Поняття про підприємство та основи його організації. Персонал підприємства. Оплата праці. Ціноутворення

Прогресивна амортизація (амортизація в зростаючих сумах за рік): на початку використання об'єкта на витрати списується менша сума, ніж наприкінці терміну корисної служби. Нарахування амортизації здійснюється за аналогією до дегресивної амортизації, але зі зростанням регулярної суми амортизації.

Виробнича амортизація (амортизація залежно від виробітку і ступеня експлуатації об'єкта): на відміну від розглянутих методів амортизації, пов'язаних із фактором часу, при застосуванні даного методу для вихідної величини розраховується квота амортизації, що залежить від продуктивності. Списання на основі цього методу більш за все наближається до фактичного технічного зменшення вартості об'єкта. Застосування цього методу економічно виправдано у випадку значних коливань у виробітку, а також у випадку можливості визначення обсягу виробітку за рік.

Податковий метод - відповідно Закону Про прибуток з 1.01.2004. встановлені норми амортизації у відсотках до балансової вартості кожної групи ОФ в розмірі:

Група № 1	Група № 2	Група № 3	Група № 4
2%	10%	6%	15%

Нарахування амортизації на основні фонди групи № 1 проводиться до досягнення кожним об'єктом балансової вартості 100 неоподатковуваних мінімумів громадян (1700грн).

Нарахування амортизації на основні фонди групи № 2 і № 3, 4 проводиться до досягнення групою нульового значення балансової вартості (тобто балансова вартість =0).

2.4 Показники використання основних фондів

Узагальнюючі показники використання основних фондів залежать від багатьох техніко-організаційних і економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів. До них належать фондовіддача і фондомісткість.

Фондовіддача (випуск продукції на 1 грн основних фондів) по підприємству чи галузі визначається відношенням товарної, валової, реалізованої або чистої продукції до середньорічної вартості основних виробничих фондів.

Величина, зворотна показнику фондовіддачі, називається фондомісткістю і характеризує собою величину основних виробничих фондів (за вартістю), яка припадає на кожну грошову одиницю продукції, що випускається.

Незважаючи на те, що фондовіддача і фондомісткість є зворотними величинами, вони мають різні сфери застосування. Наприклад, показники фондовіддачі необхідні для ретроспективного аналізу використання основних фондів і застосовуються винятково для внутрішньогосподарських аналітичних розрахунків на підприємстві.

Показники фондомісткості використовуються для перспективного (прогнозного) аналізу і прийняття рішень на майбутнє щодо ефективних напрямів інвестування. Зокрема, може бути визначено необхідний обсяг капітальних вкладень з метою випуску певного виду продукції.

Часткові показники характеризують рівень використання основних фондів залежно від окремих факторів, наприклад, часу, потужності (за одиницю часу), ступеня оновлення.

Коефіцієнт екстенсивного завантаження обладнання характеризує рівень використання його в часі і визначається за кожною групою однотипного устаткування за формулою

,(2.4)

де Тф.в - фактичний час, відпрацьований обладнанням, годин; Тд - час можливого використання обладнання (режимний, плановий фонд часу), годин.

Рівень використання машин та обладнання за продуктивністю, чи потужністю характеризується коефіцієнтом інтенсивного використання:

,(2.5)

де Qфакт - фактичний випуск продукції за одиницю часу; Qтехн - технічно обґрунтований випуск продукції за одиницю часу.

Даний коефіцієнт можна визначати, використовуючи показники потужності - фактичної та технічно обґрунтованої.

Інтегральний коефіцієнт використання машин та обладнання за потужністю і в часі Кінт визначають як добуток двох розглянутих вище коефіцієнтів Ке і Кі:

.(2.6)

Одним із важливих показників використання обладнання є коефіцієнт змінності. Його величина характеризує ступінь інтенсифікації виробництва. Фактичний коефіцієнт змінності роботи обладнання визначається співвідношенням кількості машинозмін, відпрацьованих обладнанням підприємства чи цеху за добу, до загальної кількості встановленого обладнання:

,(2.7)

де F1, F2, F3 - кількості фактично відпрацьованих машинозмін у I, II і III змінах; Wоб - загальна кількість машин та обладнання, які існують на підприємстві чи в цеху.

У складі показників основних фондів важливою ланкою є виробнича потужність, що характеризує здатність підприємства забезпечити максимально можливий випуск продукції за певний період (звичайно за рік, квартал, місяць) при повному використанні устаткування і виробничих площ на даному підприємстві.

Виробничу потужність можна оцінювати в натуральних (для спеціалізованих виробництв), умовних (якщо випускаються вироби різної номенклатури) показниках і у вартісному вимірі. Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю провідних цехів, а потужність останніх оцінюється за потужністю провідних ділянок або груп обладнання.

2.5 Нематеріальні активи

Нематеріальні активи - це складова частина ресурсного потенціалу підприємства, для якої характерно: можливість приносити прибуток протягом тривалого періоду часу, відсутність матеріальної основи, складність визначення майбутнього прибутку, його використання.

Під нематеріальними активами розуміють об'єкти промислової та інтелектуальної власності, а також інших аналогічних майнових прав, що визнаються об'єктом права власності конкретного підприємства (господарства).

Також нематеріальні активи можна визначити з точки зору теорії інформації як нові відомості, що дозволяють поліпшити виробничі процеси, зв'язані з перетворенням матеріальних ресурсів, енергії та самої інформації.

До найбільш розповсюджених нематеріальних активів відносять права на об'єкти промислової власності, авторські права, права користування землею й іншими природними ресурсами, програмне забезпечення обчислювальної техніки, гудвіл (тобто ціна фірми, репутація фірми, добре ім'я фірми), товарні знаки, знаки обслуговування та т.ін.

До нематеріальних (інформаційних) активів підприємства входять: промислова власність, інтелектуальна власність, інші нематеріальні ресурси (Покропивний, 2000).

Промислова власність обумовлює виключні права на використання нематеріальних активів промислового призначення. Вона включає: винаходи, промислові зразки, експериментальні моделі, що працюють, товарні знаки, гудвіл.

