Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток

Що стосується зростання як проекції занепаду, то пояснити його суть можна на прикладі України. Те, що відбувалося на теренах нашої країни, є наслідком реалізації антигуманно'! системи цілей, цінностей і мотивів представників влади. Тому економічне зростання, в основі якого закладено зростання експорту, отриманого шляхом відродження екологічно небезпечних, застарілих виробництв, вкладення коштів в так звану "реіндустріалізацію" - це прояв занепаду, який одночасно проектується і через скорочення - втрату потенціалу наукомістких галузей, відносне зменшення фінансування нематеріальної сфери, зниження доходів і зубожіння народу. Останнє сприяє руйнації внутрішнього світу людини, її особистому занепаду. Таким чином, процес якісної руйнації народу набуває системного характеру, створюється механізм розширеного відтворення занепаду.

РОЗДІЛ 2. Практичні аспекти економічного зростання

2.1 Чинники економічного зростання в Україні

В економічній теорії розповсюдженою є практика поділу чинників зростання на чинники попиту, пропозиції та інституційні. Звичайно, існує велика кількість чинників більш або менш значимих, але розглянути їх усі, а тим більше включити у модель було б важко. Це, з одного боку, ускладнило б розрахунки, а з іншого - деякі чинники мають такий незначний вплив, що включати їх до моделі недоречно. До того ж існують впливові чинники, які не можна однозначно зарахувати до тієї чи іншої групи чинників. Одним із таких чинників є інвестиції. З одного боку, вони є чинником пропозиції як бази розширення виробничого потенціалу, а з іншого чинником попиту, що забезпечують необхідний рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються трудові та природні ресурси держави. Разом із тим слід враховувати і те, що в Україні не всі перелічені чинники діють однаково.

Існує два підходи щодо мети економічного зростання. В першому випадку метою є підвищення основних макроекономічних показників переважно у короткостроковому та середньостроковому періодах. Згідно з іншим підходом, метою економічного зростання є підвищення рівня життя населення. В цьому випадку мова йде про довгострокові процеси, які відбуваються в економіці країни.

Говорячи про економічне зростання, слід також враховувати не тільки економічні цілі, але й екологічні та соціальні. Іншими словами, досягнення стійких темпів зростання економічних показників має супроводжуватися підвищенням реального життєвого рівня населення, зменшенням диференціації за доходами, а також раціональним використанням природних копалин і збереженням навколишнього середовища.

У сучасних умовах на планеті спостерігається наближення екологічної кризи, збільшення розриву між багатими й бідними країнами світу, загроза епідемій. Ці проблеми є глобальними й над їхнім вирішення працюють учені усього світу, але, на жаль, безрезультатно. Для зміни ситуації на краще необхідні кардинальні зміни у поглядах людини на свій подальший розвиток. Зміни, крім іншого, мають стосуватися й характеру економічного зростання, який повинен відповідати постіндустріальному суспільству, яке починає формуватися у світі. Відомо, що постіндустріальне суспільство характеризується як особливий вид цивілізації. Це інформаційне, наукове, технотронне суспільство та суспільство знань. При досягненні цього типу розвитку відбувається модифікація соціальних цінностей та зміна мотивації людської діяльності. Робітники надають перевагу праці за меншу заробітну плату, якщо їм вдається самореалізуватися на робочому місці, уникати рутинних операцій, самостійно приймати рішення та, як результат, сподіватися на культурне й професіональне зростання.

Для досягнення постіндустріального суспільства мають відбуватися певні трансформації, стабілізація частки сировинної, аграрної, добувної, обробної промисловостей. При цьому виявляються певні нижні межі для цих галузей, що пов'язано з необхідністю утримати національну економічну безпеку, оптимальну пропорційну структуру, яка гарантуватиме ефективність усієї економіки. Крім того, слід забезпечити постійне зростання обсягів використання технологічних новацій у промисловому й обробному секторах економіки та наукомісткості економіки в цілому. Також має відбуватися зростання прискореними темпами виробництва й передачі знань, кількості зайнятих та питомої ваги новоствореної вартості у галузях, пов'язаних із відтворенням людського чинника, трудових ресурсів, із правовим регулюванням життєдіяльності населення. Таким чином, найважливішими чинниками економічного зростання в межах постіндустріального розвитку є людський капітал і НТП.

Зараз в Україні існують певні проблеми в аграрному секторі. В багатьох випадках виробництво сільськогосподарської продукції є збитковим, спостерігається низька продуктивність. Для створення ефективного аграрного сектора оптимального розміру потрібні час і активні дії уряду. Нестабільними є частки сировинної, добувної й обробної промисловості. Це пов'язано зі структурною перебудовою, яка продовжується. Так, унаслідок економічної кризи 90-х років XX ст. значно підвищилася частка паливно-сировинних галузей і скоротилася частка переробних галузей. Оптимальний розмір кожної з них має формуватися поступово, виходячи з науково обгрунтованих розрахунків та практичного досвіду. При цьому добувна й сировинна промисловості скоріш за все будуть зменшені або залишаться без змін. Частка ж виробництва кінцевої продукції має збільшитися.

Майбутнє суспільство має базуватися на інформаційно-інноваційних засадах. На жаль, в Україні, не приділяється належна увага цьому питанню. Реальний стан речей є таким, що частка реалізованих на практиці інновацій все ще залишається незначною. Технологічні новації відбуваються переважно за рахунок власних коштів підприємств або іноземних інвесторів. Державні кошти на інноваційний розвиток майже не спрямовуються. В цілому ж наукоємність економіки країни залишається дуже низькою. Крім того, незадовільним є стан галузей, пов'язаних із відтворенням людського капіталу. За таких умов про перехід України найближчим часом до інформаційного суспільства мова не йде. Спершу потрібно створити всі необхідні умови для такого переходу.

