Управління фінансовою санацією підприємства

Методологія багатофакторного дискримінантного аналізу може використовуватися як службами контролінгу підприємства для своєчасного виявлення симптомів фінансової кризи, так і банками при оцінці кредитоспроможності позичальника.

Однак, використання методології багатофакторного дискримінантного аналізу у вітчизняній практиці є досить обмеженим, що зумовлено такими основними чинниками: по-перше, неможливістю розробки власних, галузевих дискримінантних функцій через відсутність фахівців достатньої кваліфікації; по-друге, відсутністю достатніх коштів для закупівлі та адаптації західних методик до вітчизняних умов господарювання; по-третє, недостатнім рівнем об'єктивності показників, які відображаються підприємствами у фінансовій звітності (проблематика подвійної бухгалтерії).

Отже, підводячи підсумок можна стверджувати наступне: вищенаведені підходи та моделі прогнозування банкрутства мають ряд переваг і недоліків, адекватні в умовах, відповідно до яких вони розроблялися, в Україні широко застосовуються моделі, побудовані на базі фінансових коефіцієнтів, адже порівняльні методи передбачають непосильні фінансові витрати на проведення експертиз;

· Діагностика українських підприємств за закордонними статистичними методиками є некоректною, оскільки порушуються найважливіші умови застосування статистичних моделей: часова відповідність, відповідність об'єкта оцінювання, відповідність методики визначення параметрів моделі. Необхідно використовувати метод, а не результати його використання.

· З метою удосконалення та покращення процесу діагностування загрози виникнення банкрутства в Україні повинна бути створена універсальна система моделей прогнозування банкрутства, фінансової стійкості підприємств, що допоможуть адекватно передбачити, оцінити кризові явища, їх причинно-наслідкові зв'язки, забезпечити ефективне застосування санаційних заходів, бути доступними для всіх користувачів.

1.3 Економіко-правові механізми регулювання банкрутства і санації підприємства

Органи державної влади України, як одні з основних позивачів у справах про банкрутство, мають, реалізовуючи свої повноваження, брати активну участь у розробці та державної політики запобігання банкрутству шляхом забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржників. Небезпідставною є зацікавленість з боку держави в максимальному збереженні платників податків - бюджетних боржників, стан яких визнається кризовим. Незважаючи на те що антикризове управління економікою спрямоване на подолання таких явищ, як банкрутство, безпосередньо у діяльності підприємства важливе значення має також регулювання ситуації з неплатоспроможністю на державному (макро) рівні шляхом запровадження сучасних розвинених систем правового регулювання неплатоспроможності. Державне регулювання проблеми неплатоспроможності найбільшою мірою залежить від законодавчої бази, основою якої є Закон України від 14.05.92 р. №2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (зі змінами та доповненнями; далі - Закон №2343-ХІІ). Водночас не менш важливим є факт застосування норм цього Закону на практиці.

Негативна сутність банкрутства полягає у визнанні господарським судом неможливості боржника відновити платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури. При порушенні справи про банкрутство прагнення кредиторів застосувати банкрутство (має переслідувати) не механізм знищення суб'єкта підприємницької діяльності, а як економічну процедуру щодо його оздоровлення, що не суперечить загальнодержавним цілям. Як відомо, існує безліч шляхів запобігання банкрутству, які умовно поділяються на недоведення платника податків до порушення провадження у справі про банкрутство i судове врегулювання питання.

Законодавством передбачено ряд запобіжних заходів, спрямованих на захист платоспроможності бюджетних боржників, а саме: податкова порука, мирова угода, розстрочення та відстрочення податкових зобов'язань (боргу) платника податків, списання податкового боргу, досудова санація i власне санація тощо. На сьогодні органи держави вимушені одночасно захищати як свої інтереси, так i інтереси суб'єктів господарювання, оскільки лише їх діяльність приведе економіку держави до поступового відродження i подальшого розвитку.

Суперечність полягає в тому, що органи державної влади, як одні з основних позивачів у справах про банкрутство, незважаючи на специфіку своєї роботи, мають на меті як стратегічний крок - збереження суб'єкта підприємницької діяльності (платника податків), який у подальшому забезпечуватиме наповнення державної казни, так i тактичний - ліквідацію суб'єкта підприємництва, забезпечуючи тим самим часткове зменшення загальної суми податкового боргу платників податків перед бюджетами усіх рівнів України. Тобто виправлення ситуації щодо зазначеної проблеми залежить від ефективності координації зусиль органів виконавчої та судової влади в реалізації спільної із суб'єктами підприємницької діяльності проблеми. I нарешті, не в останню чергу вдала реалізація в Україні правових та економічних механізмів відновлення платоспроможності підприємств-боржників залежить від компетентності, досвіду, знань, сумлінності податкових та арбітражних керуючих.

Суб'єктами банкрутства (банкрутами) можуть бути юридичні та фізичні особи (боржники), неспроможність яких виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. До суб'єктів банкрутства не належать відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, зокрема філії, представництва, відділення, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжнародні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України. Не може належати до суб'єктів банкрутства також і казенне підприємство, оскільки в разі його фінансової неспроможності за зобов'язаннями такого підприємства відповідальність несе держава.

