Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток

ВСТУП

Проблеми досягнення стабільних темпів економічного зростання є актуальними в усіх країнах світу. Але в останній час дещо змінилися погляди щодо мети й шляхів досягнення зростання економіки. Першочерговими стають екологічні й соціальні складові розвитку. У зв'язку з цим певною мірою змінюються й пріоритети у використанні тих або інших чинників виробництва. Збільшується роль НТП, людського капіталу, інформації. Для України ці тенденції теж є актуальними, бо саме використання перелічених чинників зростання у подальшому дозволить Україні більш гармонійно ввійти у постіндустріальне суспільство.

Дослідженням економічної природи та причин зростання багатства, його нагромадження, ефективного розподілу та перерозподілу займалися такі видатні науковці як У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Ж. Б. Сей, Л. Вальрас, А. Маршалл, Дж. М. Кейнс, Й. Шумпетер та інші. У другій половині XX століття було розроблено спеціалізовану теорію економічного зростання. До цього доклали зусиль Солоу Р. М., Пкс Дж. Р., Кузнец С, Левіс В. А. та деякі інші дослідники. Одночасно Д. Беллом, А. Турено, З. Бжезинським, А. Тоффлером у руслі теорії цивілізацій розробляється ідея розвитку на засадах формування постіндустріального, інформаційного суспільства.

Події останніх десятиліть, що характеризувалися руйнацією соціалістичної системи та розпадом СРСР, посиленням процесів глобалізації та розшарування світу на лідерів та аутсайдерів, успішних та маргіналів, дуже багатих та дуже бідних, внесено серйозні корективи до визначення джерел та факторів економічного зростання та розвитку. У цей складний період проблемам економічного зростання приділяють увагу такі вчені-економісти: В. Геєць, Б. Кваснюк, Р. Нуреєв, Л. Петкова, І. Лукінов, А. Чухно, А. Гальчинський, В. Дорогунцов, С. Кірєєв, А. Гриценко та інші. При цьому багато уваги приділяється інноваційній моделі економічного зростання та ролі людського капіталу. Разом з тим, не зважаючи на велику увагу, приділену цій темі, все ще не створена модель, яка б включала як чинники попиту, так і чинники пропозиції та мала б при цьому високу точність прогнозування. Також мало уваги приділено такому важливому чиннику розвитку економіки як інформація, шляхам її розповсюдження й використання.

Мета даного дослідження полягає у розкритті змісту понять "економічне зростання" та "економічний розвиток" та їх застосуванні за умов формування в Україні нової цивілізаційної моделі. Розгляд особливостей економічного зростання в Україні; виявлення чинників, які мають найбільший вплив на зростання економіки України.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти економічного зростання

1.1 Еволюція поглядів на економічне зростання та сталий розвиток

економічне зростання ринковий

Проблеми економічного зростання завжди посідали одне з перших місць у науці. У працях учених минулого воно здебільшого фігурувало під назвою "багатство народів". Меркантилісти пов'язували довготривале зростання з нагромадженням багатства в грошовій формі. Представники класичної політичної економи, досліджуючи феномен збагачення націй, пов'язували його з розподілом доходу. На їхню думку, нагромадження капіталу протягом тривалого періоду зумовлює зниження норми прибутку під впливом законів спадної продуктивності і народонаселення.

Близьку до класиків позицію у цьому питанні займав К. Маркс, котрий твердив, що тенденція норми прибутку до зниження є основоположною в аналізі циклічного характеру зростання при капіталізмі, проте він пояснював цю тенденцію змінами в органічній будові капіталу.

Маржиналісти більше цікавилися проблемами розподілу, хоча вони не уникали й теми економічного зростання, зокрема, А. Маршалл досліджував його фактори.

Приблизно з 70-х років XIX ст. і до 30-х років XX ст. західні економісти переймалися переважно короткостроковим аналізом у межах теорії загальної економічної рівноваги Щоправда, Й. Шумпетер у своїй праці "Теорія економічного розвитку" (1912 р.) намагався доповнити зазначену теорію ідеями, які відбивали динаміку суспільних процесів. За словами Й. Шумпетера, необхідно враховувати "нові комбінації", "нововведеня", "новаторство", які розхитують рівновагу ринкової системи. Новаторську функцію несуть особи, яких він назвав підприємцями. Назва ця поповнила фонд термінологічної лексики, і нею ось уже близько 100 років користується весь світ.

Окремі проблеми економічного зростання вряди-годи потрапляли в поле зору також інших економістів, але загальний інтерес до нього посилився з появою теорії Дж. М. Кейнса, котрий, зокрема, прагнув знайти способи до того, щоб уникнути "блокування зростання" і виявити фактори, що визначають рівень національного доходу. Під впливом ідей Кейнса дослідники звертаються до динаміки національного доходу та його складових. Виходять друком ряд праць, автори яких (шведські економісти Е. Лундберг, Е. Ліндаль та ін.) пропонують ті чи інші методи аналізу, класифікують фактори зростання тощо.

Фундатором теорії економічного зростання вважається англієць Р. Хар-род. У своїх працях "Нарис теорії економічної динаміки" (1939 р.) і "До динамічної економічної науки" (1948 р.) він розробив власну модель економічного зростання, простеживши зв'язки між заощадженнями та інвестиціями. Спираючись фактично на теорію Кейнса, він пристосував її до тривалішої перспективи. Сконцентрувавши увагу на з'ясуванні умов рівноваги заощаджень та інвестицій, Харрод визначив основи постійного її збереження. На думку вченого, стабільний темп зростання забезпечується повним використанням факторів виробництва. Відповідно, ним виділено кілька різновидів темпів зростання - фактичний, гарантований і природний. Гарантований темп означає рівномірне зростання виробництва і повне завантаження виробничих потужностей. Природним темпом називається такий, що забезпечує повне використання робочої сили. Ці три різновиди темпів пов'язуються з проблемами, по-перше, економічної кон'юнктури, по-друге, перспективного збалансованого зростання економіки. Гарантований і природний темпи можуть збігатися з фактичним лише випадково, спорадично. Отже, рівновага систематично порушується, що породжує кризи, безробіття, інфляцію тощо. Розвинута ринкова економіка, вважає Р. Харрод, не може автоматично подолати незбалансованість і досягти сталої рівноваги. Тому він виступає прихильником часткового державного втручання, яке має сприяти пом'якшенню економічних коливань, тобто відігравати компенсаторну роль і, головне, бути своєчасним. З допомогою ряду рівнянь Харрод розкриває критерії стабільності збалансованого економічного зростання і подає кілька варіантів фундаментальної моделі останнього. Фахівці, проте, оцінюють теоретичні викладки Р. Харрода як занадто формалізовані. Так, М. Блауг, порівнюючи його математичний апарат з Марксовим, пише, що рівняння Харрода ще більш обмежене і ще менш змістовне, ніж рівняння Маркса. Аналогічний висновок щодо доцільності і необхідності постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги зробив професор Массачусетського університету (США) Євсій Домар. Оскільки обидва варіанти взаємно доповнюються, в економічній літературі прийнято визначати здобуток обох учених як модель Харрода - Домара.