Якщо розглядати розвиток економіки як еволюційний процес, стає зрозумілим, що різкий перехід від індустріального до постіндустріального суспільства є недоцільним і практично неможливий в сучасних умовах. Необхідний певний час для підготовки до такого переходу. У зв'язку з цим головною задачею стає не стільки сам перехід до постіндустріального суспільства, скільки прискорення розвитку в межах індустріального суспільства, що підготує ґрунт для органічного, природного переходу. До того ж елементи постіндустріального етапу розвитку вже зараз спостерігаються в економіці України і їх буде все більше з урахуванням поглиблення глобалізаційних та інтеграційних процесів у світі.

Інформаційні технології можуть стати каталізатором для подальшого економічного зростання України. Наявність спадщини у вигляді інтелектуального потенціалу, високий рівень загальної освіти - все це є гарантом того, що Україна має можливість істотно змінити ситуацію, яка склалася сьогодні. Саме ці елементи будуть домінуючими у новому суспільстві знань. Вони відкриють нові перспективи для зростання економіки на нових засадах серед яких головне місце посідає екологоорієнтованість, створення умов для самореалізації кожної людини як особистості.

В останні роки в Україні спостерігаються доволі високі темпи економічного зростання. На жаль, шляхи його досягнення не завжди є виправданими. Графічно зміни в економічному розвитку України зображено на рис. 1.

Рис. 2.1. Динаміка ВВП України

З рис. 1 зрозуміло, що на сьогодні економіка України ще не досягла стадії підйому. Вона знаходиться на стадії пожвавлення, яка почалася з 2000 року. Щорічне реальне зростання ВВП в цей період коливалось у межах 2,4-12%, тобто в середньому приблизно на 7% кожного року. Хоча в останні роки ці темпи дещо знизилися.

Враховуючи вищесказане, можна зробити висновки, що при дотриманні середніх темпів зростання ВНП докризового рівня можна досягти у 2010-2011 роках. Це найбільш реальний сценарій розвитку української економіки. При більш оптимістичному сценарії, якщо зростання буде відбуватися максимальними наданий час темпами, тобто 12%, стадії пожвавлення можна досягти вже у 2009 році. Але такий розвиток подій є менш імовірним і потребує активізації всіх суб'єктів економічної діяльності. Можливий інший розвиток подій. При дотриманні найнижчих на сьогодні темпів зростання ВНП - 2,4%, докризовий рівень буде досягнуто приблизно у 2020-2022 роках. Але в будь-якому випадку важливим у майбутньому буде шлях досягнення економічного зростання. Домінуючими при цьому стають наукоємні, інформаційні галузі, завдяки яким у майбутньому має формуватися значна частина приросту ВВП.

Потенціал економічного зростання, сформований у 2000-2004 pp., має подвійну основу. У 2000-2001 pp. підвищення показників реальної економіки відбувалося переважно за рахунок завантаження вільних виробничих потужностей, використання наслідків девальвації гривні в період світової фінансової кризи у 1997-1998 pp., погашення боргів із заробітної плати та пенсій тощо. Однак, на кінець 2002 р. ці чинники себе фактично вичерпали, що й зумовило істотне зниження (з 9,2% у 2001 р. до 5,2% у 2002 р.) темпів приросту реального ВВП. Економічне ж пожвавлення 2003-2004 pp. мало іншу природу. Дані статистичного аналізу свідчать про утворення нової якості зростання, пов'язаної з розширенням внутрішнього ринку і початком оновлення основних виробничих фондів, відчутним розширенням інвестиційного попиту. В цей період доходи нефінансових корпорацій збільшувалися вищими темпами, ніж ВВП, що й зумовило зростання інвестицій в основний капітал. На сучасному етапі все більше говорять про перехід до інноваційного економічного зростання. Це відповідає тенденціям, які існують у розвинених країнах і країнах, що розвиваються.

Таким чином, чинники економічного зростання, які використовувалися на початковому етапі, призвели до зростання прибутків підприємств й населення. Останнє, у свою чергу, призвело до підвищення платоспроможного попиту. В підсумку склалася ситуація, за якої підприємства відчувають потребу в оновленні виробничих потужностей і мають для цього реальні фінансові можливості. Таким чином, просте кількісне зростання економічних показників на основі екстенсивних чинників поступово набуває якісних ознак. Виходячи з цього, головною метою в подальшому має стати підтримка стійких темпів зростання економічних показників на інноваційній основі.

Говорячи про економічне зростання, дослідники багато уваги приділяють чинникам, за допомогою яких воно відбувається. Якщо на мить уявити економічне зростання не як процес, а як будівлю, то чинники економічного зростання будуть тими будматеріалами, з яких ця будівля складається. При цьому усі чинники взаємопов'язані один з одним. Зміна або виключення одного з них, поява нового чинника вплине не тільки на характер економічного зростання, але й на стан інших чинників. Такий стан речей дозволяє говорити про систему чинників економічного зростання.

Останнім часом у світі найважливішими чинниками економічного зростання є людський капітал і ефективність його використання, НТП та інформація. Так, М. Понятовські в 1978 р. писав, що «інтелектуальні можливості кожної нації, помножені на засоби інформатики, які є в її розпорядженні, будуть відігравати вирішальну роль у змаганні із суперниками та у визначенні її статусу на світовій арені» [19]. Саме на таких принципах у майбутньому буде розвиватися економіка постіндустріального типу.

Людський чинник виступає, з одного боку, як кількість праці, яка використовується і її продуктивність, з іншого -- як рівень розвитку людського капіталу. При цьому важливо враховувати кількість населення, рівень здоров'я, кількість трудових ресурсів, рівень зайнятості, ефективність використання робочої сили, продуктивність праці, рівень освіти, міграційні процеси. Науково-технічний прогрес впливає на економічне зростання шляхом удосконалення виробничих процесів, розробки нових технологій, сприяння практичному застосуванню інновацій, розвитку інформаційних технологій. НТП тісно пов'язаний з інформаційним чинником економічного зростання, але інформація, її розповсюдження й використання чинять особливий вплив на стан економіки.