Кредитором визнається юридична або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, в тому числі з виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника. Кредитором можуть також визнаватися органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

Під грошовим зобов'язанням необхідно розуміти зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підприємницької діяльності є його неплатоспроможність. Наразі сама тільки неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами не означає, що він є банкрут. Суб'єкт підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів або обов'язкових платежів, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати визнається боржником.

Фактичною підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство може бути лише письмова заява до господарського суду[1], з якою може звернутися будь-хто з кредиторів (об'єднання кредиторів) і, за певних обставин, сам боржник.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

До боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій[2]: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів та утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.

Законодавством передбачені особливості банкрутства окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності, насамперед містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, суб'єктів підприємницької діяльності - громадян, селянського (фермерського) господарства.

На всіх стадіях провадження у справі про банкрутство господарським судом може бути призначений арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор). Ним може бути призначено фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є заінтересованою особою щодо боржника і кредиторів. Арбітражний керуючий зобов'язаний: здійснювати заходи щодо захисту майна боржника; аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках; в порядку, установленому законодавством, надавати державному органу з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство та інші повноваження.

Набуття статусу банкрута можливе лише за рішенням господарського суду, а до цього часу в боржника ще може з'явитися можливість вийти з такого стану.

Стосовно боржника може бути застосована досудова санація, що передбачає систему заходів, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника. Такі дії можуть бути здійснені шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів до початку порушення провадження у справі про банкрутство. У зв'язку з цим до учасників ліквідаційної процедури чинне законодавство відносить також санаторів - юридичних та фізичних осіб, в тому числі іноземців, які звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з письмовою заявою про переведення на себе боргу і визначили умови санації підприємства-боржника, а також подали документи, якими підтверджують свою платоспроможність і фінансову можливість участі в санації.

Діяльність суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного рішенням господарського суду банкрутом, припиняється шляхом його ліквідації. Такі дії здійснює ліквідатор, яким є фізична особа і якій рішенням господарського суду надано право здійснення ліквідаційної процедури стосовно боржника.

В Україні вирішення всіх організаційних питань пов'язаних з банкрутством, покладено на державну госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства. Ця установа була утворена відповідно до Указу Президента України від 15.12.99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.00 і підпорядкована Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України. Діяльність Агентства здійснюється згідно з положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства», затвердженого Мінекономіки наказом від 06.06.00.

Основною метою діяльності Агентства є реалізація повноважень державного органу з питань банкрутства, а також надання послуг у процесі провадження у справах про банкрутство. Для реалізації поставлених завдань Агентство наділено такими повноваженнями: за рішенням господарського суду виступати учасником господарського провадження у справах про банкрутство підприємств, а також делегувати працівників до складу ліквідаційної комісії; надавати пропозиції господарському суду щодо кандидатури господарських керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%; забезпечувати реалізацію процедур банкрутства щодо відсутнього боржника; здійснювати функції адміністратора Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство; забезпечувати проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%; готувати на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства; надавати пропозиції щодо проведення досудової санації суб'єктів підприємницької діяльності, які перебувають у державній власності, погодження в установленому порядку умов участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації таких підприємств; готувати пропозиції щодо продажу частини майна боржника - державного підприємства у процедурі санації, а також майна державного підприємства-банкрута, стосовно якого винесено ухвалу про ліквідацію.

Крім того, Агентство має право від свого імені укладати угоди, набувати майнові і немайнові права, нести зобов'язання, виступати позивачем і відповідачем у суді, господарському чи третейському суді, укладати мирові угоди, брати участь в утворенні та діяльності промислово-фінансових груп, а також асоціацій, корпорацій, інших об'єднань підприємств.

Агентство очолює голова, який призначається на посаду та звільняється з посади наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України і здійснює свої повноваження на умовах, передбачених контрактом та положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства». На голову покладена персональна відповідальність за виконання покладених на Агентство завдань.

Фінансове оздоровлення неспроможних підприємств неможливе без аналізу причин виникнення банкрутства. Причини банкрутства підприємств різні та численні. Але серед них можна виявити дещо спільне, що дає змогу їх групувати та класифікувати. Головним для пошуку основних шляхів фінансового оздоровлення неплатоспроможних підприємств є кваліфіковане вивчення причин банкрутства.

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом України «Про підприємство в Україні» (статті 24 і 34) [1]. Порядок і умови визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задовольнити претензії кредиторів регулює спеціальний Закон України «Про банкрутство» від 14 травня 1992 р., що нині діє в редакції від 30 червня 1999 р. і називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». [1]