Винахід - вирішення технологічного чи техніко-економічного завдання, виконання якого пов'язане із застосуванням інноваційних підходів. Технічне рішення повинне відрізнятися оригінальністю підходів і базуватися на використанні НОУ-ХАУ .

НОУ-ХАУ - технічні знання і практичний досвід технічного, комерційного, управлінського, фінансового й іншого характеру, що становлять комерційну цінність, застосовні у виробництві і професійній практиці та не забезпечені патентним захистом.

Патент - документ, що видається державою приватній особі (фірмі) і забезпечує визнання за ним прав на виключне використання винаходу протягом установленого терміну. Патенти бувають деклараційні і звичайні. Деклараційний патент на винахід видається за умови місцевої новизни винаходу на період до 6 років. Звичайний патент видається за умови світової новизни винаходу на термін до 20 років.

Товарний знак - позначка, розміщена на товарі (на його упаковці) промисловими і торговими підприємствами для індивідуалізації товару і його виробника.

Ліцензія - дозвіл на використання іншою особою чи організацією винаходу, технології, технічних завдань і виробничого досвіду, секретів виробництва, торгової марки, комерційної та іншої інформації протягом визначеного терміну за обумовлену угодою винагороду; спеціальний дозвіл, виданий компетентними державними органами на здійснення окремих видів діяльності.

Гудвіл - нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства і його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів (робіт і послуг), нових технологій та ін.

Інтелектуальна власність - виключні права на використання в комерційних цілях продукції творчої діяльності (літературних, художніх, наукових творів, винаходів, промислових зразків, товарних знаків та ін.)

Підприємства мають право купувати нематеріальні активи, одержувати їх безкоштовно або створювати самі. Підставою для запису на прихід нематеріальних активів є документи, що ідентифікують ці активи. Вони повинні описувати сам об'єкт нематеріальних активів чи порядок їх використання, наприклад, опис рецептів, право користування землею, патент, свідоцтво, а також відображати його первісну вартість, термін корисного використання, норму зносу, підрозділ, у якому буде використовуватися об'єкт, підписи посадових осіб, що прийняли об'єкт, разом із додатком документів, у яких описується сам об'єкт нематеріальних активів чи порядок його використання. Крім цього, документ повинен підтверджувати ті чи інші майнові права підприємства.

Вартість нематеріальних активів оцінюється за сумою всіх фактичних витрат на придбання і приведення до стану готовності для використання. У випадку якщо нематеріальні активи вносяться учасником створеного підприємства, то вони оцінюються за світовими цінами.

Вартість нематеріальних активів відшкодовується шляхом включення у витрати діяльності (виробничої, комерційної) амортизаційних відрахувань. Для амортизації використовується лінійний метод. Величина амортизації нематеріальних активів повинна визначатися щомісячно за нормами, які розраховуються, виходячи з початкової вартості і терміну їх корисного використання (але не більше) або терміну діяльності підприємства.

ТЕМА 3. ОБОРОТНІ КОШТИ ПІДПРИЄМСТВА

3.1 Оборотні засоби: загальна характеристика, склад і структура

Оборотним капіталом (обіговими коштами) називають засоби виробництва, що, на відміну від основних фондів, беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого цілком переносять свою вартість на вартість готової продукції.

Оборотним капітал називається тому, що він перебуває в постійному обороті. Обігові засоби (кошти) проходять різні форми за схемою: гроші - товар - гроші. Зокрема, за один оборот (виробничий цикл) гроші вкладаються в придбання сировини, під час виробництва сировина трансформується в готову продукцію, після продажу продукції кошти знову повертаються на підприємство у формі грошей. Таким чином, за один оборот обігові кошти проходять три основні економічні сфери: постачання, виробництво і збут.

Оборотний капітал складається з двох частин - оборотних фондів і фондів обігу.

Оборотні фонди циркулюють у сфері виробництва й у процесі виготовлення продукції цілком споживаються, отже, цілком переносять свою вартість на створений продукт.

Фонди обігу пов'язані з обслуговуванням процесу обігу товарів. Вони не беруть участі в утворенні вартості, а є її носіями.

Склад і класифікація оборотного капіталу подається на рис. 3.1.

1) Виробничі запаси містять такі елементи:

* сировину й основні матеріали;

* куповані напівфабрикати;

* допоміжні матеріали;

* паливо;

* тару;

* запасні частини для ремонту машин і обладнання;

* малоцінний і швидкозношувальний інструмент, оснащення, господарський інвентар.

Рисунок 3.1 - Склад оборотного капіталу

2) Незавершене виробництво утворює продукція, що підлягає подальшій обробці. У складі незавершеного виробництва виділяють напівфабрикати власного виробницва, тобто предмети праці, що цілком закінчені в одному цеху і підлягають подальшій обробці в інших цехах того самого підприємства.

3) Витрати майбутніх періодів утворюють зазнані підприємством витрати на придбання необхідних для виробництва активів, які поки що не надійшли на підприємство. Прикладом є авансовані витрати підприємства на сировину, матеріали, напівфабрикати тощо. Після одержання підприємством цих елементів у натуральній формі величина відповідних оборотних фондів переходить із групи «витрати майбутніх періодів» у групу «виробничі запаси».

Фонди обігу становлять частину засобів підприємства, що перебувають у сфері обігу. До фондів обігу належать:

1. Готова продукція на складах підприємства.

2. Продукція, відвантажена покупцю, але неоплачена.

3. Вільні грошові кошти підприємства, що значаться на розрахунковому рахунку підприємства; грошові кошти, які перебувають в незакінчених розрахунках, готівка.

За джерелами утворення обігові кошти підприємств поділяють на такі групи:

* власні і прирівняні до них;

* позичені (зокрема, у формі кредитів банків);

* залучені (зокрема, через акціонування).

Структура оборотного капіталу - це кількісне співвідношення окремих елементів у загальному обсязі обігових коштів, виражене у відсотках до підсумку.

