Аналіз міждержавної взаємодії з питань охорони навколишнього середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Основні засади міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища

1.1 Визначення поняття міжнародного природоохоронного співробітництва

1.2 Об'єктивна необхідність та роль міждержавної взаємодії у вирішенні глобальних питань охорони навколишнього середовища

1.3 Міжнародне право навколишнього середовища та міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього середовища

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Аналіз міждержавної взаємодії з питань охорони навколишнього середовища

2.1 Огляд міжнародного законодавства з питань охорони довкілля

2.2 Оцінка діяльності міжнародних природоохоронних організацій

2.3 Напрямки міжнародного співробітництва України у сфері захисту довкілля та необхідність переходу України до сталого розвитку

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Сучасні тенденції у вирішенні глобальних питань захисту довкілля

3.1 Формування екологічної свідомості людства та розвиток екологічної освіти

3.2 Екологічний моніторинг- джерело інформації для управління міжнародною природоохоронною діяльністю

3.3 Сучасні проблеми, пріоритетні завдання та перспективи розвитку міжнародного співробітництва у сфері захисту довкілля

Висновки до розділу 3 .

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ДодатокА Основні завдання екологічного моніторингу

ДодатокБ Принципи базування і формування екополітики



Вступ

Характерною особливістю третього тисячоліття є зростання значення глобальних процесів та проблем, пов'язаних з розвитком суспільства.

Результати діяльності людства - суперзабруднення всіх геосфер, величезна і незворотна деформація природних властивостей навколишнього середовища, глобальна екологічна криза на планеті, яка руйнує систему життєзабезпечення населення. Техносфера витісняє біосферу. Нестримно продовжується освоєння нових територій і акваторій, активно наближається час виснаження майже всіх природних ресурсів, ускладнюються демографічні проблеми, стрімко накопичуються відходи людської діяльності, з якими ні біосфера, ні сама людина вже не справляються. Немає жодних сумнівів, що продовження цих процесів веде до загибелі людства. Криза земельна, криза водна, криза повітряна -все це уже реальність. За даними світових експертів за сто останніх років швидкість пересування людей збільшилась приблизно в сто разів, потужність створених джерел енергії - в 1000 разів, зброї в 100000 разів, швидкість обробки інформації - в 1 млн. разів і продовжує зростати. Науково-технічний прогрес нині в 100000 разів перевищує швидкість біоеволюції. Сумарне споживання людиною енергії нині щодо того, що було на світанку цивілізації, збільшилось приблизно в 5000 разів. Антропогенне навантаження на природне середовище збільшилося в сотні тисяч разів, результатом чого стали неконтрольований розвиток у багатьох регіонах планети і незворотні процеси деградації екосистем, поява небезпечних кризових екологічних ситуацій, загроза існування самої цивілізації.

Проблему взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем вдало відобразив англ. письменник Дж.Дарелл: «Ми одержали в спадок невимовно прекрасний і різноманітний сад, але біда наша в тому, що ми погані садівники, які не засвоїли найпростіші правила садівництва».

В умовах сьогодення проблема гармонізації суспільства і природи, охорони навколишнього середовища набула глобального значення. Екологічні питання стали актуальними як для окремої країни, так і для всього міжнародного співтовариства. Людство дедалі більше починає розуміти власну цілісність, потребу спільних природоохоронних дій, бо екологічна катастрофа нікого не обмине.

Таким чином, одним з найважливіших завдань, що стоять перед світовою цивілізацією, є координації зусиль усіх країн світу щодо розробки єдиної глобальної екологічної стратегії, удосконалення системі міжнародного природоохоронного співробітництва, впровадження ефективних міжнародних механізмів, які б забезпечували розумне використання ресурсів планети, їхню охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги.

Вище наведене свідчить про актуальність проблеми і обраної теми дослідження.

Об`єкт дослідження - міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього середовища.

Предметом дослідження є політика міжнародного природоохоронного співробітництва по забезпеченню екологічної безпеки.

Метою даної роботи є шляхом аналізу існуючих міжнародно-правових актів встановити тенденції та перспективи вирішення міжнародним співтовариством проблем охорони природного середовища.

З поставленої мети виступають наступні завдання :

- дослідити сутність, нормативну базу, механізм, форми міжнародного природоохоронного співробітництва;

- розкрити роль міждержавної взаємодії у вирішені глобальних питань охорони навколишнього середовища;

- дослідити досвід, досягнення і прорахунки сучасної міжнародної природоохоронної політики;

- намітити й обґрунтувати необхідність зміни пріоритетів роз вітку міжнародного природоохоронного співробітництва.



Розділ 1. Основні засади міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища

1.1 Визначення поняття міжнародного природоохоронного співробітництва

Сутність міжнародного природоохоронного співробітництва необхідно розглядати крізь призму таких понять, як охорона навколишнього середовища, охорона природи, природоохоронні заходи, екологічна безпека.

Охорона навколишнього середовища - комплекс міжнародних, державних, регіональних та локальних технічних, адміністративних, управлінських та громадській заходів щодо забезпечення оптимальних фізичних, хімічних та біологічних параметрів функціонування природних систем [5, с.14] та гармонійної взаємодії суспільства і природи [6, с.110].

Охорона природи- комплексна система міжнародних, державних, громадських, економічних, юридичних заходів які спрямовані на підтримання сприятливих для життя умов, раціональне використання, збереження, відтворення і охорону природних ресурсів, захист природного середовища від забруднень й руйнувань в інтересах задоволення матеріальних та духовних потреб як існуючих, так і майбутніх поколінь людей. Це процес від землі до людини, що здійснюється через фундамент природоохоронного та середовищеохоронного знання [5, с.14], [6, с.110].