Проведення теоретичного дослідження щодо проблематики банкрутства дозволило нам виокремити ряд найбільш важливих дискусійних аспектів., насамперед, з нашої точки зору, існує проблема, пов'язана з тлумаченням банкрутства як новітнього економічного явища. Зокрема, одні фахівці стверджують, що банкрутство є цілком новим явищем в сфері економічних відносин: пройшло лише біля 20 років з часу прийняття Закону України «Про банкрутство». До того часу подібного Закону не існувало, а справи про банкрутство господарські суди не розглядали. На їхню думку інститут банкрутства являється новим для вітчизняної системи правового регулювання підприємницьких відносин. Інші фахівці наполягають, що підприємства-банкрути - наша спадщина від недавнього минулого [99]. В умовах адміністративно-командної системи управління банкрутство не визнавалося вищими ешелонами влади. Вважалося, що воно характерне лише для країн, де є приватний капітал і панує експлуатація людини людиною. Стверджувалося, що суспільна форма власності нібито виключає будь-яку форму експлуатації, а також неплатоспроможність (банкрутство) юридичної чи фізичної особи. Насправді все було інакше: значна частина підприємств мала збитки, відчувала потребу в додаткових коштах для продовження виробничого процесу. Банкрутували не лише сільськогосподарські, а й промислові підприємства, передусім вугільної промисловості, які щорічно одержували дотації в обсязі мільйонів карбованців. Проте в офіційних джерелах і економічній літературі такі підприємства характеризувалися не як банкрути, а як «малорентабельні», «збиткові», «нерентабельні» [89, 25]. В силу відсутності відповідного закону справи про банкрутство господарські суди не порушували.

Основною проблемою, на нашу думку, було те, що в економіці радянського типу, якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам). Тому в Україні до 1992 р. процедура банкрутства не застосовувалася. У законодавчому полі України фактично був відсутній юридичний механізм вирішення проблем неплатоспроможності господарюючих суб'єктів.

Першим законодавчим актом, що встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств в Україні, був Закон України від 14 травня 1992 року «Про банкрутство». Однак практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників. Його завдання зводилася до спонукання боржника будь-якими шляхами, навіть на шкоду виробництву, розрахуватися з кредиторами. Саме тому, вирішення цієї проблеми першочергово полягало в забезпеченні необхідними законодавчими нормами, які б задовольняли інтереси всіх сторін процедури банкрутства. На нашу думку, не менш проблемним є питання чіткого тлумачення сутності поняття «банкрутство». Нині можна відзначити наявність різних понять та визначень банкрутства, якими оперують спеціалісти. Приміром, згідно праці Шакуна В.І. та Мельника П.В «Правові основи підприємницької діяльності» термін «банкрутство» походить від латинського слова bancarotta - зламаний ослін або banca rotta - розбитий банк [39, с. 672]. Під цим розуміють неспроможність юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) задовольнити у встановлений для цього термін пред'явлені йому кредиторами вимоги й виконати зобов'язання перед бюджетом.

Прикладом іншого підходу є робота Бірюкова О.М [18, с. 47]. Суть категорії банкрутства полягає в тому, що вказані вище терміни вживаються як взаємозамінні. В Законі РФ «Про неспроможність (банкрутство)» 2002 р. вони також вживаються як синоніми. Аналогічною є ситуація в англомовних країнах, де терміни «неспроможність» (insolvency) і «банкрутство» (bankruptcy) вживаються як абсолютні синоніми [81,35].

Можна виокремити і третій різновид тлумачення. Його прихильники виходять із того, що банкрутство - поняття виключно кримінально-правове, значною мірою обумовлене цивільно-правовою неспроможністю, яке відрізняється від цивільно-правового поняття неспроможності, але перше обумовлене другим. Вважається, що не будь-який неспроможний суб'єкт є банкрутом, але банкрутом може бути лише неспроможний. Банкрутство може передбачати кримінально-каральне діяння, але ототожнювати банкрутство з кримінально караним діянням, було б невірно [26, с. 6].

На нашу думку, перший та другий підходи є невірними, оскільки в них вищезгадані поняття ототожнюються. Однак, слід зазначити, що поняття «банкрутство» є однією із юридичних підстав ліквідації підприємства, яка виявляється у неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити у встановлений для цього термін пред'явлені йому кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. За аналогією законодавства про банкрутство України, можна зробити висновок, що термін «банкрутство» використовується у двох значеннях:

по-перше, як визнана господарським судом нездатність відновити свою платоспроможність та вдовольнити вимоги кредиторів не інакше, як через ліквідаційну процедуру;

по-друге, як «фінансова неспроможність» суб'єкта господарської діяльності, з яким так чи інакше пов'язані злочинні дії громадянина-засновника, власника, службової особи підприємства (установи, організації).

Саме тому, на нашу думку, заслуговує підтримки третій підхід, в якому терміни «неспроможність» і «банкрутство» мають різне правове значення. Зокрема, порівняльний аналіз визначень цих термінів, що містяться у ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», у ст. 209 Господарського кодексу України, у ст. 218 КК дає підстави вважати, що термін «неспроможність» вживається для характеристики фінансового стану суб'єкта підприємницької діяльності - як «боржника», так і «банкрута». Але різниця між боржником і банкрутом полягає в тому, що для визнання боржника банкрутом потрібне відповідне рішення суду. Саме тому банкрутство за своїм змістом не може бути синонімом неспроможності.

До того ж, термін «неспроможність» є більш широким поняттям, ніж «банкрутство», яке фактично обмежується процедурою конкурсного задоволення претензій кредиторів шляхом ліквідації майна банкрута.

Слід зауважити, що терміни «неплатоспроможність», «неспроможність» і «банкрутство» у різних державах вживаються в різних значеннях [30,122]. У більшості з них банкрутство є частковою неспроможністю, її кримінальним видом. Крім того, термін «банкрутство» має вузьке й суто спеціальне значення, яке описує окремий випадок неспроможності, коли неплатоспроможний боржник навмисно вчиняє кримінальне діяння, що наносить збитки кредиторам. Інакше кажучи, банкрутство - це кримінально-правовий бік неспроможності.