3.2 Нормування оборотних засобів

За способом визначення потреб і планового регулювання оборотні кошти поділяють на нормовані і не нормовані.

Нормування ОК. - визначення планової потреби в ОК, необхідних для забезпечення ефективної роботи підприємства, через встановлення економічно-обґрунтованих нормативів.

До нормованих належать ті види оборотних коштів, потребу яких можна визначити в плановому порядку шляхом розрахунку відповідних норм і нормативів.

Норматив оборотних коштів - це мінімальний розмір обігових кошів в грошовому вираженні. необхідний для безперебійної та ефективної роботи підприємства. Визначають. як загальну так і часткову потребу в нормативних оборотних коштах по окремим елементам і групам.

Часткові нормативи по виробничим запасам (сировина, основні та допоміжні матеріали, паливо, інші тара, запасні частини, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, готова продукція).

Основні фактори, які впливають на розмір нормативів оборотних коштів:

тип виробництва і профіль підприємства (виробництво. номенклатура продукції);

умови постачання та збуту продукції;

умови та тривалість виробничого циклу;

періодичність витрачання предметів праці;

рівень цін на матеріальні ресурси.

Норма оборотних коштів - мінімальна величина запасів і-го елемента оборотних коштів, необхідна для забезпечення безперервного виробничого процесу.

Розраховується в днях забезпеченості (кг, м чи грн) на прийняту одиницю обліку на встановлену вартість виробленої продукції на одного працюючого.

При встановлені нормативу розрізняють 3 методи:

метод прямого рахунку - найбільш розповсюджений метод. Норматив оборотних коштів розраховується по кожному елементу ОК окремо, загальний норматив ОК по підприємству визначається як сума часткових нормативів.

аналітичний метод - призначений для перспективного планування. Норматив ОК встановлюється шляхом щорічного корегування діючих нормативів за врахування зайвих запасів.

коефіцієнтний метод - передбачає корегування нормативів ОК які були встановленні у базовому періоді в цілому за елементами на зміну обсягів виробництва та умов оборотності ОК.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах - визначається добутком оборотних коштів, виражених в днях запасу, на середньодобову витрату в грошовому вираженні.

Ноі=Noi*Рі; (3.1)

 (3.2)

(3.3)

де Ноі - частковий норматив по і-му елементу оборотних коштів, грн;

Noi - норма оборотних коштів по і-му елементу. дні;

Рі - середньодобова витрата і-го елементу оборотних коштів, грн;

Соі - вартість і-го елемента оборотних коштів за календарний період, грн;

Тк - тривалість календарного періоду, в днях. (рік 360 днів, квартал - 90 днів.)

Норма оборотних коштів виражена в днях забезпеченості визначає кількість днів роботи підприємства, на яку необхідно створити запас по даному елементу оборотних коштів.

Величина Noi складається з часу на створення транспортного, підготовчого, поточного (складського) та страхового запасів матеріальних ресурсів:

Noi= Noiтр+ Noiпід+ Noпотi+ Noiстрах (3.4)

Транспортний запас дорівнює часу находження матеріальних ресурсів в дорозі

Noi=Тн.д.-Тд.о. (3.5)

де Тн.д. - час находження в дорозі.

Тд.о. - документооборот, час на оформлення вантажу.

Підготовчий час необхідний для приймання, розвантаження, сортування, та складування матеріальних цінностей.

Поточний (складський) характеризує інтервал часу між черговими поставками предметів праці (повністю підготовленими до запуску виробництва). Він значно більший ніж інші запаси і залежить від частоти і розміру поставок.

Noiпот=0,5*Іпост (3.6)

де Іпост - інтервал поставки і-го елемента матеріалу.

Страховий запас створюється на випадок порушення планових строків і об'ємів поставок, одержання неякісних чи некомплектних матеріалів з метою попередження перебоїв у виробничому процесі:

Noi страх= 0,5*Noi пот = 0,25*Іпост (3.7)

Технологічний запас враховується лише за тими видами сировини і матеріалу де необхідні, у відповідності до технології виробництва попередні підготовчі операції (сушіння, розігрів і т.д.).

Сезонний запас характерний для галузей підприємства, які знаходяться у важкодоступних районах:

Noi max= Noi пот+Noi страх (3.8)

Noi сер= Noi пот+0,5*Noi страх (3.9)

Норматив оборотних коштів для виробничих запасів (тара, запасні частини, інструмент) визначають як добуток норми оборотних коштів в грошовому виразі на планову величину прийнятого показника.

-в грошовому виразі (3.10)

(3.11)

де Noi - частковий норматив і-го елементу;

Qi - величина прийнята до розрахунку нормативу і-го показника;

Сн - початкова вартість обладнання для запчастин;

Чср - (матеріали і звишкозношувані елементи) чисельність промислового і виробничого персоналу.

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві.

Ннв=Nонв*Ссер.в=Тц*Кнв*Ссер.в (3.12)

Де Ссер.в - середньодобові витрати;

Тц - тривалість виробничого циклу виготовлення продуції;

Кнв - коефіцієнт наростання витрат у виробництві, в частках одиниці;

Nонв - норма оборотних коштів у незавершеному виробництві.

Тц=tр.ч.+ tзв.пр.+ tр.п. (3.13)

де tр.ч. - робочий час.

tзв.пр. - час звичайних процесів;

tр.п. - час регламентованих перерв.

(рівномірне наростання) (3.14)

(нерівномірне наростання) (3.15)

, грн. (3.16)

де Кнв - коефіцієнт наростання витрат при рівномірному наростанні.;

См - витрати на основні матеріали на початок процесу виробництва;

Сінші - інші елементи витрат (зарплата, паливо).

Коефіцієнт наростання витрат - відношення середньої собівартості незавершеного виробництва до виробничої собівартості готової продукції.

(3.17)

де Свир - виробнича собівартість готової продукції;

Сі - витрати, що мають місце на і-му етапі;

Ті - тривалість і-го етапу виробничого циклу;

n - кількість етапів;

Ср - витрати, що здійснюються рівномірно протягом цього виробничого циклу.