Подібність моделей щодо постановки і вирішення багатьох питань зростання з формально-математичної точки зору не означає їхньої тотожності. Вони різняться як деякими вихідними позиціями, так і побудовою. Головною умовою рівноваги у Харрода є рівність заощаджень і інвестицій, а у Домара - рівність грошового доходу (сукупного попиту) і виробничих потужностей (сукупної пропозиції). Модель Домара передбачає повну зайнятість, у Харрода - це умова природного темпу. Модель Харрода - Домара спрощена, бо враховує лише один фактор зростання, а саме інвестиції, і спирається вона на прийняття багатьох припущень. Тому самі автори вважали її не більш як інструментом теоретичного аналізу.

У середині 50-х років XX ст. з критикою кейнсіанських уявлень про механізм економічного зростання виступили представники неокласичного напряму. Сплеск інтересу до здобутків науки в даному плані з боку політичних діячів цілком поясненний. На думку професора Пенсильванського університету Карла Шелла, тут діяли дві причини: по-перше, загальний стан "холодної¹' війни та усвідомлення ролі економічного змагання між СРСР і США, по-друге, повсюдно зросла увага до менш розвинутих в економічному відношенні країн.

Такої думки дотримувався і славнозвісний дослідник П. Самуельсон: "...Увага, яка приділялася розвиткові бідних районів, і виклик, кинутий радянськими темпами зростання, породили велику занепокоєність стосовно питання, чи задовільні наші темпи зростання". Аналогічні трактування знаходимо і в інших працях. Так, за словами Є. Домара, з одного боку, настала запізніла стурбованість через те, що повна зайнятість у західній системі неможлива без зростання, а з іншого - масштабне світове протистояння робить його умовою самого існування системи.

Дослідження проблеми зумовило необхідність у чіткому окресленні змісту вживаних термінів. У трактуванні їхнього сенсу не було одностайності. Поступово викристалізувалася думка, що слід розрізняти зростання кількісне і якісне, і це асоціювалося, відповідно, з поняттями "зростання" і "розвиток": "Треба постійно пам'ятати, - писав А. Пезенті, - що розвиток не є рівносильним кількісному зростанню, він включає в себе і якісні зміни, які зачіпають зв'язки між різними явищами".

До 70-х років радянські науковці фактично не займалися зазначеними проблемами. Теорія економічного зростання подавалася як буржуазна, не відповідна єдино істинному марксистському вченню про відтворення. Поняттями "економічне зростання" і "економічний розвиток" послуговувалися як синонімами.

У зарубіжній літературі простежуються кілька підходів до сенсу поняття "економічне зростання". Найчастіше його розуміють як кількісне збільшення показників. Зокрема, використовується такий показник, як темп приросту ВВП (ВНД, НД) за певний проміжок часу або на душу населення. Так, К. Макконнелл і С. Брю визначають економічне зростання як "збільшення або реального обсягу продукції (ВНП), або реального обсягу продукції на душу населення". Щодо необхідності враховувати не тільки кількісні, але також і якісні показники, то її засвідчує таке висловлювання: "Кращим мірилом економічного зростання є реальний валовий національний продукт, доповнений даними про дозвілля, чисельність і склад населення, якість продукції і неекономічні фактори". У цьому ж контексті звучить твердження британського економіста Дж. Харвея: "Під терміном "зростання" звичайно розуміють не просто збільшення обсягу продукції, що випускається в цілому в країні, а зміну рівня добробуту її мешканців". Відомий американський учений С. Кузнець, удостоєний Нобелівської премії за дослідження в царині проблем економічного зростання (1971 p.), пропонує розглядати це поняття як "постійне збільшення виробництва благ, призначених для задоволення людських потреб".

У літературі зустрічаються також інші визначення розгляданих понять. Присутність у науковому вжитку такої великої кількості трактувань Б. Селігмен пояснює тим, що "... економічне зростання становить надзвичайно складне явище. Задовільна теорія економічного зростання має брати до уваги природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також безліч психологічних і соціальних факторів. Розробка всеохоплюючої теорії видається майже нездійсненним завданням" ¹³. Саме тому, на думку Б. Селігмена, вчені виділяли для дослідження окремі фактори, які вважали найважливішими.

Усебічний розгляд проблеми подає відомий український економіст А. Філіпенко. Він, зокрема, розрізняє розвиток, економічний розвиток і зростання: "У загальновживаному значенні розвиток - це процес удосконалення тих або інших елементів суспільних відносин, матеріально-речових складників суспільства або соціально-економічних і матеріальних систем у цілому, перехід до принципово нових якісних характеристик" ^и. Отже, йдеться про багатовимірний процес модернізації соціально-економічної системи. І далі"... Економічний розвиток - це якісні зміни в господарській системі суспільства, що забезпечують кількісне нарощування його ресурсного потенціалу та якісне вдосконалення базових елементів формоутворюючих структур", а економічне зростання є простим збільшенням реального ВВП країни, "органічним складником економічного розвитку".

