Фінансування інноваційних проектів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Приватизація державних підприємств, поява великої кількості приватних підприємств поставили перед новими власниками важкі проблеми виживання і розвитку вже недержавних підприємств. Кардинальна зміна ситуації вимагає швидкого переходу на ринковий механізм управління діяльністю підприємства.

Для ринкової економіки характерна конкуренція самостійних фірм, зацікавлених у відновленні продукції, наявність ринку нововведень, що конкурують один з одним. Стабільний розвиток підприємства у ринковому середовищі можливий лише за умов постійного вдосконалення його діяльності, підтримання здобутих і формування нових конкурентних переваг. Конкурентні переваги досягаються завдяки впровадженню новацій - суттєво нових методів і засобів здійснення виробничої і комерційної діяльності. Цей процес здебільшого здійснюється через низку окремих інноваційних проектів.

Одним із найважливіших аспектів розробки інноваційного проекту є визначення обсягу коштів для його реалізації і оптимізація джерел і термінів їх надходження, від чого значною мірою залежить швидкість виведення нового товару на ринок, а отже - його комерційний успіх.

Але навіть при наявності вибору декілька джерел фінансування, не кожен інвестор згоден вкладати кошти у ризикові проекти. На думку автора, основною проблемою у фінансуванні інноваційного проекту е обґрунтування ефективності розподілу коштів. У більшості випадків інвестор точно не уявляє кінцевий результат інноваційного проекту (тому що це-нововведення і подібних явищ ще не відбувалося), тому йому важко зважитись на фінансування. Для інноватора набагато більше шансів отримати кошти, коли він має змогу показати розподіл капіталу, коли в нього є чіткий фінансовий план проекту з розрахунками його вартості, ціни капіталу, оцінки комерційної привабливості, оцінки ефективності реалізації інвестиційного проекту та ін.

Метою дослідження цієї роботи е фінансування інноваційних проектів, джерела надходження та аналіз якості залученого капіталу. Також розглянуті особливості фінансування інноваційних проектів в Україні та шляхи їх вдосконалення.

В Україні є безліч винаходів і розробок, які відносно легко можна довести до виробництва. Є і інвестори, готові ризикувати своїми грошима ради того, щоб в майбутньому отримувати надприбутки. Слабка ланка вітчизняної інноваційної системи - чіткій і прогнозований розподіл інвестицій. Винахідник знає, як буде працювати його винахід, але він не може прорахувати потрібні кошти на реалізацію інноваційного проекту, та оцінити його комерційну привабливість. Це і не його завдання.

Українських менеджерів, готових вести наукові проекти, небагато: це або колишні вчені, що закинули свою наукову діяльність, або люди, що встигли попрацювати за кордоном і тепер прагнуть застосувати накопичений досвід на батьківщині. Із-за дефіциту в Україні менеджерів науково-технологічних проектів неможливе масове народження малих наукоємних компаній, частина з яких в майбутньому могла б стати основою нової наукоємної економіки.

1. Інноваційні проекти та джерела їх інвестування. Види та типи інноваційних проектів

Аналіз сучасної економічної практики свідчить, що високих результатів підприємства можуть досягати лише за систематичного і цілеспрямованого новаторства, націленого на пошук можливостей, які відкриває середовище господарювання щодо виготовлення і впровадження нових видів товарів, нових виробничих і транспортних засобів, освоєння нових ринків і форм організації виробництва. Це передбачає особливий, новаторський, антибюрократичний стиль господарювання, в основі якого - орієнтація на нововведення, систематична і цілеспрямована інноваційна діяльність.

Інноваційна (англ. innovation - введення новинок, нововведення) діяльність - діяльність, спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг.

В економічній літературі термін «інновація» інтерпретується як перетворення потенційного науково-технічного прогресу в реальний, який втілюється в нових продуктах і технологіях.

Термін «інновація» запровадив австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950), який у 1912 р. в праці «Теорія економічного розвитку» вжив словосполучення «нова комбінація», маючи на увазі нову якість засобів виробництва, що досягалася шляхом певних поліпшення існуючого обладнання, введення нових засобів виробництва або систем його організації. У наступних працях Шумпетер, замість терміна «нова комбінація», застосовував термін «інновація» [13, с. 8.].

Вчені по-різному трактують це поняття залежно від предмета та об'єкта свого дослідження. Наприклад, Б. Твісс визначає інновацію як процес, у якому винахід або ідея набувають економічного змісту. Ф. Ніксон вважає, що інновація - це сукупність технічних, виробничих і комерційних заходів, що спричинюють появу на ринку нових товарів, поліпшених промислових процесів та устаткування.

П. Лемерль характеризує інновацію як «новий продукт або послугу, спосіб їх виробництва, нововведення в організаційній, фінансовій, науково-дослідній та інших сферах, будь-яке удосконалення, що забезпечує економію витрат або створює умови для такої економії».

Російський економіст О. Пригожин дає визначення інновації як форми керованого розвитку. Він зазначає, що інновація - це процес, тобто перехід певної системи від одного стану до іншого.

Відповідно до міжнародних стандартів, інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, який дістав втілення у вигляді нового або удосконаленого продукту, впровадженого на ринку, нового або удосконаленого технологічного процесу, що знайшов використання у практичній діяльності.

Інноваційний процес здебільшого здійснюється через низку окремих інноваційних проектів. Інноваційні проекти, що складають інноваційний процес, можуть послідовно змінювати один одного в рамках технологічного ланцюжка створення і поширення нововведень, а можуть бути незалежними, паралельними і в ряді випадків дублюватися.

Інноваційний проект - комплекс взаємопов'язаних заходів, розроблених з метою створення, виробництва та просування на ринок нових високотехнологічних продуктів за умов встановлених ресурсних обмежень.

Як правило, він ґрунтується на інновації, що дає змогу радикально вирішити проблеми, актуальні для підприємства. Інноваційні проекти можуть бути проектами дослідження і розвитку, організаційними та промисловими.