Середньодобові витрати на виробництво

(3.18)

де Ссер.в. - середньодобові витрати;

Qт - кількість товара; (випуск готової продукції, що планується по виробничій собівартості)

Тк - календарний час (360) днів..

Витрати майбутніх періодів:

Nовмп=ВМПпр+ВМПпл.р-ВМПсобів (3.19)

де ВМПпр - сума коштів, вкладених у витрати майбутніх періодів на початок планового року;

ВМПпл.р - витрати, що проводяться у плановому році (передбачені кошторисом відповідно до програми розвитку);

ВМПсобів - витрати включені до собівартості продукції.

Норматив ОК у запасах готової продукції:

Н=Nогп*Свир (3.20)

Nогп=Тсклад*С (3.21)

де Тсклад - час на складі;

Свир - середньодобові витрати на виробництво продукції по виробничій собівартості.

Норматив оборотних коштів:

Нок=Нвз+Ннв+Нвмп+Нгп Нгп- на базі норм у грошовому виразі. (3.22)

Нвз=Ноі+Н'оіН'оі - на базі норм запасу у днях (3.23)

Величина нормативів оборотних коштів у запасах готової продукції визначає час необхідний для:

накопичення готової продукції на складі підприємства;

підбор і комплектування виробів до розмірів партій;

упаковка і маркування продукції;

транспортування продукції зі складу підприємства до пункту відправки;

навантаження продукції у транспортні засоби;

оформлення платіжних документів на продукцію, яка реалізується.

К-Т…В…Т'-K' (3.24)

K'>K

K'=K+K (3.25)

3.3 Ефективність використання оборотних засобів

Найважливішими показниками ефективності використання обігових коштів є швидкість їхнього обороту (коефіцієнт оборотності) і тривалість одного обороту в днях.

Коефіцієнт оборотності обігових коштів показує кількість оборотів, що ці кошти здійснюють за плановий період. Даний коефіцієнт визначається за формулою

,(3.26)

де Р - обсяг реалізованої в плановому періоді продукції в діючих оптових цінах за рік (квартал), грн; Ооб.с.з - середній залишок обігових коштів, тобто грошове обчислення суми обігових коштів, що перебувають одночасно на підприємстві у всіх шести формах, грн.

Тривалість одного обороту обігових коштів (середній період оборотності) показує, протягом якого періоду (за скільки днів) обігові кошти здійснюють один оборот. Значення цього показника в днях може бути визначене:

,(3.27)

де Д - кількість днів у плановому періоді.

Формулу 3.27 можна подати в іншому вигляді:

.(3.28)

.(3.29)

Отримана формула наочно ілюструє відомий не тільки економістам принцип: «Час - гроші!». У нашому випадку права частина формули містить час, а ліва - гроші.

Ці показники можуть бути обчислені в цілому за всіма обіговими коштамиі за окремими їх елементами (так звана поелементна оборотність коштів).

Потреба в обігових коштах зв'язана прямою залежністю не тільки з обсягом виробництва (збуту), але й з тривалістю обороту. При скороченні періоду оборотності відбувається вивільнення обігових коштів з обігу, і, навпаки, збільшення періоду оборотності викликає потребу в додаткових коштах.

У випадках, коли відносне вивільнення обігових коштів, зумовлене прискоренням оборотності, перевищує додаткову потребу в коштах, необхідних для забезпечення збільшення обсягів виробництва, відбувається абсолютне вивільнення обігових коштів. Якщо ж додаткова потреба в обігових коштах, яка пов'язана з нарощуванням обсягу виробництва, більше тієї величини, що вивільняється за рахунок прискорення оборотності, можемо говорити тільки про відносне вивільнення обігових коштів. Воно визначає розмір зниження цієї додаткової потреби. Величина обігових коштів, що вивільнилися завдяки прискоренню оборотності, характеризує поліпшення використання оборотного капіталу

За своїм економічним змістом заходи для підвищення ефективності використання обігових коштів можна умовно диференціювати на дві групи: 1) ті, що пов'язані зі зміною чинників вартості; 2) ті, що зумовлені зміною чинників часу.

Перші спрямовані на безпосереднє зниження середнього залишку обігових коштів. Другі мають на меті скорочення тривалості перебування обігових коштів у різних фазах економічного процесу.

За стадіями циклу оборотності обігових коштів напрями підвищення ефективності їх використання можна виділити в три підгрупи, що представляють:

1) передвиробничу стадію;

2) виробничу стадію (незавершене виробництво);

3) реалізаційну стадію.

Передвиробнича стадія. Величина виробничих запасів і відносний розмір обігових коштів на їх утворення можуть бути зменшені за рахунок удосконалення матеріально-технічного забезпечення:

* прискорення і здешевлення перевезень;

* поліпшення організації складського господарства на основі його механізації та автоматизації;

* застосування більш точного нормування витрат матеріалів;

* скорочення невиробничих втрат матеріалів;

* повторного використання відходів виробництва.

Виробнича стадія. Незавершене виробництво і сума вкладених у нього коштів при існуючому обсязі виробництва залежать від тривалості виробничого циклу. Тривалість виробничого циклу може бути скорочена внаслідок:

* упровадження потокових (зокрема, конвеєрних) методів обробки;

* зменшення тривалості міжопераційних періодів за рахунок ретельної підготовки виробництва, останнє передбачає зменшення перебоїв і забезпечення ритмічної роботи підприємств;

* застосування автоматичного устаткування, верстатів із числовим програмним керуванням, гнучких виробничих систем;

* підвищення змінності виробництва.

Реалізаційна стадія. Скорочення перебування готової продукції на складі залежить від багатьох факторів. Одні з них безпосередньо пов'язані з роботою підприємств, інші - з організацією збуту продукції. До перших належать якість і номенклатура продукції, обґрунтоване планування асортименту, партій продукції та періодів їх випуску; до других - організація збуту продукції, вибір системи розрахунків, термінів доставки продукції до споживачів.