Згідно з Статутом Міжнародного Союзу охорони природи і природних ресурсів (МСОП-IUCN) під охороною природи розуміють систему знань, заходів щодо збереження органічного світу, природного середовища, в якому живе людина, а також відновлюваних природних ресурсів планети [12, с.46].

Природоохоронні заходи- усі види господарської діяльності, що спрямовані на зменшення і ліквідацію антропогенного впливу на навколишнє природне середовище [6, с.130]. Це науково обґрунтована планова діяльність державних органів, державних та громадських організацій, установ, що здійснюється в галузі охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, захисту довкілля з метою запобігання шкідливим наслідкам господарської діяльності людини та їх усунення, відтворення природних ресурсів [7, с.130].

Екологічна безпека - це стан захищеності навколишнього середовища від порушення його екологічної рівноваги. Це означає, що охорона навколишнього середовища - це заходи, дія, тоді як екологічна безпека - це результат цієї дії [9, с.12].

Враховуючі вищенаведене, міжнародне природоохоронне співробітництво - совокупність норм, заходів, дій у сфері охорони навколишнього середовища, які передбачають принципи міжнародного екологічного співробітництва, створення та функціонування міжнародних програм і угод, створення та діяльність міжнародних організацій, які здійснюватимуть контроль за станом довкілля і виконання прийнятих угод, обмін досвідом реалізації національних програм природокористування.

Міжнародне природоохоронне співробітництво передбачає вирішення екологічних проблем між країнами, у т.ч. глобальних та забезпечує екологічний баланс на Землі [4, c.344], [8, c.212].

1.2 Об'єктивна необхідність та роль міждержавної взаємодії у вирішенні глобальних питань охорони навколишнього середовища

Об'єктивна необхідність міжнародного співробітництва в галузі охорони природи на міжнародному рівні випливає із глобального характеру екологічної кризи та ґрунтується на тому, що деградація навколишнього середовища шкодить людям та стримує економічний розвиток. Природа екологічних проблем єдина для всього світового суспільства, тому її неможливо вирішити окремо в тій чи іншій державі [10, c.178].

Природоохоронна складова міжнародного співробітництва, за останні десятиліття набрала ваги і зайняла одне з основних місць в ієрархії цінностей, на які спрямована увага всього світу [1, c.19].

Це зумовлено багатьма чинниками, серед яких, власне деградація довкілля займає основне місце. Сьогодні на власні очі можна пересвідчитися у незворотній зміні навколишнього середовища, яке під впливом антропогенної діяльності набуває нових незвичайних ознак, до яких необхідно пристосовуватися. Іншими словами, людина формує навколо себе нове середовище існування та нові правила існування в ньому. Одним з прикладів таких змін може слугувати деградація озонового шару під впливом викидів парникових газів і, як наслідок, зміна клімату на Землі. [11, c.19]. Глобальні викиди, порівняно з іншими формами забруднення, відрізняються тим, що їхній шкідливий вплив на навколишнє середовище не залежить від конкретного місця викиду. На думку науковців, на глобальне потепління клімату впливає не стільки регіональний профіль викидів парникових газів, скільки їх сумарний обсяг, що надходить в атмосферу Землі. Глобальну якість навколишнього середовища формують спільно всі країни, і жодна з них не може цього уникнути [13, c.17].

Коли стає зрозумілим , що силами однієї країни чи однієї організації дану проблему не подолати, вдаються до пошуку дієвих міжнародних інструментів на кшталт укладання багатосторонніх конвенцій чи домовленостей, застосування юридично зобо'язуючих норм та правил.

Інший важливий чинник активізації природоохоронних дій людства та його згрунтованості - це диктат страху щодо можливих катастрофічних природно-техногених подій . У міру реального чи уявного наростання загроз страх спонукатиме світову громадкість не тільки до створення міжнародних угод, але й до системних висновків і обов'язкового виконання узгоджених рішень усіма державами [14, c.7]. .

Також аспектом актуалізації природоохоронної складової міжнародного співробітництва стає стрімкий процес глобалізації, який охопив майже всі сфери розвитку суспільства та на даному етапі доповнюється збільшенням світової диспозиції в промисловому виробництві та надмірним використанням природних ресурсів. Усе це приводить до загострення старих і виникнення нових осередків напруги та нестабільності між окремими державами та групами країн, в основу яких покладені фактори природничого характеру та розподілу ресурсного потенціалу [11, c.19].

Тому при використані міжнародних ресурсів особливо важливими є наявність та дотримання міжнародних домовленостей. Їх спільне використання має супроводжуватися співробітництвом, а не протиборством. Та й розвідка, раціональний видобуток і використання не відновлюваних ресурсів, охорона та відтворення відновлюваних ресурсів, у міру їх вичерпання та забруднення, все більше будуть перетворюватися з внутрішньої справи кожної країни в загальнолюдську проблему забезпечення виживання.

Крім того, вирішення проблем оптимізації природокористування вимагає наявності високого наукового потенціалу, коштів для проведення експериментів, обладнання, яких багато країн, особливо тих, що розвиваються , не мають. Багатьом країнам є чому вчитися одна в одної.

Також, найбільші проблеми постають щодо охорони навколишнього середовища між сусідніми країнами в прикордонних регіонах, використанні міжнародних водойомів, зокрема річок, басейни яких охоплюють території кількох держав, при спільному використанні запасів риби та міграції тварин і птахів, адже для біоценозів не існує державних кордонів [13, c.17].

Мають місце випадки, коли тварини, котрі перебувають під охороною на території однієї країни, стають об'єктом промислу на території іншої.

Часто виникають конфлікти, викликані браконьєрством, у так званих економічних зонах прибережних країн (у територіальних водах (12 миль від берега), що перебувають під повним державним суверенітетом, та 200-мильної економічної зоні з вільним судноплавством, але обмеженим видобутком біологічних ресурсів за ліцензіями, що містять квоти, тобто допустиму кількість улову).