Проекти дослідження і розвитку - проекти, зосереджені на науково-дослідній діяльності, розробленні програмних засобів опрацювання інформації, нових матеріалів, конструкцій тощо.

Ці проекти, як правило, здійснюються спеціалізованими науково-дослідницькими організаціями чи підрозділами великих підприємств з метою їх практичного використання.

Організаційні проекти - проекти, націлені на реформування системи управління, створення нового підрозділу організації, проведення науково-практичних конференцій і семінарів тощо.

Організаційні проекти зазвичай не потребують великих коштів і фінансуються підприємствами, які їх здійснюють.

Промислові проекти - проекти, які спрямовані на випуск та продаж нових продуктів і пов'язані з будівництвом споруд, удосконаленням технологій, розширенням присутності на ринку та ін.

Найчастіше підприємства реалізують промислові проекти, які передбачають реалізацію як повного життєвого циклу інновацій, так і лише тих стадій, що пов'язані з її використанням.

Залежно від глибини охоплення етапів інноваційного процесу інноваційні проекти поділяють на повні і неповні.

Повний інноваційний проект, що включає всі етапи інноваційного процесу, починаючи з проведення фундаментальних досліджень до реалізації інноваційного продукту чи послуги;

Неповний інноваційний проект першого типу, що охоплює перші етапи інноваційного процесу;

Неповний інноваційний проект другого типу, що об'єднує завершальні етапи інноваційного процесу.

Але незважаючи на те, що реальний попит на інвестиції генерується при здійсненні окремих інноваційних проектів, проект як такий не може бути об'єктом інвестицій у формальному плані, оскільки його інституційний статус не визначений. Формальним об'єктом інвестицій є підприємства, що здійснюють інноваційний процес, причому в цей час у їх ролі часто виступають інноваційні фірми, а інструментами здійснення інвестицій є насамперед цінні папери, що випускаються ними.

Одним із найважливіших аспектів розробки інноваційного проекту є визначення обсягу коштів для його реалізації і оптимізація джерел і термінів їх надходження, від чого значною мірою залежить швидкість виведення нового товару на ринок, а отже - його комерційний успіх.

У сучасній економічній літературі існують неоднозначні думки щодо існування проблем фінансового забезпечення здійснення інноваційних проектів. Так у своїх публікаціях Лапко О. [14, с. 25-42] вказує на важливу роль венчурного фінансування, Денисюк В. наголошує на необхідності нарощування обсягів приватного інвестування, Гоптаренко Ю. наполягає на великій перспективі іноземного інвестування в інноваційну сферу, а Федулова Л. і Пашута Н. наполягають на застосуванні комплексності підходів до розв'язання проблем фінансування інноваційної діяльності.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Джерела фінансування інноваційних проектів

Власні фінансові кошти організації. Їх використовують найчастіше для фінансування невеликих за обсягами робіт інноваційних проектів (впровадження системи стандартів якості, модернізація деяких видів устаткування, модифікація продукції тощо).

Прибуток і амортизаційні відрахування. Як правило, статутом кожної організації передбачено відрахування у фонд розвитку виробництва частини прибутку, що залишається в її розпорядженні після сплати податків, інших обов'язкових платежів і формування резервного фонду. Кошти фонду розвитку можна використовувати на оновлення і розширення виробництва, здійснення науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних проектів освоєння нових видів конкурентоспроможної продукції, збільшення власних оборотних коштів, а також на інші цілі, що сприяють зміцненню матеріально-технічної бази організації.

Мобілізація внутрішніх активів. Це джерело з'являється у процесі підготовки проекту (будівництва чи реконструкції, встановлення обладнання). Величину внутрішніх активів (М) оцінюють за формулою (1.1):

М = А - Н ± К (1.1)

де А - очікувана наявність оборотних активів на початок планового періоду; Н - планова потреба в оборотних активах за період; К - зміна кредиторської заборгованості протягом року [7, с. 13-14].

Фінансовий механізм мобілізації полягає в тому, що частина оборотних активів підприємства вилучається з основної діяльності (оскільки ця діяльність уповільнюється через капітальне будівництво) і витрачається на фінансування цього капітального будівництва.

Грошова частина внесків власників організації. Це додаткові внески у статутні фонди власників організації, які можуть використовуватися для реалізації проекту розвитку тих із них, чия організаційно-правова форма дозволяє їх залучати (пайові внески членів господарського товариства у статутний фонд).

Залучені фінансові кошти. Формами залучення коштів є емісія акцій, доброчинні внески спонсорів.

Емісія акцій. Вона полягає у залученні інвестицій через додатковий випуск акцій організації. Доступна лише тим підприємствам, які мають організаційно-правову форму приватних чи публічних акціонерних товариств. Поширена емісія акцій в економічно розвинутих країнах, але в Україні не популярна, зокрема через недостатній розвиток вторинного фондового ринку. На відміну від інших джерел власних коштів це джерело є платним, оскільки акціонери купують акції, розраховуючи на дивіденди. Недостатній розмір дивідендів може призвести до того, що додатковий випуск акцій для фінансування інноваційного проекту не буде розміщений. Отже, всі обставини, пов'язані з додатковою емісією акцій, повинні бути ретельно проаналізовані і виважені.

Доброчинні внески сторонніх осіб (спонсорів). Вдаються до них у тому разі, коли інноваційний проект має суттєву соціальну спрямованість і викликає інтерес у суспільства, що дає змогу консолідувати частину коштів для його реалізації у вигляді доброчинних внесків юридичних і фізичних осіб [7, с. 32-37].

Позикові фінансові кошти. Передбачають повернення їх зі сплатою відсотків за користування або без сплати. Їх джерелами є кошти бюджетів, позабюджетних фондів, комерційні та інші кредити, іноземні інвестиції, випуск облігацій.

Кошти бюджетів. До них належать кошти Державного бюджету України, кошти місцевих бюджетів, власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ. За їх рахунок фінансуються цільові комплексні програми, фундаментальні та окремі прикладні дослідження, що мають велике значення для країни і здійснюються переважно спеціалізованими науково-дослідними організаціями. Бюджетне фінансування інноваційних проектів здійснюється у формі безвідсоткових чи пільгових позик і передбачає належне обґрунтування бізнес-ідеї та її високу оцінку конкурсною комісією.