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва [42,56].

Передумови банкрутства слід розглядати як цілісну взаємодію факторів. Як відомо, поняття «фактор» - одне з основних у будь-якому економічному дослідженні. Виходячи зі змісту даного терміну, фактор (лат. faktor - той, що робить, обумовлює) - рушійна сила будь-якого процесу (явища), яка визначає його характер або характерні ознаки [70]. У економічних дослідженнях під фактором прийнято розуміти умови, що є необхідними та визначальними для даного процесу (явища), а також причини, що безпосередньо обумовлюють його виникнення або отриманий результат. Питання стосовно факторів розвитку кризових явищ є одним з найбільш розроблених як у зарубіжних дослідженнях, так і у вітчизняних виданнях, присвячених даній проблемі. Практично кожен дослідник запропонував свій перелік кризових факторів, висунув цікаві гіпотези та інструментарій розгляду, що заслуговують на увагу.

Одні з них можуть бути зовнішніми щодо підприємства і практично не піддаються впливові або ж дуже слабкі. Інші - внутрішнього характеру і безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві. Вони можуть бути на макро - та на мікро рівні. Банкрутство найчастіше є результатом спільного та одночасного впливу всіх факторів.

Прийнято використовувати зазначені нижче ознаки класифікації кризових факторів [15, с. 47]. Зокрема, залежно від місця виникнення кризових факторів:

- внутрішні (ендогенні), виникнення та інтенсивність прояву яких залежить від діяльності підприємства, провокується певними рішеннями, подіями або внутрішнім станом системи;

- зовнішні (екзогенні), виникнення та інтенсивність прояву яких не залежить від діяльності підприємства, обумовлюється станом зовнішнього оточення.

Залежно від наслідків прояву окремих факторів їх класифікують, як:

- загальні кризові фактори, дія яких призводить до погіршення загальних умов здійснення підприємницької діяльності (наприклад, зміна ставок оподаткування);

- специфічні кризові фактори, дія яких погіршує перспективи діяльності підприємств окремого профілю діяльності (наприклад, природо-кліматичні умови);

- індивідуальні кризові фактори, дія яких безпосередньо спричиняє виникнення ситуації банкрутства конкретного підприємства (є внутрішніми для підприємства).

Ступінь впливу кризової ознаки дозволяє визначити основні та другорядні кризові фактори. Критерієм поділу на ці групи є ступінь впливу відповідного фактору на виникнення кризових явищ та ситуації банкрутства.

Залежно від ступеня взаємообумовленості розрізняють:

- незалежні кризові фактори, які визначаються певними подіями або тенденціями;

- похідні кризові фактори, що наслідком незалежних факторів у результаті дії причинно-наслідкового зв'язку (наприклад, співвідношення попиту та пропозиції впливає на ціновий характер).

Від часу дії кризові фактори поділяються на:

- постійні кризові фактори, які визначають загальний рівень загрози появи кризових явищ (наприклад, інвестиційна привабливість підприємства в певній галузі);

- тимчасові кризові фактори, що посилюють рівень кризи внаслідок тих чи інших подій.

Найважливіше значення в процесі дослідження має виокремлення груп зовнішніх та внутрішніх кризових факторів, виділення різноманітних факторіальних підгруп у межах кожної з них [61, с. 15]. При дослідженні зовнішніх кризових факторів виокремлюються міжнародні та національні кризові фактори. Міжнародні кризові фактори обумовлюються ситуацією поза межами країни, станом та тенденціями світової економіки. У їх складі можуть бути виділені такі факторіальні підгрупи:

· політичні (ставлення до соціально-економічних та політичних перетворень в Україні, розвиток контактів на міждержавному рівні та сприятливість міждержавних угод з питань економічного співробітництва, розвиток міжнародних науково-технічних зв'язків, обсяги та умови надання технічної допомоги в ринкових реформах);

· пов'язані з діяльністю окремих іноземних партнерів (економічна стратегія та політика діяльності на зовнішніх ринках, насамперед цінова та інвестиційна, рівень конкурентоспроможності продукції (товарів, послуг), технологій, організація міжнародного маркетингу, форми конкурентної боротьби, фінансовий стан іноземних партнерів, їх можливості та ціни доступу до фінансових ресурсів, нормальний рівень прибутковості, стандарти співробітництва тощо).

Міжнародні кризові фактори мають найбільше значення для підприємств, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльністю. Вплив цієї групи факторів на їх діяльність є прямим, оскільки ці підприємства безпосередньо взаємодіють з іноземними суб'єктами господарювання. Водночас, оскільки Україна бере активну участь у міжнародній торгівлі та є імпортером багатьох стратегічних ресурсів масового споживання, усі підприємства опосередковано перебувають під впливом цих факторів, оскільки саме вони визначають ціни на важливіші матеріально-сировинні ресурси (насамперед - енергетичні та паливні). В умовах дефіцитності Державного бюджету та значного зовнішнього боргу міжнародні фактори значною мірою визначають і загальну ситуацію на фінансовому ринку України, тобто, рівень інфляції, стабільність національної валюти, кредитні ставки тощо, що також має суттєве значення для діяльності усіх без винятку підприємств України.