Ці проблеми не лише екологічні, а й економічні, оскільки країна - споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що країна-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від здобичі заради збереження згасаючого виду. Внаслідок цього також зростає політична напруженість у стосунках між країнами. Вирішити конфлікт можна прийняттям відповідних міжнародних угод [4, c.345].

Не менш важливою проблемою, що вимагає міжнародного співробітництва та відповідних домовленостей, є забруднення, котрому підлягають абсолютно всі міжнародні та міжнаціональні ресурсі.

Важливою проблемою сьогодення є забруднення Світового океану нафтою, промисловими стічними водами, побутовими виходами з кораблів, контейнерами з радіоактивними відходами та затонулими реакторами і боєзарядами атомних підводних човнів.

Нарешті , існування всієї біосфери залежить від того, чи зможуть люди запобігти початку атомної, бактеріологічної, хімічної та екологічної війн. Кожна з цих війн може викликати незворотні екологічні зміни. Тому, для запобігання екологічних катастроф в глобальному масштабі людство вже сьогодні повинне вжити заходів щодо збереження стійкості біосфери.

Охорона навколишнього середовища передбачає розгляд всіх цих проблем на міждержавному рівні. Рішення всіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного природоохоронного співробітництва [4, c.346].

1.3 Міжнародне право навколишнього середовища та міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього середовища

Сьогодні виникло нове поняття в розвитку цивілізації - екологічна політика. У сучасному суспільстві екологічна політика стала самостійною сферою в політичній діяльності держав [10, c.177].

У структурі міжнародної екологічної політики виділяються два рівні.

1. Міжнародна глобальна екополітика -- це розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, та їх розподілу між регіонами і країнами. Мета такої політики -- збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на використання тих чи інших корисних копалин, узгоджується плата за забруднення, видаються заборони на викиди тих чи інших речовин.

Міжнародна глобальна екополітика знаходиться ще на стадії розробки, хоча є основною сферою уваги всіх міжнародних екологічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного характеру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елементом глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов'язаних у єдину екологічну систему, стан якої впливає передусім на ці країни.

2. Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об'єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське), або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найтісніші контакти мають країни, в яких спільні кордони. Вони обумовлюють і характер транскордонного переносу забруднень повітрям, водою, встановлюють квоти на видобування природних ресурсів і т.д. Слід зазначити, що регіональна екополітика, на жаль, ще не пішла далі загальних декларацій про загрози, що виникли. Країни діють головним чином відособлено на своєму державному рівні. Як правило, немає чіткої координації дій між найближчими сусідами [15, c.351-352].

Рішення глобальних екологічних проблем не можливе без удосконалення екологічної політики та створення надійних організаційно-правових засобів на міжнародному рівні по відношенню як до природокористування на національному рівні так і по відношенню до мирових природних ресурсів. В зв'язку з цим в міжнародному праві обособлюється совокупність норм, направлених на регулювання охорони природного середовища. На порядку денному стало питання - закріплення в системі принципів міжнародного права принципу охорони навколишнього середовища.

Таким чином виникло міжнародне право навколишнього середовища-самостійна галузь міжнародного права, яке стало нормативною базою міжнародного природоохоронного співробітництва [16, c.26].

Міжнародне право навколишнього середовища (далі по тексту М.п.н.с) - сукупність міжнародних принципів і норм, спрямованих на регулювання міжнародних екологічних відносин, щодо охорони навколишнього середовища від негативного впливу і раціонального використання природних ресурсів в інтересах сучасного та майбутніх поколінь [16, c.26]. У значені М.н.п.с вживають терміни «міжнародне екологічне право», «міжнародне енвайроментальне право» (від англ.. environment -довкілля, навколишнє середовище) тощо М.п.н.с. є складним правовим утворенням, що перебуває у процесі становлення [17, c.296].

Головне призначення міжнародного права навколишнього середовища- забезпечити міжнародне співробітництво держав у відповідній галузі.

Три його основні функції : координація міжнародного співробітництва в галузі охорони та раціонального використання навколишнього середовища; розробка та здійснення глобальних екологічних заходів; розробка та здійснення науково обґрунтованих систем заходів щодо охорони окремих об'єктів навколишнього середовища.

Предмет цього виду права - міжнародні екологічні відносини, а саме відносини людства з природою [16, c.28].

Об'єкт міжнародно-правового регулювання охорони природного середовища та природокористування - загальна природа планети Земля та біля земний космічний простір. Одночасно цій охороні підлягають окремі об'єкти природного середовища, включаючи Світовий океан та його ресурси, атмосферне повітря, твариний та рослинний світ, надра, унікальні природні комплекси. В системі об'єктів регулювання охорони та використання є декілька категорій: а) міжнародні природні об'єкти та ресурси, що не належать до національної юрисдикції (відкрите море, Антарктида, космос); б) природні об'єкти та ресурси , розділені двома та декількома державами (прикордонні річки та озера, в тому числі Каспійське море, прикордонні природні комплекси, мігруючі види тварин, поклади корисних копалин; в) об'єкти та ресурси, які знаходяться під національною юрисдикцією, але відносини стосовно них регулюються міжнародними правовими нормами (занесені до Міжнародної червоної книги, що знаходяться під загрозою зникнення, рідкісні види фауни, флори та інш.) [16, c.28].

Суб'єкти М.п.н.с. - насамперед держави, а також урядові й неурядові міжнародні організації [17, c.296]..

Джерела М.п.н.с. - міжнародні правові документи, які в свою чергу є правовою основою міжнародного природоохоронного співробітництва.