Позабюджетні фонди фінансування НДДКР і підтримки інновацій. Їх використовують з метою забезпечення фінансування загальногалузевих, міжгалузевих і регіональних інноваційних проектів. Такі фонди можуть бути створені в міністерствах, у великих містах і регіонах, а також у межах концернів, холдингів, ФПГ.

Довгострокові кредити. Це найпоширеніші джерела фінансування інноваційних проектів. Серед них виокремлюють традиційні (комерційні) кредити і нетрадиційні (лізинг, форфейтинг та франчайзинг), які надаються вітчизняними та іноземними юридичними особами під боргові зобов'язання.

Довгостроковий комерційний кредит. Надається на термін реалізації інноваційного проекту. Умови кредитування узгоджуються безпосередньо між банком і підприємством-позичальником (суб'єктом кредитування), на що значною мірою впливають перспективність і комерційна привабливість проекту, яку банк аналізує у процесі ознайомлення із бізнес-планом його реалізації, а також фінансовий стан і ділова репутація позичальника.

Лізинг. Це один із способів інвестування інноваційних проектів, коли компанія, що має вільні фінансові кошти, може брати участь у фінансуванні підприємницьких проектів інших фірм (найчастіше малих і середніх), коштів яких для їх повного фінансування недостатньо. Застосовують тоді, коли йдеться про освоєння великих технічних новацій, що вимагає придбання дорогого обладнання. Використання лізингу для інвестування інноваційних проектів є вигідним для всіх учасників лізингової угоди. Для лізингодавця це один із способів ефективного вкладення капіталу, ризик втрати якого невисокий, оскільки обладнання перебуває на балансі лізингодавця протягом усього терміну дії договору оренди. Лізингоотримувач має змогу одержати устаткування і почати нове виробництво без великих одноразових витрат, які на першому етапі покриває лізингова компанія (однією з форм їх наступного повернення може бути продаж продукції, виготовленої на обладнанні, що було взяте на умовах лізингу), а також зменшити базу оподаткування і податкові платежі, оскільки лізингові платежі відносять на собівартість продукції (послуг) [7, с. 37-42].

Форфейтинг. Це фінансова операція, що перетворює комерційний кредит на банківський. До нього вдаються з метою акумулювання фінансових коштів при реалізації інноваційного проекту, якщо інвестору для цього бракує коштів. Терміни погашення векселів, які при цьому підписує інвестор, рівномірно розподілені у часі, що дає змогу отримати відстрочку по платежах і гарантії банку щодо їх забезпечення. Форфейтинг як банківська технологія використовується для фінансування спільних інноваційних проектів. Механізм форфейтингу використовують у фінансових операціях із метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов'язань і в експортних операціях для сприяння надходженню наявних грошей експортеру, що надав кредит іноземному покупцеві.

Франчайзинг. Він є найповнішою фінансовою схемою залучення інвестиційних ресурсів у процес тиражування інноваційних проектів, що пройшли апробацію ринком. Власник запатентованої інноваційної ідеї, що є основою його бізнесу, за договором франшизи передає право на її використання іншій організації, водночас беручи на себе фінансові витрати на становлення бізнесу на новому ринку, його консалтинговий і маркетинговий супровід. Франчайзинг поєднує переваги кредиту і лізингу, мінімізуючи стратегічний ризик для франчайзі (за статистикою, згортають свій бізнес понад 25% звичайних малих підприємств і тільки 5% франчайзі) і прискорюючи торговельну експансію (розширення) франчайзера [9, с. 3-17].

Іноземні прямі інвестиції. Їх залучають для реалізації масштабних проектів, пов'язаних з технологічним оновленням виробництва, реорганізацією та диверсифікацією діяльності тощо. Завдяки впровадженню сучасних технологій, в ефективному використанні яких зацікавлені іноземні партнери, останні можуть радикально поліпшити конкурентні позиції підприємства. В Україні ці інвестиції залучають у приватизаційні процеси. Поширенішим є спільне інвестування інноваційних проектів вітчизняними та іноземними інвесторами на правах дольової участі (спільне підприємство). Однак обсяги залучення іноземних інвестицій в Україні нині недостатні, що зумовлено несприятливим інвестиційним кліматом і невисокою привабливістю для іноземних інвесторів більшості вітчизняних підприємств.

Випуск облігацій. Це спосіб залучення інвестицій на платній основі. За облігаціями, на відміну від акцій, провадиться фіксована виплата відсотків протягом встановленого терміну дії, по завершенні якого облігації погашаються. У розвинутих країнах облігації є поширеним джерелом залучення капіталу, яке передбачає відносно низькі відсоткові ставки, оскільки ризик втрати капіталу невисокий. В Україні випуск облігацій - явище рідкісне і дуже дороге, оскільки необхідно виплачувати інвесторам (покупцям облігацій) високі відсотки для покриття їх ризиків.

На думку автора, в наслідок обмежених фінансових ресурсів підприємств, слід звернути увагу на принципово нові механізми залучення коштів в інноваційну сферу, серед яких важливу роль відіграє фінансування за участю приватного (бізнес-ангели) та венчурного капіталу.

Бізнес-ангели. Важним джерелом зовнішнього пайового капіталу для комерціалізації інноваційних продуктів, інновацій або ідей є приватні інвестори, відомі під назвою «бізнес-ангели». Зазвичай це заможні індивідууми, які забезпечують фінансування у формі пайового капіталу. Діапазон фінансування зазвичай від $ 50,000 до $ 1,000,000.

Свою назву бізнес-ангели отримали тому, що мало хто, крім них, вирішується вкладати кошти в ризикові інноваційні проекти на самих ранніх стадіях. Гроші ці компанії, як правило, черпають з джерел, які професійні венчурісти називають «три Д» (дім, друзі, дурні).