Інформатизація суспільства відбувається на базі телекомунікацій, інформаційних комп'ютерних мереж із використанням космічних засобів зв'язку й волоконно-оптичних кабелів, факсимільних апаратів, електронної пошти, стільникового зв'язку [1]. Всебічна інформатизація життя сучасного людства, як глобальна тенденція, є інтелектуально-гуманістичною перебудовою усієї життєдіяльності людини і суспільства в цілому на основі все більш повного використання інформації як ресурсу розвитку за допомогою нових інформаційних технологій [2, 229]. Більш повне й оперативне використання інформації впливає й на економічний стан тієї чи іншої країни. З одного боку, скорочуються трансакційні витрати, з іншого - збільшується кількість впровадження нових технологій, покращується якість виробництва, людина швидше адаптується до зміни економічних умов.

У рейтингу інформатизації суспільства найбільш значимою є інтелектуалізація. На практиці ж на перший план виходить комп'ютеризація, що в результаті призводить до формування нових інтелектуальних елементів, у тому числі ідо появи соціального інтелекту, безпосередньо пов'язаного з переходом до стійкого розвитку. Саме тому дослідники у визначенні поняття інформатизації виділяють не стільки технічні засоби, скільки головну мету цього соціо-технічного процесу, тобто розглядають інформатизацію як комплекс заходів, спрямованих на забезпечення повного використання достовірного, вичерпного і сучасного знання в усіх суспільно значимих видах людської діяльності, як спосіб оволодіння з метою подальшого прискореного прогресу таким стратегічно важливим ресурсом, яким є інформація [1]. Саме обсяг інформації, яким володіє країна й окремі її суб'єкти в сучасних умовах, стає ключовим чинником, що визначає напрям подальшого розвитку. При цьому важливими є доступність інформації, її правдивість і максимально ефективне використання. Саме дотримання цих умов сприяє досягненню економічного зростання.

Отже, якщо в індустріальному суспільстві головними чинниками економічного зростання є природні, капітальні й трудові ресурси, а також НТП, то в постіндустріальному на перший план виходять інші чинники. Людство вимушено скорочувати тиск на природне середовище, тому природні чинники вже не можуть бути головними, їх використання має скоротитися до необхідного мінімуму. Крім того, для економічного зростання постіндустріального суспільства велике значення має не стільки труд, скільки людський капітал і ефективне його використання. Роль капіталу як чинника зростання змінюється неістотно, хоча капітальні ресурси зміняться.

Існує тісний зв'язок між змінами ВВП і проведенням інноваційної діяльності, інвестиціями в людський капітал та охороною довкілля. Ці показники визначають як кількісні, так і якісні показники економічного зростання. На основі цих чинників можна робити ті чи інші прогнози економічного зростання. Але жодна з моделей не може охопити усі чинники, які впливають на економіку країни. Кожна з таких моделей відображає особливості впливу тієї чи іншої групи чинників на економічне зростання.

Отже, Україні все ще домінують чинники зростання, властиві індустріальному суспільству. Але постіндустріальні чинники вже зараз істотно впливають на економіку країни. Тому необхідним є стимулювання розвитку нових технологій, проведення науково-технічних робіт, збільшення уваги до формування й ефективного використання людського капіталу, прискорення розвитку інформатизації суспільства. І хоч говорити про наближення України до постіндустріального суспільства ще зарано, перелічені вище заходи допоможуть прискорити цей процес.

2.2 Перспективи формування нової якості економічного зростання в Україні

Економічний розвиток України протягом семи минулих років характеризується позитивною економічною динамікою. За цей час середній темп приросту ВВП становив 7,5 % і був вищим, ніж у світовій економіці. Причому ідеться не лише про зростання показників обсягів згідно зі статистичними даними, а й про реальне зростання споживання у країні. Нині за обсягами споживання ми досягли рівня 1990 року, але змінилася його структура. За наповненням споживання є виключно ринковим. Тобто існує реальний споживчий вибір, якого не було на початку 90-х років.

За темпами й чинниками економічного зростання цей період був великою мірою неоднорідним.

Перший етап -- 2000-2004 роки. Характеризувався високою динамікою економічного зростання (6 %--12 % на рік), що було зумовлене цілим комплексом взаємопов'язаних чинників в українській економіці. До таких слід віднести:

- вільні виробничі потужності, які можна було задіяти для випуску товарів;

- надлишок робочої сили на підприємствах;

- наявність на економічному ринку імпортних товарів низької та середньої якості, які можна було замінити вітчизняними товарами;

- додаткові доходи підприємств, які були отримані у процесі монетизації господарського обігу.

Зростання випуску продукції на вільних виробничих потужностях свідчило про те, що вітчизняні підприємства в цей час змогли адаптуватися до ринкових умов. Значна частка вітчизняних підприємств, зорієнтованих на внутрішній ринок, мала високі адаптивні можливості. Вони адаптувалися по-різному. При цьому використовувалися такі традиційні способи адаптації, як економія витрат за рахунок зменшення споживання енергії, сировини і матеріалів, зниження оплати праці, спроби здійснення виходу на нові ринки, поширення інформації за допомогою реклами, створення нових видів продукції, що враховують потреби споживачів, упровадження нових технологій тощо. Але традиційних методів адаптації підприємств до нових ринкових умов було недостатньо. У кризових умовах вітчизняні підприємства почали використовувати так звані нетрадиційні для збалансованої ринкової економіки методи адаптації.

Класичними прикладами нетрадиційних методів адаптації були: бартер, взаємозаліки, ухилення від сплати податків, виплата зарплати в "конвертах". До подібних методів належать отримання певних привілеїв шляхом лобіювання в органах влади необхідних рішень щодо підприємств певної галузі.

