Поняття про підприємство та основи його організації. Персонал підприємства. Оплата праці. Ціноутворення

Основні функції заробітної плати:

1. Відтворювальна: заробітна плата забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації.

2. Стимулююча.

3. Регулююча - диференціація рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань.

4. Соціальна - забезпечення однакової зарплати за однакову роботу.

Ріст заробітної плати буває абсолютним і відносним.

Основні елементи:

- тариф на кваліфікаційні довідники;

- кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців;

- тарифні ставки;

- тарифні сітки;

- схема посадових окладів, або єдина тарифна сітка;

1) ЄТДК - єдиний тарифний кваліфікаційний довідник робіт, професій, робітників;

2) нормативні документи з загально галузевими характерами (вимоги до знань, стажу);

3) співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації (перелік тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів);

4) встановленні державою заробітні плати згідно з мінімальним розміром;

Надбавки та доплати до заробітної плати:

- самостійні елементи заробітної плати;

- доплати які не мають обмежень, що до сфер трудової діяльності за роботу у понаднормовий час;

- особам які не досягли 18 років і мають скорочену тривалість робочого часу;

- робітникам які виконують роботи за нижчим від наданих ним тарифних розрядів;

- за час простоїв та в разі виконання норм виробітку не з вини працівника;

Доплата в певних сферах:

- стимулюючий і компенсуючий характер (за суміщення професій, за розширення зони обслуговування, бригадирам, які не звільнені від основної роботи, за обслуговування обчислювальної техніки );

- за умови праці, що відхилюються від нормальних;

- з особливим характером, виконуваних робіт (сезонність, віддаленість) - водії, з ненормованим робочим днем, робота у понаднормовану тривалість дня, у декілька змін.

Надбавки до заробітної плати:

- за висоту професійної майстерності робітників;

- високі досягнення робітників у праці;

- за вислугу років;

- за виконання особливо-важливої роботи (певний термін);

- знання і використання іноземної мови;

Договір сторін з питань оплати праці та соціальних гарантій - тарифна угода.

Мінімальна заробітна плата - встановлений державою розмір заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата залежить:

від рівня економічного розвитку;

продуктивності праці;

від середньої заробітної плати;

від вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

5.2 Форми та системи оплати праці

На підприємстві частіше застосовують дві форми оплати праці:

погодинна;

відрядна (сдельная).

Погодинна форма передбачає оплату праці в залежності від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації робітника.

Погодинну форму оплати праці ділять:

Умови використання:

На дільницях і робочих місцях де забезпечення високої якості продукції є головним показником роботи;

При виконанні робіт по обслуговувані обладнання; на конвеєрних лініях з регламентованим ритмом.

а). пряма погодинна (проста погодинна):

Зпр. пог.= Фм/ч- С г , грн. (5.1)

де С г - годинна тарифна ставка;

Фм/ч - фактично відпрацьований за місяць час.

б). погодинно-преміальна:

Зпрем. = З тар + Д , грн. (5.2)

де Д - сума преміальних доплат;

З тар - сума заробітку нарахованого за прямою погодинною системою оплати праці (Зпр.пог).

(5.3)

в). Система посадових окладів - є різновидом погодинно-преміальної системи оплати праці (стабільна робота).

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу [V] виконаних робіт за певний проміжок часу.

Випадки використання відрядної форми:

наявність кількісних показників роботи, які безпосередньо залежать від даного робітника або його бригади;

можливість робітників збільшити або обсяг робіт;

необхідність на дальній дільниці стимулювати робітників;

можливість точного обліку обсягу, або кількості виконаних робіт;

використання технічно-обґрунтованих норм праці.

а). Пряма відрядна:

(5.4)

Рі = Тшт . Сг , грн. (5.5)

де Рі - відрядні розцінки за виготовлення 1 виробу і -го виду грн/шт

Nфі - фактична кількість виробітку, виготовленого робітником за певний час;

n - кількість видів виробу;

Сг - годинна тарифна ставка;

Тшт - час на виготовлення і-того виробу, години.

б). відрядна-преміальна:

Звідр. прем. = Зтар. в + Дв , грн. (5.6)

де Зтар. в - тарифний заробіток робітника при прямій відрядній системі оплати праці , грн.

Дв - сума преміальних доплат.

 (5.7)

(5.8)

де П1 - % доплат за виконання плану;

П2 - % доплат за кожен % перевиконання плану;

Пп.пл. - % перевиконання плану;

Nф, Nпл. - фактичний і запланований обсяг продукції за місяць, шт.

в). відрядно-прогресивна:

Звід пр. = Nв.б. . Рзв. + (Nф. - Nв.б.) . Рі.зв. (5.9)

де Nв.б. - вихідна база для нарахування доплат (110 - 115 % Nпл.), шт/міс

Рзв. - звичайна розцінка на 1 виріб, грн/шт.

(5.10)

де Рпідв. - підвищений рівень розцінок за 1 виріб, грн/шт.

Відсоток (%) росту розцінки - визначається із шкали в залежності від проценту (%) перевиконання вихідної бази. Вона встановлюється самостійно підприємством.

Знепр. підс. = Nфі . Рнепр. відр., грн. (5.11)

де Рнепр. відр - непряма відрядна розцінка при обслуговуванні і-того робітника.

 (5.12)

де Сзм - змінна тарифна ставка підсобних, грн./зміну;

Nф - фактично вироблена кількість продукції робітником за зміну;

Nпл.і - плановий випуск продукції і-тим робітником, шт/зміну;

n - кількість основних робітників, що обслуговуються 1 підсобним.

Заробіток допоміжного робітника:

Знд.р.= Сг х Квн х Тф , грн. (5.13)

де Тф - фактично відпрацьований допоміжним робітником час;

Сг - годинна тарифна ставка допоміжного робітника;

Квн - середній коефіцієнт виконання норм.