Бізнес-ангели можуть профінансувати і завершальні стадії науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), і маркетингові дослідження для розробки бізнес-плану. Ці компанії заповнюють довенчурну нішу і допомагають заявити про себе невеликим високотехнологічним фірмам, з яких нерідко виростають гіганти глобального ринку. Так, світовому лідеру серед пошукових систем Google, системі передачі голосу Skype, платіжній системі Pay Pall путівку в життя забезпечили саме ангельські інвестиції [6].

Венчурний (ризиковий) капітал - якісно новий спосіб інвестування коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інших фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання і реалізують інноваційні проекти з високим рівнем ризику.

Обов'язковою умовою такого інвестування є участь інвестора в управлінні інноваційною фірмою і отримання прибутків від продажу її акцій на фондовій біржі.

Мета венчурного інвестора - вкладення коштів у підприємство, яке організовує роботу настільки ефективно, щоб через 5- 7 років після продажу акцій отримати суму, яка в 3-5 разів перевищила б початковий внесок.

За оцінкою економістів, у 15% випадків капітал, вкладений у проект, цілком втрачається; 25% ризикових фірм несуть збитки протягом тривалішого часу, ніж передбачалося; 30% - дають невеликий прибуток; 30% - протягом декількох років багаторазово перекривають прибутком усі вкладені кошти.

Підприємницьким суб'єктам слід виважено ставитися до вибору інвестора, оскільки від цього залежить не лише можливість реалізації інноваційного проекту із бажаними результатами, а й перспективи розвитку підприємства.

За обмежених фінансових ресурсів, що властиво вітчизняному бізнесу (і що потребує залучення інвестицій зі сторони), визначення доцільності реалізації інноваційного проекту є неодмінною передумовою прийняття позитивного рішення щодо нього, оскільки надзвичайно важливо, якою буде віддача від вкладеного капіталу і чи забезпечить вона комерційну вигідність проекту для його учасників (ініціатора, замовника, інвестора).

Отже, для реалізації інноваційних проектів можна використовувати різні джерела фінансування.

2. Аналіз джерел фінансування інноваційних проектів

Динамічні умови здійснення інноваційної діяльності вимагають достатньої обґрунтованості планів, яка, насамперед, визначається ступенем забезпеченості ресурсами, необхідними для здійснення інноваційних проектів. Тому особливу увагу на стадії планування нововведень треба приділяти аналізу потенційних джерел фінансування, вибору їх відповідно до умов надання і повернення та пошуку оптимального варіанта.

Пошук нових каналів фінансування інноваційних процесів в Україні набуває особливої гостроти й значущості сьогодні - в умовах обмеженості бюджетних ресурсів, нестачі власних фінансових коштів підприємств для оновлення матеріальної бази, зростання виробництва, підвищення ділової активності, випуску продукції, конкурентоздатної на світових ринках.

Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету протягом останніх 5 років не перевищує 0,4% ВВП при визначених статтею 34 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» - 1,7%. Питома вага програмно-цільового фінансування наукових досліджень не перевищує 10% загальних витрат на науку при законодавчо встановлених 30%.

Результативність інноваційної діяльності в Україні не відповідає вимогам забезпечення стабільного інноваційного розвитку. За даними Держкомстату у 2008 р. інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1397 підприємств, або 13,0% обстежених промислових (проти 1472 і 14,2% у 2007 р.).

На інноваційну діяльність 1066 підприємствами було витрачено 12,0 млрд. грн. (у 2007 р. - 1175 підприємств і 10,8 млрд. грн.). Майже кожне підприємство спрямовувало кошти на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення (7,7 млрд. грн.), майже кожне четверте - на виконання внутрішніх науково-дослідних розробок (далі - НДР) (1,0 млрд. грн.), кожне сьоме - на придбання результатів НДР у зовнішніх виконавців (0,3 млрд. грн.) та майже кожне десяте - на інші зовнішні знання або придбання нових технологій (0,4 млрд. грн.) (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Кількість підприємств, що займалися інноваційною діяльністю

Слід зазначити, що у 2008 р. 216 підприємств займались навчанням свого персоналу саме для розробки та впровадження нових або суттєво вдосконалених продуктів та процесів, 138 - діяльністю щодо ринкового запровадження інновацій, включаючи ринкові дослідження та рекламну кампанію (Рис. 2.1).

Як і в попередні роки, найбільша частка фінансування інноваційної діяльності підприємств припадає на власні кошти підприємств - 60,6% загального обсягу витрат (у 2007 р. - 73,7%). В той же час, зросла частка кредитів до 33,7% (18,5%), державної підтримки - до 2,9% (1,4%), фінансування вітчизняними інвесторами - до 1,4% (0,2%). Частка коштів іноземних інвесторів, навпаки, зменшилась і склала лише 1,0% проти 3,0% у 2007 р. (Рис. 3.2).



Рис. 2.1. Розподіл обсягу витрат за напрямами інноваційної діяльності, %

Рис. 2.2. Розподіл обсягу фінансування інноваційної діяльності за джерелами, %

Це свідчить про позитивну динаміку зростання частки залучених коштів для фінансування інноваційних проектів, тому що відмінність між використанням власних та залучених коштів е досить суттєва. Врахування і аналіз розміру плати за користування фінансовими ресурсами є одним із основних завдань при визначенні джерел залучення інвестицій.

Існують особливості плати за власні фінансові ресурси підприємства, накопичені ним у процесі своєї діяльності, і ресурси, вкладені у підприємство через акціонування. На перший погляд здається, що за власні ресурси підприємству нікому платити не треба. Це хибна думка, оскільки підприємство завжди має можливість інвестувати кошти, наприклад у які-небудь фінансові інструменти, і заробити на цьому. Тому мінімальною вартістю таких ресурсів є потенційний дохід підприємства від альтернативного способу їх вкладення; підприємство, вирішивши вкласти гроші у власний інвестиційний проект, сподівається, що вартість цього капіталу як мінімум дорівнюватиме вартості альтернативного вкладення грошей.