Такі нетрадиційні методи адаптації були зумовлені наслідками неадекватної макроекономічної політики, реалізованої в державі. Незважаючи на поширення традиційних і нетрадиційних для ринкової економіки методів адаптації, які забезпечили виживання підприємств у країні, в реальному секторі було здійснено головне завдання -- збережено матеріальну структуру підприємств, а також трудові ресурси, які стали базовими для подальшого економічного зростання. І коли макроекономічна і макрофінансова політика позначилися більшою адекватністю, підприємства одразу підтримали національну економіку шляхом випуску необхідної продукції. Така адекватніша щодо підприємств макроекономічна політика дала їм можливість активно використовувати класичні методи ринкової адаптації. Йдеться про впровадження нових технологій у виробництві, випуск нових продуктів і поліпшення їх якості, освоєння нових ринків і т. д. Що стосується нетрадиційних методів адаптації, вони дещо змінилися. Вітчизняні підприємства різко скоротили використання бартеру і взаємозаліків у зв'язку із значною монетизацією економіки. Водночас вони почали більшою мірою використовувати так звані схеми оптимізації оподаткування тощо.

Другий етап -- 2005-2007 роки. Характеризувався уповільненням зростання ВВП майже удвічі. Таке уповільнення зумовлене: вичерпанням резервів "відновлюваного зростання", на яких ґрунтувався підйом першого етапу; завищеним реальним обмінним курсом гривні, за яким ціновий захист внутрішнього ринку вже не компенсує недостатню конкурентоспроможність національних товаровиробників.

Низька конкурентоспроможність національних товарів стримує розширення внутрішнього попиту. Розрахунки свідчать про те, що для збереження економічної динаміки на рівні 7 %--8 % на рік приріст внутрішнього кінцевого попиту має становити не менш як 10 %--12 % на рік, а його внесок у приріст ВВП -- 50%--60%.

Однак сектор промисловості, зорієнтований на товарне покриття внутрішнього попиту, в цілому недостатньо конкурентоспроможний для збільшення пропозиції відповідно до зростання попиту. У процесі зміцнення гривні ця суперечність проявляється у прискореному зростанні імпорту та, відповідно, в уповільненні економічного зростання.

Експортно-сировинний сектор зорієнтований на світові ціни, які визначаються доходами споживачів продукції цього сектору. Підприємства цього сектору економіки формують певні анклави, які складаються з успішних та фінансово стійких підприємств. їх успішний економічний стан слабо поширюється за межами цих анклавів. Наприклад, продукція металургійних підприємств, яка успішно продається за кордоном, не знаходить стабільного попиту всередині країни.

Річ у тому, що в Україні нині вкрай мало підприємств, яким потрібен високоякісний метал. Попит на високоякісну металеву продукцію нерегулярний та неритмічний. З другого боку, слід знати, наскільки вітчизняні виробники здатні забезпечити наших металургів необхідною продукцією. На жаль, підприємств, які можуть забезпечити металургів устаткуванням найвищого рівня, небагато. Прагнучи зберегти конкурентоспроможність на світових ринках, експортоорієнтовані підприємства купують якісний промисловий імпорт. Цей сектор економіки не створює мультиплікаційний попит на внутрішньому ринку. Експортоорієнтовані підприємства створюють свої банки, свої системи розрахунків. Вони також значною мірою пов'язані з іноземною фінансовою установою й не мають особливих потреб у послугах наших фінансових та банківських установ. Цей процес розпочався ще тоді, коли в умовах трансформаційної кризи наша фінансово-банківська система була дуже слабка й ненадійна.

Таким чином, експортно-сировинні підприємства не зорієнтовані на внутрішній попит. Приміром, щодо поставок вугілля, руди, енергії, то вони майже не взаємодіють з іншими секторами економіки.

Концентрація доходів в експортоорієнтованому секторі визначила відповідні пропорції у розподілі капіталу та інвестицій. В умовах, коли близько 75 % інвестицій в основний капітал промисловості здійснюється за рахунок власних коштів, розподілення доходів між секторами економіки визначає і пропорції капіталовкладень. Переважна більшість інвестицій (60 %) промисловості у 2002-2006 роках припадала на експортно-сировинний сектор і лише 20 % -- на обробні внутрішньоорієнтовані галузі. Якщо у підприємств-експортерів спостерігається надлишок капіталу щодо можливостей його ефективного використання (про що свідчить використання лише половини доходів для власних інвестицій), то у підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок, спостерігається одночасно нестача капіталу і низька інвестиційна привабливість. Не відтворюється навіть капітал, що працює. Норма введення нових потужностей в секторі протягом 2001--2004 років становить 3 % на рік.

Як свідчать прогнозні розрахунки, світова кон'юнктура експортно-сировинних галузей може забезпечити в середньостроковій перспективі (2010--2012 роки) темпи економічного зростання близько 3 % на рік. Навіть за збереження відносно сприятливої кон'юнктури спостерігатиметься сповільнення економічного зростання. Воно становитиме 3 %-4 % на рік.

В українській економіці можна виокремити три сектори, які визначають особливості її розвитку.

Перший сектор охоплює переважно енергосировинні галузі, які залишились у спадок від радянської економіки. Остання через підвищену ресурсомісткість переробних галузей потребувала потужних сировинних секторів. Про таку економіку говорили, що вона має обтяжливу структуру. Такий сировинний сектор, успадкований українською господарською системою, почав працювати здебільшого на експорт, оскільки внутрішній попит на його продукцію був обмежений. Він став головним постачальником валюти до держави і був зорієнтований на світові ціни. У ньому існують переважно низькоефективні підприємства, які за зниження світових цін стають збитковими. При тому устаткуванні та персоналі на цих підприємствах із підвищенням ступенів обробки ще швидше зростають витрати. Тому для низькоефективних підприємств найвигіднішим є продаж сировини. Та в цілому, незважаючи на відсталість технології та організації, висока дохідність тут зумовлена низькими цінами на ресурси, що купуються на внутрішньому ринку, і низькою, порівняно з конкурентами, оплатою праці, однак вищою, ніж в інших секторах економіки.