Висока якість продукції, точне дотримання планового асортименту, ритмічність роботи підприємств значно скорочують час реалізації продукції. Прискорюють реалізацію продукції постійний зв'язок із замовниками, своєчасне повідомлення їх про відвантаження продукції, швидка обробка необхідних документів, своєчасне забезпечення транспортними засобами. Скорочення проміжних ланок в апараті збуту, своєчасна рознарядка, чітка робота транспорту також сприяють скороченню тривалості оборотних циклів.

Важливе місце серед заходів заощадження матеріальних ресурсів займають соціальні й економічні методи управління:

- удосконалення нормування й обліку витрат матеріальних ресурсів, матеріального стимулювання, ціноутворення;

- розвиток творчої ініціативи, методів морального заохочення економії тощо.

Значною мірою знайти відповіді на запитання становлення шляхів підвищення ефективності використання обігових коштів дає можливість логістика.

У випадку ефективного управління своїми і чужими обіговими коштами підприємство може забезпечити раціональну економічну діяльність, збалансовану за витратами і доходністю.

ТЕМА 4. ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

4.1 Поняття трудових факторів

Праця нарівні з капіталом і природними ресурсами є найважливішим фактором виробництва.

У широкому розумінні праця(труд) - цілеспрямована діяльність людини щодо створення матеріальних і духовних благ. Праця передбачає єдність трьох моментів:

1) самої цілеспрямованої діяльності людей (це і є власне праця у вузькому розумінні);

2) предметів праці;

3) засобів праці.

У вузькому розумінні під працею, або трудовою діяльністю, слід вважати розумові і фізичні витрати, здійснювані людьми в процесі виробництва.

Компоненти виробничої системи, що характеризують джерела праці, одержали назву трудових факторів.

Трудові фактори - це люди і притаманні їм властивості виконувати фізичну й інтелектуальну роботу, які є елементами виробничої системи.

Формування трудових факторів пов'язано з трьома ключовими категоріями:

* трудовими ресурсами;

* робочою силою;

* трудовим потенціалом.

Трудові ресурси - це економічно активне, працездатне населення, тобто частина населення країни (регіону), що має необхідний фізичний розвиток, розумові здібності і знання (освіту) для роботи у виробничій сфері.

За законодавством України до трудових ресурсів відносять:

1) населення в працездатному віці: чоловіки 16-59 років і жінки 16-54 років, за виключенням непрацюючих інвалідів війни і праці I та II груп і непрацюючих осіб працездатного віку, що одержують пенсію за віком на пільгових умовах (чоловіки 50-59 років; жінки 45-54 років);

2) населення, старше та молодше від працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві.

Робоча сила - здатність людини до праці, тобто сукупність фізичних і інтелектуальних здібностей людини, необхідних для здійснення трудових процесів.

Трудовий потенціал - наявні або очікувані кількісні та якісні трудові фактори, якими володіє суспільство (національна економіка, регіон). Кількісно трудовий потенціал вимірюється числом економічно активного, працездатного населення (кількістю трудових ресурсів). Якісно трудовий потенціал визначається професійно-освітнім рівнем трудових ресурсів чи іншими характеристиками, що дають змогу оцінити їх здатність до виконання роботи (виробництва певної кількості матеріальних і духовних благ).

4.2 Класифікація і характеристика персоналу підприємств

На будь-якому підприємстві ключовим є людський фактор - люди, які на ньому працюють. Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства використовують терміни: кадри, персонал, трудовий колектив.

Під кадрами розуміють основний (штатний) склад працівників підприємств, установ та організацій у різних галузях народного господарства.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема у промисловості до першої групи - промислово-виробничого персоналу - відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони - тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та яслі, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (за визначення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Водночас поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськими структурами робить таке групування персоналу все умовнішим.

Трудові фактори характеризуються кількісно і якісно.

Кількісною характеристикою трудових факторів є ступінь забезпеченості виробництва працівниками тієї чи іншої категорії. Цю характеристику визначають такі показники:

- загальна кількість населення;

- співвідношення працюючих і непрацюючих;

- тривалість робочого часу;

- наявність на ринку праці працівників необхідної категорії.

Якісними характеристиками є:

- професія;

- спеціальність;

- кваліфікація;

- досвід;

- рівень освіти і виховання.

Професія характеризує певний вид роботи в одній із галузей виробництва, що вимагає відповідного комплексу спеціальних знань і практичних навичок, необхідних для її виконання. У самій професії розрізняють спеціальності, що вимагають додаткових знань і навичок для виконання роботи на певній ділянці даної галузі виробництва. Наприклад, професія слюсаря поділяється на спеціальності: слюсар-складальник, слюсар-інструментальник і т.ін.

Кваліфікація - це сукупність знань та умінь виконувати роботи відповідного ступеня складності на окремих ділянках виробництва. Обов'язковим і найбільш суттєвим елементом кваліфікації є загальноосвітня і загально-технічна підготовка працівника нарівні з одержанням виробничих навичок з певної спеціальності. Чим вище технологічний рівень виробництва, складніше система машин і технологічних процесів, тим більш значні вимоги до кваліфікації робітника. Він має не тільки володіти певними прийомами виконання виробничої операції, але й знати конструкцію машини, властивості використаних сировини і матеріалів, розуміти теоретичні основи виробництва - технологію, економіку й організацію виробництва галузі, у якій він працює. У діяльності робітника високої кваліфікації зростає частка розумової праці, його функції наближаються до функцій інженерно-технічних працівників.

Згідно з діючим в Україні з 1995 року Класифікатором професій весь персонал працюючих у нашій країні поділяється на дев'ять груп (поділів професій):

1. Законодавці, вищі державні службовці, керівники

Крім представників, що визначають державну і регіональну політику, даний поділ професій враховує керівників об'єднань, підприємств, установ, організацій і їхніх підрозділів (керівники функціональних підрозділів, цехів, дільниць).