д). Акордна система оплати праці.

передбачає встановлення розцінки не за одиницю виконаної роботи, а за весь обсяг [V] робіт з визначенням строку його виконання.

ж). Колективна (бригадна) оплата праці.

При використанні цієї системи оплати праці спочатку розраховується заробіток всієї бригади, як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок, потім заробіток розподіляється між всіма членами 2-а методами:

По методу годинних коефіцієнтів (бригади працюють в однакових умовах).

По методу коефіцієнта виконання норм.

Послідовність методу годинних коефіцієнтів:

Визначають загальну кількість годинних коефіцієнтів, відпрацьованих бригадою (це сума добутків фактичної кількості годин, відпрацьованих і-тим робітником, на тарифний коефіцієнт по розряду цього робітника).

Визначають суму бригадного заробітку, що припадає на 1 годинний коефіцієнт.

Визначають заробіток і-того робітника.

Послідовність методу Квн:

Визначають заробіток бригади у випадку 100 % виконання норм виробітку.

Знаходять Квн.

Визначаємо заробітну плату і-того робітника.

Безтарифна система оплати праці

Фактична заробітна плата робітника підприємства є часткою у фонді оплати праці всього підприємства і залежить від кваліфікаційного рівня робітника, коефіцієнта трудової участі.

Розрахунок заробітної плати при безтарифній системі проводиться в такій послідовності:

1). Визначається кількість балів, яка зароблена і-тим працівником:

Бі=К*Тф*КТУ (5.14)

де К - тарифний коефіцієнт;

Тф - відпрацьована кількість мод/днів працівником одного рівня або кількість днів відпрацьована одним робітником.

КТУ - коефіцієнт трудової участі (виставляється всім працівникам і затверджується радою трудового колективу).

2). Визначається загальна сума балів, зароблена всіма працівниками:

(5.15)

де Бі - кількість груп однаково кваліфікованих робітників або чисельність працівників.

3). Визначається доля фонду оплати праці (ФОП), що припадає на 1 бал:

(5.16)

де ФОП - фонд оплати праці.

4). Обчислюється заробітна плата і-того працівника:

Зі = d Бсум (5.17)

Контрактна система оплати праці ґрунтується на укладанні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюється режим та умови оплати праці, права і обов'язки сторін, рівень оплати праці. Договір передбачає оплату за час знаходження виконавця на підприємстві або за конкретне завдання.

5.3 Форми участі працівників в прибутках підприємства

Система участі працівників у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства. Такий розподіл може проводитись:

У формі грошових виплат та розповсюдження акцій.

Виплати прибутків залежать від рівня витрат на виробництво, від цін і фінансового стану підприємства.

Розміри виплат визначаються окремою угодою між відповідними сторонами (адміністрацією і керівником).

Система участі у прибутках диференціюється на:

систему оцінки заслуг;

систему преміальних виплат;

систему колективного стимулювання;

систему участі у прибутках в залежності від продуктивності праці.

5.4 Планування ФОП

Формування фонду оплати праці (ФОП) можливе 2-ма методами:

1)На основі нормативів його приросту

ФОП=ФОПбаз.(100+Н1Е1+Н2Е2+Н3Е3)/100 (5.18)

де - Н1,Н2,Н3 - нормативи приросту ФОП відповідно за приріст об'ємів виробництва, продуктивності праці та зниження витрат на одну гривню продукції;

Е1,Е2,Е3 - відповідний приріст;

2) Використання рівневого нормативу розрахунку ФОП.

ФОП=Н*О (5.19)

де Н - норматив ФОП на одиницю продукції в натуральному виразі, або на одиницю об'єму взятого для обчислення продуктивності праці;

О - об'єм виробництва;

Годинний фонд охоплює всі види оплати праці за фактично відпрацьований час і складається із зарплати за відрядними розцінками, тарифними ставками, з премій відрядникам і погодинникам, доплат за умови та інтелектуальність праці, за роботу в нічний час, незвільненим бригадирам, за навчання учнів і надбавки за проф.. майстерність.

У денний фонд додатково входить доплата підліткам за скорочений робочий день і оплата перерв для годування дітей.

Місячний фонд складається з денного фонду оплати, чергових і додаткових відпусток, оплати за час виконання державних і громадських обов'язків, доплата за вислугу років, і вихідної допомоги, зарплата працівників відряджених на інше підприємство, або на навчання.

5.5 Механізм державного регулювання заробітної плати

Державна політика оплати праці:

встановлення мінімальної заробітної плати;

рівень оподаткування доходів працівників;

міжгалузеві співвідношення оплати праці;

умови і розмір оплати праці бюджетних організацій;

регулює максимальний розмір посадових окладів;

встановлення умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці;

інші державні норми і гарантії по заробітній платі.

Основою заробітної плати на підприємстві є тарифна система (тарифна сітка, тарифна ставка, тарифно-кваліфікаційні довідники, схеми посадових окладів).

Механізм державного регулювання соціального захисту:

1. Бюджетне фінансування народної освіти (культура, охорона здоров'я);

2. Участь у формуванні фондів соціального страхування (пенсійний, медичний, на випадок безробіття);

3. Обмежене датування цін на товари які перебувають під державним контролем;

4. Запровадження допомоги сім'ям, з низьким доходом.

5. Застосування різних форм компенсації;

6. Допомога безробітнім, забезпечення системи працевлаштування;

ТЕМА 6. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

6.1 Поняття собівартості продукції

Собівартість продукції (виробів, робіт, послуг) - це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Перелік включених у собівартість поточних витрат визначений Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Витрати плануються і враховуються за двома напрямами:

1) економічними елементами, тобто економічно однорідними видами витрат (наприклад, матеріали, зарплата, амортизація ін.) - кошторис витрат;

2) калькуляційними статтями, тобто залежно від місця (сфер виробничої діяльності) виникнення витрат - калькуляція.