Національні фактори розвитку кризових явищ формуються в межах країни, тому можуть бути агреговані у такі факторіальні підгрупи:

· демографічні, дія яких визначає розмір і структуру потреб споживачів (населення), а за відомих економічних передумов - його платоспроможний попит;

· економічні, які характеризують стан розвитку економіки, її галузеву та територіальну структуру, насиченість ринку окремими товарами; тенденції зміни реального рівня доходів населення, обумовлюють сприятливість розвитку бізнесу через рівень інфляції, податків, кредитних ставок, характер та стабільність інструментів державного регулювання бізнесу, особливо регулюючого та податкового, обсяги державного замовлення та фінансування, інвестиційний клімат тощо;

· політичні, що визначають стабільність та спрямованість внутрішньої політики, ставлення держави до підприємницької діяльності, характер державного регулювання економіки, ставлення до реформування відносин власності, заходи щодо захисту споживачів, з одного боку, та підприємця (захист конкуренції, обмеження монополізму та ін.) - з іншого;

· соціальні, що виявляються у звичках та нормах споживання, наданні переваги одним товарам та негативному ставленні до інших;

· науково-технічні, дія яких пов'язана із впровадженням досягнень науки й техніки, визначає конкурентоспроможність окремих товарів, тривалість життєвого циклу окремих виробництв (технологій), ймовірність технологічних проривів тощо;

· природні, які визначають кон'юнктуру ринку сировинних та сільськогосподарських ресурсів, обсяги розвитку натурального споживання населення (продуктів, вирощених самостійно на присадибних ділянках), зміни споживчого попиту (споживання окремих видів товарів та послуг, пов'язаних зі зміною кліматичних умов тощо);

· інші фактори (криміногенна ситуація, екологічні фактори, стихійні лиха тощо).

Найбільш негативний вплив на поглиблення кризи, безумовно, справляють економічні фактори, які акумулюють та віддзеркалюють вплив інших груп факторів. У складі економічних факторів традиційно виокремлюють загальноекономічні, що визначають загальні умови функціонування підприємств, а отже, й результати господарської діяльності та ринкові фактори, пов'язані з негативними для даного підприємства тенденціями розвитку окремих ринків, з якими взаємодіє підприємство в процесі своєї діяльності.

Поглиблене вивчення ринкових факторів потребує розробки їх дезагрегованого переліку за такими ознаками:

по-перше, види ринків, з якими взаємодіє підприємство (фактори, що визначають кон'юнктуру споживчого ринку, ринку товарних та інших матеріальних ресурсів, ринку праці, ринку капіталів, у тому числі валютного, кредитного, страхового, фінансового та інших його сегментів);

по-друге, чинники, що визначають кон'юнктуру окремих ринків (фактори попиту, пропозиції, конкуренції, державного регулювання).

Внутрішні фактори, що обумовлюють появу кризових явищ, також достатньо різноманітні. Серед них англійські вчені розглядають розвиток кризи як результат взаємної та комплексної дії трьох найважливіших чинників: незадовільне керівництво, недостатній контроль, незбалансованість у діях.

Первинним внутрішнім фактором (першопричиною кризи) є погане керівництво. Команда, яка добре керує - своєчасно і дієво реагує на несприятливі зовнішні обставини та може застосувати дії, які сприяють відродженню; погане керівництво - зазнає краху.

Недостатній контроль обумовлює ситуацію, за якої підприємство не знає про свій стан, не має необхідної інформації, щоб визначити напрям та шлях руху. Типовими помилками в цій сфері визнаються: недостатній бюджетний контроль, невикористання планів руху готівки, неповна інформація про рентабельність виробництва та реалізацію окремих продуктів, поганий контроль за кредиторами, надмірні витрати, а також недостатність маркетингових зусиль для розширення обсягів збуту.

Недостатній контроль зумовлює включення до процесу розвитку банкрутства третього фактора, який названо дисбалансом дій. Зовнішнім проявом дії цього фактора можуть бути недостатність власного капіталу, у зв'язку з обмеженістю фінансових ресурсів засновників або нездатністю до самофінансування, надмірна залежність від кредитних ресурсів, неефективна структура витрат тощо.

Отже, якими б не були «наочні» причини та зовнішні передумови погіршення стану підприємства першопричиною будь-якої кризи є діяльність або бездіяльність керівництва та менеджменту підприємства, неспроможність забезпечити належну якість управління в існуючих умовах господарювання. Визначені таким чином внутрішні кризові фактори необхідно розглядати як концептуальні, що обумовлює доцільність їх подальшої дезагрегації.

Зазвичай внутрішні кризові фактори класифікують за такими ознаками: залежно від джерела формування грошового потоку прийнято виокремлювати кризові фактори, що пов'язані:

по-перше, з операційною діяльністю: неефективний маркетинг, неефективна структура поточних витрат (висока частка постійних витрат), низький рівень використання основних фондів, високий розмір страхових та сезонних запасів, недостатньо диверсифікований асортимент продукції, неефективний виробничий менеджмент;

по-друге, з інвестиційною діяльністю: довготривалість освоєння інвестиційних ресурсів, суттєве перевитрачання інвестиційних ресурсів, недосягнення запланованих обсягів прибутку за здійсненими інвестиційними проектами, неефективно сформований фондовий портфель, неефективний інвестиційний менеджмент;

по-третє, з фінансовою діяльністю: неефективна фінансова стратегія, неефективна (з точки зору ліквідності) структура активів, надмірна частка позикового капіталу, висока частка короткострокових джерел залучення позикового капіталу, перевищення допустимих меж фінансових ризиків, неефективний фінансовий менеджмент тощо.

