноженням.

Маса живої речовини, що відповідає даному моменту часу, із труднощами зіставляється з грандіозною її кількістю, що робила свою роботу протягом сотень мільйонів років існування організмів. Якщо розрахувати всю масу живої речовини, відтвореного за цей час біосферою, вона виявиться рівної 2,4 • 10²⁰т. Це в 12 разів перевищує масу земної кори.

На земної поверхні немає хімічної сили, що більш постійно діє, а тому й більше могутньої по своїх кінцевих наслідках, чим живі організми, узяті в цілому. Глини, вапняки, доломіти, бурі залізняки, боксити - це все породи органогенного походження. Нарешті, властивості природних вод, солоність Світового океану й газовий склад атмосфери визначаються життєдіяльністю істот, що населяють планету.

Розглянемо вплив середовищеутворюючої функції організмів на вміст кисню й вуглекислого газу в атмосфері. Нагадаємо, що підвищення концентрації СО₂ в атмосфері викликає "парниковий ефект" і сприяє потеплінню клімату. Вільний кисень виділяється при фотосинтезі. Уперше на Землі масовий розвиток фотосинтезуючих організмів - синьо-зелених водоростей - мало місце 2,5 млрд років тому. Завдяки цьому в атмосфері з'явився кисень, що дало імпульс швидкому розвитку тварин. Однак інтенсивний фотосинтез супроводжувався посиленим споживанням СО₂ і зменшенням його змісту в атмосфері. Це привело до ослаблення "парникового ефекту", різкому похолоданню й першому в історії планети (гуронському) заледенінню. У наші дні нагромадження в атмосфері вуглекислого газу від спалювання палива розглядається як тривожна тенденція, що веде до потепління клімату, таненню льодовиків і загрожую чого підвищенням рівня Світового океану більш ніж на 100 м. У зв'язку із цим слід зазначити функцію захоплення й поховання надлишкової вуглекислоти морськими організмами шляхом переводу її в з'єднання вуглекислого кальцію, а також шляхом утворення біомаси живої речовини.[9]

Існує й інший підхід до виділення функцій живої речовини. У 1928-1930 рр. В. І. Вернадський дав уявлення про 5 основних біогеохімічних функцій біосфери.

Перша - газова. Більшість газів верхніх шарів планети породжені життям. Підземні горючі гази - продукти розпаду органічних речовин рослинного походження, раніше похованих в осадових товщах.

Друга - концентраційна.

Третя - окиснювально-відновна. Вона грає важливу роль в історії багатьох хімічних елементів з перемінною валентністю. В процесі життєдіяльності і після смерті організми, що живуть у водоймах, регулюють кисневий режим і цим самим створюють умови, сприятливі для розчинення і осідання ряду хімічних елементів з перемінною валентністю (V, Mn, Fe).

Четверта - біохімічна. Ця функція пов'язана із ростом, розмноженням и переміщенням живих організмів у просторі. Розмноження призводить до швидкого поширення живих організмів, "розповзанню" їх в різні географічні області.

П'ята - біогеохімічна діяльність людини. Вона охоплює все більшу кількість речовини земної кулі для потреб промисловості, транспорту, сільського господарства. Ця функція посідає особливе місце в історії планети і потребує окремого вивчення. [3]

Отже можна відмітити, що багато функцій за Вернадським співпадають з функціями, виділеними Лапо.

Крім зазначених, до функцій живої речовини в біосфері варто віднести також водну, котра пов'язана з біогенним круговоротом води, що має важливе значення в круговороті води на планеті.

Виконуючи перераховані функції, жива речовина адаптується до навколишнього середовища й пристосовує її до своїх біологічних потреб. При цьому жива речовина й середовище її перебування розвиваються як єдине ціле, однак контроль над станом середовища здійснюють живі організми. [8]

2.3 Біологічний кругообіг речовин

З життєдіяльністю живої речовини тісно пов'язаний біологічний кругообіг.

Вивчення екосистем полягає, перш за все у дослідженні великих біогеохімічних циклів (кругообігів). Мова йде про циркуляцію хімічних елементів абіотичного походження, які потрапляють із навколишнього середовища в живі організми і з організмів у навколишнє середовище. Неорганічні елементи вносяться в тканини рослин і тварин у процесі їх росту і розвитку і там входять до складу органічних речовин. Після смерті організму ці елементи зазнають складних перетворень, після чого потрапляють у нові організми. В. І. Вернадський зазначав, що біогенна міграція атомів зумовлюється трьома різними процесами життя:

1) метаболізмом живого організму - його диханням, живленням, різними відходами;

2) ростом організмів;

3) розмноженням, збільшенням кількості організмів. Усі три процеси взаємопов'язані, проте кожен із них вносить у біосферу різний для кожного виду організмів запас геохімічної енергії.