Міжнародні правові документи - документи міжнародного права навколишнього середовища, які фіксують домовленості суб'єктів права (країн-сторін чи організацій) щодо їхніх прав, зобов'язань, намірів , позицій та пропозицій стосовно певних об'єктів та ситуацій. Можуть бути двосторонніми ( угоди різного рівня і характеру між двома державами, які, як правило, мають спільний кордон [15, c.355] ) чи багатосторонніми, регіональними чи світовими (конвенції, договори, угоди, резолюції міжнародних організацій), прямої дії чи рамковими, функціональними (універсальними, орієнтованими на тип діяльності) чи об'єктивними (ресурсними, галузевими), мати обов'язковий, рекомендаційний чи декларативний характер. Основними сучасними формами є угоди (договори), конвенції, протоколи, директиви (ці документи, як правило, є обов'язковими до виконання), хартії, меморандуми, рекомендації, рішення, резолюції, стратегії, принципи, програми, плани, порядки (ця група документів має рекомендований характер або формулює позиції, які потребують додаткових рішень чи документів), декларації, заяви, ухвали, маніфести (для оголошення намірів сторін щодо певної діяльності, можливої мети і засобів, мотивації та сфер впливу. Укладання міжнародних правових документів, як правило, супроводжується певними умовами та процедурами, які визначають порядок розроблення, погодження, підписання, ратифікації, набуття чинності, моніторингу, виконання та покарання [17, c.299].

Таким чином, механізм забезпечення міжнародно-правової охорони довкілля включає:

1. Нормативні акти як джерела міжнародного екологічного права.

2. Міжнародні об'єкти охорони навколишнього природного середовища.

3. Координаційну роль міжнародного права у світовому механізмі охорони навколишнього природного середовища [15, c.355].

Під міжнародним організаційним механізмом охорони навколишнього середовища розуміють сукупність міжнародних органів і організацій, які виконують функції по забезпеченню виконання вимог міжнародного права навколишнього середовища й організації міжнародного екологічного співробітництва. Міжнародні організації, створені для розв'язання екологічних проблем. Виконують цю функцію шляхом координації діяльності, розроблення та фінансування правових документів, програм, проектів та заходів, збирання та поширення інформації, створення й поновлення баз даних, підготовки оглядів і оцінок стану довкілля та його компонентів. Умовно їх можна поділити на: державні; недержавні; такі що діють під егідою ООН; світового чи регіонального рівня. Провідну роль відіграють: Програма ООН із захисту природного середовища (ЮНЕП; United Nations Еnvironmental Program, UNEP), яка координує діяльність інших організацій з охорони навколишнього середовища та її структури; Програма розвитку ООН (ПРООН; United Nations Development Program. UNDP), підрозділи Світового банку, насамперед Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Комісія ООН з питань збалансованого (сталого) розвитку (United Nations Commission on Sustainable Development, UNCSD). Серед недержавних організацій -Міжнародна спілка охорони природи (МСОП), Світова фундія дикої природи (СФДП), Міжнародна спілка охорони птахів (МСП), Міжнародна спілка водно-болотних угідь (МСВБУ), Грінпіс, Друзі Землі та інші [17, c.298]. Залежно від цілей і характеру діяльності неурядові організації можна умовно поділити на дві групи. Першу групу складають наукові центри, інститути, дослідні станції, організації, які проводять самостійні наукові дослідження на багатосторонній міжнародній основі; другу групу- міжнародні наукові та інші спеціальні постійні конференції й організації, які займаються влаштуванням різного роду міжнародних зустрічей і заходів, координують дослідницьку діяльність, що проводиться у різних країнах [20, c.170].

Таким чином, формами міжнародного природоохоронного співробітництва є укладання міжнародних правових документів, організація наукових та практичних зустрічей, створення міжнародних організацій, партій, груп, рухів «зелених» , що координують спільні зусилля з охорони природи.

Висновки до розділу 1

Однією з основних проблем, яка тією чи іншою мірою завжди супроводжувала розвиток суспільства, є антропогенне забруднення навколишнього природного середовища.

Глобальний характер цієї проблеми обумовлений тим, що стан навколишнього природного середовища змінюється під впливом повсякденної діяльності всіх держав, і ці зміни стають усе більш згубними для природи [21, с.10].

Проведений аналіз показав, що ефективним засобом розв'язання цієї та інших глобальних екологічних проблем є міжнародне співробітництво держав у галузі охорони навколишнього середовища.

У світовому механізмі охорони навколишнього природного середовища координаційна роль належить міжнародному праву навколишнього середовища, яке є нормативною базою природоохоронного співробітництва.

Причини цього такі:

1) загальна екологічна небезпека;

2) загроза масштабної транскордонної шкоди національним системам навколишнього природного середовища;

3) необхідність розробки та прийняття універсальних імперативних норм поведінки держав [15, с.355].

Міжнародні організацій (державні, недержавні), створені для вирішення екологічних проблем складають організаційний механізм міжнародної охорони навколишнього середовища. Їх основні функції - розроблення та фінансування правових документів, влаштування різного роду міжнародних зустрічей, забезпечення виконання вимог міжнародного права навколишнього середовища, організація та координація міжнародного екологічного співробітництва.

Основною формою міжнародної співпраці щодо вирішення проблем охорони навколишнього середовища, її правовою основою є міжнародні правові документи (конвенції, договорів, угод, резолюції міжнародних організацій, протоколів, хартій, меморандумів, рекомендації тощо).

Об'єктом міжнародного співробітництва у сфері екології є не навколишнє природне середовище, що знаходиться під національною юрисдикцією, а міжнародно-правовий природний простір, що оточує природне середовище Землі в цілому, глобальна екологічна рівновага.

Таким чином, міжнародне природоохоронне співробітництво, має складний механізм, який є майже єдиним ефективним засобом, який спроможний вирішувати глобальні екологічні проблеми, запобігати екологічним катастрофам, вирішувати мирним засобом проблеми у стосунках між країнами, здійснювати ефективні заходи спрямовані на збереження безпечного для існування живої та неживої природи, середовища, захист населення від негативного впливу, зумовленого його забрудненням, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів [19, c.27].