Слід підкреслити, що обидва види обліку витрат (як кошторис, так і калькуляція) необхідні в економічній діяльності підприємства, тому що виконують різні функції.

Кошторис витрат використовується для контролю загальних витрат підприємства або цеху за економічно однорідними елементами. Це необхідно при здійсненні платежів постачальникам відповідних видів ресурсів або аналізі поелементних складових виробничих витрат, зокрема, матеріаломісткості, енергоємності, трудомісткості, фондоємності продукції, що випускається.

6.2 Характеристика кошторису витрат

Кошторисом витрат називається повне зведення витрат на виробництво і реалізацію продукції, згруповане за економічно однорідними елементами.

Основними статтями кошторису витрат є:

1) матеріальні витрати;

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування на соціальні заходи;

4) амортизація;

5) інші операційні витрати.

Це групування є єдиним для всієї промисловості.

Відповідно до "Методичних рекомендацій щодо формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості до складу "«Інші операційні витрати» відносяться:

витрати на відрядження фізичних осіб;

витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності підприємства;

витрати щодо сплати за участь у семінарах;

витрати на проведення аудиту;

витрати на транспортне обслуговування;

оплата за використання та обслуговування технічних засобів керування;

витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів, що видані для ведення господарської діяльності;

витрати на охорону праці;

витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад;

витрати, пов'язані з виконанням робіт вахтовим методом;

витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ;

витрати зі страхування ризиків;

витрати на гарантійний ремонт, гарантійне обслуговування або гарантійні заміни та витрати на утримання гарантійних майстерень;

витрати на проведення рекламних заходів;

витрати на організацію прийомів, презентацій і свят;

витрати на відшкодування складських, вантажно-розвантажувальних, перевалочних робіт, пакувальних матеріалів;

витрати на оплату послуг транспортно-експедиційних, страхових та посередницьких організацій;

витрати на оплату експортного (вивізного) мита та митних зборів;

витрати, пов'язані з професійною підготовкою або перепідготовкою фізичних осіб підприємства;

податки, збори та інші обов'язкові платежі;

витрати підприємства, пов'язані з утриманням та експлуатацією фондів природоохоронного призначення;

витрати на оприлюднення річного звіту;

сума сплачених орендарем платежів за користування наданими в оперативний лізинг (оренду) основними засобами, іншими необоротними активами;

витрати підприємств - суб'єктів валютного ринку;

компенсації робітникам (за власний інструмент, особистий транспорт);

витрати підприємства, пов'язані з випробуваннями якості виробів, деталей, вузлів, встановленими стандартами або технічними умовами;

інші витрати (втрати від браку, витрати на операції зі скляною тарою, відшкодування заробітку внаслідок каліцтва та іншого ушкодження здоров'я працівника, відрахування на пенсійне забезпечення від вартості послуг сотового мобільного зв'язку тощо);

інші операційні витрати.

6.3 Групування витрат за статтями калькуляції

Калькуляція (від лат. сalculatio - рахунок, підрахунок) - це поданий у табличній формі розрахунок витрат на виробництво і збут одиниці продукції (виробів, робіт, послуг) або групи однорідних видів продукції. Як і кошторис витрат, калькуляція складається в грошовій формі. На відміну від кошторису витрат калькуляційні статті групуються не за економічно однорідними елементами, а за сферами виробничої діяльності. Тому до калькуляційної статті можуть належати кілька економічно однорідних видів витрат (наприклад, матеріальні витрати, заробітна плата, амортизація).

Калькуляція є основою для визначення середніх витрат виробництва і реалізації одиниці продукції. На основі цієї величини формується на кожний вид продукції базова ціна підприємства.

Виробнича калькуляція містить у собі такі статті витрат:

1) сировину і матеріали;

2) купівельні напівфабрикати, комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

3) паливо й енергію на технологічні цілі;

4) зворотні відходи (вираховуються);

5) основну заробітну плату основних виробничих робітників;

6) додаткову заробітну плату основних виробничих робітників (у % від основної заробітної плати);

7) відрахування на соціальні заходи (у % від основної та додаткової заробітної плати);

8) витрати на утримання та експлуатацію устаткування (в % від основної заробітної плати);

9) загальновиробничі витрати (у % від основної заробітної плати);

10) втрати внаслідок технічно неминучого браку;

11) інші виробничі витрати (у % від основної заробітної плати);

12) попутну продукцію (вираховується).

Крім наведених витрат виробничої собівартості при формуванні ціни важливо враховувати такі статті витрат:

а) адміністративні витрати (у % від основної заробітної плати);

б) витрати на збут (у % від виробничої собівартості);

в) інші операційні витрати.

«Відрахування на соціальні заходи» вміщують відрахування від суми основної і додаткової зарплати за встановленими ставками:

* на обов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими народженням дитини і похованням;

* на державне (обов'язкове) пенсійне страхування (у пенсійний фонд), а також відрахування на додаткове пенсійне страхування;

* на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття;

* на державне (обов'язкове) страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, що викликали втрату працездатності. Страхові тарифи встановлюються у розмірі від 0,2% до 13,8% залежно від класу професійного ризику виробництва.

«Витрати на утримання і експлуатацію устаткування» вміщують:

* витрати на повне відновлення основних виробничих фондів і капітальний ремонт у вигляді амортизаційних відрахувань;

* суму сплачених орендарем відсотків (винагороди) за використання наданих в оперативну і фінансову оренду основних фондів технологічного призначення;

* витрати на проведення поточного ремонту, технічного огляду і технічне обслуговування устаткування, у тому числі, взятого в тимчасове користування за угодами оперативної оренди (лізингу), за винятком його реконструкції і модернізації;

* витрати на утримання цехових транспортних засобів;

* знос малоцінних необоротних матеріальних активів;

* інші витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією устаткування (зарплата допоміжного персоналу, витрати на електроенергію тощо).