Проте в науковій літературі розмежування понять "розвиток" і "економічний розвиток" відсутнє. Чітке й логічне визначення відповідних категорій, безумовно, сприятиме кращому розумінню і спрямуванню наукового аналізу в потрібне русло.

Виходячи з традиційних теоретичних засад економісти розробляють різні моделі економічного зростання. Якщо в неокейнсіанській теорії провідним параметром потенційно можливого темпу зростання вважалася норма нагромадження і передбачалася необхідність державного регулювання, то неокласики спираються на принципово інші положення: первинними макроекономічними факторами зростання у них виступають основний капітал і робоча сила, які можуть безперешкодно сполучатися в різних пропорціях; враховуються і науково-технічний прогрес, і виробнича функція, яка є формалізованим вираженням співвідношення факторів виробництва та їхніх граничних продуктів. Виробнича функція як математична форма в неокласичній теорії зростання відігравала значно більшу роль, ніж співвідношення "витрати - випуск". Передбачалося, що воно ідбиває стан економічної рівноваги. Малися на увазі не лише технологічні зв'язки, а й соціально-економічні відносини розподілу за умов повного завантаження виробничих потужностей і повної зайнятості. Динамічна рівновага підтримується автоматично внутрішніми силами економіки на фоні вільної конкуренції і вільного ціноутворення, що забезпечує оплату виробничих факторів відповідно до їхніх граничних продуктів.

Вихід у світ статті американського економіста Р. Солоу "Внесок у теорію економічного зростання" (1956 р.) став, за словами К. Шелла, "точкою відліку для періоду поглибленої розробки теорії, яку згодом охрестили неокласичною теорією економічного зростання". Р. Солоу модифікував виробничу функцію Коба - Дугласа, впровадив в аналіз категорію науково-технічного прогресу, дослідив межі економічного поступу з позиції вичерпності ресурсів, запропонував методику розрахунків, пов'язаних з матеріалізацією технічних ідей, тощо. За теоретичну розробку проблеми економічного зростання Р. Солоу було присуджено Нобелівську премію (1987 p.).

У подальшому неокласична теорія збагатилася деякими доповненнями. В аналіз було введено грошовий фактор, за допомогою якого пояснювались економічні коливання, а також типи технічного прогресу і розподіл. Неокласичні моделі доводили можливість стабільного економічного зростання, спростовуючи песимістичну оцінку перспектив, зроблену Р. Харродом.

Проте, як наголошує Клаус Мюллер, "неокласична теорія зростання жодною мірою не замінила і не відтіснила кейнсіанський напрям. Вирішальну роль у зв'язку з цим відіграла та обставина, що неокейнсіанці здійснили спробу усунути із своєї теорії ідею несталості економічного зростання, причому зробили це на іншій основі, ніж неокласики".

Альтернативою неокласичній теорії зростання стала посткейнсіанська теорія економічного зростання і розвитку. її основи заклали у своїх працях Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраффа, а згодом багато які положення були розвинуті Л. Пазінетті та Дж. Крігелем. Посткейнсіанці виступили з критикою неокласичної теорії капіталу і виробничої функції, а також теорії розподілу суспільного продукту, що грунтувалися на концепції граничної продуктивності факторів виробництва.

Представники Кембриджської школи заперечували можливість вимірювання капіталу й праці в однорідних величинах. Якщо, заявляли вони, кількість праці можна виміряти хоч якось у технічних одиницях, то щодо фактора "капітал" без урахування категорій розподілу це неможливо. Тим самим втрачає сенс і виробнича функція, яка репрезентує однозначний зв'язок між факторами виробництва і готовим продуктом.

Розкривши суперечності неокласичної теорії, посткейнсіанці запропонували власну концепцію економічного зростання і розподілу, яка спиралася на такі принципи: а) темпи зростання залежать від розподілу національного доходу (його величина детермінується заощадженнями, схильність до яких вища у осіб, що одержують прибуток, ніжу осіб, що одержують заробітну плату); б) сам розподіл доходу залежить від темпу нагромадження, який визначає норму прибутку, а отже, частку прибутку в доході. Частка заробітної плати є залишкова величина. Представники посткейнсіанства включили до своїх моделей не лише розподіл національного доходу, а й недосконалу конкуренцію, технічні умови, інфляцію, інституційні фактори, розподіл продукту на споживчі і виробничі блага та ін.

Вагомий внесок у становлення посткейнсіанської теорії економічного зростання зробили Джоан Робінсон і Ніколас Калдор, чиї ідеї щодо різних аспектів проблеми нагромадження формувалися у ході тривалих активних дискусій²⁰. Розбіжності в їхньому розумінні тих чи інших сторін економічного життя стосувалися використання трудових ресурсів, перерозподілу національного доходу, динаміки цін і заробітної плати та ін. Джоан Робінсон більше аналізувала ситуацію у межах неповної зайнятості трудових ресурсів, Н. Калдор фіксував свою увагу на повній зайнятості. Підвищення темпів зростання в довготривалій перспективі він пов'язував з перерозподілом національного доходу на користь підприємців, вважаючи прибуток основою інвестування, тож і економічного зростання. Дж. Робінсон пов'язує розподіл національного доходу із соціально-економічними факторами. Обстоюючи справедливіший розподіл доходу і підвищення заробітної плати відповідно до зростання продуктивності праці, вона разом з тим підкреслює, що це підвищення в обставинах конкуренції викликає піднесення продуктивності, тобто заробітна плата - один з факторів зростання, стимул технічного прогресу й умова реалізації продукції. Саме тому, підкреслює Робінсон, межа зростанню, з точки зору довготривалого часу, встановлюється не технічними причинами, а тим застоєм, який розвивається внаслідок згасання конкуренції і відсутності зростання заробітної плати. Дж. Робінсон вважає, що цю тенденцію можна подолати: головна перешкода стагнації, за її словами, виникає завдяки боротьбі профспілок, спрямованій на підвищення грошової винагороди за працю.