Розділ 2. Аналіз міждержавної взаємодії з питань охорони навколишнього середовища

2.1 Огляд міжнародного законодавства з питань охорони довкілля

Важливе значення для поглиблення процесу усвідомлення людством необхідності берегти і поліпшувати навколишнє середовище та стимулювання політичних рішень щодо практичних дій у цьому напрямі є Всесвітній день охорони навколишнього середовища. Це міжнародний день проведення заходів (екологічних конгресів, конференцій, фестивалів, виставок та ін..), що підтверджують прагнення урядів і організацій до збереження навколишнього середовища. Відзначається 5 червня починаючи з 1973 року. Цю дату обрано щоб відзначити день відкриття Конференції ООН з проблем навколишнього середовища (Стокгольм, Швеція) [18, c.177], що стала початком власне природоохоронного співробітництва [18,c.20].

У ході конференції стало зрозуміло, що учасники, які представляли 113 держав світу, мали різні завдання та погляди щодо ролі та місця міжнародного співробітництва в сфері подолання проблем, пов'язаних з деградацією довкілля. ЇЇ результати висвітлили відсутність консенсусу щодо даного підходу. В той час, як країни, що розвиваються, визначаючи необхідність невідкладних дій з метою попередження шкоди довкіллю, основний тягар перекладали на індустріально розвинені держави, останні наполягали на рівні відповідальності всіх учасників міжнародного співробітництва. Водночас, конференція стала основоположною в контексті започаткування міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища. 26 принципів і План дій, який містив 109 рекомендацій, були покладені в основу реформування природоохоронного напряму діяльності міжнародного співтовариства та на тривалі роки стали єдиними критеріями, на яких базувалося формування національної екологічної політики всередині держав [11, c.20].

Дуже важливе рішення мала також конференція ООН в Ріо-де Жанейро у 1992р, яка на загальнопланетарному саміті (зустріч міністрів з навколишнього середовища) задекларувала принципи сталого і екологічно безпечного розвитку. Результатом роботи Конференції стало схвалення Декларації Ріо-де Жанейро з навколишнього середовища і розвитку, яка складалася з 27 принципів, що визначають права і обв'язки країн в контексті забезпечення сталого розвитку людства, а також прийняття Порядку денного на ХХІ століття [11, c.20] у якому викладено Програму стійкого довготривалого розвитку. Вона фактично стала основою для розробки національних екологічних стратегій і програм міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища[21, c.742].

Суть сталого розвитку - розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без втрат для майбутнього покоління забезпечувати свої власні потреби [1,c.20]. Основою Стратегії сталого розвитку, є ідея збалансованого розвитку між навколишнім середовищем та його ресурсами, економікою і населенням Землі. Метою Стратегії сталого розвитку є вироблення основних шляхів і способів пристосування життя до глобальних змін.

При визначені суті цієї проблеми запропоновано поняття екологічного імперативу, яке трактується як обмеження, що накладається на господарську діяльність людей місткістю біосфери, її можливість справлятися з наслідками такої діяльності. Визначення поняття сталого розвитку в науковій літературі називається коеволюцією суспільних і біосферних процесів з обов'язковим дотриманням екологічного імперативу. Коеволюція людини і біосфери означає таку поведінку людства і кожної людини, яка може забезпечити спільний розвиток і біосфери і людства [22, c.553].

Окремо, але паралельно з підготовкою зустрічі на вищому рівні, відбулися переговори з двох значних за змістом міжнародних конвенцій, що були підписані більшістю урядів в Ріо. Це Рамкова конвенція ООН про зміну клімату та Конвенція з біологічного різноманіття. Вперше на міжнародному рівні було проголошено про дифірінціовану, хоча і спільну відповідальність країн за глобальні екологічні проблеми та констатовано необхідність налагодження більш плідного глобального партнерства з метою збереження,охорони та відтворення земної екосистеми [11, c.21].

На даний час оформлено понад 50 Конвенцій світового (глобального) рівня, що стосуються природного середовища, з протоколами та угодами більш 215 документів. Крім того в Європі розроблено ще близько 20 регіональних конвецій. Участь у роботі Конвенцій сприяє розв'язанню багатьох екологічних проблем на національному і міжнародному рівні, допомагає залучати додаткові, в т.ч. фінансові ресурси [17, c.187].

Принципові засади міжнародного природоохоронного співробітництва закріплені, зокрема, у Стокгольмській декларації ООН з проблем навколишнього середовища (1972), Декларації Ріо-де Жанейро про навколишнє середовище і розвиток (1992), Всесвітній хартії природи (1982), Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975).

До цих засад належать: зобов'язання держав вживати заходів щодо охорони навколишнього середовища; раціональне використання природних ресурсів; заборона військового або будь якого іншого ворожого використання засобів впливу; недопустимість радіоактивного забруднення довкілля; взаємодопомога держав за надзвичайних екологічних ситуацій; вільний обмін міжнародною екологічною інформацією; розв'язання еколого- правових спорів мирними засобами; застосування міжнародно-правової відповідальності держав за шкоду, завдану довкіллю тощо [17, c.296].

Основні форми міжнародної співпраці у сфері природокористування.

1. Співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології.

2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН.

3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об'єктів.

4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.