Плата акціонерам не обмежується лише дивідендами. Прибуток підприємства, що залишився в розпорядженні власників (після сплати винагороди кредитному інвестору), розподіляється на дві частини: одна виплачується у вигляді дивідендів, а друга реінвестується (повторно інвестується) в підприємство. Обидві частини належать власникам підприємства. Тому при обчисленні вартості власного капіталу необхідно не обмежуватися лише величиною дивідендних виплат акціонерів, а весь прибуток підприємства (чистий грошовий потік) вважати платою за надані інвестиції.

У вітчизняному бізнесі сформувалася думка про переваги використання власних коштів для фінансування проектів. Це спричинено тим, що відсоткові ставки для користування довгостроковими кредитами були надто високими, що робило невигідним проект, а також ухилянням комерційних банків від надання довгострокових кредитів через великий ризик їх неповернення, пов'язаний із політичною та економічною нестабільністю в країні. Проте в останні роки ситуація дещо поліпшилася: плата за кредит знизилася. Крім того, її відносять до валових видатків, на відміну від дивідендів, які виплачують з прибутку. Тому підприємства, що функціонують у формі акціонерних товариств, приймаючи рішення про залучення кредитів чи використання власних коштів, мають зважати на ці обставини. Особливості податкового законодавства можуть створювати додаткові вигоди підприємствам, що використовують кредитування для інвестиційних цілей. Суть цієї вигоди можна пояснити на прикладі.

Приклад. Підприємство має інвестиційну потребу в 2 000 000 грн. і може використати дві альтернативи фінансування: випуск звичайних акцій і одержання кредиту. Вартість обох альтернатив становить 10%. Інвестиційний проект незалежно від джерела фінансування принесе дохід 8 500 000 грн., собівартість продукції (без відсоткових платежів) становитиме 5 600 000. У табл. 2.2 наведено розрахунок чистого прибутку для обох альтернатив.

Таблиця 2.2. Порівняння вигідності джерел фінансування (грн.)

Показники	Фінансування інструментами власності	Кредитне фінансування
Виторг від реалізації	8 500 000	8 500 000
Собівартість продукції	5 600 000	5 600 000
Оплата відсотків	0	200 000
ПДВ	1 416 667	1 416 667
Валовий прибуток	1 483 333	1 283 333
Податок на прибуток (30%)	445 000	385 000
Дивіденди	200 000	0
Чистий прибуток	838 333	898 333

З прикладу видно, що позичкові кошти залучати вигідніше - економія становить 60 000 грн. Такий ефект називають ефектом податкової економії, показником якого є ставка податку на прибуток. Так, плата за використання фінансових ресурсів становить 10% від 2000000 грн., тобто 200000 грн. Якщо помножити цю суму на ставку податку на прибуток 30%, то одержимо 60 000 грн. Таке ж значення фігурує у табл. 2.2. як різниця у величині чистого прибутку підприємства для двох способів фінансування.

Отже, кредитне фінансування для підприємства є вигіднішим, ніж фінансування за допомогою власних фінансових коштів. Однак воно ризикованіше, бо відсотки за кредит і основну частину боргу підприємство повинно повертати за будь-яких обставин, незалежно від успіху діяльності підприємства. Для інвестора така форма вкладення грошей менш ризикована, оскільки, згідно із законодавством, у гіршому випадку він може повернути свої гроші в судовому порядку. Підприємство, прагнучи зменшити свій ризик, випускає акції. Але для їх розміщення слід більше платити за дивідендами.

Банки та кредитні установи зорієнтовані на мінімальній кредитний ризик, що не завжди може гарантувати інноваційна фірма, тому завжди є потреба у джерелах ризикового фінансування, наприклад через венчурні фонди.

Існує безліч визначень того, що таке венчурне фінансування, але найбільш поширене визначення венчурного інвестування - це фінансування приватним підприємницьким капіталом проекту, успішна реалізація якого не гарантована.

Венчурний фонд - це інститут спільного інвестування закритого типу, не диверсифікованого виду, що здійснює винятково приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50% складаються з корпоративних прав і цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі [1].

Ризик венчурного інвестування повністю лежить на інвесторові, тому законодавство звільнило такі фонди від численних нормативних обмежень, характерних для діяльності інвестиційних фондів інших типів. Склад і структура активів венчурного фонду визначається тільки його учасниками.

Зокрема, венчурний фонд може інвестувати всі свої кошти в неліквідні цінні папери одного емітента, купувати векселі і надавати позики компаніям, якими він володіє і т.д. Немає обмежень і на кількість учасників венчурного фонду - учасником фонду може бути і одна особа. Єдине обмеження для таких фондів - цінні папери фонду не підлягають публічному розміщенню і розміщуються тільки серед юридичних осіб.

Відповідно до українського законодавства, венчурний фонд, як і будь-який інший інститут спільного інвестування, звільнений від сплати податку на прибуток та ПДВ до моменту завершення своєї роботи і виплати дивідендів. Ця пільга покликана забезпечити беззбиткове реінвестування грошей від реалізації проекту. Акумулюючи прибуток у рамках венчурного фонду, власник має можливість її реінвестувати в інші проекти без сплати податків (рис. 2.1.). При цьому дохід, який утворюється на фонді, є власністю власника і, відповідно, коли власник отримує дохід за рахунок активів фонду, або у вигляді дивідендів, або продажу цінних паперів фонду, то його дохід оподатковується на загальних підставах.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.1. Схема реінвестиції прибутку за допомогою венчурного фонду

Звичайно, класичним способом вилучення грошей з ВПІФ є закриття венчурного фонду після завершення інвестпроекту. При цьому венчурний фонд викуповує інвестиційні сертифікати в учасників, але вже не за ціною розміщення, а за ціною, збільшеною на розмір отриманого прибутку.