У цьому секторі концентрується основна маса накопичень та інвестиційних ресурсів.

З огляду на слабкість фінансових ринків і низьку віддачу в інших галузях ці ресурси здебільшого вкладали у власний розвиток або використовували непродуктивно (наприклад, утримання футбольних клубів, які витрачають величезні валютні кошти на купівлю іноземних гравців та тренерів).

Другий сектор економіки зорієнтований на внутрішній ринок. Він включає галузі обробної промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі та інші сфери, які продають продукцію на внутрішньому ринку за порівняно низькими цінами і зорієнтовані на низькі доходи підприємств та населення. Продукція таких галузей є конкурентоспроможною лише за низького рівня доходів. При підвищенні доходів підприємств і населення внутрішній попит переключається на імпортну продукцію, яка є якіснішою.

Тому, коли йдеться про підвищення конкурентоспроможності продукції національного виробництва, насамперед маємо на увазі галузі другого сектору. Водночас цей сектор економіки менш привабливий для інвесторів, ніж перший. Підвищення конкурентоспроможності потребує більших витрат і більше часу на їх відшкодування. Немає також упевненості в тому, що продукція, в яку вкладені кошти для поліпшення її якості, зможе завоювати ринки. Тобто існують високі ризики для інвесторів.

Окрім того, цей сектор не має істотних інвестиційних ресурсів. Зростання доходів підприємств і населення, зайнятого в цьому секторі, не приводить до такого самого зростання обсягів виробництва, оскільки це зростання збільшує попит на імпортну продукцію.

Тому представники цього сектору обстоюють підвищення протекціоністських бар'єрів і зниження курсу національної валюти.

У цьому секторі задіяно переважну частину робочої сили і виробничого апарату, він не має надійних інвестиційних джерел для підвищення конкурентоспроможності, тому саме ця проблема може розглядатися у промисловості та грошово-кредитній політиці нашої держави як пріоритетна.

Третій сектор у нашій економіці охоплює ті сфери діяльності, які функціонують за рахунок занижених цін, що регулює держава. До нього належать ті галузі, які продають свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами, значно нижчими від тих, що існують на зовнішніх ринках. До цього сектору належать підприємства теплоенергетичної галузі, ті, що здійснюють залізничні перевезення, житлово-комунальні господарства, так звана соціальна сфера тощо. Великою мірою цей сектор, обслуговуючи внутрішній ринок, споживачем якого є населення з низькими доходами, не може працювати за ринковими правилами. Цей сектор як пережиток старої планової системи господарювання не має жодних джерел для власного розвитку. Він зберігається досі через побоювання виникнення соціального напруження, що може бути спровоковане підвищенням цін до економічно обгрунтованого рівня. Перехід на ринкові відносини у цьому секторі призведе до зростання цін та зниження і без того низьких доходів населення. Вже зараз можна спостерігати, як підвищення цін на енергоносії призводить до зростання соціального напруження в суспільстві.

Саме низькі ціни на енергоносії та тарифи на житлово-комунальні послуги дають можливість платити низьку заробітну плату бюджетникам і низькі пенсії пенсіонерам.

Таким чином, можна констатувати, що в українській економіці мають місце великі структурні деформації, зумовлені нерозвиненою інституційною структурою та адміністративним регулюванням цін. І тому пріоритетом соціально-економічного розвитку має стати усунення перекосів у структурі економіки в цілому та в окремих секторах.

З такими деформаціями держава не може мати стійкого економічного зростання. Неринковий сектор створює неоднакові умови для конкуренції. Він спонукає втручання держави в економіку і гальмує економічне зростання. Скорочення неринкового сектору у промисловості передбачає також усунення з галузей підприємств, що мають від'ємну додану вартість і від'ємне чисте накопичення. Після підвищення цін на енергоносії частка таких підприємств, за нашими прогнозами, може зрости від 37 % до 50 %.

Розв'язання проблем модернізації окремих секторів економіки, на нашу думку, більш важливе завдання для національної економіки, ніж підвищення темпів її зростання.

Наразі загальноприйнятою є думка про те, що бізнесу бракує коштів, щоб підвищити інвестиції та здійснити модернізацію підприємств. І це очевидно.

Проте бізнесу бракує також стимулів для здійснення модернізації. Наші підприємства ще не відчувають впливу конкурентного середовища і не відповідають на зовнішні виклики прагненням до модернізації. А реакція на виклик, за А. Тойнбі, є головним чинником розвитку як господарчої структури, так і самої людини.

Таким чином, розвиток економіки України за роки її незалежності ще більше закріпив деформації, успадковані від радянських часів. Ці деформації не лише посилювалися, а й закріплювалися через відтворювальні механізми. Тому потрібен інший сценарій соціально-економічного розвитку. Не інерційний, як було досі, а інвестиційний, який був би спрямований на структурну модернізацію шляхом впровадження інновацій.

Структурна модернізація і підвищення конкурентоспроможності перебувають у певному конфлікті з високими темпами зростання, оскільки для таких змін необхідні ресурси, що, в свою чергу, може знизити темпи зростання.

Підвищення конкурентоспроможності -- це справді національна проблема, оскільки вона потребує суттєвих змін в інститутах, цінностях, культурі великої кількості людей. Для країни, яка не має досвіду постійної боротьби за підвищення конкурентоспроможності, це дуже складне питання. Насамперед слід визначити, на які ринки ми можемо прийти, в чому полягають наші конкурентні переваги? Якщо навіть дати відповідь на ці запитання, виникають нові. Які ризики можуть виникнути? Як їх передбачити? Де взяти висококваліфікований менеджмент, щоб управляти ними? Лише перелічені питання свідчать про те, що наші можливості доволі обмежені.