З часу проведення Конференції в Ріо минуло багато років, які без сумнівно, ознаменувалися активізацією міжнародного екологічного співробітництва. Були схвалені основні показники, яких необхідно досягти з метою забезпечення сталого розвитку - так звані Цілі розвитку тисячоліття, були розроблені юридично зобов'язуючи механізми боротьби зі зміною клімату, в багатьох країнах схвалено національні програми сталого розвитку, а проблеми охорони навколишнього середовища дедалі частіше з'являються на порядку денному не окремо взятої країни а всієї міжнародної спільноти. Поступово набирає ваги започаткований в рамках Європейської економічної комісії ООН загальноєвропейський процес «Довкілля для Європи, який став вагомим, а в деяких випадках єдиним, засобом побудови регіональної відповідальності за збереження навколишнього природного середовища, поштовхом для розвитку і поглиблення рівня багатостороннього і двостороннього співробітництва в Європейському регіоні щодо вирішення глобальних екологічних проблем сучасності. Міжнародна діяльність щодо захисту довкілля еволюціонувала від одиничних заходів із вирішення конкретної проблеми через розробку заходів, які переслідують декілька різноманітних цілей, до формування нової парадигми глобального розвитку світового суспільства, що базується на критеріях сталого розвитку [11, c.21].

2.2 Оцінка діяльності міжнародних природоохоронних організацій

В рамках міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища вирішуються найбільш складні проблеми і конкретні проекти. До них відносяться спільні інженерні і технічні розробки з питань охорони атмосферного повітря та природних вод від промислових викидів, проблеми забруднення під час сільськогосподарських робіт, збереження флори і фауни, створення природоохоронних територій та ін. Особливу групу становлять наукові дослідження впливу антропогенної діяльності на зміну клімату, генетично модифікованих продуктів на організм людини, руйнування озонового екрану. Реалізацією цих проектів займаються міжнародні спеціалізовані організації.

Організація Об'єднаних Націй- це найбільша, універсальна і найавторитетніша міжнародна організація сучасності, яка покликана займатися вирішенням головних політичних проблем. ООН створена в 1945 році, об'єднує 185 незалежних держав [4, c.350].

Окремими проблемами охорони навколишнього середовища займаються спеціалізовані заклади під егідою ООН, які мають статус автономних і сприяють створенню більш ефективних структур економічного й соціального розвитку для досягнення цілей сталого розвитку в глобальному масштабі. Програма ООН із навколишнього середовища (ЮНЕП) діє як автономний орган ООН, створена за рекомендацією Стокгольмської міжнародної конференції в 1972 році ООН з метою встановлення тісного міжнародного співробітництва з проблем навколишнього середовища. Основними функціями є дослідження проблем охорони ґрунтів і вод, рослинного і тваринного світу, співробітництво в галузі освіти і обміну інформацією з охорони навколишнього середовища, організація міжнародних симпозіумів, розробка і реалізація проектів, які вирішують завдання екологічної безпеки. [4, c.363].

У 1983 р. з метою реалізації стратегії сталого розвитку та з ініціативи Генерального Секретаря ООН створена Міжнародна Комісія з навколишнього середовища і розвитку.

Основне завдання цієї Комісії полягає у тому , щоб рекомендувати шляхи, за яких турбота про навколишнє середовище призвела б до тіснішого співробітництва між країнами, які знаходяться на різних рівнях соціально-економічного розвитку, і сприяла б досягненню загальних завдань і взаємопов'язаних цілей. [4, c.348].

У 1987 р. комісія опублікувала звіт «Наше спільне майбутнє» в якому заявила, що економіка повинна задовольняти потреби людей, але її ріст повинен вписуватися у межі екологічних можливостей планети. Крім того, Комісія звернула увагу на недостатнє фінансування екологічних проектів у глобальному масштабі. Результатом цього стало заснування у 1991 році Світовим банком спільно з ЮНЕП фінансової природоохоронної організації - Глобального екологічного фонду (GEF) для виконання національних проектів і програм для поліпшення глобального навколишнього середовища. Членами цієї організації є понад 150 держав світу, в тому числі й Україна. Головною метою створеного Фонду є розробка та реалізація механізму надання країнам, які отримують відповідні гранти, пільгових кредитів для реалізації проектів, пов'язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем. До приоритетних напрямків, які потребують фінансування виділені такі: глобальне потепління клімату, забруднення міжнародних вод, зменшення біорізномаіття, виснаження озонового шару.

Основою геофінансової системи є спеціалізовані заклади ООН, Світовий банк і МВФ, які є координаторами у вирішенні фінансових питань у світовому масштабі. Паризький клуб - об'єднання державних кредиторів, Лондонський клуб - об'єднання великих приватних кредиторів, регіональні банки розвитку, субрегіональні банки розвитку, міждержавні організації

Сьогодні, проголосивши курс на реформування системи ООН основний напрям діяльності поєднує питання розвитку, гуманітарної допомоги та захисту навколишнього середовища [11, c.21].

У 1968 р створено Римський клуб, який покликаний забезпечувати активне співробітництво у боротьбі з забрудненням навколишнього природного середовища. До цієї організації нині входить 30 країн, близько 80 відомих вчених, діячів різних професій. Клуб займається вивченням глобальних проблем цивілізації виробленням заходів подолання глобальних кризових явищ. Кожного року Римський клуб готує доповіді, які привертають увагу людства всього світу [4, c.348].

Важливу роль відіграють дві громадські міжнародні організації:

-Міжнародна спілка охорони природи та природних ресурсів (МСОП). Створена у 1948 р.. До її складу входять офіційні представники 68 держав, понад 60 різних установ із 127 країн та 53 міжнародні організації. МСОП проводить дослідження і пропаганду охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, видає Червону книгу [7,c.281];

-Грінпіс, яка має свої представництва у різних країнах світу, особливу структуру управління і фінансування, наукову базу для оцінки стану довкілля та впливу діяльності людей на довкілля [4,c.390].

У світі зараз налічується близько 300 міжнародних організацій з охорони природи. Потреба консолідації зусиль та складність завдань, зумовили створення нового типу міжнародних організацій - з мінімальними штатами, віртуальним управлінням, спробую втілення інтегральних підходів. Найпотужнішою є Світова фундія з охорони довкілля ГЕФ (ВЕФ). В Європі для провадження Всеєвропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, схваленої міністрами 55 країн (Софія 1995) створено віртуальну інституцію [17, c.299].