«Загально-виробничі витрати» вміщують:

* витрати, пов'язані з управлінням цеху;

* витрати на службові відрядження у межах норм, передбачених законодавством;

* амортизаційні відрахування від вартості основних виробничих фондів загально-цехового призначення;

* суму сплачених орендарем відсотків (винагороди) за використання наданих в оперативну і фінансову оренду основних фондів загально-виробничого призначення;

* витрати некапітального характеру, пов'язані з удосконаленням технологій і організацією виробництва, поліпшенням якості продукції та ін.;

* витрати допоміжного характеру на обслуговування виробничого процесу;

* податки, збори, пов'язані з виробничим процесом;

* комунальні витрати цеху;

* витрати на підготовку і перепідготовку працівників.

«Адміністративні витрати» вміщують:

* витрати на пожежну і сторожову охорону;

* поточні витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією фондів природоохоронного призначення, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів і інших небезпечних речовин у межах лімітів;

* витрати, пов'язані з управлінням підприємства;

* витрати на службові відрядження у межах, передбачених законодавством;

* витрати, пов'язані з підготовкою (навчанням) і перепідготовкою кадрів;

* витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад;

* витрати на сплату відсотків за фінансові кредити, а також відсотків за товарні і комерційні кредити; витрати, пов'язані зі сплатою відсотків за користування матеріальними цінностями, взятими в оренду (лізинг);

* витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків і інших кредитно-фінансових установ;

* податки, відрахування;

«Витрати на збут» вміщують витрати на реалізацію продукції, зокрема:

* на компенсацію складських, вантажно-розвантажувальних, перевалочних, пакувальних, транспортних і страхових витрат постачальника, що включаються у ціну продукції відповідно до базису постачання, передбачених угодою сторін;

* на оплату послуг транспортно-експедиційних, страхових і посередницьких організацій (включаючи комісійну винагороду), вартість яких включається в ціну продукції відповідно до базису постачання, передбачених угодою сторін;

* на сплату експортного (вивізного) мита і митних зборів;

* на рекламу і передпродажну підготовку товарів.

«Інші операційні витрати» вміщують (Положення, 2001):

* витрати на наукові дослідження;

* суму безнадійної дебіторської заборгованості;

* собівартість реалізованих виробничих запасів;

* витрати на утримання об'єктів соціально-культурного призначення;

* штрафи, пені, недоутримання.

6.4 Класифікація статей калькуляції

За складом видатків статті калькуляції поділяються на елементні (прості) і комплексні. Елементні складаються тільки з одного однорідного економічного елемента і не підлягають подальшому розчленовуванню (сировина і матеріали, основна зарплата виробничих робітників, відрахування на соціальне страхування тощо). Комплексні складаються з декількох економічно різнорідних елементів, які мають однакове виробниче призначення (витрати на утримання і експлуатацію устаткування, загально-виробничі витрати тощо).

За способом перенесення витрат на собівартість продукції при її калькулюванні вони поділяються на прямі і непрямі. Прямі витрати пов'язані з виробництвом лише даного виду виробу і можуть бути розраховані безпосередньо (прямо), виходячи з обсягу виробленої продукції. Найбільш характерними статтями цього виду витрат є основні матеріали, купівельні комплектуючі вироби, основна зарплата основних виробничих робітників. Непрямі витрати, як правило, пов'язані з виробництвом декількох видів продукції (наприклад, загально-виробничі й адміністративні витрати). Їх облік у собівартості даної продукції здійснюється побічно: вони беруться у процентному відношенні від прямих видів витрат, неначебто накладаються на них. Не випадково непрямі витрати називаються іще накладними, а прямі - основними.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень видатків витрати поділяються на змінні і постійні.

Змінні витрати - це ті види витрат, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням.

До змінних витрат належать витрати на сировину і матеріали, купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо та енергію, на оплату роботи працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг) з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші види витрат.

Постійні - це витрати, абсолютна величина яких зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється.

До постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням операцій та управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

6.5 Методи зниження поточних витрат на підприємстві

Зниження витрат підприємства досягається:

1. За рахунок зниження витрат сировини і матеріалів, палива та енергії на одиницю продукції;

2. Зменшення розміру амортизаційних відрахувань у розрахунку на одиницю продукції;

3. Зниження витрат на заробітну плату;

4. Скорочення адміністративно-управлінських витрат;

5. Ліквідація непродуктивних витрат та втрат.

Методи прогнозування собівартості нових виробів на етапі їх розробки і освоєння виробництв.

Метод питомих витрат - собівартість обчислюється на одиницю основного параметру виробу ( потужність двигунів, об'єм холодильників).

Методи калькулювання собівартості продукції:

- позамовний - характерний для індивідуальних і дрібносерійних виробництв. На виготовлення виробу збираються витрати виробництва за замовленнями на основі яких відкриваються картки. В них відображається що повинно бути виконано, в якій кількості в який термін.

- попередільний - застосовується у виробництвах в яких технологічний процес чітко поділяється на окремі фази (переділи). Виробнича собівартість обчислюється по кожному переділу окремо по мірі виготовлення продукції. Витрати на виробництво формуються по виробам, при цьому прямі витрати відносяться на конкретні види виробів, а загально виробничі збираються протягом місяця і розподіляються між виробами в кінці місяця.

- попроцесний - різновиди:

А) простий;

Б) повиробничий;

В) подетальний;

Г) попродуктовий.

Використовується в тих виробництвах, де технологічний процес не складний, витрати на виробництво узагальнюються в цілому по виробничому процесу і ділиться на кількість продукції. Характерний для масового виробництва і стійкої номенклатури що випускається протягом тривалого часу.