Таким чином, досягнення більш високої конкурентоспроможності для нас -- украй складна мета. Але, якщо матимемо успіхи у цьому напрямі, це означатиме вихід на вищий щабель соціально-економічного розвитку країни.

Забезпечення високих темпів зростання (5%-6%) протягом певного проміжку часу є простішим завданням, аніж структурна модернізація. Та треба розуміти, які чинники для цього можна використати, з якими обмеженнями зіткнутися. По-перше, на залучення додаткових трудових ресурсів розраховувати неможливо. По-друге, збільшення інвестиційного капіталу за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел можливе лише за вищого від середнього рівня дохідності. По-третє, в сучасній економіці головний чинник, що забезпечує високі темпи зростання, це - нововведення. Та цей чинник також потребує структурної модернізації.

Досвід останніх років свідчить про те, що характер грошово-кредитної політики суттєво впливає на економіку держави. Такі її складові, як валютний курс, динаміка інфляції, відсоткові ставки стали основними орієнтирами при оцінці стану економіки і перспектив її розвитку. Вони визначають динаміку ВВП, доходів і видатків населення, підприємств, співвідношення сукупного попиту і пропозиції, динаміку інвестицій і, великою мірою, сальдо платіжного балансу. Це означає, що грошово-кредитні інструменти стали дієвим важелем впливу на економічну динаміку.

Воднораз вітчизняний досвід останніх років, а також зарубіжна практика засвідчують необхідність досягнення точнішої відповідності методів формування і проведення грошово-кредитної політики вимогам динаміки економічного розвитку на нинішньому етапі.

Саме ця відповідність забезпечує дієвість грошово-кредитної політики, ефективність її впливу на реальний сектор економіки.

Загальні шаблони організації грошово-кредитних відносин сьогодні неприйнятні. Потрібна конкретизація завдань як на рівні макроекономічної політики, так і на рівні підприємств.

Досвід організації грошово-кредитної політики в країнах із розвиненою економікою переконує в тому, що для її визначення залучається широке коло показників, пов'язаних як із рухом грошових потоків, так і зі змінами натуральних параметрів економіки. Встановлення певних залежностей, наприклад, між грошовою масою і зростанням ВВП чи інфляцією та економічною динамікою, є достатньо складним процесом, що потребує застосування складних економіко-математичних моделей.

Не слід забувати про ще одну особливість грошово-кредитної політики. У ній, як і в будь-якій економічній програмі, прийняття рішень не збігається у часі з отриманням результату. Існування такого тривалого інтервалу передбачає виваженість рішень через те, що визначити наслідки прийнятих рішень можна через кілька років.

Наприклад, аналіз впливу грошової маси на реальний випуск у країнах із перехідною економікою не дає змогу виявити характер і напрями впливу грошової маси на обсяги реального випуску через те, що існує короткий проміжок часу (менше 10 років).

З огляду на досвід країн із перехідною економікою вплив на реальний сектор може бути найбільшим через такий важіль грошово-кредитної політики, як таргетування інфляції.

Режим інфляційного таргетування слід здійснювати шляхом посилення координації політики НБУ та уряду. Насамперед це стосується регулювання цін і тарифів на послуги природних монополій (електроенергетика, залізничні перевезення, газ), субсидування цін на соціальні послуги (ЖКГ, транспорт, медичні послуги), податкової політики (акцизи), митної політики (імпортні тарифи).

Результати досліджень у країнах Центральної Європи свідчать про те, що зростання ліквідності домашніх господарств викликає зниження (а не зростання) випуску продукції, оскільки вони переходять до споживання імпортних товарів.

Водночас можна твердити, що грошово-кредитна політика має чітко виражену національну особливість у певній країні. Навіть незначні розбіжності економік близьких за своїм розвитком країн (наприклад, Центральної та Східної Європи чи СНД) викликає необхідність адекватного відображення цих особливостей при формуванні національної грошово-кредитної політики.

Однак існують загальні підходи до управління, наприклад, інфляційними процесами. Так, для визначення "ядра" інфляційного процесу використовують такі параметри:

- зростання цін, що зумовлене економічною активністю;

- екзогенна (зовнішня) інфляція, що передається через ціни на експортні та імпортні товари й послуги;

- інфляційні ефекти податкової та бюджетної політики;

- прямий вплив ставки рефінансування на темпи інфляції.

Незалежність НБУ дає йому право самостійно визначати свою грошово-кредитну політику. Але поняття «єдина грошово-кредитна політика держави» більш загальне. Воно має включати заходи уряду, спрямовані на проведення скоординованих дій у сфері грошово-кредитних відносин. Одне з головних завдань грошово-кредитної політики -- сприяння зростанню економіки, що, у свою чергу, гостро потребує кредитної підтримки для свого розвитку.

У моделі випереджального зростання для України особливого значення надається проблемам ефективного використання наукового та промислово-технологічного потенціалу, його інтеграції у світове господарство. Важливими напрямками є розвиток обробної промисловості, перехід від випуску матеріаломісткої до наукомісткої високотехнологічної продукції, завоювання зовнішніх ринків у сферах, де країна нагромадила передовий технологічний та потужний виробничий потенціал.

Пріоритетними напрямками моделі випереджального зростання є:

освіта, під якою розуміють сферу «виробництва» людини-новатора - головну «виробничу силу» прогресу, тобто єдину цілісну систему навчання та постійного підвищення кваліфікації населення з метою досягнення траєкторії стабільного зростання кваліфікації та інноваційного потенціалу працівників;

фундаментальна та прикладна наука, «виробництво» інформації, know-how як основних «товарів» для вітчизняного та світового ринку;

охорона здоров'я та рекреація.