Певний інтерес становлять дослідження питань економічної динаміки і макроекономіки, здійснені японськими вченими. Однією з перших серед повоєнних публікацій була праця професора Ю. Ямади "Оціночні дані національного доходу" (1951 р.), в якій ідеться, зокрема, про темпи розвитку виробництва Японії. Теорії зростання в японській політекономії розроблялися і за неокейнсіанським, і за неокласичним напрямами, але в суто національному вигляді. У формуванні першого напряму важлива роль належить професорові О. Сімомурі. Його погляди сформувалися під впливом представників неокейнсіанства (зокрема, Харрода і Домара), але, будучи прихильником державного регулювання економіки, він не сприйняв тезу про рівновагу заощаджень та інвестицій. На його думку, існує якраз постійна нерівновага, бо темпи збільшення других випереджають темпи збільшення перших, і це характерна риса саме економіки, що стрімко розвивається.

Основні постулати кейнсіанства О. Сімомура втілив у політику "пріоритетного" економічного зростання, тобто без урахування соціальних потреб.

Ті з японських учених, котрі обрали за орієнтир неокласичний напрям, аналізують економічне зростання з допомогою двосекторних моделей нагромадження капіталу. Так, X. Удзава виділяє два сектори економіки - виробництво капітальних і споживчих товарів, відповідно, і два виробничих фактори - капітал і працю. В його моделі фактори повністю взаємозамінні. Весь дохід інвестується, а заробітна плата використовується на споживання. Особливістю моделі є те, що в ній передбачено вищу капіталоозброєність сектору споживчих товарів як фундамент стабільності.

З плином часу теорії економічного зростання включають в аналіз ускладнені моделі, нові фактори, внутрішні та зовнішні впливи. Посилилася увага до соціально-економічних інститутів у цьому контексті. Важливим кроком стало залучення до наукового розгляду системних джерел економічного зростання. У цій роботі беруть участь багато вчених. Керуючися різними методологічними принципами, вони обстоюють власне розуміння реальних процесів, бо за всіма теоретичними побудовами стоїть формування конкретної економічної політики.

Майже одночасно з теоріями економічного зростання з'явилися праці, автори яких висловлювали сумніви в необхідності його високих темпів, та й самого процесу взагалі. Автори публікацій, де розглядалися проблеми "порівняльної економіки", не бачили сенсу в цьому явищі на фоні змагання двох систем, без урахування соціальних питань. Так, Дж. Шлезінгер ("Політична економія національної безпеки", 1960 р.) і Н. Спалбер ("Радянська економіка. Структура. Принципи. Проблеми", 1962 р.) наголошують на недоречності прискорених темпів економічного зростання в ситуації недостатнього попиту. Дж. Гелбрейт в праці "Суспільство достатку" (1958 р.) доводив, що досягнутий рівень виробництва у США вже задовольняє потреби людей, тому масштабні економічні перетворення непотрібні. Погодившися з ним у цьому, Р. Тіболд порушує питання про "перерозподіл доходів на користь бідних членів суспільства". Він розробляє широкі плани "економічної безпеки", втілення яких у життя з допомогою держави в умовах кібернетизації суспільства забезпечить новий соціально-економічний порядок.

Таким чином, орієнтація на необмежене прискорення темпів зростання увійшла в суперечність з реаліями, які характеризувалися ускладненням економічної ситуації, вичерпністю сировинних ресурсів Землі, погіршенням багатьох факторів якості життя. Питання про розумні межі виробництва і споживання матеріальних благ загострилося.

Фактично першими серйозну занепокоєність щодо цього висловили представники Римського клубу. У своїй доповіді "Межі зростання", в основу якої лягли широкі, добре опрацьовані матеріали, американські дослідники Д. Медоуз і Дж. Форестер звернулися до суспільства із закликом звести матеріальне виробництво і споживання до рівня простого відтворення. їхні висновки, досить-таки песимістичні, дістали в літературі назву "концепції нульового зростання". Доповідь викликала жваві дискусії, учасники яких критикували позицію авторів, вважаючи її упередженою і такою, що ігнорує організаційні, соціально-економічні, політичні аспекти. У наступних доповідях на базі аналізу існуючого становища висловлювалися рекомендації щодо подолання можливих негараздів у майбутньому. Попри певну уразливість для критики, доповідь Медоуза і Форестера дала поштовх до створення альтернативних сценаріїв і методики аналізу розгортання процесів, тобто прогнозування розвитку різних країн і регіонів світу.

Категорія економічного розвитку, як і економічного зростання, не здобула єдиного загальноприйнятого визначення у фаховій літературі. Запропоновані формулювання економічного розвитку найчастіше пов'язували його з економічним зростанням, розвиток розглядався як наслідок зростання. Нерідко обидва поняття вживалися як тотожні. Більшість сучасних економістів вважають економічний розвиток таким процесом, що супроводжується якісними змінами всієї системи. Приміром, російський учений Р. Нурєєв характеризує його як "багатовимірний процес, що включає глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній і політичній сферах".

Не можна не згадати про те, що свого часу радянські дослідники, розглядаючи проблеми зростання і розвитку, наголошували на відсутності однозначного їх розуміння в зарубіжній літературі і пропонували свої трактування. Наприклад, відомий радянський економіст І. Блюмін праці з проблем "економічної динаміки" поділяв на дві групи: до першої належали ті, де аналізувалося саме економічне зростання (зокрема, це публікації Р. Харрода). "Друга група, - пише він, - охоплює праці переважно соціологічного характеру, в яких розглядається питання про фактори, що впливають на економічний розвиток суспільства. Як ілюстрацію такого роду праць можна назвати книгу В. Ростоу "Процес економічного зростання". До цієї групи можна віднести і новітні технократичні теорії, що виводять на перший план роль технічного прогресу в економічному розвитку". Отже, у І. Блюміна фактично йдеться про інституціональний напрям і, відповідно, концепції футурології.

Радянський економіст Л. Альтер у своєму дослідженні політичної економії США розглядає інституціональну теорію зростання і аналізує один з її варіантів - теорію розвитку, запропоновану В. Ростоу. Цю теорію Альтер характеризує такими словами:"... типова ідеалістична концепція економічного розвитку, яка, по суті, продовжує традиції історичної школи з її визнанням вирішальної ролі позаекономічних факторів і розвиває основні положення американського інституціоналізму з його зведенням рушійних сил економічного розвитку до "соціальної психології''.