- нормативний - складається нормативна калькуляція за діючими виробничими нормами враховується технологія виробництва.

Методи розподілу комплексних статей витрат:

1. пропорційно основній зарплаті основних робітників;

2. пропорційно обсягу виробництва;

3. по витратам на одну годину експлуатації машин за встановленими нормами.

ТЕМА 7. ЦІНИ ТА ЦІНОУТВОРЕННЯ

7.1 Ціна, її види та функції

Ціна - грошовий вираз вартості, кількості грошей, що сплачується за одиницю товару або послуг. Ціна за будь-який товар складається з собівартості і прибутку. Їх наявність обов'язкова.

Крім того до складу ціни входять: акцизний збір, податок на додану вартість, націнки постачальницьких збутових організацій і торговельні надбавки або знижки.

Функції цін:

1.Облікова аналітична: забезпечує облік результатів господарювання і їх прогнозування.

2. Стимулююча: сприяє раціональному використанню обмежених ресурсів, стимулює науково-технічний прогрес, обновлює асортимент.

3. Розподільча: впливає на розподіл ресурсів, доходів та фінансів в суспільстві.

4. Регулююча: здійснює збалансування між попитом і пропозицією.

Ціноутворення - процес обгрунтування, затвердження, перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення і структури.

Діяльність підприємства по оптимізації ціни досягається для таких цілей:

виживання на ринку (для збереження ринку треба встановити низькі ціни);

максималізація прибутку;

лідерство на ринку: досягається шляхом зниження витрат і одержанням високого прибутку, встановлюються низькі ціни;

лідерство в якості товарів - встановити відносно високі ціни.

Усі ціни поділяються на 2 великі групи: виробничі та споживчі.

Виробнича ціна - це ціна, за якою реалізується продукція і надаються послуги іншим підприємствам та організаціям.

Виробничі ціни розподіляються на:

1. Гуртові ціни, за якими державні, колективні, приватні підприємства розраховуються між собою;

- гуртові ціни підприємства;

- гуртові ціни промисловості.

2.Закупівельні ціни: використовуються при заготівлі продукції.

3. Кошторисні ціни (ціни в будівництві).

4. Тарифи на перевезення всіма видами транспорту і на виробничі послуги.

Споживчі ціни на товари і послуги, що реалізуються населенню включають:

Роздрібні ціни - ціна, за якою купує населення; побутові, транспортні, туристичні тарифи, ціна на харчування, ціна за житло.

За способом встановлення ціни поділяються на:

Державні - встановлюються державою.

а). Фіксовані - тверді державні ціни, розмір зафіксований прейскурантом.

б). Регульовані - ціни з граничним верхнім рівнем, встановлюються на структуроутворюючу продукцію (нафта, газ).

Договірні.

3. Вільні встановлюються підприємством самостійно або на договірній основі з урахуванням попиту і пропозиції ринку товарів.

4. Ввізні ціни - встановлюються на імпортні підакцизні товари, що оподатковуються податком ПДВ і підлягають обкладанню ввізним митом (пошлина).

5. Лімітні ціни - на стадії розробки нової продукції і відображають гранично-допустимий рівень її ціни.

6. Ступенева ціна - оптова ціна яка знижується на певних етапах виробництва (серійного) продукції.

Основою таких цін є митна вартість товару, виражена в національній валюті.

Ціни «Франко» - гуртові ціни, які встановлюються з урахуванням передбаченого контрактом в порядку відшкодування транспортних витрат на доставку товару покупцеві.

а) «Франко» - вагон - станція відправлення: включає витрати на доставку продукції з підприємства до станції відправлення, а також вантажні роботи (застосовується у внутрішній торгівлі, витрати несе продавець, які відшкодовуються у ціні товару - ФОБ).

б) «Франко» - вагон - станція призначення: включає всі витрати пов'язані з доставкою продукції до місця розташування споживача (Споживач вивантажує товар з вагонів і транспортує до складу - ФАС)

в) “Франко”-кордон: крім транспортних витрат включаються витрати на страхування і митні витрати.

г) Ціни СПОР, ФОБ, ФАС, КАФ застосовується у міжнародній торгівлі.

При формуванні гуртової ціни підприємства до собівартості, представленої у формі калькуляції, додається величина прибутку, податок на додану вартість, акцизний збір.

ПДВ є частиною новоствореної вартості, яка сплачується у державний бюджет на кінцевому етапі виробництва продукції. Включає витрати на оплату праці, що відносяться до собівартості амортизаційні відрахування та прибуток підприємств.

ПДВ на матеріальні ресурси, основні засоби, нематеріальні активи для потреб основної діяльності з виготовлення продукції до витрат виробництва і обігу не відносяться. ПДВ включається в ціну продукції за встановленою ставкою до оподаткованого обороту, який не включає ПДВ.

Акцизний збір - це непрямий податок, що включаться до ціни товарів (кофе, авто).

Сума гуртової ціни підприємства і постачальницько-збутової націнки є гуртовою ціною промисловості.

Відпускна ціна підприємства (гуртова) оптова ціна підприємства - витрати виробництва та реалізації продукції (повна собівартість) + податок на додану вартість (ПДВ) + акцизи (алкоголь, табак)

Оптова ціна - ціна, за якою оптово-збутові бази відпускають товари роздрібним організаціям та іншим споживачам (відпускна ціна підприємства + збутові націнки оптових організацій і податку на вартість додану оптово-збутовими базами)

Роздрібна ціна - оптова ціна промисловості + торгова надбавка роздрібних торгівельних організацій + податок на додану вартість (відпускна ціна підприємтва, якщо товар був закуплений безпосередньо у виробника).