На нашу думку, важливим напрямком для реалізації моделі випереджального економічного зростання є акумуляція інвестиційних ресурсів у «точках зростання». Доволі логічно, що в Україні, яка входить до п'ятірки країн світу з найбільшою кількістю дипломованих програмістів, однією з «точок зростання» може бути high-tech. Про таку можливість свідчить досвід Ірландії, яка спромоглася за 7 років (1995-2002 pp.) збільшити свій обсяг ВВП у 2,1 рази, а щорічний приріст прямих іноземних інвестицій - з 1,5 млрд. євро до 23 млрд. євро. При цьому основними інвесторами ірландської економіки стали американські high-tech-компанії, які в середині 1990-х pp. шукали плацдарм для наступу на стратегічно важливий ринок Євросоюзу. Нині на території «кельтського тигра» розташовано європейські центри майже усіх провідних ІТ-компаній світу, а інформаційні технології забезпечують першу за обсягом статтю доходів ірландської економіки [12].

Варто відзначити, що вироблення та реалізація в Україні моделі «випереджального» зростання має бути спрямоване не лише на технологічне випередження, а, передусім, на підвищення рівня життя населення.

Збільшення рентабельності виробництва переважно має відбуватися за рахунок НТП та інших інтенсивних факторів, оскільки передбачається високий рівень заробітної плати та соціальних гарантій. Досвід Японії та Німеччини свідчить про те, що за такої умови можна успішно розвиватись та забезпечувати високі темпи економічного зростання.

Важливе значення для формування моделі випереджаючого економічного зростання мають інвестиційні ресурси. Для цього можуть бути застосовані економічні механізми стимулювання процесів нагромадження й ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів.

Наявність чіткої економічної політики дасть змогу мобілізувати всі можливі внутрішні джерела фінансування та зосередити зовнішні інвестиції на завданнях випереджаючого зростання. У довгостроковій перспективі уряд має проводити політику забезпечення політичної, економічної та соціальної стабільності і передбачуваності. Досягнення цієї мети для інвесторів важливіше від надання податкових пільг або інших привілеїв.

Нагальним завданням України є стимулювання конкурентного ринку, створення сприятливих умов для одержання підприємствами фінансових ресурсів та оновлення основних фондів і технічного переоснащення виробництва, збільшення випуску продукції з високим ступенем переробки і, відповідно, високим вмістом доданої вартості. Важливим напрямком є інфра-структурна підтримка передових галузей. Саме тут закладені резерви для підвищення економічної активності, поєднання можливостей прискорення соціального та технологічного прогресу.

Для забезпечення випереджальних темпів економічного зростання необхідно активно застосовувати такі заходи, як податкове стимулювання, пільгове кредитування, державні цільові програми, сприяння венчурному капіталу, покращення інвестиційного клімату.

Стратегічна мета високотехнологічного напряму розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України в довгостроковій перспективі полягає в реалізації конкурентних переваг, пов'язаних з формуванням нової структури вітчизняного експорту, у перетворенні переважно сировинного експорту в експорт продукції з високим ступенем доданої вартості, в опануванні «нової економіки», що відповідає сучасним тенденціям та напрямам розвитку світової торгівлі.

ВИСНОВКИ

За умов становлення постіндустріального суспільства абсолютним благом стає людина, яка може бути як джерелом розвитку, так і джерелом занепаду, критерієм яких виступає її система цілей, цінностей і мотивів.

Розвиток - це процес та результат творчого самопізнання і діяльності людини, спрямований на досягнення нею нової якості - наближення до ідеалу, який має якісний, внутрішній характер. Економічний розвиток - це процес та результат творчого пізнання та діяльності народу як єдиного, гармонізованого цілого, спрямований на покращення людського життя та існуючого світу.

Зростання та скорочення - це поняття, які окреслюють кількісний, зовнішній аспект прояву розвитку/занепаду. Економічне зростання чи економічне скорочення (спад) повністю відповідає аналогічній філософській категорії. Помиляються ті науковці, які в кількісному аспекті шукають якісну складову.

Як економічний спад (криза) 1991-1999 років, так і зростання 2000-2004 років на Україні є об'єктивно проявом економічного занепаду суспільства, оскільки вони були спричинені проявом негативної якісної зміни осіб при владі, коли привалюючими цінностями стали присвоєння, перерозподіл, зневага до людини працюючої.

Питання впровадження західних стандартів щодо визначення напрямів розвитку України залишається відкритим, тобто потребує подальшого дослідження.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що сучасна держава, крім виконання своїх безпосередніх владних і соціальних функцій, несе на собі відповідальність за ефективне функціонування ринкової економіки країни, що, зрештою, забезпечує її економічне зростання. Тому державою здійснюються стимулювання економічного розвитку, а також формування структури ринку капіталів, товарів і послуг. Державний бюджет є не тільки кошторисом надходжень і видатків, але насамперед - засобом забезпечення економічного розвитку, фінансовим планом, який, серед іншого, передбачає відтворення умов для власного фінансування у довгостроковому періоді. Інакше кажучи, бюджетні ресурси повинні розглядатись як невід'ємний інструмент економічного зростання. Очевидно, що природний перебіг подій вимагає внесення до бюджетних відносин в Україні радикальних коректив, адекватних завданням, покладеним на бюджетну сферу.

По-перше, остаточні рішення щодо встановлення або зміни бюджетно-податкових відносин приймаються виключно законодавчим органом влади, що певною мірою політизує відповідні відносини, ставлячи їх у залежність від політичних інтересів, балансу політичних сил у момент прийняття того чи іншого рішення.