1.2 Суть і застосування категорій «економічний розвиток» та «економічне зростання»

Категорії "економічне зростання" і "економічний розвиток" знаходяться у контексті змісту загальних понять "зростання" і "розвиток". Для з'ясування їх суті необхідно звернутися до спеціалізованої літератури. Так в "Новому тлумачному словнику української мови" наводиться таке визначення зростання: "... кількісне збільшення, досягнення вищого рівня розвитку" [18,Т.2, 174], майже подібне визначення дають автори "Великого економічного словника": "зростання - збільшення в кількості, розмірах, існування в процесі розвитку" [17, 962]. Таким чином, зростання - це категорія кількісна, яка інтегрує зовнішній бік розвитку в свідомості суб'єкта. Натомість, розвиток - слово, що позначає "...процес росту, розвій, розмах, розквіт, процвітання; рух, хід, поступ" [18, Т.4, 20]. Достатньо широке тлумачення поняття "розвиток" міститься у "Великому економічному словнику": "...процес закономірних змін, перехід з одного стану в інший більш досконалий; перехід від старого якісного стану до нового, від простого до складного, від нижчого до вищого." [17,962]. Але найбільш ґрунтовне, абстрактне пояснення суті розвитку дається українськими філософами у "Філософському енциклопедичному словнику": "Розвиток - незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів; один із загальних видів зв'язку. При цьому розрізняється декілька трактувань цієї категорії: як збільшення або зменшення; як перехід можливості в дійсність (як розуміння руху взагалі) та як виникнення нового. Отже, розвиток - це складне за своєю природою поняття. Воно одночасно означає спрямований, незворотній рух об'єкту, зміну його якісного стану, зв'язок - перехід між станами, а також передумову зростання. Останнє знаходить прояв у кількісному аспекті "збільшення-зменшення". Таким чином досліджувані поняття за своєю суттю є родинними, оскільки "зростання" є похідним від "розвитку". Випереджаючи заперечення про порушення закону діалектики "переходу кількості в якість" зазначимо, що встановлення пріоритету за категорією "розвиток" засноване на філософській концепції про онтологічну єдність світу, відповідно до якої джерелом всього сущого є абсолютна якість, яка в процесі власного становлення перетворюється і урізноманітнюється в безкінечній кількості - ідей, форм, явищ і т. ін. Аналогічно, поняття "розвиток" за своїм змістом є більш якісним, ніж "зростання", отже саме воно є первинним у даній парі.

Цікавою особливістю досліджуваних категорій є також те, що за їх допомогою суб'єктом встановлюються контури майбутнього. Сучасною людиною через призму бачення майбутнього здійснюється оцінка сьогодення і минулого. Такий погляд на стан речей суттєво відрізняється своєю складністю від простого віддзеркалення реальності при виконанні суб'єктом життєзабезпечуючих процедур. Можна стверджувати, що поняття "зростання" та "розвиток" утворилися і почали вживатися homo sapiens внаслідок активного розвитку свідомості, абстрактного мислення, відкриття існування ідеалу та його близькості, а також спроби його осягнути (на рівні встановлення мети розвитку) і досягнути (на рівні встановлення кількісних показників зростання). Таким чином, свідоме культивування ідеї зростання і розвитку в суспільстві ніби відділяє сучасне і майбутнє, встановлюючи пріоритет за майбутнім. При цьому поняття розвитку відображає стратегію, а зростання - тактику досягнення ідеалу, мети в майбутньому.

На рівні економіки застосування подібного способу мислення призводить до колосальних цивілізаційних наслідків - перетворення простого відтворення на розширене, започаткування механізму історико-економічного розвитку суспільства. Проте за нинішніх умов формування техногенної цивілізації, коли гостро постали екологічні та соціальні проблеми і пов'язана з ними загроза існуванню живої природи, актуальним є забезпечення сталого розвитку, тобто, за визначенням спеціалізованої Комісії ООН, такого, "...який забезпечує потреби нинішнього покоління, водночас не позбавляє майбутні покоління можливості задовольняти власні життєво необхідні потреби" [20, 36]. Як бачимо, у даному визначенні акцентується увага на задоволенні потреб, споживанні. На нашу думку, його суттєвим недоліком є недостатнє відображення досягнення нового рівня якості, іманентного сталому розвитку, який проявляється в "...уможливленні досягнення гармонізації й узгодженості основоположних чинників соціоприродної еволюції людини, суспільства і природи" [19,554].

Західна економічна теорія в цілому напрацювала кілька підходів або напрямів до досліджуваної нами проблеми, але особливо показовими, крайніми серед них є такі два:

маржиналістський, для якого характерний обмежений, спрощений погляд на зростання і розвиток. Він зумовлений домінуванням методології граничного аналізу, започаткованого А. Маршаллом, у якому увага здебільшого приділяється кількісно орієнтованим складовим - фазам обміну та споживання [21,69].

інноваційний, що ґрунтується на уявленнях про зростаючу роль нововведень в суспільстві. Його методологічною основою є теорія економічного розвитку Й. Шумпетера [24].

Наведемо кілька прикладів, щоб проілюструвати різницю в підходах зазначених напрямів. Зокрема, М. Шніцер, зазначає: "Термін економічне зростання означає здатність країни розширювати свої можливості щодо виробництва потрібних людям товарів і послуг. ...А економічний розвиток - це не тільки збільшення реального обсягу виробництва, а й урізноманітнення різновидів продукції, порівняно з тими, що випускалися раніше" [22, 322]. У даному випадку центральною установкою для дослідника є виробництво задля споживання. Хоча споживання, як стандарт життя, виключає якісну складову - розвиток, оскільки досягнення якості, тобто повної задоволеності потреб, є неможливим внаслідок безперервного спекулювання на новостворюваних альтернативах. Інше підтвердження поверхового уявлення про розвиток знаходимо в роботі "Технологічний прогрес і можливості для розвитку в якості динамічної цілі". Так, у ній зазначається: "Процес розвитку розглядається як процес накопичення технологічного і соціального потенціалу в країнах, що розвиваються. Він знаходиться у залежності від їх здатності використовувати різні можливості, які послідовно розкриваються перед ними" [23,40]. Два ключові слова "накопичувати" і "використовувати" більше підходять для характеристики категорії "економічне зростання", ніж "економічний розвиток".