2.3 Напрямки міжнародного співробітництва України у сфері захисту довкілля та необхідність переходу України до сталого розвитку

Міжнародне співробітництво у галузі охорони довкілля займає одне з важливіших місць у зовнішній політиці України та відбувається за такими напрямками:

-співробітництво з міжнародними організаціями системи ООН;

-співробітництво на двосторонній основі в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та ядерної і радіаційної безпеки з урядами сусідніх держав, держав- стратегічних партнерів та донорів у рамках двосторонніх угод , спільних програм тощо;

-участі у регіональних природоохоронних заходах (Чорне та Азовське моря, Дніпро, Дунай, Карпати, Донбас тощо);

-участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС [20, c.168].

Міжнародні договори, укладені та ратифіковані Україною, мають таку саму юридичну силу, як національні закони. Ратифікація міжнародного договору відбувається шляхом ухвалення Верховною радою України спеціального закону про ратифікацію [21, c.540].

Звичайно Україна не стоїть осторонь проблем охорони довкілля, а тому проголошений на Конференції в Ріо-де-Жанейро принцип «сталого розвитку» є дуже актуальним для нашої держави [22, c.553].

Але на жаль , Україна й нині перебуває поза межами цього процесу.

Понад 100 країн світу розробили Стратегії сталого розвитку. В нашій державі аналогічного документу не має. Крім того, на цей час в Україні практично відсутні як організаційні, так і правові механізми реалізації основних принципів сталого розвитку.

Необхідність переходу України до сталого розвитку зумовлена міжнародними передумовами та внутрішніми чинниками.

Міжнародні передумови: офіційне приєднання України до рамкового документа ООН «Порядок денний на ХХІ століття», підписання Україною ряду міжнародних договорів, які забов”язують державу рухатись у напрямку сталого розвитку.

Основні внутрішні чинники:

-соціально-демографічні та суспільні чинники - низька тривалість життя, перевищення в 1,4 рази смертності над народжуваністю та зростання кількості інфекційних захворювань (СНІД, туберкульоз та ін..) [33, c.6-7].

-екологічні чинники - надмірне природно-техногенне навантаження. Близько 15% території України з населенням понад 10 млн.чол. перебуває у загрозливому екологічному стані. Щільність викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря становить понад 130 кг на кожного мешканця, що в кілька разів перевищує цей показник у розвинутих країнах світу[33, c.6]. Тільки 2% природних ресурсів використовується для виробництва продукції, 98% витрачається накопичуючись у природному середовищі [1, c.29].

Однією з глобальних проблем сучасності є глобальні зміни клімату, які не обминули і нашу державу. За даними гідрометеорологічної служби, протягом 1986-2005 рр. зафіксовано 2254 випадки лише стихійних метеорологічних явищ на Україні. Згідно з оцінками, найбільш катастрофічними для України впродовж останнього десятиліття є паводки у Закарпатті, сильні снігопади. За прогнозами для України прийдешнє потепління та підняття рівня Чорного та Азовського морів до 115 см. може стати катастрофічними для нашої країни, в результаті буде знищено 9840 га земельного фонду та затоплено 190000 га низинних ділянок [35, c.48-49].

Україна у 1992 році підписала Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату Землі. Участь України в механізмах Кіотського протоколу, цей крок нашої держави як один із шляхів виконання закону «Про основи національної безпеки», згідно з яким до основних напрямів державної політики з питань національної безпеки - реалізація заходів щодо зменшення негативного впливу глобальних екологічних проблем, розширення Участі України у міжнародному співробітництві з цих питань, впровадження у виробництво екологобезпечних, ресурсозберігаючих технологій [35, c.49].

Водночас реалії сьогодення надзвичайно далекі від задекларованих документів і заяв, наслідком чого є невиконання Україною багатьох зобов'язань, покладених на держави-сторони Кіотського протоколу. Та втрата багатьох економічних можливостей і фінансових вигод. Якщо політика нашої держави не зміниться, то розмір матеріальних і моральних збитків буде величезним [35, c.49].

На тлі дефіциту фінансових можливостей держави неефективно використовуються кошти міжнародної допомоги. За інформацією Мінекономіки , загальна вартість лише зареєстрованих проектів міжнародної допомоги, спрямованої на впровадження в України механізмів Кіотського протоколу, становить 1326 тис.канадських дол.., 674 тис.євро та $1449,4 тис. Однак суттєвих позитивних результатів з 1999 року, унаслідок реалізації вказаних проектів не досягнуто.. За експертивними оцінками, ефективно використовуючи механізми проектів спільного впровадження в рамках Кіотського протоколу, Україна має можливість додатково залучити зовнішнє фінансування в обсязі від 0,5 до $7,3 млрд. для розвитку та технологічного переоснащення вітчизняної економіки, суттєвого покращення екологічної ситуації. Поточний стан економіки та прогнозні тенденції економічного розвитку свідчать про можливість України виконати свої зобов'язання щодо обсягів викидів парникових газів та отримати значні додаткові фінансові надходження в економіку країни [35, c.49].

Україна, підписавши ряд міжнародних конвенцій, взяла на себе зобов'язання берегти і раціонально використовувати біологічне різноманіття і довести до 2015 року площу територій та об'єктів природно-заповідного фонду до 10%. Зараз в Україні під заповідними територіями відведено втричі менше площ, ніж у європейських країнах. Багато видів тваринного і рослинного світу зникають стрімкими темпами [37, c.5].

Розширення заповідних терріторій не лише створить умови для переходу України до збалансованого розвитку, а й забезпечить підвищення її авторитету на міжнародному рівні та сприятиме залученню додаткових інвестицій у розвиток держави [37, c.5].