Запропонована класифікація враховує взаємозв'язок між розгортанням кризи та джерелами формування грошових потоків, що дає можливість визначити «зони уваги» - окремі напрями діяльності підприємства, неефективність проведення яких призводить до неплатоспроможності підприємства.

Особливості ресурсів, що використовуються підприємством та обумовлюють результати його господарсько-фінансової діяльності, виокремлюються кризові фактори, які пов'язані зі станом:

a) технічних ресурсів - незадовільний стан та якість використання основних фондів, матеріально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсів, велика матеріаломісткість виробництва, високий рівень матеріальних втрат;

b) трудових ресурсів - низька якість кадрів управлінського, виконавчого та технічного персоналу, дефіцит та висока плинність кадрів, втрата ключових працівників;

c) інформаційних ресурсів - відсутність доступу до стратегічної та оперативної інформації, незадовільний стан системи інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень;

d) організаційних ресурсів - незадовільний стан організаційної структури управління, стилю та засобів управління, неадекватний та несвоєчасний управлінський вплив на розвиток ситуації;

e) фінансових ресурсів - недостатність власного капіталу або його недостатня мобільність, неможливість отримання та обслуговування позикового капіталу, збитковість діяльності;

f) товарних ресурсів - невідповідність товарних запасів попиту споживачів, неспроможність закупівлі товарів, що користуються попитом (організаційна та фінансова неефективність каналів закупівлі товарів) тощо.

Такий підхід до аналізу факторів дає можливість зробити висновок, що неефективність залучення чи використання зазначених видів ресурсів зумовлюють кризу.

Функціональне спрямування менеджменту, якість якого зумовила появу кризових явищ у діяльності підприємства, стає підставою виділення кризових факторів, що обумовлені станом:

a) загального менеджменту - невідповідність сучасним вимогам загальних принципів управління підприємством, відсутність стратегічного підходу, не використання сучасних методів аналізу, планування, прийняття рішень;

b) операційного (виробничого) менеджменту неоптимальність виробничої програми, збитковість випуску окремих видів продукції (товарів), високий рівень накладних (постійних) витрат, неефективна закупівельна діяльність та організація виробничого процесу;

c) фінансового менеджменту - неефективне управління формуванням та використанням окремих видів активів, неефективність формування власного та залучення позикового капіталу, високий рівень фінансового ризику тощо;

d) маркетингу - неефективність товарної, цінової, збутової та комунікаційної політики, незадовільне вивчення та прогнозування попиту;

e) інвестиційного менеджменту - неефективність відбору та реалізації окремих інвестиційних проектів, незбалансованість інвестиційних потреб та можливостей, збитковість та неліквідність інвестиційного портфеля підприємства в цілому тощо.

Предметом багатьох дискусій є співвідношення впливу внутрішніх та зовнішніх факторів, ступінь їх «відповідальності» за розгортання кризи на рівні підприємства.

Як свідчать результати багатьох досліджень, проведених у різних країнах, розгортання кризи є результатом спільної й водночас негативної дії обох видів факторів, частка впливу яких може бути різною. Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою ринковою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств викликана зовнішніми причинами та 2/3 - внутрішніми причинами [97].

Для України та країн СНД, що перебувають в умовах становлення ринку, економічної і політичної нестабільності, наведена вище кількісна оцінка різноманітних факторів-ініціаторів кризи не є адекватною. У перебігу соціологічних досліджень, зовнішні фактори традиційно визнаються респондентами і є більш вагомими, якщо не переважними. Понад 80% реципієнтів визначають головною причиною кризового стану або банкрутства саме дію зовнішніх факторів, а не власну неспроможність до ефективного ведення бізнесу, що віддзеркалює їх підприємницький менталітет та стан менеджменту на українських підприємствах.

Дані Міжнародного центру перспективних досліджень засвідчують, що серед внутрішніх факторів, які обмежують збільшення виробництва в Україні, основне місце посідають: брак обігових коштів, недостатні обсяги реалізації, відстала технологія, нестача кваліфікованих працівників і виробничих потужностей. Водночас, поряд із комплексом об'єктивних причин у неплатоспроможності й кризовому стані багатьох вітчизняних підприємств винна недостатня компетентність вищого керівництва самих підприємств. Так, чверть опитаних керівників підприємств не знає, яких заходів треба вживати для подолання кризового стану, а майже 4% опитаних не збираються вдаватися до них.

Отже, можна сказати, що фактори, які призводять до кризи, діють не ізольовано, а системно, що, в свою чергу, посилює негативні наслідки дії окремо взятого фактора. Як свідчать дослідження більшості фахівців з корпоративного банкрутства, поглиблення кризи до стадії юридичного банкрутства не є результатом дії одного із зазначених вище факторів. За наявності достатнього рівня надійності усього економічного механізму підприємство протистоїть поглибленню кризи. Однак комбінація причин, взаємно посилюючи їхній вплив на ситуацію, а також ефект «доміно», що виникає, підривають життєздатність підприємства і призводять до катастрофічних наслідків. Дія кожного кризового фактора обумовлює певні причинно-наслідкові зв'язки, вивчення та формалізація яких може стати підґрунтям моделювання процесу розгортання кризи.