На противагу маржиналістам, Й. Шумпетер ширше підходить до розгляду особливостей економічного зростання і розвитку: "Основний імпульс, який приводить капіталістичний механізм у рух і підтримує його поступ, походить від нових споживчих благ, нових методів виробництва і транспортування товарів, нових ринків і нових форм економічної організації, які створюють капіталістичні підприємства" [24], тобто зростання він вбачає у нових благах, методах виробництва, ринках і формах організації. Вони є похідними від інноваційної активності підприємств, яке, у свою чергу, виступає джерелом розвитку.

Отже, проведений аналіз свідчить про те, що важко однозначно визначити згадані поняття.

Економічне зростання має свою систему показників, за допомогою яких характеризується його кількісний чи якісний стан.

Основні показники такі: річні темпи зростання ВНП (ВВП) або національного доходу у відсотках; абсолютний приріст національного доходу або ВНП (ВВП) за рік; приріст національного доходу на душу населення за відповідний період.

Зростання будь-якої національної економіки визначається такими основними факторами (чинниками або причинами):

- кількістю та якістю природних ресурсів;

- кількістю та якістю трудових ресурсів;

- обсягом основного капіталу (основних виробничих фондів), зайнятого у суспільному виробництві;

- технологією та організацією суспільного виробництва;

- факторами попиту;

- факторами розподілу.

Перші чотири фактори об'єднуються під назвою факторів пропозиції, які роблять економічне зростання фізично можливим. При цьому слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання. Зокрема, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння та введення наявних природних ресурсів в оборот. Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров'я та тривалості життя людей тощо. Обсяг основного капіталу залежить від розміру фонду нагромадження суспільства та спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ (товарів і послуг, машин та устаткування тощо).

Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність.

Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення.

Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. Для цього слід постійно підвищувати сукупний попит у суспільстві.

На темпи і розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Для зростання виробництва недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси. їх необхідно правильно розподіляти. Зміни у структурі попиту вимагають переміщення капіталів і трудових ресурсів в галузі із більшим попитом на них. Якщо переміщення капіталу не встигає за зміною структури попиту, то частина виробничих потужностей залишиться незавантаженою, зросте безробіття, зменшиться обсяг виробництва і, отже, обсяг національного доходу (ВНП чи ВВП).

Отже, економічне зростання має місце тоді, коли цьому сприяють як фактори пропозиції, так і фактори попиту та розподілу. Взаємозв'язок між самими факторами є складним і суперечливим. Зміни у факторах пропозиції породжують зміни у обсязі сукупного попиту та розподілі ресурсів і навпаки. В залежності від того, за рахунок яких факторів збільшується чи зменшується національний дохід (ВНП чи ВВП), залежить якість економічного зростання.

Проте, які б фактори не використовувались, зростання суспільного продукту і доходу можна забезпечити лише двома способами:

1) шляхом використання у виробництві більшої кількості виробничих (трудових і матеріальних) ресурсів;

2) шляхом більш продуктивного і ефективного використання обмежених виробничих ресурсів.

В залежності від того, яким способом досягається результат, розрізняють два типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний.

При екстенсивному типі зростання досягається шляхом кількісного приросту факторів виробництва (виробничих ресурсів) при їх незмінному технічному рівні, тобто при незмінних продуктивності праці та ефективності виробництва. Наприклад, для зростання ВВП у певній пропорції, у такій же пропорції необхідно збільшити виробничі ресурси (кількість зайнятих у виробництві, засобів виробництва тощо).

Інтенсивний тип економічного зростання означає зростання обсягу суспільного продукту на грунті якісного удосконалення факторів виробництва. Він базується на застосуванні більш ефективних засобів виробництва та більш досконалій технології та організації праці.

Проте поділ економічного зростання на екстенсивне та інтенсивне значною мірою умовний, оскільки у чистому вигляді не існує ні того, ні іншого, а реальне економічне зростання залежить від відповідної комбінації екстенсивних та інтенсивних виробничих факторів. Зростання національного доходу у будь-якій економіці визначається витратами та продуктивністю праці. Витрати праці вимірюються кількістю людино-годин, яка визначається добутком кількості зайнятих у виробництві на загальну кількість відпрацьованих ними годин. Продуктивність праці визначається кількісно продукту, виробленого в одиницю часу, або кількістю продукту, що припадає на одного зайнятого.

Продуктивність праці залежить від технічного прогресу, обсягу інвестицій, загальноосвітньої та професійної підготовки працівників, ефективного розміщення ресурсів тощо.

З технічним прогресом тісно пов'язані інвестиції у виробництво, тобто додаткові витрати капіталу для розширення виробництва. Зростання інвестицій підвищує фондоозброєність, яка, у свою чергу, веде до підвищення продуктивності праці.

Важливе значення має спрямування інвестицій в галузі, які забезпечують науково-технічний прогрес. Ефект від капіталовкладень значною мірою залежить від рівня розвитку інфраструктури в національній економіці.

Інтенсивний тип зростання характеризується різними комбінаціями витрат ресурсів, між якими існує взаємозалежність двоякого роду: пряма - збільшення витрат одних ресурсів викликає збільшення витрат інших ресурсів; обернена - збільшення витрат одних ресурсів призводить до зменшення витрат інших. Так, зростання продуктивності праці вимагає додаткових інвестицій в засоби виробництва (зростання фондоозброєності).

Існує три форми інтенсивного типу зростання, які характеризуються різним поєднанням ресурсів, можливостями їх взаємозаміни та ефективністю цієї заміни: фондомістка, фондозберігаюча та нейтральна.

При фондомісткій формі підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При фондомісткій формі темпи приросту фондоозброєності вищі за темпи зростання продуктивності праці та національного доходу.