2. Професіонали

Цей поділ враховує професії, що передбачають високий рівень знань в галузі фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних, медичних і гуманітарних наук. До них належать наукові співробітники, інженери, конструктори, технологи, архітектори тощо, а також професіонали високого рівня (як правило, ті, які мають наукові ступені і звання або значний досвід роботи).

Згідно з Постановою КМ України (Постанова, 2001) професіонали відповідно до їх кваліфікації поділяються на 4 категорії: вищу, першу, другу і професіонал даної галузі знань (наприклад, фізик, астроном, архітектор, конструктор, економіст тощо). Однак у деяких галузях можуть використовуватися й інші види кваліфікаційних категорій. Зокрема, у науковій сфері використовується такий розподіл: головний науковий співробітник, провідний науковий співробітник, старший науковий співробітник і молодший науковий співробітник (Наказ, 2001).

3. Фахівці

Даний поділ враховує професії, що передбачають знання в одній чи декількох сферах природничих, технічних чи гуманітарних наук. Професійні знання полягають у використанні методів відповідних наук. Професії даної категорії відповідають рівню молодшого фахівця, бакалавра, фахівця.

Фахівці поділяються на такі кваліфікаційні категорії: першу, другу, третю, без категорії.

4. Технічні службовці

Даний поділ враховує професії, що передбачають знання, необхідні для підготовки, збереження та відтворення інформації, а також виконання розрахунків. Ці професії вимагають повного рівня загальної і/чи професійної середньої освіти або середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.

Технічні службовці можуть одержувати такі категорії: першу, другу, третю, без категорії.

5. Робочі сфери торгівлі і побутових послуг

Професійні знання охоплюють забезпечення послуг, пов'язаних з перевезеннями, харчуванням, побутовим обслуговуванням, торгівлею, охороною, ін.

Значна частина професій вимагає загальної середньої і/чи професійної освіти або середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.

6. Кваліфіковані робітники сільського і лісового господарств, риборозведення і рибальства

Професії даного поділу вимагають знань і навичок виконання функцій у відповідних секторах економіки. Необхідний рівень освіти - повна середня освіта і/чи професійна освіта або середня освіта і професійна підготовка на виробництві.

7. Кваліфіковані робітники з інструментом

Цей поділ враховує професії, що передбачають знання, необхідні для вибору способів використання матеріалів та інструментів, визначення стадій виробничого процесу, характеристик і призначення готової продукції.

Необхідний освітній рівень - середня і/чи професійна освіта і професійна підготовка на виробництві (у деяких випадках - кваліфікація молодшого фахівця).

Робітники за тарифними розрядами поділяються на такі кваліфікаційні групи (при 6-розрядній сітці): висококваліфіковані робітники - 5-й і 6-й розряди, кваліфіковані - 3-й і 4-й розряди, низькокваліфіковані - 1-й і 2-й розряди, некваліфіковані робітники, що не мають розрядів.

8. Оператори і складальники устаткування і машин

Поділ враховує професії, що передбачають знання, необхідні для експлуатації і нагляду за роботою устаткування і машин, у тому числі високоавтоматизованого, а також для їх складання.

Необхідний освітній рівень - середня освіта плюс професійна освіта чи професійна підготовка на підприємстві (у деяких випадках - кваліфікація молодшого фахівця).

Кваліфікаційна диференціація в даному випадку аналогічна попередній групі.

9. Найпростіші професії

Даний поділ враховує професії, що вимагають знання для виконання завдань з використанням простих інструментів, у деяких випадках зі значними фізичними зусиллями. Зазначені завдання пов'язані з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, очищенням, пранням, виконанням низько-кваліфікованих робіт у різних галузях економіки.

Необхідний рівень освіти - незакінчена середня освіта і мінімальна професійна підготовка на виробництві або інструктаж.

4.3 Підготовка і перепідготовка кадрів

Основні принципи здійснення підготовки кадрів визначені Законом України «Про освіту».

Спеціалізована підготовка кваліфікованих робітників здійснюється в професійно-технічних училищах (школах). Випускникам таких училищ надається кваліфікація «кваліфікований робітник» з отриманням професії відповідного розряду (категорії). Інший напрямок підготовки робітників пов'язаний із навчанням безпосередньо на виробництві. Займаються цим спеціальні підрозділи (на великих підприємствах) і кваліфіковані робітники-наставники. На період виробничого навчання особа, яка навчається, зараховується учнем (з одержанням заробітної плати).

Кадри більш високої кваліфікації готуються в єдиній системі вищих навчальних закладів (ВНЗ). Вона була створена на основі мережі середніх спеціальних і вищих закладів, що існувала в Радянському Союзі. Існуюча сьогодні єдина система навчальних закладів охоплює технікуми (училища), коледжі, інститути, академії, університети. Кожен з них має свій статут і відповідний (один із чотирьох) рівень акредитації: I рівень - технікуми, училища - дають кваліфікацію молодшого фахівця; II рівень - коледжі - видають диплом бакалавра; III і IV рівні - інститути, консерваторії, академії, університети - у залежності від акредитації дають кваліфікацію фахівця (спеціаліста) або відповідно магістра.

Швидкий процес відновлення знань, істотна зміна технічних, інформаційних і організаційних умов сучасного виробництва обумовлюють необхідність підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.

Підвищення кваліфікації кадрів - процес поглиблення теоретичних знань, удосконалення умінь і практичних навичок у межах професій та спеціальностей або розширення кваліфікаційного профілю працівників через набуття інших навичок і суміжних професій (Економічна, 2001). Підвищення кваліфікації передбачає, зокрема, ознайомлення з новітніми досягненнями науки і техніки, оволодіння економічними знаннями, що відповідають вимогам часу і прогресивних форм і методів організації праці; ознайомлення з передовим вітчизняним і закордонним досвідом.

Підвищення кваліфікації кадрів звичайно відбувається за трьома основними напрямками:

* індивідуально, методом самонавчання;

* на спеціальних курсах (у навчальних закладах або при підприємствах);

* методом стажування на провідному підприємстві (у деяких випадках стажування може передбачати і роботу на конкретному робочому місці).