Збутові надбавки покликані покрити витрати оптово-збутових організацій, щодо просування продукції до споживача, утворення необхідного розміру прибутку, виплати на вартість, додану збутовими активами організацій та інші відрахування в позабюджетні фонди.

Види ринкових цін:

базисна;

демпінгова(штучна ціна - штучно занижена ціна продажу);

диференційована;

змінна - на товари з тривалим строком виготовлення;

зовнішня-торгівельна - економічні та імпортні товари;

зональна(товар виготовляється в якійсь окремій зоні);

комерційна - на предмети споживання, що реалізуються в комерційних магазинах;

лімітна - верхня межа рівня ціни, що встановлюється на проектовані вибори;

номінальна - ціна товару зазначена в прейскурантах;

паритетна - регулює рівень цін на основні види сільськогосподарської продукції;

початкова - ціна на пропоновану партію товару;

ціна престижна - ціна на унікальний товар;

ціна продажна;

кінцева ціна;

разова ціна - ціна на продукцію яка виготовляється за разовим замовленням;

СІФ - ціна зовнішньо-торгівельної діяльності(вартість товару + транспортні витрати + страхування вантажу);

ціна тверда - незмінна ціна, встановлюється в момент підписання контрактів;

фактурна ціна - ціна закупівлі і продажу товарів;

ФОБ - це контрактна ціна зовнішньої торгівлі (вартість товару + всі витрати експортера на доставку в порт відправлення).

7.2 Політика ціноутворення на підприємстві

Формування ціни на конкретний товар є найважливішою складовою товарної політики підприємства. Розробкою цінової політики на підприємстві займаються вищі посадові особи, тому що рівень цін на товари в кінцевому підсумку визначає і основні фінансово-економічні результати діяльності фірми. Отже, ціна повинна бути встановлена на такому рівні, щоб відшкодувати витрати і забезпечити одержання певного прибутку.

Послідовність розроблення і розрахунку ціни:

1 Вибір мети і постановлення завдань щодо ціноутворення

2 Визначення попиту

3 Оцінення витрат ви-робництва

4 Аналіз конку-рентів

5 Вибір ме-тоду ціно-утворення

6 Встановлення кінцевої цін

Ціноутворення - це процес формування ціни на конкретний товар. Знаючи, з яких елементів складається ціна, можна говорити і про сам процес утворення ціни, тобто про ціноутворення. Як і будь-який процес, він складається з декількох етапів, що послідовно здійснюються один за одним.

Вибір мети. Фірма повинна насамперед визначити, яку мету вона ставить при виробництві та продажі конкретного товару. Коли чітко визначені мета і положення товару на ринку, простіше і легше сформувати комплекс маркетингу і установити ціну. Починати треба з вибору мети. Можна виділити три основні цілі цінової політики маркетингу:

* забезпечення збуту (або виживаність);

* максимізація прибутку;

* утримання ринку.

Визначення попиту. Наступним етапом встановлення ціни є визначення попиту. Неможливо розрахувати ціну, не вивчивши попит на даний товар. Висока або низька ціна, призначена фірмою, негайно відіб'ється на попиті на товар.

Залежність між ціною і відповідним їй рівнем попиту характеризується кривою попиту. Вона показує, що чим вища ціна, тим нижчий попит. За інших однакових умов покупець з обмеженим бюджетом відмовиться від споживання товару з високою ціною, якщо йому буде наданий вибір альтернативних товарів. Однак це співвідношення буде іншим, якщо мова йде про збут престижних товарів, коли зростання цін викликане поліпшенням якості, більшою відповідністю моді чи інфляція.

Розходження в підходах до визначення попиту зумовлюються типом ринку. В умовах чистої монополії крива попиту показує обернено пропорційну залежність між попитом і ціною, а також обґрунтованість попиту при тій ціні, яку встановила фірма. З появою конкурентів крива попиту буде змінюватися під впливом цінової політики інших фірм.

Визначаючи величину попиту на свій товар, фірма повинна його оцінити при різних цінах і спробувати з'ясувати причини його зміни. На величину попиту впливають такі фактори: потреба в товарі, відсутність заміни або конкурентів, платоспроможність потенційних покупців, купівельні звички тощо. Попит по-різному реагує на ціну: ступінь його чутливості до зміни ціни показує коефіцієнт еластичності попиту, що при визначенні попиту необхідно розрахувати.

Аналіз витрат. Попит на товар визначає верхній рівень ціни, що може установити фірма. Валові витрати виробництва (сума постійних і змінних витрат) визначають мінімальну її величину. Це важливо враховувати, якщо фірма знижує ціни. Тоді з'являється реальна загроза зазнати збитків через змушену необхідність установити ціну нижче від витрат. Таку політику фірма може проводити тільки протягом короткого періоду проникнення на ринок.

Не свідчать про добре продуману політику цін і часті їх перегляди, викликані коливаннями витрат і попиту. Доцільніше враховувати витрати за нормативами.

Крім цього, не слід забувати про граничні показники. По-перше, оцінюють граничні витрати і граничний доход. По-друге, визначають обсяг продукції, що дасть можливість продати всі ті одиниці, для яких граничний дохід переважає надграничні витрати.

Аналіз цін конкурентів. Істотний вплив на ціну має поводження конкурентів і ціни на їх продукцію. Кожна фірма повинна знати ціни на продукцію конкурентів і відмітні риси їх товарів. З цією метою здійснюються порівняльні покупки, внаслідок яких проводиться аналіз цін, товарів і якості. Фірма може використовувати отриману інформацію як вихідну для ціноутворення і визначення свого місця серед конкурентів.

Вибір методу ціноутворення. Пройшовши всі зазначені етапи, фірма може приступити до визначення ціни на товар. Оптимально можлива ціна повинна цілком відшкодовувати всі витрати на виробництво, розподіл і збут товару, а також забезпечувати одержання певної норми прибутку. Можливі три варіанти встановлення рівня ціни: мінімальний рівень, зумовлений витратами; максимальний рівень, сформований попитом; оптимальний рівень ціни з обліком як витрат виробництва, так і споживчого попиту.