При фондозберігаючій формі підвищення продуктивності праці супроводжуються економією основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При даній формі приріст фондів (основного капіталу або засобів виробництва) на 1 % викликає більший приріст національного доходу (обсягу виробництва), ніж таке ж збільшення зайнятих (кількості людино-годин).

Нейтральна форма характеризується тим, що хоч підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових капіталовкладень, але економія засобів виробництва компенсує ці витрати, і виробничі фонди (основний капітал) зростають тими ж темпами, що і ВСП та національний дохід.

Фондомістка форма зростання має місце в галузях і виробництвах, де праця людей недостатньо озброєна виробничими фондами, фондозберігаюча форма в галузях з високою фондоозброєністю, де економічне зростання досягається за рахунок більш раціонального використання наявної о виробничого потенціалу.

У нашій країні відбувається складний процес формування власної нової цивілізаційної моделі. Як зазначає авторитетний науковець А. А. Гриценко, цей процес "...характеризується зміною: детермінованих і субординованих зв'язків спонтанними і самоцінними; відтворювального (формаційного) типу - інноваційним (цивілізаційним); дискретного, еволюційно-революційного типу - континуальним, процесуальним. У цих умовах моменти постійної мінливості і якісного оновлення всіх елементів суспільства стають способом руху" [5, 22]. При цьому, рух розглядається як основа розвитку. Так, С А. Єрохін слушно зауважує: "Розвиток-це особливий тип руху, що характеризує прогресивний характер взаємодії речей" [6, 35]. Отже, серцевину перехідної економіки становлять об'єктивні перманентні зміни, тобто рух від одного якісного стану - в інший. При цьому цей рух, з врахуванням дії всіх конструктивних та деструктивних факторів, за своєю природою різноспрямований, маючи багато напрямків. Саме дана особливість ускладнює визначення міри якісності перехідних процесів. У цьому зв'язку надважливим для дослідника є пошук відповіді на питання: "Що є джерелом зазначеного руху, тобто розвитку або занепаду?" На жаль, у сучасних публікаціях ми не знайшли чіткої відповіді на нього. Так само, як ніхто чітко не зазначив витоки економічного зростання. Хоча, треба визнати, проблемі встановлення чинників (факторів) економічного зростання присвячено багато високопрофесійних робіт [25-33]. Наприклад, Юрчишин В. В. вважає, що у ретроспективі"... зростання в Україні загалом мало зовнішньоекономічний чинник-сприятлива зовнішня кон'юнктура, нарощування експорту..." [31, 62]. Водночас у іншій своїй публікації цей автор виділяє внутрішній фактор: "...висновок для українського виробництва (а разом з цим для економіки взагалі) щодо стійкого зростання простий і зрозумілий - ефективність на основі енергозбереження, що водночас стане вагомим чинником реального збагачення" [32, 89]. Інший авторитетний науковець А. Гальчинський приділяє увагу базовим факторам зростання економіки, до яких відносить:"... принципові системні зрушення трансформаційного періоду: забезпечення критичної маси ринкових перетворень, відчутний перелом у реформуванні відносин власності, перебудову менеджменту і реструктуризацію підприємств, підвищення конкурентоспроможності" [30, 6]. Крім того, він відзначає зміну чинників, що супроводжували зростання "...на старті стимулюючу функцію відігравали екстенсивні чинники: нарощування економіки за рахунок завантаження вільних виробничих потужностей, використання наслідків глибокої девал ьвації гривні у 1997-1998 pp., погашення боргів із заробітної плати та пенсій тощо. Економічне зростання 2003 р. мало іншу природу. Дані статистичного аналізу свідчать про утвердження нової якості зростання, пов'язаної з розширенням внутрішнього ринку і початком інтенсивного оновлення основних виробничих фондів, відчутним зростанням інвестиційного попиту" [30, 7].

Окремо узагальненню типів та факторів економічного зростання присвячено змістовну роботу Перепьолкіної О. О. [26]. У ній виділяється вісім чинників зростання та наводиться достатньо вичерпна класифікація його типів за шістьма ознаками. Отже, об'єктивний бік проблеми стосовно економічного зростання за умов перехідної економіки більшою мірою досліджений вітчизняними науковцями, проте щодо економічного розвитку залишається, на нашу думку, нерозкритим.

Не менш важливим також є суб'єктивний бік проблеми функціонування перехідної економіки, тобто хто і як (за допомогою якої методології) визначає напрями, здійснює зміни та оцінку результатів того, що відбувається. Аналіз публікацій за тематикою дослідження дозволяє зробити висновок, що серед українських теоретиків та практиків існують різні погляди на економічне зростання і розвиток.

Більшість українських економістів поділяють підходи західної економічної теорії і активно їх впроваджують у життя. Чільне місце серед них посідають відомі вчені В. Геєць, С Кіреєв, В. Пинзеник, С Терьохін. Найбільш яскраво їхню позицію щодо економічного зростання та розвитку розкрив В. М. Геєць у відомій монографії "Нестабільність та економічне зростання". Так, він вказує на повну відповідність між показником економічного зростання та аналогічною філософською категорією. Крім цього, вчений підкреслює, що за умов еволюціонування економічне зростання може ототожнюватися з економічним розвитком. А, інакше, якщо відбуваються стрибкоподібні зміни у народному господарстві, дані поняття не завжди співіснують разом [4, 22]. Можна сказати, що серед двох зазначених ключових понять первинним для науковця є "економічне зростання", в якому він бачить джерело розвитку, його обов'язкову передумову. Такий спосіб мислення закономірно призвів до розробки пропозицій щодо довгострокової стратегії економічного розвитку України (до 2015 року) на основі логічного ланцюга: фаза кризи - стабілізація - зростання - розвиток.

Але, на жаль, негативний досвід 2005 року, коли внаслідок дії суб'єктивних чинників відбулося падіння високих темпів зростання і країна фактично почала сповзати до стагнації, свідчить, що використання лінійної логіки у дослідженні та формуванні політичних рішень стосовно економічних процесів є неприйнятним, оскільки на практиці унеможливлюється досягнення власне стадії економічного розвитку. Таким чином, якщо ми будемо і далі в політичних цілях застосовувати наведений вище формалізований підхід, то економіка України навічно залишиться у перехідному стані, не набувши потрібної якості.