Перепідготовка кадрів - комплекс навчальних і тренінгових заходів, що передбачають зміну професії (спеціальності) або галузевої сфери його діяльності.

Перепідготовка кадрів стає особливо актуальною в період структурних змін в економіці, коли згортаються одні галузі чи сектори економіки і починають швидко розвиватися інші.

Основними інститутами підвищення кваліфікації робітників є: школи з вивчення передового досвіду безпосередньо в цехах, на робочих місцях; школи чи курси з оволодіння суміжними професіями або спеціальностями; курси цільового призначення, що використовуються для перепідготовки робітників з приводу освоєння нового устаткування, переходом на випуск іншої продукції, зміною технології виробництва; курси, на яких робітники одержують мінімум теоретичних знань, необхідних для роботи за тою чи іншою спеціальністю.

Велике значення має перепідготовка фахівців і службовців. Діючою системою підвищення кваліфікації передбачається, що фахівці і службовці проходять перепідготовку регулярно, через кожні 3-5 років. Тривалість перепідготовки складає, звичайно, кілька місяців і диференціюється за категоріями працівників.

Значне місце в цій роботі мають заходи, спрямовані на перетворення періодичного підвищення кваліфікації в єдину державну систему перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів. Ця система має три основні форми:

1) поточне підвищення кваліфікації всіх працівників за місцем їх роботи на підприємствах і в організаціях;

2) періодичну перепідготовку фахівців (не менше ніж один раз на п'ять років) переважно з відривом від виробництва в спеціальних навчальних закладах на термін до трьох місяців;

3) перепідготовку фахівців і керівників згідно з виробничою необхідністю.

Постійне поповнення і відновлення знань є необхідною передумовою високої кваліфікації і компетентності кадрів і має першорядне значення для прискорення соціального й економічного розвитку країни.

Усі зміни, що відбуваються у виробництві і споживанні продукції, здійснюють безпосередній вплив на систему підготовки кадрів. Вона повинна бути адекватною існуючим потребам в економіці.

Можна виділити три основні напрямки трансформації освітньої сфери при підготовці фахівців, яка має відбутися у XXI столітті:

- підготовка до життя у мінливому світі;

- підготовка до життя в інформаційній економіці;

- підготовка до життя в глобальному середовищі (у світі з системою глобальних зв'язків).

Перший напрямок пов'язаний з високими темпами соціально-економічних трансформацій. За минуле століття періоди докорінних змін базових технологій і вироблюваної продукції скоротилися з кількох десятиріч до 1-2 років. Це обумовлює зміни базової освітньої парадигми, а саме: необхідно перейти від навчання знанням і навичкам до навчання здібностям навчатися і самоудосконалюватися.

Збільшення технологічних можливостей виробничих систем формувати різноманіття виробів зі стандартного набору вихідних матеріалів відкриває принципово нові можливості підвищення індивідуальних можливостей окремих виробничих систем і виконавців. Це диктує нові завдання системі освіти, що пов'язані з переходом від навчання стандартним знанням і навичкам до розвитку індивідуального потенціалу працюючих.

Інформатизація економіки також висуває нові вимоги до системи підготовки кадрів. Серед основних з них можна назвати: забезпечення переходу від навичок використання матеріальних засобів виробництва до навичок використання інформаційних засобів виробництва; навчання навичкам споживання інформаційних товарів; навчання основам інформаційної екології.

І, нарешті, глобалізація економіки обумовлює необхідність освоєння працюючими навичок використання міжнародних комунікаційних засобів, знання міжнародних стандартів і правил, іноземних мов і уміння використовувати переваги міжнародного віртуального простору.

4.4 Розрахунки чисельності працюючих

Визначення оптимальної чисельності персоналу є найважливішим елементом управління трудовими ресурсами. Кількість працюючих та їх якісний склад впливають на результати усіх видів діяльності підприємства і визначають продуктивність праці.

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки підприємства (обсягів виробництва, типу, форм власності, ритмічності тощо), а також від зовнішніх факторів (ринкової кон'юнктури, регіональних особливостей, рівня економічного розвитку країни).

В економічній практиці існує значна кількість методів визначення чисельності працюючих, але найбільш поширеними з них є методи розрахунку чисельності:

- за трудомісткістю робіт;

- за нормами виробітку;

- за кількістю робочих місць з урахуванням норм їх обслуговування і контролю.

Якщо відома повна трудомісткість робіт, то планова чисельність працюючих визначається так:

(4.1)

де tпов - повна трудомісткість виробничої програми планового періоду; Tр - розрахунковий ефективний фонд часу одного працюючого; Kв.н - коефіцієнт виконання норм.

За умов існування на підприємстві системи нормування виробітку, чисельність працюючих можна визначити за такою залежністю:

(4.2)

де ti - планова трудомісткість одиниці продукції в нормо-годинах; mi - кількість одиниць продукції i-го виду; n - кількість видів виробленої продукції.

Для визначення чисельності працівників, зайнятих обслуговуванням виробництва (управлінський апарат), розрахунок ведеться на основі норм обслуговування робочих місць:

(4.3)

де mo - кількість об'єктів (робочих місць), що обслуговуються; Пзм - кількість робочих змін на добу; Ноб - нормативна кількість об'єктів, що обслуговується одним працюючим; Кр - коефіцієнт переводу явочної чисельності працюючих в облікову:

(4.4)

де f - плановий відсоток невиходів на роботу.

Розрахунок чисельності допоміжного персоналу частіше за все роблять за формулою:

(4.5)

де Прм - кількість робочих місць.

На даний час на великих підприємствах, що охоплюють різні сфери діяльності, укрупнений розрахунок планової чисельності персоналу ведеться методами кореляційно-регресійного аналізу.

Чисельність управлінського персоналу визначається на основі типових окладних та штатно-окладних розкладів і моделей організаційних структур управління. Чисельність працюючих може бути визначена не тільки за кожною окремою функцією управління, але і за окремими видами робіт (облікові, проектні, обчислювальні), а також за посадами (конструктори, технологи, економісти).