Отже, проаналізувавши підходи до санації підприємств, а саме, сутність і механізм управління фінансовою санацією, методичні підходи до діагностики банкрутства, економіко-правові механізми регулювання банкрутства і санації підприємства, можемо зробити висновок. Банкрутство підприємств - це наслідок глибокої фінансової кризи, система заходів щодо управління якою не дала позитивних результатів.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.

2. Аналіз та управління фінансовим оздоровленням підприємства

2.1 Фінансово-економічне оцінювання стану підприємства

Фінансово-економічний стан підприємства - це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства. Передовсім на фінансовому стані підприємства позитивно позначаються безперебійний випуск і реалізація високоякісної продукції.

Як правило, що вищі показники обсягу виробництва і реалізації продукції, робіт, послуг і нижча їх собівартість, то вища прибутковість підприємства, що позитивно впливає на його фінансовий стан. Неритмічність виробничих процесів, погіршення якості продукції, труднощі з її реалізацією призводять до зменшення надходження коштів на рахунки підприємства, в результаті чого погіршується його платоспроможність. Існує і зворотний зв'язок, оскільки брак коштів може призвести до перебоїв у забезпеченні матеріальними ресурсами, а отже у виробничому процесі. [12,23]

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Традиційна практика аналізу фінансового стану підприємства опрацювала певні прийоми й методи його здійснення. Можна назвати шість основних прийомів аналізу:

по-перше, горизонтальний (часовий) аналіз - порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом;

по-друге, вертикальний (структурний) аналіз - визначення структури фінансових показників з оцінкою впливу різних факторів на кінцевий результат;

по-третє, трендовий аналіз - порівняння кожної позиції звітності з рядом попередніх періодів та визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки показників, очищеної від впливу індивідуальних особливостей окремих періодів;

по-четверте, аналіз відносних показників (коефіцієнтів) - розрахунок відношень між окремими позиціями звіту або позиціями різних форм звітності, визначення взаємозв'язків показників;

по-п'яте, порівняльний аналіз - внутрішньогосподарський аналіз зведених показників звітності за окремими показниками самого підприємства та його дочірніх підприємств (філій), а також міжгосподарський аналіз показників даної фірми порівняно з показниками конкурентів або із середньо галузевими та середніми показниками.

по-шосте, факторний аналіз - визначення впливу окремих факторів (причин) на результативний показник детермінованих (розділених у часі) або стохастичних (що не мають певного порядку) прийомів дослідження. При цьому факторний аналіз може бути як прямим (власне аналіз), коли результативний показник розділяють на окремі складові, так і зворотним (синтез), коли його окремі елементи з'єднують у загальний результативний показник.

Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану підприємства є дані:

балансу (форма №1);

звіту про фінансові результати (форма №2);

звіту про рух грошових коштів (форма №3);

звіту про власний капітал (форма №4);

дані статистичної звітності та оперативні дані.

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї його виробничо-господарської діяльності. Тому оцінку фінансового стану можна об'єктивно здійснити не через один, навіть найважливіший, показник, а тільки за допомогою комплексу, системи показників, що детально й усебічно характеризують господарське становище підприємства.

Фінансовий стан підприємства можна оцінити за комплексом показників, що включає:

показники оцінки майнового стану підприємства,

показники прибутковості,

показники ліквідності та платоспроможності,

показники фінансової стійкості та стабільності,

показники рентабельності,

показники ділової активності.

Показники оцінки майнового стану підприємства:

1) Сума господарських коштів, які є у розпорядженні підприємства.

Сума господарських коштів, які є в розпорядженні підприємств = Валюта балансу (2.1)

Цей показник дає загальну вартісну оцінку активів, які перебувають на балансі підприємства. Зростання цього показника свідчить про збільшення майнового потенціалу підприємства.

2) Питома вага активної частини основних засобів.

Питома вага активної частини основних засобів =Вартість активної частини ОЗ / Вартість ОЗ (2.2)

Згідно з нормативними документами під активною частиною основних засобів розуміють машини, обладнання і транспортні засоби. Зростання цього показника в динаміці - позитивна тенденція.

3) Коефіцієнт зносу основних засобів.

Коефіцієнт зносу основних засобів = Знос / Первинна вартість ОЗ (2.3)

Показник характеризує частку зношених основних засобів у загальній їх вартості. Використовується в аналізі для характеристики стану основних засобів. Доповненням цього показника є так званий коефіцієнт придатності.

4) Коефіцієнт оновлення основних засобів.

Коефіцієнт оновлення основних засобів = Вартість ОЗ на початок періоду/Вартість ОЗ на кінець періоду (2.4.)

Показує, яку частину наявних на кінець звітного періоду основних засобів становлять нові основні засоби.

5) Коефіцієнт вибуття основних засобів.

Коефіцієнт вибуття основних засобів =Вартість ОЗ, які вибули в період/Вартість ОЗ на початок періоду (2.5.)