Друга група поглядів на проблеми зростання та розвитку характерна для людей, які здебільшого пробують сумістити несумісне - досвід розвитку західних країн та України. Їхня позиція протягом короткого часу, залежно від обставин, може змінюватися на протилежну. Так, наприклад, важко зрозуміти А. Гальчинського, котрий, як співавтор монографії "Інноваційна стратегія українських реформ", виступає за активне і цілеспрямоване впровадження інновацій як основи розвитку на вітчизняних теренах постіндустріального суспільства, вказуючи, що "...маємо подолати ілюзорне уявлення щодо можливості забезпечення постіндустріальної трансформації української економіки..." та виступаючи з гаслом: "У глобальну економіку через реіндустріалізацію" [30, 9]. Хоча вчений обґрунтовує свій заклик тим, що вважає недостатнім рівень ВВП України для здійснення постіндустріалізації (у 2-3 рази нижчий, ніж у піонерів постіндустріалізму). Як бачимо, поважний економіст віддає перевагу застосуванню кількісного підходу для оцінки можливостей такого якісного поняття як розвиток. Іншими словами, він переоцінює "кількість" та недооцінює "якість". Двозначність поглядів А. Гальчинського є проявом вагань і хитань владної верхівки, яка донедавна керувала країною, ознакою неспроможності щодо подолання протиріч перехідного періоду та забезпечення надійного базису наступного розвитку.

Третю групу дослідників представляють такі авторитети як А. А. Чухно, С В. Мочерний, М. А. Павловський, О. Г. Білорус. Вони продовжують традиції національної науки та політики. У кожного з них, безперечно, свій погляд на долю нашої країни у XXI сторіччі. Зокрема, С В. Мочерний бачив майбутній розвиток в руслі соціалізму та розбудови християнської економіки [34, 350]. Треба віддати належне вченому за його сміливість - він вийшов за межі діалектичного матеріалізму, економічного вчення К. Маркса, ортодоксом якого він донедавна був, надавши йому нехарактерного християнізованого звучання, співзвучного просвітницькій філософи Г. Сковороди та філософії серця П. Юркевича. На противагу йому, М. А. Павловський пов'язував розвиток України з досягненням через наукомістке виробництво технологічного лідерства на основі втілення базових економічних теорій державного регулювання Дж. М. Кейнса та інноваційної М. Туган-Барановського [35,66]. При цьому автор приділяв надзвичайну увагу стійкому економічному зростанню та"... особливо зростанню добробуту" [35,270]. Подібну позицію займає О. Г. Білорус, протиставляючи інновації застарілим, індустріальним методам забезпечення економічного зростання: "Концепція традиційного, наздоганяючого розвитку безперспективна. Вона підриває національну ідею величі країни, роззброює і демобілізує націю. Відкривати нові напрямки розвитку і доповнювати інноваціями існуючі - от гасло для України як молодої держави..." [36,12]. Наукову розвідку складових формування постіндустріального суспільства зробив А. А. Чухно, який вбачає у його розбудові майбутнє України. Зокрема, він зазначає: "Перехід до постіндустріального суспільства - перехід усієї людської цивілізації до якісно нового стану. ...постіндустріальна економічна система .. .докорінно змінює становище людини у суспільстві, підносить її роль і значення. Тому це - соціальна система, ...що заснована на загальнолюдських цінностях, яка створює усі умови для всебічного розвитку людини" [37,43-44].

Таким чином, економічне зростання тут трактується похідною від обраного шляху розвитку, який вбачається у соціалізації, гуманізації, інноватизації економічної системи України. Не зважаючи на різницю у підходах, усіх зазначених авторів поєднує думка про власний, нехай і складний шлях, у лоно розвиненого світу.

Підсумовуючи аналіз об'єктивних та суб'єктивних аспектів, що визначають особливості процесів розвитку та зростання перехідної економіки, треба зробити наголос на наступному:

1) перехідна економіка є проміжним етапом у становленні якісно нової цивілізаційної моделі України;

2) незважаючи на затвердження "Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 pp.)", у середовищі політиків, вчених та практиків іде жвава дискусія щодо визначення принципових цілей та напрямів їх досягнення, а також характерних рис майбутньої соціально-економічної системи;

3) у наукових джерелах детально проаналізовано такі аспекти перехідного періоду як криза, стабілізація та зростання. На сьогодні у публікаціях йдеться про надання зростанню якісної складової;

4) певною білою плямою у вітчизняних економічних розвідках є дослі-дження природи та проявів феномену економічного розвитку, а, отже, існує потреба краще вивчити цю категорію.

Таким чином, поняття "зростання" - зовнішнє, кількісне. Його протилежністю є "скорочення" - спадання, зменшення. Через ці дві зовнішні категорії проявляється, стає очевидною зміна якості, тобто вони є похідним від цих змін. Зростання може супроводжувати як розвиток, так і занепад¹, те саме підходить і для процесів скорочення та зменшення. Більше того, у складних, відкритих системах, до яких відносяться соціально-економічні системи і структури, одночасно існують як зростання, спричинене занепадом, так і зростання, що є похідним від розвитку, а також скорочення, пов'язане з занепадом і скорочення, детерміноване розвитком. Відразу виникає слушне питання: яким чином розвиток може спричинити скорочення, а занепад - зростання? Відповідь така: через зміну пріоритетів, що встановлює людина відповідно до надбання чи втрати того чи іншого рівня якості. Так, якщо внаслідок переоцінки системи цінностей, багатство людської особистості стає головним пріоритетом і витісняє матеріальне на другий план, то відбувається структурна трансформація соціально-економічної системи таким чином, що задовольняються умови розвитку людини через інституції освіти, науки, охорони здоров'я, культури, спорту тощо. У країнах, де активно відбувається становлення постіндустріалізму, спостерігається зростання зайнятості в сфері нематеріального виробництва та скорочення - у галузях матеріального виробництва, відповідно зростає частка ВВП, створеного в перших і скорочується - в інших [6, 37].