Якщо венчурний фонд створений для фінансування декількох проектів, що завершуються в різний час, а інвестори хочуть одержувати проміжні результати його діяльності, можлива також виплата дивідендів. Безумовно, при цьому до державної скарбниці йде чимала частина прибутку пайовиків фонду. Спершу венчур дістане прибуток (податків 0%), потім - виплатить дивіденди юридичній особі або ліквідується і передасть йому всі активи (податок на прибуток 25%). Після цього - якщо юридична особа виплатить дивіденди своєму засновнику-фізичній особі - податок з доходів складе 15%.

Тим часом оподатковування по завершенні інвестиційних проектів набагато вигідніше, ніж щорічні виплати податків.

Приклад: при інвестуванні 500 тис. грн. на 15 років при середній прибутковості проектів в 30% річних, при сплаті 15% податку на доходи фізичній особи, засновника фонду, в кінці терміну прибуток складе 2,78 млн. грн. При сплаті податку 15%, наприклад, кожен рік, підсумкова прибуток становитиме 1,91 млн. грн. Тобто в результаті використання оптимізаційного механізму у вигляді венчурного фонду інвестор заощаджує на податках 870 тис. грн.

Втім, існують різні законні можливості вивести гроші з фонду на користь інвестора до моменту завершення його роботи. Наприклад інвестором венчурного фонду реєструється кіпрський офшор з дотриманням певних вимог законодавства Кіпру (для задоволення вимогам мінімізації оподатковування на Кіпрі).

Між Україною та Кіпром існує угода про уникнення подвійного оподаткування, що дозволяє у випадку виплати фондом дивідендів на адресу інвестора не обкладати їх податком на території Україні. У свою чергу на Кіпрі податок на дохід може бути значно знижений (зі стандартної величини 12% до 1%). Таким чином кошти з фонду можуть бути виведені на Кіпр із втратою всього близько 1% від суми.

У поєднанні з простотою адміністрування й податковими стимулами, що надаються венчурним інвестиційним фондам, відсутність зазначених обмежень, робить венчурні фонди ефективним інвестиційним інструментом, який може бути корисний як великим вітчизняним фінансово-промисловим групам та іноземним інвестиційним фондам, так і невеликим компаніям і навіть окремим заможним особам для фінансування інноваційних проектів.

Звідси висновок: підприємства мусять ретельно аналізувати джерела фінансування проектів свого розвитку для зменшення плати за використовуваний капітал, а значить, - збільшення віддачі від нього.

3. Особливості фінансування інноваційних проектів в Україні та шляхи їх вдосконалення

Успішність економічної діяльності в інноваційній сфері останнім часом дедалі тісніше ставиться у залежність від ступеня залучення кредитних ресурсів банківських установ до системи фінансового забезпечення відтворювальних процесів. Таким чином, банки стають одними з учасників інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансування, а й зв'язок між усіма учасниками - державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами. Проте існуючі механізми кредитування і надто високі ставки за кредити в Україні не сприяють надходженню фінансових ресурсів у сферу інновацій.

Серед суттєвих чинників, що обмежують довгострокове інноваційне кредитування, слід назвати такі: високий рівень відсоткових ставок за банківські кредити; великий кредитний ризик, ризик зміни відсоткових ставок, ризик незбалансованої ліквідності; переважно поточний та короткостроковий характер банківських пасивів; низька ліквідність об'єктів застави, що можуть бути передані для забезпечення інноваційного кредиту; зацікавленість банків у кредитуванні господарських операцій із швидкою оборотністю грошових потоків; обмежена можливість рефінансування в НБУ.

Незважаючи на всі ці негативні чинники, розглянемо особливості фінансування інноваційних проектів в Україні та можливі шляхи їх вдосконалення.

Державне фінансування інноваційних проектів. З огляду на сучасний стан бюджетного фінансування інноваційних проектів в Україні, яке після світової економічної кризи та внутрішньої політичної, перебуває не в найкращому стані, цілком зрозуміло незначну кількість заходів, які фінансувала держава протягом 2004-2011 років. За бюджетною програмою «Надання кредитів на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів у галузях економіки, у першу чергу з упровадження передових енергозберігаючих технологій та технологій з виробництва альтернативних джерел палива» (КПКВ 6241050) у 2007 році Державною інноваційною фінансово-кредитною установою (ДІФКУ), що належить до сфери управління Держінвестицій, було профінансовано 14 договорів на суму 655,1 млн. грн.

Згідно Бази даних інвестиційних та інноваційних програм і проектів Державного агентства України з інвестицій та інновацій, в додатку 1 наведені шість основних інноваційних програм та два інноваційні проекти, які мають фінансуватися з бюджетних коштів. Стан виконання більшості з них - не виконані. Також лише частково профінансовані з бюджетних коштів стратегічно важливі інвестиційні проекти.

Таким чином, на даний час державне фінансування інноваційних проектів в Україні знаходиться не в найкращому стані. Одним з перспективних джерел фінансування інноваційної діяльності могли би бути кошти іноземних інвесторів. Не збільшуючи зовнішнього боргу держави, вони сприяють одержанню коштів для розвитку виробництва, зацікавлюючи в цьому безпосередньо іноземного інвестора.

Залучення іноземних інвестицій під державні гарантії. Важливим інструментом стимулювання розвитку інноваційної діяльності виробництва вважається надання державних гарантій за іноземними кредитними лініями.

Надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання підприємств, має дві важливі переваги:

* держава одержує можливість надавати підтримку підприємствам без використання бюджетних коштів;

* для підприємств необхідність повернення кредитів стає стимулом до максимально ефективного використання залучених коштів.

Досвід промислово розвинених країн свідчить про те, що надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання, виявляється доцільним лише тоді, коли завдяки гарантіям на ринку залишаються ті підприємства, що мають шанси зберегти свою рентабельність протягом тривалого часу.

Однак в Україні реалії такі, що кредити під гарантію уряду не тільки не мають зазначених переваг, але навіть становлять серйозну економічну проблему, пов'язану з борговими зобов'язаннями держави. У процедурі надання гарантій беруть участь як мінімум 11 установ. Збільшення кількості учасників експертизи збільшує витрати на її проведення, але аж ніяк не підвищує ступеня обґрунтованості вибору інноваційного проекту.