Залежно від особливостей товару, розмірів і фінансової міцності фірми-продавця, а також завдань, які вона ставить, для формування ціни можуть бути використані різні методи.

Виділяють три основні методи ціноутворення:

1) на основі повних (або тільки прямих) витрат виробництва;

2) на основі аналізу беззбитковості й одержання цільового прибутку;

3) на основі « цінності товару, яка сприймається споживачем» .

Встановлення кінцевої ціни - завершальний етап ціноутворення. Зупинивши свій вибір на одній із зазначених методик, фірма може приступити до розрахунку (встановленню) ціни, яка повинна враховувати психологічне сприйняття покупцем товару фірми. Наприклад, для багатьох споживачів єдина інформація про якість товару міститься в ціні, і вона є показником якості. Головне завдання фірми - продати всю вироблену продукцію. Для цього звичайно спочатку встановлюється ціна для споживачів -нееластичного попиту (на який не дуже впливає рівень цін), а потім за допомогою диверсифікації цін «відловлюються» покупці еластичного попиту.

7.3 Диверсифікація цін

Диверсифікацією цін називається свідоме встановлення різних рівнів цін на той самий товар для різних покупців. Диверсифікація здійснюється після того, як завдяки встановленню уніфікованої максимально можливої ціни «відібрані» покупці нееластичного попиту (тобто ті, які не реагують на коливання ціни навколо номінального рівня). Тепер основна мета диверсифікації - «знайти» покупців еластичного попиту. Скажімо, ви встановлюєте норму прибутку до рівня витрат на ваш товар 30%. Частина покупців згодні взяти товар і за цією ціною. Інші б погодилися взяти тільки при знижці - у межах 12% націнки, треті - ще дешевше - 10%, і, нарешті, четверта група покупців візьме тільки при істотній знижці - до рівня 5-6%. Далі ви вже не погодитеся знижувати ціну. Основне завдання: як продати той самий товар за різною ціною різним покупцям. Причому так, щоб ті, кому він продається дорожче, не відчували себе ураженими (дискримінованими), хоча, по суті, такими є.

Диверсифікація цін може набирати різних форм залежності від доходу покупця, обсягу споживання і категорії товару. Розглянемо кожну з них.

1. Диверсифікація цін за доходами покупців

В ідеалі фірма хотіла б призначити різну ціну для кожного зі своїх покупців. Якби це було в її силах, вона призначила б для кожного покупця максимальну ціну, яку покупець готовий заплатити за кожний придбаний виріб. Практика призначення для кожного покупця окремої ціни називається ідеальною диверсифікацією цін залежно від доходу покупця. Реально ідеальну диверсифікацію цін здійснити важко.

2. Диверсифікація цін залежно від обсягу споживання.

Для деяких ринків характерною є така ситуація: кожен споживач купує кілька одиниць товару в певний період часу, і споживчий попит знижується в міру збільшення обсягу реалізації. До таких товарів належать, наприклад, мінеральна вода, паливо для обігріву будинків і електроенергія. Кожен споживач може заплатити за декілька сотень кіловат-годин електроенергії на місяць, але їх готовність платити знижується із зростанням споживання. (Перша сотня кіловат-годин може бути особливо цінною для споживача: для роботи холодильника і забезпечення мінімального освітлення. Економія стає можливою при збільшенні споживання і має сенс, якщо ціна на електроенергію висока). У цій ситуації фірма, що продає електроенергію, може здійснювати диверсифікацію цін відповідно до спожитої кількості, і вона полягає в призначенні різних цін за різну кількість того самого товару або послуг.

3. Диверсифікація цін за категорією товарів

У даному випадку практично однакові товари розділяються на кілька категорій, що розрізняються своїми цінами. Ці категорії товарів призначені для населення з різною купівельною спроможністю.

У кожному окремому випадку використовуються різні критерії, що розподіляють споживачів на явно виражені категорії за рівнем їх купівельної спроможності. Зазвичай це три-чотири групи. Вони, наприклад, можуть вміщувати контингенти покупців з низькою, середньою і високою купівельною спроможністю, що формують відповідно групи еластичного, нееластичного (слабоеластичного), абсолютно нееластичного попиту (або абсолютно нееластичного, еластичного, пропорційно еластичного попиту). Часто групи еластичного попиту формують студенти і люди літнього віку, здатні заплатити менше від середнього рівня, тобто менше, ніж інші категорії населення, тому що їх доходи нижчі. Існують і засоби ідентифікації даної категорії покупців - студентські квитки або картки соціального забезпечення. Аналогічним чином, розділяючи пасажирів на туристів і осіб, що відправляються в службові відрядження (в останньому разі ціни на квитки можуть бути вищими), авіакомпанії можуть диверсифікувати ціни на авіаквитки, наприклад, на дешеві квитки (звичайно з попереднім продажем) і квитки першого і бізнесів-класів. У випадку з компанією, яка виробляє спиртні напої, етикетки на пляшках (із указівкою сорту) самі розподіляють споживачів на відповідні категорії. Багато споживачів готові платити більше за напої сорту «екстра», навіть якщо вони майже не відрізняються від звичайних напоїв. Для авіакомпанії таким індикатором розподілу клієнтів є назва салону, у якому вони купили квитки, щоб летіти за одним і тим же маршрутом.

4. Добровільна диверсифікація цін покупцями

Виробники консервованих продуктів і супутніх товарів часто випускають талони, що означають покупку товару зі знижкою. Ці талони звичайно поширюються як частина реклами продукту і можуть появитися у вигляді вклейки в газеті чи журналі або розсилатися поштою.