Розрізняють біогенні міграції атомів: 1-го роду - для мікроорганізмів і 2-го роду - для багатоклітинних організмів. Біогенна міграція одноклітинних незрівнянно більша за міграцію атомів багатоклітинних організмів. Із появою людини на Землі виникла міграція атомів 3-го роду, яка відбувається внаслідок її діяльності.

До головних циклів, що мають місце в біогеоценозах (екосистемах), відносять біогеохімічні цикли кисню, вуглецю, води, азоту, фосфору, сірки, біогенних катіонів. Розглянемо детальніше ці цикли.

Генезис і кругообіг кисню. Приблизно четверта частина атомів усієї живої матерії припадає на частку кисню. Він не завжди входив до складу живої атмосфери. Кисень з'явився одночасно з першими хлорофіловими організмами. По мірі утворення під дією ультрафіолетової радіації кисень трансформувався в озон. Шар озону швидко став достатнім, щоб хлорофілові організми (головним чином, фітопланктон) могли рости і вивільнювати кисень.

На наявність кисню на земній поверхні вже приблизно два мільярди років тому вказує присутність залізистих окислів у відповідних геологічних відкладеннях. Але лише в останні двадцять мільйонів років вміст його в атмосфері Землі досяг приблизно 20%.

Вільний кисень у великих кількостях поглинається при диханні, використовується для підтримання горіння та застосовується в різних технологічних процесах. Вільний кисень регенерується в процесі фотосинтезу зелених рослин. Джерелом кисню є вода і вуглекислий газ, його утворення відбувається за допомогою сонячної енергії.

Існує відносна рівновага між киснем, що утворюється, і киснем, який витрачається для забезпечення життєдіяльності і виробництва.

Кругообіг вуглецю. Джерела вуглецю в природі численні й різноманітні. Між тим, тільки вуглекислота, яка знаходиться в газоподібному стані та у воді, є тим джерелом, яке служить основою для переробки вуглецю в органічну речовину живих істот. Захоплена рослинами вуглекислота в процесі фотосинтезу перетворюється на вуглеводи. Під час інших процесів біосинтезу вона перетворюється на протеїни, ліпіди і т.д.

З іншого боку, всі організми дихають і виділяють в атмосферу вуглець у формі вуглекислоти. Коли ж настає смерть, то сапрофаги і редуценти розкладають і мінералізують трупи, утворюючи ланцюги живлення, у кінці яких вуглець знову надходить у кругообіг у формі вуглекислоти. Мертві рослинні і тваринні залишки, що накопичуються, сповільнюють кругообіг вуглецю. Тварини-сапрофаги і мікроорганізми, які живуть у ґрунті, перетворюють накопичені на його поверхні залишки в нове утворення органічної матерії - гумус. Швидкість впливу організмів на гумус зовсім не однакова. Іноді ланцюг буває коротким і неповним: ланцюг сапрофагів позбавляється можливості функціонувати через нестачу кисню або внаслідок дуже високої кислотності; органічні залишки накопичуються у формі торфу і утворюють торф'яні болота. Тут призупиняється кругообіг вуглецю. Скупчення викопних органічних сполук у вигляді кам'яного вугілля і нафти свідчить про те саме, оскільки вуглекислота накопичується у вигляді карбонату кальцію (крейда, вапняки) хімічного чи біогенного походження. Часто ці маси вуглецю залишалися поза кругообігом упродовж цілих геологічних періодів, поки карбонат кальцію у вигляді гірських хребтів не піднімався над поверхнею моря. З цього моменту починалося надходження вуглецю і кальцію в кругообіг. Воно здійснювалося внаслідок вилуговування вапняку атмосферними опадами чи під впливом лишайників, а також коренів квіткових рослин. Вуглець, який накопичився в ґрунті чи гірських породах, може бути звільнений і в процесі горіння, викликаного людською діяльністю - опалення, промисловість та ін.

Кругообіг азоту. Повітря містить більше 80% азоту, воно безперервно і в різних формах забезпечує його кругообіг. Електричні розряди, які супроводжують грози, синтезують (з атмосферного азоту і кисню) оксиди азоту; ці оксиди потрапляють у ґрунт разом з дощовою водою. Таким шляхом в екосистемі у формі селітри чи азотної кислоти накопичується від 4 до 10 кг азоту на 1 га за рік. Відбувається і фотохімічна фіксація азоту. Але найбільша кількість цього елементу надходить в екосистему в результаті діяльності мікроорганізмів - азотфіксаторів, які здатні використовувати енергію свого дихання для прямого засвоєння атмосферного азоту і синтезування протеїдів. Таким чином у ґрунт вноситься ще близько 25 кг азоту на 1 га. Найбільш ефективними в цьому відношенні є азотфіксуючі бактерії, які живуть у симбіозі з бобовими рослинами в бульбочках на коренях цих рослин.