Аналіз процедури надання державних гарантій свідчить, що вона має принаймні три серйозні недоліки: відсутність чіткої відповідальності за прийняті рішення; неринкова оцінка майна, що не відбиває його реальної ліквідності; відсутність надійного економічного обґрунтування пріоритетності використання іноземних кредитів.

Фактично багато підприємств не несуть відповідальності за повернення коштів і тому не зацікавлені в їх ефективному використанні. У першу чергу це стосується кредитів, що надаються на умовах погашення зовнішніх зобов'язань з бюджету з подальшим відшкодуванням витрат держави в національній валюті чи постачаннями продукції в державний резерв.

Альтернативою такого процесу може бути організація фінансування інноваційних проектів без надання державних гарантій.

Іншим альтернативним методом інвестування сфери нововведень може стати лізинг.

Лізинг. Незважаючи на значне поширення у зарубіжній практиці цієї форми виробничого інвестування, у господарській системі України вона використовується недостатньо. Закон «Про податок на додану вартість» не стимулює розвитку лізингу. На основі його використання при здійсненні фінансового прямого й зворотного лізингу відбувається подвійне оподаткування. Воно полягає в тому, що при передачі права власності на основні виробничі фонди за договором фінансового лізингу у лізингодавця виникає податкове зобов'язання, при цьому базою оподаткування є договірна ціна, що складається з вартості обладнання і суми податку з доданої вартості, яка була вже раніше сплачена лізингодавцем і пред'явлена лізингоодержувачу. Інакше кажучи, на суму раніше сплаченого податку з доданої вартості ще раз нараховується податок.

На нашу думку, виходом з цієї ситуації може бути законодавча зміна бази оподаткування, яка не повинна включати раніше сплачену суму податку з доданої вартості. Проте головним недоліком, гальмом українського законодавства з питань лізингу є те, що основним регулюючим параметром у лізингових угодах встановлено строк амортизації. У цьому питанні Закон «Про лізинг» суперечить чинному Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким оперативний і фінансовий лізинги можуть бути використані на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації. Тобто, по суті, для фінансового лізингу нижня межа строку є нульовою.

Порядок нарахування амортизації, згідно із Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», встановлює мінімальний строк договору фінансового лізингу понад п'ять років для третьої групи основного капіталу і близько трьох - для другої, що ніяк не приваблює лізингодавців. Доцільніше було би дозволити учасникам лізингової угоди самостійно встановлювати строк і метод нарахування амортизації на об'єкти лізингу.

Венчурне інвестування: український аспект. Якщо порівняти джерела фінансування інноваційної діяльності в високотехнологічно розвинутих країнах, то значна частка інвестицій надходить з венчурних фондів. Тому на Заході поняття «венчурний бізнес» ототожнюють з винаходами та науковими розробками.

Станом на 1 жовтня 2009 року в Україні діяло 968 інститутів спільного інвестування, що досягли нормативів, із них 730 (75,4%) - венчурні фонди. Отже, здавалось що наша країна на межі інноваційного прориву. За підрахунками Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України кількість венчурних фондів більше, ніж у два рази перевищує загальну кількість інвестиційних фондів.

Однак, на жаль назва «венчурний фонд» не зобов'язує інвестора вкладати кошти в інноваційні проекти. В Україні збільшення капіталізації венчурних фондів на сьогодні не приводить до адекватного зростання інвестиційних потоків в інноваційні сектори економіки: спеціалізація венчурних фондів на інвестиціях в новостворені інноваційні компанії для України є винятковою.

Основними акцепторами інвестицій венчурних фондів є компанії зі сфер нерухомості та будівництва (8 млрд. грн. з 16 млрд. грн. загального обсягу активів венчурних фондів), фінансів, харчової, хімічної промисловості, сільського господарства тощо.

Про інновації, як правило, й мови не йде, а фонди використовуються як інструменти оптимізації оподаткування.

Отже, вітчизняний венчурний капітал ухиляється від участі в новаторських проектах. Основні причини такого явища полягають, ймовірно, ось у чому.

По-перше, за умов розбалансованої інституційної системи інвестиції в окремі галузі традиційної економіки мають надвисокий рівень доходності за відносно короткий термін інвестування та за умов суттєво низького рівня ризику. Так, в сфері будівництва за останні три роки рентабельність склала від 200 до 500 відсотків, а окремі фонди показують зростання активів до 300, 1 000 або навіть до 3 000% (додаток 4).

Крім того, якщо термін від вкладення до виходу з інноваційного проекту складає в середньому 7-8 років, то обіг коштів в сфері нерухомості є суттєво коротшим - 2-3 роки. За обставин, коли інвестиції в нерухомість приносять надприбутки, раціональним вибором інвесторів є вкладання капіталу саме в нерухомість, а не в інноваційні проекти, що є нижчими за доходністю, суттєво ризикованішими та тривалішими.

По-друге, наявні статистичні показники щодо динаміки кількості та активів венчурних фондів не відображають реальної ситуації щодо розвитку інституту венчурного інвестування. Організаційна форма венчурних фондів нерідко виконує «інструментальну» функцію: використовується як інструмент скорочення витрат економічних агентів за рахунок експлуатації «провалів» нормативного середовища.

Стратегічною лінією політики формування ефективної варіації інституту венчурних інвестицій в Україні має стати стабілізація інституційного середовища і скорочення рівня ризику економічних агентів - посередників, донорів і акцепторів венчурних інвестицій.

За мету державної політики доцільно прийняти становлення інституційного середовища, що має відповідати ефективній моделі інституту венчурних інвестицій і спроможне забезпечити переливання масиву ресурсів чинних венчурних фондів до інноваційної економіки.

Приватні інвестиції: говоримо різними мовами. В Україні тисячам інноваторів для втілення в життя їх ідей потрібен стартовий капітал. За даними Державного департаменту інтелектуальної власності, щорічно в країні видається 15-20 тис. патентів, але застосування на ринку знаходить не більше одного відсотка інновацій.