По-друге, ця сфера досі безпосередньо пронизує практично всю систему соціальних відносин, незважаючи на започатковане реформування і постійне зростання оплати з бюджету соціальних послуг населенню. Переважно саме бюджетні кошти забезпечують утримання охорони здоров'я, фізкультури, спорту, громадського транспорту. На сучасному етапі бюджет і міжбюджетні відносини є чи не єдиною умовою реалізації невиправдано широкого переліку соціальних гарантій і пільг, передбачених законодавством, що обмежує можливості застосування бюджету як інструмента забезпечення економічного зростання.

По-третє, реально нормативно-правовий простір формування і використання бюджетних коштів є більш насиченим і щільним порівняно з нормативно-правовим полем інших елементів економічної політики. Десятки щороку оновлюваних і виконуваних законів, сотні правових актів "уточнюються", "деталізуються" у ще більшій кількості відомчих нормативних документів та інструкцій, внаслідок чого утворюється неструктурований і внутрішньо суперечливий масив нормативно-правової інформації, концептуальний аналіз якої є надзвичайно трудомістким і методично ускладненим.

Взірцем для української перспективи також має стати проведення більш активної політики стимулювання економічного зростання та інвестицій з урахуванням досвіду інших держав. При цьому один з найважливіших моментів полягає у забезпеченні ефективної співпраці Міністерства фінансів України та НБУ у послідовному використанні наявних у їх розпорядженні механізмів, які необхідні для формування фінансових ресурсів і сприяють їх подальшому направленню на інвестиційні потреби, що має супроводжуватися реалізацією заходів щодо стимулювання пропозиції в тісному зв'язку із зміною підприємницького середовища, - з тим, щоб захист прав власників сприяв підвищенню рівня капіталізації зростаючих заощаджень та їх наступному направленню до перспективних сегментів зростання.

Очевидно, що всі запропоновані заходи мають стати складовою оптимізації фінансових механізмів макроекономічного регулювання, націленого на створення умов для безперервного економічного зростання в Україні.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Богословська І., Дідковський І., Чалий О. План розвитку країни: Скороч. версія для індив. та колек. усвідомлення. - К.: Вид.компанія "Воля", 2005. - 200 с.

Большой экономический словарь / Под. ред. А. Н.Азрина. - М.:Институт новой экономики, 2004. - 881 с.

Благодєтєлєва-Вовк С. Про суть і застосування категорій «економічний розвиток» та «економічне зростання» // Вісник ТДЕУ. - 2006. - № 2. - С. 47-57.

Гальчинський А., Льовочкін С Становлення інвестиційної моделі економічного зростання України // Економіка України. - 2005 - № 6. - С. 4-11.

Гальчинський А. С, Геєць В. М., КінахА. К., Семиноженко В. П. Інноваційна стратегія українських реформ. - К.: Знання України, 2004. - 338 с.

Геєць В. М. Нестабільність та економічне зростання. - К.: Ін-т екон. прогнозує., 2000. - 344 с.

Генералова Ю.В. Економічне зростання в умовах переходу до постіндустріального суспільства // Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 11. - С. 14-21.

Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В. М. Гейця - К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. - 1008 с.

Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення. / О.М. Алимов, А.І. Даниленко, В.М. Трегобчук та ін. - К.: Об'єднаний інститут економіки НАН України, 2005.

Єрохін С. А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічний аспект): Наукова монографія. - К.: Видавництво "Світ знань", 2002. - 528 с.Кваснюк Б. Структурна перебудова економіки та її ресурси // Економіка України. - 2003. - № 11. - С. 18-27.

Звєрков М.І. Перспективи формування нової якості економічного зростання // Фінанси України. - 2007. - № 9. - С. 59-67.

Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток // Економіка України. - 2008. - № 3. - С. 84-91.

Новий тлумачний словник української мови в 4-х томах / Укладачі В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. - К.: "Аконіт", 2001. - 911 с.

Меламед М. Відтворювальна структура ВВП та її вплив на економічний розвиток України // Вісник Національного банку України. - 2005. - № 12. -- С. 8-18.

Перехідна економіка: Підручник//В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Лібанова та ін; За ред. В. М. Гейця - К.: Вища школа, 2003. - 591 с.

Попова В. Попов В. Реалії та перспективи економічного зростання в Україні // Економіка України. - 2005. - № 6. - С. 23-30.

Попович З. Економічне зростання і перспективи інноваційного розвитку // Економіка України. - 2004. - № 12.- С. 41-47.

Перепьолкіна О. О. Економічне зростання в умовах перехідної економіки // Фінанси України. - 2005. - № 5. - С 110-121.

Роль держави у довгостроковому економічному зростанні / Ред. Кваснюк Б.Є. - К., 2003.Павловський М. А.

Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 pp.) Шляхом європейської інтеграції // Авт. Кол.: А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін.; нац. Ін-т страт. досл., ін-т екон. Прогнозування НАН України, М-во з економіки та з питань європ. Інтвгр. України. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004.

Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). - К.: Техніка, 2001. - 312 с.

Трансформаційні процеси та економічне зростання в Україні / Ред. Геєць В.М. - К., 2003.

Філософський енциклопедичний словник / За ред. В. I. Шинкарука. - К.: "Абріс", 2002. - 742 с.

Чистилін Д. До питання стратегії економічного зростання України // Економіка України. - 2003. - № 1. - С. 52-59.

Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України // Економіка України. - 2001. - № 11. - С. 65-69

Шубравська О. Сталий економічний розвиток: поняття та напрям досліджень // Економіка України. - 2005. - №1. - С. 36-41.

Шніцер М. Порівняння економічних систем / Пер.з англ. - К.: Основи, 1997. - 519 с.

Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. - http://e2000.kyiv.org/ biblioteka/

Юрчишин В. В. Перспективи довгострокового безінфляційного зростання // Статистика України. - 2005. - №1. - С. 86-89.

Юрчишин В. В. Макроструктура ВВП- суперечливість виявів зростання // Статистика України. - 2003. - № 1. - С 62-66.

Размещено на Allbest.ru