Талони є засобами цінової диверсифікації. Дослідження показують, що тільки 20-30% усіх споживачів регулярно вирізують, зберігають і використовують талони. Ці споживачі більш чутливі до ціни, ніж ті, хто не звертає уваги на талони. У цілому їх попит більш еластичний і їм пропонується більш низькі ціни. Таким чином, випускаючи талони, компанія, що робить концентрат каші, може розділити своїх покупців на дві групи і, власне кажучи, надати знижку більш чутливим до ціни покупцям. Так само діють і програми знижок.

5. Диверсифікація цін за часом

Диверсифікація цін за часом є важливою і широко розповсюдженою стратегією ціноутворення, тісно пов'язаною з диверсифікацію цін за категоріями товарів. Тут розподіл споживачів за різними категоріями з різними функціями попиту приводить до встановлення різних цін у різні періоди часу.

Таким чином, цінова диверсифікація є ефективним засобом максимізації прибутку підприємств і важливим засобом реалізації цінової політики.

7.4. Методи ціноутворення на продукцію

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні методи ціноутворення. Основні з них показано на рис. 16.7. Варто звернути увагу на їхню змістову характеристику.

1. Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є найпростішим і широко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою

,(7.1)

де СВ - середні витрати (собівартість); П - величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією) або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

2. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат (собівартості). Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції. За умови прямолінійної динаміки залежних величин ціна встановлюється з використанням формули

,(7.2)

де - змінні витрати на одиницю продукції (послуги);

- постійні витрати на дану продукцію (послугу) за певний період (квартал, рік);

- загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції (надання послуги) за той самий період;

- обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі.

3. Установлення ціни на засаді суб'єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4. Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від особливостей продукції і типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).

5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон'юнктура ринку, супутні послуги. За використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.

7. Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).

8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).

9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів).

12. За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний рівень виробництва протягом року.

Вибір методу ціноутворення і встановлення відповідно до нього певного рівня ціни є початковим етапом розробки цінової стратегії та тактики підприємства (організації). Надалі ціни постійно коригуються (регулюються) підприємством (організацією) і державою, згідно з мінливою кон'юнктурою ринку та необхідними уточненнями заздалегідь розробленої стратегії ціноутворення стосовно різних видів продукції.

7.5 Стратегія цінової політики підприємства

Формально загальний обсяг прибутку, що одержує фірма, може бути виражений формулою

П = (Ц - В) Q ,(7.3)

де Ц - ціна, за якою вдається реалізувати одиницю продукції, що випускається; В - витрати на виробництво і реалізацію одиниці продукції; Q - обсяг реалізованої продукції.

Витрати (В) є своєрідним фундаментом для ціни (Ц), іншим істотним фактором є націнка на витрати (Н, %), тобто:

.(7.4)

Саме цей показник націнки визначає прибуток, що одержує фірма від продажу одного виробу П = Н · (В/100%). У свою чергу, цей показник залежить від цілої низки факторів попиту і конкуренції. Вони визначають, скільки «відсотків» до витрат можна «попросити» у покупця за даний виріб.

На практиці використовують три підходи до визначення цін на продукцію:

* орієнтація на витрати;

* орієнтація на попит;

* орієнтація на конкурентів.

Ціноутворення з орієнтацією на витрати враховує такі фактори:

* витрати основного виробництва;

* витрати супутнього виробництва;

* маркетингові витрати;

* фіксовані націнки на прибуток.

Орієнтація на витрати при формуванні цін використовується тоді, коли у фірми дуже різноманітний асортимент товарів, особливо «дрібної продукції», що перетворює у занадто дороге заняття точне встановлення ціни на кожний продукт. У таких випадках використовується принцип орієнтації на витрати. Наприклад, архітектор, що розробив проект будинку, може зажадати гонорар у розмірах фіксованого відсотка від вартості будинку. Якщо будинок коштує один мільйон, а його гонорар буде обчислюватися з розрахунку 15%, то він становитиме 150 тис. дол.

Ціноутворення, орієнтоване на попит, враховує такі фактори:

* смаки і звички клієнтів;

* доходи клієнтів;

* наявність аналогових товарів на ринку і ціна на них;

* умови впровадження на ринок.

На відміну від попереднього підходу акцент переноситься від витрат до контролю за націнкою. Ця проблема частково висвітлена в підрозділі про диверсифікацію цін. Окремо варто виділити проблему формування цін для нових виробів при проникненні їх на ринок. Тут можливі два принципово різні підходи.

Перший пов'язаний з установленням початкової низької ціни для залучення нових покупців з поступовим збільшенням ціни, після того як покупці звикнуть до виробу (стратегія «проникнення на ринок»); другий підхід спрямований на те, щоб негайно одержати високі прибутки. Через якийсь час ціни починають знижуватися, щоб не втратити покупців (стратегія «зняття вершків»).

Ціноутворення з орієнтацією на конкуренцію передбачає облік таких факторів:

* кількість фірм у галузі;

* аналогічні імпортні товари;

* знання цін на товари конкурентів.

Такий підхід застосовується, звичайно, серед крупних постачальників, що запрошуються до участі в торгах на постачання певних видів товарів.

При такому підході можуть використовуватися такі методи контролю над ціною:

* ціна нижча від конкурентної (мета - проникнення на ринок);

* ціна вища від конкурентної (стратегія «престижних цін» для продажу унікальних товарів, розкішних меблів, надання послуг фірмових готелів, дорогих ресторанів);

* договірна ціна (стандартна продукція за умовами замовника);

* кількісна знижка (заснована або на грошовій сумі угоди, або на кількості проданих товарів);

* знижка, що накопичується (кумулятивна) (заснована на загальній сумі покупок клієнта за певний період);

* торговельна знижка (надається виробникам оптових товарів);