У багатьох країнах світу вже діють еколого-економічні механізми, за якими будь-який ресурс має об'єктивну ціну , яку слід сплачувати. В Україні забруднювач теж повинен компенсувати завдану шкоду. Економічно не вигідним мають стати перевитрати ресурсів і забруднення довкілля. Держава має припинити втрати ландшафтного та біологічного різноманіття , істотно скоротити викиди забруднюючих речовин, зменшити обсяги відходів. Україна потребує збалансованої та інноваційної моделі економічного розвитку, за якої виробництво і споживання дадуть можливість природним екосистемам відновлюватися і підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь.

На Всесвітньому економічному форумі у 2008 році у Давосі було оголошено результати міжнародного екологічно рейтингу 149 країн за рейтингом екологічних досягнень. До першої трійки увійшли Швейцарія, Швеція, Норвегія. За 2006-2007 рр. Україна втратила 24 позиції посівши 75-те місце. Такі показники засвідчують тенденцію до погіршення складової національної економіки та посилення небезпеки деградації навколишнього природного середовища і стану природно-ресурсної бази. [33, c. 6].

Отже, враховуючи зазначене, Для України сталий розвиток залишається сьогодні лише декларацією про наміри. Єдиний шлях подолання негативних тенденцій в екологічній сфері- здійснення переходу держави на шлях сталого розвитку, який потребує радікальних, економічних реформ та відповідної послідовної державної природоохоронної політики та розвитку міжнародних співвідносин України у галузі охорони навколишнього середовища [33, c.7] .

Висновки до розділу 2

Міжнародні організації відіграють роль організаторів і каталізаторів світового процесу формування екологічної політики, формування стратегії виживання людства в умовах екологічної кризи та стимулюють інноваційні підходи в цій сфері. Важливе значення має вироблення ними правового поля щодо діяльності з питань довкілля, розроблення і започаткування втілення конвенцій та інших міжнародних документів [17, c.299].

Найважливішим досягненням та напрямком міжнародної природоохоронної співпраці стала розробка та впровадження стратегічних рішень екологічно сталого розвитку, який передбачає посилення екологічної складової економіки, гармонізацію екологічних і економічних інтересів суспільства, гармонізацію продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності природного середовища для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь [22, c.553].

В Україні має бути продемонстрована політична воля найвищого рівня щодо реалізації принципів Ріо. В найкоротший термін потрібно закінчити опрацювання і прийняття у вигляді законів Стратегію збалансованого (сталого ) розвитку України та Національний план дій. Україна повинна нарешті отримати свій порядок денний на ХХІ століття [29, c.4].



Розділ 3. Сучасні тенденції у вирішенні глобальних питань захисту довкілля

3.1 Формування екологічної свідомості людства та розвиток екологічної освіти

міжнародний природоохоронний довкілля екологічний

Серед важливих чинників переходу до сталого розвитку є екологічна свідомість суспільства. В перш за все потрібно починати з проінформованності громадян, яка сприятиме кращому усвідомленню проблем, пошуку шляхів їх подолання, і як наслідок, практичної участі у процесі здійснення змін. Саме такий алгоритм є максимально ефективним і забезпечить випереджаюче зростання екологічної свідомості, підвищення екологічної культури людства [24, c.10].

Конвенція «Про доступ до екологічної інформації, участь громадкості у процесі прийняття рішень, доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища» - міжнародний правовий документ Європейської Економічної Комісії ООН , схвалений 25 червня 1998р. на 4-й Нараді міністрів охорони навколишнього середовища «Довкілля для Європи» у м.Оргусі (Данія) з метою закріплення юридичної можливості реалізувати та захистити право кожної людини на сприятливе для її здоров'я довкілля; вільний доступ до екологічної інформації; участь у прийняті екологічно значущих рішень; доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища [36, c.4].

Міжнародні експерти оцінюють Конвенцію як новий тип міжнародної угоди щодо навколишнього середовища, хоч вона є регіональною, наголошують на її універсальному значені. Вперше на міжнародному рівні Конвенція найбільш повно закріпила 10-й принцип декларації Ріо-92 щодо необхідності залучення громадкості до вирішення екологічних питань та доступу її до екологічної інформації, яку мають державні органи. Конвенція єднає владу та громадкість у їх спільній відповідальності перед майбутніми поколіннями - жити у сприятливому для здоров'я середовищі, а також пропонує для цього дієві інструменти. Оргунська конвенція є найбільш амбіційним явищем екологічної демократії, яке коли-небудь здійснювалося під егідою ООН і дуже значним кроком у формування світового громадського суспільства [35, c.2].

У Конвенції участь громадськості у прийняті екологічно значущих рішень урегульовано у таких формах: у громадських слуханнях, відкритих засіданнях з обговорення рішень, які приймаються, в експертизі екологічній та оцінці впливу об'єктів і рішень на навколишнє середовище; в розроблені екологічних програм, планів, політики, законодавчих та інших нормативно-правових актів, у видачі дозволів на здійснення діяльності, пов'язаної з поводженням з небезпечними речовинами та матеріалами.

Конвенція сприяє формуванню екологічної свідомості громадян, які усвідомлюють свої права в екологічній сфері й починають розуміти взаємозалежність між власним здоров'ям і станом навколишнього середовища, пілкуються про збереження довкілля для себе и наступних поколінь [36, c.4]..

Україна ратифікувала Конвенцію 6 липня 1999 року , але це не призвело до істотного спрощення законодавчих процедур доступу до екологічної інформації і багато проблем так і залишилися нерозв'язаними. На Ризькій зустрічі Сторін Оргунскої конвенції, що відбулася у 2008 році, Україна була названа серед країн, де не виконуються положення Конвенції. Це не лише перешкоджає становленню громадського суспільства в України, а й шкодить її міжнародному іміджу. Потрібно активізувати процес створення нормативно-правової бази і забезпечити її виконання [34, c.2-3].