Розрахунок кількості працюючих необхідний не тільки для планування роботи і фонду заробітної плати, але також для зіставлення з існуючими трудовими ресурсами і визначення необхідності в кадрах.

4.5 Продуктивність праці і резерви її підвищення

Інтегральним показником якості робочої сили є продуктивність праці.

Під продуктивністю праці слід розуміти витрати праці на виробництво одиниці продукції.

Для характеристики рівня продуктивності праці можна використовувати:

- прямий показник (прямий метод), що характеризує випуск продукції за одиницю робочого часу (виробіток продукції);

- зворотний показник (зворотний метод), що оцінює витрати робочого часу на одиницю виробленої продукції або виконаної роботи (трудомісткість продукції).

Прямий показник визначається за формулою

, (4.6)

де П - показник виробітку продукції; В - обсяг виготовленої продукції; Т - кількість робочого часу, витраченого на виробництво даної продукції.

Варто зазначити, що показник обсягу виготовленої продукції можна визначити за такими чинниками:

- обсягом валової продукції (включає готову і незавершену продукцію);

- величиною чистої продукції (національного доходу - для оцінки продуктивності суспільної праці на рівні держави);

- обсягом товарної (готової) продукції;

- обсягом реалізованої (проданої) продукції.

При цьому сам показник може бути виражений як в натуральних оцінках (шт., м3 і т.ін.), так і у вартісному вимірі.

Продуктивність праці є одним із ключових показників оцінки ефективності економіки. Тому збільшення продуктивності праці, безумовно, буде забезпечувати стійке економічне зростання: тенденції зміни продуктивності праці за останні роки.

Зворотний метод дає можливість оцінити трудомісткість продукції (Нпр), тобто величину, обернену виробітку:

(4.7)

Під трудомісткістю слід розуміти витрати живої праці на виробництво одиниці продукції, або виконання одиниці роботи. На практиці розрізняють наступні види трудомісткості:

граничну - що встановлюється замовником при проектуванні виробів гранично припустимі витрати праці на виробництво цих виробів;

проектну - необхідні витрати праці на виробництво проектованих виробів;

планову - на визначений період плановані витрати праці на виготовлення продукції;

фактичну - фактичні витрати праці.

Величину трудових витрат при визначенні продуктивності праці звичайно вимірюють кількістю: людино-годин, людино-днів, людино-місяців і т.ін., витрачених на виготовлення даної продукції.

Резерви, тобто невикористані можливості зростання продуктивності праці, визначаються протягом кожного періоду часу за можливим використанням на конкретному підприємстві чи в галузі досягнень науки і техніки, організації суспільного виробництва, соціального розвитку. У залежності від особливостей виявлення і використання резерви можна поділити на дві групи:

резерви зниження трудомісткості, тобто можливості скорочення витрат праці (фонду часу) робітників, ІТП та інших категорій працівників на одиницю виробленої продукції за рахунок механізації, автоматизації виробничих процесів, удосконалення організації виробництва і праці;

резерви якісного поліпшення використання одиниці робочого часу за рахунок ліквідації всіляких його втрат, усунення непродуктивних витрат праці (зокрема, пов'язаних з браком, відхиленнями від діючої технології і т.ін.), поліпшення умов праці на робочих місцях.

Для виявлення резервів і розроблення конкретних заходів з їх використання необхідно визначити відповідні фактори, тобто рушійні сили чи об'єктивні умови, що визначають можливості підвищення продуктивності праці. Усі ці фактори можна поділити на чотири основні групи: матеріально-технічні, організаційні, економічні і соціальні.

Матеріально-технічні фактори пов'язані з науково-технічним прогресом, що забезпечує підвищення ефективності техніки, удосконалення технології, підвищення якості матеріалів.

Важливу роль у забезпеченні зростання продуктивності праці відіграють організаційні фактори. Вони пов'язані з підвищенням рівня концентрації, спеціалізації і кооперування, раціональним розміщенням підприємств, забезпеченням ефективної організації виробничих процесів, праці і заробітної плати. Особливе місце серед організаційних факторів зростання продуктивності праці займають питання удосконалення управління народним господарством.

Економічні фактори зростання продуктивності праці пов'язані з впровадженням у виробництво економічних методів управління. Вони базуються на використанні принципів матеріальної зацікавленості і відповідальності, на впровадженні повного господарського розрахунку, на удосконалюванні ціноутворення, фінансово-кредитного механізму.

Великий вплив на підвищення продуктивності праці мають соціальні фактори. Вони пов'язані з умовами життя та діяльності людей у виробництві й інших сферах суспільного життя.

Усі чотири групи факторів зростання продуктивності праці діють не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку, доповнюючи один одного. Однак треба зазначити, що реалізація організаційно-економічних і соціальних факторів потребує, звичайно, значно менших капітальних вкладень, ніж забезпечення інших двох груп факторів. При цьому вони можуть справити великий вплив на підвищення ефективності виробництва і забезпечити найбільш швидку віддачу, а отже, повинні використовуватися в першу чергу.

ТЕМА 5. ОПЛАТА ПРАЦІ НА ПІДПРИЄМСТВІ

5.1 Сутність оплати праці, її склад і структура

Оплата праці (заробітна плата) - грошовий вираз вартості та ціни робочої сили.

Заробітна плата залежить від:

Виду підприємства.

Особистого вкладу.

Від кінцевих результатів роботи.

Регулюється податками.

Основні види заробітної плати (заробітна плата):

номінальна;

реальна.

Номінальна заробітна плата - сума грошей за працю.

Реальна заробітна плата - кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму.

Оплата праці складається з основної і додаткової заробітної плати, де основної - 70 %, додаткової - 30 %.

Основна заробітна плата визначається тарифною ставкою, посадовим окладом, відрядними розцінками, а також доплатами за розмірами законодавства.

Додаткова заробітна плата визначається кінцевими результатами діяльності підприємства, у формі премій і заохочувальних виплат, доплати у розмірі, що перевищують нормативи, встановлені чинним законодавством.