Професійних бізнес-ангелів, тобто власників приватного капіталу, які займалися б винятково високотехнологічними проектами, у нас поки немає. Наші інвестори можуть профінансувати запуск вподобаного ним інноваційного проекту, але тут велику роль відіграють дружні відносини з інноватором або особиста зацікавленість у розвитку будь-якої з наукових галузей.

Однак, в кінці 2006 року була заснована Асоціація «Приватні інвестори України». Зараз мережа працює в п'яти містах. У неї входять п'ятдесят приватних і корпоративних інвесторів, які вирішили об'єднати капітал для спільного фінансування перспективних проектів.

Незважаючи на наявність попиту і пропозиції, налагодження відносин між інвесторами та винахідниками йде туго, оскільки у кожної зі сторін є власне уявлення про свою роль у проекті. Відсутність встановлених правил і несумісність поглядів часто не дозволяють налагодити співпрацю. Українські приватні інвестори, прагнучи перестрахуватися, часто пред'являють до новаторів завищені вимоги. У кожній технології присутні ризики. Якщо їх не прорахувати, вони здатні поховати будь-який, навіть самий геніальний проект.

Вітчизняний капітал погоджується фінансувати інноваційні проекти, якщо їх очікувана рентабельність - не менше 40% річних. Асоціація «Приватні інвестори України», при відборі проектів керується менш жорсткими критеріями, проте і вона не стане розглядати винахід, не захищене хоча б українським патентом і не має дослідної моделі чи корисного зразка. За свідченням членів Асоціації, 90% запропонованих бізнес-планів далекі від світових стандартів їх складання. Найчастіше інноватори не вказують ні технологічних параметрів нового продукту, ні інформації про те, які ринки і ніші вони розраховують зайняти. Наші вчені і винахідники не вміють оцінювати технології з точки зору бізнесу, і в чомусь вони мають рацію, оскільки це не їхнє завдання.

У той же час українські винахідники занадто цінують свої відкриття, щоб погоджуватися на поступки. Вони люблять поторгуватися за власну частку прибутку більше, ніж їхні західні колеги. Критична маса інвесторів та інноваторів, які перебувають в інформаційній зв'язці, вже існує, але вона ще не сформована в мережу, і на формування взаємної довіри між ними все ще йде багато часу. Основний чинник, що гальмує розвиток інновацій, - відсутність модерованого процесу. Редагувати процес в ідеалі повинна держава, але поки для вітчизняних бізнес-ангелів не передбачено ні законодавчого стимулювання їх діяльності, ні серйозних урядових програм, націлених на пошук інноваційних пріоритетів.

Коли справа стосується запуску високотехнологічних проектів, приватний капітал не покладає особливих надій на державу. Україні необхідно внести зміни в політику стимулювання інноваційних процесів. Нинішні схеми регулювання лише погіршують ситуацію. Зокрема, наше законодавство в галузі науково-технічної та інноваційної діяльності не погоджено з фінансовим законодавством, тому на практиці не передбачає стимулювання бізнес-ангелів податковими та іншими пільгами. Такі поняття, як інвестиційну угоду або вихід інвестора з проекту, взагалі не прописані.

Щоб створити умови для розвитку венчурного та довенчурного фінансування, необхідно визначити, як і в якому форматі зможуть співпрацювати наукові структури з промисловими підприємствами, вивчити очікування малих високотехнологічних компаній. Потім на підставі проведених досліджень виробити грамотну державну політику стимулювання. Держава має бути готове розділити з бізнесом ризики при запуску інновацій, а також удосконалювати законодавство у сфері стимулювання інноваційної діяльності, режимів роботи технопарків, автономії українських вузів.

Висновки

інвестування проект інноваційний джерело

Таким чином, для України проблема полягає не в пошуку нових джерел фінансування інноваційних проектів, а в ефективному використанню вже існуючих. Пряме перенесення неокласичних моделей залучення коштів, які розроблялися у високо розвинутих країнах світу та є адекватними лише до їхніх умов, у країнах з перехідною економікою (а Україна саме така) не досягає очікуваних результатів. Тому інноваційний процес в Україні вже тривалий час знаходиться на точці замерзання.

В курсовій роботі були розглянуті основні джерела фінансування інноваційних проектів, завдяки яким є можливість залучити кошти на втілення в життя новітніх розробок, але особливості української фінансово-кредитної системи, законодавства та інститутів влади унеможливлює використовувати за призначенням навіть наявні ресурси.

За таких умов, на нашу думку, потрібно виважено ставитись до процесів регулювання інвестування інноваційної діяльності та основну увагу приділяти особливостям фінансування, притаманним для нашої країни.

Список джерел

1. Закон України «Про Інноваційну діяльність» Відомості ВРУ. - 2002. - №36.

2. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 p. №3687-ХІІ. Ред. від 01.06.2000 р. (зі змінами та доповненнями) ОВУ. -2000. - №26.

3. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.1991 р. №1201-III (зі змінами та доповненнями).

4. Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України» №916-XIV від 13 липня 1999 р.

5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Міжвідомчу раду з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів» №471 від 29 квітня 1996 р.

6. Бердичевская М. Бизнес-ангелы и венчурные инвестиции. http://debaty.org/article/tehnology_ukr/analitik_teh/385.html

7. Бердников Д. Предпосылки возникновения венчурного капитала и возможность его применения в Украине. Підприємництво, господарство і право. - 2003. - №8. - С. 23-26.

8. Биконя С.Ф. Інституціональні аспекти теорії інноваційного розвитку. Вісник КНУТД. - 2003. - №3. - С. 101-106.

9. Бойетт Д.Т. Путеводитель по царству мудрости: лучшие идеи масте - ров управлення: Пер.с англ. - М.:ЗАО «Олимп-Бизнес», 2001. - 416 с.

10. Гоптаренко, Ю. Правові засади побудови інноваційно-інвестиційної моделі в Україні. Юстініан. - 2004. - №6.