Показує, яка частина основних засобів, з котрими підприємство почало діяльність у звітному періоді, вибула з причини зносу та з інших причин

Показники ліквідності та платоспроможності. В умовах ринкових відносин платоспроможність підприємства вважається найважливішою умовою їх господарської діяльності. Платоспроможність підприємства характеризується можливостями його здійснювати чергові платежі та грошові зобов'язання за рахунок наявних грошей і тих грошових засобів і активів, які легко мобілізуються. До платіжних засобів відносяться суми по таких статях балансу, як грошові засоби, цінні папери, товари відвантажені, готова продукція, розрахунки з покупцями та інші активи з третього розділу балансу, що легко реалізуються. До складу платежів і зобов'язань входять заборгованість по оплаті праці, короткотермінові та прострочені кредити банку, постачальники та інші кредитори і першочергові платежі.

Оцінка рівня платоспроможності проводиться за даними балансу на основі характеристики ліквідності оборотних засобів, тобто з врахуванням часу, необхідного для перетворення оборотних засобів в грошові кошти і цінні папери. Менш мобільними є засоби в розрахунках, готової продукції, товарах відвантажених та ін. Найбільшого часу ліквідності потребують виробничі запаси і витрати для перетворення їх в грошові засоби. Із врахуванням цього в економічній літературі визначають в основному три рівні платоспроможності підприємства, оцінку яких проводять за допомогою трьох коефіцієнтів: грошової, розрахункової та ліквідної платоспроможності.

Поточна платоспроможність - це здібність до швидкого погашення своїх короткострокових зобов'язань, але для цього необхідно грошові засоби, які підприємство може отримати в результаті обертання в гроші деякі найбільш ліквідні засоби, або для цього необхідно мати достатній запас грошей у банку або у касі.

Цей показник характеризує як відношення мобільних засобів до короткострокової заборгованості. Він дає можливість встановити і якій крайності сума мобільних запасів покриває суму короткострокових зобов'язань, і тим самим підтверджує ступінь стійкості підприємства і здібність його швидко розрахуватися за свої короткострокові зобов'язання, тобто в значній мірі визначити платоспроможність підприємства.

1) Величина власного капіталу (функціонуючий капітал). Характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття поточних активів підприємства (тобто активів, які мають період обороту менше ніж один рік).

Величина власного капіталу = Підсумок звіту про власний капітал (2.6.)

Цей розрахунковий показник залежить як від структури активів, так і від структури джерел коштів. Показник має особливо важливе значення для підприємств. Зростання цього показника в динаміці - позитивна тенденція. Основним і постійним джерелом збільшення власних оборотних коштів є прибуток.

2) Маневреність грошових коштів.

Маневреність грошових коштів = Грошові кошти / Власний капітал (2.7.)

Зростання цього показника в динаміці - позитивна тенденці

3) Коефіцієнт покриття загальний. Характеризує співвідношення оборотних активів і поточних зобов'язань.

Коефіцієнт покриття загальний =Оборотні активи / Поточні зобов'язання (2.8.)

Для нормального функціонування підприємства цей показник має бути більшим за одиницю. Зростання його - позитивна тенденція. Орієнтовне значення показника підприємство встановлює самостійно. Воно залежатиме від щоденної потреби підприємства у вільних грошових ресурсах.

4) Коефіцієнт швидкої ліквідності. Аналогічний коефіцієнту покриття, але обчислюється за вужчим колом поточних активів (з розрахунку виключають найменш ліквідну їх частину - виробничі запаси).

Коефіцієнт покриття проміжний =(Грошові кошти та їх еквівалент + Дебіторська заборгованість) / Короткострокові позикові кошти (2.9.)

Кошти, які можна отримати у разі вимушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути суттєво меншими за витрати на їх придбання. За ринкової економіки типічною є ситуація, коли під час ліквідації підприємства отримують 40% і менше від облікової вартості запасів. В іноземній літературі трапляється орієнтовне (найнижче) значення цього показника - 1. Однак ця оцінка також досить умовна.

5) Коефіцієнт поточної ліквідності =

Грошові кошти та їх еквівалент / Поточні зобов'язання (2.10.)

6) Коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності)

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності) =

Грошові кошти / Поточні зобов'язання (2.11.)

Він є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокових зобов'язань можна за необхідності погасити негайно. Рекомендована нижня межа цього показника - 0,2.

7) Частка оборотних коштів у активах

Частка оборотних коштів у активах =Оборотні активи / Валюта балансу (2.12.)

8) Частка запасів в оборотних активах

Частка запасів в оборотних активах =Запаси / Оборотні активи (2.13)

9) Частина власних оборотних коштів у покритті запасів. Це вартість запасів, яка покривається власними оборотними коштами. Має велике значення для підприємств торгівлі.

Частка власних оборотних коштів у покритті запасів =

Власні оборотні кошти / Запаси (2.14.)

Рекомендована нижня межа цього показника - 50%

10) Коефіцієнт покриття запасів. Розраховується як співвідношення величини стабільних джерел покриття запасів і суми запасів.

Коефіцієнт покриття запасів =Стабільні джерела покриття запасів / Запаси (2.15.)

Якщо значення цього показника є меншим за одиницю, то поточний фінансовий стан підприємства вважають недостатньо стійким